Ангел став у поміч, огорнув крильми…


- Ти з ким розмовляєш? - запитала маленьку Ксеню мама. У садку, крім доньки, нікого не було.
- З ангеликом.
- Вигадуєш. Тут лише зараз ми з тобою.
- І мій ангелик.
Про ангелів і різні біблейські історії розпові­дала дівчинці прабабуня Марія. Старенька була дуже віруючою та при добрій пам’яті.
Ксенині батьки жили й працювали в місті. Маленьку доню залишили в селі. Наглядала за правнучкою Марія. Старенька вчила Ксеню любити світ, вірити в Бога, добро та ангелів.
Коли дівчатко лягало спати, клало маленьку подушечку. Для свого ангела.
Прабабуня Марія казала: ангелам подобається, коли люди з ними розмовляють. Дякують їм. І чим більше вірити у свого ангела, тим більше він допомагатиме.
Ксеня розповідала ангеликові про свої маленькі мрії, про подружок Ніну і Таню,  або просто щось вигадувала. Вірила: він її чує, навіть усміхається, коли вона розказує щось веселе.
Ці розмови почали неабияк турбувати батьків. Мама показала Ксеню в місті лікарям. Ті запевнили: дівчинка здорова. Просто фантазерка. Уяву багату має. Зрештою, діти в такому віці часто вигадують неіснуючих друзів, малюють їх, спілкуються з ними. Потім це минає…
Не минуло. Школяркою Ксеня також шепотіла своєму ангелові про сокровенне. Батьки змирилися. Така вже дивачка їхня донька.
- Чому Славко зустрічається з Галею? - запи­ту­вала у свого ангела Ксеня. Славко - однокласник. За одною партою сиділи. Ксеня думала, що подобається хлопцеві. Вони навіть довіряли одне одному свої таємниці. А у восьмому класі Славко закохався. Не в Ксеню. В рудоволосу Іванку, яку всі називали Лисицею. Пересів до неї. Звісно, Лисиця симпатична. Довге кучеряве волосся чого вартує. А зеленкуваті очі… Та все ж…
Ксеня прагнула навчитися розуміти мовчазні відповіді ангела…
…Після закінчення школи дівчина хотіла вивчати фізику та астрономію.
- Ну, навіщо тобі Космос, фізичні тіла і все решта? - паткала матір. - Що в тому практичного? То все бабуня Марія, Царство їй Небесне. Зірки, ангели… Ксеню, дитинство минуло. А з ним і байки. Йди вчитися на кондитера. Або кухаря. Роботу завжди будеш мати.
- Вчителів у школі також потрібно.
- Та від теперішніх дітей голова облізе. Твоя хресна - вчителька. Краплі щоразу п’є, аби заспокоїтися.
- Мамо, це не через роботу. Як вона каже? Дядько Арсен, коли повертається під шафе, п’є її крівцю, а вона - краплі.
- І все ж, навіщо тобі та астрономія? - не вгавала матір.
«Щоб бути ближче до ангелів», - подумала Ксеня. Але вголос цього не сказала.
…Ксеня й сама того не помічала, як начебто чиясь рука відводить від неї неприємності. А цього разу…
Ксеня закохалася, коли навчалася на останньому курсі у виші. Дмитро був запальним. Не терпів, якщо йому перечили. Ті, хто знав хлопця, застерігали дівчину: дивися, аби пізніше не шкодувала. Але, як кажуть, любов зла…
Ксеня поспішала на побачення. Дмитро злостився, якщо вона запізнювалась. Домовились зустрітися на центральній міській алеї. Ксеня зістрибнула з тролейбуса і… каблука як не було. Вона розгублено роззиралася довкола.
- Дівчино, тут неподалік, на сусідній вулиці, ремонт взуття, - сказала якась жінка. - Так заховали ту будку, що годі знайти. Поспішіть, бо скоро в них робочий день закінчиться.
Дмитра Ксеня не застала. Через це виник скандал. Хлопець і чути не хотів про зламаний каблук. Накричав. Ксеня добре виплакалася. А після цього вирішила поставити крапку у їхніх стосунках.
Незабаром до Ксені дійшли чутки, що Дмитро когось добряче відлупцював і йому світить кримінал. «Краще зламати каблук, аніж життя, - подумала дівчина. - Дякую, ангелику».
…Ксенині батьки перебралися жити в приміське село. Спершу їхня хатина вважалася дачею. Потім трохи добудували й оселилися в ній. У міській квартирі залишилися Ксеня з чоловіком Кирилом.
Вона часто навідувалася до батьків. Любила спокій і тишу після гамірного міста. Цього дня Ксенина мама була стривожена, хоча на це не було причин.
