Спинилась доля серед заметілі…

- Ну й, застряг я тоді посеред дороги. Наче посеред світу, заметеного снігом…

Катя усміхається. Григорій ніжно обіймає дружину. За вікном заметіль. Світу Божого не видно. Хтось нарікає на таку погоду. А Катя гріється в обіймах коханого. І дякує небесам за ту хурделицю, яка колись спинила на дорозі Гришу. Катя в заметілі знайшла свою долю. Чи то доля чекала її посеред заметілі…

Катю в сім’ї називали високосною дитиною. Народилася пізно, у високосний рік. Маленькою багато хворіла. Старший брат соромився сестри. Коли вона з’явилася на світ, він уже на дівчат задивлявся - Ромкові чотирнадцять виповнилося.

А Левко вперто не вірив, що Катя - його донька. Лізка, дружина, в магазині працювала. Подейкували, часто у підсобці з чужими чоловіками зачинялася. Тому й не йняв віри, що мініатюрна Катруся - його доня.

- Ні в твоїй, ні в моїй родині такої дрібноти нема, - дорікав дружині. - А та дитина - три вершка від горшка.

Левко кликав Катю не по-імені, а просто дитиною. Нелюбов чоловіка до доньки передалася й Лізі.

По-справжньому любила Катрусю одна душа - дід Яків. Його хата стояла на самісінькому краю села, під лісом. Яків усе життя працював лісничим. І навіть, коли вийшов на пенсію, мало не щодня навідувався до лісу. Збирав ягоди, цілющі трави. А взимку підгодовував звірину. Якова вважали трохи дивакуватим і навіть побоювалися. Бувало, скаже що-небудь, а воно й збудеться. Проте ходили за помічними травами та відварами.

Дружину Яків поховав давно. Розрадою був ліс і внучка. Називав Катю горошинкою. Коли Катя пішла до школи, то більше жила в діда, ніж удома.

Яків розповідав онучці, яка трава може зарадити тій чи іншій хворобі. Про дерева, які можуть дати людині силу. Про коріння, з якого можна робити цілющі відвари. Радив не боятися лісу, бо він - живий, і відчуває, хто приходить до нього з добром, а хто зі злим умислом.

- Це погано, що я високосна дитина? - якось запитала Катя в діда.

- Не слухай дурниць. Високосний рік дарує людям ще один день. І не Господь, а люди нарекли цей рік нещасливим. Там, на небі, краще знають, як воно має бути. А люди завжди хочуть перехитрити Бога.

Наука Каті давалася легко. І коли її запитували, ким хоче бути, відповідала:

- Буду людей лікувати.

- Атож! - перекривляла доньку Лізка. - Ще мені медичка! Нема в мене грошей, аби тебе вчити. Будеш прибирати де-небудь. От тільки чи таке дрібне, як ти, відро з водою підніме? Виродилося на мою голову.

- За що ви так, мамо?

- Не мамай…

Яків утішав онуку:

- Не побивайся, горошинко, підеш учитися. Хіба я жебрак, що не можу допомогти? Та й корову можна буде продати.

У старших класах хлопці пропонували Каті дружбу, вона відмовлялась.

- Наша Мавка на принца чекає, - піджартовували однокласниці.

Мавкою прозвали Катю в школі за те, що ходила з розпущеним волоссям і любила ліс.

…Лізка прийшла до батька просити грошей, коли син програвся в місті у карти. Ромка добряче почовпли і наказали з-під землі дістати гроші.

- Коли припекло, тоді мій поріг переступила, - суворо мовив Яків. - Ти ж роками сюди голови не показувала.

- Бо ми через ту… дитиниську посварилися.

- Катя твоя донька. Це - по-перше. А, по-друге, я не збираюся покривати Ромкові борги. Мені треба внучку вчити.

Лізка метала іскри з очей від люті.

- Не хочу вас обох бачити! Щоб ви… щоб ти… В мене нема доньки.

- Та й, певно, вже батька нема? - запитав Яків.

Коли Катя вступила до медучилища, мати з батьком навіть копійки не дали. Тільки Яків підсобляв онучці. І виручала стипендія.

Перед закінченням Катиного навчання Яків занедужав.

- Я хату тобі заповів, - сказав онучці.

