А Катруся не плаче - репетує на весь автобус. Бо там, на вулиці, тітонька продає цукерки та інші смаколики в яскравих кольорових обгортках. А тато не хоче купити. Каже: ще маленька їсти все це…
- Де та мама, щоб втихомирила дитину? - бурчить невдоволена пасажирка з тих жіночок, яким весь світ вгодити не може.
- А то у вас своїх дітей немає? - заступився хтось із пасажирів. - Хай плаче, колись файно співати буде.
- Зараз доня заспокоїться, - витирає маленькій слізки батько. - Правда, Катрусю, ти не будеш плакати? А вдома…
Молодий чоловік щось шепотів доньці на вушко. І Катруся навіть пробувала усміхнутися.
Автобус рушив. Через кілька хвилин дівчатко мовило:
- Хочу пити!
Хлопчик дістав пляшку води і мініатюрне пластмасове горнятко. Автобус підстрибнув. Горня впало.
- Що я з вами робити маю? - видихнув сам до себе чоловік.
А тим часом Катруся дзвінким плачем знову нагадала пасажирам про свою присутність.
- Перепрошую, просто нам самим трохи важко раду давати.
- А мама де? - запитав хтось.
- Пропала! - голосно випалив хлопчик.
Усі дружно глянули на нього.
- Максиме, не можна так, - цитьнув на сина батько.
- Але ж вона пропала! - повторив малий, зробивши наголос на останньому слові.
…Коли Віктор одружувався на Вірі, то й подумати не міг, що в дружини виникне потяг до спиртного, чужих чоловіків і до бродячого циганського життя. Вдалася до батька, казали в родині. Той хтозна де волочився і казна з ким. Повертався додому на кілька місяців і знову зникав. А невдовзі Галина, дружина, народжувала маля. Так і виховувала сама четверо дітей.
Якось відсутність благовірного затягнулася надто довго. Так і не дочекалася Галина живого чоловіка. Гульки й оковита згубили.
Віра також любила кудись завіятися. Коли була школяркою - втікала з уроків. А потім з училища, де навчалася на кухаря. Єдине, що мало непутнє дівчисько - вроду. Також від батька дісталася.
Віктор познайомився з Вірою в лікарні. Обоє з апендицитом лежали.
Матір Віктор любив і поважав. Батько перед смертю просив шанувати неньку. А Уляна раділа, що у сина добре серце і гарна вдача. Як у покійного чоловіка.
Майже рік зустрічався Віктор з Вірою. І коли покликав заміж, у її родині гадали: може, остепениться нерозумна дівка. Якби ж то…
…Ще й року не виповнилося первісткові, а Віра вже гайнула невідомо куди і з ким.
- Де ваша невістка? - запитували Уляну сусіди.
- До родичів поїхала. Хворіє там хтось, - казала неправду і опускала від сорому очі. Бо вже було відомо про Вірині витівки. Сваха зізналася. І «заспокоїла»:
- Потиняється та й повернеться.
Віра повернулася додому через кілька тижнів. Брудна. З великим синцем під оком. І з запахом перегару.
- Що будеш робити, сину? - запитала Уляна.
Віктор Віру не викинув з хати. Навіть не висварив, як годилося б. Чомусь простив. Просив помудрішати. Хоча б заради сина. І чомусь й далі кохав дружину-вертихвістку з вітром у голові.
Тепер Віра почала залишатися у «подружок» на ніч. Вранці поверталася із запахом алкоголю і чоловічих парфумів. Коли хотіла обійняти Максима, малий пручався і тікав. А як почав говорити, то однією з перших фраз була:
- Я не люблю тебе, мамо.
Віра й не переживала.
…Після народження доньки заявила чоловікові:
- Відмучилась дев’ять місяців, пора повертатися до життя.
- Більше не залишай нас, - просив.
Та невдовзі жінку знову покликали «мандри».
Вікторові радили розлучитися з Вірою. А він знову чомусь прощав. Чомусь любив…
Якось із таким же непутнім свояком обікрала на вокзалі незнайомого чоловіка. Казала, що нічого не пам’ятала: нетверезою була. Зважаючи на дрібних дітей, Віру не покарали. Клялася, що «зав’яже» з питвом і походеньками. Навіть уперше попросила у Віктора пробачення. І чомусь він їй повірив. І вкотре простив…
Але дружина знову частенько залишалася ночувати в «колєжанок». Вранці поверталася не виспана та із «запашком».
Маленька Катя шукала оченятами маму. А її брала на руки бабуся. Максим за мамою не сумував. Хлопчикові було ліпше, коли її не було вдома.
Святкування Катрусиного дворіччя затягнулося для Віри на кілька днів.
- Ти ж обіцяла, що не будеш пити, - опам’ятовував дружину чоловік.
- Я не просто так. П’ю за здоров’я своєї доньки.
А Уляна йшла до аптеки за черговою пляшечкою корвалолу. Серце тиснуло…
Згодом Віра знову кудись повіялася. Казали, начебто бачили у столиці біля вокзалу. В товаристві бомжуватих чоловіків та жінок.
Уляна запитувала сваху, чи бува нічого не знає про свою доньку. Та віднікувалася. Не дається чути. Може, пропала вже. Оце «пропала» й почув тоді Максим…
- Інший таку дружину в порошок зітер би, - вичитував Віктора дядько Назар, материн рідний брат.
Віктор крутив обручку на безіменному пальці правої руки і мовчав.
- Та скинь нарешті той шматок металу, - не вгавав дядько. - Краще б те нещастя не поверталося.
- А-а-а, - махнув рукою Віктор. - В мене чомусь немає на Віру зла. Тільки дітей шкода.
- А себе? А матір?
- Та я вже якось… Чомусь мене ніхто не розуміє…
- Чомусь… чомусь… А як тебе можна зрозуміти? Якась дурна твоя любов до тієї… А, може, тобі пороблено?
- Таке скажете, дядьку.
- Бо чомусь в добрих людей життя летить вшкереберть. А дехто його ще підштовхує. Як ти, наприклад…
…Максимко з Катрусею заснули. А Віктор дивився на весільне фото. Якою ж гарною була Віра! Її великі карі очі справді можуть з розуму звести. Донька на матір зовсім не схожа. Та й син до Віри не вдався.
- От і добре, - прошепотів Віктор, тамуючи в грудях глухий щем…
Немає коментарів:
Дописати коментар