Вона вірила: дерев’яний пташок злетів...

Вони нагадували птахів, які полетіли у вирій і загубилися у безмежжі піднебесся.

- Я буду чекати тебе! - гукав на прощання.
Її ж серце тихо мовило: «Ця розлука - назавжди».
Зрідка останнім часом приїжджаючи на вітцівщину, поспішала на край села до старезного колодязя-журавля. Там Славко призначив їй перше побачення. Там уперше пізнала смак цілунку. Там і прощалися…
З колодязя перестали брати воду і журавлик виглядав сумним. Здавалося, він втомився стояти на одній нозі і чекати, коли об цямриння стукне відро.
- Злетіти б тобі, дерев’яний пташку, - мовила. - Колись я вірила, що ти казковий.
- Р-р-рип-р-р-рип… - відповів.
- Любо! Ти? - почула з дороги.
До неї поспішала однокласниця Тетяна.
- Любо, Любко! Скільки ж років не бачилися? П’ять чи більше? Живеш на іншому кінці землі. Знаю, чому до журавлика бігаєш. Славка не можеш забути.
- Я до тітки приїхала. І батьківські могили хочу відвідати. Наших побачити. Славко й далі в селі живе? Чи у місто подався? Зустрічала, може, його? Твій же Юрко зі Славкового села.
- Нема Славка, помер, - тихо мовила Тетяна. - Вже три роки минуло.
- Як помер? Чому?
- Серце…
- А Люська, суперниця моя, як живе?
- Коли Славкові стало погано, нікого вдома не було. Хлопці пішли до школи. А Люська роками в Польщі на заробітках сидить. Кажуть, там якогось залицяльника знайшла. Не часто до сім’ї навідувалася. Коли ж приїжджала, то скандалила, мовляв, ти, Славку, нічого не вартий. Грошей заробити не можеш. Там, за кордоном, чоловіки зовсім інші… Ось і не витримало Славкове серце… 
- І де тепер Люська?
- В Польщі. А хлопцями дідо з бабою опікуються. Школу вже закінчили. Любо, давай, поїдемо на Славкову могилу. Зараз попрошу Юрка, щоб завіз нас. Квіти треба взяти.
Тетяна принесла з городу розкішний букет.
- Тримай, Любо. Це - для Славка.
Люба дуже хотіла зустріти своє колишнє кохання, розповісти, як гарно і заможно живе. Хотіла, аби він відчув свою провину. А тепер не могла повірити, що Славка вже немає.
Поклала на могилу квіти. З фотографії дивилися засмучені Славкові очі.
- От і зустрілися, - мовила тихенько і провела рукою по знимці.
- Ми тебе зачекаємо біля машини, - сказала Тетяна. - Ходімо, Юрку.
- Я була нині біля нашого журавлика. Старенький, але ще стоїть… А в мене гарна сім’я. Думала, якщо буде син назву твоїм іменем. Не вийшло, бо маю дві доньки. А ще я хотіла тобі розповісти… 
Уночі налетіла гроза. Здавалося, вітер переверне світ.
- Не втримав стихії журавлик - зламався, - сказала тітка, повернувшись з коровою з пасовиська.
- Він злетів!
- Що кажеш, доню?
- Це я так, про себе.       
Любина душа сплакнула: дерев’яний пташок вже ніколи не повернеться на рідний клаптик землі…