- Дідусю, ви ж не збираєтеся…

- Збираюся… Бабі Палазі вже сумно на тому світі без мене.

- А я???

- Шукай в місті роботу. Та ти її і знайдеш. І не забувай сюди приїжджати. Хата живе доти, поки в ній людський дух відчувається. Грубку взимку пропалюй. Не бійся сама ночувати. Тут і доля тебе знайде. Чи вже кавалера маєш?

- Ой, дідусю, які кавалери?! Диплом на носі. І про стипендію мушу думати, а не про хлопців.

Яків усміхнувся. «Ти будеш щаслива, дитинко», - мовив про себе. Певно, щось знав…

…Якова не стало восени.

Катя працювала медсестрою в районній лікарні. У вихідні їздила до дідової хати. Розпалювала грубку в холоди. Яків заготовив стільки дров, що ого-го на скільки вистачить…

…Прогноз не віщував доброї погоди. А в Каті два вихідних. Не хотіла сидіти на квартирі - винаймала кімнату в літніх родичів своєї подруги з медучилища.

Увечері приїхала до села. А вночі звіялася заметіль. Вранці вітер трохи вщух, а сніг падав і падав… Перемело вуличку. І дорогу.

Стукіт у двері сполохав Катю. Відчинила. Перед порогом стояв незнайомий молодий чоловік.

- Доброго дня. Мені б машину відкопати. Застряг навпроти вашої хати. Маєте шуфлю?

- В ганку стоїть, візьміть. Може, вам допомогти?

Рослий незнайомець іронічно глянув на низеньку дівчину:

- Не вистачало, аби ще й вас снігом задуло.

Чоловік вправно орудував шуфлею. Завів автівку. Не проїхав і кількох метрів - застряг. Знову взявся за шуфлю.

- Ходіть, чаю гарячого вип’єте. А дорогу, я думаю, скоро прогорнуть. Це ж не «глуха» траса. Та й сніг уже перестає падати.

Незнайомець, трохи подумавши, махнув рукою і подався за Катею до хати.

- Не боїтеся жити сама біля лісу?

- Я на вихідні сюди приїжджаю. В місті працюю. От думаю, як буду вибиратися. Хоча б автобус приїхав.

- Якщо хочете, підвезу вас. Мені також до райцентру. Живу там.

- Певно, ви маєте рацію. Хоча, тут так гарно. Погляньте, який ліс. Наче казка. Хотілося б ще побути.

- До речі, мене Григорієм звати.

- А я Катя.

Дорогу прогорнули аж по обіді. Катя зібралася, замкнула хату. Заметеною вуличкою почалапала до автівки.

…Додому після роботи Катя вирішила пройтися пішки. Політував легенький сніг. Дід Яків казав: то ангели перини тріпають. Але її очікував «сюприз» у вигляді Григорія.

- Певно, ваш трав’яний чай має якісь чари, - пожартував. - Мусив вас знову побачити. А, може, й чаєм ще раз пригостите.

…У них не було весілля. Катя не хотіла. Григорій спершу наполягав, а потім здався. Зате в них було щире кохання. Тепер Катя знала: не лише в книжках пишуть, що чоловіки своїх дружин на руках носять.

…Коли з’явився на світ їхній первісток, у лікарні жартували:

- Така тендітна жінка, а богатиря народила.

Й запитували в Григорія, як назве сина.

- Буде Яковом.

- Тепер мало хто таке ім’я дітям дає.

- Його носила гарна людина. Тепер буде носити наш син.

…Маленький Яків заснув. За вікном витанцьовує хурделиця. Катя запарила трав’яний чай. Налила в горнята.

- Коли вщухне сніг, треба до села поїхати. Хату провідати. В грубці запалити, щоб дух пішов, - мовив Григорій.

