«Тату, ще не вечір…»

- У нас новенька учениця, - сказала класна керівничка п’ятикласникам. - Ангеліна. - Її сім’я переїхала в наше місто. Покажіть Ангеліні на перерві школу, аби не заблукала, - пожартувала Неоніла Петрівна.

Мабуть, Яків з тієї миті, коли Ангеліна переступила поріг їхнього класу, закохався в «новеньку». Ангеліну посадили за сусідню парту. Замість слухати вчителів, він «підглядав» за однокласницею.

З гарненькою дівчиною у старших класах хотів «дружити» не один хлопець. Яків також. Тільки Ангеліна була до нього байдужа. Він, аби ніхто не бачив, клав записки в її портфель. Але Ангеліна обдаровувала ніжним поглядом Тольку, який чомусь подобався всім дівчатам.

Усе ж Яків таки провів кілька разів Ангеліну додому після шкільної дискотеки. І наважився сказати, що вона подобається йому відтоді, коли вперше побачив.

Ангеліна не відповіла нічого. А Яків мовив:

- Я все одно дочекаюся тебе. Тобто, перечекаю всіх твоїх кавалерів.

Певно, в таку хвилину ті слова з уст зірвалися. Бо таки дочекався, коли дівчина відповіла взаємністю. І ось весілля…

Яків був щасливий. Все у нього було: кохана дружина, гарна робота, достаток.

Коли Ангеліна завагітніла, був упевнений: у них народиться донечка. З маминими синіми очима, з її чарівними ямочками на щічках.

- А якщо буде син? - жартувала Ангеліна.

- Також буде схожий на тебе. Але це буде доня.

- Батьки синів хочуть.

- А я - інший. Ми її назвемо… назвемо… Ганнуся. Аня і Ангеліна. Гарно. Правда?

Пологи були передчасними. Яків не міг всидіти на місці - туди-сюди міряв лікарняний коридор нервовими кроками.

- Молодий чоловіче, заспокойтеся, - невдоволено мовила санітарка. - Наче, не дружина народжує, а ви. Підлогу не даєте помити. І так щодня.

У Якова бентежно калатало серце. А коли до нього дійшли слова лікарки, воно на якусь мить, здавалося, перестало битися.

- Ми рятували обох. Зробили все, що могли. Але ваша дружина… Її більш немає. Зате народилась здорова донечка.

І в цю мить щось зламалося в душі та свідомості Якова. Він не відчув радості, що на світ з’явилася доня, яку він любив усі ці місяці. Яку так чекав… З цієї хвилини Яків усе життя звинувачуватиме доньку, що та забрала життя його коханої Ангеліни. І не зможе полюбити Ганнусю…

Теща з тестем забрали крихітку до себе. Бабуся Люба була для маленької замість матері. Ганнуся спершу й кликала Любу мамою.

Яків приносив доньці іграшки, смаколики, гроші. Віддавав Любі і йшов геть.

- Що з тобою, Якове?! - совістила Люба зятя. - Хоча б поглянув на Ганнусю. Вона - копія своєї мами. Ти ж кохав Ангеліну.

Від того, що донька «копія» покійної дружини, чоловікові ставало ще тяжче…

- Одружуйся, Якове, - радили його батьки. - Доки будеш сохнути за покійницею? Її вже не воскресиш, а твоє життя триває. І до доньки треба признаватися. Бо вже люди пліткують. Чим дитина завинила? Думаєш, їй добре без матері? А ти коники викидаєш.

- Не змушуйте мене робити те, чого я не можу!

…Яків часто ходив на могилу дружини. Каявся, що не любить Ганнусю. І просив за це прощення в покійної.

Він так і не одружився вдруге. Змістом життя стала робота.

- Доньці на придане заробляє, - казали Любі.

- Краще б він побавився з нею.

Бувало, Яків спостерігав за Ганнусею. Звіддаля. Щось заважало підійти до доньки. Навіть шкільну лінійку, коли Ганнуся пішла до першого класу, «підглядав».

Часом Люба впадала в нерви:

- Не треба нам твоєї допомоги! Хіба не розумієш, що дитина при живому батькові почувається круглою сиротою? Чого ж ти такий впертий, як баран? Що тобі дитина заподіяла?

«Позбавила життя мою дружину», - відповідав подумки.

Ганні пояснили: тато дуже сумує за мамою. Йому потрібен час. Він любить тебе. Але дівчинка відчувала: ні, не любить.

