Помічна ікона

 Приснилася покійна Дарка. Кликала Ксеню. Як колись, у дитинстві. У Дарки сад був розкішний. А дітей та внуків не було. Чоловік помер. Тому любила пригощати сільську дітлашню та родину яблуками, сливами, грушами.

- Йди-но сюди, дитинко! - бувало гукала Дарка. - Вже ранні яблучка доспіли…  

Ксенина бабуся Іванка - двоюрідні сестри з Даркою. Жили неподалік одна від одної. До церкви разом ходили, на лавці любили посидіти, минуле згадати. Взимку Дарка на вечорниці приходила. Пісень старих співали. Ксеня навіть записала деякі. 

Іванку Дарка пережила. Зовсім старенькою у засвіти відійшла. Осиротіла хатина. А садок родить…

Дарка Ксеню «золотою внучкою» називала. Ксеня привозила з міста старенькій різні смаколики. Та, мов дитина, раділа. Дякувала і молилася. Дарка дуже побожною була. Постів дотримувалася. Худесенька, маленька, їла, наче горобчик.

- З ніг упадете, поки піст закінчиться, - казала Ксеня.

- А мене Господь підтримає, - відповідала, усміхаючись.

…Сад бруньками брався. Наче відчувала Дарка, що Небеса скоро покличуть душу у Вічність. Із кожним деревцем розмовляла. Гладила пошерхлу кору старих яблунь. Увечері слухала тишу й сповивала молитвами світ. Не стало Дарки весняного ранку...

...Ксеня тепер зрідка до села їздила. Матір нездужала, тому до міста забрала. Хату замкнула. Сусіди наглядали.

Останнім часом у Ксениному житті все наперекосяк. Віталій, чоловік, з сім’ї пішов. І нещодавно придбану квартиру прихопив. Бо його нова пасія не має власного житла, а в неї мала дитина.

- Про свого сина забув? - запитала Ксеня. - Ми ж квартиру для Славка старалися.

Славко був студентом. На програміста вчився. 

- Вам трикімнатне помешкання залишається, а ми з Веронікою та її донькою змушені жити в однокімнатці.

- Не забудь додати: в новій і просторій. І мала належати вона нашому синові.

Славко бунтував, мовляв, мені нічого не треба і зрадника-батька також.

Віталієва сестра при зустрічі вколола:

- Кому розлучена жінка потрібна? Та й зараз чоловіки на молодих заглядають. Як от мій братик. Оце втнув! 

З Мілою в Ксені стосунки були ніякі. Мілин благовірний до пляшки прикладався. І до роботи лінивий. У своїх негараздах жінка звинувачувала всіх і вся. Заздрила Віталію, що посаду має. І Ксеня рук на роботі не бруднить. А вона, Міла, на ринку торгує. Їй ті огірки-помідори-капусти уже впоперек горла стоять. Тому Міла не приховувала зловтіхи, що в Ксені особисте вшкереберть полетіло...

Ще й, як на зло, закрилася агенція, де Ксеня туристичним гідом працювала. Тож поповнила на біржі праці ряди безробітних.   

...Дарка знову прийшла у сон. Стояла край саду і кликала Ксеню. Так знайомо-лагідно:

- Йди-но сюди, золота внучко...

Ксеня повідала сон матері.

- Треба на Службу Божу за бабу Дарку дати і здалося б на могилу поїхати. Може, у вихідні?

- Поїду, мамо. Та й до нашої хати треба навідатися.

В суботу Ксеня зібралася до села. Найперше пішла на  цвинтар, бо якраз неподалік зупинки. Потім вступила по дорозі на подвір’я баби Дарки. Двері у сіни були прочинені. Зайшла до хати. Добра в покійної не було, проте хтось щось шукав. Все перевернуто. Зникли вишиті рушники. Подушки. На підлозі лежала ікона. На скло наступили, роздушили й трохи забруднили. Це був образ святого Миколая Чудотворця.

Ікона висіла на покутті. Дарка щодня молилася до неї. А на Різдво ставила під образом пшеничного снопа й кутю. Колись розповіла історію. Її родина допомагала повстанцям. Серед них був свояк священника. Він і приніс врятовану ікону із знищеного «совітами» храму. Дарка вірила: намолена ікона - помічна. Цей святий допоміг її сім’ї дивом уникнути сибірів, біди й хвороби відводив. Дуже дорожила образом.

Ксеня підняла ікону, струсила скло, витерла засохлий бруд. Вирішила забрати з собою.

...Одного дня Ксені зателефонувала колишня одногрупниця. Працювала заступницею директора школи.

- Чула від наших, що ти роботу втратила. У нас, в школі, місце звільнилося. А ти ж на курсі однією з найкращих була. Навіть на побачення не мала часу - лише історія була в голові. Та й у школі колись працювала. Словом, давай, зустрінемось, поговоримо.

Невдовзі Ксеня отримала роботу.

Підлікувалася мама. Додому захотіла. На своє подвір’я. До городу. Сусідів. Набридло в багатоповерхівці сидіти. 

А тут і син порадував:

- Мамо, я працюватиму в айтішній компанії. Серйозна фірма, до речі. Бажаючі були. Але я виграв цей «приз»!

- А як буде з навчанням?

- Це ж не повний робочий день. Зароблю резюме. Можливо, колись вдасться за кордоном попрацювати. Це моя мрія - ти знаєш. Словом, круто, що я потрапив туди!         

Ксеня дякувала долі за те, що минула темна смуга в житті. Вірила: їй допомагає ікона святого Чудотворця... 

...Над ранок приснилася Дарка. Стояла край свого саду. В біленькій хустинці. Лице таке добре, світле. Нічого не казала. Лише усміхалася...

Ксеня прокинулася. Сьогодні субота. Вихідний. Так легко й гарно на душі. І сонячно й тепло надворі. Поїде до мами. Відвідає батькову могилу і баби Дарки. Подякує за ікону. І треба в Дарчиному садку лад навести, листя позгрібати. Попросить сусіда Миколу, щоб сухе гілля обрізав. Скоро розквітнуть дерева. Хай тішиться Дарчина душа, коли прилітатиме на рідне обійстя...  

Самотня душа у великому місті

Мабуть, його знало у парку кожне дерево. І в погоду, і в негоду бродив алеями і стежками. Дивак, думали перехожі. Й поспішали, ховаючись під парасольками у дощ, або, кутаючись у теплі шалики взимку. А він зупинявся і… слухав дерева. А, може, то вони його слухали. Шкодував, що дерева не вміють розмовляти…

Довкола парку гомоніло велике місто. Але йому було самітно серед людей. Тих, хто його любив, хто міг би стати гостем у його оселі, чи запросити до себе, він викреслив зі свого життя. А ті, кого любив він… Любив?

Він мав дві дружини. Є діти. Колись у нього були свята, які його дратували, бо це зайві витрати. Друзі дітей були занадто галасливі. Не міг терпіти подруг своїх дружин, бо ті теревенили ні про що. Набридали родичі, яким постійно потрібна була якась допомога…

Першої дружини не стало майже раптово.

- Як же так? Чому, Люсю? Ти ж ніколи не скаржилася на здоров’я. Як мені без тебе жити? - розгублено запитував.

Люся лежала у труні умиротворена і спокійна. Такою ніколи не була при житті.

- Треба було раніше жінку шанувати, - кинула теща. - Що ти, що діти…

Донька заміж зібралася, а тут така оказія. Треба відрадити Ліну, хай почекає рік, як годиться.

- І не подумай, тату! Забобони це все. Миросько за той час іншу знайде.

- Не буду я весілля робити.

