Оленка і Ангелик

«Ангелик завжди поруч із тобою. Дякуй йому за опіку». Так казала бабуся. І мама. Оленка озиралася. Де ж її ангелик? На вулиці холодно. Мороз, сніг. Жодного слідочка.

– Ангелик має взуття? – запитувала Оленка.

Їй у відповідь усміхалися.

Якось на ніч виставила свої чобітки за поріг. Вранці у них було повно снігу.

– Навіщо? – запитала мама.

– Для ангелика. Щоб ніжки зігрів.

Мама не сварилася. Витрусила з чобітків сніг. Висушила.

Бабуся зв’язала малесенькі вовняні шкарпетки. Для ангелика, аби Оленка більше не виставляла на вулицю взувачку.

Дівчатко зачепило шкарпетки на гілячку в садку. Аби ангелик міг нагріти ніжки, коли змерзне.

Шкарпетки висіли до весни…

Оленка розмовляла зі своїм ангеликом. Ділилася секретиками. Те, що знав він, не відав більше ніхто.

– Ангелику, йди переді мною, а я за тобою, – казала, коли виходила з хати.

Вірила: вона ступає його невидимими слідами…

…Доросле життя закрутило у нестримному вирі. У долю Олени заходили різні люди. Хтось залишав у душі букети квітів, хтось – пустелю. Про ангелика забувала. А він був поруч. Не сердився. Не засмучувався. Опікувався нею. Підставляв маленькі крильця під великі проблеми. І дуже хотів, щоб Олена згадувала про нього. Щоб вірила йому, як колись. Тоді буде легше допомагати їй…        

…Сніг замітав світ. Вітряно, морозно, холодно… В Оленин сон прийшов ангелик. У біленькій льолі. Обличчя не бачила. Воно було залите сонцем. Від нього йшло тепло і світло. Ангелятко стояло на порозі старенької бабусиної хати, якої вже нема… 

Олена не вміла в’язати. Можливо, купити мініатюрні шкарпетки? Зачепити на гілячці? Для ангелика…

 (Фото з Інтернету).

Доля насміялася над ним…

Він упізнав Софію. Стільки часу минуло, а вона майже не змінилася. Тендітна, зі смаком одягнена. Така ж зачіска, як у молодості, – Софії завжди подобалося каре. Поруч молоденький хлопець у військовій формі. Схожий на неї. Син…

Кирило не наважився підійти до Софії. Йому нічого розповісти. Нічим похвалитись…

…Софія з Кирилом – односельці. І однокласники. Міцний, високий Кирило закохався у тендітне дівча. Шкодував, що живуть на різних вулицях – міг би йти до школи чи повертатися додому із Софійкою. Коли б завіяло дорогу, вона ступала би по його великих слідах, щоб не набрати снігу в чобітки. А ще розповідала б йому цікаві історії – дівчина любить читати. Їй навіть Олександра Максимівна, вчителька української мови і літератури, свої книги з дому приносила.

Софійку у школі любили. І шкодували. Її виховували дідусь із бабусею. Матір від запалення померла. Дівчинці тоді десять років було. Батько з ними не жив, відколи поїхав до міста гроші заробляти. Вродливий Степан завжди подобався жінкам. От і не встояв перед чарами міської пані. З Мартою, Софіїною матір’ю, розлучився.

Дуже сумувала Марта. Подейкували, лікуватися не хотіла, коли занедужала. Мовляв, нема життя без коханого Степанка.

Степан надсилав доньці аліменти. І обіцяв: коли Софія виросте, забере її до міста, аби там вступила на навчання.

Леся, Кирилова матір, працювала в аптеці. Гордій, батько, – в сільській раді. Мали родичів за кордоном. Дітей у тамтешніх свояків не було, тому не скупилися для родини в Україні. 

Кирилові батьки вирішили: син вивчиться, знайде роботу та осяде у райцентрі. Не хотіли відпускати одинака далеко, бо з ким на старість залишаться?

