На годиннику - початок зими...

 

Листопад відплакав дощами, віджурився туманами. Коли минав цей місяць, їй розвиднювалося на душі. Як у дитинстві, хотілося повірити в білу зимову казку. У магію прийдешніх свят...

А листопад... цей колючий заплаканий листопад... Він відібрав у неї те, що любила. Оголив душу, яка стала схожа на безлисте віття. Стер із серця радість...

- Відчепися від мого сина! - вигукнула з порога Степанова матір.

Іванка вперше побачила цю жінку. Раніше - лише на фотографії.

- А ми побратися вирішили, - майже прошепотіла розгублена дівчина.

- Вони вирішили! А в мене запитали?! Чи для того я горбатію більше десятка років на заробітках, щоб мій син злидню в хату привів?! Що твої батьки нажили? Двокімнатну квартиру в «панельці»! А я своєму Степанові хороми в новобудові справила. Меблями імпортними обставила. Машину купила. Добро до добра повинно йти. Ще знайде мій Степан вигідну партію. А ти, дівчино, вступися з нашої дороги.

- Це ваше рішення чи Степанове?

- А хто його буде запитувати?! Як скажу, так і буде!

Гримнувши дверима, Степанова матір вилетіла з помешкання. Степан чекав її в автівці.

Прийшовши до тями, Іванна зателефонувала коханому.

- Що ж нам робити? - запитала у розпачі. - Я ж вагітна.

- Ти ж бачиш, що мама проти нашого шлюбу. А дитина... навіть не знаю, як бути...

- Я народжуватиму...

Через кілька днів на Іванну напав грабіжник. Хоча, красти не було чого. Поцупив стару мобілку, гаманець з кількома сотнями гривень і ключі від квартири. А ще боляче побив. Дитину Іванна втратила.

Її млоїла здогадка, що це «пограбування» не випадкове. Іванна намагалася щось вивідати в Степана. Він відповів:

- Не треба було пізно ходити.

- Я ж із роботи поверталася, - виправдовувалася.

Та він уже кинув слухавку. А грабіжника так і не знайшли...                 

...Вона оберігала свою самотність, наче надщерблену коштовність, якої не могла позбутися. Нікого не впускала у свою долю.

- Іванко, доню, не можна жити з вічним смутком, - зітхала матір. 

...Грудень прикрасив землю першим снігом. Виглянуло сонечко. В Іванни вихідний. У полудень зібралася до парку. Вже на вулиці зогляділася, що не взяла мобілки. А їй повинна клієнтка телефонувати. Вранці хоче на зачіску прийти. Має уточнити час. Та повертатися додому не хотіла. Кажуть, прикмета погана...

Холодне зимове сонце поспішало до заходу. Парк виглядав чарівно.

- Котра ж зараз година? - запитала сама в себе Іванна. 

Біля лавки маленький хлопчик стукав горішком об горішок, аби приманити білку.

- В тебе руки холодні, як лід, - батько намагався відібрати в малого горіхи. Той заплакав.

- Перепрошую, скажіть котра година, - звернулася до чоловіка Іванна.

- На годиннику - початок зими, - пожартував незнайомець. - А направду - вже по четвертій.

Малий заплаканими очима дивився на Іванну. І ледь чутно стукав горішком об горішок.

- А ти голосніше постукай. Білка не чує. Ось так...

Але білки не було. Хлопчик розчаровано дивився на Іванну.

- Мабуть, білочка гріється в дуплі. Це ж перший сніг. Вона ще не звикла до холоду, змерзла. А наступного разу обов’язково прибіжить за горішками.

Личко малого прояснилося.

- Ви - добра, - мовив батько хлопчика. - Такою була наша мама.

- А чому була? - спантеличено запитала Іванна.

- Хотіла Іванкові сестричку подарувати, але...

- То тебе Іванком звати? - змінила тему, бо бачила: її співрозмовникові це дається нелегко. - А я тьотя Іванна.

...У наступний вихідний вона знову в полудень збиралася до парку. Поклала в кишеню кілька горішків. Їй хотілося побачити маленького Іванка. І, може, вдасться приманити білку.