Катя вдячно усміхнулася. Долила коханому чаю. І їй вкотре спало на думку: як дідо Яків знав, що вона стріне свою долю біля його хати…

Новорічна казка для двох

У вікно заглядав промерзлий вечір, схожий на хлопчиська, який загубив рукавиці і тепер тулить задубілі руки до теплої, від її подиху, шиби. Нечутними кроками ступало новоріччя. Небо упродовж дня витріпувало кожну хмаринку. І нарешті прибирання Всесвіту завершилося. На снігу, немов жовті намистинки, розсипалися квадратики вікон. А над ними - магічне зоряне шатро.    
Маленьке ялинятко чекало, коли мініатюрні іграшки прикрасять його куцу зелену сукеночку. Олена поставила деревце у велику вазу з водою і святково одягнула.
- А шампанського нема, - мовила сама до себе. - Я навіть відкривати його не вмію. І мандаринок не купила. І…
Горло здушили сльози.
- Тільки не плакати! - вмовляла себе. - До Нового року ще є час. Треба бігти до магазину. А шампанське… відкрию вікно і спробую… хай стріляє на вулицю.
Діти наставили вздовж тротуару поважних сніговиків і маленьких сніговичків. Вони усміхалися до Олени кумедними розмальованими ротами. Вона поправила великому сніговику носа-морквину, який, мабуть, приглянувся голодній пташці. А маленькому сніговичку припасувала загублений прутик…
Шампанське, мандарини, шоколадні цукерки, улюблене пісочне печиво… Шкода, що в кошик не можна покласти гарний настрій в обгортці зі срібної фольги…
Оленин чоловік після «відряджень» в інший кінець міста, кілька років тому став колишнім.
У «холостяка»-залицяльника з сусіднього офісу виявилася в асортименті дружина і двоє синів-підлітків.
Марічку, Оленину доньку, батьки забрали на канікули у невеличкий райцентр, де купили після виходу на пенсію хату. Обійстя стояло під лісом. Тому на кожні канікули бабця з дідом забирали десятирічну внучку дихати свіжим повітрям.    
Подруги кликали Олену на новоріччя у свої сім’ї. Дякувала і відмовлялася. Повертатися самій зі свят дуже сумно…
Олена застелила журнальний столик в’язаною білою серветкою з голубенькими сніжинками (подарунок подруги-майстрині), дістала старий дерев’яний підсвічник, який дістався від бабці, поклала в ажурні вазочки апельсини, цукерки, печиво. Взяла з холодильника охололе шампанське. Відкрила вікно на кухні: хай корок летить на вулицю, а не в абажур, а вино ллється на сніг, а не на стіни.
Мобільний заграв новорічний хіт «Happy New Year». На дисплеї висвітився невідомий номер. «Хтось помилився», - подумала. «Алло! Олена? З наступаючим!». «Ви… хто?». «Отакої! Одногрупника не впізнала. Льонька я! Степанюк! Ти мені свій номер телефону дала, коли ми бачились останній раз. Ось і знадобився…». «Телефонуєш із Польщі?». «Я перед дверима твого під’їзду…».
Льонька з валізами розгублено стояв у коридорі й пояснював Олені свої перипетії.
- Ключі від батьківської квартири забув. Уявляєш, все взяв, а ключі забув! Я повинен був приїхати на Різдво. Але випало трохи більше вільного часу. Хотів батькам подарунок зробити. Приїхав, а їх нема. Мабуть, пішли до друзів святкувати. Це в них така давня традиція. Мобільні не відповідали. Певно, вдома залишили. Думав у готель іти. Але згадав, що маю твій номер телефону. І живеш недалеко. Якщо тобі незручно, я піду. Ой, звідки так дує?
- Я хотіла шампанське відкрити. Боялася, аби не вистрелило, ось і… Та не стій в коридорі. Заходь.
- А донька де?
- У батьків.
- Заміж вдруге не вийшла?
- Як бачиш… 
Льонька відкривав шампанське. Олена гріла грибний суп та котлети - колишній одногрупник був голодний. До Нового року залишилося кілька хвилин.
- Мені дуже незручно, - сказав Льонька, наливаючи у фужер шампанське. 
- Це тост?
- Я навіть не думав…
- Льонька, ти від своїх польських колег-викладачів таких тостів навчився?
- За тебе!
- За зустріч! З Новим роком!
Льонька закушував шампанське супом з котлетами, жартував над своєю оказією. Розпитував Олену про університетських знайомих, роботу в турфірмі.
- А ти як живеш? Одружився нарешті?
- Не було часу, - засміявся. - Робота, робота… На побачення або запізнювався, або не встигав. Якось так…
Вони розмовляли, поки не почало світати. Врешті Льонька задрімав на дивані. Олена прилягла в доньчиній кімнаті.
Уранці задзвонив Льоньчин телефон:
- Мамо? З Новим роком! Скоро буду. Не хвилюйся. Все гаразд. Я розповім…
Після горнятка кави Льонька почав збиратися додому.
- Олено, ти справді не ображаєшся?
- Звісно, ні. Вважатиму твою появу новорічним сюрпризом.
Льонька зателефонував надвечір наступного дня:
- Привіт, Олено. Ти вдома? А я - перед дверима твого під’їзду. Можна?
Льонька прийшов з великим букетом холодних білих троянд:
- У знак вибачення! А ще хотів би запросити тебе до міської ялинки. Пригадуєш, як ми майже усією групою колядували біля ялинки? Сашко Куций зняв свого капелюха, а люди подумали, що це спеціально і почали гроші кидати. Заробили на святковий стіл.
Олена одягла білу шубку, в’язану білу шапочку, шалик, рукавички.
- Мушу пильнувати, аби не загубити тебе в снігу, - пожартував.
Льонька обережно підтримував Олену під руку на висковзаному дітьми тротуарі. Він і сам був схожий на хлопчиська. Розхристана куртка. Вітер закинув на плече шалик. З кишень стирчали рукавиці.
- Застебнися. Рукавиці одягни. Холодно ж…
Олена поправила Льоньчиного шалика. А він узяв її руки і почав цілувати кожен пальчик. Хтось дивився на них, дорослих, з осудом. Хтось - із заздрістю. А хтось - з ніжністю. Народжувалося кохання…
З неба посипалися великі лапаті сніжинки…

