Кожна жіноча рука, яка гладила Нінину голівку,
нагадувала матір. Коли неньки не стало, їй виповнився шостий рік. Ніна не
вірила, що вже ніколи не побачить доброї мами Віри.
Старшій, сімнадцятирічній Галині, було не до молодшої
сестри. Та й нeдолюблювала Галина Ніну.
Ревнувала. Їй здавалося, що Ніні від батьків і від баби Зої дістається більше
любові, ніж їй.
- Будеш за малою дивитися, - сказав Галині
після похорону батько.
- Не буду!
- А хто ж?..
- В інтернат віддай!
- У кого ти така вдалася?!
Після цієї розмови з донькою Роман вперше в
житті напився. Хміль приніс полегшення. Наступного дня знову налив собі сто
грамів, потім ще і ще…
- Тату… тату, - кликала Ніна. Роман бубонів
щось незрозуміле й відмахувався. На тверезу голову просив вибачення, обіцяв
«зав’язати». Не зміг… «Допомогли» й місцеві пиячки.
Якось перестріла Романа сільська головиха.
- Схаменися! Дівчатам батько потрібен. Молодша
до школи скоро піде. Хто про неї піклуватиметься?
- А я її, Максимівно, в інтернат... Гальці
вона не потрібна.
- А тобі?
Роман махнув рукою і подався геть.
- Бідна дитина. Ні матері, ні батька, - мовила
про себе головиха.
…На вихідні багатьох дітей з інтернату забирав
хтось з батьків або родичів додому. Ніну ж навідували рідко. Сестра не
приїжджала ніколи. Батько був кілька разів. Забирала на канікули й іноді на
суботу-неділю баба Зоя - Романова матір.
Коли дівчинка була в третьому класі, завітали
родичі з-за кордону. Уляні та її доньці Анні-Терезі припала до душі Ніна.
Анна-Тереза торкалася
біленького кучерявого волосся дівчинки й пригадувала покійного сина. Девіда
називали «sunny boy» - «сонячний хлопчик»
- через світле волосся й усмішку. Жінка гладила Ніну по голівці, а дівчатко завмирало від цього миттєвого
щастя.
- Ти хотіла б поїхати з нами й жити у місті, у
великому будинку? - запитала дівчинку Анна-Тереза.
Ніна дивилася на закордонну тітоньку, наче на
добру фею.
Уляна переконували Романа, аби дозволив
Анні-Терезі удочерити Ніну.
- Ми її виховаємо, дамо освіту. Чому вона
повинна бути в інтернаті? Будемо привозити на канікули. Анна-Тереза з чоловіком
- люди заможні.
- Ромку, не впирайся, - напоумлювала сина Зоя.
- Не чужі люди хочуть твою дитину в життя вивести.
Захмелілий Роман стукнув кулаком по столі:
- Ні! Я - батько! Щоб моя дитина… кудись…
- А що в селі скажуть? - кинула і своїх п’ять копійок Галина. - Пальцями на нас будуть
показувати!
Насправді ж Галину жерла заздрість. Чому їй
дістався в чоловіки непутящий Володька, а сестру хоче забрати багата закордонна
родина?
- Галько, отямся! - гримнула на внучку баба
Зоя.
- Я тут маю гибіти, а вона…
- Хто тебе заміж гнав у вісімнадцять? Треба
було йти вчитися. І не гибієш. Володька
на роботу влаштувався. А Ніна ще зовсім дитина. Вона чим перед тобою
завинила?
Ромкова матір винувато дивилися на закордонних
родичів. Уляна мовила:
- Ми будемо допомагати Ніні. А колись вона
приїде до нас.
Перед поверненням додому Уляну й Анну-Терезу
родина повезла до обласного центру на закупи українських виробів та іншої
всячини. Взяли з собою й Ніну.
- Що б ти хотіла? - запитала Анна-Тереза
дівчинку.
Ніна здвигнула плечима. Їй подобалося все.
В одному з магазинів Анні-Терезі приглянулися
гарненькі білі сандалики з жовтими листочками. З натуральної шкіри. Нінина
взувачка була добряче поношена. Дівчинка приміряла капчики.
- Перфект! - сказала Анна-Тереза.
…Гості поїхали. А Ніна відчувала теплу руку
Анни-Терези на своїй голові. І тихенько, щоб ніхто не бачив, плакала…
З усіх подарунків дівчинка найбільше любила
сандалики. Коли поверталася додому, витирала з них сільську пилюку і ставила в
коробку.
