Коли ангели стають на коліна

Палажка, жартували в селі, у чотири ока пантрувала за внучкою. Була для цього причина. Не хотіла, щоб Оксанка наробила в житті стільки дурниць, як її непутяща матір.

Ліда, Палажчина донька, після школи подалася на роботу до міста. Влаштувалася на завод. Коли приїжджала додому, хвалилася подружкам про міських хлопців, які набиваються у кавалери. На запитання про заміжжя віджартовувалась: куди поспішати, якщо є великий вибір?  

Через кілька років, замість нареченого, привезла Палажці крикливого згортка. Оксанку. Трохи побула з маленькою і повернулася в місто.

Палажка розривалася між внучкою і фермою. Нарікала на долю, бо рано поховала чоловіка. Тепер нікому допомогти. Просила доньку повернутися додому. Ліда вперлася: працювати до колгоспу не піде.

За місяць, коли Оксанка збиралася стати школяркою, не стало Ліди. Занедужала після чергового аборту й так і не видужала. Палажка з внучкою залишилися самі.

Поблажок Палажка внучці не давала. Щотижня заходила до школи взнавати про оцінки. Привчала до роботи на господарці. На зауваги від односельців, що суворо виховує дівчину, відповідала:

- Не навчила розуму доньку, може, навчу внучку.

Оксанка недолюблювала інших дітей за те, що мають батьків-матерів. Ні з ким не дружила. Сусідська Софійка не раз кликала бавитися на своє подвір’я. Оксанка зиркала скоса і йшла геть.

- Ой, намучиться Палажка з Оксаною, - співчували односельці. - Певно, у свого батька вдалася.

- А Ліда, Царство їй Небесне, ліпшою була? Підкинула Палажці малу, а сама на гульки подалася…

Після школи Оксана вивчилася на кухаря. Добрі люди допомогли влаштуватися в їдальню одного з підприємств райцентру. Вранці їздила на роботу, увечері поверталася. Палажка рогом вперлася - ніяких квартир. Хотіла, аби внучка була «на очах».

У новину, що Оксана збирається заміж за тракториста Павла із сусіднього села, мало хто вірив. Павло був старим парубком. Жив самотиною у старій хаті під лісом. Після смерті матері навчився прати-білити, готувати таку-сяку їжу. Родина радила привести на обійстя котрусь із самотніх місцевих молодиць. Але тихий Павло енергійно віднікувався.

Село не могло втямити, з якого дива Оксана вибрала Павла. 

- Дитино, ти не пошкодуєш? - хвилювалася Палажка. 

- Мені з ним жити, а не вам.

- Підеш жити до Павла?

- Ні, він прийде жити до мене.

Про весілля чи про вечірку не йшлося. Просто розписалися. Павло перевіз свої нехитрі пожитки до дружини. Палажка давала поради, що куди покласти чи поставити, а Оксана злилася. Вловивши мить, коли Павло вийшов на вулицю, з притиском мовила:

- Бабо, не лізьте, куди вас не просять. І так все життя цербером були.

Палажка сплеснула руками й пішла плакати до «літньої» кухні. Там і ночувала…

З тих пір Палажка з Оксаною майже не розмовляли. А мовчазний Павло дивився на Палажку винуватими очима…

Палажка гадала, може, Оксана подобрішає, коли народить дитину. Першою з’явилася на світ Люда, через рік - Марічка. Оксана часто гримала на дівчаток. Павло невміло заступався. Плакали діти, а з ними й Палажка.

З правнучками Палажка не була сувора, як колись із внучкою. Бавилася з малими, розповідала байки, називала дівчаток «ангелятками» і «серденьками». Павло діставав із засмальцьованої кишені «іриски»-«барбариски» і вгощав ними доньок та Палажку. Дівчатка свої смаколики відразу ж з’їдали, а Палажка цукерки ховала, аби пізніше віддати правнучкам.

- Ви, того… не майте на мене зла, - якось мовив Павло до Палажки.

- За що, сину? Ти добрий.

…Хвора Палажка лежала в «літній» кухні. Скрутило в попереку, що встати з ліжка годі. Навідалася сусідка.

- Бабцю, може, якусь мазь треба? Або фельдшерку покликати?

- Мине… мине болячка. На зміну погоди, певно.

- Ви б до хати йшли, а не в «літній» кухні лежали.

- Спокійніше мені тут.

Соромно Палажці зізнатися, що Оксана не хоче бачити її в хаті. А сьогодні навіть їсти не принесла. Так і лежить голодна.

Після школи забігли Люда з Марічкою. Марічка-першокласниця розповідала, як її хвалила вчителька. А дорогою додому дівчатка зустріли батька і він купив їм по пачці печива. Дівчатка поклали біля Палажчиної подушки кілька смаколиків. Палажка не чула свого серця: воно кричма кричало від розпуки.

Увечері зайшов Павло. Запитав, як здоров’я. Палажка попросила горня молока.

- Ви щось їли нині?

- Дівчатка печивом вгостили. Добрі вони. У тебе вдалися.

Павло приніс молоко і скибку хліба. І вперше вилаяв Оксану.

Правнучки були для старенької радістю і розрадою. Коли Оксана вчергове зривала на дітях злість, бігли, щоб прабабця пошкодувала. У безсоні ночі Палажка молилася і розмовляла з Господом. Просила долі для своїх ангеляток.

…До весни Палажка не дожила. Сумували правнучки. І Павло. Оксана кинула чоловікові:

- Чого ходиш, мов у воду опущений? Однією заморокою стало менше.

- А друга заморока хто?

- Діти твої.

- І твої також.

- На тебе вдалися. Добренькі… Людка всі свої нові зошити віддала Павлишиному синові, бо Павлишин на п’яну голову порвав мало не все шкільне причиндалля. Я що, повинна працювати на Павлишиних? А Маруська…

- Затихни! - крикнув Павло. - А діти… вони найкращі. Чому ти їх не любиш?

…Люда з Марічкою їхали ровером з магазину. Люда кермувала, Марічка сиділа на багажнику. З подвір’я, мов навіжений, вилетів на «Жигулях» перший скандаліст на селі Руслан. Люда відбулася кількома синяками і розбитим коліном. Непритомна Марічка з травмою голови потрапила до лікарні.

Павло не тямився з горя, що може втрати п’ятнадцятирічну доньку. Люда не уявляла, що може залишитися без сестри. На Оксаниному обличчі не можна було розгледіти жодної емоції. Лікар втішав: усе обійдеться.

…Люда заснула над ранок. Їй приснилася лікарняна палата, Марічка із забинтованою головою. Біля ліжка стояв на колінах ангел. Молився. А потім торкнувся Марійчиної руки і вона вікрила очі. Звідкілясь взялася бабця Палажка. Перехрестила Марічку. Поклала біля подушки кілька печеньок. І тихо мовила:

- Налякала ж ти мене... 

- Людо, прокидайся, - будив доньку Павло. - Вже сонце високо. І я маю гарну звістку.

- Я знаю: Марічці легше.

- Як? З лікарні щойно зателефонували.              

- Сон… Все було, як насправді. Ти не повіриш, тату…