Руйнівник пташиного щастя

За Толькою завжди золоті верби росли. Де повернеться, там щось вичворить. Тому й всі кликали хлопчиська Толькою. Навіть учителі. Бо і в школі досадив.

А ще в Тольку наче дух руйнівника вселився. То молоде деревце зламає, то патиком по будяках гамселить, то квіткам, що ростуть уздовж вулиці, голівки позриває. Особливо діставалося пташкам. Толька лазив по деревах і руйнував гнізда. У хліві ластівки селилися. Він і їх не щадив.

Птахи плакали над зруйнованими домівками. Малюки-пташенята трусилися від холоду чи то від страху. Толька ще й цвігав пташат прутом по кволих ніжках. І реготав...

У селі Тольку не любили. Коли став парубкувати, дівчата оминали. Не змінився, хоча й подорослішав. Пташині гнізда й далі муляли очі. І він над ними збиткувався...

Після закінчення школи Толька вивчився на водія. Відслужив в армії. Влаштувався на роботу в райцентрі.

Толька був одинаком у батьків. Вони квапили сина з одруженням. Але він не поспішав. Та й з дівчатами не складалося. 

Першою дівчиною, яка вдруге прийшла на побачення з Толькою, була Леся. Не тому, що їй вельми подобався хлопець, просто вдома не хотіла сидіти. Батько часто напивався. Лесі набридли скандали. А от Толькові дівчина справді подобалась.

Невдовзі Толька привіз Лесю познайомити зі своїми батьками. Сусіди скрушно хитали головами: не знає дівчина, з ким зв’язалася. А Толькові батьки хвалилися майбутньою невісткою. В поліклініці медсестрою працює. Гарна, скромна. Про батька-пияка, звісно, замовчували.

Ще до весілля Толькові батьки прицінювалися в райцентрі до будинку для молодих. Толька навідріз відмовлявся жити в зятях. Теща - спокійна, приємна жінка. А от тесть мізки виносить, коли нап’ється.

...Леся з Толькою очікували первістка. Хоча молода жінка виношувала дитину тяжко, хлопчик народився здоровий. Толька тішився сином.

Павлик ріс шустрим і влізливим. Як батько...

Через декілька років Леся завагітніла вдруге. Народжувати мала влітку. Тому Павлика одразу після закінчення першого класу Толька відправив на канікули в село до своїх батьків. Аби дружині було легше.

...Цього дня в Тольковій і Лесиній родинах усі хвилювалися: на світ мала з’явитися дитинка. А ще Тольковій матері чомусь муляло біля серця. Якась тривога глодала. Все з рук падало. Видоїла корову й обіднє молоко розлила.

- Та не переживай, все з Лесею буде добре. Друге внуча матимемо, - заспокоював чоловік.

- Може, тиск стрибнув. Щось неспокійно, недобре мені. Аж руки трусяться. А де Павлик?

- Бавився тут недавно. Мо’ до сусідів пішов. Чи в садку.

А згодом на подвір’ї знявся лемент. Павлик з дерева впав. Вдарився сильно. Не при пам’яті. Викликали швидку.

Леся народжувала доньку. А в цей час у тій же лікарні рятували її сина.

Маленька видала перший крик. А Павликова душа прощалася зі світом.

Лесі поки нічого не казали. Вона ж відчувала радість за новонароджену донечку і якусь незрозумілу тривогу водночас.

Павлика поховали без Лесі. Її відвезли на могилу згодом. У цю мить, коли вона впала на коліна перед свіжим горбиком землі, зненавиділа чоловікових батьків і його також.

- Не догледіли, не впильнували, - ридала жінка. - І навіть з сином не дали попрощатися.

- Лікарі не веліли, - заспокоював дружину Толька.     

Вона нікого й нічого не чула, крім свого болю.

Леся змінилася. Стала мовчазною. Огорнула себе смутком. Лише для маленької доньки тримала душу відкритою.

А в селі Тольку і його батьків люди в зубах носили. Згадували грішки, зруйновані колись пташині гнізда.

- От і наздогнала покара Тольку, - перешіптувалися.

- Але ж дитина ні в чому не винна.

- За таких батьків діти гріхи спокутують.

- І це ж треба, щоби Павлик з дерева впав. Невипадково все це. Тепер їхня невістка побивається, мов колись ті птахи над своїми пташенятами.

- А невістка тут до чого? Це ж Толька хуліганив...

...Настуня була мила, тихенька. Леся пантрувала доньку. Втрата Павлика не переставала боліти.

У чотири роки маленька підвернула ніжку. На дитячому майданчику. Леся може би й нічого такого не подумала б, якби на прийом до лікарки, де вона працювала медсестрою, не прийшла жінка з Толькового села. Запитала Лесю, про те, про се, про доньку.

- Та все начебто нічого, - відповіла. - Тільки днями Настуня ніжку підвернула. Добре, що моя мама може побути з нею.