Щастя, знайдене у снігах

Для маленької Зої зима пахла мандаринками, ялинками, шоколадом, материним і батьковим сміхом. А деревця і кущики, вбрані у білі снігові льолі, були схожі на наречених. Якось дівчатко, коли батьки переглядали свої весільні фотографії, серйозно мовило:        
- А я хочу, щоб моє весілля було взимку! 
- Сонечко, взимку холодно. І квітів нема, - сміючись, відповіла мама.
- Я - сніжинка! - тупнула ніжкою доня і побігла до вікна.
М’якенькими, білими лапками, ступав холодним жовтим листям перший сніг. Несмілива завірюха починала білий танець під тьмяними софітами ліхтарів. Дівчинка зачаровано дивилася на народження зими…
З Ігорем Зоя зустрілася на вечірці у подруги-одногрупниці Ліди. Здавалося, поруч сиділо не двоє донедавна незнайомих людей, а близькі родичі. Обоє синьоокі, біляві, вродливі. Доля-невидимка милувалася ними і сумувала водночас. Вона ж бо знає те, що непідвладне людям - майбутнє.
Весілля Ігоря і Зоя відгуляли взимку. Швидко пролетіло чотири роки подружнього життя. І тепер вони чекали первістка. Лікарі сказали: буде дівчинка.
- Назвемо Сніжанкою. Ти не проти? - запитала в чоловіка.
Ігор у відповідь поцілував дружину.
Маленька народилася здоровою, а Зоя після пологів почува себе зле. Жила від лікарні - до лікарні.
Доня тягнула рученята до тата, усміхалася, але він завжди поспішав. Винувато пояснював: мушу багато працювати. Зоїне серце, коли чоловік наспіх цілував її і Сніжанку, починало шалено й тривожно битися…   
Інколи забігала Ліда. Ігор у присутності подруги ніяковів. І Ліді було трохи некомфортно. Зоя нічого не помічала. У неї були зовсім інші клопоти.
Через тиждень, як відсвяткували два рочки Сніжанки, Ігор прийшов додому раніше, ніж зазвичай.
- Зою, ти повинна вислухати мене. Не хвилюйся, будь ласка. Я буду допомагати, не відмовляюся від аліментів, але не можу більше жити з тобою. Ти була часто в лікарні, я відвик від тебе, як від… жінки.
- Хто вона? - чужим, хрипловатим голосом запитала Зоя.
- Ліда.
Зоя не влаштовувала сцени. Він щось запитував - вона відповідала. Що саме - так і не може тепер згадати. А Сніжанка ховалася то за тата, то за маму. Сміялася. І щось щебетала, щебетала…
Аж коли Ігор зачинив за собою двері, стало невимовно боляче. Навіть фізичний біль не був таким нестерпним. Ліда, подруга!..
Сльоза доганяла сльозу. Зоя плакала тихо, аби не злякати Сніжанку. А доня маленькою долонькою витирала мамине обличчя. І зовсім по-дорослому зітхала…
Батьки заспокоювали Зою.
- Ти ще будеш щаслива, - гладила, як у дитинстві, Зоїну голову матір.
- Натовкти б писок зятенькові, - ходив туди-сюди кімнатою злісний батько. - Не чоловік він…
Розлучилися з Ігорем без скандалів. Він приносив Сніжанці подарунки, вітав зі святами. Зоя навчилася сприймати його, як чужу, посторонню людину.
