Отримавши згоду чужих людей наглянути за старенькою, син, не дочекавшись,
коли почнуть проходити паспортний контроль, швиденько попрощався й залишив
аеропорт. Мама дивилася йому вслід зі сльозами в очах…
…Баба Маруся вперше летіла в літаку у сімдесят п’ять. Боялася неймовірно. Надивилася у телевізорі всяких
жахіть: то терористи літаки зривають, то через якісь неполадки падають...
- Але, що має бути, те буде, - філософськи зауважує.
…Вона мала добротну хату, садок і шматок городу в селі, неподалік обласного
центру. З покійним чоловіком тяжко працювали, аби господарку облаштувати і двох
синів на ноги поставити. Молодший ріс хворобливим. То ж йому діставалося більше
турботи і любові, ніж старшому. Дякувати Богу, переріс недуги. Обидва хлопці закінчили
вузи. Одружилися. Старшому пощастило виграти «зелену карту» - вже давно виїхав до Америки.
Молодший живе і працює в обласному центрі. Пішов у зяті. Баба Маруся
кликала сина з невісткою в село. Мовляв, до міста рукою подати. Тут велика
хата, не те, що двокімнатна квартира для двох сімей. Невістка вперлася: в село
нізащо.
Коли народилися внуки, жити «колгоспом» стало взагалі нестерпно. Теща з
тестем дорікали зятеві, що він неспроможний заробити на квартиру. Наполягали
аби їхав на заробітки. Старший брат висилав посилки, деколи й кілька доларів.
Але батьків дружини це не влаштовувало.
Кожні канікули баба Маруся забирала внучку з внуком до села - подалі від
скандалів. Ділилася з сином городиною. Якусь копійку з пенсії віддавала. Але це
не рятувало ситуації.
Якось син заявив:
- Якщо не вирішимо щось із житлом - подам на розлучення. Хоча… Може б,
мамо, ви продали господарку. Земля тут коштує дорого. Ми купили б квартиру в
місті. Ви перебралися б до нас.
Баба Маруся продавати хату не хотіла. Звикла жити в селі. Мала гарних сусідів.
До церкви недалеко. Радилася з родичами. Ті відмовляли: аби потім не шкодувала.
Старший син також не був у захопленні від цієї затії. Пробував поговорити з
молодшим братом. Але той нарікав на всіх і вся. І дорікав: тобі в Америці жити
добре, не те, що тут…
Урешті-решт таки господарку продали. Гроші отримали пристойні. Молодший син
підшукав квартиру. При цьому заявив, що з братом ділитися вирученими коштами не
обов’язково. Він має помешкання. І
американська зарплата - не українська.
Баба Маруся послухала: жодного гроша старшому не дала. Купили в місті
квартиру. Їй виділили найменшу кімнату. Влітку любила сидіти на лавці, що
неподалік під’їзду. А в холодні зимові дні
споглядала на світ з висоти шостого поверху. Внуки підростали. У них свої
інтереси. Син з невісткою на роботі. Сусіди також. Часом цілими днями не було з
ким словом перекинутися.
Баба Маруся любила куховарити. То ж у новому помешканні взялася до кухні. Та
й не звикла сидіти, склавши руки. Але невістка дивилася косо. Їй не подобалося,
що свекруха з самого ранку тарабанить кастрюлями. І вважала: на одній кухні не
місце двом господиням.
- Мамо, без вас обійдемось, - пояснив син. - Тут техніка всяка. Ви у тому
не тямите. Ще зламаєте щось.
Баба Маруся нудилася. Почала шкодувати, що продала хату. І коли їхала на
свята до родичів у село, почувалася на сьомому небі від щастя.
Сон до баби Марусі, бувало, не йшов, вмикала світло, щось читала або
тихенько дивилася телевізора. Це також невістці було не до вподоби. Мовляв, за
електрику гроші треба платити. А якось випалила чоловікові:
- У твоєї мами є ще один син. Може, пора і його навідати?
Баба Маруся це почула. Аж занедужала від образи. Тим часом невістка
продовжувала «пиляти» молодшого сина. Той «здався», і без зайвої церемонії попросив
брата взяти маму на деякий час до Америки. Невдовзі зі Штатів надійшло
запрошення. Баба Маруся без проблем отримала візу. Старший син купив квитка на
літак. Вона летіла на п’ять місяців за океан. Внуки заздрили,
син з невісткою раділи, а родичі хитали головами: казали ж не продавати хату…
Ні старший син, ні його дружина навіть не натякнули, що мама обділила їх
грішми за продану господарку. Внучки показували місто, - від височезних будівель
аж дух перехоплювало. Благо, у сина звичайний одноповерховий будинок із
клаптиком землі, який називають садком. Це був рай, порівняно з шостим
поверхом. Крім того, бабу Марусю допустили до кухні. І її
борщі-вареники-голубці належно оцінили.
Коли настав час повертатися додому, розридалася. Просила вибачення у
старшого сина, що вчинила неправильно: не треба було слухати молодшого.
- Мамо, будете мати здоров’я, ще прилетите до нас, -
заспокоював той.
Поки баби Марусі не було, в її кімнаті поселився внук. Тепер хлопець нехотя
збирав свої речі. А невістка, між іншим, кинула:
- Треба було стягнутися на чотири кімнати. Що таке три кімнатки для двох
сімей, тим паче, коли діти дорослі?
Баба Маруся зрозуміла: їй тут ніколи не будуть раді. І готові якнайшвидше
спекатися. Але куди?!
Якось син сказав:
- Вам відкрили багаторазову візу, то ж можете літати до Америки щороку. Ми вирішили:
шість місяців будете жити тут, а шість - там.
- Хто так вирішив?
- Ну, ми тут подумали… Треба буде сказати братові, щоб вам квиток
купив.
- То з ним ви не радилися? - перепитала.
Син із невісткою у відповідь здвигнули плечима…
…І ось вже вдруге баба Маруся летить до Америки. Хвилюється. Дивиться, чи
не забула «Валідол». Часом біля серця тисне. Дістає з кишені м’ятні цукерки. Вони, каже, для неї - заспокійливе.
…Літак відірвався від землі. Баба Маруся перехрестилася. З очей потекли
сльози.
- У пані все в порядку? - запитав ламаною українською молодий поляк, який
сидів по-сусідству.
- Все добре. Дякую.
Усміхнулася. Літак набирав висоту…
Немає коментарів:
Дописати коментар