Чим старшою ставала Ганна, тим більше хотіла довести батькові, що гідна його любові та уваги. Вона розумна. Старанна. Батько може гордитися нею.

Ганна була відмінницею. І мала гарний голос. Жоден концерт без неї не обходився. Вона співала для батька. Так собі вирішила. Вірила: він десь тут. Він чує. І одного разу підійде, похвалить її. А, може, ще й квіти подарує. Вона завжди чекала букета від батька.

Інколи Яків приходив на концерти, аби послухати доньку. Але без квітів. Ховався за чужі плечі. Зате його бачили люди, тож будуть менше обмовляти.

…Яків приніс Любі гроші, аби справила сукню доньці на випускний. Обіцяв допомогти коштами, коли Ганна вступатиме. Донька почула батьків голос. Вийшла зі своєї кімнати. Мовила:

- Добрий вечір, тату.

- Мені пора, - сказав Яків і похапцем залишив квартиру.

Ганна заплакала.

- Чому він не любить мене, бабусю?

- Бо він дуже любить… любив твою маму. Він вважає…

Люба замовкла. Ганна все зрозуміла.

…Ганна закінчила університет і там залишилася працювати. От, тільки з особистим не складалося. Боялася, аби чоловік, якого вона кохатиме, який буде їй потрібен, не почав ставитися до неї так холодно, як батько. Так і сказала бабусі Любі, коли та запитала, чи має Ганна кавалера.

При зустрічі з Яковом Люба вкотре не стрималась:

- Через тебе Ганна заміж не виходить. Бо гадає, всі такі… бездушні. Вона давно вже доросла, а ти жодного разу не поговорив з нею. Не запитав, як її справи. Вона завжди цього чекала. І досі чекає… Ти відштовхував її. У чому її вина? Що Господь забрав матір? Якове, коли я втратила свою єдину дитину, то зібрала всі сили, весь дух, аби жити для внучки. І щодня дякувала Богові, що Ганнуся здорова, розумна, має добре серце. Що вона є. Мій чоловік того страшного дня посивів. Та ти знаєш… Ех, Якове, Якове… не можна бути таким однолюбом.

- Я ж не цураюся Ганни.

- А ти хоча раз по голові її погладив? На руки взяв, коли була маленька? Похвалив, коли в школі вчилася? Запитав, як їй працюється? Просто, побув батьком?

…Ганна прийшла привітати з днем народження дідуся - татового батька. Зібралася близька родина. Бажали здоров’я і прожити ще купу літ.

- Заспівай-но щось, внучко, - попросив дідусь. - Шкода, що не здобула музичної освіти. Могла б співачкою стати. Такий голос маєш. У телевізорі бачили б тебе.

Ганна віднікувалася. Але дідусь наполягав. І вона заспівала: «Тату, ще не вечір, ще кує зозуля, ще у трави падає роса. Може, недоречно, та тебе прошу я, щоби ти мені сказав: послухай, донечко моя, усе минає…»

Усі глянули на Якова. Він опустив голову.

А Ганна співала. Як колись у дитинстві - для батька…

Їхнє чекання

На Євиному подвір’ї сумувала журавка: її коханий журавлик повертається до гнізда, до пташат-журавлят, а молоду жінку коханий залишив назавжди. І маленьку донечку залишив. Журавка обняла б трирічну Віту великими м’якими крильми, але боїться сполохати дівчатко…  

Матір не була щаслива, що Єва виходить заміж за Ростика. Серце добра не віщувало. Бо всі в селі знали: Ростик не одній дівчині голову крутив. А в місті майже рік жив із набагато старшою за себе жінкою. Хвалився перед сільськими парубками, що «ягідка» одягає, взуває його, догоджає. Чи то «ягідка» набридла Ростикові, чи він її. Розбіглися… Невдовзі ловелас поклав око на красуню Єву - єдину пізню доньку вчителів-пенсіонерів.

Таміла Павлівна просила колишнього свого учня дати доньці спокій. Той не вельми шанобливо відповів:

- А то що, двійку поставите? Єва кохає мене, а я - її. 

Після весілля молодяти жили у Євиних батьків. Їздили до райцентру на роботу. В селі дивувалися: невже Ростик справді взявся за розум?