А хлопець не мислив життя без Софійки. І готовий був кинутися за нею на край світу…

Софійка гарно закінчила школу. Вступила до університету в обласному центрі й оселилася у батьковій квартирі. У Степана з новою дружиною дітей не було. Спершу Ніна фиркаоа до Софії. Але згодом пристрасті вгамувалися.

Кирило навчався у райцентрі в технікумі. На симпатичного хлопця задивлялися однокурсниці, а він чекав вихідних, коли приїде додому Софія. Подумки освідчувався їй у коханні. 

Кирилові батьки знали, що син «сохне» за Софією. Але не бачили її своєю невісткою. 

У райцентрі, по сусідству з Лесиною рідною сестрою жили Степанчуки. Заможні. Мали єдину доньку Світлану. Якось, побачивши Лесю, Світланин батько чи то жартома, чи всерйоз мовив:

– А моя донька сподобала вашого сина. Просила, аби розпитав у вашої сестри про нього.

– Та хіба в місті мало гарних хлопців?

– А хто їх, молодих, зрозуміє? Може, й справді колись сватами станемо.

Леся була б не проти…

Кирило ревнував Софію до всіх хлопців на світі. Там, в університеті… Які лише думки в голову не приходили?! А Софія щовихідних поспішала до бабусі з дідусем і до нього…

– Закінчуй зі своєю любов’ю, – якось сказала Кирилові матір.

– Ти про що, мамо?

– Я про Софію. У неї своє життя, в тебе – своє. Що вона має? Отримає диплом. Оце і все багатство.

– Я також планую після закінчення навчання працювати в обласному центрі. І ми з Софією…

– Що??? – перебила сина Леся. – Це вже ні! Забудь! І про область, і про Софію. Втовкмачую в твою голову: хто вона така? Сирота. Ну, допомагає батько. Але це тимчасово. Ми її на своєму горбі волокти не збираємось.

Кирило такою агресивною матері ще не бачив.

Згодом Леся почала розпускати селом негарні плітки про дівчину…

Кирилові батьки свого домоглися: сина з Софією розсварили.      

…Степанчукова донька була повна протилежність Софії: любила тусуватися в барах. Нерідко прогулювала пари в медичному коледжі і не вилетіла з навчання лише завдяки тому, що її батько товаришував із директором навчального закладу.

…Софії було боляче. Її зрадило перше і єдине кохання.

А Кирило згодом дорікатиме собі, що залишив Софію і з’язав своє життя зі Світланою…

…Софія вийшла заміж. У неї люблячий чоловік. Син. Вона робить кар’єру.

А життя Кирила спочатку нагадувало передпокій до пекла, а згодом перетворилося на пекло.

Світлана й після заміжжя «зависала» в барах. На Кирилові докори тесть із тещею відповідали:

– Молода наша дівчинка, вітер в голові свище. Це минеться…

Світлана забажала змінити районний центр на обласний. Мовляв, нудно тут, жодних перспектив. А там, може, в медичний університет вступить.

– Та ти ледве коледж закінчила, – іронічно мовив на те Кирило.

Проте її батьки ідею підтримали. І сватів переконали. У складчину купили квартиру в області. Знайомі допомогли з роботою. Та Світлану й далі вабило безтурботне життя.

Кирило хотів дітей. Може, хоча б це спам’ятало молоду жінку. Але Світлана категорично не бажала народжувати. Для неї – це зайвий клопіт.

Усе частіше поверталася додому напідпитку.

– Як тебе на роботі терплять? – запитував Кирило.   

– А я після роботи розслабляюсь.

– Скоро руки будуть тремтіти, що й укола не зробиш…

Вони розлучилися. Жили в одній квартирі. Він – у своїй кімнаті. Вона – у своїй. 

Не раз чув, як сусіди кидали услід:

– Кирило не п’є, а Свєтка… Як із такою жити під одним дахом? Добре, що хоча додому своїх «подруг» чи «друзів» не водить.

