Доля насміялася над ним…

Він упізнав Софію. Стільки часу минуло, а вона майже не змінилася. Тендітна, зі смаком одягнена. Така ж зачіска, як у молодості, – Софії завжди подобалося каре. Поруч молоденький хлопець у військовій формі. Схожий на неї. Син…

Кирило не наважився підійти до Софії. Йому нічого розповісти. Нічим похвалитись…

…Софія з Кирилом – односельці. І однокласники. Міцний, високий Кирило закохався у тендітне дівча. Шкодував, що живуть на різних вулицях – міг би йти до школи чи повертатися додому із Софійкою. Коли б завіяло дорогу, вона ступала би по його великих слідах, щоб не набрати снігу в чобітки. А ще розповідала б йому цікаві історії – дівчина любить читати. Їй навіть Олександра Максимівна, вчителька української мови і літератури, свої книги з дому приносила.

Софійку у школі любили. І шкодували. Її виховували дідусь із бабусею. Матір від запалення померла. Дівчинці тоді десять років було. Батько з ними не жив, відколи поїхав до міста гроші заробляти. Вродливий Степан завжди подобався жінкам. От і не встояв перед чарами міської пані. З Мартою, Софіїною матір’ю, розлучився.

Дуже сумувала Марта. Подейкували, лікуватися не хотіла, коли занедужала. Мовляв, нема життя без коханого Степанка.

Степан надсилав доньці аліменти. І обіцяв: коли Софія виросте, забере її до міста, аби там вступила на навчання.

Леся, Кирилова матір, працювала в аптеці. Гордій, батько, – в сільській раді. Мали родичів за кордоном. Дітей у тамтешніх свояків не було, тому не скупилися для родини в Україні. 

Кирилові батьки вирішили: син вивчиться, знайде роботу та осяде у райцентрі. Не хотіли відпускати одинака далеко, бо з ким на старість залишаться?

А хлопець не мислив життя без Софійки. І готовий був кинутися за нею на край світу…

Софійка гарно закінчила школу. Вступила до університету в обласному центрі й оселилася у батьковій квартирі. У Степана з новою дружиною дітей не було. Спершу Ніна фиркаоа до Софії. Але згодом пристрасті вгамувалися.

Кирило навчався у райцентрі в технікумі. На симпатичного хлопця задивлялися однокурсниці, а він чекав вихідних, коли приїде додому Софія. Подумки освідчувався їй у коханні. 

Кирилові батьки знали, що син «сохне» за Софією. Але не бачили її своєю невісткою. 

У райцентрі, по сусідству з Лесиною рідною сестрою жили Степанчуки. Заможні. Мали єдину доньку Світлану. Якось, побачивши Лесю, Світланин батько чи то жартома, чи всерйоз мовив:

– А моя донька сподобала вашого сина. Просила, аби розпитав у вашої сестри про нього.

– Та хіба в місті мало гарних хлопців?

– А хто їх, молодих, зрозуміє? Може, й справді колись сватами станемо.

Леся була б не проти…

Кирило ревнував Софію до всіх хлопців на світі. Там, в університеті… Які лише думки в голову не приходили?! А Софія щовихідних поспішала до бабусі з дідусем і до нього…

– Закінчуй зі своєю любов’ю, – якось сказала Кирилові матір.

– Ти про що, мамо?

– Я про Софію. У неї своє життя, в тебе – своє. Що вона має? Отримає диплом. Оце і все багатство.

– Я також планую після закінчення навчання працювати в обласному центрі. І ми з Софією…

– Що??? – перебила сина Леся. – Це вже ні! Забудь! І про область, і про Софію. Втовкмачую в твою голову: хто вона така? Сирота. Ну, допомагає батько. Але це тимчасово. Ми її на своєму горбі волокти не збираємось.

Кирило такою агресивною матері ще не бачив.

Згодом Леся почала розпускати селом негарні плітки про дівчину…

Кирилові батьки свого домоглися: сина з Софією розсварили.      

…Степанчукова донька була повна протилежність Софії: любила тусуватися в барах. Нерідко прогулювала пари в медичному коледжі і не вилетіла з навчання лише завдяки тому, що її батько товаришував із директором навчального закладу.

…Софії було боляче. Її зрадило перше і єдине кохання.

А Кирило згодом дорікатиме собі, що залишив Софію і з’язав своє життя зі Світланою…

…Софія вийшла заміж. У неї люблячий чоловік. Син. Вона робить кар’єру.

А життя Кирила спочатку нагадувало передпокій до пекла, а згодом перетворилося на пекло.

Світлана й після заміжжя «зависала» в барах. На Кирилові докори тесть із тещею відповідали:

– Молода наша дівчинка, вітер в голові свище. Це минеться…

Світлана забажала змінити районний центр на обласний. Мовляв, нудно тут, жодних перспектив. А там, може, в медичний університет вступить.

– Та ти ледве коледж закінчила, – іронічно мовив на те Кирило.

Проте її батьки ідею підтримали. І сватів переконали. У складчину купили квартиру в області. Знайомі допомогли з роботою. Та Світлану й далі вабило безтурботне життя.

Кирило хотів дітей. Може, хоча б це спам’ятало молоду жінку. Але Світлана категорично не бажала народжувати. Для неї – це зайвий клопіт.

Усе частіше поверталася додому напідпитку.

– Як тебе на роботі терплять? – запитував Кирило.   

– А я після роботи розслабляюсь.

– Скоро руки будуть тремтіти, що й укола не зробиш…

Вони розлучилися. Жили в одній квартирі. Він – у своїй кімнаті. Вона – у своїй. 

Не раз чув, як сусіди кидали услід:

– Кирило не п’є, а Свєтка… Як із такою жити під одним дахом? Добре, що хоча додому своїх «подруг» чи «друзів» не водить.

Йому було соромно. І він укотре пробував скерувати Світлану на шлях істинний. Вона ж огризалася:

– Ти мені хто? Чоловік? Ми розбіглися. Забув?

У вихідні Кирило їздив у село. Допомагав батькам. Про невістку ті не заводили мови. А він сумував. У селі спогади повертали в минуле. Дивно: скільки років живе в обласному центрі, а Софії так і не зустрів. Зате сусідка розповіла, що недавно Софія на могили рідних приїжджала. Така ж гарна, привітна. При посаді, а не загордилася…

…Його згуба йшла зі своїм сином. Він щось розповідав. Софія усміхалася. Вродливий. І йому дуже личить військова форма. А Софії личить її вічна зачіска. Її одяг. Її… Їй личить усе…     

Кирилові не хотілося повертатись додому. Бродив вулицями вечірнього міста. Шкодував і лаяв себе. У нього могла би бути гарна дружина. Син, а, може, донька. Чи двійко дітей. Він міг бути щасливим. Поспішати до сім’ї. Міг би…

Думки перервав телефонний дзвінок:

– Вашу дружину збила автівка. Вона була нетвереза і переходила дорогу поза межами…

– Вона не моя дружина. Ми з нею…

– Слухайте, потерпіла сказала, що ви її чоловік. Вона знаходиться в міській лікарні номер…

Слухавку поклали.

Кирило їхав до лікарні.

Доля нині насміялася над ним, що колись не послухав її…

 (Фото ілюстративне, з Інтернету).

Пізнє каяття

На Євиному подвір’ї сумувала журавка: її  журавлик повертається до гнізда, до пташат-журавлят, а молоду жінку коханий покинув назавжди. І маленьку донечку залишив. Птахи розуміють, коли в людей радість чи горе. Журавка, якби могла, обійняла би трирічну Віту великими м’якими крильми…

...Матір не була щаслива, що Єва виходить заміж за Ростика з сусіднього села. Серце добра не віщувало. Бо всі знали: Ростик не одній дівчині голову крутив. А в місті майже рік жив із набагато старшою за себе жінкою. Хвалився перед сільськими парубками, що «ягідка» одягає-взуває його, догоджає. Чи то «ягідка» набридла Ростикові, чи він її. Розбіглися…

Невдовзі ловелас поклав око на красуню Єву - єдину доньку місцевих учителів.

Таміла Павлівна просила колишнього свого учня дати доньці спокій. Той не вельми шанобливо відповів:

- А то що, двійку поставите? Єва кохає мене, а я - її. Не заважайте нам.

Після весілля молодята жили у Євиних батьків. Їздили до райцентру на роботу. В селі дивувалися: невже Ростик справді взявся за розум?

Євине щастя тривало до народження донечки. Коли з’явилася маленька, чоловік часто почав затримуватися на роботі. Деколи залишався на ніч у райцентрі. Казав, разом із товаришем ремонтує машини, мовляв, витрати збільшилися, тому й довелося шукати додатковий заробіток. Єва вірила. Її батьки - ні.

- Де ж ті гроші, які днями й ночами заробляє Ростик? - запитувала матір.

