А дива таки бувають...

- Знаєш, зайчику, див не буває. Їх вигадали байкарі. Підростеш, сам зрозумієш. Де ж твоя мама? Знову повернеться пізно.    

Сусідка Віка вкотре залишила Матвія у Вероніки. Віка - медсестра. Після роботи ходить уколи робити «на дому», масажі. Зарплати не вистачає.

Малий заснув. Вранці вставати до садочку. 

Віка вважає: їй у житті не пощастило. 

- Ще буде все добре, - не раз повторяла Вероніка. - На все свій час, Віко.

- Час - чоловічого роду. Значить, зрадливий...

Вероніка з Вікою заселились в будинок майже одночасно. Дві квартири, розташовані поруч, продавав один власник. Виїжджав з родиною за кордон.

У Вероніки - трикімнатне помешкання, у Віки - двокімнатка. Старша і молодша сусідки одразу подружилися. А ще у них був маленький Матвій, якого обидві любили. Вероніку хлопчик називав Нікою. Не тіткою. Просто Нікою...

У них обох донедавна було інше життя.

Вероніка жила в заміському будинку. Виховували з чоловіком доньку Лілю. В Ростика був бізнес. Ліля вийшла заміж у двадцять два. А через рік Ростика не стало.

Вероніка досі не вірить, що в чоловіка були борги. Упевнена, це щось накрутив його партнер. Ростик з Володимиром були друзями. Мали спільну справу. Все було добре, поки жив Ростик.

Володимир заявився до Вероніки невдовзі після похорону чоловіка. Приніс погану звістку, мовляв, вибач, але тобі нічого не дістанеться. Потрібно борги повертати. Фірму виставляє на продаж. Аби ще виручених грошей вистачило.

- Ростик нічого про борги не казав, - здивовано мовила Вероніка.

- А він нікому не розповідав.

- Кому ж він винен? Банкам?

- Серйозним людям.

- Бандитам?

- Бізнесменам.

- Він нічого ні в кого не позичав.

Володимир поспішно видякувався.

Продавши бізнес, колишній Ростиків партнер і товариш зник з міста. До Вероніки дійшли чутки, що поклав до кишені гарні гроші. 

Наступний неприємний сюрприз очікував від доньки. Ліля заявила, що хоче жити окремо.

- Ми з Юрком вирішили...

- По-перше, будинок мій зять не зводив. А, по-друге, моя думка вам не цікава?

- Це й моя хата, мамо. І я маю право...

Вероніці шкода було прощатися з будинком. Тут вона була щаслива. Тут багато неба, зелені, простору. Ростик все облаштував зі смаком.

Будинок продали. Купили по квартирі. Поділили меблі та інше хатнє начиння. І кошти, що залишилися.

- Тепер у кожного своє життя, - мовила Ліля. - Хоча, мамо, могла би нам віддати більшу частину грошей. Ми - молоді, нам потрібно.

- Я також ще не стара.

Донька образилася. І перестала з матір’ю спілкуватися.

...І у Віки раніше все було по-іншому. Вийшла заміж. Народила сина. Кохала Мирослава.

Все полетіло шкереберть, коли чоловік подався на заробітки. Віка не хотіла, аби він їхав за кордон. А от свекри вважали по-іншому. Їхній старший син уже давненько на заробітках. І своїй сім’ї гроші надсилає, і батькам перепадає. Ласа до грошей свекруха сподівалася, що й молодший син дещо підкидатиме. 

- Матвій ще такий малесенький, навіть року немає, - спиняла Віка Мирослава.

- Не хочу жити на орендованій квартирі. Треба заробляти на свою.

...А потім з’явилася Віра. Мирослав познайомився з нею за кордоном. Віра немов причарувала чужого чоловіка. Мирослав зізнався у своєму гріху дружині.

- Чому наш син має рости без батька? Йому лише чотири роки. І, взагалі, як нам далі жити? - запитувала.

- Я куплю вам квартиру. Допомагатиму грішми.   

Віка хотіла накласти на себе руки. І якби не Матвій, хтозна, що могло б трапитись. Він так плакав. Відчував недобре. Це привело її до тями.

Мирослав, як і обіцяв, купив Вікторії з Матвієм житло. Так і стали Вероніка з Вікою сусідками.