Йому було соромно. І він укотре пробував скерувати Світлану на шлях істинний. Вона ж огризалася:

– Ти мені хто? Чоловік? Ми розбіглися. Забув?

У вихідні Кирило їздив у село. Допомагав батькам. Про невістку ті не заводили мови. А він сумував. У селі спогади повертали в минуле. Дивно: скільки років живе в обласному центрі, а Софії так і не зустрів. Зате сусідка розповіла, що недавно Софія на могили рідних приїжджала. Така ж гарна, привітна. При посаді, а не загордилася…

…Його згуба йшла зі своїм сином. Він щось розповідав. Софія усміхалася. Вродливий. І йому дуже личить військова форма. А Софії личить її вічна зачіска. Її одяг. Її… Їй личить усе…     

Кирилові не хотілося повертатись додому. Бродив вулицями вечірнього міста. Шкодував і лаяв себе. У нього могла би бути гарна дружина. Син, а, може, донька. Чи двійко дітей. Він міг бути щасливим. Поспішати до сім’ї. Міг би…

Думки перервав телефонний дзвінок:

– Вашу дружину збила автівка. Вона була нетвереза і переходила дорогу поза межами…

– Вона не моя дружина. Ми з нею…

– Слухайте, потерпіла сказала, що ви її чоловік. Вона знаходиться в міській лікарні номер…

Слухавку поклали.

Кирило їхав до лікарні.

Доля нині насміялася над ним, що колись не послухав її…

 (Фото ілюстративне, з Інтернету).

Квиток додому

Після дзвінка від тітки Дарина збиралась додому. Це було поспішне, спонтанне бажання…    

Дарина – медсестра. Ще до війни поїхала за кордон на роботу. Не бачила іншого виходу…

…Колишня свекруха мало не за волосся волокла її на аборт. Така була воля цієї владної жінки. Не любила пихата Мар’яна Владиславівна невістку. Бо Дарина – «якась там» медсестра. Ще й сирота. Тітка виховала.

Мирослав, чоловік, Дарину кохав. А от захистити від матері не міг.

Коли Дарина завагітніла вдруге, просила чоловіка нічого не казати свекрусі. Але він проговорився.

Мар’яна Владиславівна щодня пиляла невістку. Дарина маля не виносила.

– Мама не винна, просто характер у неї складний, – казав чоловік.

Переконував: діти у них ще будуть. Та Дарина знала: більше завагітніти не зможе.   

Мирославові набридли вічні сварки вдома. Допізна затримувався в офісі. Був без настрою.

Свекруха мало не щодня штрикала Дарину, що син має престижну роботу, гарну платню.

– А твоїх копійок навіть на гарну косметику не вистачає. Хоча, ти й толком

користуватися нею не вмієш, – знущально насміхалася.

Дарина пішла б від чоловіка, але куди? У тітки сім’я. Мама не зізналася від кого дитину народила, тому про батька жодних відомостей. Материні батьки внучки не сприйняли і не прийняли. Молода жінка жила з малям у двоюрідної сестри Віри. А потім занедужала. Не врятували.

Віра оформила над маленькою опіку. Виростила. Вивчила.

Дарина могла би повернутися до тітки. Але й так була вдячна Вірі, що завдяки їй не потрапила до дитбудинку. Тож не хотіла турбувати.     

…Мирослав зробив Дарині «подарунок» на день народження. Поклав перед нею конверта з грошима й мовив:

– Я втомився. Ми живемо, наче чужі. І ті вічні скандали…

– У тебе є інша?

– Це тут ні до чого. Кажу тобі – втомився. Ми розлучимось. А ось частина грошей на квартиру. Решту або заробиш, або можеш узяти позику. І ще. Мама про ці гроші нічого не знає. Я їх заробив. Не відмовляйся. Я тобі не ворог. Просто життя у нас не склалося…

…Дарина розрахувалася з лікарні й поїхала за кордон заробляти «решту» на житло. Заробила. Купила помешкання. Але вирішила затриматися на заробітках ще деякий час.

