Осінній лист. (Йому)
«Доброго осіннього дня. Щойно повернулася з нашого парку.
Тепер я ходжу туди сама. «Не поспішай, - шепоче осінь,
- тебе все одно ніхто не чекає». Я
зупиняюся і слухаю
концерт
раннього осіннього падолисту. Він
схожий на оксамитовий голос віолончелі. Може, це грає вітер. А, можливо, це
плід моєї фантазії і терпких спогадів. Парк живе цією дивовижною музикою. А
вечір, захоплений у полон осінньою мелодією, приходить все раніше і раніше.
На
доріжки, алеї,
стежки і стежечки
, на чиїсь
розгублені сліди дерева
поволі
скидають обрамлені
у
вересневу позолоту листочки-листи. Я роблю з них букетики. Вони схожі на
маленькі розкуйовджені сонця…
Сьогодні
був дуже
теплий день. Здавалося, літо з осінню зустрілися й не можуть попрощатися.
Ти говорив мені: «Не сумуй. Я
не вірю, що осінь
- пора
розлук. Адже тільки вона буває золотою. І лише вона кличе птахів та людей у
вирій, аби вони пережили холоди, розчарування,
розлуки і змогли повернутись».
Маленький павучок
снував з бабиного літа гойдалку-колисочку. Вітер поклав біля моєї лавки кілька жовтих
листочків. І поетичні рядки про нас... «Осінь пише коханим листи. Вони пахнуть дощем,
хризантемами... Недоспілі чуття… Перестиглі слова… Невгамовна, шукає заблукані
долі за старими адресами. Осінь пише листи. І чекає на відповідь, наче на диво…»
У мене все
гаразд. Бережи себе».
Зимовий
лист. (Їй)
«Привіт! Нарешті
відповідаю на твій осінній лист. Пізно. Пробач. За вікном
морозно і падає сніг. Наче надії,
пошматовані на безліч мініатюрних холодних клаптиків. Ти завжди губила
рукавички. Гріла руки в холодних кишенях. Пригадуєш, я називав тебе
леді Одна Рукавичка.
Хотів би зігріти твої руки
. Але між нами стільки непорозумінь,
недомовок
… І відстань.
Ти
якось сказала:
«За поворотом моєї долі очікує інш
ий.
Не запитуй, хто він. Бо
у
твоєму житті я
- не єдина. Ти
вагаєшся, кого вибрати: мене, чи ту,
яка роками терпить твої походеньки.
Вона згідна прощати непростиме. Ти повинен повернутися до неї. Бо я не
зумію стільки прощати. І не зможу від
чинити тобі двері, коли будеш повертатися з чужих обіймів».
Я жартував над твоїми словами.
Тепер зрозумів, що жартував над твоїми
почуттями…
Я купив рукавички. Теплі, елегантні. Ношу їх у кишені. Леді
Одна Рукавичка, я схожий на нерозважливого хлопчиська?
…Це не я
тоді вибирав. Ти сама вибирала. Я не знаю, хто очікував на тебе за поворотом
долі. Може, й ніхто. Цей міфічний Хтось міг бути твоєю вигадкою. Ти
завжди намагалася бути благородною.
І ця твоя жертовність…
Гадаєш, вона
була оправдана
?
Ти відпустила мене. Я пішов…
Я хотів повернутися. Але боявся зазирнути за поворот твоєї долі.
Всього доброго. І ти бережи себе».
Весняний лист. (Йому)
«Добривечір. Я була у нашому парку. Подекуди ще біліють
загублені снігові хустинки. Але весна почуває себе володаркою і господинею.
Парк повеселів після холодів. І небо повеселіло. І світ… І люди…
Якийсь дивак зупинив мене, дістав нотний папір, олівець і
швиденько почав писати нотні знаки. «Ви музикант? Композитор? Я не знаю вас», -
сказала незнайомцеві. «І я вас не знаю, - відповів він.
- Але ви схожі на весну. І я дарую вам цю
мініатюрку на щастя. Адже ви вірите, що щастя
- не абстракція?»
Я злякалася цього чоловіка.
Кинулася геть. А він гукав: «Зачекайте! Не бійтеся! Я ще напишу вам
музику сонця і дощу. Запаху торішнього листя і свіжої трави…»
Коли я зупинилася, то побачила, що незнайомець побрів у
протилежний бік. Я засмутила його. Добрі диваки тепер зустрічаються рідко. І ми
втікаємо від них. А, може, від себе.
Але в мене
залишилася його музика.
..
Я шука
ю у парку цього незнайомця. А його не
має.
Мабуть, на
твоєму обличчі блукає іронічна помішка.
Думаєш, цей
дивак - моя
вигадка? Запах листя і трави, покладений на музику… Як повинна звучати ця
мелодія?
Сподіваюся, у тебе все гаразд. З весною тебе
. Бувай!».
Літній лист. (Їй)
«Вітаю! Ти завжди любила літо. Коли світ ховався
у тінь, ти
сміялася: «Хіба сонця може бути забагато?».
В обіймах гарячих літніх
місяців ти почуваєшся щасливою.
Як
я заздрю
їм!
Я не розумів твоїх дивацтв. З іронією споглядав, коли ти
визирала через вікно
й
шепотіла: «Доброго ранку, світку
. Я люблю тебе.
Літечко-сонечко, дякую за тепло». Ти хотіла пригорнути землю і поцілувати її у
щічку…
Я був у горах. Шкода, не з тобою. Пригадуєш нашу першу
мандрівку в гори? Ти казала: вони піді
ймають людей ближче до небес, дарують мріям крила. Ти любила
спостерігати за табунами кучерявих хмар. «Вони вже ніколи не повернуться, -
зітхала.
- Хмари схожі на
життя. Біжать-поспішають. Не знають, коли і де кінцева зупинка
». «
Хмари випадуть дощем»
, - відповів
я. «Щоб знову стати окрасою неба… Якби люди мали такі чисті серця…»
Я стояв на вершині гори і думав про тебе. Поруч була інша
жінка. Не та, «
яка згідна
прощати непростиме». Це була випадкова знайома. Вона шукала тиші
й порозуміння зі світом. Через її долю
пролетіла буря. Розхристала спокій.
«Що ви шукаєте у піднебессі?» - поцікавилася незнайомка.
«Себе… ні, її…», - відповів. «Знайшли?». «Загубив… Укотре загубив». Я розповів
їй про тебе. «Ви справді її загубили», - мовила. «Вона сама відпустила мене».
«Могли б і не йти…».
Я хотів би побачити тебе. І сказати… зізнатися… Ми можемо
зустрітися?
Гарного літнього настрою!»
Лист п’ятий. Осінній. Останній. «
Ти - птах без гнізда…Ти - вітер. Я
ніколи не зможу втримати тебе…
» Лист
залишився незакінченим і невідісланим.
…Він стукав у
двері. Не відгукнулась. Знала: якщо відчинить двері, то й відчинить серце. А
він, нерозважливий, непостійний, зупиниться на хвильку, а потім
зірветься і знову полетить…