Євине щастя тривало до народження донечки. Коли з’явилася маленька, Ростик часто почав затримуватися на роботі. Деколи залишався на ніч у райцентрі. Казав, разом із товаришем ремонтує машини, мовляв, витрати збільшилися, тому й довелося шукати додатковий заробіток. Єва вірила. Її батьки - ні.

- Де ж ті гроші, які днями й ночами заробляє Ростик? - запитувала матір.

- Він хоче яке-небудь авто купити, - виправдовувала чоловіка донька.

А селом пішли чутки: бачили Ростика з якоюсь кралею. Йшли попід ручку. Дійшов поголос і до Єви.

- Це правда, що люди говорять? - запитала у благовірного.

- Правда, - відповів. - Тільки не влаштовуй скандалу. Можемо розлучитися мирно.

- А якщо я не хочу? Ти її кохаєш?

- Люську? Мені з нею добре.

Єва склала чоловікові речі в торбинки. Заглянула ще раз до шафи, в шуфляди. Не залишилося нічого. Увечері Ростик з товаришем забрав свої пожитки.

…Журавка не могла зрозуміти людей. Бо у них, у птахів, усе по-іншому. Вони не вміють зраджувати. Сумують за гніздами-хатинками, де народжуються їхні журавлята. За небесами, що схожі своєю синявою на очі ангелів. За шатром зір, під якими журавлі зізнаються в коханні своїм журавкам…

…Єва перевелася працювати з міської школи в сільську. Неймовірно швидко кудись поспішав час. Недавно Віточці було п’ять, десять, дванадцять, п’ятнадцять… Її Вітка-квітка, так називали в школі доньку, тепер студентка. Навчається в медичному училищі.

Ростик, як пішов з Євиного і Вітиного життя, так і сліди забрав. Навіть, коли його батьки були живі, не навідувався до доньки. А тепер і поготів.

Віта сумувала за батьком мовчки. Потім сум перейшов у тугу. А потім - в образу. Вона якось мимоволі підслухала розмову між бабусею і матір’ю.

- Ти, Єво, спробувала б особисте влаштувати. Тато помер. І я не вічна. Віточка виросте, піде вчитися, вийде заміж. Сама залишишся.

- Свій біль Ростикові простила. А Вітин - не можу. Нема в мене віри до чоловіків. Нема і не буде.

…Віта ходила до училища вулицею, на якій жив Ростик. Чим дорослішою ставала, тим більше відчувала, як не вистачає тата. Батька показала Віті студентка з сусіднього села. І будинок, в якому живе. «Твій батько - наш далекий родич, - сказала дівчина. - Але він майже ні з ким із родини не спілкується. Начебто дружина не велить».  

Ростик не знав, що донька часто, після занять, присідала на лавку, що через дорогу, і чекала, аби побачити його, коли повертатиметься додому. Як подумки розмовляла з ним. Розповіла, що вже втретє відмовилася йти на побачення з Костею. Остерігається, аби хлопець не зрадив її. Костя їй подобається. Він також майбутній медик. Мабуть, учетверте на побачення не запросить. Віта злякалася цієї думки.

Розповідала про матір, про те, що її люблять учні. І про те, як мама тяжко напровесні грипувала: «У мене нікого нема, крім мами. Я дуже боюся її втратити. Якби ти був у нас, тату…»  

Батько все частіше повертався напідпитку. Тоді Віта думала: «Добре, що він не живе з нами. Мамі це не сподобалося б. І мені було б соромно».

Деколи батько йшов із тіткою, на яку проміняв маму. Тітка завжди була вульгарно нафарбована. Вони нерідко сперечалися…

Після закінчення училища Віта влаштувалася працювати у районній лікарні. Тепер вона жила на квартирі й ходила на роботу іншою дорогою. Але деколи навідувалася до «своєї» лавки, аби побачити батька. «Я познайомила Костю з мамою, - розповідала подумки. - Він їй сподобався. А йому - мамині вареники з вишнями. Ти повинен знати, як смачно мама готує. Костя освідчився мені в коханні. Але з весіллям не поспішаємо. Можливо, наступного року. Мені трішки боязко. Я не хотіла б, аби Костя вчинив зі мною так, як ти з мамою.