- Ти, головне, гроші дай. Ми в ресторані відсвяткуємо.

Син підтримав Ліну.

Не пішов Петро на ту забаву. Пізніше карався, що не стукнув кулаком по столі. Адже щойно пів року минуло, як не стало Люсі. Каявся. А вона йому приснилася. Усміхнена, щаслива. Такою він пам’ятає її, коли була дівчиною.

На дружині трималася сім’я. Вона всюди і все встигала. Петрові здавалося –  всі так живуть. Хоча, сусід не раз казав:

- Ти б хоча допоміг своїй Люсі килими винести й витріпати. Не можна жінці такої ваги таскати.

- Жінка живуча, мов кицька, - відповідав зухвало.

Петро завжди ходив франтом. А в часи дефіциту Люся за кордон моталася. Привозила гарні речі дітям і чоловікові, а собі шкодувала. «Тиснула» кожну копійку. Купувала дешевенькі одяганки. І те незграбне шмаття разом з вічними клопотами додавало жінці років.

Одного разу купила собі симпатичні туфлі на високих підборах. Петро нагримав:

- Куди ти в них підеш по наших дорогах? Не мала де гроші подіти? Хай стоять, колись Ліна буде носити.

Люся занедужала перед черговою поїздкою на шопінг.

- Мамо, ти ж обіцяла на літо щось купити, - кинув син.

- Куплю, Ігоре, куплю. Тільки пізніше. В поліклініку треба піти. Щось зле мені.

- Поліклініка нікуди не подінеться, а літо на носі.

І вона зібралася їхати.

Треба було Петрові вставити мізки синові. Не пустити Люсю. Але він промовчав. І Ліна не пошкодувала матері.

Після цієї поїздки Люся злягла. А невдовзі дружини не стало…

…Ліна з чоловіком подалися в столицю. Там і залишилися. Ігор одружився з одногрупницею з іншого міста, там і оселився.

Петро залишився сам. Через те довго затримувався на роботі. Навіть, як не було потреби.

…Мар’яну зустрів, коли колектив відзначав ювілей шефа. Вона прийшла в кафе з подругами. Повна протилежність Люсі. Мар’яна - брюнетка. Люся була шатенкою. Вища за Люсю. Модно одягнена. Ні, це було не кохання. Просто, Петрові було самітно. І харчувався так-сяк, а звик мати на столі перше, друге й третє.

Чоловіки з його колективу, набравшись сміливості після кількох чарок, почали запрошувати трьох жінок до свого столу. Як виявилося, незаміжньою з них була тільки Мар’яна…

- Гарний у тебе залицяльник, - казали Мар’яні знайомі.

І вона так вважала. Після колишнього благовірного-випивохи Петро видавався уважним і галантним.

- Я одружуюся, - сповістив дітей.

- Вона хто? - поцікавилися.

- Працює в одній з установ нашого міста.

- Житло має?

- Так. А що?

- То хай там і залишається. Хочеш, іди до неї. Її в нашу хату не приводь.

- Ви ж все одно тут не живете.

- Це не має значення. В гості будемо приїжджати.

Мар’яна жила у приміському селі. Кликала Петра до себе. А він уперся: в своїй квартирі звик бути. І до роботи не далеко. Розписалися. Й кожен залишився у своїй оселі.

Бувало, на вихідні Мар’яна залишилася ночувати в Петра. Ось і цього разу прибрала, почала готувати обід. У двері подзвонили. Ігор з дружиною.

- А ви, тітко, хто? - безцеремонно запитав у Мар’яни.

- Ігоре, сину, це - моя дружина.

- Нам потрібно відпочити з дороги. А ви доварюйте борщ, чи що там, і йдіть… погуляйте.

Мар’яна залишила вариво. Збиралася додому. Петро стояв ні в тих, ні в сих. Пішла. А він і слова не сказав.

Не зчулася, як перетворилася на покоївку для Петра. Прибрати, приготувати, випрати… Його дратували Мар’янині подруги, яких запрошувала до себе додому. Тому, як жартувала, «розводила подруг і чоловіка в просторі і в часі». Не зійшовся Петро характером і з Мар’яниним рідним братом, бо той не міг зрозуміти: що то за таке сімейне життя в сестри. Не подобалось, що Мар’янин син вирішив стати кухарем. Мовляв, не чоловіча це професія біля плити стояти.

Якось Мар’яна попросила Петра допомогти дещо на господарці.

- Маєш мудрого брата, хай підсобляє, - відмахнувся.

Їй було важко зізнатися собі, що це не подружнє життя, а якась бутафорія. А Петра все влаштовувало.

Мар’яну звалив грип, коли син з однокласниками поїхав на екскурсію під час весняних канікул. Зателефонувала Петрові, аби купив ліки.

- Ти що, хочеш, аби я також захворів?! Брата попроси, до нього ніяка зараза не причепиться.

Коли прийшов брат, вона плакала. Від образи.

Цього ж дня він зателефонував до Петра:

- Не муч Мар’яну. Не хочеш жити по-людськи - розбіжіться. З першим чоловіком натерпілася. А тепер ти коники викидаєш. І ще: вона тобі не служанка. Затям це.

Петро не любив, коли з ним говорили так жорстко.

- Та не хочу я більше бачити ні тебе, ні твоєї сестри! - випалив.

Брат передав Мар’яні цю розмову.

І все-таки вона хотіла налагодити стосунки з Петром. Але він уже все вирішив:

- Самому жити ліпше. Ніхто на мізки не капає.

…Петро гадав, що й на пенсії буде працювати на своєму комфортному і грошовитому місці. Втримався два роки. А потім натякнули: є інша кандидатура. Чиєсь протеже. Пора видяковуватися.

…Одноманітні дні стали його мукою. Діти вкрай рідко навідувалися після того, коли розлучився з Мар’яною. До сусідів завжди ставився з погордою, тому дружби не водив. З родиною майже не спілкувався.

Петро почувався самотиною у великому місті. Часто бродив вулицями. Мимо йшли сотні людей. Серед них не було знайомих очей. А, може, не помічав. Чи його не помічали.

Тепер від міста втікав у парк. Серед дерев було затишніше душі.

А ще Петро боявся занедужати і померти на самоті. Не встигла голова заболіти, а він уже жменями ковтав таблетки.

…Останнім часом став сентиментальним. Подумки просив прощення у покійної Люсі. І не наважувався зателефонувати Мар’яні, аби сказати: у тому, що вони не разом - його вина. Кілька разів пробував. Проте останні цифри так і не набрав. Хтозна, чи потрібне їй Петрове каяття. І, може, номер телефону змінила.

…Особливо тужно було взимку, коли сніги замітали світ. Дивився у вікно на холодну білу пелену. Чекав, коли розпогодиться. Йшов до парку, копався у глибоких снігах. Ставало легше.

…У теплі дні, щойно розвидніє, Петро вже на ногах. Нап’ється чаю і поспішає у ще сонний парк. Дерева слухають його думки. Ні про що не запитують. А Петрові так хотілося, аби хтось із ним заговорив, розпитав про дітей, внуків. Хоча… вони давно не приїжджали. Останній доньчин візит закінчився великим скандалом. Ліна докоряла батькові, що він живе у великій квартирі. Наполягала, аби продав чотирикімнатне помешкання, купив собі одну кімнату, а гроші поділив між нею та братом. Петро навідріз відмовився. Ліна поїхала швидше, чим планувала. На запитання, коли приїде знову, кинула:

- На твій похорон!

Після цього в Петра замлоїло біля серця. Зателефонував синові, розповів про скандал з Ліною.