- Він хоче яке-небудь авто купити, - виправдовувала чоловіка донька. - Аби не автобусом добиратися щодня.

А селом пішли чутки: бачили Ростика з якоюсь кралею. Йшли попід ручку. Дійшов поголос і до Єви.

- Це правда, що люди говорять? - запитала у благовірного.

- Правда, - відповів. - Тільки не влаштовуй скандалу. Можемо розлучитися мирно.

- Але я... я не хочу. Ти її кохаєш?

- Люську? Мені з нею добре.

...Єва склала чоловікові речі. Заглянула ще раз до шафи, в шухляди. Не залишилося нічого. Лише смуток і порожнеча в душі.

Увечері Ростик з товаришем забрав свої пожитки.

- І не переслідуй мене, не турбуй. Тепер в мене своє життя, в тебе - своє.

- А Віточка? Доня наша?

- Ти - вчителька, той виховуй. І колишня теща допоможе, - зіронізував. - А я сина хочу. Від Люськи. 

…Журавка не могла зрозуміти людей. Бо у них, в птахів, усе по-іншому. Вони не вміють зраджувати. Коли треба відлітати у вирій, сумують за гніздами-оселями, де народжуються їхні журавлята. За небесами, що схожі своєю синявою на очі ангелів. За шатром зір, під якими журавлі зізнаються в коханні своїм журавкам. А людям нічого не шкода. Ні кохання, ні дітей, ні місць, де вони були щасливими. Так легко забувають усе... 

…Єва перевелася працювати з міської школи в сільську. Неймовірно швидко поспішав час. Недавно Віточці було п’ять років, десять, дванадцять, п’ятнадцять…

Її Вітка-квітка, так називали в школі доньку, тепер студентка. Навчається в медичному училищі.

Ростик, як пішов з Євиного і Вітиного життя, так і сліди забрав. Ніколи не навідувався до доньки.  

Віта сумувала за батьком мовчки. Потім сум перейшов у тугу. А потім - в образу.

...Колись вона мимоволі підслухала розмову між бабусею і матір’ю.

- Ти, Єво, спробувала б особисте влаштувати. Тато помер. І я не вічна. Віточка вивчиться, вийде заміж. Сама залишишся.

- Я свій біль Ростикові простила. А Вітин - не можу. Нема в мене віри до чоловіків. Нема і не буде.

…Віта ходила з гуртожитку до училища вулицею, на якій Ростик жив з новою дружиною. Але тоді вона не знала, що він мешкає тут. 

Батьків будинок показала Віті студентка з сусіднього, батькового, села.

- Дядько Ростик - наш далекий родич, - сказала дівчина. - Але він майже ні з ким із родини не спілкується. Начебто дружина не велить. Тітка Люська - міська пані. Ми для неї - сільська простота. 

Ростик не знав, що донька часто після занять присідала на лавку, що через дорогу, і чекала, аби побачити його, коли повертатиметься додому. Подумки розмовляла з батьком. Розповідала, що знову відмовилася йти на побачення з Костею. Остерігається, аби хлопець не зрадив її. Костя їй подобається. Він також майбутній медик. Мабуть, знову на побачення запросить. Може, погодитися...

Розповідала про матір, про те, що її люблять учні. І про те, як мама тяжко напровесні грипувала.

- У мене нікого нема, крім мами, - шепотіла. - Я дуже боюся її втратити. Якби ти був у нас, тату…

Бачила, батько все частіше повертався додому напідпитку. Тоді Віта думала: «Добре, що він не живе з нами. Мамі це не сподобалося б. І мені також».

Деколи батько йшов із тіткою, на яку проміняв маму. Вона завжди була вульгарно нафарбована. І одягнена без смаку, крикливо. Вони нерідко сперечалися…

Після закінчення училища Віта влаштувалася працювати у районній лікарні. Тепер вона жила на квартирі й ходила на роботу іншою дорогою. Але деколи навідувалася до «своєї» лавки, аби побачити батька.

«Я познайомила Костю з мамою, - розповідала подумки батькові. - Він їй сподобався. А йому - мамині вареники з вишнями. Ти повинен знати, як смачно мама готує. Костя освідчився мені в коханні. Весілля буде наступного року. Мені трішки боязко. Я не хотіла б, аби Костя вчинив зі мною так, як ти з мамою.

Я також знайома з Костиними батьками. Вони приємні, гарні люди. Костин тато - добряк і веселун. Він кличе свою дружину Марієчкою. А вона його - Степанком. І дивиться на неї закохано, наче хлопчисько. А йому вже минуло п’ятдесят. Якби у нас із Костею життя так склалося, як у його батьків! Мені якось дивно буде називати Костиного батька - татом. Я так рідко вимовляла це слово вголос…»

...У Віти з Костею підростає син. Костя називає дружину Віточкою. Вона його - Костиком. Доньчине щастя гріє Євине серце.

- Щось ви молодшаєте і молодшаєте, Єво Іванівно, - жартують колеги. - Маєте якусь таємницю?

Вона загадково усміхається: аякже! Внук каже, що в нього найгарніша бабуся у світі.

…Ростикові хтось із сільських сказав, що його донька працює в місцевій лікарні. І навіть показали. Він не бачив Віти довгі роки. Не знав, як вона виглядає. А ще розповіли, що у Віти гарна сім’я. І що він уже дідусь. І що Єва щаслива. Дітьми й внуком тішиться...

…Ніхто не звертає увагу на чоловіка, що часто сидить на лавці у лікарняному садку. Коли тепло й погідно, всі лавки зайняті: тут ліпше, ніж у палатах із запахом медикаментів і хлорки після прибирання. Якщо хтось заводить із цим чоловіком розмову - йде геть, невдоволено щось бурмочучи.

З тієї лавки, яку облюбував Ростик, добре видно лікарняні двері. Віта не знає, що батько приходить сюди й чекає, аби побачити, коли вона повертатиметься з роботи. Інколи прибігає її син. Коли Ростик бачить хлопчика, починає тиснути біля серця. За ліком іде до найближчого генделика - «Корчми». А потім вдома скандалить з Люською, звинувачує, що не змогла народити дитини. Що зманила його колись…

- Сам винен, - злісно кидає Люська. - Це ти мені на шию вішався заради хати в місті і статків моїх батьків. І, до речі, з ким нині гульдибанив?

- Сам із собою.

- Спробуй ще раз нализатися...

...Ростик знову прийде до лікарняного саду. Сяде на лавці. Чекатиме. Подумки розмовлятиме з донькою. Як колись вона з ним. А потім побреде до «Корчми» - «лікувати» пізнє каяття…

«Не виганяйте ангела…»

У родині Пальчиків кілька поколінь були кравцями. Пальчики жили у приміському селі. Обшивали міську знать. Тому мали статки і блати. Узагалі, до відомих кравців ходили ті, хто мав чим платити.

Звідкіля Пальчики брали добротну тканину в часи дефіцитів - ніхто не знав. А в них було те, чого в міському універмазі й зі свічкою не знайти. Хіба дещо для обраних…

Розповідали, що в голодний післявоєнний рік до обійстя Пальчиків прибилася жінка з дитиною-немовлям. Знесилена, худа. Попросила їсти. Гонорові газди виставили нещасну геть. Жінка присіла біля паркану. Дитина поплакала і затихла. Назавжди. Так і просиділа вбита горем незнайомка з мертвою дитиною до вечора. Куди потім пішла - хтозна. А в родині Пальчиків згодом почалося таке коїтися… У селі перешіптувалися: то кара небесна впала на багатіїв через ту нещасну.

…Жінки з родини Пальчиків народжували мертвих дітей, особливо, якщо це були хлопчики. А ті, що виживали, в дитинстві багато і тяжко хворіли. З цього в селі зробили висновок: тоді, біля обійстя кравців, помер хлопчик…

…Пальчики перші у містечку відкрили приватне ательє. Почали возити з-за кордону тканину. Клієнти не переводились. У місті будинок на два поверхи збудували. Для доньки. Анжела на юриста вчилась. По-перше, дівчина до кравецької справи зовсім не надавалася. А, по-друге, Пальчики недарма вибрали для доньки цю спеціальність. Хотіли розширювати свій бізнес. То ж закони потрібно знати.

Батьки дмухали на Анжелу. Двоє її братів померли. Один – немовлям, інший – під час пологів. Пантрували, з якими кавалерами зустрічається. Не доведи Господи, якогось голодранця сподобає.

Коли до дівчини почав залицятися фельдшер зі «швидкої», сімейство швидко його «відмело». Не припав до душі й учитель з музичної школи. І, взагалі, Пальчики не хотіли, аби Анжела вийшла заміж за місцевого. Через плітки про родину.

- Нам би в зяті адвоката чи суддю, - міркував Данило, Анжелин дід. - Щоб поважно було.

- А любов? - пожартувала внучка.