Колишній чоловік надсилав Вікторії з сином невеличкі суми. Жінці довелося шукати підробітків.

...Сусідки разом святкували. Допомагали одна одній. Часто готували на дві сім’ї. 

Вони так і не познайомилися з іншими мешканцями будинку. Та й не хотіли. Люди люблять заглядати в потаємини чужих душ. А їм не хотілося розповідати про своє минуле. Винятком став сусід, що жив поверхом нижче.

Вікторія жила на третьому поверсі. Дмитро - на другому. Біля їхніх вікон росло велике дерево. Коли було вітряно, гілля билося об шиби. Вікторія зверталася за допомогою у відповідні організації. Але хто її там слухав? Останньою надією був сусід.    

Дмитро владнав проблему. А Вікторія пожартувала:

- Тепер я ваша боржниця. Запрошую на каву.

- А борщем нагодуєте? Я зелений люблю.

Якось у квартирі Віки зіпсувався кран у кухні. Вероніка  попросила Дмитра виручити сусідку.

Після цього вони утрьох смакували кавою. Матвій показував гостеві свої машинки. У деяких не вистачало коліс. І Дмитро їх став припасовувати.

Сусід також жив сам. Був розлучений. Мав дорослого сина, який за контрактом працював за кордоном.

- Скоро Славко приїде додому на кілька днів. Після цього - ще пів року роботи за кордоном і контракт закінчується. Син не дуже втішний з того, - з відтінком смутку розповідав Дмитро. - Він - добрий, тямущий хлопець. З дівчиною тут зустрічався. А вона вискочила заміж за його товариша. Тому й подався у світи, аби все забути...  

...Вероніка нікого не запрошувала додому на свій день народження, хоча це був вихідний. Лише Віку з Матвієм. І сусіда з нижнього поверху.

- Дякую. Але мій Славко вчора ввечері приїхав, - сказав Дмитро. - Ми тут...

- То приходьте із сином.

Забава у маленькій компанії була душевною. А ще Вероніці телефонували й вітали родичі, знайомі, співробітники. Мовчала тільки донька...

...Дні, тижні, місяці минали швидко. От і зима. Незабаром новоріччя.

- Може, нам сусіда запросити, - подала ідею Віка. - Матвієві буде веселіше у чоловічій компанії.

- Чому б ні? 

Дмитро з радістю прийняв запрошення. Навіть обіцяв ялинку привезти. Але напередодні Нового року мов у воду канув. Вероніка сусідові телефонувала. Він був поза зоною досяжності.

Зустрічали Новий рік утрьох: Вероніка, Віка й Матвій. Щоправда, малий о дванадцятій солодко спав.

Вероніка з Вікою привітали одна одну. Побажали, аби рік новий був благополучним та прихильним. І кожна думала про одне - про свою самотність. А ще Вероніка згадувала колишнє життя. Біля їхнього будинку росли декілька ялинок. Ростик прикрашав їх ілюмінацією. Вони запалювали бенгальські вогні... 

Віка очікувала, що Мирослав у новоріччя згадає про сина. Але він не дався чути. 

У новому році для Вероніки й Віки нічого не змінилося. Крім чисел на календарі. А ще випав сніг, якого в грудні майже не було...

...Утрьох святкували й Різдво. Аж на другий день свят об’явився Мирослав з подарунком для Матвія. 

За день до Старого Нового року у квартиру Вероніки подзвонили. Відчинила. На порозі стояла... ялинка.

- Вибачте, - ніякового мовив сусід з нижнього поверху замість «доброго вечора». - Ми... не могли раніше.

Разом з Дмитром був і Славко. Вероніка не знала що й сказати.

Дмитро пояснив: його матір живе у селі в сусідній області. Уже в роках. Потрапила до лікарні напередодні новоріччя. Щойно про це повідомили, поїхав до матері.

- І Славко відразу поїхав до бабусі. Їй уже полегшало. От ми й удома. Кличте, Вероніко, своїх сусідів. Будемо прибирати ялинку. А завтра разом зустрінемо Старий Новий рік.

...Під запізнілою ялинкою були подарунки для Матвія, Вероніки та Віки - від сусідів з нижнього поверху.

Вероніка, крім іншої смакоти, приготувала із замороженого квасцю й зелений борщ, який розхвалював Дмитро.

