Ангелик, любов і Пані в чорному

Ангелик стояв перед Смертю в біленькій сукеночці. Зовсім мініатюрний, порівняно з високою Пані в темному одязі. Її обличчя було закрито вуаллю.

– Чому ти ховаєшся? – запитало Ангелятко. – Ти когось боїшся?

– Це мене всі бояться, – зашкреготіла іржавим сміхом Смерть.

– Ну… може, не всі. Чого б мені тебе боятися? Ти нічого не зможеш мені заподіяти.

– Але я можу відібрати життя в твого підопічного. Того хлопчика, що онде катається на велосипеді. Бачиш автівку, що наближається?. Зараз…

Неначе щось штовхнуло малого – вивернув кермо і полетів у кропиву.

Автівка промчала мимо.

Смерть почухала потилицю. 

– Цього разу твоя взяла, – мовила злісно. – Але як?.. Я ж старалася…

– Його врятувала моя любов. Я люблю свого підопічного. Він буває трохи капризним, трохи нечемним. До нього мене преставив Всевишній. А Він – є Любов. Я виконую Його волю – опікуюсь цим малим. Іноді мені буває нелегко. Бо хлопченя дуже влізливе. Але малий таким чином пізнає світ. Мені з ним цікаво. Він повинен жити. У нього є велика місія на землі. Я завжди буду прикривати його своїми крильми. І буду любити.

– Твої крила чуть більші за мої долоні. Гадаєш, впораєшся?

– Звісно.

– Ти говориш дуже самовпевнено.

– Це – не я. Це говорить любов.

– Любов, любов… Мені вже набридло чути це. Невже вона така всесильна? Сильніша за мене?

Ангелятко усміхнулося. Махнуло крильцями і зникло.

Смерть стояла у роздумах.

– Любов, кажеш… Ну-ну… Виросте твій малий, а потім… Ми ще позмагаємось за нього з тобою, Ангеле…

…Із трохи капризного, трохи нечемного малого виріс слічний юнак. Вродливий, розумний, сильний. Ангелик радів за свого підопічного. І хвилювався. Бо в них обох була велика місія. І за обома слідувала Пані в чорному.

…Земля і небо здригалися від вибухів. Війна. Хлопець пішов захищати свою землю. Смерть потирала кістляві руки: тут я тебе і дістану.

Ще ніколи так важко не було Ангеликові. Та він вірив: упорається. Його підопічний огорнений великою турботою і любов’ю. А ще – маминими молитвами.

«Як добре, що мама молиться, – думав Ангелик. – Мамина молитва, наче щит. Мама молиться до Господа, Святої Марії, до всіх ангелів та архангелів. Небеса чують. Небеса допомагають…».

…Поранений молодий воїн допоміг і собі, і своїм побратимам уникнути ворожого полону. Тільки дуже боляче. Дуже… А так хочеться жити. І небо таке гарне, голубе. А на ньому дивна білокрила птаха, чи то марево…

– Він мій, – зашкреготіла Смерть.

О, диво. Маленькі крила Ангела ставали більшими, майже гігантськими.  Накривали хлопця. Пані в чорному його майже не бачила.

– Що це?! – заскрипіла. – Він знову обхитрив мене, цей крилатий пустун.

– Це – любов, – відповів Ангелик. – І молитва.

– Любов… любов… Ти мені все зіпсував. Нічого мені тут більше робити. І тебе не хочу бачити. І твого підопічного. Тільки час дарма трачу. Не думала, що є щось сильніше за мене…

Смерть закинула косу на плечі й пошкандибала геть.

Хлопця несли до «швидкої». Ангелятко сіло на його заплічник, що був поряд на ношах. «Тепер можна відпочити», – подумало, закутавшись у маленькі крильця… 

Ангелики берегтимуть тата на війні…

Стара хата у старому місті. Крива вуличка. Ангелики на підвіконнях. На ганку – заспаний кіт. Чорнобривці, жоржини, настурція… Старий горіх. Господиня в літах…

Марта. Марта Карпівна. Колись працювала в інтернаті у шкільній бібліотеці. Це був її другий дім. А чужі діти – лік від самітності.

Своїх дітей у Марти не було. Як і близької родини. Одні померли, інші – згинули у сибірах.

Був у Марти кавалер. Але його батьки не дозволили закоханим побратися. Мовляв, дівчина – з неблагонадійної родини. А в Максимового батька – патрквиток і посада в санстанції.

Спершу Мартине серце заніміло. Потім – ридало. А опісля – порожнеча…

Задивлялись хлопці на Марту. Вроду слічну мала. Добру душу. Та покохати більше не могла. Як і жити з нелюбом…

Зате була закохана в свою роботу. Діти з нелегкими долями в інтернаті навчалися. Марта розуміла дорослі смутки в їхніх очах. І «погану поведінку» деяких учнів, за яку сварили вчителі та вихователі.