...Іванна і Василь, так звали Івановогого батька, не змовляючись, очікували цих зустрічей. Не призначених. Наче випадкових. Уже й Іванко не ховався за батька, коли бачив її.

...Через рік, на початку зими, в парку, на цьому ж місці, де Іванна вперше заговорила до Василя, він зізнався їй у коханні. Запропонував руку й серце. І обіцяв завжди любити дорогих йому Іванка та Іванку.   

- На годиннику - початок зими. Хай цей час стане початком нашої долі, - схвильовано мовив Василь...    

...У торговому центрі Іванна побачила Степана. Хотіла оминути. Але він прямував до неї.

- Як ти? - запитав.

- Я... у мене сім’я. А ти?

- Ще не одружився. Пробач за те, колишнє... Моя мама... вона хоче...

- Я повинна йти. Всього доброго!

...Ось і цьогорічний листопад відплакав дощами. Наче, за помахом чарівної палички, грудень засяяв сонцем.

- Хлопці, збирайтеся на прогулянку. Іванку, де твої  рукавиці? Знову посіяв? Скоро врожай збиратимемо, - пожартувала Іванна.

У парку було людно після затяжних туманів і дощів. Іванна спинилася біля їхньої «історичної» лавки.

- Василю, котра година? - засміялася.

- На моєму годиннику - початок зими. 

- І початок нового життя, - таємниче мовила. - У нас буде маленький або маленька.

- І ти мовчала?

- Чекала, аби сказати це саме тут...

Іванко стукав горішком об горішок. Таки приманив білку. Рудохвоста зирила хитрими очима, наче підслухала розмову між дорослими. А Іванко ще нічого не знає...

 

Загублена в чужому часі

Вишуканий жіночий годинник Володимира знайшла в парку. Озирнулась довкола. Нікого…

Годинника Володимира носила не на руці, а в сумці. Здавалося, так час минає повільніше. А цей, знайдений часомір, вирішила одягнути на руку. Можливо, господиня упізнає свою згубу. Ледве замітила мініатюрне гравірування – анк – єгипетський хрест. «Ключем життя» називали цю фігуру стародавні єгиптяни.

Володимира часто поглядала на годинник. Тепер час обганяв її справи, думки і біг, біг, біг… Вона не встигала за ним. І, взагалі, нічого не встигала. Начебто, хтось втрутився в ритм її життя, наробив там рейваху. Вона хоче все це «прибрати» і не може…

Її вважають педантичною. Називають дуже правильною. Колись була іншою. Тепер за тією «правильністю» ховає свої смутки. Але кому це треба знати?

Володимира втекла від минулого у велике місто. Часто переглядає фотографії, на яких ще щаслива… Як усе перевернулося догори дригом в її житті. Якби не це Ігорове відрядження. Хоча, завжди стається те, що має бути. Та деколи воно дуже боляче ранить. А ліку нема…

Вродлива молода жінка з претензійним іменем Капітоліна запримітила Ігора в офісі свого дядька, де працювала. Тенькнуло серце. Незнайомець їй сподобалася. Капітоліна «западала» на вродливих, атлетичного складу чоловіків.

Дізналася, що приїжджий, одружений. Але хіба це могло її спинити? Капа, так називали її рідні та друзі, отримувала все, що хотіла. Вирішила отримати й Ігора. А він і не дуже впирався. Капа - з багатої родини.

А Володимира… Вчителька англійської у місцевій школі. Батько працює водієм на хлібозаводі. Мати на цьому ж підприємстві пекарем. Володимира добра, розумна і вродлива. Ігор її кохає. Ні, кохав, поки не зустрів Капу…

Ігор з Володимирою жили не гірше, і не краще, ніж багато хто у їхньому містечку. До зарплати вистачало, проте розкошувати не доводиться. Син-підліток просив улітку завезти на море. Збиралися. Але гроші пішли на ремонт авто, яке Ігор добряче стукнув.

…Капа діяла рішуче. Познайомилася з Ігорем. Запросила на каву, а, фактично, на побачення. Після кави – додому. Зізналася, що він їй подобається. А йому припала до душі простора квартира. Доглянутість Капи. Запах дорогих парфумів. Уміст холодильника.

- Залишайся зі мною, - запропонувала.

- У мене дружина і син.

