Мирослава - з незаможної родини. Батько-інвалід. Мати - кухарка у фабричній
їдальні. Натомість Вірина сім’я жила у достатку. Батько
працював на одній із керівних посад місцевого підприємства. Мати - на
викладацькій роботі.
Вірині батьки були не проти, що їхня донька дружить з Мирославою. Дівчина
гарно вчилася. І була «тихонею». Мирославі діставалися у спадок від Віри деякі
одяганки. А коли дівчина забігала до багатої подруги, Вірина мати пригощала її
смаколиками, яких у Миросиній оселі не водилося.
Подруги любили мріяти про майбутнє. Віра хотіла стати педагогом. І
переконувала вступати у педвуз подругу.
- А якщо «завалять»? - хвилювалася Мирослава.
- Але ж спробувати можна.
- Що робитиму, коли не вступлю?
- Я попрошу тата, щоб влаштував тебе на якусь роботу. А через рік спробувала
б знову. Зі стажем вступати легше. Але не будемо наперед думати про погане. Все
буде гаразд.
- Віро, давай пообіцяємо: щоб не трапилось, ми залишимось подругами.
- І де б ми не жили…
- І де б не працювали…
- Завжди будемо допомагати одна одній…
- Підтримувати, зустрічатися і… і… і…
…Віра вступила у педінститут. Мирослава «зрізалася» на останньому іспиті.
- Тобі батько допоміг? - запитала крізь сльози Віру.
- Ні, звичайно. Я не просила.
Мирослава була ображена. І на подругу також. Не вірила, що Ігор Антонович
не приклався до Віриного успіху.
Віра, як і обіцяла, попросила батька, аби влаштував Мирославу на роботу.
Коли отримала першу зарплату, прийшла до Віри з тортом і квітами. Здавалося,
образа минула.
- Може, це й краще, що я пішла на роботу, - міркувала Мирослава. - А то
була б білою вороною серед студентів. Мої батьки не мають статків на одяганки,
вечірки. Інститут не втече. А наразі щось зароблю.
Наступного року Мирослава вступила на заочне навчання. Подрузі пояснила:
батько зовсім почав нездужати. І скільки тієї пенсії? Мати ради не дасть на
свою зарплату.
- Я поговорю з татом, він щось придумає. Може, матеріальну допомогу «виб’є». Або премію.
Ігор Антонович знову потурбувався про Мирославу.
…Для Віри стало несподіванкою, що Мирослава збирається заміж.
- Чому не зізнавалася, що зустрічаєшся з хлопцем? Не познайомила?
- Розумієш… Якщо чесно, хвилювалася, аби Олесь не закохався у тебе. Ти -
стильна, заможна. Не ображайся. Все одно будеш старшою дружкою.
…Щойно отримавши диплом, Мирослава з Олесем вирішили податися на заробітки.
Олесева тітка була у числі перших заробітчан, які обсерували Європу у пошуках
кращого життя. Тітка розповідала про європейські принади і зарплати. Й кликала на
заробітки племінника
- Миросю, давайся чути, - просила Віра. - Мені тебе не вистачатиме.
- Ти б до моїх батьків деколи забігала. Тато лежачий. Може, мамі якась
допомога буде потрібна. І не забудь повідомити, коли заміж будеш виходити. Не
засиджуйся в дівках.
- Серйозно подумаю над твоєю порадою, - засміялася Віра.
…Подруги спілкувалися рідко. Мирослава завжди посилалася на зайнятість. А Віра
частенько забігала до Миросиних батьків. Тітка Зоя розповідала, що донька із
зятем влаштувалися на гарну роботу, але приїхати в гості не можуть, бо поки що
нелегали. Хвилювалася за чоловіка, бо лікарі сказали, що справи зовсім кепські.
Невдовзі Миросин батько помер. Донька на похорон не приїхала - ще не мала
документів.
…Віра готувалася до весілля. Шкодувала, що не буде ліпшої подруги.
Мирослава зателефонувала напередодні забави. Привітала з одруженням. Розповіла
про розмаїття товарів у європейських магазинах, похвалилася обновками. Раділа,
що вирвалася з «діри». Нарікала на колишнє життя. Запитала, коли Віра була в її
матері. Під кінець розмови поцікавилася Віриним нареченим: хто, звідки…
Почувши, що він займається разом зі своїм батьком бізнесом, сухо мовила: «Мушу
йти. До зв’язку».
...Вони зустрілися випадково. Віра не знала, що Мирослава приїхала додому.
- Привіт! - зраділа подрузі. - Чому не зателефонувала? Сто років тебе не
бачила. Якщо точніше, - десять. А я йду з поліклініки. Моя донька народилася
здоровою, а потім занедужала. Стільки різного лікування перепробували. І в
столиці були. Тепер радять звернутися до закордонних спеціалістів. Збираємось
їхати. Лікарі сказали, що я більше не зможу народжувати. Ліля така гарненька.
Ми її Лялькою називаємо. Ой, вибач, дістаю тебе своїми проблемами. Як ти?
Олесь? Надовго приїхали?
Мирослава зміряла Віру тяжким поглядом.
- Хотіла б тобі поспівчувати, але не можу. Ти в добрі виросла. На тебе
дмухали. Татова доця. Все для Вірусі. А я в твоїх східках ходила. Думаєш, я
була щаслива, коли ти, або твоя мама давали мені якусь лаху? Шоколадку чи
тістечко? Коли твій батько «вибивав» мені матеріальні допомоги?
- Що ти таке?..
- Що я говорю? Те, що хотіла давно сказати. Тепер життя й тебе дістало.
Хоча… ти живеш у шикарному будинку. В багатстві. А дитина… можна з дитбудинку
взяти, якщо…
- Ти задоволена, що моя донька хвора? Як ти можеш?! І… ми ж подруги.
- Були…
- Ти стала іншою. Заробітки тебе змінили.
- При чому тут заробітки? Щоб виживати, треба вміти пристосовуватися, грати
роль. Терпіти. Тобі цього не зрозуміти. А я це знала. З пісочниці. Правда, ти
не така, як інші багатенькі доці. Ліпша. Але все одно це не справедливо, що
одним дістається все, а іншим - крихти з їхнього стола.
- То ти мене терпіла?
- Я поспішаю.
- Забула запитати: чому в тебе немає дітей?
- Мені їх не треба. Навіщо бідноту множити? Бувай!
Віра розгублено дивилася услід Мирославі. Серце відмовлялося вірити, що ця
ображена на весь світ жінка - її уже колишня подруга.
Немає коментарів:
Дописати коментар