Про щось перешіптувалися Славко з Вікою.

- Здається, моєму синові подобається ваша сусідка, - тихо мовив Дмитро Вероніці. «А ти подобаєшся мені», казали його очі.

- Де Матвій? - спохватилася Віка.

- Певно, заснув в іншій кімнаті, - відповіла Вероніка. - Зараз погляну.

Скрутившись калачиком, Матвій спав. Поруч лежав пожежний вертоліт, подарований Славком. Вероніка накрила малого коциком. І прошепотіла:  

- Знаєш, зайчику, а дива таки бувають...

Несподіванка під ялинку

Ялинка у Віри стоїть майже цілий січень. Вона купує невеличке деревце з довгими «голками», ставить його у воду. Гарненько одягає. От лише подарунки під ялинкою не справжні. Муляжі. Не буде ж сама собі щось класти. А більше нікому…

Зателефонувала подруга Ірина:

- На центральній площі сьогодні святковий концерт. Підемо? Нові чобітки заодно «вигуляю».

- Я нікуди не збиралася, - відповіла Віра. - А концертно-розважального настрою взагалі нема.

- До речі, в нашому улюбленому магазині косметики розпродаж. Можемо зайти по дорозі. Мені дещо треба. І собі щось підбереш. Ну ж бо, Вірко! Збирайся. Скоро буду в тебе, - безапеляційно мовила Ірина й вимкнула телефон.

Ірка - вона така: сумувати не дасть. Якби свого часу не її підтримка, то Віра, мабуть, з глузду з’їхала б…

- Що ти мені дала?! - репетувала донька у відповідь, що весілля нема звідки робити. І квартири Віра не збирається розмінювати.

- Якби ти хотіла в розміняній квартирі жити - інша справа. А тобі потрібні лише гроші. Ти ж їх профітькаєш. Адже твій наречений ніде не працює і, здається, роботи шукати не збирається.

- А навіщо йому працювати? Його батьки на заробітках.

- Ларисо, тема закрита. На вечірку гроші дам. Хочете, живіть тут. Одна кімната вам, інша - моя. Тим паче, за розмін довелося б доплачувати. Зрештою, це квартира моїх батьків. І вони нічого не дозволять з нею робити.

- Але ж вони тобі її подарували.

- То й що?

- Не хочу від тебе нічого! І, взагалі, йду від тебе. Як колись вчинив батько. Правильно казав: з тебе ніякого толку.

…Тоді Віра працювала бухгалтером на одному з підприємств. Екс-благовірний ходив там в інженерах. Славко знав, що на підприємстві «крутять» грішми. Підбивав дружину, аби також щось схитрувала.

- Я не робитиму цього!

Та чоловікові спокуса не давала спокою.

- Чому комусь можна залізти в чужу кишеню, а нам - ні? Поглянь, як шикують директор, заступники, його коханка - секретарка. Всім вистачить.

- Я не хочу проблем. І гріха на душу брати. Знаєш, як казала моя покійна бабуся? На старість нічого не назбираєш, крім гріхів, втрат і болячок.

- Ті болячки треба за щось лікувати. А, по-друге, до старості ще далеко. Не вмієш ти жити, Вірко.

Славко часто й перед донькою ганив дружину. І те не так, і се не так… Тому в Лариси авторитетом був батько. Матір дівчина часто ігнорувала.

Славко закрутив роман з Ліною - працювала економістом на їхньому підприємстві. Ліна була молодшою за Славка. І заможнішою.

Дізнавшись про походеньки чоловіка, Віра розрахувалася з роботи. А Славко «розрахував» її, як недоречно жартував, з «посади» дружини.

Зійшовся з Ліною. Отримав молоду дружину, тестя-чиновника, гарне помешкання. Донька залишилася з Вірою. Це її ще більше обізлило.

Щопрада, Славко «підкидав» Ларисі грошенят. Купував речі. А коли в Славка з Ліною народився син, Лариса більше жила в них…

Наречений також не вельми подобався Славкові. Але він ніколи не перечив доньці. Тай вважав: Ларисі щойно двадцять один. Не варто поспішати із заміжжям.

Лариса не взяла на вечірку в матері жодної копійки.