Віра раділа за племінницю, що та давала собі раду. І сумувала, коли Дарина після відпустки знову збиралася на чужину.

– Я недавно однокласника твого зустріла, Максима, – завела розмову тітка під час Дарининої відпустки. – Дружина його померла. Двоє дітей на руках. Шкода чоловіка.

– Колись він мене на побачення запрошував, а я відмовлялась. Матері його боялася. Вона у нас математику викладала. Вимогливою була.

…Війна застала Дарину за кордоном. Було тривожно за тітку, за Славка, її сина, якого мобілізували на фронт. Підтримувала рідних матеріально. І шалено хотіла додому.

Навесні приїхала до рідного міста. Йшов другий рік війни.  

– Привіт, Дарино, – поруч з нею зупинився на вулиці військовий.

– Максим?!

– Відпустили трошки додому.

– Але ж ти міг не йти на війну. У тебе діти.

– Заради них воюю. Добровольцем пішов. Я не уявляю, що їх… що вони… Діти з батьками. А ти як, Дарино?

– Я також у відпустці.

– Тітка казала, що ти за кордоном. Маєш хвильку часу? Можемо випити кави.

Вони згадували школу, однокласників. Тему війни Максим оминав. Дарина зізналася, чому колись ігнорувала його запрошення на побачення.

– А я думав, що не подобаюсь тобі. Навіть не здогадувався, що матері моєї боялася.

– Надії Петрівни, Максиме, суворої вчительки математики.

– А тепер я військовий і одинокий батько з двома дітьми. Про побачення годі думати, – сумно пожартував.

– А ти спробуй. Запроси. 

Якось у магазині побачила Максима з дітьми. Хлопчик і дівчинка. Ігорчик і Наталочка. Старший братик і молодша сестричка. Вони обожнюють свого тата. І з цікавістю дивляться на незнайомку.

Максим розповів їм про тьотю Дарину, в яку колись був закоханий. Наталочка сором’язливо опустила очі. А Ігор по-дорослому запитав:

– Але ж ти любиш маму?

…Час минув швидко.

– Треба повертатися, – мовив Максим.

– Можна провести тебе? 

– Так, Дарино. Дякую.

…Його проводили діти і Надія Петрівна з чоловіком. Дарина підійшла трішки пізніше.

Пора… Теплі слова перед дорогою. Сльози. Побажання берегти себе і повернутися живим та здоровим.

– Я кохаю тебе, – прошепотів, обійнявши Дарину, Максим.

…Невдовзі й Дарина повернулася за кордон на роботу.

Вона часто згадувала Максимові слова. Може, сказав їх під впливом емоцій? Максим їй подобався. Але про стосунки не думала. У нього діти, які досі пам’ятають та люблять маму. І, зрештою, він на війні.

…Дарині зателефонувала тітка. Сказала, що у неї все гаразд. Славко також живий-здоровий. І, витримавши паузу, мовила:

– Я Максима бачила. Поранений був. Зараз на реабілітації. Видужає і повернеться на фронт.

– Довго ще буде на реабілітації?

– Не знаю. Не казав. І… він запитував про тебе…    

Дарина хотіла побачити Максима. Підтримати. Випросила на роботі декілька днів, аби поїхати в Україну, все пояснила. Її зрозуміли.

Квиток додому… Довгі кілометри дороги. В автобусі багато людей, але всі мовчазні. Кожен думає про своє…      

З кордону зателефонувала Максимові. Сказала, що скоро буде вдома.

– Тебе зустріти?

– Ні, я сама…  Дякую.

Не знала, їде назустріч своїй долі чи…

 (Фото з мережі Інтернет). 

«Цей номер більше не обслуговується…»

У світі все неправильно влаштовано, бо не Вона його творила. Їй усе було не так і всі не такі.

Подруги – тимчасові. Так було ще зі школи.

