-
Приворожила… Причарувала… - перешіптувалися у містечку. - Її баба «щось знала».
Тепер Марина «темними справами» займається. Кажуть, дитина в її залицяльника є.
І дружина. А він все залишив ради тієї відьми…
Родина
опам’ятовувала
Степана. Плакала донька Світлана. Чому її з мамою зрадив найкращий, найдобріший
у світі тато? А Настя, дружина, зацепеніла від несподіванки. Вони були
неймовірно гарною парою. Щасливими і закоханими. Й раптом…
До Марининої баби бігало половина містечка. Та й люд з
ближніх сіл знав, де її хата. Одні називали Якилину знахаркою, інші - відьмою.
Хтось ходив до неї за добром, а хтось - за злом. Ось тільки не могла Якилина
своїй доньці-одиначці долю привернути. Довго у дівках сиділа. А потім народила
Марину. Від кого? У містечку навіть не здогадувалися.
Марина у батька вдалася. Мовчазна. Зирила на всіх з ока.
Не мала подружок. Нікого не любила, крім Якилини. Змалечку ходила з бабою в ліс
за травами, корінням, ягодами. А ще Якилина стільки всього їй розповідала…
- Мати твоя нічого в знахарському ремеслі не може тямити,
- казала Якилина внучці. - Через покоління в нашому роду сила передається.
…Дівчата з її вулиці виходили заміж. А Маринину хату
хлопці оминали.
- Нічого-нічого, - втішала внучку Якилина, - знайдеш собі
такого… Сам знайдеться…
Уже під тридцять Марині, а «такого» нема. Засумнівалася в
бабиних словах. А ось Якилинине ремесло таки перебрала. Дівчата й молодиці
потай бігають до її оселі. Одні за щастям, інші - накликати на когось біду.
Марина відчуває себе володаркою доль. А мати рахує гроші, які платять доньці за
добро і за зло.
…Степан повертався з обласного центру. Автівка, наче й
справна, а капризувала, наче норовлива дівка. Зупинялась посеред дороги, пчихала
і кашляла. Вечоріло. Збиралося на дощ. А додому ще далеко. В’їхав у сусіднє містечко.
Полило, наче з відра. Тут жив його товариш. Вирішив у нього перечекати грозу.
Та й не бачились давно. На одній з вуличок автівка стала, наче вкопана. До
помешкання друга майже кілометр. Парасолі не було. Вийшов під холодний дощ.
Відразу ж промок. Хотів зателефонувати додому, аби не хвилювалися. Мобілка
розрядилася.
Несміливо ступив на чуже обійстя. Постукав у двері.
Відчинила молода жінка з дивакуватим поглядом. Порухом руки запросила увійти.
Він почав розповідати про свої пригоди. А вона мовчки простягнула йому горня
гарячого трав’яного
чаю. Ковток, другий, третій… Відчув легке запаморочення. «Простудився, мабуть»,
- подумав.
Дощ тарабанив у вікна. Блискавиці розмальовували світ у
химерні кольори. Степан допивав друге горня запашного чаю. Йому не хотілося
нікуди йти. Наче якась невидима сила утримувала в чужій хаті. Господиня
рихтувала вечерю, на її устах блукала хижа усмішка. Нарешті Марина дочекалася
«такого»…
Приїхав додому наступного дня.
- Ти не захворів часом? - запитала дружина. - Трохи кепсько виглядаєш.
Опустив очі. Щось хотів сказати, але передумав…
У неділю швидко зібрався й поспішив до автівки.
- Тату, куди ти так рано? Не забув, що сьогодні маємо привітати з днем
народження мою хресну?
- Справи, Світланко. До вечора впораюся.
- Обіцяєш?
Настя з донькою пішли в гості без Степана. Він подався в сусіднє містечко
до Марини. Його тягнуло до тієї негарної, дивакуватої жінки…
…Він не сказав традиційного: «Я покохав іншу». Мовив:
- Я повинен бути з нею.
- З ким, Степане? - сполохано запитала Настя.
- Ти її не знаєш. Вона з сусіднього міста.
- У вас буде дитина і ти?..
- Ні. Це важко пояснити… Я не можу… не можу без неї…
…Катерина, Степанова мати, дізнавшись про його нове «кохання», місця собі
не знаходила.
- Відкрий очі, сину. Хіба не бачиш - пороблено тобі. Не сором нашу родину.
Чому Світланка має рости напівсиротою при живому батькові? А Настя хіба
заслужила все це? Ви ж така гарна пара. Пам’ятаєш, на весіллі всі
казали, що вас небеса повінчали. А та відьма… Наче з пекла з’явилася. Все зруйнувала. Знав би ти, сину, як болить моя
душа…
Не допомагали ні сльози, ні вмовляння. Врешті Катерина поїхала до
розлучниці. Просила залишити їхню родину в спокої, зривалася на крик,
проклинала… Марина насмішкувато-злісно дивилася на Степанову матір. І мовчала.
З тяжким серцем залишила Катерина Маринине подвір’я. Було відчуття, наче втратила свого єдиного сина. І
невістку також. Бо Настя може когось зустріти й вийти заміж. Вона, Катерина, не
осуджуватиме. Любитиме обох – Світланку і Настю.
Одні люди радили Катерині шукати відворотне зілля. Інші - молитися. Вона ж сподівалася,
що полуда незабаром спаде зі Степанових очей. А він написав заяву на розлучення.
Його більше не вабила Настина врода.
- Тату, ти будеш приїжджати до нас? - запитувала донька.
- Ні! - відповів майже пошепки.
- Я також не приїду до тебе, - мовила донька.
…Більше року живе Степан з Мариною. Не бачиться ні з матір’ю, ні зі Світланою. Чоловіки кидають спокусливі погляди
на Настю. Тільки їй байдуже. Кохає колишнього чоловіка. Якби повернувся,
мабуть, простила б.
Марина ж не збирається відпускати Степана. Й шкодує, що не
запитала бабу Якилину, чи довго триватиме її заміжжя. А зараз цей вродливець
належить їй. І Марину не цікавлять криві людські погляди та пересуди. Бо, хоча
в містечку кажуть: «любов зла…», перефразовуючи вислів трохи на інший лад,
жінки й дівчата навідуються до її оселі. Й начебто не вірять в Маринині чари. Думають,
може, байки то все. Але ж Степан… Хіба міг він просто так залишити красуню
дружину заради відьми, та ще й такої негарної? І приходять до Марини у
пошуках долі, а дехто - окрайця гріховного щастя.
Немає коментарів:
Дописати коментар