- Мені тато дав! - злісно кинула. - І, взагалі, якщо на забаву не прийдеш, плакати не буду. А свою убогу квартиру можеш заповісти безхатченкам. Я буду жити в Женьки. Ти невдаха, мамо. Відколи розлучилася, жоден чоловік на тебе оком не кинув. Не сучасна зовсім. Вічно сидиш у звітах, цифрах. До речі, на твоїй роботі знають, що ти «допомагаєш» з бухгалтерією деяким підприємцям? Чесна ти наша…

Віра збиралася на концерт й прокручувала своє життя. «Швидкою допомогою» для неї була Ірина. І сльози втирала, і поради давала… А ось і вона. Дзвонить у двері.

- Віро, чому це в тебе очі на мокрому місці? Якась ти… зовсім не святкова. Значить, так. Плани змінюються. Зараз ідемо в перукарню. Потім в магазин косметики. І в одяговий магазинчик заскочимо. Створюємо настрій.

- А-а-а… концерт?

- Завтра благодійний концерт у філармонії. От і підемо при неділі. Ще й добру справу зробимо - грішми дітям-сиротам допоможемо. І наступне. Мусиш змінити колір волосся. Сивина в сорок п’ять - не дивина. Але її не обов’язково повинні всі бачити. Пам’ятаєш, я розповідала, що познайомилася з неймовірною перукаркою. Дива творить. Вона тобі такий колір підбере і таку зачіску…

Віра нехотя йшла до перукарні. Ірина цілу дорогу нахвалювала нову знайому. І вона була того варта. З перукарні Віра вийшла іншою. З гарним настроєм. І з бажанням обновити свій гардероб.

Наступного дня Віра збиралася до філармонії під пильним оком подруги.

- Так, найперше одягаємо гарний настрій, - жартувала Ірина. - Де та косметика, яку ти вчора купила? Малюємо «портрет». О, супер! Діставай нові одяганки. І не смій іти в своїх улюблених черевиках аля «прощай молодість». Стаємо на каблучок. Так… Останній штрих - нова помада. Вона тобі дуже личить. Боже мій! Не впізнаю своєї подруги. Так маєш виглядати щодня… Щодня!!!

Віра поверталась з філармонії, коли вже стемніло. Похолодало. Біля дверей під’їзду сиділа чиясь собачка. Тут такої нема. Песик доглянутий. З ошийником. Бігль. Такого собачку має один із підприємців, у якого підпрацьовувала. Тому знала породу. Взяла знайду на руки. Той не пручався. Попрямувала до зупинки. Людей на вулиці було не багато. Ніхто на неї з собачкою уваги не звертав. Походивши туди-сюди, разом із чотирилапим знайдою подалася додому. Він облюбував місце біля новорічного деревця.

- От і «подарунок» під ялинку, - мовила. - Справжня несподіванка. Чия ж ти, згубо чотирилапа?

І взялася писати оголошення: «Знайшла собачку. Породи бігль. Телефонуйте за номером…».

Роздрукувала на принтері. Завтра розклеїть.

- Чим тебе годують? - запитала у знайди. - Сподіваюся, твої господарі не забаряться.

Вранці, дорогою на роботу, розклеїла оголошення. І чекала на телефонний дзвінок. Він пролунав увечері.

- Це, певно, мій Чіпс, - привітавшись, сказав незнайомий чоловік.

- Хто?

- Собака. Бігль. Чіпс. Ім’я таке.

- Приходьте чи приїжджайте за своїм Чіпсом, - назвала адресу.

Господар знайди з’явився через хвилин двадцять. Чіпс не тямився від радості. Чоловік вибачався. Розповів, що був у від’їзді. Чіпса залишив на сусідського хлопчика. А той не впильнував.

- Дмитрик, власне, й побачив на зупинці оголошення. Він сюди до школи ходить. А наш будинок трохи далі. Гуляв у парку з Чіпсом. Знайомих хлопців зустрів. От і… Чіпсові ще року нема. Малий. Дороги додому поки не знає. Тому й загубився.

- Добре, що до будинку прибився, а не парком блукав. До речі, чому він Чіпс?

- Любить чіпси випрошувати.

- Може, чаю чи кави вип’єте, - запропонувала Віра. - А то розмовляємо в коридорі. Проходьте на кухню. Як до вас звертатися?

- Юрій Васильович. Можна Юрій чи Юра. Мені чаю, будь ласка.