- Так внуків хочеться побачити, - завела розмову з донькою. - Життя коротке. Ніхто не знає, що може трапитись наступної хвилини.
- Мамо?! Що за депресивний настрій?
- Ти б ще до якихось лікарів звернулася. Може, в столичну клініку? Скоро будете святкувати п’ятиріччя одруження, а дітей нема.
- Мамо, все буде добре. А зараз я мушу бігти, бо втече остання маршрутка.
Дорогою на зупинку відчула: материна тривога передалася і їй. Зателефонувала до чоловіка. Кирило з тестем поїхали на рибалку. З ночівлею. Обоє любили цю справу. Запитала, чи все гаразд. Чоловік був у гуморі. Пожартував, що пора завести кота, бо на гачок попадається лише дрібнота.
Та після розмови з Кирилом тривога не минула.
Щойно вийшла з автобуса - спохватилася: в батьківській хаті забула ключі від квартири. Чоловік повернеться вранці. З міста до села - недалеко. Ксеня не раз пішки ходила. Але вже вечоріло. Кинулася викликати таксі. Поки чекала машину, місця не знаходила. А потім квапила водія.
Встигла… Матір схопило серце. Викликала швидку. Жінку забрали до лікарні.
Ксеня була переконана: забуті ключі й тривога - це не спроста. Ангел попередив і допоміг…
Завагітніла Ксеня на сьомому році подружнього життя. Кирило дмухав на дружину і дуже не хотів відпускати на семінар у сусідній обласний центр.
- Вагітним потрібно вести активний спосіб життя, - переконувала чоловіка. - Нові враження та емоції корисні для дитини. Він чи вона все розуміє.
Ксеня не хотіла знати стать малюка.
…Квитків на потяг не було. Ксеня поверталася додому з семінару маршруткою. Водій гнав, як навіжений. Вибився з графіку, бо довелось стояти в довгих заторах, щойно виїхав з автостанції.
Почало підмерзати й пішов сніг. Пасажири просили водія бути обережним, збавити швидкість. У відповідь він голосно увімкнув музику.
На під’їзді до міста маршрутку занесло. Ксеня пам’ятає крик людей і щось схоже на стан невагомості…
Отямилася в лікарні.
- Як дитина? - запитала стривожено.
- Дитина не постраждала. А у вас шок і кілька синців, - заспокоїла лікарка. - Вам пощастило найбільше. Дехто отримав серйозні ушкодження.
Коли в палаті з Ксенею залишилася тільки матір, та прошепотіла:
- Нас ангел врятував. Огорнув крильми. Я навіть сильно не вдарилася. І це дивне відчуття… Його неможливо передати словами…
- Ти просто пережила шок, переляк.
- Ні, мамо, ні…
…Ксеня народила доньку. Назвали Марією. На честь прабабуні.
Маленькій доні Ксеня розповідала історії про ангеликів, які пам’ятає з дитинства. І про дівчинку, яка вірила у свого ангела, й він завжди ставав їй у помочі. А перед сном хрестила подушку, на якій спала донька, й бажала:
- Добраніч, ангелика на ніч…

Таємниця однієї жінки


Вона сиділа в невеличкому затишному ресторані одного з великих американських міст. Тут готують смачні стейки з м’яса, яке привозять із штатів Середнього Заходу. Там воно соковите та справжнє.
Призахідне сонце одні хмарочоси розфарбовувало в теплий оранжево-жовтий колір. Інші - в прохолодно-темнуватий. Височенним будинкам байдуже, які тони та відтінки накладає на них ранок, день чи вечір. Зате туристи із захопленням фотографують велетні-споруди, насолоджуючись грою світлотіней.
Вона любила великі міста і маленькі містечка. У великих легше загубитися. В малих простіше знайти споріднені душі. Перші були схожі на Її неймовірні, здавалося, недосяжні мрії, що скидалися на велетні-хмародери. Другі були місцем Її мрій.
Вона замовила стейк із яловичини та класичний коктейль «Маргарита». М’ясо вживають з червоним вином. Але Вона ніколи не дотримувалася правил. У Неї були власні смаки та вподобання в їжі, напоях, одязі, у відношенні до людей та світу…
- Колись ви будете сидіти в хорошому ресторані й згадувати…
Так сказав Їй той, хто вмів читати долю.
- У мене немає таких можливостей, - відповіла. - І навряд, чи будуть.
- Ви їх виграєте в свого життя.
- Хіба так можна?
- Просто, будьте гарним гравцем.
- Я не люблю дорогі ресторани в нашому місті. Вони зарозумілі. Як і їхні відвідувачі.
- Це буде не тут, – мовив з легкою іронією.