- А, справді, навіщо тобі така велика хата? - сказав Ігор. - Я от машину нову зібрався купувати. Гроші не зайві.

- Ти коли приїдеш?

- Коли будеш квартиру продавати.

…На ринку зустрів Мар’яни­ного брата. Підійшов. Привітався.

- Щось ти подався, Петре.

- А Мар’яна як? Я хотів би…

- У Польщі. Живе там. Заміж за поляка вийшла. Недавно гостював у них. Нарешті моя сестра щаслива.

У цих словах Петро вловив докір. Опустив голову. Пішов далі…

…Цього ранку прокинувся пізніше, ніж зазвичай. Було похмуро. Напився чаю. Зібрався до парку.

Пройшов кілька кроків. Закололо біля серця. Крок, ще крок… Присів біля дерева. Сперся на стовбур. Ангел закрив Петрові очі. Тополя провела Петрову душу у Вічність.

Потім підійшли люди.

- Від туги помер, - мовив хтось тихо…

Сни старої хати

Старій, порожній хаті сняться сентиментальні сни. Запах осінніх яблук, які колись взимку приносили з льоху. Весняне сонце, що зігріває облуплені, вимерзлі на холодних вітрах, стіни. Літні дощі, які миють вікна. Чиста глиняна долівка, по якій бігали босі діти. Піч, що пахла хлібом…

Хата чекала Різдва. Вона любила рушники, вибілені морозом. Колядки і щедрівки, які співали при свічках.

У свята до хати прилітали ангели і душі тих, хто тут жив. Душі розговлялися кутею, залишеною на покутті. Ангели гріли крильця біля грубки. І клали долю в дерев’яні колиски немовлят.  

Хата пам’ятає молитви, мовлені поколіннями…

Хата стала схожа на людину, яка прожила купу літ. Для неї день довгий, як рік, а рік - короткий, як день… Її болить самотність. І тиша така сумна… 

…Завірюха заліпила двері. Замела стежку, якою ходить тільки вітер. Але в різдвяні дні невидимо ступають по снігу ангели - навідують хату, поки вона жива…   

Свічечка для діда Луки

Дід Лука жив сам. Баба Мотря, дідова дружина, померла давно. А душа їхньої дитинки відлетіла на Небеса одразу після народження. То була дівчинка. Дід Лука називав її Зірочкою, хоча в метриці записана Одаркою.

Лука товаришував з Іванчиним дідом Хомою. Іванку старий Лука кликав янголятком. І коли приходив на вечорниці чи вступав, повертаючись з крамниці, завжди приносив дівчинці маленькі гостинчики.

Влітку діди любили сидіти на лавці, розмовляли про минуле, гадали, який буде врожай і бідкалися, аби зима не була лихою, бо сонце дуже пече.

- Мала, принеси-но дідові Луці горня зимної води, - гукав дід Хома.

Лука воду не просто пив - смакував.

- Ач, яка холоднюча! І добра, як Божа роса. Ніде в селі, Хомо, нема такої води, як у вас. Що то значить глибока криниця і гарне місце. Ото би й мої внуки воду подавали, якби Зірочка була жива. За вас, Хомо, буде кому в церкві свічечку поставити, як Господь до себе покличе. А за мене і Зірочку нема кому… нема…

Іванка багато разів чула, як дід Лука говорив про свічечку. І коли його не стало, Іванчина бабуся, як давала на Службу Божу, не забувала згадувати Луку і Одарку…

…Іванка стала дорослою. Життя закрутило-замотало. Щось вдавалося, щось не складалося. Як от з чоловіком. Волочився за кожною спідницею. Іванка вдома сина бавила, а Ромко чергову пасію «вигулював». Кілька разів поривалася розлучитися. Але батьки вмовляли не поспішати, може, одумається. Та й черга на квартиру на підприємстві, де працює Ромко, невдовзі підійде.

Терпіла. Благо, що рук не простягав. От сусідка через коридор що не день, оказію мала. Її благовірний весь гуртожиток на вуха ставив. Прилізе п’яний і тлумить Зойку. Двоє дітей по сусідах розбігаються.

Заплакана Зойка не раз казала:

- Хай би мій бузувір краще по бабах шлявся, ніж в пляшці кисне. От твій на чужих жінок паткий, проте вдома не бешкетує.

…Двокімнатну квартиру отримали, коли син став школярем. Але новосілля Іванка святкувала без чоловіка. Ромко переселився до старшої за себе заможної жінки. Назавжди. Уклавши з Іванкою джентельменську угоду: я залишаю тобі й синові квартиру, але не плачу аліментів. Погодилася…

…Шукала подарунка синові на день народження. Десять років уже! Кілька магазинів обходила. Дороге все. А син заслуговує на щось гідне. Бо гарним хлопцем росте. Вчиться добре. Нема з ним клопотів.

Дорогою до чергової крамниці звернула до церкви. За роботою та різними турботами вже й забула, коли поріг храму переступала. Дала на Службу Божу, купила кілька свічок. Помолилася. На спогад пришов дід Лука та його слова, що за нього й Зірочку не буде кому свічечки поставити. Написала на маленькому аркуші три імені: Луки, Одарки і Мотрі. Замовила Службу Божу. І купила ще три свічки.

А вночі їй уперше приснився дід Лука. Ішов їхньою сільською вулицею. Тримав за руку маленьке дівчатко. Усміхався. І дівчатко усміхалося. Пройшов мимо Іванки. Нічого не сказав. Лише головою кивнув. І глянув добрими очима в душу. А дівчинка, здавалося, торкнулася її руки.

- Зірочка… - мовила Іванка і прокинулася.

Розповіла сон матері.

- Лука подякував тобі. Зустрівся на Небесах зі своєю донею. Згадуй, Іванцю, про нього…

Тепер, йдучи повз храм, часто завертала, аби поставити свічечку для діда Луки і його Зірочки.

…Вигадки, подумала б Іванка, якби їй хтось розповів подібні історії. Але… Застереженням стали містичні сни, в які приходив старий Лука з маленьким дівчатком. А були й на удачу.

У снах дід Лука ніколи не промовив жодного слова. Говорив його погляд: стривожений або спокійний.

Якось збиралася в сусідню область на ринок купити дещо з одягу собі й синові. Приморозило. Сніг політував. Дід Ілько приснився перед самою поїздкою. Його погляд, здавалося, кричав про небезпеку. Прокинулася, а серце так шалено калатає. Аж страшно стало. Почала збиратися. Неспокій не минав. Вирішила залишитися вдома. Згодом дізналася: «бусик», який віз людей на ринок, потрапив на ранішній слизькій дорозі в аварію.

Наступного разу дід Ілько «дав знати», що батько серйозно захворів. Думали: звичайна застуда, минеться. Не любив батько до лікарів ходити. Калина, малина, липовий цвіт - ото й весь лік. Іванка наполягла, щоб тата до лікарні завезли. І, виявилося, не дарма…

…Іванка з Василем більше року зустрічалися. Василь заміж кликав. Не поспішала. Вагалася. Чоловік він статний. Не бідний. Не п’є. Але привид Ромка бродив спогадами. І був перепоною, аби погодитися на Василеву пропозицію.

Хвилювалася й за сина. Поки що хлопець з Василем знаходять спільну мову. А як буде далі? Рідний батько відмовився, а тут - чужа людина.

…У її сон знову прийшов дід Лука із Зірочкою. Дивився добрим, світлим поглядом. А Зірочка… Здавалося, вона знову, як у першому сні, торкнулася її руки.

Цього ж дня син сказав Іванці, що має серйозну розмову.

