Господиня квіткової крамнички

 

Вітер холодив весняні сонячні промінці й вони забігали погрітися в невеличку крамничку. Молода продавщиця складала їх у букети разом з квітами. Кожного промінчика торкалися руки Творця, тому вона вірила: її букети принесуть щастя тим, хто їх купує.

Вона була господинею маленької квіткової крамнички. У неї були постійні клієнти. Її не дратувало, коли люди довго вибирали квіти. А їм подобалось, як вона складає букети, розповідає, що означає та, чи інша квіточка. І її неодмінне побажання: «Хай ваш сьогоднішній день буде щасливий».   

- Доброго дня, Онисіє…

…Її назвали Онисією. Рідкісне старовинне ім’я повинно було подарувати щасливу долю його власниці. Так вважала сестра її батька - тітка Марина - екстравагантна особа, яка усім представлялася Марго. Марина захоплювалася давньогрецькою культурою. Тому й припало до душі ім’я, яким нарекла племінницю…

...Квіткова крамничка стояла на людній вулиці. Крім квітів, тут продавали статуетки, листівки. Онисії було цікаво «читати» настрій та характер покупців. І вона знала, що кому запропонувати.

До крамнички буквально увірвався молодий чоловік.

- Мені треба будь-які квіти. Я дуже поспішаю. Можна ось ті білі троянди.

- Для кого купуєте букет?

- Для своєї бабусі. В неї день народження. 

- Тоді білі квіти не те, що вам потрібно. Вони гарні, але... сумні для літньої людини. Візьміть щось яскраве. Щоб від квітів ішло тепло. А ще можете купити ось цього маленького ангелика. Бабусі люблять такі милі речі.

Онисія склала букет, який усміхався теплими барвами. Упакувала маленьке ангеля. І мовила:

- Хай у вашої бабусі сьогоднішній день буде щасливий.

...Коли не було покупців, Онисія спостерігала за людьми. За день стільки різного люду проходить... Ось дівчатко зупинилося біля вітрини крамнички. Тут стільки всього цікавого! Онисія махнула дівчинці рукою. Та подарувала їй усмішку.

Глянула на годинника. До кінця робочого дня ще далеко. А вдома її чекає Сонечка, донечка-квіточка. У неї травмована ніжка. І якщо цьому найближчим часом не зарадити, то Соня буде все життя накульгувати. А звідки Онисії взяти гроші на операцію?

У колишнього чоловіка не попросить. У них домовленість. Роман залишив їй маленьку крамничку. Платить аліменти. І все. Хоча, це його провина, що Соня травмувалася. Не догледів. Повертався з донькою додому. Якраз нагодилася коханка на своїй автівці. Зупинилася, аби ощасливити звісткою, що в них буде хлопчик. Роман, який марив сином, забув про все на світі. Соня вибігла на дорогу. І її зачепив якийсь зірвиголова на мотоциклі. Поки Роман отямився, від кривдника й слід простиг. Власне, тоді Онисія й дізналася, що в чоловіка є інша жінка. І він вирішив піти до неї...

Соню лікували. Але ще потрібна недешева операція. Роман сказав, що більше грошей немає. У нього сім’я. Кредит узяв на розширення бізнесу.   

Онисія заощаджувала, сама торгувала, але... А Соня запитувала, коли їй «поремонтують» ніжку.

...Чолов’яга був високим, міцним і вкрай неповоротким. Онисія хвилювалася, аби не звоював чогось. Мовчки приглядався до квітів. Вона вловила дорогий, вишуканий аромат його парфумів. Подумала: замість джинсів і светра йому пасував би діловий костюм. Хоча, цей стиль одягу зм’якшував його суворі риси обличчя і тяжкуватий погляд. Коли зупинився біля вази з ірисами, в його очах майнула ніжність упереміш зі смутком.

- Я хотів би букет ірисів. Дванадцять. Різних кольорів.

Він глянув на її бейджик.

- Ім’я у вас цікаве. Онисія. 

- Старовинне. Грецьке.

- А ви знаєте, що назва квітки - ірис - має грецьке походження, означає веселка?  

- Знаю, - відповіла здивовано.

- Звісно, ви ж флористка.

- Та ні. Просто продаю квіти.

Хотів ще щось запитати, але до крамнички зайшли покупці.

Обережно поклав букет в автівку і рушив у бік цвинтаря. 

...Мирослав не знав, з кохання чи з жалю носить на Нелину могилу її улюблені квіти. Неля зрадила його з найкращим товаришем. Олексій відібрав у нього дружину й бізнес. Мирослав уявити не міг, як заздрив йому Олексій. І не міг подумати, яким підступним той може бути.        

Олексій сам не міг дати лад нічому. Більше не було Мирославової мудрої голови і міцної спини. Усе почало валитися, мов картковий будинок. Заліз у борги. А в Нелі почалися депресії, які чергувалися з нервовими зривами. Врешті, це призвело до трагедії. Наковталася таблеток. Не врятували... Нелині батьки звинуватили в усьому Олексія.

...У Мирослава знову успішна власна справа. Було тяжко, та зумів стати на ноги. Але немає друзів. І коханої. І нема довіри до людей.

...Він знову приїхав за квітами. Нині пам’ятна дата. У цей день познайомився з Нелею. Колись це було свято, тепер - болючий спогад.

Онисія упізнала неповороткого покупця. Він знову замовив дванадцять ірисів.

- У вас товару поменшало, - зауважив.

- Скоро крамнички взагалі не буде. Ні моєї, ні сусідніх. Магазин збудують. Родич одного з місцевих політиків місце до рук прибрав.

Він бачив, як засмутилася Онисія. Хотів сказати щось втішне. Не зміг, розівчився, наче. Хоча його пройняла беззахисність цієї жінки.

...Падав дощ. Швидко почало темніти. Мирослав повертався з ділової зустрічі. Спеціально поїхав вулицею, на якій розташована крамничка. Онисія стояла біля вікна. Дивилась у темінь заплаканого неба. Покупців не було. 

Зупинив автівку. Зайшов.

- На жаль, ірисів немає, - мовила. - Вибачте, мені пора збиратися.

- Може це звучатиме банально, але, давайте, я вас підвезу додому. Дощ полив, як з відра.

- Зовсім не банально. Мене донька чекає, тому буду вдячна.