Вона не повірила, але розмова Її зачепила. Навіть знову почала мріяти…
…Стейк подали із запеченою картоплею та броколі.
Через кілька хвилин підійшов офіціант.
- Вам подобається, мем? - запитав.
- Так, дякую. Дуже смачно.
Хлопець задоволено усміхнувся. Він запам’ятав цю жінку. Вона часто сюди приходить. І залишає щедрі чайові.
Вечір стер із гігантських полотнищ хмарочосів залишки сонця. Внизу вони світилися великими квадратами вікон та вітрин. А у височині світло зливалося в ряди жовтих доріжок, що тягнуться в небо.
Вона любила розглядати картини в ресторані. На них зображені ковбої, індіанці… Здавалося, прообрази героїв вестернів та пригодницьких фільмів щоразу дивляться іншим поглядом. Насмішкуватим, іронічним, стривоженим, зачудованим… Залежно від Її настрою.
Але Її улюблена - велика картина, на якій змальовані прерії. У ній - магія спокою та ностальгії водночас, і дитинність природи, де все спражнє, не чіпане, таке, яке подарував землі Творець. Коли дивиться на роботу невідомого Їй художника, пригадує поля, серед яких виросла. Далекий горизонт, який годі побачити в місті. І відчуває бажання вдихнути аромат трав, що пахнуть сонцем і дощами.
Прерії вдалині зливаються з небом. Творять одне ціле. Так задумав художник. І коли Вона вперше побачила прерії наяву - високі трави, поодинокі дерева, вільні вітри, - подумала: якби володіла пензлем, написала б саме таку картину…
Їй подобався смак кам’яної солі, що обрамляв келих, з якого пила «Маргариту». Це, наче, солонуватий смак Її минулого, який завжди відчуває в душі, коли надходять спогади. Таким присмаком віддають втрати, від яких було боляче. Зради. Круті віражі долі, на яких, здавалося, не втримається. Печені яблука в осінньому картоплині, якими смакувала за щастя…
…Їй хотілося довше побути в ресторані. Замовила ще одну «Маргариту». Глянула у вікно. Потоки машин скидалися на вервечки жовто-червоних вогнів. Зливалися зі світлом величезних вітрин і різноколір’ям реклами. У цьому місті дороги трудяться без перепочинку. Не те, що непримітна, тиха дорога серед полів, яка стала межею між дитинством та Її дорослим життям. Таємницею, якої не осягнула.
- Тобі доля подарувала дорогу, яку будеш проходити все життя, - сказала колись Їй бабуся.
До бабусі цією дорогою приходило мало радощів і багато смутків. Вона хрестила дорогу, коли у світ вирушали її діти та внуки. І поки була жива, виглядала з неї тих, хто уже ніколи не міг повернутися.
Тоді Вона не розуміла значення сказаних слів. Але на все свій час. Тепер шукає дорогу в снах, бо ходила по ній разом із мамою. Не раз поверталася туди, коли, здавалося, світ сходився клином і не було відповідей на запитання. Там приходили розумні думки. Може, їх посилали душі, які відлетіли на далекі зіркі й звідти продовжували Її любити. Бо в колишніх людей мудрість була від землі. І любов непоказною, зате щирою…
Вона не втомлюється любити польову дорогу, якої немає на жодній карті. Але яка пролягла через Її долю…
…Закохані хлопець і дівчина зустрілися навпроти вікна ресторану. В обох одинакові зачіски - дреди. «Діряві» джинси. У неї довга футболка і куца легка куртка. На ньому теліпається светр, наче зі старшого брата. Обійнялися. Він чмокнув її в щічку. Взялися за руки й зникли серед натовпу.
Вона провела їх поглядом. Усміхнулася.
Їй, мабуть, тоді було стільки ж, як дівчині з дредами в «дірявих» джинсах. Вона закохалася. Була щасливою. Але кохання Її зрадило. Не тому, що не любило. А тому, що в Її родини не було статків. Його батьки не могли допустити, аби син зв’язав з Нею свою долю. Вони це сказали Їй в очі. А він пішов, не попрощавшись… Вона ж після цього любила, але не кохала…
Світ багатих і бідних ніхто не відміняв. І невідомо, коли це станеться. Як і невідомо, скільки ще доль через це розминуться, подумала з гіркотою.
…Подякувала за смачну вечерю. Залишила офіціантові чайові. Підморгнула ковбоєві, погляд якого сьогодні здавався романтично-сентиментальним.
Вуличний музикант, студент, певно, грав на саксофоні «My Way» («Мій шлях») Френка Сінатри. Його слухали, переважно, туристи. Вона також зупинилась. Їй подобалась гра на саксофоні. В заклопотаному вечірньому середмісті «сакс» звучав по-особливому. А, може, Їй так здалося.
