…Її щастя колись перечепилося через чужий поріг. Миколин мотоцикл заглох
біля обійстя старої Ярини. Волокти мотоцикла в інший кінець села не хотів.
Затягнув на Яринине подвір’я.
- Дай Боже, щастя, бабо Ярино. Не проженете?
- Постав свою техніку коло стодоли. Ближче до собачої будки. Бровко буде
пильнувати.
Коли Микола видяковувався з Яриною, з ганку визирнула незнайома дівчина.
- Йди-но сюди, Соню. Бачиш, який слічний хлопець до нас зайшов? То, Колю,
донька моєї далекої родини. Приїжджають на став рибу ловити. Але Соня тільки
ноги в ставу сполоскала і повернулася. Чекає батька з братом, аби посмажити те,
що зловлять.
Микола стояв, мов укопаний, дивився на дівчину і… забув, що клявся у
вічному коханні Олесі. Що наступного місяця мав сватів засилати. Ярина
посміхалася запалими очима. «Гарний парубок, - думала. - Такого б Соні, а не
якогось міського жевжика».
Увечері Микола повернувся з інструментами. Щось крутив, стукав, але техніка
не видала жодного звуку.
- Шкода, що мої хлопці перекусили і знов пішли до ставу. Певно, цілу ніч
там просидять. Допомогли б тобі. Приходь завтра перед обідом. А зараз вимий
руки і заходь до хати. Соня рибки насмажила.
Микола віднікувався, хоча кортіло побачити дівчину.
До свіжої риби Ярина налила настоянку з трав, яку, зізналася, робить ще з
молодих років. Певно, недарма в селі про бабу кажуть: трохи відьма. Від
Ярининої настоянки зашуміло в голові. А, може, то Микола захмелів від нового
кохання. Просидів з Сонею до перших півнів. Про Олесю й подумки не згадав. Вона
цієї ночі залишилася у вчорашньому дні. І повернутися Микола вже не міг…
Через кілька місяців Микола засватав Соню. А Олеся прощалася зі своїми
другокласниками і колегами-вчителями. Збиралася до самітньої двоюрідної
материної сестри, яка мешкала у місті й не раз кликала до себе племінницю.
Тітка все життя працювала у школі. Теперішній директор - її колишній учень.
Обіцяв влаштувати Олесю на роботу.
…Дощ зціловував сльози на Олесиному обличчі, коли прощалася на сільській
автобусній зупинці з батьками і втраченим коханням. Мати перехрестила на добру
дорогу і щасливу долю. Й шепнула:
- Дощ - на щастя.
Гамірливе місто також зустріло дощем. Тітка Неля повторила материні слова:
- Дощ - на щастя.
Олеся розповіла тітці про свої сердечні справи. Та сумно зітхнула:
- У мене колись закохався звичайний хлопець. На заводі працював. Обіцяв
вступити до інституту, інженером стати, якщо вийду за нього заміж. А я -
вчителька. Герої моїх романів були не з робітничого класу. Відмовила. Все життя
шкодую. Книжкові герої залишилися молодими й морочать голови іншим дівчатам. Я
ж зістарілася. Добре, що ти погодилася приїхати. Відпусти, дитино, минуле.
Будуй на новому місці нове життя.
…У школі було двоє холостяків: фізик - молодший, викладач фізкультури -
трохи старший. На кожного «хлопця» чатували незаміжні претендентки, яких було
значно більше. На Олесю з осторогою дивилася математичка, щоб та не поклала око
на фізика, або він на неї. Бо ж недавно похвалилася перед колегами, що «їхній
фізмат майже дозрів до серйозних стосунків». А тут - новенька.
…Тарас знову образив дівчаток. Найбільше від першого шибайголови з третього
«Б» діставалося тендітній, схожій на порцелянову ляльку, Каті. Матір дівчинки
просила Олесю Миронівну вплинути на розбишакуватого однокласника.
- Завтра після уроків чекаю твоїх батьків у школі, - сказала Тарасові.
Хлопець щось муркнув у відповідь, показав кулака Каті й вилетів з класу.
Наступного дня Тарас намагався бути чемним. А на останньому уроці час від
часу поглядав у вікно. Після дзвоника до класу увійшов молодий чоловік,
відрекомендувався Тарасовим дядьком. Він намагався бути серйозним, проте в очах
скакали веселі бісики, коли племінник пояснював свої грішки й урочисто обіцяв
не ображати дівчат.
- Сергію Володимировичу, а де Тарасові батьки? Востаннє бачила матір торік.
А батька… взагалі не бачила.
Як виявилось, батько також давно не бачив сина - живе в іншому місті з
іншою жінкою. І мати почала активно шукати нове кохання. Тижнями не буває
вдома. За малим дивиться бабця. Інколи підсобляє Сергій.
- Тарасе, якщо твоя поведінка знову буде незадовільна, я більше не
приходитиму до тебе. Не братиму влітку на риболовлю. І ми не поїдемо в гори.
- Ви ж обіцяли, - шморгнув носом малий.
- І ти обіцяв. Бабці, мені. Зачекай-но за дверима.
Коли Тарас вийшов з класу, Сергій мовив:
- Тарасова мати - моя сестра. Від рук відбився, бо не потрібний батькам.
Шкода хлопця. Він мене більше слухає, ніж бабцю. Може, з чоловічої
солідарності. А, може, тому, що за батька не вистачає…
…Лютий не виправдовував своєї грізної назви. Щойно минуло Стрітення, а вже
пахло весною. На деревах прокинулися бруньки. А тітоньки почали продавати
первоцвіти.
Вранці тішило світ сонечко. А перед обідом задощило. Олеся пожалкувала, що
не взяла парасолі. Тітка Неля попереджала. Прогноз погоди - одна з її улюблених
новин.
- Олеся Миронівна? Ви геть промокли. Ховайтеся під парасолю.
Рятівником від рясного дощу був Тарасів дядько.
- Обіцяв малому піцу купити. Його мати знову… Ви розумієте. Якщо не
поспішаєте, я запрошую вас у кафе. Тут готують смачні піци. І зігрієтесь.
- Мені недалеко. І краще б Тарасові удома
щось зготували.
- Каюсь, не вмію. Ми з Тарасом холостяки, - засміявся. - А нашої бабці кілька
днів немає у місті. Забрав малого до себе.
У піцерії було тепло, грала музика і смачно пахло. Сергій замовив піцу
«Пепероні». Зайшла літня жінка в шелепучому дощовику з букетиками первоцвітів.
- Купіть, панунцю, для своєї…
- Скільки букетів маєте?
- Ще п’ять залишилося.
- Так мало? - пожартував Сергій. - Давайте всі.
Олеся вдихала тонкий аромат холодних квітів. Колись Микола приносив їй з
лісу первоцвіти.
- Олесю Миронівно, Олесю… Я радий, що ви тоді викликали до школи… Ні-ні, не
подумайте, що я схвалюю вчинки свого племінника. Просто, ми б, можливо, не
зустрілися. І нинішній дощ…
- Я люблю дощ.
- Кажуть, дощ - на щастя.
- Кажуть…
Немає коментарів:
Дописати коментар