Через зливу машини поволі повзли, наче гігантська гусінь.

- Онисіє, розкажіть про себе, а то мовчанка робить дорогу ще довшою.

А що, власне, розповідати? Закінчила педагогічний виш, вийшла заміж, народила дитину, чоловік невдовзі знайшов інше кохання, розлучилася. Не полишає надії зробити доньці операцію. Якщо матір погодиться бути з Сонею, поїде за кордон заробляти гроші.

- Треба встигнути, поки Соня до школи не пішла. Аби діти на кпини не брали, кульгавою не називали...

Сон Мирослава не брав. Вмикав і вимикав телевізор. Постояв на балконі. З голови не виходила Онисія. Ні на що й ні на кого не нарікає. Долає життєві негаразди з гідністю. Тільки смутку в голосі багато. От його секретарка постійно на все скаржиться, хоча живе в достатку і не знає, що таке проблеми.  

У Мирослава зародилося почуття до Онисії. Тільки розум впирався...

А наступного дня у вікні квіткової крамнички побачив дівчатко з білявими кучерями. Схоже на ангелика. Підійшов ближче. Ангеля до нього усміхнулося. І він усміхнувся. І душа усміхнулася...

...Онисія з Сонею поверталися із закордонної клініки. Ніжку «поремонтували». Соня ходитиме, бігатиме, стрибатиме...

В аеропорту їх зустрічав Мирослав. Мав сказати, що скучав за ними, що Онисія буде господинею нової симпатичної квіткової крамнички, що...

- Тато! - вигукнула Соня, побачивши його.

- Онисіє, вона мене назвала татом! Ти чула це?!

Мирослав згріб в обійми тендітну дружину і кружляв її, наче хлопчисько. А Соні нетерпілося розповісти про свою першу мандрівку...      

Осінка

Хтозна, скільки літ цій легенді. Її розповідали старенькі люди. Згадували історію, коли посеред осені зацвітали скромні голубенькі і рожеві квіточки. Їхні осінні «родички» - пишні, а ці дрібненькі. На тоненьких стебельцях-ніжках. Казали, начебто ці квіти з’явилися на землі неспроста. Їх зродили кохання, туга, магія…

…Давним-давно в одного воєводи була донька-красуня. З добрими синіми очима і світлою душею. А сусід-воєвода мав сина. Гарного на вроду, але заздрісного, розбещеного і жорстокого. Хлопець не раз зустрічав красуню і вирішив будь-яким способом заволодіти нею. «У мене багатий дім, у скринях - срібло-золото, ще б дружину гожу», - міркував молодий воєводич.

Батько красуні не мав наміру віддавати доньку за сусіда з недоброю славою. Та й дівчина, коли той заслав сватів, відповіла: «Не хочу твого срібла-золота, коштовних перснів та намиста. Забери назад свої дарунки. Нажиті вони кров’ю. Шукай в іншому місці господині для своїх маєтностей».

Кожне слово красуні жалило серце воєводича. У темних потаєминах його душі визрівало бажання помсти. «Остерігайся, - радили дівчині, - бійся підступності свого залицяльника».

У густих лісах жила стара чаклунка. Казали, вона могла і вміла таке… Воєводич подався шукати її. Хотів, аби чаклунка позбавила вроди непокірну дівчину. Зробила її нещасливою. І щоб добро її батька пішло з вогнем-водою.

Чаклунка знала про красуню. За допомогою магії викликала її образ, аби помилуватися дівочою красою. Бо й сама колись була гожою…

…Золото виблискувало хижою спокусою в руках воєводича. «Добре, щось придумаю», - сказала чаклунка. А про себе подумала: «Не можу я відібрати вроди у дівчини. І багатства її батька не пущу з вогнем-водою. Вдію по-іншому. Розсію її красу по землі».

Одного ранку служниця повідомила батькові-воєводі, що ніде немає його доньки. «Чи не сусідових рук це справа?!» - вигукнув той. Аж раптом зайшов схвильований садівник і сказав, що за ніч у саду з’явилися досі небачені квіти. Їх так багато… Глянув воєвода і… Квіточки дивилися на нього доньчини очима. А цей аромат… Наче терпкуватий запах її волосся, вимитого у травах. Вітер гладив квіточки-голівки, і воєвода, здавалося, чув шепіт: «Це я, тату… я… Тепер не займе мене воєводич…». Трапилось це восени.

Воєвода наказав садівникові з особливою любов’ю доглядати дивні квіти. І щороку очікував осені, коли вони зацвітуть. Це, наче, були зустрічі з донькою. Тоді й нарекли ці синьо-фіолетові, невеличкі, мов ґудзички, квіточки, осінкою. Хтось їх називав осинкою. Вітер розвіяв насіння ген-ген… Прикрасив землю і осінь.

Минув час, усі забули справжнє ім’я воєводової доньки. У переказах вона була Осінкою.

На тернопільській Волині старі люди так і називали ці осінні квіти. Бо, начебто, десь саме тут у давню пору жила красуня.

…Знову квітне осінка. Кольору неба і тихої печалі, аромату кохання, настояного на століттях…

Загублений шматочок літнього сонця

Щедро квітнуть чорнобривці. Нарізала холодних, вогких ранішніх квітів. Поставила у вазу. Пахнуть Україною і дитинством. Упереміж із ароматом кави - тремтливо й неймовірно. Аж плакати хочеться від цього запаху.

Під вікнами літають шалено-щасливі білки з горіхами, більшими за себе. Одна білка зупиняється перед вікном, яке слугує їй, мабуть, за дзеркало. Чи то задивляється на свою красу. Чи гадає: «Хто ж це мій горіх тримає?».

І зайченятко прискакує в гості. Прокидається рано. Смішне, з білим куценьким хвостиком. Стає на задні лапки, озирається довкола і… скік-скік… Струшує жовтневі роси на ще зеленій траві. Щасливе, є чим снідати… На десерт скубає квіти. Нечемне…

А ось лілія зацвіла. Так пізно. Жовтого кольору. Мов загублений у квітнику мініатюрний шматочок літнього сонечка…

Дощ - на щастя

Вона любить дощ, а дощ любить її. Їй подобається, коли громовиці розмальовують світ у фіолетові кольори. І коли важкі краплини вибивають розхристані мелодії на старій ринві. Вона любить відкривати вікно і ловити дощ…

…Її щастя колись перечепилося через чужий поріг. Миколин мотоцикл заглох біля обійстя старої Ярини. Волокти мотоцикла в інший кінець села не хотів. Затягнув на Яринине подвір’я.