Бувало, купувала іриски, дюшески та барбариски і пригощала ними дітлахів, які приходили за книжками.

Діти любили Марту Карпівну. І її нехитрі гостинчики. І книги, які розхвалювала бібліотекарка…

…На пенсії Марті було кепсько через самітність. Тому з радістю погоджувалась приглянути за сусідськими дітьми. Малеча бігла до Марти Карпівни. Вона пригощала смаколиками, розповідала казки…

…Марта вміла виготовляти ангеликів. Коли не стало «совєтів», дарувала свій хенд-мейд сусідським дітям. І навчала їх цього ремесла.    

…Своє обійстя Марта заповіла сусідам. Коли впала з сили – піклувались про неї.

…Як Марти не стало, сусіди звели новий просторий будинок на місці її старої хати. У них сім’я велика, троє дітей, а житло – невеличке. Замість старого горіха, який також дожив свого віку, посадили молоде деревце…

…Семирічна Настуня малює картинки і виготовляє разом з мамою ангеликів. Для тата і його побратимів.

– Мене навчила робити ангелів бабуся Марта. Вона була нашою сусідкою. Я часто бігала до неї, – розповіла мама Настуні. – З нею було цікаво. Ангелики… Я вірила: коли засинала, вони оживали. Як у Мартиних казках…       

А Настуня вірить: її ангелятка берегтимуть татуся й інших солдатів на війні…

 

Воєнне новоріччя

Катерина зайшла до кухні й сплеснула руками:

– Степане, навіщо ти нову посуду вийняв? Ми нікого в гості не чекаємо. І, взагалі, тебе домашнє начиння ніколи не цікавило. Навіть не знаєш, де ложки лежать… Ти мене чуєш?!

– Чую, Катю, чую. Відтепер будемо їсти з цих тарілок.

– А чим тобі ті, якими користуємось, не вгодили?

Степан махнув рукою.

Завила серена.

– О, починається… Люди готуються спати, а зараза прокидається, – майже в риму сказав Степан. – А ти запитуєш, навіщо нова посуда. От… хто його знає, що може бути…

– Ціхо, Степане. Нас тут ще Бог милує, а там…

Катині очі затягнуло слізьми. Максим, їхній єдиний син, на війні. Настя, невістка, з двома дітьми за кордоном. І найближчим часом не збирається повертатися додому. Внучка сказала Катерині про це під час останньої телефонної розмови.

– Софійко, ми з дідусем скучаємо за тобою і Тарасиком. Чекаємо вас. І дуже любимо.  

– І ми вас усіх любимо, бабусю. Сумуємо за татом. Швидше б закінчилась війна. Я додому хочу. А мама каже, що тут ліпше. І не проти назавжди залишитися.        

…Тривога була не довгою.

Катерина розгублено дивилась на посуд «для свят». Гадала: заховати все це назад, чи ні? Розповісти чоловікові про розмову з внучкою, чи не варто? Вирішила поки промовчати. Може, Настя не подумавши так сказала…

– Що там у нас на вечерю? – запитав Степан. – І не думай ховати нові тарілки, ложки, виделки. Життя – воно таке, сьогодні є, а завтра – тривога і…

– Та що з тобою, Степане?! Бери собі тарілку, яку хочеш…

Вечеря була смачною, але сумною. Раніше у квартирі було гамірно. Внуки часто бували в Катерини та Степана. А тепер тихо.

– Не святково на душі, – зітхнула Катерина. – Різдво у тривозі минуло. І новоріччя невеселе. Колись у нас ялинка стояла. А зараз – кілька гіллячок у вазі. 

– Та кому зараз радісно? – мовив Степан.

– Максим не телефонує. Хоча б слово сказав. Господи, аби в нього все було добре.

– Це війна, Катю. Дасться чути, коли зможе.

Катерина мила після вечері посуду. Знову завила сирена.

– У пархатих МІГ злетів, – гукнув з кімнати Степан. – Щоб вони…

Катерина витерла руки. Вимкнула в кухні світло. Присіла на стілець. Нічого тяжкого не робила, а, здається, наче гори вернула. Це все нерви…

– Катю, забув тобі сказати: сват телефонував. Просив зайти. Де ти пропала?

Мовчала. Сльози душили горло.

Степан прийшов на кухню.

– Знову плачеш…

Обійняв дружину. Він рідко це робив.

– Степане, у нас ще є нові горнята. Гарненькі. Ті, що моя сестра подарувала. Треба їх знайти. Здається, вони в шафі-купе в коридорі.

Степан усміхнувся.

Пролунав відбій тривоги.

Вечір засівав небо зорями.

Новоріччя…

Квиток додому

Після дзвінка від тітки Дарина збиралась додому. Це було поспішне, спонтанне бажання…    

Дарина – медсестра. Ще до війни поїхала за кордон на роботу. Не бачила іншого виходу…

…Колишня свекруха мало не за волосся волокла її на аборт. Така була воля цієї владної жінки. Не любила пихата Мар’яна Владиславівна невістку. Бо Дарина – «якась там» медсестра. Ще й сирота. Тітка виховала.