Батьки змушені були залишити помешкання Їй, бо молодша. Брат образився. А Вона викреслила його зі свого життя. Ще й одружився «не на тій», троє дітей народили. Статків не мають. А потім братова отримала щедру спадщину. І через те Її роздирали дикі заздрощі.   

Чоловіки від Неї відверталися після перших побачень. Бо одразу озвучувала свої захцянки, розповідала про свою неперевершеність і шукала недоліки у кавалерах. Щоправда, один затримався. У нього з дружиною не ладилось, за двері виставила. Він знав, мине час і благовірна покличе назад. Так завжди було. Він шукав «транзитних» коханок, аби перечекати бурю. У його тенета потрапила Вона.

Йому доводилось терпіти Її жахливий характер. А Вона хотіла будь-що його втримати. Але одного дня він зібрав свої нехитрі пожитки й сказав, що повертається додому.

Згодом зрозуміла, що вагітна. Зателефонувала йому, все розповіла.

– Що мені робити? – запитала.

– Бажано не народжувати, – відповів. – Я не твій чоловік, аліментів не чекай.

Вирішила народити. На зло йому.

Він не цікавився дитиною. Аж якось побачив Її з донькою. Мала була неймовірно схожою на нього. Підійшов. Запитав, як живуть. І, неочікувано для самого себе, запропонував допомогу. Був не бідний. Вона погодилась. Скупість узяла верх над гонором. Навіть дозволила зустрічатися з донькою.

На роботі від Її нестерпної натури потерпали колеги, сторонилися. Вона заздрила. Особливо тим, у кого були сім’ї чи кохані. Ненавиділа щасливих людей. Її дратували жарти, усмішки, аромати вишуканих парфумів, модні одяганки інших жінок… Вона також носила стильні речі. Приїжджала на роботу власною автівкою. Але це ж Вона. Їй можна. Іншим – зась.

Підростала донька. Найбільшим бажанням дівчини було втекти з-під материної опіки. Бо їй було не дозволено бавитися з «простими» дітьми, зустрічатися з однокласником, батьки якого Їй “у підметки не годяться”. А коли «несанкціоновано» бачилася з рідним дядьком, це закінчувалося грандіозним скандалом. 

Донька хотіла вивчати архітектуру. Вона ж наполягла, аби вступила на юридичний факультет.

Після навчання додому донька не повернулася. Знайшла роботу в іншому місті. Закохалася. Познайомила обранця з матір’ю. Але він Їй не сподобався. Не тому, що мав якийсь гандж. Вона заздрила власній дитині. Бо так і залишалася самотньою.

На вечірку до молодят не поїхала. Не поблагословила, не сказала доброго слова. Лише пригрозила доньці:

– Квартиру на безхатьків запишу.       

– Роби що хочеш, мамо, лише не псуй мені життя. Своє ти зіпсувала.

Вона зганяла свою злість на роботі. Одна з колег із тиском в лікарню потрапила. Інша – звільнилася. «З’їла» керівника.

Згодом справи у компанії, де працювала, почали йти погано. Врешті, довелось шукати іншу роботу. Знайшла, але менш оплачувану, менш престижну. Пробувала на новому місці показати свій норов. Але керівниця ніжним голосом молодої кобри прошепотіла:

– Спробуєш каламутити воду, вмить на вулиці опинишся. Розповіли про твої «подвиги» на попередній роботі.

Вона любила вишукані напої. Особливо коньяки. Пила після роботи, на самоті. Для настрою. Про це ніхто не знав, крім доньки.

Від брата дізналася, що стала бабусею. Донька двійню народила.

– Спробуй порозумітися з дітьми, – радив брат. – На внуків подивися.

– Це тому ти прийшов, аби розуму вчити?!

– Ні, пошукати в квартирі моїх батьків твою совість.

– То ти спілкуєшся з тією зрадницею?

– Я спілкуюся зі своєю племінницею. До речі, в неї чудові свекри. І дуже гарний чоловік. Вони щасливі. Може, й краще, що не хочеш їх бачити, не отруюєш їхнє життя.

– Забирайся геть! – вигукнула, й гримнула за братом дверима.