- Дай Боже, щастя, бабо Ярино. Не проженете?

- Постав свою техніку коло стодоли. Ближче до собачої будки. Бровко буде пильнувати.

Коли Микола видяковувався з Яриною, з ганку визирнула незнайома дівчина.

- Йди-но сюди, Соню. Бачиш, який слічний хлопець до нас зайшов? То, Колю, донька моєї далекої родини. Приїжджають на став рибу ловити. Але Соня тільки ноги в ставу сполоскала і повернулася. Чекає батька з братом, аби посмажити те, що зловлять.

Микола стояв, мов укопаний, дивився на дівчину і… забув, що клявся у вічному коханні Олесі. Що наступного місяця мав сватів засилати. Ярина посміхалася запалими очима. «Гарний парубок, - думала. - Такого б Соні, а не якогось міського жевжика». 

Увечері Микола повернувся з інструментами. Щось крутив, стукав, але техніка не видала жодного звуку.

- Шкода, що мої хлопці перекусили і знов пішли до ставу. Певно, цілу ніч там просидять. Допомогли б тобі. Приходь завтра перед обідом. А зараз вимий руки і заходь до хати. Соня рибки насмажила.

Микола віднікувався, хоча кортіло побачити дівчину.     

До свіжої риби Ярина налила настоянку з трав, яку, зізналася, робить ще з молодих років. Певно, недарма в селі про бабу кажуть: трохи відьма. Від Ярининої настоянки зашуміло в голові. А, може, то Микола захмелів від нового кохання. Просидів з Сонею до перших півнів. Про Олесю й подумки не згадав. Вона цієї ночі залишилася у вчорашньому дні. І повернутися Микола вже не міг…

Через кілька місяців Микола засватав Соню. А Олеся прощалася зі своїми другокласниками і колегами-вчителями. Збиралася до самітньої двоюрідної материної сестри, яка мешкала у місті й не раз кликала до себе племінницю. Тітка все життя працювала у школі. Теперішній директор - її колишній учень. Обіцяв влаштувати Олесю на роботу.

…Дощ зціловував сльози на Олесиному обличчі, коли прощалася на сільській автобусній зупинці з батьками і втраченим коханням. Мати перехрестила на добру дорогу і щасливу долю. Й шепнула:

- Дощ - на щастя.

Гамірливе місто також зустріло дощем. Тітка Неля повторила материні слова:

- Дощ - на щастя.

Олеся розповіла тітці про свої сердечні справи. Та сумно зітхнула:     

- У мене колись закохався звичайний хлопець. На заводі працював. Обіцяв вступити до інституту, інженером стати, якщо вийду за нього заміж. А я - вчителька. Герої моїх романів були не з робітничого класу. Відмовила. Все життя шкодую. Книжкові герої залишилися молодими й морочать голови іншим дівчатам. Я ж зістарілася. Добре, що ти погодилася приїхати. Відпусти, дитино, минуле. Будуй на новому місці нове життя.

…У школі було двоє холостяків: фізик - молодший, викладач фізкультури - трохи старший. На кожного «хлопця» чатували незаміжні претендентки, яких було значно більше. На Олесю з осторогою дивилася математичка, щоб та не поклала око на фізика, або він на неї. Бо ж недавно похвалилася перед колегами, що «їхній фізмат майже дозрів до серйозних стосунків». А тут - новенька. 

…Тарас знову образив дівчаток. Найбільше від першого шибайголови з третього «Б» діставалося тендітній, схожій на порцелянову ляльку, Каті. Матір дівчинки просила Олесю Миронівну вплинути на розбишакуватого однокласника.

- Завтра після уроків чекаю твоїх батьків у школі, - сказала Тарасові.

Хлопець щось муркнув у відповідь, показав кулака Каті й вилетів з класу.

Наступного дня Тарас намагався бути чемним. А на останньому уроці час від часу поглядав у вікно. Після дзвоника до класу увійшов молодий чоловік, відрекомендувався Тарасовим дядьком. Він намагався бути серйозним, проте в очах скакали веселі бісики, коли племінник пояснював свої грішки й урочисто обіцяв не ображати дівчат.

- Сергію Володимировичу, а де Тарасові батьки? Востаннє бачила матір торік. А батька… взагалі не бачила.

Як виявилось, батько також давно не бачив сина - живе в іншому місті з іншою жінкою. І мати почала активно шукати нове кохання. Тижнями не буває вдома. За малим дивиться бабця. Інколи підсобляє Сергій.

- Тарасе, якщо твоя поведінка знову буде незадовільна, я більше не приходитиму до тебе. Не братиму влітку на риболовлю. І ми не поїдемо в гори.

- Ви ж обіцяли, - шморгнув носом малий.

- І ти обіцяв. Бабці, мені. Зачекай-но за дверима.

Коли Тарас вийшов з класу, Сергій мовив:

- Тарасова мати - моя сестра. Від рук відбився, бо не потрібний батькам. Шкода хлопця. Він мене більше слухає, ніж бабцю. Може, з чоловічої солідарності. А, може, тому, що за батька не вистачає… 

…Лютий не виправдовував своєї грізної назви. Щойно минуло Стрітення, а вже пахло весною. На деревах прокинулися бруньки. А тітоньки почали продавати первоцвіти. 

Вранці тішило світ сонечко. А перед обідом задощило. Олеся пожалкувала, що не взяла парасолі. Тітка Неля попереджала. Прогноз погоди - одна з її улюблених новин.   

- Олеся Миронівна? Ви геть промокли. Ховайтеся під парасолю.

Рятівником від рясного дощу був Тарасів дядько.

- Обіцяв малому піцу купити. Його мати знову… Ви розумієте. Якщо не поспішаєте, я запрошую вас у кафе. Тут готують смачні піци. І зігрієтесь.

- Мені недалеко. І краще б Тарасові удома щось зготували.

- Каюсь, не вмію. Ми з Тарасом холостяки, - засміявся. - А нашої бабці кілька днів немає у місті. Забрав малого до себе.    