- Дружина до уваги не береться. А син… Хочеш, візьмемо його жити до себе. Дітей я все одно не народжу.

…Ігор міркував над пропозицією Капи, прикидав свою вигоду та розмову з дружиною.

Володимира бачила: чоловіка щось гризе. Запитувала. Відмовчувався. Відкладав розмову. І нарешті…

- Маю тобі сказати дещо…

- У тебе є коханка? - перебила Володимира.

- Жінка, з якою збираюся жити. Синові сам все поясню.

- Гадаєш, Віталикові це сподобається?! Ти ж для нього - найкращий у світі тато…

Розлучилися Ігор з Володимирою без скандалів. Віталик залишився з матір’ю. Навідувався до батька, який переїхав жити до Капи. Дуже сумував за Ігорем.

Містечко гуділо. Шкодували Володимиру. Ігореві ж батьки приязно поставилися до нової синової пасії. Точніше, до її статків і статусу…

…Ігор з Капою готувалися виїжджати жити за кордон. Віталик ще не досяг повноліття. Хотів поїхати з батьком. Володимира була проти. На неї напосілися всі: колишні свекри, екс-благовірний. І головне – син.

- На Віталика за кордоном чекає щасливе майбутнє, - переконував Ігор.

- Ти не бажаєш добра власному синові, - шипіла колишня свекруха.

Віталик дувся. А якось сказав:

- Мамо, якщо не відпустиш з татом, утечу з дому. Назавжди.

- Не відпущу.

- Ненавиджу тебе!!!

І Володимира здалася. Підписала документи. Відпустила сина. Після цього на неї почали косо дивитися в школі. А директриса, наче, між іншим кинула:

- Що ж ви за педагог, коли не могли втримати власного сина.

Володимира зрозуміла: їй поки що толерантно вказують на вихід…

…Віталик до матері навідувався рідко. А її в гості не запрошує. Синові уже двадцять п’ятий. Володимирі - сорок п’ятий…

…У чужому місті Володимирі спершу було тяжко. Розраджувала материна двоюрідна сестра, в якої поселилася. Тітка Віра колись працювала на місцевому підприємстві. Отримала квартиру. Заміж не вийшла. Хворіє. Присутність Володимири виявилась доречною. Навіть житло обіцяла записати на племінницю, бо ближчих родичів нема.

Володимира працювала в бюро перекладів. Крім англійської, добре знала польську. У вільний час займалася репетиторством.

…Змінила зачіску, колір волосся, гардероб… У Володимири майже всі речі чорно-сіро-синьо-білих кольорів. Хоча б якась червона або рожева пляма. Тепер у її гардеробі та житті стало більше тонів і відтінків…

…Тітку Віру все частіше турбувало серце. І ось вона минулася, залишивши племінниці житло та самотність.

…Зателефонував Віталик. Сказав, що заручився з дівчиною на ім’я Софі.

- Я хотіла б познайомитися з твоєю нареченою.

Промовчав. Почала розпитувати про Софі. Пославшись на зайнятість, син вимкнув зв’язок.

- Чому ти так чиниш? - мовила крізь сльози.

…Вона неквапом прошкувала осіннім парком. Присіла на лавці. З думки не йшла розмова з сином. До лавки прибігло дівчатко. Цікаво глянуло на Володимиру.

- А мені дідусь не дозволяє сидіти на лавці, бо вона холодна, - серйозно мовила малеча.

Володимира усміхнулася.

- Як тебе звати, розумнице?

- Ангел.

- ???

- Ангеліна, - сказав чоловік на вигляд років п’ятдесяти п’яти, очевидно, дідусь маленької. - А сьогодні справді холодно сидіти.

Володимира махнула у відповідь рукою.

- У вас щось трапилось?

Мимоволі відкрила незнайомцеві душу.

- А я вже кілька років удівець. Син з невісткою живуть окремо. У вихідні привозять Ангеліну. Біля їхньої новобудови майже нема дерев. А тут така розкіш для дитини.

Дійшли до дороги. Дмитро Миколайович жив на сусідній вулиці. Попрощалися. Дівчатко помахало Володимирі рукою.