Я вже знайома з Костиними батьками. Вони чудові! Костин тато - добряк і веселун. Він кличе свою дружину Марієчкою. А вона його - Степанком. І дивиться на неї закохано, наче хлопчисько. А йому вже цього року минуло п’ятдесят. Якби у нас із Костею життя так склалося, як у його батьків! Мені якось дивно буде називати Костиного батька - татом. Я так мало вимовляла це слово вголос…»

…У Віти з Костею підростає син. Костя називає дружину Віточкою. Вона його - Костиком. Доньчине щастя гріє Євине серце.

- Щось ви молодшаєте і молодшаєте, Єво Іванівно, - жартують колеги. - Маєте якусь таємницю?

Вона загадково усміхається: аякже! Внук каже, що він має найгарнішу бабусю у світі.

…Ростику хтось із сільських сказав, що його донька працює в місцевій лікарні. І навіть показали. Він не бачив Віти довгі роки. І не знав, як вона виглядає. Розповіли, що у доньки гарна сім’я. І що він уже дідусь. І що Єва щаслива. Внуком тішиться.

…Ніхто не звертає увагу на чоловіка, що часто сидить на лавці у лікарняному садку. Може, пацієнт. Чи провідати когось прийшов. Коли тепло, всі лавки зайняті: тут ліпше, ніж у палатах із запахом медикаментів і хлору після прибирання. Якщо хтось заводить з цим чоловіком розмову - йде геть, невдоволено щось бурмочучи.

З тієї лавки, яку облюбував Ростик, добре видно лікарняні двері. Віта не знає, що батько приходить сюди і чекає, аби побачити, коли вона повертатиметься з роботи. Інколи прибігає її син. Коли Ростик бачить хлопчика, починає тиснути біля серця. За ліком іде до найближчого генделика - «Корчми». А вдома скандалить з Люською, звинувачує, що не змогла народити дитини. Що зманила його колись…

І знову приходить до лікарняного саду. Сідає на лавку. Чекає. Подумки розмовляє з донькою. А потім бреде до «Корчми» - «лікувати» каяття…