У піцерії було тепло, грала музика і смачно пахло. Сергій замовив піцу «Пепероні». Зайшла літня жінка в шелепучому дощовику з букетиками первоцвітів.

- Купіть, панунцю, для своєї…

- Скільки букетів маєте?

- Ще п’ять залишилося.

- Так мало? - пожартував Сергій. - Давайте всі.

Олеся вдихала тонкий аромат холодних квітів. Колись Микола приносив їй з лісу первоцвіти.

- Олесю Миронівно, Олесю… Я радий, що ви тоді викликали до школи… Ні-ні, не подумайте, що я схвалюю вчинки свого племінника. Просто, ми б, можливо, не зустрілися. І нинішній дощ…

- Я люблю дощ.

- Кажуть, дощ - на щастя.

- Кажуть…

Ситцева королева

Коли небо засвічує першу ранкову зорю, маленькі феї з крихітними ліхтариками будять квіти. Іванка хотіла побачити, як прокидаються настурції, айстри, жоржини, чорнобривчики… Дівчинці здавалося, що квіти також розмальовують феї. Їй хотілося мати таку ж рожеву сукеночку, як у пухнастої айстри. І коралики кольору білої жоржини. І…

Іванка приміряла квіткове різнобарв’я, маючи в «гардеробі» дві сукеночки: на свято і на щодень. Коралики робила з горобини. Сережки - з вишень. Брошки - з пшеничних і житніх колосків. Прикріплювала їх шпилькою до сукеночки «на щодня» і була «модна-модна».  

…Іванка любила розглядати «модні» сторінки в журналах і домальовувати моделям шалики, хустинки, коралі. Сама ж дівчина одягалася доволі скромно. У батьків-колгоспників зайвих грошей не водилося. А потім все стало дефіцитним. Навіть півтора-два метра ситцю годі було купити.

…Однокласник Василь залицявся до Іванки чи не з першого класу. Але вперше провів додому, коли були восьмикласниками.  

…Оксанку вважали модницею. Її сім’ї «йшла Канада» від родичів. Тому Іванчина однокласниця мала такі речі, яких село не бачило.

Оксанка приходила до клубу в заокеанських одяганках, зверхньо дивилася на своїх скоромних односельчанок і кидала закохані погляди на Василя. Хлопець їй подобався. Своїй кращій подрузі Оксанка сказала: «Що Васька знайшов у Іванці? Крім довгої коси, більш нічого немає». «Іванка гарно вчиться». «Треба піти до ворожки. Тоді Васька на Іванку й не гляне». «Оксано, що ти таке говориш?!» - перелякано мовила подружка.

Ходила Оксана до ворожки, чи ні, - невідомо, але навесні, у випускному класі, Василь почав з нею зустрічатися.

Іванка відтоді почала соромитися своєї бідності. Оксанка - модниця. Багата. Її матір продає заокеанські хустини й обруси. Ось і Василь купився на статки, міркувала дівчина.

Після закінчення школи Іванка подалася в обласний центр влаштовуватися на роботу на одне з підприємств. «Дитино, на фабриках і заводах тяжко працювати. Ти ж така худенька. Може, передумаєш? - просила матір. - Краще б пішла вчитися в швейне училище. Завжди «свіжий» гріш мала б. І ближче додому. До області кілька десятків кіломерів. А до райцентру, до училища, - рукою подати». Донька настояла на своєму.

Іванка хотіла заробити на пристойний одяг, взуття, і не лише собі, а й молодшій сестричці. Навчання відклала на пізніше.

Гарненька дівчина привертала увагу заводських хлопців. Але Іванка про кохання не думала. Боліла образа, завдана Василем. Замість побачень бігала у вільний час до бібліотеки. А ще вахтерша з гуртожитку тітка Тося, якій припала до душі скромна дівчина, попросила свою сусідку Поліну Аристархівну - вчительку-пенсіонерку - допомогти Іванці з англійською. Дівчина якось зізналася вахтерші, що хоче вступити до вузу.

Тітка Тося не любила розповідати про те, як її п’ятнадцятирічна Тетянка поверталася пізно від подруги з сусідного будинку і як на неї напали хулігани. Після цього Тетянка прожила трошки більше місяця. Через кілька років після смерті доньки тітка Тося овдовіла. Їй уже поза шістдесят. Сумно самій вдома. В гуртожитку вахтершу недолюблюють, бо сувора дуже. Спробуй повернутися після десятої вечора, або хлопця в гості запросити. А вона просто оберігає дівчат від неприємностей.

…Дівчата з гуртожитку дивувалися: як Іванці вдається так гарно виглядати у звичайних одяганках. Вона віджартовувалась, називаючи себе «ситцевою королевою». Бо на кремпліни, кристалони і шовки грошей не було. І купити їх було ніде, хіба що «з рук».

До ситцевих сукенок дівчина майструвала пояси, коралі, вплітаючи у них елементи, вив’язані гачком. Вона навчилася поєднувати непоєднуване. Завжди дивувалась, як гармонійно виглядають різнокольорві квіти на городі. Деякі кольори, начебто, повинні «сваритися» один з одним. А вони, навпаки, творять дивну, незвичайну гаму.

Іванка «підсвічувала» у своїх виробах коричневі кольори жовтими. Оранжевий-білий-світло-коричневий… Темно-зелений-коричневий-трішечки світло-зеленого…

Колись їй не подобався коричневий колір через шкільну форму. Тепер дівчина «просила» у нього вибачення. Підбирала йому «друзів» з інших кольорів, аби коричневий не виглядав сумним.

І сірі кольори з «мишачих» перетворювалися в Іванчиних фантазіях у химерну красу.

Іванка обдаровувала коралями й поясами дівчат з гуртожитку на день народження. Вони одягали прикраси на побачення, в кіно...

…Залишилися в минулому фабрика, навчання у вузі. Одружився з Оксаною Василь. Тепер пиляють одне одного. Іванка купила однокімнатну квартиру у «хрущівці». За роботою у школі, репетиторством, перекладами не замітила, як минуло тридцять, тридцять п’ять. Молодша сестра вийшла заміж, народила сина. У вихідні Іванка поспішає як не до батьків, то до сестри, що мешкає у райцентрі. На сестрине запитання про особисте жартує: «Залицяльники перевелися». А матір уже й ні про що не запитує.