- Па-па, Ангеле…

У Володимири з’явився новий учень. На репетиторство хлопчика приводила бабуся. Дивна така. Екстравагантна. Каже, що вміє «відчувати» людей і читати людські долі по зорях та числах. Володимира не дуже у все це вірила. А Варвара Модестівна якось мовила:

- Ви, голубонько, загубилися в чужому часі.

- Це ж як?

- Ви ж знаходили якусь річ. Хіба не так?

- Годинника.

- А знаєте, що годинники - живі істоти? Люди помиляються, коли гадають, що це лише шматочок металу. Годинники вбирають енергію своїх власників. Проживають з ними смутки та радості, зустрічі та розлуки. Рухають час. А час рухає наше життя. Ви ж знаєте, мабуть, коли людина залишає цей світ, її годинник зупиняється.

Володимира показала Варварі Модестівні чиюсь згубу. Та, глянувши на часомір, сказала:

- Власниця годинника - велика життєлюбка. Добра та світла. А ще про таких кажуть: легка на підйом.

- Мені б повернути згубу, та не знаю кому.

- Усе в нашому житті пораховано. Для чогось речі втрачаємо, для чогось - знаходимо. Як і людей. Буває, знайомство та спілкування з людиною стає святом. Інколи ж - випробуванням та розчаруванням. А, загалом, - це для нас уроки…

…У неділю Володимира вибралася до парку. Синоптики з понеділка обіцяють похолодання та дощі. А цього листопадового дня осінь розщедрилася на пізнє тепло. На алеї замітила Дмитра Миколайовича з внучкою. Він побачив її також. Помахав рукою. Рушив назустріч.

- Останній теплий день, - сказав, привітавшись. І не насмілився зізнатися, що чекав на зустріч з Володимирою.

Зате Варвара Модестівна, коли вчергове привела внука на репетиторство, змовницьки мовила:

- Володимиро Тарасівно, у вас з’явився залицяльник. Гарна людина. Не робіть здивовані очі, ви знаєте про кого йдеться. Древньоєгипетський анк - ключ до вашого нового, іншого життя. Ви недаремно знайшли годинника з цим гравіруванням. Я ж казала: усе в цьому світі має значення. Цей чоловік буде шанувати вас. Але мушу сказати… ваші стосунки з сином залишатимуться холодними. Доторк чужого ангела зігріватиме ваші руки. А от душу… не знаю…

Час величний, як Бог

Час - загадка. Тягнеться довго, коли когось або чогось очікуємо. І злітає, як мить, коли поспішаємо або не встигаємо.

Час величний, як Бог. Вічний, нескінченний… Мудрий і терпеливий. Добрий і справедливий.

Усміхається очима молодої мами зі старого чорно-білого фото… Торкається серця долонькою дитини, намальованою колись на аркуші із зошита… Дивиться поглядом старця, в якому вмістився цілий світ…

Час не лікує, а забинтовує зранені душі роками.

Він - творець і руйнівник.

Злодій і благодійник.

Суддя і кат.

Золотий міф. Таємниця.

Земний Всесвіт, подрібнений на епохи, століття, роки, долі… Космос, осяжний лише для Творця.

Мірило життя.

Відкриває двері у сьогодні.

Наш другий ангел, який слідує від народження і доти, коли пора перепливати ріку Буття.

Час рухає стрілки годинника Землі.

Милостивий, але не прощає, коли його марнують…

"За щастя твоє..."