Зраджена доля

Дожила Варка до восьмого десятка. В селі її вважали одинокою. Мала чоловіка. Але коли то було! Народила доньку. А хто про це пам’ятає? Варка сама збивалася з ліку: либонь, Любі вже під шостий десяток. Забувати стала.
Три рочки малій було, коли Івась, чоловік, забрав її у Варки. Поїхав з донькою гостювати до сестри, котра мешкала з чоловіком у великому місті в південному краї, і не повернувся. Варка хотіла податися за Івасем, але батьки відрадили. Думали, може, схаменеться, повернеться. Дитині ж матір потрібна. Чекала-чекала, а Івась не повертався.
Грамоту Варка знала погано. То ж просила чужих людей, аби написали чоловікові. «Івасю, сумую я дуже за Любою. Приснилася доня недавно. І ти мені снився. Сплакалася я. Маю надію, що повернетесь додому. Працюємо важко…», - диктувала Варка, а серце вискакувало від туги.
Два листи прислав Іван. Написав, що Люба росте здорова і гарна. Звиклася у великому місті. Їй тут подобається. Що б вона бачила у селі? А ще написав, аби не чекала їх.
Просила Варка, щоб знимку донечки вислав. Може, не хотів, а, може, забув. Так і залишилася Люба у Варчиній пам’яті маленьким білявим дівчатком з небесно синіми оченятами.
Щонеділі ходила Варка до церкви. І щоразу ставила п’ять свічечок «за здоров’я». «За тебе, доню. І за тебе, Івасю, хай Господь тебе простить. За маму, за тата. За родину», - шепотіла, звертаючи погляд до святих.
А потім не стало батька. Через кілька років - матері. «За тебе, доню. Хай Господь пошле тобі гарну долю. За тебе, Івасю. Бог тобі суддя. За родину», - молилася Варка, запалюючи уже три свічечки.
Любила Варка обдаровувати чужих дітей цукерками. А дітлахи, користуючись Варчиною добротою, наче ненароком забігали на її подвір’я. «Зачекайте-но, малі, я десь тут цукерочки маю», - гукала і, усміхаючись, клала ласощі в маленькі долоньки. А потім плакала…
Маленька Люба сумувала за мамою. Іванова сестра з чоловіком радили: «Якщо не хочеш повертатися до Варвари, то хоча дитину віддай їй». Вперся. Не погодився. «То забери Варвару до міста, - переконували родичі». «Що вона тут буде робити? - відповів. - Та й у батьків Варвара одна. Не відпустять її. І… дуже проста вона. Гарна, але… не для міського життя. А Люба залишиться зі мною. Я так вирішив!»
Невдовзі в Івановому житті з’явилася Наталка. «Де моя спражня мама?» - запитувала Люба. «Вона залишила нас. Немає її. І не буде!» - сказав, як відрізав, Іван. Через деякий час Люба почала кликати Наталку мамою.
Іван зберігав Варчині листи, проте сам не знав, навіщо. Ніколи їх не перечитував. І нікому не показував.
Занедужав раптово. Лікарня, знову лікарня… Відчував: недовго залишилося. Вирішив висповідатися перед донькою.
- Збрехав я тобі. Прости. Не зраджувала матір ні мене, ні тебе… Просто жити в селі я не міг. І тебе хотів в люди вивести.
- Мама мене відпустила?
- І Варвару я обманув. Сказав, що везу тебе лише в гості. Три роки тобі тоді було…
- Я знайду маму!
- Пообіцяй, що не будеш цього робити. Може, в неї життя добре склалося. А ти потривожиш. Вже нічого не повернеш, не зміниш. Скільки літ минуло.
- Але ж…
- Прошу, пообіцяй…
Після батькової смерті Люба знайшла материні листи. «Івасю, сумую я дуже за Любою. Приснилася доня недавно. І ти мені снився…», - читала і намагалася уявити маму Варвару. Не могла…
Кілька разів збиралася поїхати на Західну Україну. Але перед порогом зупиняла обіцянка, яку дала батькові.
Хотіла повідати таємницю своїй доньці Світлані, але завжди відкладала розмову на пізніше…
- З днем народження, мамо! Приміряйте подарунок.
- Який гарний светр! Світлано, а, може, треба трохи темніший? Шістдесятка ж на носі.
- Мамо, це знаєте ви і ваш паспорт. Вам завжди подобався голубий колір.
- А в мене також є для тебе сюрприз, Світлано.
Люба простягнула доньці кілька старих, пожовклих конвертів.
- Читай. А решту я розповім…
- Мамо, може, варто поїхати?
- Я хотіла б, але не можу. Я пообіцяла. А ти… Зрозуміти зворотню адресу можна. Бачиш, прізвище, ім’я, назву села? Знайди свою бабцю. І попроси пробачення за діда Івана, і за мене. Скільки ж це бабці Варварі може бути? Вісімдесят? Рік-два туди-сюди…
Світлана вияснила, що село назви не змінило. Лише район тепер інший.
- Ось купила для бабці дві хустини. Одну – теплу, а другу - на літо. І солодощів. Що б ти ще взяла? Грошей залиши. В селі пенсії маленькі. Світлано, будеш бачити, що потрібно.
… До сільської церкви рухалася похоронна процесія. Машини зупинилися. Таксі, в якому їхала Світлана, також.
- Будемо повертати наліво чи направо? – запитав водій.
- Не знаю. Ніколи тут не була.
- Магазин за кілька кроків. Запитайте там, кого шукаєте.
Продавщиця стояла на порозі.
- Перепрошую, - мовила Світлана, - можете підказати, де живе Варвара? Назвала прізвище.
- Варку шукаєте? Померла Варка. Ховають нині. Бачите процесію? А хто ви її будете?
Світлана попросила водія зачекати. Пішла до церкви.
- Нікого Варка не мала, а все село прийшло в останню путь провести. Доброю була, Царство їй Небесне, - тихенько мовила одна жінка до іншої.
- Господь легку смерть послав. Заснула і…
Світлана намагалася не заплакати. Не змогла. Витирала сльози білою хустиною, яку привезла бабці на літо. А потім поклала її, вимоклу, в домовину.
- Хто це? – перешіптувались поміж себе селяни, дивлячись на Світлану.
- Видно, пані з міста.
- Плаче, наче за рідною…
Варку поховали, а село гомоніло: звідки приїхала та слічна пані? Ким доводилась покійній? За життя ніхто з чужих Варку не навідував…

Не така...