…Крістіан у її житті з’явився випадково. Він розгубився, чи то, пак, загубився, на жвавій столичній вулиці. Канадієць безпорадно озирався довкола. Їхні погляди зустрілися. Він почав щось пояснювати українською: «пробачте», «готель», «вулиця»… Іванка запитала англійською, що трапилося і чим може допомогти. Чоловік, немов уздрівши рідну душу на іншому кінці світу, розповів, що в столицю приїхав налагоджувати контакти з новими партнерами. Запитав, чи його рятівниця тут живе. Почувши, що на Заході країни, збентежився ще більше: саме звідси коріння його діда й бабці.

…Через два роки після столичної зустрічі Крістіан забирав дружину до Канади.

Чоловікові подобалися Іванчині вироби. «Може б ти хотіла відкрити свій магазин?» - запитав.  

Маленьку крамничку назвали «Ситцева королева». У ньому вироби з рідного краю - дещо висилає сестра. І чимало герданів, коралів, сережок, браслетів, поясів, виготовлених Іванчиними руками. Її магазинчик популярний. Ним зацікавився один відомий північно-американський магазин. А ще тут невдовзі виставлятимуть свої нехитрі малюнки й «доросліші» картини діти їхніх знайомих, друзів, деяких клієнтів. Ідею підказав Крістіан.

Іванка вже придумала, як проводитиме першу презентацію. Вона розпочне її з двору - біля крамнички ростуть айстри, чорнобривці та інша різнобарвна всячина. «Коли небо засвічує першу ранкову зорю, маленькі феї з крихітними ліхтариками будять квіти…». Такими будуть її перші слова.

…Колись дитячі фантазії «ситцевої королеви» напишуть на картинах, які   виставлятимуть на аукціонах…

Чарівниця

Дарина принесла до оселі оберемок терпко-запашної осені. Поміж листя квітів і трав заплуталося бабине літо. Зробить з цього дивного трунку невеличні жмутики і розвісить на горищі. Там вже витає запах літа, приправленого жіночим смутком. А тепер Даринине горище пахнутиме ще й осінню. 
Чорнобривчики і полин, ромашка і чебрець, звіробій і спориш, кропива і материнка, горобина і калина… Комусь обов’язково знадобиться Даринине багатство, настояне на сонці, літі, дощах і вітрах. Навіть місцева медичка прибігає взимку за зіллям для свого непосидючого сина.     
Дарину в селі змолоду називали чарівницею. Як і її бабцю Палажку. Бабцю односельці поважали й бігли за ліком - для себе і для худібки. Палажчина хата завжди пахла літом і сонцем. А голос у бабці був тихий та лагідний, наче шурхіт осіннього листя. Здавалося, й він був помічний.
Бабця кликала малу Даринку з собою, як ішла збирати трави. Навчала, коли та як це треба робити. І завжди дякувала Господу за кропиви, полини, спориші, польові хвощі, які називала сосонками…
- Причарує-приворожить наша Даринка хлопця-красеня, - перешіптувалися в селі. - Бо ж сама - наче картинка. А ще ті трави…
- Кажуть, стара Палажка знає якесь чар-зілля…
Сільські парубки завжди знаходили причину, аби перечипитися хоча б на мить біля Дарининого обійстя. То шнурівка на черевику врапт розв’яжеться. То ще якась недоречність трапиться. Бігали й до бібліотеки, де працювала дівчина. Найкумеднішим було те, що дехто із залицяльників не прочитував жодної сторінки. Але не в книжках була суть…
Прислали у село молодого агронома. Тоді ще колгоспи були. Не стільки на вроду був багатий хлопець, як на добре серце. А який жартівник! Припав до душі і малому, і старому. Дівчата потай сподівалися: саме котрусь із них він сподобає.
Літнього дня Дарина збирала трави в полі.
- Що це за чаклунка тут ходить? - почула зненацька.
- Ой! – стрепенулася від несподіванки.
Агроном мружився чи то від сонця, чи від сміху.
- Я - не чаклунка. Просто збираю трави, аби засушити на зиму.
- А люди кажуть, що чаклунка…
- А ви їм не вірте!
Долі забаглося, аби зустріч Дарини з Василем не була звичайною випадковістю. Тепер і він почав бігати до бібліотеки.
Наступної осені відгуляли весілля. Дарина вибрала цей час, бо хотіла, щоб весілля пахло спілими яблуками, першим опалим листям, пожухлою травою. І все це було трішки приправлене смачним картопляними димом. Василь не вмів перечити своїй дивній красуні-обраниці.
- Дочекалася Дарина свого щастя, - раділи за молоду бібліотекарку в селі.
- І що вона в ньому знайшла? - перемовлялися дівчата на виданні, яких оминув увагою агроном.           
Три роки подружнього життя спливли, наче один щасливий день. Навесні,  влітку та восени Василь повертався додому разом із зорями та росами. Дарина любила чекати чоловіка під яблунею, яку посадила колись бабця Палажка. Вона годувала чоловіка смачними вечерями і поїла чудодійними узварами, аби її Василько не відчував втоми. А він приносив їй маленькі букетики сонних польових квітів. У жнива - жмути стиглого колосся. Дарина розповідала про нові книжки і про те, що пишуть у газетах. А він радів, що вродили жита-пшениці. Часом нарікав на затяжні дощі або на засухи. Василь любив землю так само щиро і щедро, як свою Даринку.
Цього вечора чекання чоловіка здавалося вічністю. Розуміла, що жнива. Але ж вона має сказати Василеві щось дуже важливе. Скоро у них народиться дівчинка або хлопчик. Вона уявляла чоловікову радість. Він любив дітей. І тепер у них з’явиться маленьке крикливе сонечко.
Біля хати різко загальмував колгоспний «уазик».
- Дарино! Василь в лікарні! Їдемо!
Голос у водія голови колгоспу зривався від крику. А Дарина завмерла. Ні запитати щось, ні сказати... 
Хтось підпалив збожжя в полі, і поки доклигала пожежна з іншого села, Василь самотужки боровся з полум’ям. Вогонь переміг її чоловіка, обпалив…
- Потерпи, Василю! - благала крізь сльози сільська медичка дорогою до лікарні, розуміючи, що він помирає.  
Дарина пам’ятає, як почула страшну звістку… А потім лікарка з добрими сумними очима гладила її розкішне волосся і просила бути сильною, бо душа маленького, ще ненародженого синочка-сонечка, відлетіла вслід за Василевою. Наче наздоганяла його, аби сказати те, чого не встигла Дарина.     
- Ще молода, гарна, розумна вийде заміж удруге, - переймалися Дарининою долею в селі.     
Їй пропонували заміжжя. Обіцяли шанувати. Але вона кохала свого Василька. А двом у серці тісно.
Смуток не міг спити Дарининої вроди. Тільки вплів у її розкішну косу раннє бабине літо.
- Таки, чарівниця Дарина, - пускали чутки селом. - Кажуть, вмивається відварами з якихось трав, аби вроди не загубити. Її однолітки ось як скоро постаріли, хоча й не пережили такої біди. 
- І що з тієї краси? Вже п’ятий десяток літ розміняла. Живе сама. Завжди гонорувала місцевими хлопцями і чоловіками.
...Дарина дов’язала останній жмутик зілля. Провела рукою по золотому колоссі, яке завжди стоїть у вазі біля Василевої фотографії. Витерла сльозу біленькою хустинкою, загорнула у неї свій смуток.
Тихенько відчинилися двері. Катруся, внучка двоюрідної сестри, любила прибігати до Дарини, бо також, наслухавшись казок і пліток, вважала її чарівницею. І ніяк не могла зважитися, аби тітка Даруся показала ту дивну траву, яка зробить так, що Павлик з сусідньої вулиці захоче дружити з нею, а не з рудоволосою Люською.