Під Соломіїні ноги з ялинки впала шишка. Гарна, продовгаста, трішки наїжачена. Дівчина глянула вгору: от дивно, наче хтось невидимий знає, що сьогодні в неї день народження. І гадки не мала, що це буде єдиний її подарунок.
Колектив, у якому недавно почала працювати, чи то байдужий, чи інертний. Чужим життям, окрім заступниці директора Віти, на людях – Вікторії Леонідівни, ніхто не цікавиться. Вікторії поза тридцять. Вона не втомлюється чекати гідного кавалера з гідними статками. Проте принци на білих конях, себто, «Мерседесах», заступницю шефа вперто не помічають. Певно, тому Віта не долюблює молодих дівчат. Недоброзичливість начальниці вловила на собі й Соломія.
Вікторія Леонідівна вітала співробітників зі святами на власний вибір. Шефа. Головного бухгалтера. Шефову пасію. Шефового водія. І декого з тих, хто приносив Вікторії каву, щось до кави і не втомлювався вихваляти її чесноти.
На роботі Соломія не встигла завести подруг. Зате чоловіча половина симпатизувала новій працівниці.
Соломію робили гарною очі. Великі, спокійні, сині. У школі та в інституті вони не одного могли б звести з розуму. Але ті очі дісталися Соломії. Тому були безпечні для численних залицяльників.
Грудневий вечір закрався раптово. Небо опинилося у сніговому сповитку. Здавалося, вітер хотів вивільнити світ від білої пелени. Він розшарпував, розвіював холодні шати. За вікном танцював хаос.
Шеф милостиво дозволив піти з роботи раніше. Раділи всі, крім Соломії. Куди їй поспішати? Коханий став колишнім. Її сині очі не втримали хлопця перед зрадою ліпшої подруги. Також уже колишньої.
Забути про власне свято. Заплутатися у завірюсі. Загубитися у зимі. Поспішали, шпорталися у снігах люди. «Ну привітайте ж хто-небудь! Усміхніться хоча б!», - безмовно голосило Соломіїне серце. Ніхто не почув…
І вдома не згадали про її свято. Точніше, згадали, коли Соломія пішла на роботу. В хаті прокотилася чергова родинна буря. Відколи Соломія з’явилася на світ, батько пиляє матір за її сині очі. Тато – кароокий, мати – також. А донька? Звідкіля ці величезні сині очі? Чиї вони? Батьки сперечалися, а Соломія відчувала вину.
Після скандалів у квартирі наставала тиша. Так могло тривати день-два. Кожен Соломіїн день народження – традиційний день суперечок. Через оті родинні перипетії дівчина сторонилася залицяльників.
Павло був першим її серйозним захопленням. Але до того часу, поки не запитав:
- Соломіє, це правда, що ти… ну, твій батько - це не твій батько?
Від здивування очі дівчини стали ще більші і синіші.
- Дурниця! Як ти міг таке подумати?
- Мені Наталка сказала.
- Що ще вона тобі сказала, Павле?
- Ну… якщо твоя матір… словом, ти також можеш… зрадити…
Соломія безмовно повернулася і пішла геть. За кілька хвилин вона втратила Павла і найкращу подругу.
- Мамо, це правда? - запитала Соломія після Павлового одкровення.
- Що правда?
- Хто мій батько?
- А ти не знаєш?
- Звідки мені знати?
Дівчина вперше в житті таким тоном розмовляла з матір’ю.
- Це він тобі сказав?
- Хто?
- Та нічого я не казав, - крикнув з кухні батько.
А потім зателефонувала Наталка. Просила вибачення. Мовляв, позаздрила, бо Павло гарний хлопець, ось і наговорила дурниць. А почула новину випадково від своєї матері. Може, це й неправда. Але люди кажуть…
Соломії було нецікаво слухати, що кажуть люди. Вона поклала слухавку. Підійшла до дзеркала. Великі сині очі споглядали сполохано-сумно. Наче хотіли сказати своїй господині: «Нічого не запитуй. Не знаємо…».
… Бам-бам-бам… Дванадцята ночі. День народження закінчився. Врапт Соломія спохватилася. Побігла на кухню, відкоркувала шампанське. Наповнила келих золотистим трунком. «За твоє здоров’я, Соломіє. За щастя. За…». У келих скотилася сльоза. «Тільки не плакати», - вмовляла себе дівчина. Проте душа захотіла бути неслухняною. А на думку спав віршик зі шкільних років: «Пусть снежинка пушистого снега поцелует тебя от меня». Ці рядки завжди смішили Соломію. А сьогодні вона збагнула, що в цих маленьких банальностях живуть радощі, незруйновані почуття…
Із телеекрана симпатичний співак дарував своїй, а радше, якійсь абстрактній коханій, серце, любов, ще й на додаток – півсвіту. «Навіщо їй так багато?» - промайнуло недоречне запитання у Соломіїній голові. Дівчина усміхнулася. І тихенько увімкнула свою улюблену пісню: «Від туману і тополі народився вітер в полі. Народився він в сорочці голубій. Його весна в гори звала, його осінь чарувала. А він зиму щирим серцем полюбив…»
Соломія крізь вікно зачудовувалася шаленим сніговим танцем, у якому загубила голову груднева ніч.
«Вітер в зиму закохався, дні і ночі милувався…» Це ж про неї, про неї... Але Соломія ще не знала, що крізь передноворічні заметілі добирається до неї її Доля. Просто небесний годинник ще не пробив щасливий час. Але стрілки вже наздоганяють одна одну…