Душа спотикалася об облізлі камінці, що злісно стирчали зі старої дороги. Місцеві люди називають її шляхом. Але відразу ж попереджають: автобуси ним не їздять.
- А коли їздили? - запитала Ксеня.
Старий, з хитринкою в очах дід, засміявся:
- За совітів.
На дідовому подвір’ї й залишила своє авто. Не наважилася випробовувати ні себе, ні машину. Півтора кілометра пішки – не так уже й багато.
Ішла і картала себе: «Що ти робиш, Ксеню? Що скажеш цій незнайомій жінці?».
Серце впиралося: не зупиняйся!
Розум був безсилий. Проте спробував заперечити: «Це давні дитячі образи женуть тебе. Але ж нічого не зміниш, не повернеш».
«Вона зманила, вкрала мого батька. Він навіть не приходив у мої сни. Заборонила, певно. Вони обоє зрадили мене».
Ксеня знала: ця жінка уже літнього віку. Чи здорова? Чи жива?
«Навіщо ти все це затіяла?» - запитував розум.
«Подивитися на неї. Просто подивитися. Час украв її молодість і красу. Але ж цікаво…».
До села залишалося з півкілометра. Ще не пізно повернутися. А в голові крутилося: чи згадував батько про свою Ксеню при цій жінці? Чи хотів побачити матір? Чи думав повернутися до них?
Скільки разів Ксеня намагалася зобразити в уяві образ незнайомки-розлучниці. І не могла його довершити.
«Я хочу її побачити і простити», - виправдовувала свій намір Ксеня.
«То прости», - радив розум.
«Зараз не можу. Після зустрічі».
Ледве не спотикнулася об камінець. Згадала, як у дитинстві мама прорізувала в сандаликах «віконечка» для великих пальців. Малій було незручно ходити, але на нове взуття не було грошей. Тому сандалі жили своїм життям, а великі пальці – своїм. Ксеня не заздрила дівчаткам, у котрих пальці не просилися на волю. Вона лише мріяла про нову, гарну взувачку. Якби у них був тато…
Нарешті перша хата. Друга, третя, четверта… Боялася ступити на чуже подвір’я, аби запитати, куди має звернути. Біля криниці жінка брала воду.
- Добрий день. Я шукаю…
- Ось там, на горбочку, бачите хату? Голосно говоріть з нею. Погано стала чути. А колись такою гарною була. Не така, як усі. Катерина була, як з картинки. А ви хто їй будете?
Цікавість розбирала жінку.
- Я…
- На кого ж ви подібні?
- Я тут ніколи не була.
- Ні, таки я вас десь бачила, - не вгавала жінка. – Не часто тепер до Катерини гості ходять. А колись ходили. Чоловіки голови за нею скручували. Тут один від сім’ї втік. Бігав за Катериною. Господарку їй доглядав. На колінах повзав. Зізнавався: як скаже Катерина в криницю скочити – скочу. Вона тішилася. Сама ж інших з розуму зводила. А він, наче очманів. Може, поробила йому. Ви в місті живете? В містах менше, а в селах вміють чарувати.
- А той чоловік гарний був?
- Гарний, гарний був Петро.
Ксеня остовпіла. Петро. Це ж про її батька розказує ця жінка.
- Вона вийшла за нього заміж?
- Ні, за чужого, заїжджого, вийшла. Але він хорувати почав. Не довго прожив. А Петро до смерті до Катерини ходив. Не міг без неї жити. Вона ж хвостом виляла. Знала, нікуди Петро не подінеться. Про сім’ю не згадував. Бувало, люди казали: «Петре, одумайся. Вертайся до жінки і дитини». А він: «Нема в мене сім’ї. І не було. Тут моє життя». Тепер, певно, Катерина кається. Часто ходить на його могилу. Ой, я байки вам розказую. А ви ж спішите, бачу. Катерина любить на лавці сидіти. Може, й зараз сидить. Ідіть, не бійтеся, собаки там нема.
Неймовірно важко було йти угору. Не від утоми. Від жалю.
На лавці сидів великий рудий кіт. Ні, Котяра.
«Де ж твоя господиня?» - подумки запитала в Котяри (так нарекла Ксеня руде диво).
Мудра котяча душа щось відчула. Руде створіння невдоволено дивилося на Ксеню. Якби могло говорити, то, мабуть, спровадило б геть.
«Я не скривджу твою господиню», - виправдовувалася Ксеня перед Котярою.
На ганку з’явилася Катерина. Глянула у бік хвіртки. Побачила незнайомку. Пішла назустріч. Вона йшла поволі. Придивлялася. Крок, ще крок… Їхні очі зустрілися. Котяра зістрибнув з лавки. Сів біля хвіртки. Не хотів, аби Ксеня ступила на подвір’я.
Катерина не була схожа на спрацьованих сільських жінок. Мала ще гідну поставу. Карі очі. Колишня врода облагородила обличчя.
- Ви когось шукаєте? – запитала Ксеню.
- Так, здається, я заблукала.
- Ви у справах з району?
- Ні… так, з району.
- То вам до сільради.
- До сільради… Ваш кіт дуже гарний.
Після компліменту погляд Котяри добрішим не став. Кіт чекав, коли Ксеня нарешті забереться.
- Сільрада в цьому керунку. Звернете наліво.
- Добре, дякую. Я знайду.
Катерина пильно дивилася на незнайомку «з району».
- А я то думаю… Ви… ви Петрова донька… Ви схожі на…
Ксеня не дослухала Катерину. Різко рушила з місця. Серце котилося, летіло з горбочка, вона - за ним. Повернула направо.
Село здивовано дивилося услід. А Ксеня намагалася запам’ятати жінку, яку батько любив усе життя. І рудий Котяра стояв перед очима. А, може, то була киця.
«Тепер Катерині буде важко», - не вгавав розум.
«І мені не легко», - відповідала Ксеня.
А серце знало: Катерина піде на Петрову могилу і розповість, що приходила донька. Лише не сказала, чому приходила…

