Ангелики берегтимуть тата на війні…

Стара хата у старому місті. Крива вуличка. Ангелики на підвіконнях. На ганку – заспаний кіт. Чорнобривці, жоржини, настурція… Старий горіх. Господиня в літах…

Марта. Марта Карпівна. Колись працювала в інтернаті у шкільній бібліотеці. Це був її другий дім. А чужі діти – лік від самітності.

Своїх дітей у Марти не було. Як і близької родини. Одні померли, інші – згинули у сибірах.

Був у Марти кавалер. Але його батьки не дозволили закоханим побратися. Мовляв, дівчина – з неблагонадійної родини. А в Максимового батька – патрквиток і посада в санстанції.

Спершу Мартине серце заніміло. Потім – ридало. А опісля – порожнеча…

Задивлялись хлопці на Марту. Вроду слічну мала. Добру душу. Та покохати більше не могла. Як і жити з нелюбом…

Зате була закохана в свою роботу. Діти з нелегкими долями в інтернаті навчалися. Марта розуміла дорослі смутки в їхніх очах. І «погану поведінку» деяких учнів, за яку сварили вчителі та вихователі.

Бувало, купувала іриски, дюшески та барбариски і пригощала ними дітлахів, які приходили за книжками.

Діти любили Марту Карпівну. І її нехитрі гостинчики. І книги, які розхвалювала бібліотекарка…

…На пенсії Марті було кепсько через самітність. Тому з радістю погоджувалась приглянути за сусідськими дітьми. Малеча бігла до Марти Карпівни. Вона пригощала смаколиками, розповідала казки…

…Марта вміла виготовляти ангеликів. Коли не стало «совєтів», дарувала свій хенд-мейд сусідським дітям. І навчала їх цього ремесла.    

…Своє обійстя Марта заповіла сусідам. Коли впала з сили – піклувались про неї.

…Як Марти не стало, сусіди звели новий просторий будинок на місці її старої хати. У них сім’я велика, троє дітей, а житло – невеличке. Замість старого горіха, який також дожив свого віку, посадили молоде деревце…

…Семирічна Настуня малює картинки і виготовляє разом з мамою ангеликів. Для тата і його побратимів.

– Мене навчила робити ангелів бабуся Марта. Вона була нашою сусідкою. Я часто бігала до неї, – розповіла мама Настуні. – З нею було цікаво. Ангелики… Я вірила: коли засинала, вони оживали. Як у Мартиних казках…       

А Настуня вірить: її ангелятка берегтимуть татуся й інших солдатів на війні…


 


Воєнне новоріччя

Катерина зайшла до кухні й сплеснула руками:

– Степане, навіщо ти нову посуду вийняв? Ми нікого в гості не чекаємо. І, взагалі, тебе домашнє начиння ніколи не цікавило. Навіть не знаєш, де ложки лежать… Ти мене чуєш?!

– Чую, Катю, чую. Відтепер будемо їсти з цих тарілок.

– А чим тобі ті, якими користуємось, не вгодили?

Степан махнув рукою.

Завила серена.

– О, починається… Люди готуються спати, а зараза прокидається, – майже в риму сказав Степан. – А ти запитуєш, навіщо нова посуда. От… хто його знає, що може бути…

– Ціхо, Степане. Нас тут ще Бог милує, а там…

Катині очі затягнуло слізьми. Максим, їхній єдиний син, на війні. Настя, невістка, з двома дітьми за кордоном. І найближчим часом не збирається повертатися додому. Внучка сказала Катерині про це під час останньої телефонної розмови.

– Софійко, ми з дідусем скучаємо за тобою і Тарасиком. Чекаємо вас. І дуже любимо.  

– І ми вас усіх любимо, бабусю. Сумуємо за татом. Швидше б закінчилась війна. Я додому хочу. А мама каже, що тут ліпше. І не проти назавжди залишитися.        

…Тривога була не довгою.

Катерина розгублено дивилась на посуд «для свят». Гадала: заховати все це назад, чи ні? Розповісти чоловікові про розмову з внучкою, чи не варто? Вирішила поки промовчати. Може, Настя не подумавши так сказала…

– Що там у нас на вечерю? – запитав Степан. – І не думай ховати нові тарілки, ложки, виделки. Життя – воно таке, сьогодні є, а завтра – тривога і…

– Та що з тобою, Степане?! Бери собі тарілку, яку хочеш…

Вечеря була смачною, але сумною. Раніше у квартирі було гамірно. Внуки часто бували в Катерини та Степана. А тепер тихо.

– Не святково на душі, – зітхнула Катерина. – Різдво у тривозі минуло. І новоріччя невеселе. Колись у нас ялинка стояла. А зараз – кілька гіллячок у вазі. 

– Та кому зараз радісно? – мовив Степан.