- Не просто так вас біди перестрівають, - загадково мовила Толькова односельчанка. - Ви ж, Лесю, нічого, певно, не знаєте.

- А що я повинна знати? - з подивом запитала.

- Та Толька, чоловік ваш...

Жінка розповіла про всі Толькові «подвиги», про те, що в селі його не любили. Ще й від себе дещо добавила. І на завершення додала:

- Пташині гнізда гріх руйнувати. Але хіба Толька когось слухав? Батькові треба було паска до нього взяти. Але де там. Ваша свекруха захищала синочка. Все дозволяла йому. Зробить хлопчисько збитка, а вона не його - інших звинувачує. І за гнізда вже й ми їй казали. А вона що? Відповідала, мовляв, хай ті пташки виздихають. Бо то на городі щось склюють, то в садку. Ось такі вони люди. Кажуть, птахи - найближче до Бога. А Толька їх зобидив. От і маєте тепер...      

Леся ще більше почала труситися над донькою. А чоловік став зовсім немилий. Між ними все частіше виникали скандали. І одного разу Леся переказала Толькові все, що почула від його односельчанки.

- Це через тебе загинув син! Через тебе! - вигукнула. - Ненавиджу тебе! 

Толька також скипів:

- Якщо такої заспівала, можеш забиратися з моєї хати!

- І заберуся!..

Леся повернулася до своїх батьків. Толька ходив просити пробачення. Свекри також вмовляли не руйнувати сім’ю. Та Леся мовила:

- Він все зруйнував уже давно... ще тоді...

...Толька майже два роки холостякував. А потім привів нову дружину. Точніше, привіз. Із сусідньої області. Там жила Толькова двоюрідна сестра. Бувало, гостював у неї. От і познайомився з Наталкою.

Наталка рано овдовіла. Статків не мала. Винаймала квартиру. Тому, на її думку, Толька був гідним кандидатом у залицяльники, а, можливо, і в чоловіки. Мав власний будинок, автівку, роботу.

Коли Толька запронував Наталці вийти за нього заміж і переїхати - вона без вагань погодилась.     

Невдовзі у пари народилася дитина. Хлопчик. У маленького була вада: одна ніжка коротша за іншу.       

У селі знову пішов поголос:

- Неспроста, ой, неспроста це все...

Толькова матір пішла за порадою до Теклі, яку односельці знахаркою кликали. Та невтішно мовила: 

- Ваш син колись пташине щастя руйнував, а тепер свого не буде мати. І в тих, хто біля нього, добра не буде... 

«Я просто жила… була жінкою…»

Вона втомилася від щоденних суєт, чоловікової зради і від байдужості сина. Тому, коли лікар якось винувато озвучив діагноз, не зойкнула, не заплакала. Лише серце спершу завмерло, а потім так загупало, що, здавалося, його почула вся земля.

«Онкологію лікують, - продовжував. - І ваш випадок…». Вона встала зі стільця й повільно рушила до дверей. «Не втішайте мене… будь ласка…»

Світ змінився за коротку мить. Минуло якихось дві години, коли була на прийомі у лікаря, а все довкола набуло інших барв, звуків, змісту… До нинішнього дня вона квапила час - аби швидше до вечора. А тепер хотілося, аби день тривав безкінечно.

Зупинилася біля величезної вітрини. Яка гарна сукня на манекені! Улюбленого небесно-голубого кольору. А фасон! Вона давно не купувала обновок. І не відвідувала перукарні. Й не знає, як відчиняються двері до салону краси. І…

Колись хлопці скручували в’язи, коли Люба йшла мимо, чубилися за неї. «Не дівчина - картинка», - казали про її вроду. І пророкували щасливу долю.

Вона вибрала нареченого з міста, з яким разом училася в інституті. Орест не був красенем, але вмів зачаровувати дівчат. Його стосунки з черговою «коханою» тривали не більше місяця-другого. До Люби - першої красуні на їхньому курсі - клинці підбивати не поспішав. Боявся отримати відмову. Проте якось під час студентської вечірки побився з товаришем об заклад, що спокусить вродливицю. Вона й сама не знає, чому повелася на його залицяння. Отримавши «приз», Орест здаватися не мав наміру. Перед закінченням інституту повів Любу під вінець.

Його батьки віддали молодятам двокімнатну квартиру, що дісталася у спадок. Орест час від часу нагадував дружині, хто господар в оселі. Коли ж Люба просила що-небудь допомогти, злостився: «Мало, що житло задарма отримала, ще й наймита хочеш?»

Чоловік уперше зрадив, коли народився син. Йому набридли дитячі плачі, простуди, запах ліків, каші та молока. Дратували колискові, які тихенько співала Люба.

Він не приховував своїх зустрічей з іншими жінками. Ба, навіть хизувався. Й немов насолоджувався болем і терпінням дружини. А Люба не могла його залишити. Повертатися додому? Там троє молодших братів. Хата невелика. І що люди скажуть?

