- Людоньки, ви чули?..
Гелька, наче Горгона, влетіла до сільської крамниці.
- Я повириваю її довгі патли! Голодранка!
Молодиці врапт забули, за чим прийшли до магазину. Обступили Гельку. Всі знали, що в Олени, яку чомусь змалечку всі кликали Гелькою, - язик, наче бритва. Було цікаво: хто став Гельчиною «жертвою» цього разу.
- Думаю, хто квітки з городу краде? А то мій Васька. Внадився до Софійки Ковалевої. Всі ружі позрізав для тієї...
- То ви, Гелю, кажите про тих Ковалів з сусіднього села? - перепитали сільські сороки.
- Про них, аби їм… аби їй…
- Софійка - слічна дівчина. Файна! А яку косу викохала!
- Навіщо мені її краса і коса? Ми для Васьки нову хату збудували. Машину купили. Ні, не приведе він на моє підвір’я Софії! Бідної невістки мені не треба!
Вдома Гелька пиляла чоловіка:
- Іване, напоум сина. Хіба ми добро старали для того, аби воно якійсь бідосі дісталося? В Ковалів четверо дітей. Їй-Богу, на шию нам сядуть.
Іван перечити Гельці не вмів і не смів.
- Василю! - гукнув сина. - То правда про Софію Ковалеву?
- Правда, тату. До весілля готуйтеся. Ось хотів вам сам сказати…
Гелька репетувала, наче перед кінцем світу. Іван втік до хати. А Василь не міг поміж материн лемент і слова вставити.
Склинала Гелька Ковалів страшно. Дійшло це і до Софії, і до її батьків.
- Василю, - крізь сум і сльози мовила дівчина, - знайди собі іншу пару.
- Ти мене не кохаєш?
- Не хочу, аби наше кохання було проклятим.
- Софійко, ми поїдемо звідси.
- Є речі, від яких не втечеш.
По схилених дівочих плечах стікало волосся кольору стиглої пшениці. А по обличчі - сльози. Василь зціловував цей солоний смуток. Гладив коси коханої.
- Як мені жити без тебе? - запитував.
- Іди, Василю.
Софія легко відштовнула хлопця. Побігла. Волосся розвіялося. Дівчина була схожа на дивного птаха, який відлітав у серпневу ніч. Назавжди…
Вранці Гельку наче громом вразило. Всі квіти, до однісінької, були потоптані, понівечені. А Василь, котрий навіть у великі свята чарки до писка не брав, щось п’яно буркотів у неспокійному сні.
…Минув час, зістарілися Гелька з Іваном. Уже й Василеве волосся сивиною взялося. На сусідських подвір’ях весело галасували внуки. А Гельчине обійстя сумувало. Василь так і залишився старим парубком. Став мовчазним. Ні з ким не товаришував. Осунувся.
- А яким гарним хлопцем був! - перемовлялися у селі.
- Гелька винна. Занапастила життя синові.
- А Софійка Ковалева виглядає, наче пані. Живе багато. Молодшим допомогла на ноги стати. Батьків не забуває.
- Добре, що тоді до міста подалася. Не пропала…
- Чоловік в Софії, як з картини!
- Бог бідним у помочі стає…
По неділях Василь возив на ринок продавати квіти. До райцентру - рукою подати. За свіжі, ще мокрі від роси, айстри, гладіолуси, жоржини чоловік не правив великих грошей. Базарники наставляли на розум дивака, мовляв, хто ж за копійки таку красу продає? А йому байдуже.
Гельці також не подобався синовий торг. Сказала йому про це. Василь у відповідь лише глипнув тяжким поглядом.
- Роби, що хочеш, - кинула.
…Софія з сімейством їхала до села. Вирішила сорокап’ятиріччя святкувати у батьківській оселі. Дмитро, чоловік, жартував:
- Нашій мамі скоро півстоліття буде.
- Ага, бачив би ти, як на неї ще задивляються, - засміялася донька.
- Хто?
- Чоловіки, звісно!
- Ма, ти суперстар! - підтримав розмову син.
Біля ринку Дмитро зупинив авто.
- Софійко, ходімо за квітами.
- І я! - зголосилася донька.
- Дмитре, в селі ж цілий квітник.
- Мамо!.. - хором мовили діти.
Біля відра з різнокольоровими, високими, неймовірно гарним гладіолусами, кімарив чоловік.
- Ваші? - запитав Дмитро.
Продавець кивнув головою.
- Софіє, як тобі?
Вона доторкнулася рукою до різнобарвного дива:
- Чудові…
- Беремо всі! Скільки?
Василеві перехопило дух. Він упізнав цю жінку. А вона його - ні…
- Дівчата, тримайте! - Дмитро поділив квіти між дружиною і донькою.
Василь дивився їм услід. В обох - у матері і доньки - майже одинаковий ріст. Ставна фігура. І розвівається на вітрі біле волосся кольору стиглої пшениці. Пригадав ту серпневу ніч, в яку відлетіла його кохана.
- Прощай, мій ангеле… - прошепотів навздогін.
У понеділок вранці Василя схопило серце. Приїхала швидка.
- Василю, на кого ти нас залишаєш? - лементувала Гелька.
- Цить! - уперше в житті крикнув на Гельку Іван.
- Можемо не довезти, - бідкалася медичка.
Василь розплющив очі. Молоденька лікарка видалася йому білим ангелом із сполоханим поглядом.
- Не залишай мене, - прошелестіли Василеві уста.
- Прощай, світку… - нечутно зітхнула душа.
Немає коментарів:
Дописати коментар