Мирослав, чоловік, Дарину кохав. А от захистити від матері не міг.

Коли Дарина завагітніла вдруге, просила чоловіка нічого не казати свекрусі. Але він проговорився.

Мар’яна Владиславівна щодня пиляла невістку. Дарина маля не виносила.

– Мама не винна, просто характер у неї складний, – казав чоловік.

Переконував: діти у них ще будуть. Та Дарина знала: більше завагітніти не зможе.   

Мирославові набридли вічні сварки вдома. Допізна затримувався в офісі. Був без настрою.

Свекруха мало не щодня штрикала Дарину, що син має престижну роботу, гарну платню.

– А твоїх копійок навіть на гарну косметику не вистачає. Хоча, ти й толком

користуватися нею не вмієш, – знущально насміхалася.

Дарина пішла б від чоловіка, але куди? У тітки сім’я. Мама не зізналася від кого дитину народила, тому про батька жодних відомостей. Материні батьки внучки не сприйняли і не прийняли. Молода жінка жила з малям у двоюрідної сестри Віри. А потім занедужала. Не врятували.

Віра оформила над маленькою опіку. Виростила. Вивчила.

Дарина могла би повернутися до тітки. Але й так була вдячна Вірі, що завдяки їй не потрапила до дитбудинку. Тож не хотіла турбувати.     

…Мирослав зробив Дарині «подарунок» на день народження. Поклав перед нею конверта з грошима й мовив:

– Я втомився. Ми живемо, наче чужі. І ті вічні скандали…

– У тебе є інша?

– Це тут ні до чого. Кажу тобі – втомився. Ми розлучимось. А ось частина грошей на квартиру. Решту або заробиш, або можеш узяти позику. І ще. Мама про ці гроші нічого не знає. Я їх заробив. Не відмовляйся. Я тобі не ворог. Просто життя у нас не склалося…

…Дарина розрахувалася з лікарні й поїхала за кордон заробляти «решту» на житло. Заробила. Купила помешкання. Але вирішила затриматися на заробітках ще деякий час.

Віра раділа за племінницю, що та давала собі раду. І сумувала, коли Дарина після відпустки знову збиралася на чужину.

– Я недавно однокласника твого зустріла, Максима, – завела розмову тітка під час Дарининої відпустки. – Дружина його померла. Двоє дітей на руках. Шкода чоловіка.

– Колись він мене на побачення запрошував, а я відмовлялась. Матері його боялася. Вона у нас математику викладала. Вимогливою була.

…Війна застала Дарину за кордоном. Було тривожно за тітку, за Славка, її сина, якого мобілізували на фронт. Підтримувала рідних матеріально. І шалено хотіла додому.

Навесні приїхала до рідного міста. Йшов другий рік війни.  

– Привіт, Дарино, – поруч з нею зупинився на вулиці військовий.

– Максим?!

– Відпустили трошки додому.

– Але ж ти міг не йти на війну. У тебе діти.

– Заради них воюю. Добровольцем пішов. Я не уявляю, що їх… що вони… Діти з батьками. А ти як, Дарино?

– Я також у відпустці.

– Тітка казала, що ти за кордоном. Маєш хвильку часу? Можемо випити кави.

Вони згадували школу, однокласників. Тему війни Максим оминав. Дарина зізналася, чому колись ігнорувала його запрошення на побачення.

– А я думав, що не подобаюсь тобі. Навіть не здогадувався, що матері моєї боялася.

– Надії Петрівни, Максиме, суворої вчительки математики.

– А тепер я військовий і одинокий батько з двома дітьми. Про побачення годі думати, – сумно пожартував.

– А ти спробуй. Запроси. 

Якось у магазині побачила Максима з дітьми. Хлопчик і дівчинка. Ігорчик і Наталочка. Старший братик і молодша сестричка. Вони обожнюють свого тата. І з цікавістю дивляться на незнайомку.

Максим розповів їм про тьотю Дарину, в яку колись був закоханий. Наталочка сором’язливо опустила очі. А Ігор по-дорослому запитав:

– Але ж ти любиш маму?

…Час минув швидко.

– Треба повертатися, – мовив Максим.

– Можна провести тебе? 

– Так, Дарино. Дякую.

…Його проводили діти і Надія Петрівна з чоловіком. Дарина підійшла трішки пізніше.

Пора… Теплі слова перед дорогою. Сльози. Побажання берегти себе і повернутися живим та здоровим.

– Я кохаю тебе, – прошепотів, обійнявши Дарину, Максим.

…Невдовзі й Дарина повернулася за кордон на роботу.

Вона часто згадувала Максимові слова. Може, сказав їх під впливом емоцій? Максим їй подобався. Але про стосунки не думала. У нього діти, які досі пам’ятають та люблять маму. І, зрештою, він на війні.