- Мамо, виходь заміж за дядька Василя. Я скоро школу закінчу, піду вчитися. Ти сама залишишся. Я ж бачу: він тобі подобається. А за мене не хвилюйся. Ми з ним нормально ладимо. Зрештою, аби тобі було добре.

Після цієї розмови Іванка погодилася стати Василевою дружиною.

…Син вступив до університету. Успішно закінчив навчання. Влаштувався працювати в банк. Одружився.

Іванка жодного разу не пошкодувала, що вийшла за Василя. І сина любить, як рідного. І її кохає та шанує. Також жінка не забуває дякувати за опіку дідові Луці і Зірочці. Ставить свічечки, молиться за їхні душі…

…Син з невісткою порадували Іванку з Василем внучкою. Софійкою.

А через три роки невістка завагітніла вдруге. Очікують хлопчика. Іванка попросила, аби назвали Лукою. Домашніх здивувало, чому вибрала таке ім’я.

- Хоча, може, й воно добре дітей біблейськими іменами називати, - міркував Василь.

…Іванка одягла Софійку в пальтечко, шапочку, капчики. Забере трохи до себе. Хай відпочине невістка. До пологів лічені дні. Тяжкувато давати раду доньці-непосиді.

Дорогою вступили до храму. Іванка купила кілька свічок.

- Бабусю, можна я поставлю?

Взяла внучку на руки. Допомагала запалювати і ставити свічечки. За тата Дмитра, за діда Луку, за Одарку…

Іванка не раз ловила себе на думці, що Софійка чимось схожа на дівчинку з її снів.

- Бабусю, можна поцьомати Бозю?

І знову майнула ця дивна схожість.

- Так, зірочко…

Сестра Августа

«Кохання… Хто без нього людина? Ви думаєте - це омана? Абстракція, яку вигадали художники і поети? І нерозважливі дівчата, такі, як я? Ви потураєте своїй самотності. Прошу вас, не зачиняйте душу. Той, хто оминув свою половинку, послану небесами, залишається напівчимось, напівнічим, уламком людини, яка не знає щастя…»

Це було останнє Надине послання для Гордія. Він відкрив конверт, прочитав, засміявся, кинув листа в шуфляду. Там лежало близько двох десятків подібних філософських послань від невгамовного дівчиська.

Воно, дев’ятнадцятирічне створіння, вирішило вчити його, майже тридцятирічного Гордого (так нарекли Гордія ще у школі), життя і пояснювати, що таке кохання. Надя - його чергова захцянка. Чергова перемога. Вона ж напридумувала романтичних байок і не дає спокою поважаному і обласканому жіночою увагою їхнього містечка вчителю математики.

«Ви потураєте своїй самотності…» «Дівчинко, я не знаю, що таке самотність», - мовив сам до себе Гордій, очікуючи набагато старшу за себе «гостю», яка щедро розраховувалася за його «увагу».

…Надя зустріла Гордія в магазині - приглядався до жіночих парфумів.

- Привіт, Гордію.

- По-перше, Гордію Івановичу. По-друге, між нами все закінчено. Як ти там писала: «це омана… абстракція…» По-третє, я не самотній і душа моя відкрита. А, по-четверте, не переслідуй мене.

- А по-п’яте, Гордію Івановичу, ви стане батьком. Ось тільки не знаю: син буде, чи донька.

- Гроші на аборт дам, - спокійно мовив Гордій. - Будеш набридати, скажу, що сама на шию вішалася. Пущу поголос, що ти - повія. Вилетиш з училища і станеш посміховиськом на весь райцентр. Вирішуй, як вчинити. До речі, в області маю друга-медика. Все організує на вищому рівні. Не в нашому ж «добропорядному» містечку аборт робити. Не встигнеш за поріг вийти, як всі будуть в зубах носити. І вдома нічого не кажи. Твій батько, сама знаєш, який характер має. Порішить тебе і мене.

Незадовго до Нового року Гордій повіз Надю до друга-медика. Все відбулося «на вищому рівні». На прощання лікар шепнув Наді: «Мушу попередити на всяк випадок. Про дітей і не мрій. Краще виходь заміж за вдівця з придатком. І знаєш, не тебе першу привіз сюди Гордий. От, жук…»

Наді хотілося заховатися в заметілі від людей і світу. А ще більше хотілося померти. Вона не могла ні з ким поділитися своїм болем. І від цього ставало ще гірше.

Батьки бачили, що з донькою щось коїться. Випитували причину.

- Втомилася. Семестр був важким, - пояснила.

- Може б ти поїхала до тітки? У Львові таке гарне новоріччя. Відпочинеш. По магазинах побігаєш, - сказала матір і запитально глянула на чоловіка. Без його згоди нічого в сім’ї не робилося.

Петро, хоч і був надто суворий, проте доньку-одиначку любив без міри. Насупившись для годиться, поважно мовив:

- Збирайся, Надю. Завезу тебе до області на поїзд.

…Уперше не цікавили магазини, хоча батьки виділили щедру «субсидію». Зайшла у старовинний храм. Свята Марія з немовлям на руках дивилася на Надю з тихою печаллю. «Прости», - прошепотіла й розплакалася. Хтось поклав на плече руку. Старенька черниця. На обличчі - вселенська смиренність. В очах - мудрість. Темний одяг пропах ладаном. Слова жебоніли, наче тиха молитва:

- У тебе горе, дитинко? Когось втратила?

Надя вперше розповіла про свій гріх.

- Господь добрий, він прощає і навертає нас, грішних, на правильну дорогу. Праведників нема на землі. Але ми можемо покаятися через молитви і добрі справи.

- Як мені далі жити?

- З вірою. І слідувати за покликом серця.                  

Черниця благословила Надю і вклякнула перед образом Святої Марії. Може, молилася за її, Надину, душу…

…Після закінчення училища хтось з одногрупниць пішов працювати в освіту, хтось - готувався до іспитів у вуз, хтось - до весілля. Надя вирішила стати черницею. Це ошелешило всіх. Красуня, модниця, одиначка у заможних батьків і раптом… Було помітно, що Надя останнім часом змінилася. Але, щоб таке?..

Мати плакала. Батько мовчки ходив, стиснувши руки у кулаки.

- Я слідую за покликом свого серця, - мовила тихо, але твердо.

Петро зупинився. Щось подумав. І мирно, як на свій запальний норов, запитав:

- Ти ж не забудеш нас? Правда?

…Мирське ім’я залишося у минулому житті. Її нарекли Августою. Сестра Августа молилася, аби Небеса обдарували її такою ж мудрістю, вмінням розуміти й розраджувати, як стареньку черницю зі львівського храму…

…Майже два десятки років сестра Августа служить Господу. І людям. Подейкують, вона володіє дивним даром - зцілює душу. Прихожани шукають у сестри Августи порад, розрад і ліку від зневіри. Кажуть: спілкування з нею приносить полегшення.

А вона просто вміє розмовляти з людськими душами. Нанизує слова, немов вервечку. Душі, наче втомлені ангели, причащаються її порадами і розрадами. Здавалося, прості фрази, мовлені устами сестри Августи, скидалися на наївні молитви, створені з людського болю, розчарувань, сподівань… А ще вона радила слідувати за покликом свого серця. Як колись їй - старенька черниця.                

…Сестра Августа упізнала цього чоловіка. Гордій. Поруч - хлопець років тринадцяти. Мабуть, син. Він упізнав її також.

- Надю… - тихо мовив.

- Я - сестра Августа.  

- Ти… ви тут через мене?..

- Що привело вас до монастиря?