Не зважаючи на пережите, Зоїне здоров’я поліпшувалося. Тепер вона частіше зупинялася біля дзеркала. Але вродлива жінка з сумними, серйозними очима не була схожа на колишню Зою.
- Може б ти повернулася на роботу. Серед людей легше, - радила матір. - Сніжанці раду дамо. Сьогодні заходила в аптеку, дівчата запитували про тебе.
- А й справді, - підтримав батько. - А то з дому не виходиш.   
…У вихідні Зоя садила Сніжанку на санчата і везла до парку. Ліпили разом маленькі сніговики. А дорогою додому заходили до магазину за мандаринами-апельсинами.
Цього дня Зоя ледве тягла санчата. Снігу нападало стільки… Сніжанка тримала торбинку з апельсинами. Врапт санчата зашпорталися і перевернулися. Сніжана злетіла в сніг. Апельсини жовтими клубочками покотилися по дорозі.
Зоя однією рукою обтріпувала доньку, іншою - намагалася зібрати апельсини.
- Не можете ради дати, дівчата? 
Незнайомий «рятівник» допоміг зібрати апельсини, витріпав маленький коцик і застелив санчата.
- Нині дорогами ходити важко, а ви хочете їхати. Давайте, підвезу вас, - пожартував. - Зима тільки почалася, а вже замело. Моя машина стоїть в гаражі, і твою, малеча, треба поставити.
- Нам не далеко, - сказала Зоя.
- А тато мене ніколи не возив, - обізвалася Сніжанка.
- Не хвилюйся, маленька, зима тільки почалася. Навозиться. А то мама ще загубить тебе в снігу.  
- Ось наш будинок. Дякуємо.
Незнайомець у відповідь усміхнувся.
У зимові дні в аптеці людно.
- Доню, що б ти мені від кашлю дала?
- Пані, ті ліки дуже дорогі, знайдіть-но щось дешевше.
- Швидше рухайтеся! Шукаєте півгодини одні таблетки!
- Доброго дня. І як ви це так спокійно терпите?
За віконечком стояв знайомо-незнайомий «рятівник». Купив «простудні» ліки. Подякував. Непомітно затримав на Зої погляд. 
Ці дні видалися доволі холодними. Після роботи хотілося якнайшвидше додому. А на зупинці, як на зло, завжди багато людей, тиснява.     
- Зою, доброго вечора. Хотів би підвезти вас. Якщо дозволите.
- Звідки ви?..
- На бейджику прочитав. А я - Максим. Зізнаюся: чекав, коли ви закінчите роботу. Погоджуйтесь, бо замерзнемо, поки будете думати. Чи вас чоловік зустрічатиме?
- Ні!
Дорогою додому Зоя дізналася, що Максим одружився на другому курсі. А на п’ятому розлучився. Його дружина закохалася у перспективного і не бідного викладача. Тепер і Максим має власну справу. А особисте життя відклав на колись.
Максим намагався не набридати Зої. Інколи забігав до аптеки. Деколи підвозив додому. А ще любив звіддаля спостерігати, як Зоя і Сніжана ліплять у парку сніговичків, кувиркаються у снігу... Відчував: йому подобаються ці дві білявки. Але давнє розчарування вперто не бажало відпускати.
…Доля-невидимка знала: колись Максим зліпить для Сніжанки величезного сніговика. І називатиме маму й доню «щастям, знайденим у снігах». Просто, ще не час…