- Любити можна тільки гроші. До всього решта звикається.

- То ви бабусю Таню любите, чи?..

- Вона із заможних. Добро до добра, як кажуть.

…Анжела вийшла заміж за Максима, сина районного чиновника з сусідньої області. Вчилися разом. Кравці вибір схвалили.

Максим прийшов у зяті. Поселилися молоді в новому будинку. Все було в новоспеченої сім’ї, крім дітей. Анжела не могла завагітніти. Обстежилася в багатьох лікарів. Але ті зарадити не могли.

Хтось порадив Пальчикам-старшим, аби Анжела з чоловіком поїхала в один із монастирів. Там є чернець, який, начебто, допоміг багатьом бездітним парам. Пальчики у диво не вірили, але шансом вирішили скористатися.

…Розповідали ченцеві про те, чому сюди приїхали. Він мовчки слухав, немов розумів: не всю правду відкрили. Таять гріх минулого навіть від себе.

- Ви повинні зробити пожертву, - мовив нарешті.

- Скільки? - запитав Анжелин батько.

Ченець усміхнувся.

- Це - не матеріальна пожертва.

- Ми готові дати, що завгодно, - кивнула у знак згоди Анжелина матір.

- Нічого не потрібно давати. Ви повинні взяти.

- У нас все є! - здивовано сказала жінка.

- То чому до мене прийшли?

- Ми ж сказали… Внука або внучку хочемо… Анжело, не мовчи…

- А кажете, все є. Всиновіть сироту. Хлопчика. А тоді… Може, Господь і свою дитину пошле. Цей хлопчик буде вашим ангелом. Полюбіть його. Лише… не виганяйте ангела. Бо тоді…

Ченець не закінчив фразу.

- А… іншого рецепта нема? - запитала Анжела.

- Ідіть з Богом, - майже прошепотів.

Він зі смутком дивився услід відвідувачам. Молився за їхні душі. І за свою. Бо вагався, чи вірно вчинив, давши пораду…

…Пальчики довго роздумували: пристати до настанови ченця, чи ні. Особливо ця ідея не подобалася дідові Данилові.

- Ото нараяв! Ще не було в нашому роду підкидьків. Що з нього виросте? У таких дітей батьки безпутні. Потім все життя можна мучитися.

І все ж Анжела зважилася. Чоловік переконав…

Хлопчика звали Дмитриком. Йому було два роки. Малий був спокійний, проте великої любові до нього ніхто в родині не відчував. Максим чи не найбільше прив’язався до Максима. Зате Анжела жодного разу його не назвала сином.

Коли Дмитрові йшов п’ятий рік, Анжела завагітніла. Буде хлопчик, втішили лікарі. Пальчики не тямилися від радості. А от Дмитро став зовсім зайвим. Анжелин батько навіть подав ідею:

- Може б ми цього хлопчиська назад в дитбудинок повернули?

- Ти здурів?! - заперечила дружина. - Що люди скажуть?

- Щось придумаємо. Наприклад, що в нього «прокинулася» спадкова хвороба. Або скажемо, справжні батьки знайшлися. Та що завгодно. Анжела народить сина. І це головне.

- Пам’ятаєш, що нам у монастирі було сказано?

- Не вірю я в ці байки. Ну, побачив чернець молоду жінку, яка дуже хотіла дитину. Порадив усиновити. Це ж так просто. Психологія.

- Страшнувато…

- А колись що: ділити між рідним і чужим майно?

Пальчики пустили чутку, що в Дмитра виявили якусь недугу. Не пускали бавитися з дітьми. Возили малого декілька разів до родичів, які жили далеко. А казали - в клініку. І може статися так, що хлопець там затримається надовго. Насправді ж, готувалися повернути Дмитра в дитбудинок. І так, щоб ніхто ні про що не здогадався.

- Навіщо твої батьки це роблять? - запитав Анжелу чоловік. - Дмитро - нормальна, здорова дитина.

- От і бався з ним, якщо хочеш. У мене буде свій син. Свій!!!

Дмитро наче щось відчував. Ходив похнюплений. Пальчики-старші робили на людях страждальницькі обличчя: мовляв, так шкода старшого внука, так шкода…

…Коли Дмитрова доля щодо повернення в дитбудинок була майже вирішена, настав час Анжелі народжувати.

- Я не хочу, аби Дмитро був удома, коли повернуся з пологового, - заявила Анжела.

- Тато завезе його в дитбудинок. Уже майже все вирішено, - відповіла матір. - Післязавтра, мабуть…

А наступного ранку після цієї розмови в Анжели почалися перейми. Максим був у відрядженні. Вона спускалася з другого поверху. Матір тепер постійно днювала і ночувала в доньки. Спала на нижньому поверсі. Чи то перечепилася, чи втратила свідомість… Дитини не врятували.

- Це Дмитро винен! Ненавиджу його! - кричала Анжела, прийшовши до тями.

- Він тут ні до чого, - заспокоював дружину Максим, який терміново повернувся з відрядження. - Скільки разів я тобі казав перебратися спати на перший поверх. Але ж ти не слухала.

- Не хочу його бачити, коли повернуся додому. Завези в дитбудинок. Куди хочеш.

- Я не зроблю цього.

- То мій батько зробить.

Анжела повернулася з лікарні, а Максим збирав свої і Дмитрові речі.

- Ми їдемо до моїх батьків, Анжело. Назавжди. Я розлучаюся з тобою. Дмитро залишиться зі мною.

- Він убив мого сина! Тепер він забирає тебе! - істерично кричала жінка. - Ненавиджу!

…Максим одружився вдруге. На дівчині зі звичайної родини. В подружжя народилися хлопчики-близнюки. Дмитро любив свою нову маму Наталю. І маленьких галасливих братиків.

- Він для них, наче ангел-охоронець, - пожартувала Наталя. - Заколисувати їх навчився.

- А воно так і є, – загадково мовив Максим, пам’ятаючи те, про що колись говорив чернець…

А Пальчики нарікали на колишнього зятя. Мовляв, залишив доньку в такий важкий час. Сина забрав. Анжела дуже засмучена. Але їх ніхто не шкодував…

«Прости мені, мамо, і я тебе прощаю…»

Оксана не знала, до кого йти зі своєю бідою. Не тому, що була одна-однісінька в усьому світі. Через натуру свою недобру. А казав же колись брат, аби приструнила дурний норов, бо хтозна, як життя поверне. От і повернуло…

Оксані дістався не чоловік, а золото. Мирослав і зарплату гідну додому приносив, і в господарці толк знав, і ніколи голосу на дружину не підвищив.  Оксана хвалилася, мовляв, ось яка вона господиня. Все до ладу доведено. Правда, сама до роботи прикладалася мало. Слідкувала за собою. І переймалася, як живуть та що мають сусіди, рідня, колеги на роботі. Й заздрила… А коли чужі статки чи успіхи вже зовсім не давали спокою - капостила…

Молодшого брата не долюблювала з колиски. Сюсюкають над ним, носяться, і її, Оксану, змушують дивитися за малим. Так і росли. Ігор тягнувся до старшої сестри, а вона його відштовхувала.

Зі швагром Мирославом в Ігоря відразу склалися гарні стосунки. А з сестрою  так і залишився холодильник.

Зате, коли Ігор зібрався одружуватися, Оксана не могла не кинути своїх п’яти копійок.

- Що, на добро поласився? Ну-ну, – зі злістю і заздрістю шипіла сестра. - Багаті й гарні жінки сім’ї не тримаються. Покаже хвоста твоя краля. Згадаєш мої слова…

На щастя, сестрині «передбачення» не збулися. Ігор з Оленою живуть в мирі та злагоді. Двох доньок виховують. І майже не родичаються з Оксаною.

- Як ти її терпиш? - не раз запитував Ігор у Мирослава. - Навіть не знаю, в кого Оксана вдалася. Наші батьки добрі, нікому не заздрять, не скандалять.

- Син мене в сім’ї тримає, - зітхнув Мирослав. - Якби не Славко, давно все залишив би.

…Діагноз чоловіка налякав Оксану.

- А, може, обійдеться без операції? - перепитала в лікаря.

- З онкологією не жартують. Тим паче, у випадку з вашим чоловіком.

- Але ж це так дорого…

Лікар розвів руками.

Оксана прикинула: доведеться віддати майже всі гроші, які відклали. Завела про це розмову з сином.

- Мамо, і не думай відмовлятися від операції. Тато й так тебе все життя терпів. От, і дотерпівся. Ти всіх дістала.

- Що ти таке кажеш?! Як можеш?..

- Донині вчителям соромно в очі дивитися. Забула, як в школі з усіма перескандалила? Навіть в інституті «відмітилася». Я й без твоєї «допомоги» добре вчився. А тепер не можу своєї дівчини додому привести, бо ти відразу ганж будеш шукати.