Віра та вечірній гість довго розмовляли. Розповідали кожен про своє. Чіпс дрімав.

Чоловік давно розлучився. Дружина подалася на заробітки і там їй усміхнулося нове кохання. Юрію залишила двох дітей. Мусив давати раду. А тому з учителя трудового навчання перекваліфікувався на працівника станції техобслуговування. Батько добре розумівся в машинах. І сина навчив. А потім підсобив, аби відкрити власну справу.

- Мої сини вивчилися, одружилися. Старший живе в нашому місті, молодший - в сусідній області. На Різдво гостювали в мене. Хлопці - золоті. І з невістками пощастило. А ми живемо удвох з Чіпсом…

Юрій Васильович видяковувався. Каявся, що прийшов з порожніми руками.

- Ми з Чіпсом виправимося, якщо дозволите.

- Та що ви! Нічого не потрібно…

…Наступного року під Віриною ялинкою були справжні подарунки, а не муляжі. Серед них у невеличкій коробці - пуделочко з перснем. Юрій Васильович у такий спосіб вирішив освідчитися. Віра про це ще нічого не відала. Сини ж батька «благословили»: його обраниця їм до вподоби.

Чіпс, коли приходив у гості з Юрієм Васильовичем, вмощувався біля ялинки. І хитрющим поглядом зирив на обох. Наче знав про романтичні наміри свого господаря…

Намалюю різдвяну мелодію…

Нові сусіди заселилися в квартиру після смерті баби Нусі. Так називали Наталю Трохимівну, яка давно овдовіла і своїх дітей не мала. Баба Нуся заповіла двокімнатне помешкання далеким родичам, яких раніше ніхто в будинку не бачив.

Степан одразу не сподобався сусідам. Від нього несло перегаром і неприязню. Світлана, дружина, була не говіркою і на жильців під’їзду дивилася «з ока». П’ятирічний Ілля не вдався до батьків. Хлопчик усміхався й чемно з усіма вітався.

Степан часто влаштовував скандали. Ілля, якщо не був у садочку, тоді втікав з хати. В теплу погоду бавився у дворі. А в негоду сидів на сходах.

Якось Вероніка поверталася з роботи й застала Іллю на сходах між третім і четвертим поверхами.

- Холодно, йди додому, - мовила.

Малий навіть не поворухнувся. А з сусідської квартири лунала лайка господаря і крик Світлани.

- Якщо не хочеш іти додому, можеш посидіти в мене.

Вероніка взяла малого за руку й повела в інший світ. Ним була її квартира, музика і добре, лагідне серце.

Вероніка Марківна - піаністка. Працювала в музичному училищі. Вдома давала приватні уроки. Батьки Вероніки жили за містом. Доньці залишили квартиру, коли та вийшла заміж. Проте шлюб довго не протримався. Ростислав, як згодом виявилося, зраджував ще до одруження. І потім не покаявся. «Зависав» на ніч в обіймах чергової «нової знайомої». І коли одна «киця» з’явилася на порозі їхньої квартири на четвертому місяці вагітності, Вероніка з розпачу та хвилювання втратила власне дитя.

- Я не знав про твою вагітність, - повзав на колінах зрадливий чоловік.

Можливо, Вероніка змогла б пробачити. Та її батьки - ні. Батько все життя працював нотаріусом. Був суворим. Любив єдину доньку. І попустити зятеві витівки не збирався.

Відтоді змінилися тони та відтінки життя Вероніки. В ньому залишилося місце для музики. Роботи. І не знаходилося місця почуттям.

…Ілля став частим гостем в доброї сусідки. Бувало, п’яний Степан товк в її двері й голосно запитував:

- Гей, музикантша, мій малий в тебе?

Коли Вероніка давала приватні уроки, Ілля сидів тихо, слухав музику. Або малював. Хлопчик приходив до неї з аркушем із звичайного зошита й простим олівцем. Щось було в його звичайних, нехитрих малюнках. Вероніка купила Іллі зошита для малювання й багато різнокольорових олівців. Своє добро Ілля додому не забирав. Боявся, аби п’яний Степан не викинув.

…Батько привіз Вероніці ялинку. Пухнасту, із запахом лісу, снігу та свята. Ілля дивився крізь привідкриті двері, як дядько Марко ніс деревце. Чув, як раділа тітка Вероніка. А в самого сльози на очах. Ялинки у нього ніколи не було.