Пророк

У селі діда Ананія називали Пророком. Кликали ж Аноньком. Старого поважали і побоювалися. Навіть завжди п’яний Тимко тверезів, коли зустрічався поглядом з Пророком. Молодиці бігали до старого за порадами і розрадами. Казали, він умів вгадувати долю. Дивився у небо, і читав там чиєсь життя. Може, так воно й було.
…Олеся була п’ятою дитиною в родині. Випадковою і не бажаною, не приховували батьки. У сім’ї не переймалися малою. Щойно їй виповнилося шість років, випровадили на пасовисько. Стара корова і її маленька господиня розуміли одна одну. Обоє ходили поволі. Корова не тікала в шкоду. Олеся її любила.
Раніше за всіх приганяв худобину на пасовисько дід Анонько. Зустрічав Олесю традиційним:
- Збудили тебе, мала, рано?
А якось запитав:
- Хочеш, я тебе алфавіту навчу? Ти - розумна.
Анонько став Олесиним першим учителем. Пасовисько для малої стало чимось особливим. Дід учив літери, склади, розповідав неймовірні історії. Називав їх байками. Але Олеся вірила: все це правда. Високі гори, неосяжні води, великі міста… Тепер мала знала, що їхній сільський ставок не найбільший у світі, а горбок, що ген видніється - не найвищий.
А ще старий любив розповідати про час. В Олесиній уяві час був трохи схожий на діда Анонька. Але він здавався вищим, суворішим і якимось нетутешнім. Він може все: робить з бідних - багатих, із багатих - бідних. Змінює світ. Людей. Зиму - на літо. І завдяки йому Олеся стане дорослою.
- Діду, не забивайте голову малій своїми оповідками, - жартували пастухи.
Очі старого тихо усміхалися. Анонька всі любили слухати. Дід був письменний. І багато знав.
Олеся виявилася здібною. Дідова наука, а пізніше школа, давалися легко. А ще вона росла великою мрійницею. Анонькові байки кликали її в мандри. Старий подарував малій великий світ. Дівча ховалося у ньому від байдужості сім’ї, однолітків, які піднімали на сміх її бідність.
Анонько ставав зовсім немічним. Добре, що пасовисько близько. Не хотів сидіти удома. Ніхто в селі не знав, скільки йому років. Одні казали - сотня, інші - більше.
- Час завжди буде у помочі тобі, мала, - казав дід  Олесі. - Ти будеш бігти наввипередки з ним, втікати від нього, керувати ним. Я бачу…
Анонька не стало навесні. Олеся була шестикласницею. У сім’ї її кликали: «Чуєш, чи ні?» Нагадували, що вона вже доросла. Малою називав лише дід. Це час забрав діда Анонька, міркувала Олеся. І їй ставало дуже сумно.
Книжки замінили їй Анонькові оповідки.
- Навіщо тобі стільки науки? - дивувалися в селі. - Після школи підеш або в ланку, або на фабрику.
«А ти їх не слухай, не слухай, - здавалося, шепотів світ устами діда Анонька. - Час виправить все…».
Перед закінченням школи до Олесі почав залицятися хлопець не з бідних. І красою не обділений. Не одна дівчина стріляла очима за Юрком.
- Що він знайшов в Олесці? Кому її врода потрібна, коли приданого не має? -плескали язиками в селі.
- Юрцьо екзотики захотів, через злидню перечепився, - насміхалася Наталка, перша дівка на селі.
Юркові батьки мало не збожеволіли, коли добрі люди донесли про синове залицяння.
- Не смій! - з притиском мовив батько.
- Не смій! - повторив материн погляд.
Якось Юрко запитав банальне:
- Олесю, яка твоя найбільша мрія?
- Побачити Венецію. Справжній карнавал. Багато води, у якій плавають безліч зір. Туди їдуть люди за щастям. Площа Сан-Марко, храми… Це казкове місто ніколи не лягає спати…