- У тебе є дівчина?

- Так. Але хай це тебе не хвилює. Майбутня невістка тобі не заважатиме. Бо з тобою ніхто не вживеться. Крім батька.

- Якщо віддамо гроші на операцію, то не буде за що тобі весілля справити.

- А я й не прошу. Дядько Ігор з тіткою Оленою допоможуть, коли треба буде.

- От, змії! Не тільки Мироська, а й тебе спокусили.

…Операцію Мирославові зробили. Трохи полегшало. Проте ненадовго. Коли недуга знову далася взнаки, Оксана в лікарні влаштувала бучу. Грозилася скаржитися в різні інстанції і навіть дійти до міністра й розповісти про непрофесійність медиків. А тим часом лікарі прогнозували: чоловікові, очевидно, потрібна ще одна операція. І сказали, у скільки приблизно вона обійдеться. Жінка аж похитнулася від почутого. Де взяти такі гроші? Якби було в кого позичити, попросити допомоги. Але…

У батьків-пенсіонерів статки скромні. До брата з братовою не піде. Може б вони й допомогли, але Оксані гонор не дозволяє «наступити на горло власній пісні».

До свого керівника на роботі також не звернеться. Петро Михайлович людина не погана. Але Оксана його так дістала… І зарплати їй мало. І скарги писала, що він, начебто, гроші розкрадає. Кілька перевірок було. Криміналу не знайшли, але нерви попсували.

Навіть, якби Петро Михайлович попросив підлеглих, аби скинулися грішми, охочих, напевно, знайшовся б мізер. Оксана багатьом насолила. А двох співробітників навіть з роботи вижила. Владислава за те, що добивалась його посади. А про Ганну розпустила чутки, начебто з шефом любов крутить. Бачила, як кілька разів Петро Михайлович економістку на роботу підвозив. Насправді ж, Ганна жила в сусідньому будинку. І випадково «зустрічалася» з шефом на автобусній зупинці. Але Оксана цього не знала.

Тепер Ганна в благодійній організації працює. Людям допомагає. Можна було б піти до неї, розповісти про Мирославову хворобу. Але…

Син пропонував дачу продати. Відмовилася. А якщо операція не допоможе? Не буде ні чоловіка, ні дачі.

- Я тобі не пробачу, якщо тато помре, - кинув тоді Славко.

…У холодну зимову ніч зболена Мирославова душа відійшла у засвіти. На похороні співчували не Оксані, а покійному.

Згодом Славко зібрав свої речі.

- Ти куди? До тієї? - з притиском запитала Оксана.

- До бабусі з дідусем. У них поживу. А з «тією», як ти кажеш, одружимось після роковин за татом.

…Оксана не поспішала додому. В квартирі порожньо. От і цієї п’ятниці засиділася на роботі. Думки різні в голову лізли. Не почула, як прибиральниця зайшла.

Іванна Іванівна була чи не однією людиною в колективі, яка могла сказати Оксані в очі все, що думала. Втрачати пенсіонерці, крім швабри і відра, нічого. Хоча, як жартувала, шанує свою «посаду», бо вона «підгодовує» її  мізерну пенсію.

- Добрий вечір, - привіталася Іванна Іванівна. - Ви б додому йшли, Оксано Тадеївно. Вдень розвезло, тепер підморожує. Слизько буде. І сніг починає подати.

- Та я ще роботу маю.

- Ага, роботу! Додому вам іти не хочеться. Зле, коли нема з ким словом перекинутись. Ви пробачте, горе у вас, але поясніть: чому ви така?

- Яка?!

- А то не знаєте. Інший на місці Петра Михайловича вже давно вас звідси… Але ж розуміє, що ви його доконаєте, якби так вчинив. Та й добряк він. От і терпить. Всі терплять. А ваш чоловік, Царство йому Небесне, більше не міг терпіти. Скоро Прощена неділя. Люди просять один в одного вибачення за образи та гріхи. То й вам годилося б…

Оксана, одягаючи на ходу пальто, поспішила з кабінету.

У Прощену неділю згадала слова Іванни Іванівни. Просити вибачення? З якого дива? Вона нікому нічого не завинила. А от їй…

Під вечір зателефонував Славко:

- Прости мені, мамо, і я тебе прощаю…

- А я ні! - випалила й вимкнула телефон…

«Певно, ви ніколи не були молоді»

Маршрутку штурмували, наче ворожі позиції. Час «пік». Люди поверталися з роботи і прибували на вокзал приміські електрички. Ще й дощ почав накрапати.
З двома непідйомними торбами Ліда ледве запхалася в автобус. Водій віз пасажирів так, наче то були мішки з картоплею. Коли вчергове різко загальмував, дівчата, які стояли поряд, полетіли на Ліду.

- Триматися не можете?! - гаркнула жінка.

- Вибачте, ми ненароком, - мовила одна.

Але Ліда «завелася» і на адресу дівчат та всієї молоді посипалась купа звинувачень. І такі, і сякі…

- Пані, певно, ви ніколи не були молоді, - сказала та, яка її перепрошувала. - Не носили коротких спідниць, не кохали, не жартували. З колиски були злою пенсіонеркою.

Ліда вмить прикусила язика. Вона ще не пенсіонерка. Просто, виглядає…

На своїй зупинці ледве виволокла торби. І відчула до себе жалість. Аж в очах «засльотилося». Зачепило її те дівчисько…

Переступивши через поріг квартири, гепнула сумками біля порогу.

- Стьопко, - гукнула до чоловіка, - занеси-но все до кухні.

- Чекай, дай подивитися, що той депутат скаже. О, так, так… Пора про людей подумати, - ледве відірвав очі від телевізора чоловік.

- А про мене ти коли-небудь подумаєш? - знову «заводилася» Ліда.

- Мамо, чого ви кричите? - виглянула зі своєї кімнати донька.

- Скажи своєму, щоб сумки в кухню заніс.

- Славко спить.

- Переробився?

- Та шукав, шукав він роботу…

- Що чоловік, що зять… одна непотріб, - злісно кинула Ліда і поволокла свою ношу до кухні.

Розбирала сумки, а з голови не виходили слова дівчиська. Як це вона не кохала? Кохала! За Стьопкою колись в річку вскочила б, хоча плавати не вміє. Був першим хлопцем на селі, якби то знаття, що він таке ледащо.

І гарною в молодості була. Одна коса чого вартувала. Це тепер - «хімія» на голові. Місько з сусіднього села вірші писав. Болотом до клубу три кілометри заради неї чалапав. Дарма насміхалася з його залицянь. Тепер Місько у начальниках ходить. А трійочниця Галька, дружина його, - в панях.

І коротку спідницю носила. Батько не раз сварився, що колінами «світить». Бувало, виходила з дому в довгій сукенці, а в подружки, на танці, перевдягалась в «міні».

Коли ж то останнім часом в її шафі обновка з’являлася?

Усе життя годить Стьопкові. Сама винна, бо так навчила. А тепер хлоп не знає, де ложки лежать. І на жодній роботі не може довго втриматися. Тяжко йому. На дачу теж не витягнеш. Зате перед телевізором днював би й ночував. Нічого в хату не приніс. Якби її батьки не допомогли, то замість трикімнатної квартири досі тулилися б у малосімейці…

І доньці годила. Все найкраще - дитині. Вивчила. Зараз медсестрою в поліклініці працює. Але так на роботу нарікає, наче щодня вагони розвантажує.

У Ліди також диплом є. Виховательки дитсадка. Навіть не пам’ятає, куди ту синю книжечку поклала. Що в тому дитсадку заробиш? То до Польщі на сезонні роботи їздила, то на ринку стояла. Тепер з бригадою ходить ремонти робити. Через зиму ще помарафетить чужі оселі, а навесні знову до Польщі подасться.

Зять… Щоб йому! Роботу півроку шукає. На малу зарплату йти не хоче, а великої не пропонують. Донька на свою платню волоче. І Ліда…

Так і живе – для чоловіка, для доньки. А тепер ще й для зятя. Власне життя щодня відкладає на завтра. Не помічає, як воно пролітає. І якби нині її не назвали пенсіонеркою…

- Що буде на вечерю? - запитав чоловік. - Чогось доброго хочеться.

І це Ліду «добило». Не знала, до чого причепитися, аби вихлюпнути злість і жаль. Погляд перечепився через надщерблене горня. Червоне з білими горошками, старе, незграбне. Таке, як її життя. Спересердя кинула горня в смітник. За ним туди ж полетіли ще кілька «поранених» горнят, потріскані тарілки, надщерблена склянка.

В серванті стоїть посуда не чіпана. Збирала, збирала… Кому потрібні ті кришталі, сервізи надцятирічної давності, скляночки з «позолоченими» вінцями? Коли з них їсти-пити? На тамтому світі?