Шматочки щастя для сірої Мишки

Вітрина дорогого магазину лукаво дивилася на «давно не в моді» Настине пальто, спідницю «в клітинку» і вив’язаний з двох старих «новий» светр. Настя завжди зупинялася біля цієї вітрини. Взятися на ручку дверей не наважувалася, бо магазин їй видавався іншим світом, у який лячно ступити.
Жінки виносили звідти запахи дорогих парфумів і речей, гарні коробки. Власниці обновок здавались Насті холодними й байдужими.
Особливо подобалась вітрина увечері. Яскраве світло струменіло теплом. Воно дивними тонами лягало на обличчя покупців і з них зникали байдужість та холод.
Магазин біля зупинки. Тому на Настю ніхто не звертав уваги. Стій, скільки заманеться. Додому після роботи дівчина не поспішала - за порогом на неї чекає самітність.
… Не гріло пальто «давно не в моді», холодом пронизував жаль до себе, а вечірній час нагадував: пора додому. Нічого з порожніми кишенями задивлятись на дорогі речі. Проте ноги немов приросли до асфальту. Настя подумки одягалась у стильний рожевий костюм. Приміряла такого ж кольору черевички. Щойно їх міряла манірна блондинка, але чомусь не купила. О, цей пронизливий вітер… А шалик, що на манекені, мабуть, м’який і дуже теплий. Вiн зараз такий доречний…
- Вам це подобається? - зненацька почула Настя.
- Що?!
- Речі в цьому магазині вам подобаються?
Насті здалося: їй перебили чудовий сон, у якому вона була щасливою. Глянула на того, хто осмілився повернути на грішну землю. Дівчині стало неприємно. Цей незнайомець вивідав її таємницю. Він був схожим на злодія.
- Так дивляться на своє минуле. А, може, на майбутнє, - не вгавав.
Настя не дозволяла собі спогадів про минуле. Хоча, цей магазин, лукава вітрина… Три роки тому тут висіла вицвіла вивіска «Закусочна».
- Вам холодно?
Настю ніхто не запитував, холодно їй чи спекотно, добре чи зле. Здавалося, світ відгородився від неї, а, може, вона відгородилася від світу.
- У вас трапилось нещастя?
… Настя хотіла бути щасливою. Потім зрозуміла: щастя - примара, яку вигадують такі, як вона. А потім за це розплачуються, бо після зневіри і розчарування приходить біль. Вiн змушує копирсатися у минулому, даються взнаки дитячі образи, дратує нинішня невлаштованість. Дитячі образи Настю дістають чи не найбільше. Про своє дитинство може розповісти лаконічно: нічого не мала. А ще весь час крутиться в голові запитання: чому?
… Незнайомець з цікавістю розглядав Настю. А вона приміряла на себе оте «чому?». На фоні цієї уявної незграби тьмяніли розкішні сукні, втрачали блиск дорогі прикраси, ставало тісним і мульким вишукане взуття.
… Він зустрічався з багатьма жінками. Вони не були схожими на мишку-незнайомку. Це були розкішні дами, які знали собі ціну. І він знав скільки вони коштують. Кожен флірт спустошував гаманець. Його гроші, наче пісок, сипалися крізь забаганки чергової пасії. Розумів: слова вдячності цих жінок - фальшиві.
Звернути увагу на незнайомку змусив її погляд, яким роздивлялася вітрину дорогої крамниці. Такі очі подобаються художникам і поетам. У юності за такі очі він пішов би на край світу. А тепер?..
Настя розглядала, радше, вдавала, що розглядає вітрину. А він розглядав її. Якби побачили цю картину його друзі чи якась із «коханих жінок», подумали б: захворів. Його смаки, статки, стиль життя і… якась сіра мишка. Він довго не наважувався підійти до неї. Знайомитися з «такими» жінками не вмів.