Юркові очі полізли на лоба. Не даремно кажуть, що Олеся дивакувата. Вона ж далі райцентру світу не бачила.
- Ти звідки знаєш все це?
- Читала…
- До завтра! - сказав розгублений хлопець.
- Прощай, Юрку…
Олеся наче відчула: їхнього завтра не буде. І все ж прийшла на місце побачення. Там було порожньо. Згодом дізналася: Юрко «перечепився» через Наталку.
У день смерті діда Анонька Олеся завжди ходила на його могилу. Дід залишався дорогою душею для неї. Подумки розповідала йому про прочитані книги, зрадливого Юрка. Ставало легше.
Усепереч всьому і всім в ланку дівчина не пішла. Ланок не стало. І фабрика без неї обійшлася. Час багато чого змінив. Їй вдалося самотужки вирватися з байдужої сім’ї і села. Світ, у якому вона ховалася, відкрив двері і впустив Олесю в інше життя. У селі дивувалися: як це їй вдалося викарабкатися з бідосі? А дехто казав: це Пророк їй допомагає. Любив малу. Ось і на тім світі не забуває.
…Тепер її величали Олеся Петрівна. Вона була майже першою людиною на фірмі. Всі знали: директор - директором, а рішення приймає Олеся. Ігор Миколайович поважав її за розум, працівники - за хороше ставлення.
- Стара дівка Олеська. Двадцять сім - не сімнадцять, - пліткувало село.
- Молода, а справу знає, - з повагою відгукувалися партнери і конкуренти.
Олеся поверталася додому пішки. Осінь, наче крізь сито, сіяла на місто дрібний дощ. Світ був сонний. Олеся любила таку погоду. І цей спокій. І свої промоклі мрії.
- Купіть пісочний годинник…
На імпровізованому вуличному ринку стояло мале дівча зі своїм незграбним примітивним крамом. Кому у таку погоду потрібні пісочні годинники?
- Мені не…
- Він принесе вам щастя. І не дорогий.
Олеся вирішила підсобити маленькій продавщиці.
- Задумайте бажання. Воно збудеться. Ось побачите, збудеться, - не вгавало дівча.
- Хочу до Венеції, - мовила про себе і перевернула годинник. Тонесенькою цівкою посипався пісок. Час почав відмірювати відлік Олесиного бажання.
Пізніше вона не раз зупинятиметься біля цього ринку. Шукатиме дівча з пісочними годинниками. Але не зустріне. Може, це була посланниця часу…
…Венеція. Канали, гондоли, закохані пари, карнавали, сотні голубів на площі Сан-Марко, Собор святого Марка, повітря, напоєне коханням, музикою, інтригами. Художники, поети, мрійники, романтики, злодії, туристи - усіх кличе, зваблює місто на воді. Місто вічного карнавалу і вічного кохання. Для одних тут час відпочиває. Для інших шалено мчить у круговерть утіх, насолод, заборон. Комусь дарує натхнення для мистецтва, комусь - чужий гаманець.
У Венеції Олесі приснився дід Анонько. Він стояв у човні. На хвилях стрибали зорі. Одежі діда були довгі й світлі. Старий Анонько був гарний і величний, наче справжній Пророк.
- Твій час, мала, час, час, час…
Олесин сон обірвав стукіт у двері.
- Я таки знайшов тебе, - перед нею стояв… директор, Ігор Миколайович.
Розгублений і втішений водночас, він, як хлопчисько, переминався з ноги на ногу.
- Олесю, ти поїхала сама. Дізнався пізно… Ти завжди втікаєш… Ти не знаєш… Я хотів… Не встиг… Не знайшов часу… Я хвилювався… Ти сама у Венеції… 
- Який гарний сон, - усміхнулася Олеся.
- Це я. Ігор! Це - не сон!
На вишуканому столику принишк дешевий, незграбний пісочний годинник. А хвилі за вікном устами діда Анонька шепотіли:
- Твій час, час, час...