- Ти що, з глузду з’їхала? - заволав Стьопка, побачивши в сміттярці купу посуди.

- Будеш їсти з нової!

- Я що, пан?!

- Я б тобі сказала, хто ти… не шляйся під ногами.

Від перепалки прокинувся зять. Поцікавився, що трапилося. Але теща глипнула таким поглядом, що того вмить здуло.

Сімейство вляглося спати, а Ліда сиділа в кухні з горням холодного чаю. Неправильно вона живе. Правду сказало дівчисько в автобусі. Не жінка, а загнана конячка. Руки порепалися, бо не вміє біля землі в рукавицях працювати. Крему собі шкодує купити. До перукарні ходить не тоді, коли треба, а коли дуже треба. А як дівкою була, то не тільки собі, а й подружкам красу наводила: і «льоки» на пиво крутила, і вії підфарбовувала.

Як то каже сусідка Ксеня? Молодість не повернеш, але нормальний вигляд при бажанні завжди можна мати. Ксеня за Ліду старша, але з вигляду не скажеш. Ксені було несолодко. На трьох роботах часом гарувала. Двох синів на ноги сама ставила, бо овдовіла рано. Проте, як би тяжко не було, тримала марку. «Жовчі» не набралася. А Ліда «заводиться» з півслова.

Вилила холодний чай. Сполоснула горня. Витерла сльозу…

- Збираєшся на дачу? - вранці запитав Стьопка. - Нині субота. В матрисі буде багато людей. Але автобус коштує дорожче.

- Нікуди я не їду. Справи маю.

- Це ж які? Вже капусту пізню пора збирати. Квасити.

- Треба? Їдь, збирай і квась. Зять у поміч!

Стьопка отетеріло дивився на дружину. Ліда попрямувала до дверей.

- А сніданок?.. - промимрив услід.

Ліда йшла вулицею і думала: чи то спершу на голові порядок навести, чи в одяговий магазин зайти. Глянула на своє відображення у вітрині. Ні, таки спочатку треба позбутися «хімії». Добре, що вона відросла.

- У вас гарне густе волосся, навіщо ви його «хімією» псуєте? - запитала молода дівчина-перукар. - То що будемо робити?

- Щось… аби було… на ваш розсуд.

- Зафарбуємо сивину. Зараз колір підберемо. Підстрижемо. Коротко. Вам пасуватиме. Ви чимось схожі на мою маму. Я їй такі модні зачіски роблю!

- Певно, ваша мама молодша за мене.

- Я пізня дитина. Мама вже на пенсії. Але любить виглядати гарно. То що, експериментуємо?

- Може, ще брови трохи підправити…

Ліда аж закрила від несподіванки очі. З великого дзеркала на неї дивилася інша жінка. Помолоділа. З незвичним відтінком волосся. З незвично короткою стрижкою. Майстерно укладеною. Тільки одяг не пасував до нового образу.

Дівчина-перукар приязно усміхалася:

- Подобається?

- Дуже. Дякую.

Того дня з’явились обновки в гардеробі.

…Стьопка підозріло дивився на дружину. З якої радості такі «реформи»?

Зять не міг второпати, чому теща раптом змінила імідж.

Донька прикидала, скільки все це коштує.

А Ліда не збиралася нікому нічого пояснювати…

Не наклич біди…

Ларисин гардероб викликав здивування у співробітниць. І де тільки бере такі жахливі одяганки? На секонді кращі можна знайти.

Ларисина сім’я не бідує. В чоловіка бізнес. Ще й з-за кордону його родичі щось підкидають. Проте, на запитання, як живеться, завжди з кислою міною відповідала:

- А-а-а… так собі… проблем вистачає…

Тим часом родина закладала фундамент під нову хату неподалік міста. Ігор, Ларисин чоловік, давно хотів «вилізти» з «коробки» на шостому поверсі. Хоча місця у трикімнатній квартирі вистачало: в сім’ї ріс тільки один син.

Ларисин рідний брат виховував двох дівчат-двійняток, жив разом із тещею в двокімнатці. Статків у Петра не водилося, тому діти частенько забігали до Лариси. Тітка зрідка вгощала чимось добрим. Переважно, смаколики отримували від дядька Ігоря або двоюрідного брата Стаса. Дівчатка не помічали, яким недобрим оком при цьому глипала тітка.

Якось при зустрічі Петро запитав у швагра:

- Як там хата? Росте?

Той ще не встиг рота відкрити, як Лариса скривилася:

- Така дорожнеча зараз. Ця хата всі соки витягне. Скоро голі й босі будемо ходити. От, інші люди живуть…

- Не прибідняйся, сестро, - мовив Петро. - Не наклич біди. Дав би Бог, аби всі мали те, що ви. Багато людей на чужину їдуть, бо нема ні роботи, ні гроша.

- Ага, їдуть на заробітки, бо їм світа мало, – огризнулася Лариса.

…Звели перший поверх. Узялися за другий. Ігор купив нову машину. Ларисин «робочий» гардероб залишався незмінний. Як і кислий вираз обличчя.

Вона ніколи не розповідала, де відпочиває з сім’єю. На роботі ділилися враженнями від літа: хтось їздив до Туреччини чи Єгипту, чиясь відпустка минула на дачі або в селі… Коли запитували Ларису, відповідала:

- Трошки відпочили…

І яким же було здивування однієї зі співробітниць, коли, зустрічаючи в аеропорту родичів, побачила Ларису. Невже це та сама гримза, до якої звикли щодня?! В брендових одяганках, дорогій взувачці. А які прикраси! А сумочка! І… невже макіяж? Лариса з чоловіком і сином реєструвалися на літак до Австрії.

Співробітниця потай сфотографувала Ларису. Бо ніхто не повірить, коли розповідатиме.

Новина на роботі викликала фурор. Особливо фото.

- То наша Лариска, виявляється, симпатична, – оцінила чоловіча половина.

Після відпустки Лариса з’явилася у звичному образі. Наче й не було в аеропорту тієї розкішної жінки.

- А, може, їй чоловік не дозволяє на роботі гарно виглядати? - пліткували співробітниці. - Ревнивий, певно.

- Та ні, вона просто прибіднюється. Є такий вид «спорту».

- Отак і накаркає чогось…

…Закінчили другий поверх. Почали будувати третій. Лариса з гонором дивилася на сусідські оселі: таки їхня вища. А Петро жартував:

- Тепер в кожного буде окремий поверх. Аби не заважали один одному.

…Лихо прийшло в братову родину ні з того, ні з сього. Захворіла одна з двійнят. Лікування коштувало, як для Петра, шалених грошей. Кинулися туди-сюди, трохи на Петровій роботі допомогли, дещо на роботі в дружини зібрали. Мама з тещею витрясли з вузликів усе до копійки. Але не вистачало.

Вирішив у сестри в борг узяти.

- Нема в нас грошей, - зробила стражденне обличчя Лариса. - Треба хату добудувати. І два гаражі Ігор хоче. І загорожу з каменю. Не знаю, як витягнемо все це. А ціни… сам знаєш.

- Може, я спробую чимось допомогти, - встряв у розмову швагро.

Лариса його спопелила поглядом. А коли брат пішов, висварила:

- Думаєш, Петро поверне гроші? Звідки? І, взагалі, хтозна, чи дасть те лікування якийсь результат. Зрештою, в Петра є ще одна донька, якщо…

Ігорові аж моторошно стало від слів дружини.

…Виріс третій поверх. Почали будувати гаражі. Ігор не міг дочекатися, коли вселиться в нову хату. Лариса також. Лише сина це не приваблювало. Стасові подобалося жити в місті. Тому вирішили квартиру не продавати.

«Робочий» гардероб Лариси так і не зазнав змін. А на запитання: «Як справи?» - і далі стражденна гримаса.

Петровій доньці ставало легше. Попереду була реабілітація. Дієти. І витрати…

…Нарешті Ігор «виліз» із багатоповерхової коробки. Хата виглядала, як лялька. Подвір’я, наче в американських фільмах. Кам’яна загорожа сягала більше метра. Лариса не могла натішитися. І… не могла похвалитися перед співробітниками.

Спершу на новосілля запросили потрібних людей та чоловікових ділових партнерів. А вже потім - декого з Ларисиної та Ігорової родини. Зі своїх співробітників Лариса не запросила нікого. Навіщо їм знати, як вона живе? Щоб заздрили?

Все-таки чутка, що Лариса перебралася в «палац», на роботу дійшла. Всім було цікаво, як там і що там. Пояснила коротко:

- Ледве стягнулися на ту нещасну хату.

…Бізнес в Ігоря йшов нівроку. Круте авто поміняв на ще крутіше. Сім’я щороку відпочивала закордоном. У подорожі Лариса вирушала, як годиться, в образі заможної жінки. Стасові мізги штурмували репетитори: готували до вступу у престижний столичний виш. І лише «робочий» гардероб Лариси не став моднішим.