… Настю до сих пір боліло, що мати ніколи не хвалила її за гарні оцінки, не поспішала справляти обновки, не цікавилася, що робитиме після закінчення школи. «Станеш повнолітньою - розміняю квартиру, дам тобі кімнату й живи. Ти зруйнувала мою долю, бо не знаєш, що означає бути одинокою матір’ю…». Такі монологи Настя слухала майже щодня. І вкотре запитувала у себе: чому?
Мати помешкання розміняла. «Тепер ти доросла, - сказала, - турбуйся про себе сама».
Настя пішла працювати у дитсадок нянею. Маленькі непослухи стали для неї великою веселою сім’єю. Згодом заочно вступила до вузу. Поміняла садочок на більш оплачувану роботу у заможних людей.
- Перепрошую…
Незнайомець знову перервав Настині думки. Продавці уже зачиняли крамницю.
- Цей магазин є для вас чимось особливим?
- Мені потрібно йти, - відповіла.
- Можна, я з… вами?
- Куди?
- Просто так. Проведу вас. А за це ви скажете своє ім’я.
- Настя!
- Анастасія… Гарно… Дівчині з таким іменем личить одяг з цього магазину.
Він картав себе за банальність. Подумки висміював своє «залицяння». Не знав, що їй ще сказати. Його «дорогі» жінки, почувши слово «магазин», впадали в ейфорію. А мишка… Їй байдуже.
- Ось мій дім. Добраніч. Дякую, що провели.
Він добряче промерз. Треба було підвезти її на авто. Хоча, вона, мабуть, у нього не сіла б.
Злився на себе, мишку, на весь світ. І знав: завтра знову приїде на це місце. 
Настя думала про вечірню пригоду. Що цьому чоловікові від неї потрібно? Він не з тих, хто захоплюється такими, як вона. Вирішила завтра не зупинятися біля вітрини. І післязавтра…
Три дні марудив холодний дощ. З роботи Настя їздила тролейбусом. Крамничка мило усміхалася освітленими вітринами. Настина зупинка була наступною.
На четвертий день йшла додому пішки.
- Зачекайте, Анастасіє! Чому ви так швидко пробігаєте біля свого улюбленого магазину?
- Дайте мені спокій!
- Не ображайтеся. Послухайте…
І не давши часу на заперечення, почав розповідати. Це скидалося на сповідь. Так, він ніколи не зустрічався з такими дівчатами. Його вабили інші жінки. Але згодом відчув: від цих зустрічей в душі порожньо. Змінюються жінки, минають роки, а нічого не залишається. Йому набридло солодкаво-примхливе: «Котику, я тебе чекаю». Настю побачив випадково. Інколи купує дещо в цій крамничці. Чомусь звернув на неї увагу. На погляд… Про себе нарік її Мишкою. І був упевнений: вона ніколи не назвала б його Котиком.
- Ви навіть не сказали, як вас звати.
- Артем! Анастасіє, розкажіть мені про себе.
- Нічого не мала.
- Що?
- Пробачте. Думки вголос. Моє життя… просте, звичайне…
Над вечірнім містом закружляв перший сніг. Настя, як у дитинстві, підставила долоні для сніжинок.
- Задумайте, Артеме, бажання. Воно обов’язково збудеться. Це ж перший сніг.
- А ви вірите?
- Хотіла б…
- Я вже задумав.
Його бажанням була ця дивна дівчина, яку прагнув зробити щасливою. Але спершу повинен навчитися цього. Сірій Мишці потрібно дарувати щастя  маленькими шматочками, вона ж бо не схожа на його колишні киці. Ще у переліку бажань - сім’я, діти…
- Анастасіє, у нас… у вас буде все чудово.
- Що?!
- Думки вголос.
Крамничка дивилася на Настю великими здивованими вітринами…