Пізніше хвалилася подарунком перед
інтернатськими подругами. І розповідала про Анну-Терезу, яка колись забере її
далеко-далеко, до великого міста, у великий будинок.
Якогось дня Ніна не знайшла улюбленої
взувачки. Шукала у шафі, під ліжками, в кожному куточку. Сандалики пропали. Їх
вкрали. Плакала так, аж температура піднялася…
Анна-Тереза присилала для Ніни гарненькі
закордонні одяганки, взуття. Але вона не могла забути білих сандаликів з жовити
листочками. Образа чомусь не минала…
…Анна-Тереза з чоловіком раділи Ніниним
дизайнерським успіхам. Нею, перспективним модельєром-конструктором взуття,
почали цікавитися. Моделі її елегантних туфель на високих підборах, легеньких
босоніжок, симпатичних туфельок-човників припали до смаку тим, хто любить
зручне, вишукане взуття з фантазією.
Тепер Ніна розробляє модельки дитячих
капчиків. Багато дорослих і дитячих виробів прикрашені листочками, квіточками.
Ніну не раз запитували, чому віддає перевагу
такому оздобленю. Вона відповідає: «Це моя дитяча таємниця». І це інтригує.
- Ніно, - мовила якось Анна-Тереза, - ніяк не
наважуюся запитати: твій «рослинний дизайн» - справді дитяча таємниця чи піар?
- Пригадуєте білі сандалики з жовтими
листочками, які ви мені купили, коли приїжджали вперше в Україну? У мене їх
вкрали. Це було так образливо. І я вирішила… Просто, я їх дуже любила…
- Пробач, люба. Я не хотіла зробити тобі
боляче.
Недарма кажуть: дитячі образи люди пам’ятають довго, часом - все життя. Ось і на Ніну подібні запитання навіюють сум. Здається, улюблені сандалики вона
втратила щойно. А ще той лист від Галини: «Родичі передають із-за кордону
долари і євро, а від тебе приходять лише посилки…».
- Василю! - гукнула тітка Софія, листоноша, -
йди-но забери свою пошту. Не хочу в хвіртці залишати, бо мрячить. Ти ба, зима
якась неправильна. Сльотить по-осінньому. А навесні гори снігу намете.
- Хіба нам звикати?
- Мої покійні тато казали: нема зими - не буде
літа…
Василь передплачував три газети. Навіть
листоноша дивувалася. Тепер годі декого вмовити й на одну.
Переглядав сторінку за сторінкою. Увагу
привернула жінка на фотографії. Аліна Іванівна… Лікар-терапевт. Колишня
однокласниця!
Аліна вчилася разом з Василем у випускних
класах. Її батько, військовий у відставці, працював два роки у місцевій школі.
Викладав військову справу. З тих пір минуло тридцять літ...
Сім’ю Дмитровича, так у селі неофіційно назвали нового
вчителя, поселили в колгоспному будинку для «молодих спеціалістів».
По-сусідству з обійстям Василевих батьків.
Василеві сусідка-однокласниця сподобалася
відразу. Чи не вперше хлопець пошкодував, що до школи зовсім близько. А міг би
підвозити Аліну на батьковому велосипеді.
Аліна змінила кілька шкіл - батька переводили
на службу у різні місця. Проте вчитися у сільській школі випало вперше. Хлопці
норовили привернути увагу нової однокласниці. Дівчата споглядали на неї із
задрістю. Аліна мала модний одяг. Цікаво розповідала про свої мандри. Алінина
мати - Ліда Анатоліївна - на відміну від спрацьованих сільських молодиць, гарно
та стильно виглядала. І була чудовим терапевтом - жінка працювала в госпіталях
у військових частинах, де служив чоловік. У селі була поліклініка й лікарня.
Тому робота для Ліди Анатоліївни знайшлася.
Іван Дмитрович не розповідав, яким дивом
потрапив на роботу в сільську школу. Ходили чутки, начебто порекомендував йому
це місце колишній товариш, якого скерували на солідну посаду до їхньої області.
А причина - здоров’я Дмитровича.
Він щодня ходив до лісу. Пив джерельну воду.
Місцеві здавна вважали, що вона помічна. Спиртного, навіть пива, до писка не
брав. Тому у селі зійшлися на думці: у військовика справді якась загадкова хвороба.
