У голубій неосяжності небес зітхали їхні ангели. Вони ж не чули…
Почуття писали поему, чисту, як сповідь. Мрії сходили квітами. Закоханими
милувався старий, втомлений світ. І чепурився, коли вони спішили на побачення,
аби посидіти поруч, послухати їхній шепіт і забути про все…
Доля сумно дивилась на них. А вони називали її щасливою…
- Ти завжди будеш моєю весною, - казав Він і цілував її волосся золотисто-пшеничного
кольору. - Лише не втечи…
- А ти - моїм стиглим сонцем. Я люблю тепло, - жартувала Вона.
Час зупинився в задумі. Він знав: їхні почуття обернуться в холодний
спомин.
…Незнайомку, яка вкрала його серце і їхнє кохання, Він зустрів випадково.
Вона увірвалася в Його життя, наче буря. Він шаленів від її відвертості,
безтурботності, зваби. І каявся перед тією, яка не стала Його вічною весною:
- Життя і кохання - непередбачувані. Сповнені випадковостей. Прости…
Вечір ховав Її сльози. Його зізнання стало для Неї болем. Нічого не сказала.
Пішла назавжди…
…Минули роки. Звабливиця-буря полетіла в обійми іншого. А в Його спогади
повертається недолюблена весна. Про Неї нагадує зоряна ніч, жовта пелюстка
запаленої свічі і її слова: «Я попливу в кораблику твоїх долонь…»
Немає коментарів:
Дописати коментар