Хлопець закінчив грати. Глядачі аплодували. Хтось кидав у футляр купюри, хтось - монети. Вона також віддячила музикантові. Він грав чудово, віртуозно. І подумки побажала виграти приз, - якщо не на сцені, то в житті. Часом друге важливіше. Головне, бути хорошим гравцем. Вона це знає…

Конверт з гріхом


Ранок будив світ. А він кутався в тумани. Не хотів прокидатися. Єві також не хотілося вибиратися з-під теплої ковдри. Пригадувала свій сон. Приснився Володимир. Колишній другий чоловік. Просив прощення…
…Коли лікарі дали Володимирові мало надії, йому дуже захотілося побачити Єву. Свою колишню дружину. Йому б вибачитися, висповідатися перед цією жінкою. Попросив сусідку, яка наглядала за квартирою та навідувала Володимира в лікарні, розшукати Єву. І та знайшла. Не Єву - її сина Юрка. Від нього дізналася, що Єва досі на заробітках. Але, начебто, невдовзі має повернутися додому. Юрко дав новий материн номер телефону.
Володимир повернення Єви не дочекався.
…Натерпілася Єва від життя. Любомир, перший благовірний, навіть з пологового будинку не забрав. А казав, що хотів сина. Обманював. Коли дружина виношувала дитину, закрутив любов з Євиною двоюрідною сестрою. Неля студенткою була. Жила у квартирі свояків. Єва нічого й не підозрювала. Чоловік затримувався на роботі. Неля - на навчанні.
Єва не допитувалася, хто кого спокусив. Та й не було вже в кого щось вивідувати. Коли повернулася з малюком додому, - ні Нелі, ні чоловіка. Утекли, поки її не було. За безпутню доньку вибачалася тітка.
- Не тримай на Любомира зла, - виправдовувала вчинок сина свекруха. - Переказиться й повернеться. З чоловіками таке трапляється. Побачив гарне дівчисько і…
Любко не повернувся. Ще й чутки разом з Нелею розпускав, мовляв, сумнівається, що це його дитина. Єва часто у відрядження їздила. Хтозна, що там могло бути…
Єву довго боліла чоловікова зрада. І сестрина також. А тут ще й закрилося підприємство, де працювала технологом. Подалася у пошуках роботи в інші організації. Але її професія там не була потрібна.
- Ти ж шиєш гарно. Йди на курси, отримаєш офіційний документ, і зможеш влаштуватися на роботу, - порадила матір.
Єва так і вчинила. Її бабуся й мама мали хист до цієї справи. І Єву навчили.
Закінчила курси. Знайшла роботу в одному з ательє, яке нещодавно відкрилося майже в центрі міста.
…Того дня погода погода була паскудною. Спершу падав дощ. Потім сніг з дощем. А під вечір уся ця «каша» почала підмерзати. Комунальники не поспішали посипати вулиці. Люди сковзалися, падали. Така оказія сталася й з Євою. Неподалік зупинки добряче гепнулась. Якийсь чоловік подав руку.
- Дуже вдарилися? Ноги цілі?
- Здається, так. Дякую.
- Давайте, доведу вас до зупинки. Вам куди їхати?
Вони жили в протилежних кінцях міста.
Поки очікували на транспорт, розговорилися. Людей на зупинці зібралося чимало. А тролейбусів та автобусів не було.
- Вихід один - таксі, - міркував незнайомець, який представився Володимиром.
- Де ж його взяти в таку погоду?
- Зараз зателефоную до свого кума. Він таксист.
Володимир доправив Єву додому. Так і познайомилися.
Володимир був розлучений. Жив сам. Розповів, що його колишня дружина закрутила роман. Забрала доньку і переселилася до нового обранця. Живуть в іншому місті. Донька вже доросла.
Євиному Юркові було дванадцять. Познайомила сина з Володимиром. Він хлопцеві не сподобався.
Через півроку Єва з Володимиром розписалися. Переселилася з сином у чоловікове помешкання. Юрко від цього не був у захопленні. Тому більше часу проводив у бабусі.
Володимир часто міняв роботу. Важко працювати не хотів. А там, де робота легша, мало платили. От і знову розрахувався з місця праці. Мовляв, на будові рук не чуєш, а зарплата така собі…
Володимирів кум, той, що таксував, був у них частим гостем. Знову прийшов. Похвалився, що за гарну ціну продав свою автівку. Показав виручку. Сказав, що докладе трохи грошей, і нову машину купить. Буса.
З цієї нагоди чоловіки випили-закусили. Було вже доволі пізно. Володимир запропонував кумові переночувати. Тим паче, що кумове сімейство поїхало до села. А вночі з купкою валюти і напідпитку їхати додому небезпечно. Кум погодився.