…Петрові доньки після дев’ятого класу вступили до коледжу. А він працював у Польщі. Уже віддав борги за лікування. Тепер заробляв для сім’ї.

…Стас часто залишався ночувати в місті. Через навчання, мовляв. Ігор був зайнятий бізнесом. Лариса після роботи йшла в магазини, а потім додому готувати вечерю і здмухувати порохи у хоромах. Тому на міській квартирі ніхто давненько не був. Аж поки Ігорові не зателефонував колишній сусід…

Чоловік не впізнав помешкання. Деякі речі пропали. Валялися пляшки з-під вина і пива. А це що?! Шприц? Невже?..

Сусід розповів, що в квартирі часто збирається негарна компанія. Крики, шум, гамір… Сам бачив, якийсь молодик виносив телевізора. Іншого разу – повну сумку.

Ігор поспішив до школи. Сина там не було. Класна керівничка скаржилася, що Стас прогулює уроки. А скоро закінчення навчання, вступ. До репетиторів, як виявилося, хлопець також перестав ходити.

Ігор повернувся в квартиру. Чекав сина. Той прийшов пізно.

- Стасе, нам треба поговорити.

- Завтра. Я хочу спати.

В Ігоря сну не було. Не знав, як все це подати дружині. Як і не знав того, що коїться з сином.

Правда виявилася сумною. Разом із компанією Стас навідувався у підпільні гральні заклади. Про повноліття там ніхто не запитував. І «бавився» дурманом. Майно з хати пішло на продаж, бо кишенькових грошей і тих, які давали на оплату репетиторів, не вистачало. Ошелешив батька й тим, що заборгував «серйозним» людям. А ще - не вступатиме у столичний виш. Навчатиметься у своєму місті.

Та до вступу й навчання не дійшло. Хлопця довелося лікувати від «дурману». І  не раз. Та й компанія не відпускала. То кудись завіється з дружками, то вчергове програється. Ігор віддавав синові борги, бо не хотів розголосу. Міську квартиру продали…

…Петро віддавав заміж одну з двійнят. Ту, що рятували. На весілля прийшли тільки Лариса з Ігорем. Стас знову кудись запропастився.

Наступного дня хлопця знайшли побитого в міському парку. До тями так і не прийшов…

Хата розбрату

Богданна з Остапом готувалися до весілля - віддавали доньку заміж. А майже посеред подвір’я майстри зводили високий дерев’яний паркан. Володька, рідний брат Богданни, відгороджував від сестри свою частину обійстя.

- Не можеш зачекати кілька днів? - запитав Остап, швагро, коли Володька привіз із міста двох чоловіків. - І, взагалі, чим ми тобі не вгодили? Матір доглянули. Поховали по-людськи. А ти… Згадав, що був сином, коли вирішив майже половину хати відсудити? Тепер, перед Софійчиним весіллям, ще й подвір’я ділиш. Ти ж їй не тільки рідний дядько, а й хресний.

Володька вдав, що не чув Остапа.

- Працюйте! - кинув майстрам і поспішив до автівки.

Чолов’яги взялися до роботи…

…Дарка з Миколою тяжко працювали, щоб дітей вивчити і допомогти облаштувати життя. Володька, старший син, після одруження осів у місті. Батьки стягнулися на хату. Щось свати підкинули. І син з невісткою вселилися в нову трикімнатну квартиру.

Хоча від села до міста рукою подати, Володька не був частим гостем у батьківській оселі. Як жартували сусіди, приїжджав лише «урожай збирати». Дарка з Миколою клали в сумки молоко, сир, сметану, яйця, картоплю та іншу всячину. І затарений син відбував до міста.

…Богданна також в місті роботу мала. Але після заміжжя залишилася жити з батьками. Остап працював інженером на будівництві. Порадив хату підрихтувати й добудувати ще дві кімнати. Дарка з Миколою раділи, що зять тямущий і робітний. Дістали «заначку», щоб і свою лепту вкласти. Невдовзі оселя виглядала, як лялька.

Дарка з Миколою вважали, що нікого з дітей не обділили.

…Миколу хвороба застала зненацька. Ніколи на здоров’я не скаржився, і раптом страшний діагноз. Син уже був при посаді, тож Дарка попросила, аби поговорив з ким треба, щоб гарного лікаря призначили і догляд був відповідний.

- Це все коштує гроші, мамо. Якщо зможете платити, то все влаштую.

- Богданка з Остапом допоможуть. А ти?..

- Ви ж знаєте, ми нову машину купили. Тепер, як кажуть, сидимо на дієті.

Про «дієту» Володька збрехав. Просто, чим більше статків мав, тим скупішим ставав. Купівля автівки стала просто відмовкою.

Миколине лікування витягнуло чималі гроші, але не зарадило.

Після батькового похорону Володька й далі приїжджав «збирати урожай». Дарка трохи мала образу на сина. Але ніколи й словом про це не обмовилася.  

Якось не стримався Остап:

- Ти б, швагре, хоча б щось допоміг коли-небудь... 

- Я тут не господар. Хата і город дісталися тобі з сестрою. Та й часу нема. Дачу будую.

- Не ти будуєш, а тобі будують.

- Хто як вміє, так і піє.

…Коли Володька женив молодшого сина, Дарка на забаві не була. Із синових  слів зрозуміла: їй там не місце.

- Ви ледве хворі ноги переставляєте, - опустивши очі, «шкодував» Володька  матір. - А від гучної музики голова розболиться.

- Так, так, тяжко вже мені на забави ходити, - тихо сказала Дарка. Про себе ж думала: син її соромиться.   

…Невдовзі, коли не стало матері, Володька завітав на обійстя. Окинув пильним оком господарку. Пройшовся садком і городом. Остап спостерігав за швагром і відчував: щось задумав.

- Ти б того… щось зрихтувала братові, - мовив до Богданни.

- Вона зобов’язана? - втрутився Остап. - Знаєш, як люди про твої гостини кажуть? Приїжджаєш «урожай збирати». 

- А ти тут взагалі ніхто, - огризнувся Володька і подався до автівки.

…Селом пішла чутка: Володька хоче батьківську хату ділити. «По-доброму» Богданна віддати шмат площі не бажає, тому буде судитися.  

- Чому вона має дарувати Володькові півхати? Йому покійні Дарка з Миколою квартиру в місті купили, - обговорювало новину село.

- Володька дачу вигнав на два поверхи. І ще мало.

- Буде так, як він захоче. Бо в чиновниках ходить. А вони свого добиваються.

- Тепер модно в селі хату мати. 

- Ага, хату розбрату…

…Богданна з Остапом суд програли.

- І що ти будеш зі своєю площею робити? - запитала Володьку сестра.

- Циганам здам, щоб не тусувалися в посадці біля села, - реготнув у відповідь.

…Володька на весілля до племінниці не прийшов. І в село голови не показував. Відсуджені квадратні метри стояли пусткою.

…Майже через три роки Володьчиним обійстям зацікавилися покупці. Богданна не знала, що брат виставив на продаж частину батьківської хати. Подейкували, націлився на вищу посаду. Треба комусь «руку позолотити». Сподівався, що охочі швидко клюнуть на пропозицію, адже село при місті.  

Але когось із покупців не влаштовувала ціна, для інших площа була замала. Ще й сусідка - пенсіонерка баба Тоська відлякувала приїжджих своїми розповідями. Мовляв, не буде щастя людям, які куплять той кавалок хати. Бо Володька неправдою відібрав його у сестри. А та прокляла брата.

Насправді ж баба Тоська «віддячувала» Володькові за те, що коли вибивали вхід до відсудженої частини хати, пошкодили її паркан і витоптали квітник. Замість полагодити чи хоча б вибачитись, Володька бабі Тосьці нахамив. От і придумала лякалки про прокляття…

Богданну серце боліло, коли бачила, як чужі люди оглядають хату. Одна з кімнат, які дісталася братові, була маминою. У ній вона і померла.

Порадившись з Остапом, вирішили викупити у Володьки відсуджені «квадрати». Погодився. Але попередив: ціни не скине і чекати на гроші довго не буде…

Вілла для коханки

Валентина дістала з поштового ящика пухкий конверт. Листи переважно надсилали чоловікові, тому спершу й не глянула, кому саме адресоване послання. Потім додивилася: лист - для неї. Прізвище відправника - незнайоме.   

У цупкому конверті були фотографії і аркуш паперу з кількома надрукованими рядками. Почала розглядати фото. Чепурний двоповерховий будинок білого кольору. Біла огорожа. На кількох фото - незнайома жінка. Молода, вродлива. А тут… Що тут робить Роман? Чоловік Валентини стоїть на подвір’ї.  Біля воріт - його автівка. На одному фото добре видно назву вулиці і номер будинку.