- Син… Стьопка. Степан. Йому треба робити другу операцію. І з дружиною біда. Після пологів потрапила до психлікарні. Відтоді хворіє. Хтось прокляв мене… Допоможи… жіть… Мені сказали, ви можете. І простіть, що я тоді…     

- Якби ж то можна попросити прощення в душ, яким люди не дозволили народитися. Неприкаяні, нехрещені, без імен, вони витають поміж землею і небом, шукаючи прихистку. Не знають дороги у сни. Плачуть, несповиті любов’ю і молитвами. Їхні сльози не дощами випадають, а болем. 

- Що ж мені робити? - запитав Гордій. 

- Молитися.

- Молитися? Лікарі наполягають на операції. Дорогій. А ви про молитву… про якісь душі. Кажуть, ви маєте дар. Нічого ви не можете! Все це слова. Нічого не варті слова.

- Чому ж ви прийшли сюди, якщо не маєте віри і покаяння? - запитала сестра Августа.

- Я вірю… - тихо мовив Степан.     

Сестра Августа поклала руку на худеньке хлоп’яче плече:  

- Усе буде добре. Лише не втрачай віри. І не бійся операції.  

- Операція буде? - кліпаючи очима, запитав Гордій.

- Колись ми привеземо сюди маму, - сказав Степан.

Сестра Августа кивнула головою і усміхнулася…

«Моя душа бачить…»

Він сидів у фойє готелю. Стильно одягнений. У темних окулярах. «Нічна фея», побачивши «здобич», присіла поруч.

- Сумуєш, красунчику? Тут непоганий бар.

- Він вас не бачить.

Жриця кохання невдоволено глянула на молоду гарну жінку.

- А?..

- Я його дружина.

…Літній вечір приємною прохолодою обіймав Настині плечі. Він не міг не закохатися в її вроду. І у величезні сині очі, в яких було щось магічне від неба.

Настя вкотре глянула на годинник. Назар, чоловік, чомусь запізнюється. Сьогодні четверта річниця їхнього весілля. Назар запросив її у ресторан у парку, що над мініатюрним озерцем, - тиху місцинку посеред гамірного міста. Настя усміхнулася. Назар не знає, який подарунок вона йому приготувала. Він шалено хоче стати батьком. Мріє, щоб народилася доня. Настя подарує чоловікові гарну звістку.

Почало темніти. Назара не було. Настя поволі пішла у бік автобусної зупинки. На серці ставало дедалі тривожніше.

Свекруха зателефонувала близько опівночі. Захриплим від хвилювання голосом повідомила, що Назар у лікарні. Його авто потрапило в аварію.

…Лікар співчутливо дивився на Настю.

- Ваш чоловік втратив зір. Повністю.

- Він ніколи?..

В її очах потемніло. Лікар кинувся приводити молоду жінку до тями. Опам’яталася в палаті. Поруч сиділа мати.

- Що трапилося? - прошепотіла.

- Ми не знали, що ти була вагітна.

- Була? Чому була?

Спершу втішала Настю матір. Потім - лікарка. А вона подумки прощалася з їхньою із Назаром ненародженою донечкою…

Настя так і не сказала чоловікові, що втратила дитину. Не хотіла засмучувати.  Сама «провела» душу, яка не встигла спізнати земне життя, в інший світ, до ангелів. Наодинці сумує. Кається. І мовчить…

Назар першим після лікарні затіяв розмову, якої боялася Настя.

- Ти не повинна бути моїм поводирем. Я згідний на розлучення. В моїх очах порожнеча. І в серці. І в тілі.

- Я не залишу тебе.       

- Моя кохана дівчинко, життя з інвалідом - мука. Просто, ти не знаєш цього. І я… я більше ніколи не зможу бачити тебе, твоєї вроди, усмішки. Це мука і для мене.

Дві тоненькі цівки сліз смутком пливли по Настиному обличчі.

- Не плач, дівчинко.

- Ти… ти бачиш?..

Родичі, друзі, знайомі співчували Насті й радили добре подумати, чи варто жити з незрячим.

- Мені б твою красу, - сказала Валя, одна з подруг, - я би олігарха спокусила б. А ти хочеш бути живою білою тростинкою для чоловіка-інваліда. Заради чого йдеш на такі жертви? Гадаєш, хтось це оцінить?

- Я кохаю Назара.

- Цікаво, чи надовго вистачить твого кохання і терпіння. Як із таким на люди вийти? Яка користь від каліки?

Подібних розмов Настя переслухала і пережила багато. «Він бачить більше, ніж ви», - відповідала настирливим порадникам.

…Щось підганяло Настю додому. Вона хотіла забігти після роботи в перукарню. Але на серці такий неспокій…

Назар тримав жменю таблеток. На столі - горнятко води.

- Не смій! - вигукнула.

Чоловік здригнувся. Пігулки висипалися і розкотилися долівкою.

- Ніколи, чуєш, більше ніколи, не роби цього! Навіть не думай! - кричала крізь сльози.

Назар просив пробачення. Цілував Настині руки. Його незрячі очі плакали.

- Я знаю, що тобі важко, дівчинко. Ти гідна іншого життя, іншого чоловіка. Я кожен день думаю про це і ненавиджу себе.

- Дозволь, я вирішу, що мені треба, - мовила твердо і вперто.

…Назар з Настею повільно йшли вулицею.

- Яка гарна пара! - перемовлялися між собою дві літніх жінки.

- Він так ніжно і міцно тримає її руку.

- А, кажуть, тепер не вміють кохати…

Перехожі не раз задивлялися на вродливу русявку і її гарного, ставного супутника. Дивувалися, що вона відкриває перед ним двері авто, магазину чи кав’ярні.

- До чого життя дійшло, - почула якось. - Вже жінки перед чоловіками двері відкривають.

- Догоджають, аби не втік.

- Такий може…

Назарів світ мав свої тони і відтінки. Чоловік «бачив», якого кольору настрій дружини, сміх, сум...

- Дівчинко, твій погляд зараз має голубий замріяний колір. Такий, як небо, на яке ти дивишся.

Настя здригнулася від чоловікових слів. Як він «бачить», що вона стоїть біля вікна і дивиться на небо?

А якось, коли вона повернулася з роботи добряче знервована, Назар сказав:

- Твій настрій обпікає гарячим червоним кольором. Що трапилося, дівчинко?

- Як ти… «бачиш? - запитувала здивовано.

- Це у зрячих кохання, почуття та відчуття - сліпі. А незрячі бачать душею. Кохана дівчинко, моя душа бачить тебе…

…Вони гуляли набережною неподалік їхнього готелю. Море пахло літом. Чи то літо пахло морем. Вітер бавився довгим Настиним волоссям. Назар ніжно відгортав пасма з обличчя дружини.

- Можна, я напишу ваші потрети? - запитало веснянкувате рудоволосе дівча. - Це зовсім не дорого.          

- Якщо моя дружина згідна, то можна.

Настя кивнула головою.

- Але мій чоловік не може зняти окуляри. Він…

- Його очі дуже вас люблять, - мовила юна художниця. - Ви така гарна і щастя ваше... воно не таке, як в інших. Дивне…

- Як ви знаєте? - запитала Настя.