…Дарині зателефонувала тітка. Сказала, що у неї все гаразд. Славко також живий-здоровий. І, витримавши паузу, мовила:

– Я Максима бачила. Поранений був. Зараз на реабілітації. Видужає і повернеться на фронт.

– Довго ще буде на реабілітації?

– Не знаю. Не казав. І… він запитував про тебе…    

Дарина хотіла побачити Максима. Підтримати. Випросила на роботі декілька днів, аби поїхати в Україну, все пояснила. Її зрозуміли.

Квиток додому… Довгі кілометри дороги. В автобусі багато людей, але всі мовчазні. Кожен думає про своє…      

З кордону зателефонувала Максимові. Сказала, що скоро буде вдома.

– Тебе зустріти?

– Ні, я сама…  Дякую.

Не знала, їде назустріч своїй долі чи…

 (Фото з мережі Інтернет). 

Не відлітай, Івасику-Телесику...

– Братику, рідненький, Іванку, Івасику-Телесику, не відлітай! – ридала над домовиною Настя. – Мій маленький, як же ти там без мене? А я без тебе?!

Настя старша за брата. Невисокого зросту, худенька. А Іван – високий, міцний. Але сестра завжди називала брата маленьким або Івасиком-Телесиком, бо вибавила його…

…Майя зупинилась неподалік обійстя колишнього чоловіка. На її автівку ніхто не звернув уваги. Не наважувалася ступити на подвір’я, де рідня та містечко проводили у Вічність її сина. В інтернеті прочитала, що Іван загинув на фронті. І ось вона тут. Але боїться людського осуду. Не може глянути в очі доньці. І Степанові – колишньому чоловікові. Він стоїть навколішки перед синовою домовиною. У військовій формі. Значить, обоє пішли воювати…

…Майя рано вийшла заміж. У двадцять доньку народила. Степан дуже кохав дружину. Глядів малу, коли Майя їздила на сесії – навчалася заочно в інституті. Не ревнував, коли на неї задивлялися чужі чоловіки – молода жінка була вродливою.

Іванко народився через чотири роки після Насті. І тоді Майю наче підмінили. Їй не хотілося жити разом із чоловіковими батьками, хоча свекри ніколи слова лихого не сказали про невістку.

Якось поскаржилася про це своїй матері.

– Майко, не думай викинути якось коника. Чоловік у тебе – золото. А на власне житло ще заробите. Хоча, навіщо воно вам? Хата у сватів нова, велика. Крім Степана, більше дітей нема.   

А потім молодій жінці стало тісно у своєму містечку. І не цікаво у школі, де працювала.

Майя гортала модні журнали. Їй би такий одяг, адже навіть після народження двох дітей має чудову фігуру. І врода квітла. Але не ті у неї з чоловіком статки, аби модно одягатися, як ці красуні.

Майя дратувалася. Чоловік усе списував на те, що двох дітей доглядала, працювала. Допомагав, як міг.

– Може, тобі на відпочинок поїхати? – запитав якось.     

– У нас зайві гроші завелися?

– То ти згідна?

Якби Степан знав, що ця поїздка стане фатальною для сім’ї…

…Майя ніжилась біля теплого моря. Помітила, що один із відпочивальників звертає на неї увагу. Статний. Трішки старший за неї.

І ось він підійшов. Назвався Владиславом. Запитав, чи можна познайомитися та запросити на вечерю.

– Я – заміжня, – відповіла на те Майя.

– Але ж наразі ви тут самі.

Майя у Владислава закохалася. Заможний, галантний. Хотілося б, щоби цей відпочинок не закінчувався ніколи.  

– Залишайся зі мною, – запропонував Владислав.

– Як?! У мене чоловік, діти, робота. І я тебе майже не знаю.

– Майю, ти гідна іншого життя.

– І тебе?

– І мене.

– А діти?..

Діти… Для Владислава це болюча тема. Він безплідний. Не приховав цього, коли одружувався. Прожив у шлюбі три роки. А потім дружина завагітніла. Клялася, що від нього. Мовляв, дива трапляються. Не вірив. Зробив тест. Дружина обманула. Розлучився.

Більше не мав серйозних стосунків із жінками. А Майя йому сподобалась. Він міг плекати її вроду. Купувати дорогі речі. Кохати її. А діти… Не хотів, щоб вони перебралися в його будинок. Він не любив дітей.

…Степан телефонував. Запитував про відпочинок, розповідав про сина й доньку. Казав, що скучає, зустріне її з потяга. А Майя вже не кохала свого чоловіка. Навіть не думала, що майже миттєво можуть зникнути почуття. Владислав… З ним так легко, безтурботно. «Залишайся зі мною», – спокусливо дзвеніло у вухах.