Усе частіше спиртне ставало Її розрадою. Але тепер це не були вишукані коньяки, а дешеві напої. На дорогі не було грошей.

На роботі помітили Її захоплення спиртним. 

– Ти що, на склянку підсіла? – запитала якось керівниця.

– В гості вчора ходила. Довго засиділась.

– Ти?! В гості?! До кого? Тебе навіть Баба-Яга на вечірку не запросить.

…Ковток дешевого вина ще більше зіпсував настрій. Він і так не був святковим, хоча й новоріччя.

Сходами бігли діти, перегукувалися, сміялися.

Вона хотіла нарешті зателефонувати доньці. Аби вилити свою злість.

«Цей номер більше не обслуговується…» – почула у слухавці.     

Це був старий номер доньки. Нового не знала…

(Фото ілюстративне, з Інтернет-мережі).

 

Не відлітай, Івасику-Телесику...

– Братику, рідненький, Іванку, Івасику-Телесику, не відлітай! – ридала над домовиною Настя. – Мій маленький, як же ти там без мене? А я без тебе?!

Настя старша за брата. Невисокого зросту, худенька. А Іван – високий, міцний. Але сестра завжди називала брата маленьким або Івасиком-Телесиком, бо вибавила його…

…Майя зупинилась неподалік обійстя колишнього чоловіка. На її автівку ніхто не звернув уваги. Не наважувалася ступити на подвір’я, де рідня та містечко проводили у Вічність її сина. В інтернеті прочитала, що Іван загинув на фронті. І ось вона тут. Але боїться людського осуду. Не може глянути в очі доньці. І Степанові – колишньому чоловікові. Він стоїть навколішки перед синовою домовиною. У військовій формі. Значить, обоє пішли воювати…

…Майя рано вийшла заміж. У двадцять доньку народила. Степан дуже кохав дружину. Глядів малу, коли Майя їздила на сесії – навчалася заочно в інституті. Не ревнував, коли на неї задивлялися чужі чоловіки – молода жінка була вродливою.

Іванко народився через чотири роки після Насті. І тоді Майю наче підмінили. Їй не хотілося жити разом із чоловіковими батьками, хоча свекри ніколи слова лихого не сказали про невістку.

Якось поскаржилася про це своїй матері.

– Майко, не думай викинути якось коника. Чоловік у тебе – золото. А на власне житло ще заробите. Хоча, навіщо воно вам? Хата у сватів нова, велика. Крім Степана, більше дітей нема.   

А потім молодій жінці стало тісно у своєму містечку. І не цікаво у школі, де працювала.

Майя гортала модні журнали. Їй би такий одяг, адже навіть після народження двох дітей має чудову фігуру. І врода квітла. Але не ті у неї з чоловіком статки, аби модно одягатися, як ці красуні.

Майя дратувалася. Чоловік усе списував на те, що двох дітей доглядала, працювала. Допомагав, як міг.

– Може, тобі на відпочинок поїхати? – запитав якось.     

– У нас зайві гроші завелися?

– То ти згідна?

Якби Степан знав, що ця поїздка стане фатальною для сім’ї…

…Майя ніжилась біля теплого моря. Помітила, що один із відпочивальників звертає на неї увагу. Статний. Трішки старший за неї.

І ось він підійшов. Назвався Владиславом. Запитав, чи можна познайомитися та запросити на вечерю.

– Я – заміжня, – відповіла на те Майя.

– Але ж наразі ви тут самі.

Майя у Владислава закохалася. Заможний, галантний. Хотілося б, щоби цей відпочинок не закінчувався ніколи.  

– Залишайся зі мною, – запропонував Владислав.

– Як?! У мене чоловік, діти, робота. І я тебе майже не знаю.

– Майю, ти гідна іншого життя.

– І тебе?

– І мене.

– А діти?..