- Ми, художники, бачимо душею, - філософськи відповіла кумедна рудоволоска. І почала накидати перші штрихи…

Плакав світ, несповитий молитвами…

Старенька Палажчина хатинка розгублено стояла поміж добротними новобудовами. Дивний, тремтливий запах мала глиняна оселя. Він був інший у літню спеку і після дощу. Взимку хатинка «дихала» особливим теплом. І, здавалося, зігрівала світ. Восени пахла картопляними димами. А навесні - молодим сонцем. 
У теплі дні Палажка куняла на осонні зі своїм старим котом. У коротенькі сни частіше почали навідуватися покійні тато з мамою і Степан.
- Добридень, бабцю! Дрімаєте? Молочка вам принесла, - розбудила Палажку й кота сусідка.
Стареньку в селі любили за добре серце і шкодували за безталанну долю.   
- Роки на сон морять. Степан приснився. Певно, скоро прийде за мною…
Заміж Палажка вийти не встигла. Щойно заручилася зі Степаном - його забрали «за Україну» до Сибіру. Додому не повернуся. «Певно, залишився Степан навіки у холодній чужій землі», - казали односельці. А в Палажки на згадку - його фотокартка, сережки півмісяцем, зроблені руками коханого, і безмежна, як світ, туга…       
- Ото, приснився Степан і каже: «Не плач, Палазю, я живий»… Хто його знає? Жодної вісточки не було. Але, якби Степан був живий, то пішки з тих сибірів прийшов би…  
Палажка перелила молоко у старий глечик. Не любила слоїків. Глечики понадщерблювалися, вушка повідлітали. Здавалося, їм стільки років, як і їхній господині. Випарювала їх кропивою. І розвішувала на старих штахетах. Навіть воду в глечиках тримала. Влітку накривала лопухами. А взимку - шматочками    старої лляної тканини.  
- Катерино, дорогенька, зачекайте-но, я вам гріш якийсь дам за молочко. Не хочу задарма.
- Я за спасівками і ранетами прийду. У вас такі слічні яблука.
- Приходьте. І за липовим цвітом. Цього року багато буде…
Палажка поставила глечик з молоком в холодному кутку кімнати. Зупинила погляд на старих знимках. Вродлива дівчина у намисті, у вишитій сорочці. Коса на голові викладена, наче корона. Спробуй упізнати в цій красуні бабу Палажку. Поруч - Степанова фотокартка. Гарні обоє…
Сватався до Палажки бригадир Дмитро з сусіднього села. Вдівець з двома доньками. Дмитро Палажці не подобався. Та й Степана забути не могла. Дівчат лишень шкода було. Старшій Марійці - дванадцятий рік ішов, Яринці - сьомий. «Виходь за Дмитра, - радили Палажці. - А те, що характер прикруватий, не бери до голови. Він же бригадир! Як буде до всіх добрий - з’їдять».
Бувало, Дмитро просив, щоб побула з доньками. Марійка з Яринкою почали звикати до тітки Палажки. Батько часто зривався на крик, а в Палажчиній оселі завжди було тихо й привітно.
…Дмитро влетів до Палажки трохи нетверезий і злий.
- Чому ти не сказала, що була заручена із засудженим? А хтось до району написав, що заміж збиралася за того… елемента… 
- За Степана. А ти не знав?
- Якби знав!.. А ще хотів дітей своїх тобі довірити. Мусив пояснювати, що мене сюди з іншого району скерували. Не міг знати. Може, й добре, що хтось завчасно сигнал подав.
Гримнувши дверима, Дмитро пішов геть. Палажчина мати аж перехрестилася:
- Видно, не судьба, доню. Хай іде на чужі руки. 
Коли батьки полягали спати, Палажка вийшла з хати. Сіла на межі, де колись зустрічалася зі Степаном, і дала волю сльозам. Плакала тихо, аби не розбудити ніч.             
Невдовзі Дмитро запізнався з приїжджою бібліотекаркою. Одружився. Не раз руку на неї підіймав. Можливо, тому нова дружина не змогла полюбити дівчат. Марійка з Яринкою, потай від батька, прибігали до Палажки.  
Дорослі Марія з Яриною не забували Палажку. В будні приходили щось допомогти. А в свята - з гостинцями. «Десь мої діти забарилися», - казала Палажка, якщо Марійки або Ярини не було кілька днів. «Сумно самій, Палазю?», - співчутливо запитували односельці. «Хіба я сама? Бог завжди зі мною», - відповідала.     
Теплими вечорами Палажка молилася надворі. Брала до молитви чисту хустину й запаску. Так вчили батьки. Йшла в садок і довго розмовляла з Господом. На закінчення завжди казала: «Боженьку, дякую Тобі за день, що минув. Благослови нічку, землю-матінку, всіх людей і все живе». Сповивши світ у молитви, йшла спати. Але сон часто залишався за порогом. Замість нього на подушці вмощувались спогади і думки…
Осінь видалася теплою та погідною. Палажка брала стільчика і, сидячи, шпортала на городі картоплю.
- Викопаємо вам городину. Не переймайтеся. Йдіть, відпочиньте, - просила Палажку Марія. 
- Погрію перед зимою старі кості. А відпочивати буду на тім світі. Гріх в таку осінь в хаті сидіти. Гарний урожай Господь послав. Кілька корчиків барабольки вишпортала - і вже ціле відро. А які ранети зародили?! Ще не доспіли, а гілля вже на землю від ваги вляглося. Мало не забула: снився мені, Марійцю, Степан. Кіньми приїхав. Такі гарні коні! «Палазю, - каже, - я за тобою приїхав. Мене відпустили…». А звідки відпустили - не встиг сказати. Прокинулась я.
- Думаєте багато про Степана, тому й сниться.
- Е, ні, дитинко. Це він знаки подає, що пора мені збиратися в далеку дорогу…   
Якось врапт Палажка підупала. Хотіла піти на город - не стачило сили. То полежить, то на сонечку з котом посидить.
- Нездужаю я, - поскаржилася Марії, коли та прийшла зі свіжоспеченим хлібом і обіднім молоком. - Голова болить ще з ночі, а пігулки закінчилися. Може б ти, Марійцю, пішла до аптеки і щось від голови взяла?
- Зараз збігаю.
Тільки-но Марія вийшла з подвір’я, Палажка поволеньки встала, пішла до хати, вмилася, одягнула нову блузку, біленьку хустину, змовила молитву, лягла і… Палажчина душа злетіла разом з осінніми птахами у піднебесся. Хмаринки підставили їй м’якенькі долоньки. А біле ангелятко огорнуло теплими крильцями...
- Заслужила Палажка в Бога легкої смерті, - перемовлялися односельці.
- Знала про свою останню годину. Спровадила Марію до аптеки…
- Доброю була. Нікого не зобидила. Чужі діти майже за рідну мали…
У старій сільській церковці відспівали Палажчину душу. У повітрі стояв запах осінніх димів і яблук. Невеличка хмарка заховала сонце і з неба впали краплі дощу. Плакав світ, що залишився несповитий Палажчиними молитвами…

Не така...