Василеві пригадалося, як їхній дев’ятий «А» зустрічав Новий рік
у помешканні Дмитровича. Попросили батьки, оскільки були певні, що порядок він
забезпечить.
- Не пить! Не курить! Веселицця! - скомандував
на початку вечірки Дмитрович.
Виявилося, він чудово грав на гітарі.
Василева мати інколи просила Ліду Анатоліївну
поміряти тиск або «збадати» бабцю Якилину. За це давала сусідам свіже молоко,
сир, сметану.
Аліна з Василем подружилися по-сусідськи.
Дівчата ж перешіптувалися: між ними - любов.
Галька з паралельного класу, яка нерівно
дихала до Василя, неабияк злостилася на приїжджу. Якби не Алінка, Васька
зустрічався б з нею. У присутності хлопця Галька час від часу видавала якусь
дурницю про Дмитровича або когось із його сімейства. Мовляв, плітку почула.
Василя це не хвилювало. А Гальку ще більше злостило...
Коли влітку Дмирович із сім’єю поїхав на море, Василь дні
рахував до їхнього повернення. Він закохався в Аліну. І вирішив: також стане
військовим.
Зізнатися у своїх почуттях до Аліни ніяк не
наважувався. Лише «по-сусідськи» проводив додому з клубу після фільму або
концерту.
Навесні дівчина обмовилася: після закінчення
школи сім’я переїде жити в один із
південних обласних центрів. Василь аж затерп.
- Я буду тобі писати.
Хочеш? - запитала Аліна.
Хіба він міг відмовити?!
- У цьому місті є
медичний інститут. Хочу бути лікарем. Як мама. Туди й вступатиму. А ти?
- Піду в армію. А потім…
Хочу бути військовим. Як твій батько! - випалив Василь.
- Ти гадаєш, це легка
професія?
- Зате чоловіча!
Після закінчення
навчального року Дмитрович з родиною залишили село. Згодом від Аліни прийшов
перший лист. Писала, що знайомиться з містом і готується до вступних іспитів.
Обіцяла колись приїхати з батьком до села. Він сумує за школою, до якої встиг
звикнути…
Військовим Василь не
став. Коли був у армії, батько переніс інсульт. Мати
просила у листах швидше повертатися додому: «Може б ти, сину, вступив після
служби до сільськогосподарського технікуму? До райцентру - рукою подати. І
вчитися будеш, і по господарці допоможеш. Вся робота на мене звалилася. Тяжко
мені…». Заперечити матері не міг.
Василь продовжував листуватися з Аліною.
Дівчина втішала: батькове здоров’я може
поліпшитися. У медицині різні дива трапляються.
Останній лист прийшов від Аліни через два
місяці після повернення з армії. Почерк був наче чужий. І фрази - жорстокі,
принизливі, також чужі. «Ми з тобою дуже різні. Сам подумай, ти - звичайний
сільський хлопець, у якого батько-інвалід і мати-колгоспниця. Невже ти справді
вірив, що я можу у тебе закохатися? Я збираюся заміж. Мій наречений - не рівня
тобі. Не пиши мені більше…».
…Галька таки добилася Василевої прихильності.
І затягнула хлопця під вінець. Після весілля почала ревнувати чоловіка до
кожної спідниці, хоча Василь ніколи приводу не давав. І часто влаштовувала
скандали.
Під час чергової сварки Василь не стерпів:
- Десять років живу з тобою, наче в пеклі.
Працюю. Люди поважають. Чого ти хочеш?
- Зі мною - пекло?! Алінки досі не забув?
Думав, вона заміж за тебе вийде?!
- При чому тут заміжжя, женячка? Ми просто
були друзями. А потім… Неважливо…
- А знаєш, це я колись тобі листа від Алінки
написала. Просто замінила її послання на своє. І відповідь їй написала від
твого імені. Знав би ти, що там було!.. Твоїй кралі, певно, нашатир знадобився.
Вона від життя отримала все! А я що, гірша? І, взагалі… Хто ти проти Алінки?!
Село!..
Василь нічого не сказав у відповідь. Лише
відчув, як сильно зневажає дружину. І залишити не може. Заради доньки й сина,
яких дуже любить…
…Стаття в газеті розбурхала притуплений часом
та щоденними клопотами Василевий біль і образу, написану чужим почерком…