Прощай, мій ангеле…

- Людоньки, ви чули?..
Гелька, наче Горгона, влетіла до сільської крамниці.
- Я повириваю її довгі патли! Голодранка!
Молодиці врапт забули, за чим прийшли до магазину. Обступили Гельку. Всі знали, що в Олени, яку чомусь змалечку всі кликали Гелькою, - язик, наче бритва. Було цікаво: хто став Гельчиною «жертвою» цього разу.
- Думаю, хто квітки з городу краде? А то мій Васька. Внадився до Софійки Ковалевої. Всі ружі позрізав для тієї...
- То ви, Гелю, кажите про тих Ковалів з сусіднього села? - перепитали сільські сороки.
- Про них, аби їм… аби їй…
- Софійка - слічна дівчина. Файна! А яку косу викохала!
- Навіщо мені її краса і коса? Ми для Васьки нову хату збудували. Машину купили. Ні, не приведе він на моє підвір’я Софії! Бідної невістки мені не треба!
Вдома Гелька пиляла чоловіка:
- Іване, напоум сина. Хіба ми добро старали для того, аби воно якійсь бідосі дісталося? В Ковалів четверо дітей. Їй-Богу, на шию нам сядуть.
Іван перечити Гельці не вмів і не смів.
- Василю! - гукнув сина. - То правда про Софію Ковалеву?
- Правда, тату. До весілля готуйтеся. Ось хотів вам сам сказати…
Гелька репетувала, наче перед кінцем світу. Іван втік до хати. А Василь не міг поміж материн лемент і слова вставити.
Склинала Гелька Ковалів страшно. Дійшло це і до Софії, і до її батьків.
- Василю, - крізь сум і сльози мовила дівчина, - знайди собі іншу пару.
- Ти мене не кохаєш?
- Не хочу, аби наше кохання було проклятим.
- Софійко, ми поїдемо звідси.
- Є речі, від яких не втечеш.   
По схилених дівочих плечах стікало волосся кольору стиглої пшениці. А по обличчі - сльози. Василь зціловував цей солоний смуток. Гладив коси коханої.
- Як мені жити без тебе? - запитував.
- Іди, Василю.
Софія легко відштовнула хлопця. Побігла. Волосся розвіялося. Дівчина була схожа на дивного птаха, який відлітав у серпневу ніч. Назавжди…
Вранці Гельку наче громом вразило. Всі квіти, до однісінької, були потоптані, понівечені. А Василь, котрий навіть у великі свята чарки до писка не брав, щось п’яно буркотів у неспокійному сні.
…Минув час, зістарілися Гелька з Іваном. Уже й Василеве волосся сивиною взялося. На сусідських подвір’ях весело галасували внуки. А Гельчине обійстя сумувало. Василь так і залишився старим парубком. Став мовчазним. Ні з ким не товаришував. Осунувся.
- А яким гарним хлопцем був! - перемовлялися у селі.
- Гелька винна. Занапастила життя синові.
- А Софійка Ковалева виглядає, наче пані. Живе багато. Молодшим допомогла на ноги стати. Батьків не забуває.
- Добре, що тоді до міста подалася. Не пропала…
- Чоловік в Софії, як з картини!
- Бог бідним у помочі стає…
По неділях Василь возив на ринок продавати квіти. До райцентру - рукою подати. За свіжі, ще мокрі від роси, айстри, гладіолуси, жоржини чоловік не правив великих грошей. Базарники наставляли на розум дивака, мовляв, хто ж за копійки таку красу продає? А йому байдуже. 
Гельці також не подобався синовий торг. Сказала йому про це. Василь у відповідь лише глипнув тяжким поглядом.
- Роби, що хочеш, - кинула.
…Софія з сімейством їхала до села. Вирішила сорокап’ятиріччя святкувати у батьківській оселі. Дмитро, чоловік, жартував:
- Нашій мамі скоро півстоліття буде.
- Ага, бачив би ти, як на неї ще задивляються, - засміялася донька.
- Хто? 
- Чоловіки, звісно!
- Ма, ти суперстар! - підтримав розмову син. 
Біля ринку Дмитро зупинив авто.
- Софійко, ходімо за квітами.
- І я! - зголосилася донька.
- Дмитре, в селі ж цілий квітник.
- Мамо!.. - хором мовили діти. 
Біля відра з різнокольоровими, високими, неймовірно гарним гладіолусами, кімарив чоловік.
- Ваші? - запитав Дмитро.
Продавець кивнув головою.
- Софіє, як тобі?
Вона доторкнулася рукою до різнобарвного дива:
- Чудові…
- Беремо всі! Скільки?
Василеві перехопило дух. Він упізнав цю жінку. А вона його - ні…
- Дівчата, тримайте! - Дмитро поділив квіти між дружиною і донькою.
Василь дивився їм услід. В обох - у матері і доньки - майже одинаковий ріст. Ставна фігура. І розвівається на вітрі біле волосся кольору стиглої пшениці. Пригадав ту серпневу ніч, в яку відлетіла його кохана.
- Прощай, мій ангеле… - прошепотів навздогін.
У понеділок вранці Василя схопило серце. Приїхала швидка.
- Василю, на кого ти нас залишаєш? - лементувала Гелька.
- Цить! - уперше в житті крикнув на Гельку Іван.  
- Можемо не довезти, - бідкалася медичка.
Василь розплющив очі. Молоденька лікарка видалася йому білим ангелом із сполоханим поглядом. 
- Не залишай мене, - прошелестіли Василеві уста.
- Прощай, світку… - нечутно зітхнула душа. 
 