Лист пояснив усе. «Це - вілла коханки вашого чоловіка - Сніжани. «Хатинка» - його подарунок. Коханка живе у місті…»

- Сніжана, - мовила вголос Валентина. - У Сніжани вілла сніжно-біла… А якою їй ще бути?

…Трикімнатна квартира Валентини з Романом на першому поверсі. Доньці з зятем купили помешкання в столиці. Валентина не була в захопленні від першого поверху. Їй хотілося мати власний невеличкий будинок. Білого кольору. З білою огорожою, біля якої квітнутимуть білі троянди. Не раз говорила про свою мрію чоловікові. Та й знайомі дивувалися: чому досі Валентина з Романом живуть у багатоповерхівці. Адже можуть дозволити собі щось набато ліпше, нове.      

- Пізніше щось придумаємо, - обіцяв Роман дружині. - Зрештою, у нас дача є.     

Роман часто не бував удома. В сусідній області був філіал від будівельної організації, де працював. Їздив туди у справах, оскільки був майже правою рукою шефа. Там нерідко залишався на ніч. Інколи затримувався на два-три дні.

Валентина не дорікала чоловікові. А він виділяв їй щомісяця певну суму. Вона й не знає, скільки насправді отримує Роман. Коли цікавилася, віджартовувався: претензій до зарплати не має...

- Ти збудував мою мрію для іншої жінки, - сумно мовила Валентина, дивлячись на фото, де Роман щасливо усміхається на подвір’ї Сніжаниної вілли.

Валентина не знала, як розповісти про батькові любовні походеньки доньці. І як далі жити з чоловіком? Зробити вигляд, що нічого не трапилось? Влаштувати бучу і вигнати? Як це сприймуть її старенькі батьки?

Коли Валентина у дев’ятнадцять років заявила, що хоче вийти заміж за Романа, мама просила не поспішати, немов щось відчувала. Але хіба в такому віці хтось слухає батьків? Кохання було таке безмежне, світле, щасливе…

У двадцять народила Лілю. У сорок чотири віддала доньку заміж. Що робити тепер, у сорок сім? У доньки своє життя. У Романа, виявляється, також. Добре, що хоч робота подобається: зі студентами, майбутніми дизайнерами, завжди цікаво. 

Валентина розглядала себе у дзеркалі. Виглядає привабливо. Одягається зі смаком. Носить взуття на підборах. І господиня з неї непогана. А що ж не так?

...Нікому не розповіла своєї таємниці. Хоча, можливо, її знають. Лише вона була останньою у черзі, кому невідомий «доброзичливець» відкрив правду.

Їй кортіло побачити Сніжану. І її віллу. Що скаже при зустрічі? Ще не знає. Придумає на місці…    

…Серед тижня попросила вихідний. Директор не заперечував. «Певно, він все знає», - подумала і відчула, як червоніє від сорому.

- Прихворіли, Валентино Степанівно? - запитав, дивлячись на її збентежений вигляд і червоне обличчя.

- Так…

- Виздоровлюйте.

…Наступного дня подалася в сусідній обласний центр. Роман вдома не ночував. Тож не потрібно було нічого пояснювати.                                 

На автовокзалі підійшла до вільного таксі. Назвала адресу.

- Майже приміська зона, - мовив водій і увімкнув лічильника. - А номер будинку який?                 

Біля Сніжаниної вілли побачила Романову автівку. Діставав якісь пакунки. З подвір’я вибігло дівча років шести-семи.

- Зупиніться! - майже крикнула до таксиста.

- Вам трішки далі, - сказав, різко натиснувши на гальма.  

- Я знаю, я…

- Вам погано?

- Ні… Так…

Відкрила двері.

- Тато! Тато! - радісно підстрибувала дівчинка.

Роман поставив пакунки на землю, підхопив малу на руки і підкинув до неба. До них йшла молода жінка. Сніжана.    

На щастя, задзвонила мобілка.

- Доброго дня, - відповіла Валентина. - Так, так, добре. Дякую. Я зателефоную.

- Мусимо повертатися, - сказала таксистові. - Я забула про зустріч. Мене чекають…

Насправді, це дзвонила кравчиня. Перенесла примірку на інший день.  

- То ви їхали до Сніжани?

- А ви її знаєте?

- У паралельних класах вчилися.

- А ми… познайомилися колись. Хотіла побачити. І ось… А чому її будинок називають віллою?

- Певно тому, що все в білих кольорах. Люди їздять на заробітки в італії, іспанії, португалії, а там люблять світлі будинки. От і нарік хтось Сніжанину хату віллою.

- Це була її донька?

- Ага. Здається, в перший клас піде. Чи вже пішла. Пощастило Сніжані. Обкрутила багатого дядька, дитину від нього народила. Хату допоміг закінчити. Будову її батьки почали. Фундамент роками стояв. А потім раз - і готово. А куди ми їдемо? 

- На автовокзал…

…Уночі вона прокидалася від неспокійних, рваних снів. Думки летіли в чуже місто. І боліла образа. Скільки років Роман живе на дві сім’ї? А ще - він украв її мрію і подарував іншій жінці.

…Валентина нарешті зважилась на розмову з чоловіком. Прийнявши перед цим заспокійливе. Роман слухав мовчки.

- Найкращий вихід - розлучення, - мовила на завершення.

- Сніжана серйозно хвора, - чужим, охриплим голосом сказав Роман. - І якщо… Сніжанині батьки попередили, що… дитина їм не потрібна. Може… доньку до нас забрати?   

Валентина пішла за новою дозою заспокійливого…                

«І я мушу жити…»

У школі хлопцеві стало погано. Ох, ця мамина перлова каша… Мишко її терпіти не може. Тому й залишився голодним. А на уроці мало не втратив свідомості.

- Піди в їдальню, випий води, - сказала вчителька. - І подихай на вулиці свіжим повітрям. 

Запах смажених котлет залоскотав малому носа і все єство. Грошей, аби купити щось добреньке, мама Мишкові не дає. Каже: немає.

Хлопець ковтав слину і в нього визріла спокуслива думка… Не міг стримати руки, яка потягнулася за котлетою. Ухопив харч і чимдуж побіг коридором. А в спину летіло нещадне кухарчине:

- Злодюга малий! Злодюга!

Після уроків учителька суворо мовила:   

- Ходімо до директора!

У кабінеті, опустивши голову, стояла кухарка і винувато переконувала:

- Їсти дитина хотіла. А я не стрималась. Я заплачу за цю котлету. Ви ж знаєте, що то за сім’я.

- Не захищайте злодія. Він завтра у вашу кишеню залізе, - менторським тоном повчала удвічі старшу кухарку вчителька, яку всі у школі називали замість Зоя Іванівна - Змія Іванівна. - Дитина їсти хотіла! Його батько пенсію має. А мама… хай не за чужими чоловіками бігає, а роботу шукає. 

Директор усе розумів і намагався заспокоїти вчительку:  

- Хлопець здібний, гарно вчиться. Другий клас майже на відмінно закінчив. І не треба так говорити про маму при ньому. Це не педагогічно. 

Змія Іванівна безапеляційно кинула Мишкові:

- Щоб завтра мама була в школі!

Це хлопця настрашило. Мама розлютиться й знову кричатиме на нього і на тата. Додому повернувся з почервонілими від сліз очима.

- Що трапилось, козаче? - запитав батько.

- Живіт болить.

- Випий таблетку. Приляж. Усе минеться.

Мишко пішов в іншу кімнату. Живіт його не болів. Просто, було соромно і образливо. Якби тато не був у інвалідному візку, то Мишко купував би котлети і булочки з варенням, і…

…Дмитро і Галя в село перебралися через чоловікову хворобу. Хата залишилася Дмитрові від покійної бабці. Не нова, але ще добротна. І город біля хати є, і невеликий садок. Тільки нікому все це обробляти й пильнувати. Дмитро не може, а дружина не хоче.

Галя вважає себе міською панею, тому до роботи на землі не надається. Хоча, яке там панство?! Двокімнатна квартира, у якій живуть, крім її батьків, ще троє молодших братів. Мама їздить на сезонні роботи до Польщі. Батько підробляє на будові.

Після одруження Дмитро з Галею винайняли помешкання. І збирали гроші на власне житло. Галя вмовила чоловіка після роботи таксувати на старій батьковій машині. Часто повертався додому далеко за північ. Одного разу від утоми заснув за кермом. Прокинувся в лікарні. Інвалідом.

Гроші, які збирали на квартиру, витратили на лікування. Наймане житло довелося залишити і перебратися в село.

Жили на Дмитрову пенсію. Галя, як казала свекруха, тратила гроші без розуму. То нову кофтинку собі купить, то щось із косметики. Чоловікові, вважала, вже нічого не треба. Синові купувала скромні обновки перед школою. Дещо з одягу приносила малому свекруха. Легкої роботи в селі не було. А тяжко працювати Галя не бажала.

