Очі коханої він виводив на палітрі небес. Вони дивилися крізь вимоклі осінні вікна. Ховалися поміж заквітчаних весняних дерев. Усміхалися танцюючому вітру. У них сумувало смеркання. Ними радів світ... Він малював їх з великою любов’ю...
Звичайнісінький сільський хлопчина любив фарби та олівці. Дитяча рука творила сюжети, гідні подиву. Микола й сам інколи не розумів змісту свого малюнка. Просто, душа щось хотіла повідати світові й людям. Сусід, який був у церкві дяком, казав:
- Твоєю рукою, сину, ангел водить.
Кожному малюнку хлопець придумував неймовірні назви: «Ніч, яку моя мама гріє казкою», «Упійманий сон», «Срібні коні дитинства», «Дзвінкий вітер»…
Після школи Микола вступив до художнього училища. Педагоги пророкувати простакуватому, сором’язливому студентові майбутнє великого майстра.
У дев’ятнадцять він зустрів, як гадав, свою Музу. Кохання для юного художника виявилося таким непростим і фатальним, як несумісне поєднання барв на його картинах, яке насправді творило дивовижну гармонію.
Миколине життя і творчість були тепер сповнені очима коханої. Веселі, заплакані, сполохані… Визирають то з дощу, то з туману. То просто притихли на білій палітрі світу. Шалено-прекрасні, наївні й звабливі… Скільки тих очей він намалював?!
Одного дня Муза відвернулася від нього. Ким був Микола для пещеної міської панночки? Простим сільським парубком. Чи кохала його? Почуттів не мала, лише порожні слова, у які він щиро вірив.
Їй подобалось, що він - кращий студент - приділяє їй увагу. Що пише її портрети. Що фантастично малює її очі. Їй заздрили друзі та одногрупники. Для неї ж це була чергова забаганка.
Згодом Миколине кохання дівчині набридло. А він хотів познайомити її зі своїми батьками. Показати село, в якому народився й виріс. Яке любив. Її ж дратували його розповіді про річечку, яку чомусь називали Маруська, про ліс, що навесні пахне первоцвітами й медунками, а влітку - суницями...
- Наївний, ми з тобою дуже різні, - сказала вона. - І мені зовсім не цікаве твоє село. Зрештою, я зустріла іншого. Забула тобі сказати. Тому - па-па...
- Ти ж повернешся, - мовив схвильовано.
- Звісно, ні. А навіщо? - здивувалася.
- Бо я… я кохаю тебе. Кохаю...
- Що ти розумієш у коханні?
- Ти - моя Муза.
Вона зухвало засміялася.
- Я не зможу без твоїх очей.
- Знайдеш інші.
- Таких більше немає.
- Дивак ти. Простий і добрий. Бувай!
- Я не відпущу тебе… Не відпущу, - шепотів сам до себе.
Але Муза поспішила до чоловіка, який не вмів писати картин, не був романтиком, зате був заможним і статусним...
...Її очі взяли його у полон вічного безумства. І переслідували навіть уже хворого.
Микола завжди тримав олівці під подушкою, носив у кишенях. Малював ту, через яку втратив глузд, навіть на клаптиках паперу.
Згодом дівчина «подорослішала». Це вже була жінка з гарними, але чомусь засмученими, очима. Бувало, Миколу запитували, хто вона. Відповідав:
- Муза... Моя Муза...
...Муза не стала художницею. І не стала щасливою. Багатий чоловік тримав її у «золотій» клітці. Коли почала пручатися, поселив там іншу «пташку». Вона зустрічалася з чоловіками, але не знайшла кохання. Микола цього не знав...
...Коли недуга загострилася, виводив лише контури, лінії. І підстругував, за звичкою, олівці й постійно тримав їх на похваті. Але Муза в його уяву вже не приходила…
Немає коментарів:
Дописати коментар