Хай поміж нас залишаться тільки квіти…

Він: Ось вона… Іде…

Вона: Господи, знову він. І знову даруватиме квіти. І знову я їх візьму. Вдячно усміхатимусь. А вдома, на самоті, вкотре не втримаюсь від сліз. І його квіти сумуватимуть…
Він: Вона така гарна і… не моя.
Вона: Якби він знав, скільки радості, болю і спогадів приносять ці квіти…
Він: Чи кохає вона когось? Мабуть, у неї є сім’я. І в мене…
Вона: Я подобаюся йому. Але… Між нами не може бути жодних почуттів. Тільки квіти. Хіба обоє не розуміємо цього? Він не знає, мабуть, як важко втрачати людину, яку нарекла своєю Долею? Помилилася… Залишилась стояти перед порожнім жертовником втрачених сподівань. Наче вигнанка-жриця.
Він: Якби їй запропонували приміряти колір щастя, який би вона вибрала? Ніжно-бузковий? Вранішньо-рожевий? Просто білий? Їй личить колір літа і колір кохання…
Вона: Чи то дощі, чи суєта втомили душу? Притулитися б до плеча коханого, пошкодувати себе… Розмовляти без слів… Ридати без сліз…
Він: Ви любите ромашки? Це - вам!
Вона: І люблю волошки… Польові волошки, схожі на малесенькі клаптики синіх хмаринок, які розгубило у полях літнє небо…
Він: Може, я повинен був подарувати їй вишукані троянди чи орхідеї?
Вона: Той, кого я нарекла колись своєю Долею, приносив уранці оберемки польових квітів - холодних, мокрих від роси, із запахом недоспілих пшениців. «Я вкрав їх у ночі», - жартував. 
Він: Я повинен їй дати спокій. Хто я для неї? І букетик ромашок має бути останнім. А їй так личать квіти…
Вона: У вимоклих пелюстках ромашок зачепилися дощові краплини. Вони холодять уста і пахнуть прощальними цілунками… Я маю сказати йому, аби не тривожив моєї самітності і розвіяв свої ілюзії. І не шукав зустрічей. На нього чекають удома…       
Він: Що вона думає про мене? Сивина у волоссі, а, наче хлопчисько, намагаюся зловити її погляд, порух… Побачити її. І відчувати терпко-солодке хвилювання, даруючи квіти…
Вона: Якби він покликав мене, чи душа злетіла б? Той, кого нарекла колись Долею, спопелив її. Хіба почуття можуть жити у випаленій пустелі?    
Він: Я не можу зізнатися, що кохаю її.
Вона: Я не можу закохатися в нього.
Він: Я повинен забути її, розгубити свої заборонені мрії і бажання. Хай поміж нас залишаться тільки квіти, подаровані вчора. А нині…
Вона: Нині у мене був шалений день: море справ, спека, гроза… Чому він забарився?..

Хлопчиську, я не знала, що це було кохання…

Шибайголова. Зірвиголова. Красунчик… Як тільки не називали Віталика в селі! Син агронома і медички. Одинак. Бажаний кавалер для кожної дівчини. З наукою Віталик не дружив. Батько не раз брався за пасок, аби синові вставити мізки. Матір ставала на захист.
Однокласниці не долюблювали хлопця. Даремно, що гарний і багатий. За кіски шарпав. Книжки ховав. Зверхньо споглядав на тих, чиї матері в ланці спину гнули, чи на фермі працювали.
…Софійка не хотіла залишати містечко. Тут друзі, школа, улюблений кінотеатр. Але вона з матір’ю змушена перебратися до бабусі в село. У батька скоро буде нова сім’я. Мама збирала речі. А Софійка спробувала уявити нову школу, до якої від бабусиної хати аж за шість кілометрів.
- У нас новенька! З міста!
Для дев’ятого «А» це була надзвичайна подія.
- Не з міста, а з сусіднього села, - хмикали учні з дев’ятого «Б». - Її з матір’ю батько з дому вигнав. А в бабці хатинка на курячих ніжках. Не така вже й цяця ваша новенька. У місті її мама мала гарну роботу, а тепер у поліклініці підлоги миє.
- Казки закінчуються добре. А хатинка на курячих ніжках - з казки, - не здавалися «опоненти» з дев’ятого «А».
Дев’яти- і десятикласників із сусідніх сіл возив до школи сільський автобус. Коли він псувався, на науку й назад добиралися пішки. Для Софійки це було незвично. Дехто з учнів ходив навпрошки через поля. Софійка польових доріг не знала і боялася.
- Софіє, тебе підзвезти?
- Віталик? Якщо тобі не важко…
Софія вмостилася на багажнику. Вони обганяли учнів з дев’ятого «А» і «Б», які відкривали роти від здивування. Хлопці запитували Віталика:
- Тобі подобається та цяця?
- Вона має ім’я. А, по-друге, я її просто підвіз.
У присутності Софії Віталик ніколи не говорив дурниць і не хвалився, що йому нового купили. Сидів тихо, коли Софія відповідала на уроках. Підвозив додому, коли не було автобуса. І ніколи не пропонував дружби.
Перший букет на лавці, що стояла на подвір’ї, Софія знайшла восени, коли була десятикласницею. Узагалі, квіти знайшла бабуся, бо прокидалася дуже рано.
- Доню, Сонечко, тобі якийсь залицяльник оберемок айстр на лавці залишив. Такі слічні квіточки, - прибалакувала. - А Софія не могла втямити, хто ж цей дивак.
Аж до морозів з’являлися на лавці квіти. Софіїна бабуся почала ще раніше прокидатися - дуже хотіла побачити, хто внучці букети носить. Не вдалося… Навесні квіти з’явилися знову.
…На випускному Віталик часто запрошував Софію до танцю.
- Що він у ній знайшов? - червонів від злості Віталиків батько. - Запав хлопчисько на ту бідосю. Я йому вдома покажу! Казали, що він її зі школи підвозив. Тепер я зрозумів, хто всі квіти в нас і в сусідів зірвав. Ну-ну!
Після випускного батько добряче відлупцював уже дорослого сина. Аж сусіди чули крики.
- Я все одно люблю Софію! - вигукував хлопець.
- Заб’ю! - крикнув батько.
Софія не відала про пристрасті у Віталиковій сім’ї. Як і про його кохання. 
…Софіїні мрії втікали до великого міста. Їй усміхалися тисячі вогнів і вогників. Високі будинки були схожими на добрих таємничих велетнів. Вона знала: там буде щасливою. Отримавши аттестат, дівчина поїхала з села.
- Як ваша Софійка? - запитували односельці матір і бабусю.
- Добре, - відповідали ті.
А Софії було по-різному. Спершу у місті почувалася самітньою серед сотень тисяч людей. Проте дала собі раду. Навчання, робота, друзі, кохання… Згодом купила невеличку квартиру для матері й бабці у містечку, де народилася. Сама ж із чоловіком, який із перспективного у минулому інженера став заможним бізнесменом, мешкала у великому місті. Виховували двоє синів.

