Призахідне сонце одні хмарочоси розфарбовувало в теплий оранжево-жовтий
колір. Інші - в прохолодно-темнуватий. Височенним будинкам байдуже, які тони та
відтінки накладає на них ранок, день чи вечір. Зате туристи із захопленням
фотографують велетні-споруди, насолоджуючись грою світлотіней.
Вона любила великі міста і маленькі містечка. У великих легше
загубитися. В малих простіше знайти споріднені душі. Перші були схожі на Її
неймовірні, здавалося, недосяжні мрії, що скидалися на велетні-хмародери. Другі
були місцем Її мрій.
Вона замовила стейк із яловичини та класичний коктейль «Маргарита».
М’ясо вживають з червоним вином. Але Вона ніколи не дотримувалася правил. У Неї
були власні смаки та вподобання в їжі, напоях, одязі, у відношенні до людей та
світу…
- Колись ви будете сидіти в хорошому ресторані й згадувати…
Так сказав Їй той, хто вмів читати долю.
- У мене немає таких можливостей, - відповіла. - І навряд, чи будуть.
- Ви їх виграєте в свого життя.
- Хіба так можна?
- Просто, будьте гарним гравцем.
- Я не люблю дорогі ресторани в нашому місті. Вони зарозумілі. Як і їхні
відвідувачі.
- Це буде не тут, – мовив з легкою іронією.
Вона не повірила, але розмова Її зачепила. Навіть знову почала мріяти…
…Стейк подали із запеченою картоплею та броколі.
Через кілька хвилин підійшов офіціант.
- Вам подобається, мем? - запитав.
- Так, дякую. Дуже смачно.
Хлопець задоволено усміхнувся. Він запам’ятав цю жінку. Вона часто сюди
приходить. І залишає щедрі чайові.
Вечір стер із гігантських полотнищ хмарочосів залишки сонця. Внизу вони
світилися великими квадратами вікон та вітрин. А у височині світло зливалося в
ряди жовтих доріжок, що тягнуться в небо.
Вона любила розглядати картини в ресторані. На них зображені ковбої,
індіанці… Здавалося, прообрази героїв вестернів та пригодницьких фільмів щоразу
дивляться іншим поглядом. Насмішкуватим, іронічним, стривоженим, зачудованим…
Залежно від Її настрою.
Але Її улюблена - велика картина, на якій змальовані прерії. У ній -
магія спокою та ностальгії водночас, і дитинність природи, де все спражнє, не
чіпане, таке, яке подарував землі Творець. Коли дивиться на роботу невідомого Їй
художника, пригадує поля, серед яких виросла. Далекий горизонт, який годі
побачити в місті. І відчуває бажання вдихнути аромат трав, що пахнуть сонцем і
дощами.
Прерії вдалині зливаються з небом. Творять одне ціле. Так задумав
художник. І коли Вона вперше побачила прерії наяву - високі трави, поодинокі
дерева, вільні вітри, - подумала: якби володіла пензлем, написала б саме таку
картину…
Їй подобався смак кам’яної солі, що обрамляв келих, з якого пила
«Маргариту». Це, наче, солонуватий смак Її минулого, який завжди відчуває в
душі, коли надходять спогади. Таким присмаком віддають втрати, від яких було
боляче. Зради. Круті віражі долі, на яких, здавалося, не втримається. Печені
яблука в осінньому картоплині, якими смакувала за щастя…
…Їй хотілося довше побути в ресторані. Замовила ще одну «Маргариту».
Глянула у вікно. Потоки машин скидалися на вервечки жовто-червоних вогнів.
Зливалися зі світлом величезних вітрин і різноколір’ям реклами. У цьому місті
дороги трудяться без перепочинку. Не те, що непримітна, тиха дорога серед
полів, яка стала межею між дитинством та Її дорослим життям. Таємницею, якої не
осягнула.
- Тобі доля подарувала дорогу, яку будеш проходити все життя, - сказала
колись Їй бабуся.
До бабусі цією дорогою приходило мало радощів і багато смутків. Вона
хрестила дорогу, коли у світ вирушали її діти та внуки. І поки була жива,
виглядала з неї тих, хто уже ніколи не міг повернутися.
Тоді Вона не розуміла значення сказаних слів. Але на все свій час. Тепер
шукає дорогу в снах, бо ходила по ній разом із мамою. Не раз поверталася туди,
коли, здавалося, світ сходився клином і не було відповідей на запитання. Там
приходили розумні думки. Може, їх посилали душі, які відлетіли на далекі зіркі
й звідти продовжували Її любити. Бо в колишніх людей мудрість була від землі. І
любов непоказною, зате щирою…
Вона не втомлюється любити польову дорогу, якої немає на жодній карті. Але яка пролягла
через Її долю…
…Закохані хлопець і дівчина зустрілися навпроти вікна ресторану. В обох
одинакові зачіски - дреди. «Діряві» джинси. У неї довга футболка і куца легка
куртка. На ньому теліпається светр, наче зі старшого брата. Обійнялися. Він
чмокнув її в щічку. Взялися за руки й зникли серед натовпу.
Вона провела їх поглядом. Усміхнулася.
Їй, мабуть, тоді було стільки ж, як дівчині з дредами в «дірявих»
джинсах. Вона закохалася. Була щасливою. Але кохання Її зрадило. Не тому, що не
любило. А тому, що в Її родини не було статків. Його батьки не могли допустити,
аби син зв’язав з Нею свою долю. Вони це сказали Їй в очі. А він пішов, не
попрощавшись… Вона ж після цього любила, але не кохала…
Світ багатих і бідних ніхто не відміняв. І невідомо, коли це станеться.
Як і невідомо, скільки ще доль через це розминуться, подумала з гіркотою.
…Подякувала за смачну вечерю. Залишила офіціантові чайові. Підморгнула
ковбоєві, погляд якого сьогодні здавався романтично-сентиментальним.
Вуличний музикант, студент, певно, грав на саксофоні «My Way» («Мій шлях»)
Френка Сінатри. Його слухали, переважно, туристи. Вона також зупинилась. Їй
подобалась гра на саксофоні. В заклопотаному вечірньому середмісті «сакс»
звучав по-особливому. А, може, Їй так здалося.
Хлопець закінчив грати. Глядачі аплодували. Хтось кидав у футляр купюри,
хтось - монети. Вона також віддячила музикантові. Він грав чудово, віртуозно. І
подумки побажала виграти приз, - якщо не на сцені, то в житті. Часом друге
важливіше. Головне, бути хорошим гравцем. Вона це знає…
Немає коментарів:
Дописати коментар