Душа спотикалася об облізлі камінці, що злісно стирчали зі старої дороги. Місцеві люди називають її шляхом. Але відразу ж попереджають: автобуси ним не їздять.
- А коли їздили? - запитала Ксеня.
Старий, з хитринкою в очах дід, засміявся:
- За совітів.
На дідовому подвір’ї й залишила своє авто. Не наважилася випробовувати ні себе, ні машину. Півтора кілометра пішки – не так уже й багато.
Ішла і картала себе: «Що ти робиш, Ксеню? Що скажеш цій незнайомій жінці?».
Серце впиралося: не зупиняйся!
Розум був безсилий. Проте спробував заперечити: «Це давні дитячі образи женуть тебе. Але ж нічого не зміниш, не повернеш».
«Вона зманила, вкрала мого батька. Він навіть не приходив у мої сни. Заборонила, певно. Вони обоє зрадили мене».
Ксеня знала: ця жінка уже літнього віку. Чи здорова? Чи жива?
«Навіщо ти все це затіяла?» - запитував розум.
«Подивитися на неї. Просто подивитися. Час украв її молодість і красу. Але ж цікаво…».
До села залишалося з півкілометра. Ще не пізно повернутися. А в голові крутилося: чи згадував батько про свою Ксеню при цій жінці? Чи хотів побачити матір? Чи думав повернутися до них?
Скільки разів Ксеня намагалася зобразити в уяві образ незнайомки-розлучниці. І не могла його довершити.
«Я хочу її побачити і простити», - виправдовувала свій намір Ксеня.
«То прости», - радив розум.
«Зараз не можу. Після зустрічі».
Ледве не спотикнулася об камінець. Згадала, як у дитинстві мама прорізувала в сандаликах «віконечка» для великих пальців. Малій було незручно ходити, але на нове взуття не було грошей. Тому сандалі жили своїм життям, а великі пальці – своїм. Ксеня не заздрила дівчаткам, у котрих пальці не просилися на волю. Вона лише мріяла про нову, гарну взувачку. Якби у них був тато…
Нарешті перша хата. Друга, третя, четверта… Боялася ступити на чуже подвір’я, аби запитати, куди має звернути. Біля криниці жінка брала воду.
- Добрий день. Я шукаю…
- Ось там, на горбочку, бачите хату? Голосно говоріть з нею. Погано стала чути. А колись такою гарною була. Не така, як усі. Катерина була, як з картинки. А ви хто їй будете?
Цікавість розбирала жінку.
- Я…
- На кого ж ви подібні?
- Я тут ніколи не була.
- Ні, таки я вас десь бачила, - не вгавала жінка. – Не часто тепер до Катерини гості ходять. А колись ходили. Чоловіки голови за нею скручували. Тут один від сім’ї втік. Бігав за Катериною. Господарку їй доглядав. На колінах повзав. Зізнавався: як скаже Катерина в криницю скочити – скочу. Вона тішилася. Сама ж інших з розуму зводила. А він, наче очманів. Може, поробила йому. Ви в місті живете? В містах менше, а в селах вміють чарувати.
- А той чоловік гарний був?
- Гарний, гарний був Петро.
Ксеня остовпіла. Петро. Це ж про її батька розказує ця жінка.
- Вона вийшла за нього заміж?
- Ні, за чужого, заїжджого, вийшла. Але він хорувати почав. Не довго прожив. А Петро до смерті до Катерини ходив. Не міг без неї жити. Вона ж хвостом виляла. Знала, нікуди Петро не подінеться. Про сім’ю не згадував. Бувало, люди казали: «Петре, одумайся. Вертайся до жінки і дитини». А він: «Нема в мене сім’ї. І не було. Тут моє життя». Тепер, певно, Катерина кається. Часто ходить на його могилу. Ой, я байки вам розказую. А ви ж спішите, бачу. Катерина любить на лавці сидіти. Може, й зараз сидить. Ідіть, не бійтеся, собаки там нема.
Неймовірно важко було йти угору. Не від утоми. Від жалю.
На лавці сидів великий рудий кіт. Ні, Котяра.
«Де ж твоя господиня?» - подумки запитала в Котяри (так нарекла Ксеня руде диво).
Мудра котяча душа щось відчула. Руде створіння невдоволено дивилося на Ксеню. Якби могло говорити, то, мабуть, спровадило б геть.
«Я не скривджу твою господиню», - виправдовувалася Ксеня перед Котярою.
На ганку з’явилася Катерина. Глянула у бік хвіртки. Побачила незнайомку. Пішла назустріч. Вона йшла поволі. Придивлялася. Крок, ще крок… Їхні очі зустрілися. Котяра зістрибнув з лавки. Сів біля хвіртки. Не хотів, аби Ксеня ступила на подвір’я.
Катерина не була схожа на спрацьованих сільських жінок. Мала ще гідну поставу. Карі очі. Колишня врода облагородила обличчя.
- Ви когось шукаєте? – запитала Ксеню.
- Так, здається, я заблукала.
- Ви у справах з району?
- Ні… так, з району.
- То вам до сільради.
- До сільради… Ваш кіт дуже гарний.
Після компліменту погляд Котяри добрішим не став. Кіт чекав, коли Ксеня нарешті забереться.
- Сільрада в цьому керунку. Звернете наліво.
- Добре, дякую. Я знайду.
Катерина пильно дивилася на незнайомку «з району».
- А я то думаю… Ви… ви Петрова донька… Ви схожі на…
Ксеня не дослухала Катерину. Різко рушила з місця. Серце котилося, летіло з горбочка, вона - за ним. Повернула направо.
Село здивовано дивилося услід. А Ксеня намагалася запам’ятати жінку, яку батько любив усе життя. І рудий Котяра стояв перед очима. А, може, то була киця.
«Тепер Катерині буде важко», - не вгавав розум.
«І мені не легко», - відповідала Ксеня.
А серце знало: Катерина піде на Петрову могилу і розповість, що приходила донька. Лише не сказала, чому приходила…