Якщо махнути на все рукою і погодитися? Майя боялася цієї думки. І хотіла бути з Владиславом. Але… діти. Владислав їй все розповів. Вона зрозуміла: він ніколи не захоче бачити її сина з донькою. Ніколи…  

– Можливо, я повернусь до тебе, Владиславе. Жити у великому місті – це моя мрія. І з таким чоловіком, як ти. Та зараз треба збиратися додому.

– Я чекатиму. Коли вирішиш приїхати, зателефонуй. Я кохаю тебе, Майю.    

Майї все вдома видавалось немилим. На думці був Владислав. У нього велика нова квартира – показував фотографії. Дорога автівка. А Степан вічно ремонтує батькову легківку.           

– Скоро Іванкові п’ять років, – сказав чоловік. – Треба подумати, як святкувати будемо.

– Степане, нам потрібно серйозно поговорити.

– Про що?

– Про нас. Я більше не кохаю тебе. Я піду від тебе.  

– А… діти?

– Залишаться з тобою.

– Хто він?

– Ти його не знаєш. Він не тутешній.

Майю намагалася опам’ятати матір, а батько проклинав. Просили схаменутися свекри. Але вона хотіла гарного, безтурботного життя.

– Я буду допомагати дітям.

– Нам від тебе нічого не потрібно, – твердо мовив Степан. 

…Майя вийшла заміж за Владислава. Не шкодувала за минулим. Заможне життя їй подобалось. Перестала мучити совість, що залишила дітей. Що не бачила батьків – заборонили навіть на порозі з’являтися.

…Настя любила братика. Замість мами розповідала перед сном казки. Називала Івасиком-Телесиком, маленьким…  

Степан не шукав іншої жінки. Багато працював. Дбав про дітей.

Виросла Настя. Вивчилася. Працювала в школі, де колись навчалася.

Іван розумівся на комп’ютерах. Закінчив коледж. Влаштувався на роботу.       

У їхній сім’ї воліли не згадувати Майю. Настя навіть весільну світлину, на якій батько з матір’ю, заховала.     

…Війна застала всіх зненацька. Пішов добровольцем на фронт Степан. А згодом і син.

– Іванку, Івасику, мені страшно самій залишатися, – крізь сльози шепотіла Настя.

– Сестричко, твій братик уже не маленький, і мусить захищати тебе. Тільки заміж не вийди, поки не повернуся.

– Жартуєш…

…Не йняла віри, що брат загинув. Недавно телефонував. Обіцяв берегти себе. А тут така страшна звістка…

– Не відлітай, Івасику-Телесику. Мій маленький, ти ж обіцяв повернутися…

Степан підвівся з колін, обійняв доньку.

– Не плач, Настуню, – а в самого по втомленому, обвітреному обличчі струменіли тяжкі сльози.

Похоронна процесія рушила з подвір’я. Майя завела автівку. Попрощатися з сином не стачило духу …     

…Ховали Івана, а в осінньому небі у теплі краї летіли птахи. І раптом… розвернулися, зробили коло над цвинтарем і вирушили далі.

Люди з подивом дивилися на птахів.   

Можливо, вони взяли душу молоденького воїна на м’якенькі крильця, аби віднести у Вічність…

Дивився на батька очима рідної мами…

Олексій не знав, чи зможе колись розповісти Світлані правду. Чи живе вона там, де раніше. Лише знав, що взяв тяжкий гріх на душу. Колись про це не думав. Все було байдуже, крім статків, статусу. І те, що вчинив зі Світланою, не викликало докорів сумління. Вважав дівчину подарунком долі, який багато чого вирішив… 

В Олексія з Інною – дружиною – було дві таємниці. І вона забрала їх із собою на той світ. А він дав обіцянку мовчати…   

…Олексій знову поїхав на цвинтар. На могили Вадима та Інни. Сина та дружини.

Вадим пішов на війну добровольцем. Майже у перші дні. Олексій з Інною були проти.

– Чого тобі не вистачає?! – зірвалася на крик Інна. – Ми все маємо. Живи! Поглянь, якими закоханими очима Надійка на тебе дивиться. А її батьки – не прості люди.

– Мамо, ти забула додати улюблену фразу: «як і ми».

– Жартуєш. А війна – це не жарти.

– Ти гадаєш, воювати повинні лише «прості» люди?

– Олексію, скажи синові що-небудь. Поясни йому…

– Мамо, я вже давно дорослий. Тридцятка на носі.

– Дорослий… В дорослих є дружини, діти, а ти…

Вадим від свого рішення не відступив. А Інна «пиляла» чоловіка:

– Твій син, Олексію, вдався в цю… Ми для нього стараємось. Якби побрався з Надійкою…

– Наш син, Інно, наш…

…Юліан Ростиславович, Іннин батько, колись сказав Олексієві:

– Коли одружишся з моєю донькою і народите сина – озолочу. Внука хочу. Спадкоємця.