Самітній Мандрівник

Під ноги падали краплі вікон. Теплі квадратики творили жовту мозаїку. Вони нагадували Ксені дитячу гру в класики. А ще вони схожі на дивовожні зорі. Цікаво, подумала, зорі падають самі, чи їм потрібний особливий дозвіл, аби не порушувати святі правила Небес?

Ксеня не поспішала. У квартирі порожньо. Лише телефон озивається часто. Усім щось потрібно. Переважно, турбують чужі люди. Рідних стає менше. Кожен рік викрадає подруг, друзів, знайомих, родичів. Одні - у далекі світи, інші - у вічність.

Ксеня подумки повернулася до нинішнього побачення з Анатолієм. Наче дівчисько збиралася, крутилася перед дзеркалом. Щойно минула сороківка. Але кохання не запитує про статус, вік, освіту.

Анатолія помітила здалеку. І те, як нетерпляче він позирав на годинник. Ксені не бачив. Зате вона запримітила, як перекочувала його обручка з правої руки на ліву. «То де ж її місце?» - подумала.

- У тебе є сім’я? - запитала зненацька.

Анатолій здивувався:

- Ти знаєш? Я все поясню…

- А потрібно?

- Розумієш, Ксеню, ти мені стала не байдужою. Я навіть не міг подумати… Це все моя дружина. Ти мені допомогла виплутатися з проблем. Я боявся втратити свою посаду. Пробач… Дружина сказала, аби я позалицявся до тебе. Ти - жінка самотня. Увага, мовляв, сподобається.

Ксеня не могла повірити почутому. Невинне запитання відкрило їй очі.

- То наш роман відбувався під пильним оком твоєї дружини, з якою ти, начебто, три роки розлучений? Що ж, ти гарно грав свою роль. Тобі в актори треба було піти, а не в чиновники. А дружині - в режисери. Цікаво, твоя посада дорожча для тебе, чи для дружини?

Ксеня кепкувала подумки з себе: якби комусь розповіла б таке, не повірив би. Ось тобі й маєш запізнілу романтику.

- Ксеню, що я повинен зробити?

- Йти додому, до дружини.

- А ти?

- Анатолію, уяви, що мене ніколи не було в твоєму житті. Я не допомагала тобі рятувати посаду. Я ніколи не чула про твою дружину. І ніколи тебе не знала.

Ксеня відчувала: цей вечір довго болітиме. Навіть не знає, що це було: обман чи підлість? Чи просто використали її недолугу жіночу долю?

У повітрі пахло бузком і сумом. Усміхалися великими жовтими очима чужі вікна. У її ж вікнах - темінь. Подруги заздрили: все ти, Ксеню, маєш - квартиру, чудову освіту, «дорогу» роботу. А коханий знайдеться.

Хіба вона винна, що колись вибрала Сашка з паралельного класу? І хіба винен Сашко, що не сподобався її батькам? Для них він був звичайним хлопчиськом. Але не для Ксені. Він так гарно розповівдав про самітнього Мандрівника. Ксеня не запитувала, сам придумав, чи десь прочитав. Швидше, то були його фантазії. Вона любила бродити разом із Мандрівником його світами. І їй було байдуже, що матір хлопця гарує на заводі, а батько риє бульдозером котловани під нові будинки. І що Сашко ходить у старих кедах і короткуватих штанах.