Жінка з весняним ім'ям

Самітні душі прилітають на місця непризначених побачень. Нікого не тривожать. Лише тужать. А потім, зіщулившись, бредуть у позачас. Такі душі ходять опівночі. Струшують роси й полохають тишу. І беззвучно ридають під втомленим віттям дуплявих дерев…
Старе дупляве дерево було місцем побачень Олени і Романа. Здавалося, колись деревце вибігло за місто, зупинилося і… не захотіло повертатися назад. Так і прижилося край поля.
Після роботи або у вихідні, Олена і Роман крали у себе годину-другу, аби зустрітися тут. Приїжджали на його автівці. Жодного інтиму, банальних обіцянок. І завжди на «ви». Це були побачення двох самотніх душ, які невідома сила звела докупи.
…Небо стогнало від громів. Блискавиці розсікали світ і гепались об землю. Олена втікала від грози. Перші дощові краплі змусили забути про високі підбори. Буквально влетіла у будівлю, де працювала.
- Марта!? - зупинив її незнайомий чоловік.
Олена здивовано глянула на нього.
- Даруйте, ради Бога. Ви дуже схожі на одну жінку. Думав, це вона.
- І ви даруйте, що розчарувала вас, - засміялася Олена і натиснула кнопку ліфта.
Він запитав навздогін, чи вона тут працює. Але Олена цього не чула.
Вони зустрілися через кілька днів.
- Знову шукаєте жінку з весняним ім’ям? - запитала жартома.
- Ні, шукав вас. Я справді тоді подумав… Ви дуже схожі на неї. А, може, вона схожа на вас. Ви любите каву? Можна вас запросити?
- Спробуйте…
Від затишного ресторанчика до старого дерева зовсім недалеко.
- Ви мене запросили на каву, а я запрошую вас до цього самітнього дерева, - сказала Олена.
Вони сиділи на теплій землі, нагрітій сонцем, землі. Роман розповідав про жінку, яку втратив майже п’ятнадцять років тому, але продовжував кохати. Вони разом навчалися в університеті. Вона - на філолога, він - на економіста. Вона - з родини сільських інтелігентів. Він - син із заможної чиновницької сім’ї.
- Я закохався в Мартине гарне довге волосся. Потім - в її голос. У Марти особливий голос. М’який, теплий, спокійний… Зрозумів: це моя дівчина. Ми хотіли одружитися. Спершу поїхали в село до Мартиних батьків. Мартина матір була вже пенсіонеркою. Також філолог. Батько ще вчителював. Вони мене радо прийняли. Називали сином. Вчили пити тепле вранішнє молоко. Я хотів допомогти Мартиному батькові косити траву. Здавалося, це легко. Зламав косу. Думав, лаяти буде. А він жартував, мовляв, який косар з міського хлопця… Марта любила мити волосся у травах. Пам’ятаю цей запах. Незвичний і шалено гарний… Невдовзі вирішив запросити Марту до своїх батьків. Коли сказав, що хочу познайомити зі своєю дівчиною, вони запитали: хто вона, якого роду, яких статків.
- Ти осоромиш нас перед друзями і знайомими! - хапалася за серце матір.
- Ти справді хочеш з нею одружитися? - запитав батько.
- Ніколи цього не буде! - не вгавала матір. - Сільське дівчисько захотіло до міста. В мою квартиру. Звабило мого сина. Мого єдиного сина!
- А, може, того… треба поглянути на неї, - спробував вставити слово батько.
- Вона з села! - випалила матір.
- Не гарячкуй. Якщо Ромко хоче…
- Ти… ти!.. Я не хочу бачити її в нашій квартирі!
Знайомство довелося відкласти.
- Я обманював Марту, мовляв, батьки зайняті. А тим часом пробував їх переконати у порядності нареченої та її родини. Якось Марта таки прийшла в гості. Матір вчинила скандал. Сказала, якщо Марта вагітна, то хай не сподівається, що це змусить її піти на поступки. Марта не була вагітною. Це були фантазії моєї матері. Марта образилася й пішла… Треба було попросити вибачення. Через кілька днів поїхав до неї. Але Марта залишила село.
- Не шукай її, сину, - сказала Романові Мартина матір. - Не доля вам бути разом.
Роман ще кілька разів приїжджав, розпитував про Марту. Але її батьки так і не сказали, куди подалася донька. Згодом одружився. З обраницею матері вгодив. Вона - донька батькового приятеля.
- Хотів донечку назвати Мартою. Але в нас дітей нема. Якби я знайшов її, я… залишив би сім’ю. Простіть, Олено, що забрав ваш час. Скаржуся на життя. Але ви так схожі на неї…
- Я повинна йти. Мене син чекає...
- Ви щасливі?
- Рада була з вами познайомитися.
- Ми зможемо ще зустрітися?
- Не думала, що чоловіки вашого штибу можуть бути сентиментальними.
…Чи щаслива вона? Щаслива, бо її Святославчик, її синочок, здоровий. Він чекає її. Приготує її улюблений салат. І по-дорослому насупиться, що пізно повернулася додому.
Їй би розповісти, як залишилася з хворим сином одна, коли чоловік сказав коротко, мов вистрелив:
- Я хочу жити! Нормально жити!
- А я? А він? - Олена глянула у бік сина.
- Ти - матір!
Він жбурнув ключі від квартири. Більше його тут не бачили. В Олени залишився тільки син. Її рідне, зболене маленьке тільце. Її заплакане сонечко. І запах ліків.
Сусідка подарувала образок ангелика. Скільки разів Олена зверталася до нього: «Ангелику, прошу тебе, благаю, оберігай мого синочка. Огорни його білими крильми. Заколиши його. Врятуй…»
Недугу вдалося перемогти. Святослав одужав. Мріє стати у майбутньому відомим шахістом. А наразі виграє місцеві турніри.
- Оленко, спробуй влаштувати особисте життя, - просила матір. - Самій важко.
Вона лише усміхалась у відповідь. Не йме віри чоловікам. Колишньому благовірному простила. Але не забула.
О, як щиро Олена позаздрила незнайомій Марті. Цей чоловік досі кохає її. І якби знайшов…
Роман перестрів її після роботи:
- Олено, хотів би запросити вас на каву. І ви не відповіли на моє запитання.
- Я щаслива, бо…
Вони стали друзями. Не для сторонніх очей. Спробуй довести, що між чоловіком і жінкою може бути тільки дружба, а не щось інше.
- Я везу дружину за кордон, у клініку. Кажуть, там хороші спеціалісти.
- Якщо буде хлопчик, як назвете?
- Напевно, Мартин.
У закордонній клініці надії не дали. Батьки Романової дружини радили всиновити дитину. Матір Романа була категорично проти. Батько, як завжди, спасував. Роман підримував тещу з тестем. Проте дружина навідріз відмовилася виховувати чуже дитя.

- Олено, я мушу поїхати у Мартине село. Хтось же має знати, де вона живе. Якщо в неї щаслива сім’я, не буду тривожити. А якщо ні… Дружина отримає гідне відступне. Як гадаєте, Марта простила мені? Моїй матері?
- Сподіваюся. Стільки часу минуло.
- Через два тижні день народження Марти. Тоді й поїду.
…«Раптово перестало битися серце бізнесмена, мецената Романа..», - повідомили у вечірніх новинах канали телебачення.
- Що? Ми ж позавчора розмовляли! - Олена голосніше увімкнула звук. Диктор ще раз повторила знайоме ім’я та прізвище.
Олена гортала свіжі газети. Фото у чорних рамках. І співчуття, співчуття…
- Що ж вам не давало зустрітися з Мартою? - запитувала, дивлячись на траурні фотокартки.
Після роботи пішла до старого дерева.
- Прощай, друже, - шепотіла, ковтаючи сльози. - Я буду завжди пам’ятати два роки нашого знайомства. Ти ніколи не казав, що в тебе хворе серце. А, може, воно й не було хворе. Просто втомилося… Господи, як боляче на душі, - Олена обійняла дерево.
Аж тепер помітила: дупло схоже на широко відкритий рот, з якого ось-ось вирветься зойк. А, може, дерево й справді ридало…

Вона стане птахою і прилітатиме у його спогади

Чекали весну? Невидимі небесні гінці уже сповістили світ про її прихід. Вона щойно промайнула мимо вас у знайомому образі... Не впізнали? Як же ви могли розминутися з нею?..
- На мольберті своєї уяви я змалювала ваш настрій, вашу поставу, усмішку. На безмежному полотні небес проклала дорогу до вашої душі. Я упізнала вас серед тисяч паломників, які мандрують у пошуках щастя.
Її слова губилися у тиші березневого вечора.
- Знаєш, весно, що таке доля? Це - дерево, яке росте на перехресті мого минулого і майбутнього. Я виливав на нього глеки благодатної води. Але воно опускало віття. Якось спробував воду з цього глека. Вона стала солоною…

Його слова підхопив вітер. Вона повинна почути їх…

- А зараз? Яка на смак вода у вашому глеку? Ви можете загубити дерево своєї долі. Чому ви дивилися на мене з осторогою і недовірою, коли зустрілися наші погляди? Якщо бажаєте, я тихо пройду повз ваше минуле. Ні про що не запитаю. Зупинюся біля майбутнього… щоб йти далі, - шепотіла, наче молитву.
- Ти оманлива, весно. І все оманливе. Ми спізнилися на тисячу років, щоб разом зустрічати березні…
- Ми не спізнилися. Просто, довго йшли одне одному назустріч. Долали втрати, розчарування. Життя, бувало, розливалось, наче повінь. А, може, дали збій небесні годиники…
Вона сподівалася, що він не розгубив останні крихти кохання.
- А якщо випаде запізнілий сніг?..

У його голосі, як завжди, вагання.

- Це - весняний жарт…

Вона сумно усміхнулася...

…Маленька постать віддалялася у густі березневі тумани. Він розгубився. Крок, ще крок… і вона стане недосяжною. Назавжди.
- Весно, зачекай! Самітність стане моїм гріхом. А дні без тебе - пеклом…
Вона обернулася. Він дивився в її очі кольору погідного неба. Зізнався: чекав на цю жінку цілу вічність. І не втримав. Не зумів...

Вона стане птахою і прилітатиме у його спогади. Ніжністю, якої він торкатиметься подумки. Чужим щастям, до якого він буде втікати у снах…