- Благословляю вас, діти, на довгий і міцний шлюб. Живіть у коханні та
злагоді. В мирі та добрі. Хай щастям стелеться ваша спільна дорога…
Олесь одружує сина Миколу. Від хвилювання витирає долонею сльози.
- А Оксана так і не приїхала. Матір називається, - перемовлялися гості.
- Певно вже давно якийсь сеньйор їй голову закрутив.
- Вони ж із Леськом не розлучені.
- То й що?
- Так давно в Європі працює, а жодної копійки на забаву не дала.
- Вона вдома роками не була.
- Лесько сам дав раду двом дітям. Святий чоловік.
- Пощастило Крукам із зятем. Микола на руках буде Катю носити. В батька
характером вдався. Такого хоч до рани прикладай…
Музики виграють. Гості веселяться. Та ніхто не знає, що коїться в Олесевій
душі…
…Оксана вийшла заміж за Олеся у вісімнадцять. Через рік Микола народився.
Згодом - Віта.
Олесь крутився, як міг. Водієм на комунальному підприємстві працював. І на
будову ходив. Підробляв. Батько був будівельником, то й сина ремесла навчив.
Оксана нарікала на весь світ. І з дітьми тяжко. І з грішми нелегко. Олесь
заспокоював дружину: а кому зараз добре живеться? Скільки людей роботу
втратили. Підприємства закриваються. Час такий. Але все зміниться.
- І доки чекати того «зміниться»? - зривалася на крик Оксана. - А Віта ще й
неспокійна така… Я вже забула, коли спала нормально. І допомогти нема кому.
- Ти ж знаєш, і твої, і мої батьки працюють. Добре, що роботу мають.
…Містечковий люд почав тягнутися на закордонні заробітки. От і сусідка
подалася до Європи. Її донька Зоя хвалилася перед Оксаною, що тепер безгрошів’я
в сім’ї не загрожує. Оксана заздрила сусідам. «Пиляла» чоловіка. І все частіше
впадала в нерви…
- Я б на твоєму місці, Оксано, не чекала, коли Олесь розбагатіє, - якось
завела розмову Зоя, - а махнула б за кордон, аби вилізти із злиднів.
- Що ти таке кажеш? На кого дітей залишу? Малій недавно рік минув.
- І, взагалі, ти в дзеркало на себе дивилася? Обабилась. Врода в’яне… Не за
того ти, Оксано, заміж вийшла. Олесь добрий, але цього ні в гаманець, ні в
тарілку не покладеш.
Зоїні слова крутилися Оксані в голові. Поки що з дітьми вдома сидить. А
далі? Ні освіти, ні перспективи. Куди на роботу піде? Та й де ту роботу знайти
тепер?
- Поїду на заробітки! - мовила сама до себе.
Сказала про це чоловікові. Олесь не йняв віри почутому.
- А діти?
- Батьки допоможуть. Микола вже до школи скоро піде. А Віту незадовго можна
буде до садка віддати.
- Оксано, хіба ми без шматка хліба сидимо?
- Діти ростуть, їм треба одягу, взуття. І я вже забула, коли обновки собі
купувала. А ти скільки разів свої капці ремонтував? Хіба то життя?
- То вже ліпше я поїду на будову. А ти з дітьми будеш.
- Ні! Я все вирішила.
Олесь не вмів перечити ні матері, ні дружині.
Свекруха так лаяла Оксану, що пів містечка чуло. Та вперто мовчала. Подумки
була звідси далеко…
… - Пильнуй, Колю, за сестричкою. Тепер ти за старшого, - сумно пожартував
Олесь.
Хлопець по-дорослому кивнув головою.
…Оксана двічі приїжджала додому. Віта маму не впізнала. Микола на матір був
ображений. Бачив, як нелегко батькові. Син був гарним помічником, але так
хотілося з хлопцями у м’яча пограти, на велосипеді покататися… Хлопець чув, як
бабусі винуватили батька, що відпустив матір у світ.
А Олесь відчував: збайдужіла до нього Оксана. Чужою стала. І до дітей
особливої любові не має.
Невдовзі перестала передавати гроші та речі для дітей. І дзвінків не стало.
Олесь різну «жіночу» роботу навчився виконувати. Був дітям за батька й
матір. А ті все рідше запитували, коли вона повернеться…
Микола був чудовим братом. Пильнував за сестрою, як і обіцяв. Віта його
любила. «Хвостиком» всюди бігала…
Минали роки. Оксана не давалася чути до сім’ї. Начебто спілкувалася зі
своїми батьками. Олесь про це нічого не знав. А коли запитував про Оксану, теща
відповідала:
- Треба було жінку вдома тримати.
- Я ж казав, що сам поїду. А вона й чути не хотіла.
- Значить, погано казав.
- То хай розлучається.
- Так їй і скажи.
- Сказав би, та не можу. Дайте хоча номер її телефону.
- А я що, його знаю?..
…Не приїхала Оксана до сина на випускний. Не провела до армії.
- Не осуджуй маму, – просив Олесь сина. - Просто… вона… в неї інше життя.
Так сталося…
- Мама зрадила нас, тату…
Микола також вивчився на будівельника. Руки в хлопця були золоті. Як і в
батька.
Коли завів мову про женячку, Олесь зітхнув:
- Не склав я грошей на весілля, сину. Розпишіться, візьміть шлюб у церкві.
А забава… Хіба від того щастя буде більше?
- Не переживайте, тату. Поїду за кордон. Зароблю…
…Настала черга Віти вітати молодих з одруженням. Вона дякувала Миколі за
те, що глядів її, що він - найкращий брат у світі. Аж розплакалася.
Микола вийшов з-за столу, витер сестрі сльози, як колись у дитинстві.
- Годі, маленька, я завжди буду поруч.
Підійшов Олесь. Обійняв дітей. Гості дивилися на них захоплено і розчулено…
Оксана ж не бачила своєї сім’ї майже п’ятнадцять років. Чи знала, що син
жениться? А, може, ні чоловікові, ні дітям уже давно нема місця в її житті та
серці…
Немає коментарів:
Дописати коментар