Вранці Юрко пішов до школи. Єва збиралася на роботу. Чоловік дрімав, бо півночі сиділи з кумом. Кум також ще похрапував.
Згодом Єві зателефонував Володимир: у кума пропали гроші. Всі. До останнього долара.
- Хто ж їх міг узяти? Хай шукає краще. Поклав десь. Пити вчора треба було менше, - злостилася Єва.
- Та ми всю хату перерили. Нема.
Схвильована жінка відпросилася з роботи.
- Твій малий стирив гроші, - безапеляційно мовив кум. - Чотирнадцятирічному хлопчиськові захотілося пожити в кайф.
- Юрко ніколи нічого чужого не брав, - заступилася за сина Єва.
- То, може, це ти?..
Якраз зі школи повернувся Юрко. Чоловіки дружно накинулися на хлопця. Той божився, що грошей не брав. Навіть в кімнату, де спав кум, не заходив.
- Володю, телефонуй до дільничного, - мовив чолов’яга. - Не хоче зізнатися - посадять.
- Та що ти… та як… та, може, - бубонів Володимир. - Ще пошукаємо… не поспішай…
Учергове перерили квартиру. Грошей не знайшли.
- Будеш сидіти, хлопчиську, - мовив Володимирів кум і взявся за телефон.
- Мамо, я клянуся, що до тих грошей і не торкався, - виправдовувався Юрко.
- Сину, їдь до бабусі.
Коли за Юрком зачинилися двері, чоловіки накинулися на Єву:
- Він уже дорослий. Має відповідати за свої вчинки.
- Володю, ми з Юрком два роки в твоїй квартирі живемо, невже щось у тебе щось пропало за цей час?
- Та ні… але це кілька тисяч доларів. Спокусився. Хай поверне і забудемо про все.
- Ти справді віриш, що це Юрко?
- А хто ще?
Єва почала збирати свої речі.
- Якщо ти вважаєш мого сина злодієм, мені… нам тут робити нічого. Я йду від тебе, Володю. На розлучення подам сама.
- Е, ні, - втрутився у розмову кум. - Спочатку на малого заявлю. Хай суд розбереться. А потім робіть, що хочете.
- Я віддам гроші, - мовила в розпачі Єва.
- Звідки?! - хором запитали чоловіки.
- Зароблю. Поїду і зароблю.
- Пиши розписку, - кум підсунув аркуш паперу.
Налякана Єва написала розписку, що поверне всі гроші. Вона не хотіла, аби синові зіпсували життя. І не вірила, що він міг вчинити крадіжку.
З ательє жінка розрахувалася. З Володимиром розлучилася. Зібралася за кордон на заробітки. Домовилися: гроші надсилатиме Володимирові, а той віддаватиме своєму кумові.
За кілька років Єва повернула гроші й заробила дещо для себе. І назавжди повернулася додому. Її обіцяли взяли назад на роботу в ательє, де працювала…
- Єво, ти вже прокинулася? Треба приготувати щось смачне. Нині Юрко із змагань повертається. Може, я на ринок піду.
- Мамо, там трохи підморозило. Слизько. Я сама піду. Юрко повернеться ввечері. Встигнемо.
Задзвонив телефон. Незнайомий номер.
- Алло! Єва? Це - Люся. Володимирова сусідка. Пам’ятаєте мене? Я повинна вам щось віддати. Володимир передав.
- Чути про нього не хочу!
- Він помер. Недавно. І попросив мене… Де й коли можемо зустрітися? Це важливо…
Люся розповіла, що Володимира звалила простуда. Так і пішов зі світу.
- Він хотів вам, Єво, щось розповісти. У чомусь зізнатися. Але вас не було. Тому передав конверт. Сказав: «Це конверт з гріхом». Мені аж лячно стало. Не знаю, що в ньому. Ось, беріть.
Люся простягнула цупкий конверт, обклеєний стрічкою.
Єва з цікавості відкрила конверт, не дійшовши додому. Там були гроші. Половина суми, яку вона повернула Володимировому кумові. І лист.
«Хочу покаятися перед тобою, - писав Володимир. - Юрко не винен. Він грошей не брав. Це кум придумав аферу, аби «кинути» тебе. І мене підбив на гріх. А я тоді безробітним був. Домовилися: ділимо гроші навпіл, якщо вдасться тебе «дотиснути». І нікуди б він не заявив. Але ти дуже скоро здалася… Повертаю тобі «свою» частку. Просив кума, щоб він учинив так само. Та він і слухати не хотів. І гроші вже розпустив… Прости, якщо зможеш…».