Діти… Для Владислава це болюча тема. Він безплідний. Не приховав цього, коли одружувався. Прожив у шлюбі три роки. А потім дружина завагітніла. Клялася, що від нього. Мовляв, дива трапляються. Не вірив. Зробив тест. Дружина обманула. Розлучився.

Більше не мав серйозних стосунків із жінками. А Майя йому сподобалась. Він міг плекати її вроду. Купувати дорогі речі. Кохати її. А діти… Не хотів, щоб вони перебралися в його будинок. Він не любив дітей.

…Степан телефонував. Запитував про відпочинок, розповідав про сина й доньку. Казав, що скучає, зустріне її з потяга. А Майя вже не кохала свого чоловіка. Навіть не думала, що майже миттєво можуть зникнути почуття. Владислав… З ним так легко, безтурботно. «Залишайся зі мною», – спокусливо дзвеніло у вухах.

Якщо махнути на все рукою і погодитися? Майя боялася цієї думки. І хотіла бути з Владиславом. Але… діти. Владислав їй все розповів. Вона зрозуміла: він ніколи не захоче бачити її сина з донькою. Ніколи…  

– Можливо, я повернусь до тебе, Владиславе. Жити у великому місті – це моя мрія. І з таким чоловіком, як ти. Та зараз треба збиратися додому.

– Я чекатиму. Коли вирішиш приїхати, зателефонуй. Я кохаю тебе, Майю.    

Майї все вдома видавалось немилим. На думці був Владислав. У нього велика нова квартира – показував фотографії. Дорога автівка. А Степан вічно ремонтує батькову легківку.           

– Скоро Іванкові п’ять років, – сказав чоловік. – Треба подумати, як святкувати будемо.

– Степане, нам потрібно серйозно поговорити.

– Про що?

– Про нас. Я більше не кохаю тебе. Я піду від тебе.  

– А… діти?

– Залишаться з тобою.

– Хто він?

– Ти його не знаєш. Він не тутешній.

Майю намагалася опам’ятати матір, а батько проклинав. Просили схаменутися свекри. Але вона хотіла гарного, безтурботного життя.

– Я буду допомагати дітям.

– Нам від тебе нічого не потрібно, – твердо мовив Степан. 

…Майя вийшла заміж за Владислава. Не шкодувала за минулим. Заможне життя їй подобалось. Перестала мучити совість, що залишила дітей. Що не бачила батьків – заборонили навіть на порозі з’являтися.

…Настя любила братика. Замість мами розповідала перед сном казки. Називала Івасиком-Телесиком, маленьким…  

Степан не шукав іншої жінки. Багато працював. Дбав про дітей.

Виросла Настя. Вивчилася. Працювала в школі, де колись навчалася.

Іван розумівся на комп’ютерах. Закінчив коледж. Влаштувався на роботу.       

У їхній сім’ї воліли не згадувати Майю. Настя навіть весільну світлину, на якій батько з матір’ю, заховала.     

…Війна застала всіх зненацька. Пішов добровольцем на фронт Степан. А згодом і син.

– Іванку, Івасику, мені страшно самій залишатися, – крізь сльози шепотіла Настя.

– Сестричко, твій братик уже не маленький, і мусить захищати тебе. Тільки заміж не вийди, поки не повернуся.

– Жартуєш…

…Не йняла віри, що брат загинув. Недавно телефонував. Обіцяв берегти себе. А тут така страшна звістка…

– Не відлітай, Івасику-Телесику. Мій маленький, ти ж обіцяв повернутися…

Степан підвівся з колін, обійняв доньку.

– Не плач, Настуню, – а в самого по втомленому, обвітреному обличчі струменіли тяжкі сльози.

Похоронна процесія рушила з подвір’я. Майя завела автівку. Попрощатися з сином не стачило духу …     

…Ховали Івана, а в осінньому небі у теплі краї летіли птахи. І раптом… розвернулися, зробили коло над цвинтарем і вирушили далі.

Люди з подивом дивилися на птахів.   

Можливо, вони взяли душу молоденького воїна на м’якенькі крильця, аби віднести у Вічність…