 

У селі Софія не була, здавалося, вічність. А хлопці просили показати сільку «романтику».
Софія любила великі «чоловічі» машини. Тож коли їхала солідною іномаркою сільською дорогою, місцеві з цікавістю споглядали: що то за одна. В селі про Софію уже й не згадували. Зупинилися біля оселі материної подруги. Тітка Настуня сплеснула від радості в долоні:
- Софійко, Сонечко, ти, наче, школярка. Красуня моя золотенька… О, йдуть мої внуки. Наталю, Сашко! Тітка Софія приїхала в гості. З хлопцями.
Наталка з Сашком показували Софіїним синам село, став, хвалили рибалку. А тітка Настуня розповідала-розпитувала про всіх і вся.
- Як живуть мої однокласники? Де вони? - поцікавилася Софія.
- Люба Олешкова в райцентрі у школі працює. Надя Вівчарикова на заробітках. Олег Назарків спився. Нема ради з тою оковитою! Михайло Панасів біля землі господарює. Вітька агрономів… Нема вже колишнього гонору. І вроди не залишилося. Біда не робить людину гарною.
- Ви про Віталика?
- Вітькою його тепер кличуть. Я, Софійко, таємницю тобі відкрию. Якось Вітька орав мені город своїм трактором. Як закінчив роботу, запросила до хати на обід. Від випивки відмовився. Він зовсім не п’є. Розговорилися. Він і зізнався: тебе одну ще зі школи любить. Скільки років минуло, а не може забути. Батько вибирав йому пару. Із заможного роду. Змусив Вітьку одружитися. Живуть, наче чужі. Мають дівчаток-близнят. Вони - Вітькова розрада. Одну з дівчаток Софійкою назвав. А ще розповів, як батько його відлупцював через тебе. І про квіти, які на лавці клав. І про те, яким щасливим був, коли ламався сільський автобус, бо міг тебе додому підвезти… Біда у Вітьки - дружина занедужала. Операція потрібна, а грошей нема. Вітька усім допомагає, хто просить, копійку до копійки тулить. Лікарі кваплять з операцією. Батьків Вітька вже поховав. Я так думаю: батько, Царство йому небесне, життя Вітькові перепсував. А, може, так воно мало бути… Досить про сумне. Я рада, що в тебе все добре, Сонечко…
Подушки тітки Настуні були м’якими і пахли дитинством. Але Софія не могла заснути: не йшов з голови Вітька. Вона й не здогадувалася, що цей шибайголова, зірвиголова і нетудиголова був у неї закоханий. І що  «жертвами» цього хлопчиська були його і сусідські квітники.
Вранці Софія попросила тітку покликати Вітьку. Випровадила дітей на рибалку, а сама думала, що має сказати колишньому однокласникові.  Тобто, знала, що має сказати, але не знала, як.
Посивілий і постарілий Вітька втомлено ступав поруч із тіткою Настею. «Господи, нам же тільки сорок п’ятий рік, - подумки мовила Софія. - Не впізнала б…»
Пішла назустріч. Вітька зупинився, знітився.
- Привіт, - заговорила першою. - Стільки років не бачилися!
- Ти не змінилася, - Вітька переминався з ноги на ногу. - Тітко Настю, чому не сказали про Софійку? Думав, справді щось допомогти треба.
- Маю до тебе розмову, - сказала Софія. - Тітка Настуня все мені розповіла: і про квіти, і про твого батька, і про недугу дружини. Дякую за квіти. Це було… було так гарно. І за твої почуття дякую. Хотіла б допомогти тобі, точніше, твоїй дружині. Я можу оплатити їй операцію.
- Ти ж не знаєш її.
- Зате я знаю тебе, Віть… Віталику. 
- Не знаю, не знаю… Ех, яким дурнем я був, що слухав батька. Паска злякався.
- Не докоряй собі про те, чого вже не повернеш. Дружину твою потрібно рятувати. Аби доньки не втратили маму.
- Я все поверну тобі, Софійко. Я зароблю…
Коли Вітька пішов, Софія тихенько мовила услід:
- Хлопчиську, я не знала, що це було кохання… що ти так умів… умієш кохати…
«Якщо маєш час, приїдь до мене. Яблука нівроку вродили. І ті сливки, що ти любиш, - писала у листі до Софії тітка Настя. - Все без «хімії»… Вітькова дружина одужує після операції. А село гуде. Люди не можуть втямити, що ти добро задурно зробила. Вітька повеселішав. Допомагає мені. Плату брати відмовляється. Обіцяв нову лавку поставити. Каже: коли внучці хлопці захочуть квіти принести, нема куди їх покласти. Хіба що на сходи біля ганку. Але гуси з’їдять. Вони ж ночують на подвір’ї з весни - і до пізньої осені…»