– Максим не телефонує. Хоча б слово сказав. Господи, аби в нього все було добре.

– Це війна, Катю. Дасться чути, коли зможе.

Катерина мила після вечері посуду. Знову завила сирена.

– У пархатих МІГ злетів, – гукнув з кімнати Степан. – Щоб вони…

Катерина витерла руки. Вимкнула в кухні світло. Присіла на стілець. Нічого тяжкого не робила, а, здається, наче гори вернула. Це все нерви…

– Катю, забув тобі сказати: сват телефонував. Просив зайти. Де ти пропала?

Мовчала. Сльози душили горло.

Степан прийшов на кухню.

– Знову плачеш…

Обійняв дружину. Він рідко це робив.

– Степане, у нас ще є нові горнята. Гарненькі. Ті, що моя сестра подарувала. Треба їх знайти. Здається, вони в шафі-купе в коридорі.

Степан усміхнувся.

Пролунав відбій тривоги.

Вечір засівав небо зорями.

Новоріччя…

Мама прийшла в зимовий сон і повела в літо…

…Ти знову відчула себе маленькою дівчинкою. Наче в казці «Дванадцять місяців», мама прийшла в зимовий сон і повела в літо.

Там тепло. Безтурботно. Спокійно. Сонячно. Ти стояла під клаптиком неба, яке в дитинстві називала своїм. І твої улюблені липи ще не зрубані. І верби. І цвітуть мамині квіти…

Мама мовчить. Лише усміхається. На душі радісно та щемно…

Чомусь мама обгородила стежку на подвір’ї кілочками. І ти знаєш, що не можеш ступити за цю межу. А мама стоїть за нею…

Грудневий ранок зазирав у вікно. Сон минув. І мама давно минулася.

Після сну залишилося відчуття її присутності. І тихого смутку…

Мама прийшла в сон у День святої Анни. Вона також Ганна. Ганя, як її кликали…

Моя Мама… Мій Ангел…

Осіння кава

Кава – містичний годинник. Спільниця Часу. Гірка, мов поцілунок перед розлукою. І з терпким ароматом зустрічі.

Кава присмачує настрій. А, буває, настрій присмачує каву. Коли на кінчику вії тремтить сльоза… Коли осінній ранок гріє долоньки до прохолодного сонця. А за вікном – перші жовті листочки, мов рання сивина у жінки… 

Кава має маленькі секретики. Хтось додає до неї дрібку усмішки, кохання. Хтось – щіпку зітхання чи журби…

…Осіння кава… Зі смаком ностальгії упереміш із запахом хризантем та картопляним димом, що вітер розгубив на міських вуличках… Відчуття прощання. Поклик дороги…

Годинник тихо відмірює Час. Час відмірює відстані від розлук до побачень.

– Зустрінемось на каві. Наступної весни, – обіцяєш собі, місту, рідним, друзям…

…Ковток гарячого напою перед тим, як повернеш ключ у замку. Без цукру. Хай гірчить кава, а не душа…

 (Ілюстрація з Інтернету).


Зіграй мені осінь…

 


Вона була Його літом. Він був вітром. Була для Нього теплим сонцем. А Він – Її світом… Була Його Музою, була коханою…

…Вона відлетіла у засвіти з птахами в час раннього падолисту. Залишила Його в самоті й тиші. Зі смутком, скрипкою та незіграними мелодіями…   

…Казали: їхнє кохання благословив Всесвіт. Вони були щасливі. І в горі, і в радості. Бо різне траплялось, багато пережили…

…Маестро узяв до рук скрипку. Тремтлива мелодія полинула у світ крізь прочинене вікно… Очі застелили сльози. Боляче… Він грати не може…

…А, бувало, грав своїй Долі, коли було сумно. І коли було щемливо-радісно. Коли співало серце. І коли душею стікали сльози…

…Скрипка чекала, коли Маестро знову торкнеться струн.  

…Кохана прийшла в Його осінній сон. Така гарна. Молода. В сукенці з ніжно-голубими блаватами. У тій, в якій зустрів Її вперше.

– Зіграй мені осінь, – прошелестіла тихенько, торкнувшись поглядом душі.

Щойно розвиднілось, узяв скрипку, пішов грати у парк, аби не будити сусідів. Імпровізував… Мелодія злетіла в Небеса. Тремтливим сонячним промінням усміхнувся заспаний ранок. Опалим листям пробігся вітер й зупинився, зачудований музикою.  

…Він грає і досі своїй Коханій. Ранками у сонному парку. Його слухають ангели. Подумки спілкується з Часом… 

…Падають звуки, немов осіннє листя. Він грає спомини, смуток та любов Тій, що була Його теплим сонцем, літом. Що стала Його сивиною, Його журбою, Його осінню…

 (Ілюстрація з інтернету).