Ксенині батьки - інтелігенція. Матір купує доньці гарненькі взувачки і одяганки. Батько возить щоліта своїх дівчат до моря. Однокласникам годі зрозуміти Ксенину дружбу з Сашком. Коли ж дізналися батьки, заявили категорично: цей хлопець тобі у товариші не годиться. Ні краси, ні багатства! З таким навіть в кіно соромно піти. Інститут, кар’єра, вдале заміжжя - таким мало бути її майбутнє.

Вуз Ксеня закінчила, влаштувалася на гарну роботу, зробила кар’єру. Стала для багатьох потрібною людиною, яка може допомогти, вирішити, виручити. А ось третього пункту виконати не вдалося. У залицяльниках батьки шукали гандж. І знаходили. Це означало - відставка. Згодом не стало батьків. Не стало й нормальних залицяльників. А, може, Ксеня їх не бажала помічати.

А Сашко, як і його Мандрівник, подався у світи шукати заробітків і щастя. Ніхто не відав, як упевненій, діловій, вродливій Ксенії Георгіївній інколи не вистачало невпевненого, розгубленого і незграбного хлопця з паралельного класу.

Анатолій… Насмішка долі. Якби ж то можна відразу все забути! Добре, що про її роман ніхто не знав.

Як то казав Сашко? Не бійся свого недобудованого світу. І не втомлюйся вірити, що між зорями і роками витає постать Мандрівника. Він знає про твоє існування, і якщо твоя душа ще може вити гнізда для запізнілих втомлених птахів, це значить, вона бажає польоту. Мандрівник покличе її. Лише б душа почула цей поклик…

Ох, Сашко, і за що тобі вчителі ставили трійки?

… Майже рік тому Ксеня зустріла Сашкову матір. Постаріла.

- Як ви, Ксеніє? - запитала. - Чула, люди вас поважають.

- Не називайте мене на «ви», - попросила.

- Як батьки?

- Уже немає.

Про Сашка запитати не наважувалася. Але якось через силу вийшло:

- Як Саша? Де живе?

- Далеко живе. Приїжджає рідко. Все у нього ладиться. Роботу гарну має. Нам, пенсіонерам, підсобляє. Кличемо додому. Але він житло собі справив на новому місці. Пора б і сім’ю мати. Сашко віджартовується, не старий, мовляв, устигне.

Він устигне, а вона, Ксеня?

- Ксеніє! - гукнула Сашкова мати, після того, коли вже попрощалися. - Зачекай…те. Запишіть номер Сашкового телефону. На всяк випадок.

Скільки разів вона дивилася на рядочок цифрів. Скільки разів пробувала набрати їх. А якщо слухавку візьме жінка? Сашко не одружений, але це не означає, що він не може з кимось зустрічатися. Зрештою, хто тепер для нього Ксеня? Юначе захоплення, про яке, може, й не згадує…

…Мандрівник любить пити воду з колодязя-журавля. Ти бачила такі колодязі? Вони схожі на птахів, які не втомлюються стояти на одній нозі. І не відчуватимуть втоми доти, поки з колодязів братимуть воду...

Ксеня дивувалася, що так добре пам’ятає Сашкові казки.

Якось запитала:

- Мандрівник вміє кохати?

- Він самітній. Його кохання загубилося серед віків і доль. Але він допомагає шукати його іншим.

- Як?

- Підказує, коли відчинити двері до серця. А ще Мандрівник вважає, що наші втрати і розчарування є кроком до чогось нового, кращого.

Ксеня знала, що хутко не засне. Спогади про Сашка і витівка Анатолія млоїли душу.

Сашко, Сашко… Філософе-трійочнику, де ж шукати твого Мандрівника? Як отримати його підказки? Чи їх розуміють лише сімнадцятирічні?

Сашковий номер телефону вивчила напам’ять. Перша цифра, друга, третя… Один гудок, другий, третій…

- Одинокий Мандрівник - це міф, казка, правда? - запитала, коли зняли слухавку.

Серце билося сполоханою птахою. Очі плакали.

Пауза.

- Ксеню, ти???

- Сашко, пробач, що турбую… Вже ніч. Я не повинна…

- Я вилечу післязавтра. Чекай мене…