Інна чула розмову й розчарувала свого кавалера:

– Я, Олексію, не зможу мати дітей. Через аборт. Мої цього не знають. Сподіваюся, ти їм нічого не скажеш. Дай слово! Батько мене приб’є.

– Добре… не скажу…

…Зі Світланою Олексій познайомився в сусідньому обласному центрі, куди часто їздив у справах. Симпатична дівчина йому сподобалась. Хоча розумів – це лише інтрижка. Треба з кимось час провести. Він одружиться з Інною. Вона заможна, з його кола.  

…Про свою вагітність Світлана дізналася пізно.

– Народжуватиму, – сказала Олексієві. – А ти вирішиш, прийняти дитину, жити з нами, чи ні.

Цими словами Світлана підштовхнула Олексія до кроку, за яким він пізніше пошкодує…

– Інно, тепер у нас може бути дві таємниці. І ми будемо квити, – мовив Олексій.

– Щось ти дуже загадковий. Кажи вже.

– Одна дівчина від мене завагітніла. Ну, пробач. Так сталося. Але ми можемо використати це у своїх інтересах. Заберемо дитину. Скажемо, що наша. І, справді, вона наполовину наша.

– Твоя… Гаразд, мені треба подумати.     

– До речі, ця дівчина живе сама. Її матір два роки тому померла. Тож проблем не виникне, якщо все добре облаштувати.   

Інна погодилася на авантюру. Придумала план.

– Олексію, мені треба зникнути на кілька місяців. 

– Куди? Чому?

– Аби зробити сюрприз нашим батькам. Повернутися з дитиною, якщо твоя ця… народить хлопчика.

– І як це зробити?

– У твого батька бізнес в сусідньому обласному центрі. Ти часто туди їздиш. Скажи, що хочеш там трохи побути. Намалюй якісь перспективи. Словом, мусиш переконати його. А я поїду до тебе. Уже «вагітною». А далі… Домовимось про мої «пологи». Основне – ціна питання.

– А коли твої батьки захочуть приїхати до нас в гості?

– Я викручуся. Не вперше.  

…Батькові сподобалась Олексієва ідея з поїздкою.  Невдовзі зібралася до коханого Інна.

…Олексій неймовірно зрадів, коли почув, що буде син. Фантазував Світлані про спільне майбутнє. Вона почувалася щасливою.  

– А я придумала ім’я нашому хлопчикові. Святослав. Ти не проти, Олексію?

– Ні.

Якби ж вона знала…

…Світлана зателефонувала Олексієві й сказала, що, мабуть, народжуватиме.

– Як? Щойно сім місяців…

– Олексію, таке трапляється.

– Я вже їду до тебе. Вже!

Він стрімголов мчав до Світлани. А Інна – до лікарні, де все було домовлено. 

Пологи далися тяжко. А ще важчою виявилася новина: Світлані повідомили, що дитина не вижила.

– Пробач, Олексію, – прошепотіла. – Нам більше не потрібно бачитися. Іди.

Олексій полегшено зітхнув. Навіть не думав, що так карта ляже.

Згодом Олексій запросив на орендовану квартиру своїх та Інинних батьків. Не було меж здивуванню, коли ті побачили маля. 

– Чому ж ви мовчали?! Чи тепер мода така? А якби щось трапилося? – навперебій вставляли мізки дорослим дітям. 

Інна скромно опускала очі, мовляв, боялася зізнатися про вагітність, бо ще не одружені. Щось белькотів Олексій.

– У нас внук! – нарешті переключився на маленького Юліан Ростиславович. – На тебе, доню, схожий.

– І на нашого сина також, – заглядали в колисочку Олексієві батьки.

…Хлопчика назвали Вадимом.

Вадим ріс розумним, добрим. Мав спокійний характер – як у Світлани. Закінчив університет. Працював у родинному бізнесі…

…Світлана довго оговтувалась від втрати дитини. Сподівалася, що Олексій все-таки дасться чути, хоча сама спровадила його зі свого життя. Але він мовчав. Так і залишилась сама.

Ходила на старий цвинтар, шукала закинуті дитячі могилки. Прибирала їх. І молилася за чужі душі…

…Інна так і не змогла полюбити сина «тієї». Приязнь лише імітувала. Аж коли Вадим зібрався на війну, защеміло в серці.  

А потім Вадима не стало – загинув на фронті. Згодом Інна занедужала. Надто пізно дізналася про хворобу, надто швидко згасало життя. Жінці здавалося – це вона «відпрацьовує» свій гріх. Так і сказала чоловікові…

– Тільки ти нікому, чуєш, нікому нічого не розповідай. Поклянись.

Він пообіцяв… 

– І за що, тобі, сину, та нам усім таке горе випало? Поховали Вадима, внучка мого золотого, а тепер – Іннусю, – ридала Олексієва матір.   

Якби ж то він міг зізнатися…  

…Олексій присів на лавочці біля могили дружини.