Були брат і сестра...


Братик Степанко та сестричка Любава. Так їх в селі називали, коли були дітьми. Степан був для Любави старшим братом і нянькою. Доглядав малу, коли батьки були на роботі. Катерина на фермі дояркою працювала. Остап був трактористом.
Трохи дивне для їхнього села ім’я також вибрав Степан. Десь почув. Сподобалося. Коли маленька народилася, Степан уже був другокласником.
Характери в брата й сестри були різні. Степан - спокійний, добряк. Любава - гостра на язик, запальна. Що її - те її. Якщо хтось пригощав дівчинку смаколиком, з братом не ділилася.
- Це тобі треба було хлопцем народитися! - сварила матір Любаву. - За що ти знову штовхнула Василька? З сусідами треба добре жити. А ти… Скоро його батьки гніватися почнуть.
Дівчина відповідала мовчанням. А потім підстерігала свого однолітка, аби «відплатити» за те, що поскаржився…
Додалося батькам клопоту, коли донька пішла до школи. Ще місяця не провчилася, а вже вчителька нарікала.
- Яка ж ти досада! - шпетили Любаву. - Що з тебе виросте?
Єдине, що втішало, Любава добре вчилася.
…Степан закінчив ветеринарний технікум. Сестра брала брата на кпини:
- Краще б ти людей лікував, а не тварин. Це брудна робота.
- Нічого ти не тямиш, - захищав свою професію Степан. - Тварини все відчувають, розуміють і можуть бути вдячні не гірше за людей. От, наприклад…
- Досить, досить… Бо скоро договоришся до того, що тварини розмовляти вміють.
- Звісно, вміють. По-своєму…
Любава вступила до педучилища. Не встигли Катерина з Остапом натішитися. Спершу занедужав чоловік. Трохи побув у лікарні й відійшов У селі казали: надірвався від роботи. Господарку вибудував. Гарував і вдень, і вночі.
Катерина тужила за Остапом. Добрим був. Навіть словом не зобидив. Через тугу почали дошкуляти болячки, які причаїлися до пори, до часу. А тут ще й колгосп «розвалився». Ферму почали розтягати.
Змарніла, зовсім подалася Катерина.
- Степане, синку, пильнуй за Любавою, - просила. - Ти знаєш її натуру. Якщо треба - спини. Коли треба - допоможи. Ти ж старший. Та й собі дівчину знайди. Одружися.
- Добре, мамо. Але, що це ви кажете так, наче…
- Знаю, сину, що кажу. То обіцяєш дбати про сестру?
- Обіцяю…
Любава крутила братом, як хотіла. То обновку випросить. То грошей.
Якось завела розмову:
- Чула, ти з Оксанкою Марковою почав зустрічатися. Та вона до міста на роботу їздить. Думаєш, там нікого не має?
- З нашого села багато хто в місті працює. То й що?
- А те, що її наші хлопці оминають. Бо на тому заводі, де працює, не з одним шури-мури крутила.
- Звідки ти знаєш?
- Від дівчат чула. Оксанка сама хвалилася.
- Справді?
Степан сестрі повірив. Любава потай раділа. Їй не до вподоби, що в братовому житті може з’явитися кохана дівчина. Він одружиться. Приведе її до батьківської хати. І дбатиме не про неї, Любаву, а про свою дружину.
- Ні, ні! - мовила сама до себе. - От, коли вийду заміж, тоді хай що хоче робить.
То ж з Оксаною в Степана не склалося.
Коли почав зустрічатися з Ніною із сусіднього села, Любава знову втрутилася в братову долю. Тоді там новий завклубом з’явився. А Ніна в бібліотеці працювала. От і пішли чутки, мовляв, Ніна не може вибрати між ветеринаром та завклубом. Сусідка відкрила «таємницю» Степанові. Не зі зла. Тітка Надя Степана поважала. І за його доброту. І за те, що худобині, коли треба, допомагав. Шкодувала, що без батька-матері залишився.
- Плітки то все, - махнув рукою Степан.
- Не знаю, не знаю… Дуже ти довірливий. А кажуть…
- От і запитаю Ніну, що кажуть.
Степан завів з дівчиною мову про завклуба, коли в тої настрій був на нулі. Від районного керівництва за щось перепало.
- А я не думала, що ти всякі дурниці слухаєш! - випалила у відповідь. - Тихий, добрий… Та всі однакові. Правду кажуть: в тихому болоті…
Ніна таки згодом вийшла заміж за завклуба. А той неабияким гулякою виявився. Скільки разів пошкодувала, що на Степанові тоді злість зігнала. А Любава зловтішалася:
- Бачиш, братику…
Любава закінчила навчання. Влаштувалася в місті на роботу. Знайшла нареченого.