"За щастя твоє..."

Під Соломіїні ноги з ялинки впала шишка. Гарна, продовгаста, трішки наїжачена. Дівчина глянула вгору: от дивно, наче хтось невидимий знає, що сьогодні в неї день народження. І гадки не мала, що це буде єдиний її подарунок.
Колектив, у якому недавно почала працювати, чи то байдужий, чи інертний. Чужим життям, окрім заступниці директора Віти, на людях – Вікторії Леонідівни, ніхто не цікавиться. Вікторії поза тридцять. Вона не втомлюється чекати гідного кавалера з гідними статками. Проте принци на білих конях, себто, «Мерседесах», заступницю шефа вперто не помічають. Певно, тому Віта не долюблює молодих дівчат. Недоброзичливість начальниці вловила на собі й Соломія.
Вікторія Леонідівна вітала співробітників зі святами на власний вибір. Шефа. Головного бухгалтера. Шефову пасію. Шефового водія. І декого з тих, хто приносив Вікторії каву, щось до кави і не втомлювався вихваляти її чесноти.
На роботі Соломія не встигла завести подруг. Зате чоловіча половина симпатизувала новій працівниці.
Соломію робили гарною очі. Великі, спокійні, сині. У школі та в інституті вони не одного могли б звести з розуму. Але ті очі дісталися Соломії. Тому були безпечні для численних залицяльників.
Грудневий вечір закрався раптово. Небо опинилося у сніговому сповитку. Здавалося, вітер хотів вивільнити світ від білої пелени. Він розшарпував, розвіював холодні шати. За вікном танцював хаос.
Шеф милостиво дозволив піти з роботи раніше. Раділи всі, крім Соломії. Куди їй поспішати? Коханий став колишнім. Її сині очі не втримали хлопця перед зрадою ліпшої подруги. Також уже колишньої.
Забути про власне свято. Заплутатися у завірюсі. Загубитися у зимі. Поспішали, шпорталися у снігах люди. «Ну привітайте ж хто-небудь! Усміхніться хоча б!», - безмовно голосило Соломіїне серце. Ніхто не почув…
І вдома не згадали про її свято. Точніше, згадали, коли Соломія пішла на роботу. В хаті прокотилася чергова родинна буря. Відколи Соломія з’явилася на світ, батько пиляє матір за її сині очі. Тато – кароокий, мати – також. А донька? Звідкіля ці величезні сині очі? Чиї вони? Батьки сперечалися, а Соломія відчувала вину.
Після скандалів у квартирі наставала тиша. Так могло тривати день-два. Кожен Соломіїн день народження – традиційний день суперечок. Через оті родинні перипетії дівчина сторонилася залицяльників.
Павло був першим її серйозним захопленням. Але до того часу, поки не запитав:
- Соломіє, це правда, що ти… ну, твій батько - це не твій батько?
Від здивування очі дівчини стали ще більші і синіші.
- Дурниця! Як ти міг таке подумати?
- Мені Наталка сказала.
- Що ще вона тобі сказала, Павле?
- Ну… якщо твоя матір… словом, ти також можеш… зрадити…
Соломія безмовно повернулася і пішла геть. За кілька хвилин вона втратила Павла і найкращу подругу.
- Мамо, це правда? - запитала Соломія після Павлового одкровення.
- Що правда?
- Хто мій батько?
- А ти не знаєш?
- Звідки мені знати?
Дівчина вперше в житті таким тоном розмовляла з матір’ю.
- Це він тобі сказав?
- Хто?
- Та нічого я не казав, - крикнув з кухні батько.
А потім зателефонувала Наталка. Просила вибачення. Мовляв, позаздрила, бо Павло гарний хлопець, ось і наговорила дурниць. А почула новину випадково від своєї матері. Може, це й неправда. Але люди кажуть…
Соломії було нецікаво слухати, що кажуть люди. Вона поклала слухавку. Підійшла до дзеркала. Великі сині очі споглядали сполохано-сумно. Наче хотіли сказати своїй господині: «Нічого не запитуй. Не знаємо…».
… Бам-бам-бам… Дванадцята ночі. День народження закінчився. Врапт Соломія спохватилася. Побігла на кухню, відкоркувала шампанське. Наповнила келих золотистим трунком. «За твоє здоров’я, Соломіє. За щастя. За…». У келих скотилася сльоза. «Тільки не плакати», - вмовляла себе дівчина. Проте душа захотіла бути неслухняною. А на думку спав віршик зі шкільних років: «Пусть снежинка пушистого снега поцелует тебя от меня». Ці рядки завжди смішили Соломію. А сьогодні вона збагнула, що в цих маленьких банальностях живуть радощі, незруйновані почуття…
Із телеекрана симпатичний співак дарував своїй, а радше, якійсь абстрактній коханій, серце, любов, ще й на додаток – півсвіту. «Навіщо їй так багато?» - промайнуло недоречне запитання у Соломіїній голові. Дівчина усміхнулася. І тихенько увімкнула свою улюблену пісню: «Від туману і тополі народився вітер в полі. Народився він в сорочці голубій. Його весна в гори звала, його осінь чарувала. А він зиму щирим серцем полюбив…»
Соломія крізь вікно зачудовувалася шаленим сніговим танцем, у якому загубила голову груднева ніч.
«Вітер в зиму закохався, дні і ночі милувався…» Це ж про неї, про неї... Але Соломія ще не знала, що крізь передноворічні заметілі добирається до неї її Доля. Просто небесний годинник ще не пробив щасливий час. Але стрілки вже наздоганяють одна одну…