– А, може, не треба було, Інно, цього обману? – запитав у покійної. – Може, поїхати до Світлани і все їй розповісти? Знаю, ти проти. Я дав слово, що берегтиму таємницю. Але як мені жити з цим? І, знаєш, Інно, у мене є все, і нема нічого…

А потім просив прощення в сина.

Вадим дивився з фотографії на батька добрими усміхненими очима. Очима рідної матері…

 

Небо мовчало

Він був схожий на втомленого Бога. Старий і сивий. З добрими сумними очима і світлою душею.

Носив за плечима вагу прожитих літ, що пригинали його до землі.

Був хранителем могил своєї родини. Пам’ятав, де хто похований. Відвідував…

Молився до сонця, бо змалечку любив тепло. Сонце торкалося його чола –  дякувало за вдячність.

Його ще замолоду вважали диваком. А пізніше й поготів. За те, що розмовляв з птахами. Що вклонявся деревам, коли заходив до лісу. Що вмів передбачати погоду. Що не проганяв кошенят, яких підкидали односельчани. Що розмовляв сам із собою, коли прошкував польовою дорогою. То він зі своїм Ангелом вів бесіду. Але хто це розумів?

На старості залишився сам. Діти давно до міста перебралися, осіли там. І його кликали. Не міг залишити свого сільського обійстя, свого неба, мусив бачити схід і захід сонця, перемовитись зі своєю покійною Даркою, яка серйозно дивилась на нього з давньої чорно-білої світлини.

Наймолодший внук був схожим на діда. Мав добре співчутливе серце. Може, тому, що дід вибавив його. Хлопець любив слухати дідові оповідки. Дід навчив онука не боятися блискавки і грому, бо їхню оселю захищають від негоди дві високі липи. Навчив пошанівку до людей та природи. Казав: «Якби хто чув, як кричить від болю дерево, коли його ламають чи ріжуть по живому».

Онук виріс, вивчився. Працював. Мав наречену. Якби не війна…

Приїхав попрощатися з дідом. «Благословляю тебе, внучку, і хай Господь благословить», – тихо мовив. А серце боліло й кричало, наче дерево, на якому щойно зламали живу гілку.

Відганяв тривожні передчуття. «Ну, чого так смутно дивишся?» – бурчав до Дарки на світлині. А в самого тенькала душа.

…Син не знав, як сказати батькові, що його улюблений онук загинув. Старий це відчув. Так було, коли в лікарні вмирала його Дарка.

Витягнув з шафи вбрання, в якому ходив до церкви. Одягнувся. Чекав, коли хтось з рідні приїде, аби завезти на похорон…

…Повернувся додому. Вечоріло. На подвір’я лягали тіні від дерев. Старому здавалося, що це сновигали його смутки. А в душі була така безодня, така порожнеча, що не хотілося жити. Перехрестився, бо так думати гріховно. Прошепотів:

– Господи… чому?

Очі взялися слізьми. Звів погляд до неба.

Небо мовчало…          

Таємниця джерела

 – Я гори для тебе зверну, – обіцяв Діані Вітька. 

– Не треба. Хай стоять на місці, – віджартовувалася дівчина. – І, знаєш…

– Знаю. Ти – з міста, а я – сільський простак. Але… я кохаю тебе…

Діана засміялася і подефілювала до бабусиної хати. Похнюплений Вітька брів додому. 

Ні-ні, Вітька не збирався здаватися. Він мусить завоювати Діанине серце. Але поки не знав, яким чином.

Вітька хотів вивчитися на лікаря, хоча був романтиком. Про це ніхто не знав. Засміють. І все ж зважився… 

Діанина бабуся вранці виносила молоко для заготівельників. Ставила в бідончику біля паркану на старому стільчику. 

Вітька приїжджав на ровері й чатував неподалік, коли заберуть молоко. Після цього залишав у порожній посудині букет квітів і швиденько забирався геть. 

Бабуся Ксеня приносила букет до хати й жартувала: 

– Хто ж той кавалер, Діанко? Либонь, я здогадуюсь. 

Діана знизувала плечима, хоча знала, чиї то квіти…

У лісі, що неподалік села, било безіменне джерело. Переповідали про нього  давню й загадкову легенду. Начебто, на тім місці закохані зустрічалися. Заручилися, до весілля йшлося. Але татари забрали дівчину в ясир. Хлопець не зміг іншій серце відкрити. Неймовірна сила його кохання та болю землю пробила. Так і з’явилося джерело. Можна у нього гарну долю попросити, кохання привернути. 

Місцеві дівчата ходили вмиватися чудодійною водою, свої потаємні бажання їй довіряли. І молодиці, бувало, туди навідувалися.  

Діану також не оминула цікавість. Джерельна вода була холоднюча, чиста-чиста. І смак… Може, здалося, а, можливо, й справді та водичка особлива. Діана і вмивалася нею, і смакувала. Бо також мріяла про кохання – справжнє, велике і на все життя.  