- Степане, я заміж виходжу! Ну, радій, радій за мене! Мирослав… він такий… він найкращий. Ми розпишемось. Організуємо вечірку. От, тільки…
- Грошей треба? Я допоможу. Не хвилюйся. Головне, аби ти щасливою була.
- А то правда, що Лідка, та, що свого пияка ледве позбулася, на тебе око поклала?
- Та ні. В них теля чогось наїлося. Ледве врятував. Ліда з донькою приходили віддячити. І малина в нас зародила рясно. То я сказав, хай приходять, ласують.
- Нового батька своїй малій шукає? Ну-ну…
Любава зустріла Ліду випадково, коли йшла на автобусну зупинку.
- Чула, ти до мого брата зачастила?
- Відчепися, Любаво. Ти ж не даси Степанові ні з ким жити. Всі знають - крутиш ним, як циган сонцем. Інший вставив би тобі мізки. А Степан добрий. І це ти плітки разом зі своєю подругою розпускала. Вона Ніні зізналася. Певно, Степан і духом не відає про твої витребеньки. Пора йому очі відкрити.
- Не смій лізти в нашу родину.
- Нема в тебе совісті, Любаво. Таких братів зараз не багато знайдеться. А з Степаном я таки побалакаю. Що ти мені зробиш?!
…Коли почали їхати на закордонні заробітки, подалася й Любава з чоловіком. Сестра дуже рідко давалася чути. А додому взагалі не приїжджала роками. Не зізнавалася, що вирішили назавжди осісти на чужині. Степан дізнався, коли швагрові батьки розповіли. Радів за сестру і сумував водночас. Повіяло самотністю…
І от нарешті Любава з чоловіком з’явилися в селі. На гарній машині. Сестра модно одягнена. Гарно виглядала.
- Як ти тут, братику, живеш? - запитала. - Може, якась молодиця голову закрутила? Жартую. А тепер про серйозне. Я що маю сказати… Батьківська хата нам обом належить. Правда?
- Ну, так…
- Тож буде справедливо, якщо ти сплатиш нам… мені хоча б частину її вартості. Не думаю, що в селі дорога нерухомість.
- Я не знаю, кільки коштує наша хата, - хриплим від хвилювання голосом відповів Степан.
- Може, в сільській раді знають? Чи де там ще?
- Не треба нічого запитувати. Сорому не оберешся. Що назбирав - те й віддам.
Степан дістав гроші. Залишив собі кілька купюр. Решту простягнув сестрі.
Любава перерахувала свою «частку». Задоволено усміхнулася. Заховала в сумочку.
- Зовсім забула. Ми тут тобі подарунки привезли. Макарони, соус, оливки… Хоча, попробуєш…
Дістала з машини торбинку.
- Залишитесь ночувати? - запитав Степан. - Я щось приготую.
- Та ні. У нас ще купа справ. І ми ненадовго приїхали. Якось іншим разом.
Любава з чоловіком сіли в автівку. Поїхали…
Степан не міг оговтатися.
Згадав про сестрині подарунки. Гукнув сусіда:
- Василю, йди-но сюди! Тут Любава з чоловіком приїжджала. Привезла от… Пригощайся.
- Що? Приїхали і одразу поїхали?
- Справи в них. Невідкладні…
Сонце котилося до заходу. Степан обійшов господарку. Зготував картоплю зі шкварками. Налив горня кислого молока. Але так і не торкнувся вечері. Не виходила з голови Любава. І пригадалася колишня розмова з Лідою. Він пропустив мимо вух її слова. А дарма…

Їй ангел допомагає…


Де ті колишні зими-замелілі, що пахли димом з грубок і печей? Де сніги-кучугури? Цікаві бабусі, які навіть в холоди спиралися на штахети й очікували перехожих, аби перекинутися словом-другим? Де морози, від яких дзвеніло повітря? Час змінив так багато… Зістарілися люди і хати. Навіть, здається, горбок став нижчим, з якого на санках каталися діти, роздумувала Уляна, йдучи із автобусної зупинки до своєї подруги Марусі, сусідки баби Павлинки. Доброї, світлої душі, яку любила Уляна. І яка любила її.
Баба Павлинка відійшла у засвіти перед Водохрещем. Уляна завжди приїдждає в цю пору, аби провідати могилу. І мама Тамара тут похована, яка подарувала маленькій Уляні трішки щасливого дитинства…
Коли Тамара вперше привезла Улянку до села, на дівчатко дивилися з цікавістю та осторогою. Нерідна дитина. З сиротинця. Сусідська дітлашня не хотіла бавитися з Уляною. Подружилася лише з Марусею. На рік старшою. Маруся накульгувала. Народилася з вадою. Її дражнили. А Улянка пригощала дівчинку цукерками, що привозила з міста. І давала бавитися своєю лялькою…
Доля подарувала Марусі гарного чоловіка і двох синів. А з Уляною залишилися подругами.