У місті працювала в перукарні - робила манікюри. В селі - ані перукарні, ані модниць. Є кілька дівчат, але вони самі собі малюють нігті.

Після кожного домашнього скандалу Галя «крутила» льоки і кудись випаровувалася. Тобто, не кудись, а до чергового кавалєра. Село знало про її походеньки. І пліткувало, аж гай шумів. Але Галі суди-пересуди попри мешти. На чоловіковий докір, аби схаменулася й не соромила його та сина, відповідала:

- Не забувай, що я молода, здорова жінка. І ти повинен дякувати мені, що заради тебе залишила місто…                          

…Грюкнули двері. Повернулась Галя. Їй уже хтось встиг розповісти про синову шкільну пригоду.

- Йди-но сюди, - гукнула. - Я злодія виховую?!

Накинулась на Мишка і била, била, била… Кричала, що нагодує всіх так, аби сконали. Що не може більше жити з калікою і його непутящим сином. Дмитро в’їхав на інвалідному візку й мовив:

- Залиши в спокої малого. Бий мене.

- Ти… ти… В інших жінок - нормальні чоловіки, а в мене… Ліпше б ти був розбився на смерть!

Вихлюпнувши злість, Галя пішла з хати. Мишко сидів на підлозі, обійнявши голову руками, і повторяв крізь сльози:

- Я не злодій… не злодій… Їсти хотів… Я більше ніколи…

- Синку, подай мені пуделочко з ліками. І піди трохи на вулицю. Заспокойся. Уроки зробиш пізніше.

У синовому шкільному зошиті Дмитро написав: «Михайлику, хлопчику мій, пробач, що так трапилося. Я хотів, аби наша сім’я була щасливою. Але склалося по-іншому. Виростеш - зрозумієш. А коли зрозумієш - простиш. Я дуже люблю тебе».

Дмитро запив пригорщу пігулок склянкою води…

- Тату! Ти спиш?

Мишко термосив напівживого Дмитра. І коли той не відкрив очей, чимдуж через городи побіг до бабці.

…Чоловіка рятували у районній лікарні. Дмитрова матір не знаходили собі місця в очікуванні, що скажуть медики. Мишко сполохано мовчав. Галі не було.  

- Ваш син прийшов до тями, - нарешті сказала лікарка.

- Татко живий? Так? Живий! - радісно вигукнув хлопчина. А потім по-дорослому зітхнув і серйозно, наче його самого доля тримала на волосині між буттям та вічністю, мовив: - І я мушу жити…

Спадщина

Ще не встигли відіграти весільні музики, як теща почала фиркати, що зять прийшов у прийми голий-босий. Денис мовчки вислуховував чергову порцію моралі, а потім виправдовувався перед дружиною.

- Любцю, кохана, потерпи трішки, будуть у нас гроші. Я обіцяю. Ось закінчу навчання…          

Невдовзі матір почала діймати й доньку.

- Треба було вискакувати заміж у дев’ятнадцять? Годую тебе, а тепер мушу волокти на своїх плечах ще одного дармоїда.

Шлюб Дениса з Любою тривав рік із хвостиком. Після народження дитини життя перетворилося у справжнє пекло. Теща влаштовувала щоденні скандали. В Люби пропало молоко. Врешті, Денис зібрав речі й повернувся до інститутського гуртожитка. Матір змусила Любу подати на розлучення. І заборонила вимагати від колишнього чоловіка аліменти:

- Не хочу бачити ні твого Дениса, ні його грошей!      

- Але ж дитина…

- Вважай, що того дармоїда в твоєму житті не було. І не смій потай телефонувати чи зустрічатися з ним. Якби ти була мудра, то в добрі жила б. Навіщо було відганяти Славка?

- Мамо, він мені в батьки годиться. Та й, кажуть, гуляка ваш Славко. Жодної спідниці не пропустить.

- До пори, до часу за чужими спідницями бігає. Якби мав молоду дружину - однієї тримався б. А тепер кому ти зі своєю Свєткою потрібна?

Ненависть матері до Дениса поволі передавалася й Любі. Молода жінка почала себе гризти, що помилилася в обранцеві. Що рано народила. І, що, якби Денис був чоловіком, а не ганчіркою, то не пішов би з сім’ї. І що материні докори вислуховував мовчки…

Минуло трохи часу і в Світланки з’явився тато Славко. Люба нового чоловіка не кохала. Новоспечений зять був молодшим за тещу всього на кілька років. Подруги співчували Любі. А родина й досі симпатизувала Денисові.

Славко й далі стріляв очима за спідницями. І в присутності дружини дозволяв роздаровувати компліменти чужим жінкам. Любі було якось байдуже. Вона злилася не на Славка, а на Дениса. Якби він був чоловіком, а не…

…Люба випадково зустрілася з Денисом на фестивалі у міському парку.

- Чому ти не дозволяєш мені зустрічатися з нашою донькою? - запитав колишню дружину.

- Не з нашою, а з моєю. А, по-друге, чула, в тебе нова сім’я, син.  

- І нормальна теща.

- Я також щаслива. Мій чоловік багатий, не те, що ти. Він… він… Ти не потрібний Світлані, - кинула й швидко подалася геть.

…Чим дорослішою ставала Світлана, тим частіше запитувала про батька. У відповідь від Люби чула: він невдаха, ганчірка, не допомагав, навіть зламаної копійки ніколи не дав. Любина матір пішла ще далі.  

- Він залишив тебе, дорогенька внучко, у сповитку. І… пив, простягав руки до матері, навіть до мене, - збрехала бабця, не моргнувши й оком.

- Бився?!

Світлана почала тихо ненавидіти рідного батька.

Денис інколи потай спостерігав за донькою, коли вона йшла до школи або зі школи. Хотів підійти, запитати про успіхи, порозумітися. Не наважувався. Та й донька, мабуть, не знає його в обличчя, хоча живуть в одному місті. І Світлана так подібна на нього.  

…Випускники збиралися на площі, аби традиційно пройти центральною вулицею міста. Ось і Світлана. У Дениса шалено забилося серце: його донька красуня. Огледівся. Люби поблизу не було. Вирішив підійти.

- Доброго дня, Світлано. Я твій батько. Вибач, що пізно…

- Бачу, ви ще тверезі. Не агресивні. І навіть пристойно виглядаєте, як на невдаху, - неприязно відповіла Світлана.

- Я взагалі не п’ю.  

- Ага! І маму з бабцею не били. Просто ангел… Ідіть звідси. Вам начхати на мене і на маму.

- Це не правда.

- Я все знаю. Я вас ненавиджу. Не-на-вид-жу!

- Але за що?

- За все!

Світланині слова боляче вдарили Дениса по душі. Чому донька вважає, що він пияк? Розбишака? Невдаха? Спиртного ніколи не любив. Не скандалив, не бився. Роботу має добру. Родина не бідує. Син - розумний, вихований. Здогадувався, що це Люба і колишня теща «попрацювали» з донькою.

Увечері розповів дружині про зустріч із Світланою.

- Знаєш, якби ти був заможним, донька не зважала б ні на що. Гроші творять дива. Вона переступила б через своє «ненавиджу».

- Ти так вважаєш, Таню?

- Я впевнена.

…Світлана, як і колись Люба, також рано вийшла заміж. Народила хлопчиків-близнюків. У сім’ї не вистачало грошей. Славко почав тяжко хворіти, тому допомоги від матері з вітчимом чекати було годі. Світлана наполягла, аби чоловік залишив роботу у видавництві й пішов працювати на ринок. Бізнес вчорашньому філологу давався кепсько. Сім’я не вилазила з боргів.

…Новину Любі принесла сусідка.

- Зустріла нині знайому. Денисову одногрупницю. На вашому весіллі була, до речі. Так ось, вона мені розповіла, що Денис отримав спадщину. Якісь родичі по материній лінії живуть за кордоном. Хтось там помер, дітей не було і спадщина дісталася українській родині. Подробиць не знаю, але твій колишній став багачем.

Любі перехопило подих від злості й заздрості. Поділилася почутим зі Світланою.

- Значить так, візьмеш дітей і підеш до свого таточка. Він тепер багатий, хай щось вділить і рідній доньці. Його адресу я дістану. 

Недільного ранку у Денисову квартиру подзвонили. Відкрила Тетяна.

- Тато вдома? - не привітавшись, запитала незнайомка з двома дрібними хлопчаками.

- Чий?

- Мій!

- Ви хто? У нас син.

- Ви, мабуть, його дружина. Хіба він не сказав, що має доньку?

- …яка його принизила? Для якої він невдаха? Яка уникала зустрічей? До побачення.

- А як же спадщина?

Тетяна розсміялася.

- Денисе, - гукнула, - йди-но сюди. Твоя донька за спадщиною прийшла…