Вітька не раз ішов назирці за дівчиною. Підглядав, як вмиває лице чарівною водою. Діана бачила хлопця – ховався за деревами. Але вигляду не подавала… 

…Вітька з тих, кого називають однолюбами. 

– Забудь свою принцесу, – радив товариш. 

– А я перечекаю всіх її залицяльників. 

У Діани були романи. Однак залишали після себе лише розчарування. 

– Що зі мною не так? – запитувала у кращої подруги Наталки.                      

Наталка була трішки старшою, розважливою. 

– Усе так, – відповідала. – Просто долі своєї ти ще не зустріла… 

Той, хто хотів стати долею, навчався в місті, де жила Діана. Потім почав там працювати. І не залишав надії на взаємність…

…Діана пізно ввечері поверталася з вокзалу додому. У таксі, в якому їхала, врізався молодик на батьковій автівці, без прав. Потрапила до лікарні. 

Коли прийшла до тями, побачила – біля неї сидів Вітька. Лікар Віктор Павлович. На тумбочці стояв букет квітів. 

– А чому не в бідончику з-під молока? – спробувала пожартувати.

– То ти знала…

– Хто, крім тебе, таке б чудив? Слухай, а зі мною…

– Все гаразд. Не хвилюйся. 

До палати увійшла Наталка.  

– Діано, Діанко… Як ти?

Лікар встав зі стільця: 

– Пізніше зайду. 

У відповідь Діана усміхнулася. 

– Не думала, що святкуватиму тридцятиріччя на лікарняному ліжку, – мовила до Наталки. – Звалився той юний орел на мою голову. Як батько міг дозволити йому сісти за кермо?!

– Сподіваюся, з ними розберуться. А цей лікар… Він так на тебе дивився…

– Бо ми з ним з дитинства знайомі. Він родом із села, де моя бабуся живе. 

– Одружений?

– Наталю… 

– Що таке? Скажу тобі, як психолог, – людина він гарна. 

– Психологиня. Тепер прийнято казати – психологиня. 

…Віктор у вільний час завжди затримувався біля Діани. Розповідав кумедні історії зі своєї лікарської практики. 

Цього разу мав трохи засмучений вигляд.

– Діано, завтра тебе випишуть. Це, звісно, чудово. Але тепер не знаю, чи зустрінемось знову. 

– А ти запроси мене куди-небудь у вихідні. В кафе, чи на якусь виставку. Щоправда, хотілося б до бабусі в село поїхати. 

– Не поспішай. Зачекай тиждень-два. 

…Віктор запросив Діану у невеличку вишукану кав’ярню, де під тиху музику куняли у вазах напівсонні троянди. Він досі був романтиком. Говорили про все, згадували дитинство…  

На вулиці Діана взяла Віктора під руку: 

– Дякую за каву. Її тут, мабуть, якимось секретиком присмачують. Така ароматна. 

– Ми б могли сюди приходити часто, якщо твоє бажання. Я ж досі… я завжди кохав тебе, Діано. 

– І підглядав колись за мною біля джерела. 

– Ти й це знаєш! 

Їй було затишно поруч з ним. А він почувався щасливим хлопчиськом. 

…Це було таке дивовижжя… Віктор прийшов просити руки Діани. Із симпатичним перснем та… букетом квітів у бідончику з-під молока. Її батьки розгубилися від такого антуражу. Вона все пояснила…

А через тиждень настав той фатальний ранок, що зруйнував мрії та розкроїв життя… Через війну особисті плани Діані з Віктором довелося відкласти. Невдовзі він вирушив рятувати бійців… 

…Діана зібралася до села. Тітка Неля попросила привезти бабусі ліки. Підупала здоров’ям. Тітчиного старшого сина Славка на фронт забрали. Переживає Ксеня за внука. Плаче. Через це тиск «скаче». Голова болить. 

– Чи думав хто, що така біда прийде? – Ксеня обіймала внучку й витирала сльози. – Вчора Славко дзвонив. А як Вітя? Як твоя робота?..

Прокинулась Діана рано. Виглянула у вікно. На подвір’ї, спершись на яблуню, молилась бабуся. 

Одягнулася. Тихенько вийшла надвір, аби не сполохати бабусину розмову з Богом. Через городи, а далі польовою дорогою пішла до лісу, де било чарівне джерело. 

Зачерпнула у пригорщі холодну воду, вмила лице. Мовила завітні слова: 

– Водичко-чарівничко, допоможи, аби доля моя… аби Вітя повернувся…  

Пригадала, як колись він підглядав за нею із-за дерев. Сльози перехопили подих. Слова перейшли у шепіт. 

Сонячні промінці виблискували у воді, немов золоті монетки. Тріснула гілка. Пташка. Гарний знак. Бабуся каже: пташки – це посланці Господні, добрі звістки приносять. А ще Діана вірила у таємницю джерела…