Вероніка побачила сумні очі маленького сусіда.

- Ілля, допоможеш мені прибрати ялинку?

Його личко розвиднілось. Ствердно кивнув головою.

Ілля подавав іграшки. Гірлянди. Прикрашав гілочки деревця «дощиком». Це було і його свято.

Вероніка щороку просила Іллю допомогти «одягати» новорічну ялинку. І щоразу клала для нього подаруночки.

У свята Вероніка любила грати різдвяні мелодії. Розповідала Іллі цікаві історії про музичні твори, композиторів.

- А можна намалювати різдвяну мелодію? - запитав якось хлопчик.

- Не знаю. Мабуть, так. Коли я вчилася в школі, то зовсім не дружила з уроками малювання. Скажу по-секрету: мені допомагав малювати тато.

…Сусіди почали помічати, що й Світлана «присіла» на пляшку. Гадали, через нестерпний чоловіків характер. Але жінку через це не оправдували.

– Вероніко, ти б поговорила зі Світланою, - якось завела розмову сусідка-пенсіонерка. – Хлопця шкода. Він же, здається, лише в шостий клас пішов. Коли ще й матір зіп’ється, що тоді? Ех, шкода Нусі. У нас завжди спокійно було. В гості один до одного ходили. А тепер той буйний Стьопка…

Вероніка намагалася поспілкуватися зі Світланою. Але та відрубала:

- Не лізьте в мою сім’ю. Ми й так закриваємо очі, що наш малий завжди у вас пропадає.

- Я ж нічого поганого…

Світлана не дослухала. Зачинила перед Веронікою двері.

…Степан не повернувся вранці з роботи - працював сторожем. Отруївся спиртним. Не врятували.

Коли поховали чоловіка, Світлана почала частіше «горе» в горілці топити.

- Мамо, перестань пити, бо з роботи виженуть, - просив Ілля.

- Завідуючі шваброю кругом потрібні, - відповідала.

Світлана працювала прибиральницею.

…Малюнки Іллі експонували на шкільних виставках. Він був учасником творчих міських конкурсів. Вероніка слідкувала, де й коли організовували чергову виставку.

А Світлана почала частіше зриватися. Кричала на Іллю. Висловлювала претензії до Вероніки.

- Хочеш мого сина забрати? Свого не змогла народити? Чи не мала часу через свою музику? Не відам Іллю. Чуєш? Він - мій син.

Вероніка вислуховувала п’яні тиради мовчки. Але Світланині слова віддавали болем…

Ілля просив пробачення за материні витівки.

…Талановитому студентові в художньому училищі пророкували гарне майбутнє. Ілля був найкращим на курсі. Навіть Юліан Аврамович, – викладач, який критикував усіх і вся, стримував емоції, переглядаючи роботи Іллі. І бурчав лише для годиться:

- Ти їх вчи, вчи, а вони потім вивіски для магазинів малюють. Талант гроблять. Мистецтво перетворюється у ширвжиток…

Власне, Юліан Аврамович відіграв позитивну роль у подальшій творчій кар’єрі свого студента. Поговорив з ким треба. Допоміг, де треба… Це, мабуть, був перший плюс у карму прикрого Аврамовича за все його життя.

Ілля, за порадою свого викладача, подався працювати в інше місто, де більші можливості. Привозив матері гроші, які та успішно пропивала. Часто телефонував Вероніці. Ділився своїми досягненнями та планами. Просив наглянути за матір’ю.

Вероніка й не думала, що так сумуватиме за своїм сусідом. Коли Ілля приїжджав додому, запрошувала в гості, пригощала чимось смачненьким.  Розпитувала про все. А він просив її щось зіграти…

…У виставковій залі училища готувалися до експозиції картин Іллі. Він став модним, упізнаваним художником. У навчальному закладі були втішені, що Ілля погодився на пропозицію. Юліан Аврамович усі заслуги колишнього студента приписав собі. Мовляв, у талановитого викладача - талановиті учні.

Роботи молодого художника дістали багато схвальних відгуків. Ілля подарував дві картини училищу. Одну - Юліанові Аврамовичу. Роботу «Різдвяна мелодія» забажав придбати відвідувач виставки - давній друг Юліана Аврамовича.

