- Не віриться, що вже
минуло двадцять п’ять років, коли ми закінчили школу, - мовив хтось.
- Петро Адамович з
паличкою ходить. А на уроках фізкультури так усіх ганяв…
- А реакція (так
називали хімічку), наче, й не змінилася…
Неоніла Степанівна,
колишня класна керівничка, привітавшись, жартома запитала:
- Хто сьогодні
відсутній?
- Марічки нема. І Василя.
І Наді. Славко помер… Дарини нема. Але обіцяла приїхати…
При згадці про Дарину
всі мимохіть глянули на Михайла. А він боявся, аби не вистрибнуло серце й не
покотилося назустріч дівчиськові, яке він кохає досі…
Хтось запропонував,
поки не всі зібралися, піти на цвинтар, провідати могили Славка та улюбленої вчительки
української мови і літератури Віри Павлівни, яку учні називали «україночкою».
Щойно рушили зі шкільного
подвір’я, як із центральної дороги у вузьку сільську вуличку влетіла автівка.
Зупинилася. Відчинилися двері. Елегантна жінка помахала усім рукою.
- Дарина, - тихо
мовив Михайло, але почули всі.
…Тихий Михайло
закохався в однокласницю, яку нарекли вітрогонкою. Дівчина встигала гарно
вчитися, співати й танцювати, допомагати матері на фермі й на городі. Вродливиця
з лукавими смішинками у величезних карих очах подобалася всім. А їй подобався
Славко. Зарозумілий, трохи зверхній. Дарина стрибала від щастя, коли цей
хлопчисько проводив її з клубу. І метала громи, як дізнавалася, що зі Славком
дефілювала інша дівчина.
Коли навчалася в
інституті, майже щотижня поспішала додому, аби побачити Славка.
- Пороблено тобі, чи
що? - жартувала подруга. - Та до тебе «нерівно дихають» стільки хлопців з
нашого курсу. А те твоє кохання непутнє якесь.
Славко крутив голови
сільським дівчатам. Коли ж приїжджала на вихідні Дарина, увивався біля неї.
Якось Михайло
набрався сміливості, зізнався Дарині в коханні і сказав, що Славко її не
вартий.
Вона у відповідь засміялася…
Перший аборт Дарина
зробила за місяць перед тим, як Славко мав іти до армії.
- Яка женячка? Яка
дитина? - запитував невдоволено. - От, коли повернуся…
Коли ж повернувся,
знову стріляв очима за гарними дівчатами. І про Дарину не забував. Потім хвалився
перед хлопцями, як вона за ним бігає. Михайло за той поговір тихо ненавидів
Славка.
Вдруге Дарина
завагітніла, коли вже працювала в банку.
- Славку, я хочу
народити цю дитину.
- А мені що до того? Забув
сказати - я одружуюся. З нашою новою бібліотекаркою. Її батьки дарують машину і
квартиру в райцентрі. Вигідна партія.
- А що буде?..
- З дитиною? Народжуй.
А щоб малюк не був безбатченком, свисни Михайла. Він і досі гине за тобою.
Славко, будучи
напідпитку, «запропонував» однокласникові одружитися на Дарині та своїй дитині.
Михайло його вдарив. Почалася бійка. Про її причини пліткувало все село.
Вона не залишила й
другої дитини. Зате не могла позбутися кохання до Славка, який псував її життя…
…Вийшла заміж за набагато
старшого вдівця з солідними статками. Переїхала до великого міста. «Підросла» у
кар’єрі. Забрала до себе матір.
Одружився й Михайло.
На сироті з сусіднього села. Не з любові. Але дружину шанував. Бавився з маленькою
донькою. І… кохав вітрогонку-Дарину.
А в її думках і мріях
жив Славко. Якби покликав - пішла б за ним на край світу. А, може, справді, як
колись казала інститутська подружка, їй пороблено.
…Недавно Дарина
овдовіла. Чоловік ніколи не скаржився на хворе серце. А тут… замлоїло-заболіло…
- Вік, - поспівчували
лікарі молодій жінці.
У великій квартирі Дарина
залишилася зі старенькою матір’ю.
- Якби покійний
чоловік був молодший, то, може, Господь діточок послав би, - зітхала мама. - Як
же ти, Дарусю, сама колись будеш?
Матір не знала про
аборти. А в те, що пліткували про доньчину вагітність від Славка, не вірила.
Бо, як казала сусідка, сільські сороки-ворони і ангелам словами крила
общипають.
…Дарина втішилася,
коли її запросили на зустріч однокласників. Матиме нагоду поговорити серйозно
зі Славком. Чула, зі своєю дружиною живе сяк-так. Дітей не мають. Може, нарешті
зійшлися б.
…Перед тим, як
вирушити в дорогу, ще раз глянула на себе в дзеркало. Вродлива. З гарною
фігурою. Вишукано одягнена.
- Вперед, спокуснице!
- усміхнулася сама до себе.
…Дарина шукала серед
однокласників Славка. І не розуміла, куди це зібрався їхній десятий «А».
Запитально глянула на колишню шкільну подругу.
- Ми йдемо провідати
могили Віри Павлівни і… і Славка…
- Славка? Нашого?..
Він… він помер?.. Як? Коли?..
- Недавно. Трапилась
аварія. З братом їхав. Брат трохи потовчений, але живий. А Славко два дні
помучився і…
Колишні учні
зупинилися біля могили вчительки.
- Славко похований
трошки далі, - тихо мовила подруга. - Бачиш свіжі
вінки? Це там…
- Привіт, Славку, -
прошепотіла Дарина. - А в наших дітей могил немає…
З очей покотилися
сльози. Плакало її непутнє кохання…
Немає коментарів:
Дописати коментар