- Нема зими цього року, - нарікала Маруся. - У місті хоч дороги нормальні, тротуари, а тут з чобіт гумових не вилазимо.
- Глобальне потепління, - мовив Василь, Марусин чоловік. - Про це в телевізорі часто говорять. Та що ми про погоду?! Як там Стас? Донька?
Уляна діставала гостинці. Розповідала про рідних, роботу. Маруся ставила на стіл вечерю. Запах вареної картоплі, квашеної капусти, вудженого м’яса… Як колись у хаті баби Павлинки…
Уляну народила матір-одиначка. Коли дівчинці минуло три роки, мами не стало. Материна рідня від маленької відмовилася. Забрали в дитячий будинок.
Потім у її житті з’явилася інша мама - Тамара. І батько Владислав.
Тамара завжди хотіла донечку. Владислав не погоджувався. Хоча, подружжя знало: дітей нема з його вини.
- Я не терплю, коли плачуть малі діти, - впирався. - Та й клопоту з ними…
- Ми не будемо брати малюка. Візьмемо дівчинку років трьох-чотирьох, - наполягала Тамара.
- Хто знає, що з неї виросте?
- Що виховаємо, те й виросте.
Владиславові батьки також були проти затії невістки. А Павлинка, Тамарина матір, міркувала по-іншому:
- Якби не було тебе, я б залишилася самісінька, коли овдовіла. Не знаю, як горе пережила б. І якщо з’явиться внучка, буду дякувати Богу. Що задумала - те роби.
Владислав погодився зі скрипом.
Тамарі припала до душі синьоока дівчинка Улянка. Їй було чотири з половиною роки.
- Спокійна, допитлива, - розповідала про Уляну вихователька.
Тамара прийомну доньку любила. Владислав просто змирився. Павлинка тішилася внучкою.
…Тамарину недугу вилікувати не могли. Вона згасала на очах.
- Не помирай, мамо, - просила крізь сльози Уляна.
- Не хвилюйся, сонечко. В тебе ще є тато, - заспокоювала Тамара доньку. - І бабуся. Вони потурбуються про тебе. І я також… там… в іншому світі…
Після смерті дружини Владислав відрікся від прийомної доньки. У дванадцять років Уляна потрапила до інтернату.
До тещі зять також забув дорогу. Знайшов нову пасію. Подумував про одруження.
Павлинка забирала Уляну до себе на канікули. Потім, коли дівчина подорослішала, стала приїжджати сама.
- Чужа дитина, а не забуває Павлинку, - перемовлялися в селі.
- Дівчина її, як рідну, любить. Та й нема в неї більше нікого.
- Ото доля в дитини! Двох матерів втратила. Не дай, Боже, нікому…
- Їй ангел допомагає…
…Уляна вийшла заміж за однокласника Стаса. Обоє працювали і заочно навчалися. Тяжко було сиротам життя будувати. Нікому не те, що підсобити, -поради дати. Лише Павлинка була для обох рідною душею.
Павлинка ще застала народження правнучки Сонечки…
…Уляна з Марусею йшли на цвинтар.
- Важко повірити, що зараз січень: температура плюсова, дощі. Обіцяли сніг, а його й близько не видно, - нарікала Маруся, оминаючи чергову баюру. - Казали, щебенем дороги підсиплять, але так нічого й не зробили. Нікому село не потрібне, крім людей, які в ньому поки живуть. Навіть тим, хто від землі зиск має.
- Шкода, що стільки хат спорожніло, - зітхнула Уляна. - Ось у цій баба Катя жила. Щойно автобус із міста приїжджав, вона спиралася на штахети, і всіх перестрівала розмовою. І в погоду, і в негоду.
- А коли люди йшли до автобуса, благословляла в дорогу…
- А тут Задорожні жили…
- Тут Дарка Горобцева…
На цвинтарі Уляна пішла провідати могили мами Тамари і баби Павлинки. Маруся - своєї рідні.
Уляна змовила молитву. Поклала на могилах кутю для душ померлих. Завжди так робила.
Дякувала мамі Тамарі, що колись знайшла її в цьому світі. А бабі Павлинці – що не відмовилася, коли не стало матері. Розповідала про Соню. І про те, що побувала на могилі ще однієї своєї мами - Галі.
Тихенько підійшла Маруся. Слухала Уляну. Сплакнула.
Почав падати сніг…
Скоро Водохреще…