- Вона не продається, - відповів Ілля.

- Домінік Арсенович гарно заплатить.

- Ця картина для моєї… майже матері.

- Це як… майже?

- До речі, ось вона йде.

- Вероніка Марківна?! - вигукнув Юліан Аврамович. - Моє шанування кращій піаністці нашого міста. Не знав, що ви знайомі з моїм талановитим колишнім студентом.

- Ми - сусіди, - відповіла, усміхнувшись, й пішла оглядати ескпозицію.

Коли зупинилася біля картини «Різдвяна мелодія», підійшов Ілля і тихо мовив:

- Я написав її для вас. У знак вдячності. За все… Якби не ви, певно, не було б художника Іллі та цієї виставки. І не було б свят у моєму дитинстві…

Картина виконана у біло-голубих тонах. Біле піаніно посеред засніженого світу. Білі клавіші. Грає мелодію молода жінка. Політують ноти-сніжинки. Сідають на долоньки маленького хлопчика. Його обіймає крилом різдвяний ангел…

- Колись ти запитував мене, чи можна намалювати різдвяну мелодію. Пам’ятаєш?

- Я ніколи цього не забував…

А Юліан Аврамович охав від здивування:

- Та це ж на картині молода Вероніка… Вероніка Марківна. Як я одразу не впізнав?!

Різдвяна казка під подушкою

…Вітер штовхав у спину. Сніг замітав сліди. Вулиця була майже безлюдна. Холодна і байдужа…    
…Дана тихенько зачинила за собою двері. Назавжди. Чоловікові залишила записку: «Будь щасливий. Без мене…»
За нею спохопляться, коли треба буде принести гарячі блюда, поміняти посуд. Цікаво, чоловік вже перерахував «подаровані» ним гроші, які вона змушена повернути назад?
Володимир вже кілька років дарує їй на Різдво гроші. Мовляв, шопінг для дружини - гарна забавка, то ж хай тішиться. Жест щедрості робить у присутності своїх батьків, брата і його сім’ї, друзів. Усі мило усміхаються, поїдаючи заздрісними очима конверт з валютою.
Ніхто не знає, що Дана повинна «подарунок» повернути назад чоловікові. Щоразу Володимир перераховує гроші і самовдоволено каже:
- Гарно придумав, правда?
Для себе подарунки Володимир купує сам. Недешеві. Гостям заявляє: від дружини.
Цього разу все було за старим сценарієм. Дана «подарувала» чоловікові дорогу мобілку. Він їй - конверта з грішми. Обдарував батьків та інших гостей. Данину родину на забави Володимир не кликав. Був ображений.
- Ти, невісточко, справила б собі щось моднє, - вколола свекруха. - А то виглядаєш, наче Попелюшка.
- Вона збирає гроші для лелеки, аби заплатити, щоб дитину приніс, - «пожартував» свекор.
Всі засміялися. Цієї миті Дана вирішила піти від чоловіка.
…Ніхто не знає, що через Володимира вона втратила свого первістка. Він не зрадів, коли сказала про вагітність. Бо якраз почали приносити сякі-такі прибутки дві невеличкі крамнички, які правдами-неправдами вдалося відкрити. А ще купив «буса», аби самому їздити до Польщі на закупи. А тут - дитина. Це ж стільки нових видатків.
- Ми давно чекали нашого маленького або маленьку, - раділа Дана. - І ось…
Вона обійняла чоловіка. Він її відштовхнув. Неочікувано, різко. Втратила рівновагу. Впала. Боляче вдарилася. Злякалася. В очах потемніло. Чоловік викликав «швидку». Сказав лікарці, що в дружини запаморочення.
Дитину Дана втратила. Володимир натякнув: ти ж не розповідатимеш усім і вся про нашу маленьку сімейну сварку...
А тут ще оказія з бабусиною квартирою. Однокімнатку в «хрущівці» бабуся заповіла Дані з сестрою. Володимир наполягав: помешкання слід продати, гроші поділити. І Данину частку вкласти в бізнес.
Дана, знаючи, що батько не любить старшої сестри, вирішила: у бабусиній квартирі житиме Леся.
Данин батько - для Лесі - вітчим. Одружився з мамою, коли Лесі було чотири роки. Леся народилася з вадою: одна ніжка - коротша за іншу. Рідний тато втік майже одразу після народження доньки. Через кілька років, як казала бабуся, до мами «пристав» Степан, бо обридло жити в гуртожитку.
Лесі Степан не любив. Соромився, коли мама брала її в гості. За все життя Леся двічі була в селі у Степанової родини.
Коли народилася Дана, Степан взагалі перестав звертати на Лесю увагу. Дівчинка відчувала: їй не вельми раді. Найбільшою втіхою стала маленька сестричка, яка до Лесі усміхалася і тягнула крихітні ручки.
Пізніше Леся почала хвилюватися, що Дана буде її соромитися, так само, як батько та його родина. Але Дана любила старшу сестру.          
…Дана називала свого Володю - Вовчиком. А Лесі хлопець не подобався.
- Здається мені, Данусю, твій Вовчик у ліс дивиться. 
Дана сміялася з Лесиного жарту:
- Вовчик мене кохає. Ми будемо щасливі. Ти, хіба, не рада?
- Рада…
…Після одруження Дана почала розуміти: її Вовчик - заздрісний і скупий.
А після Даниного вчинку з бабусиною квартирою Володимира мало не схопив атак серця.
- Як ти до такого додумалася?! - репетував. - Тій кривій качці мало місця в батьківській хаті? Думаєш, до неї принц прикульгає, якщо житиме окремо?
Данина мама чула сварку і образилася за «криву качку». Батько з полегшенням зітхнув: нерідна донька завжди мозолила очі. Володимир «записав» тещу з тестем, а заодно й Лесю, у вороги. Перестав ходити до Даниних батьків і до себе не запрошував. Зрештою, ті образилися й на Дану…
А потім почалися приниження з різдвяними подарунками. Коли вперше Володимир подарував конверта з грішми, Дана й не підозрювала, що це була гра на публіку. Щойно гості пішли з хати, він сказав:
- Потішилася подарком? Пора повертати.
- Тобто?..
- Штуку «баксів» давай. Ти справді подумала, що я їх тобі подарував. Ха-ха!
Володимир перерахував гроші. Дана ошелешено дивилася на чоловіка. Якби хтось розповів щось подібне - не повірила б…    
…Володимир зателефонував, коли Дана вже була біля сестриного будинку.
- Ти де поділася? - злісно запитав. - Розіграла сцену ображеної? А тепер повертайся додому. Гості в хаті.
- Я забула написати, щоб ти знайшов нового бухгалтера. Мене більше нема ні в твоєму житті, ні в бізнесі. Веселої забави!
Аж тепер розплакалася.
- Данусю, що трапилося? - тепло обняла її сестра.
- Я пішла від нього. Ти ж нічого не знаєш, Лесю… Я не можу більше обманювати себе і всіх. Одне моє життя було для людей - така собі імітація щастя. Інше - моє. Не щасливе...      
Упереміш зі слізьми Дана вперше розповідала правду про Володимира, про те, як з ним жила. Про втрачену дитину і принизливі подарунки… Про свекрів невдалий «жарт», який поклав край її терпінню. 
Леся, як колись у дитинстві, заспокоювала Дану:
- Все недобре минеться. Пам’ятаєш, бабуся казала, якщо виникла якась суєта, треба придумати казку і покласти її під подушку. Казка - це віра в добро.                    
- І ми придумали… і вірили…
- Я постелю тобі, Данусю. Й зроблю чаю з трав і меду. Щоб гарно спала. І не забудь покласти казку під подушку. В різдвяний час казки оживають, казала бабуся.   
Дана випила чай, лягла, скрутилася бубликом і думала про своє нове життя. Справжнє. Без гри на публіку. Це й буде її казка.  
Леся довго не могла заснути. Згадувала своє безрадісне дитинство. Вічне невдоволення вітчима. Тиху покірність матері. Глузування у школі. Її любили тільки бабуся і Дана. Скільки казок вона клала у дитинстві під подушку. Хотіла бути такою, як усі діти. І щоб її любили. Казки трішки справдилися. Бо, крім бабусі, її любила ще й Дана. І Леся за це почала класти казки під подушку молодшої сестрички.  
Ось і тепер поклала під Данину подушку різдвяну казку, скупану в тихих сльозах. Це була казка про вдячність і щастя…