Вона заховала свою вроду за жалями й смутками. Збирала розкішне волосся у звичайний хвіст. Гарну поставу нівечила безформним одягом.

…Якось Орест узяв її улюблене чорно-біле фото і сказав дванадцятирічному синові:

- Бачиш, якою гарною була наша мама. А тепер… Не одружуйся, малий, на красунях, щоб не розчаровуватися.

Син кинув на Любу погляд з ледве помітним відтінком зневаги.

- Навіщо ти це робиш? - запитала в чоловіка.

- Даю синові уроки естетичного виховання, - зіронізував.

…Люба, наче вкопана, стояла перед вітриною. Дивилася то на сукню, то на своє відображення. Їй лише тридцять вісім, а виглядає на всі сорок з великим гаком. Переступила поріг крамниці.

- Я хотіла б приміряти сукню, що на манекені.

Молода продавщиця зморщила носика, окинувши Любу нецікавим поглядом.

Вона одягнула сукню. Розпустила волосся. Із дзеркала дивилася не та жінка, що переступила поріг крамниці, а інша, - загадкова, з припорошеною смутком і розгубленістю вродою. Молода продавщиця округлила від здивування очі. А Люба посміхалася дівчині.      

Із модної крамниці винесла сукню й бажання знову стати достойною своєї вроди. Додому не поспішала. Чоловік на роботі. Потім, мабуть, подасться до чергової «голубки». Син у школі. А після уроків сидітиме біля комп’ютера разом із товаришем. Подумала: чи не заскочити ще у взуттєвий магазин? І в перукарню. І купити щось із косметики…

Удома одягнула обновку, стала на підбори. Злегка підфарбувала очі, губи. Кіт Гаррі з цікавістю зирив на свою господиню. Навіть забув, що миска давно порожня…

Орест не міг втямити, що сподвигло дружину на такі раптові зміни.

- З якого дива ти почала тратити гроші? - допитувався. - Син - випускник через два роки. На навчання треба збирати. До кого чепуришся?

- Я почала жити, - відповіла і вперше пришпелила Ореста суворим поглядом до підлоги.

Любине перевтілення не залишило байдужими й сусідок-пліткарок.

- Доскакався Орко. Набридли Любі його походеньки. Така гарна жінка, а  життя з вар’ятом капарає. Певно, знайшла собі когось. Давно пора. І малий матір за покоївку має. Що батько, що син…   

Люба вирішила мовчати про свою недугу, доки стачить сили. Вона взяла хворобу чи то у подруги, чи в спільниці. А та штовхала її в обійми життя, на якусь мить забувши про свою безкомпромісність.

Чоловік навіснів, думаючи, що в дружини завівся залицяльник. Її перевтілення  збило з пантелику й колег-економістів на роботі. А шеф півнатяками почав запрошувати на каву. Лише синові нове материне амплуа було байдуже.  

- О, наша мама джинси собі купила. Ну-ну, і хто ж цей щасливчик, що оцінюватиме обновку? - не вгавав Орест. - Я вже забув, які на смак вареники. А вона все чепуриться. Певно, сину, будеш мати іншого тата.  

- А я забула, яке на смак життя!

Її філософії не зрозуміли.     

Люба перестала носити годинника - їй здавалося, що стрілки підганяють час. Інколи усамітнювалася в парку, аби побути наодинці зі світом. То йшла на людні вулиці, де багато гамору й сміху. Дарувала сама собі букетики квітів. У її гардеробі з’являлися нові речі. У тілі - біль і втома. А в душі - страшне німе ридання…

…Лікар не впізнавав своєї пацієнтки. Здивовано дивився на вродливу жінку, якій залишилося жити… А вона усміхалася до нього, як недавно до молодої продавщиці у модному магазині.

- Дуже добре, що виконували всі мої рекомендації. І маємо результат. Бо деякі хворі… 

- Я просто жила, - перебила лікаря Люба. - Просто жила… була жінкою… Шкода, що мало. Шкода, що пізно… 

…Їй приснилося дитинство: тепле серпневе надвечір’я, стирта соломи, на ній - багато журавлів. Якась невидима сила підняла маленьку Любу від землі й вона разом з птахами вирушила в дорогу, у вирій. Їй легко і зовсім не лячно. Тільки чомусь, спотикаючись об стерню, біжить полем матір, щось гукає і плаче…

Вона вірила: дерев’яний пташок злетів...

Вони нагадували птахів, які полетіли у вирій і загубилися у безмежжі піднебесся.

- Я буду чекати тебе! - гукав на прощання.
Її ж серце тихо мовило: «Ця розлука - назавжди».
Зрідка останнім часом приїжджаючи на вітцівщину, поспішала на край села до старезного колодязя-журавля. Там Славко призначив їй перше побачення. Там уперше пізнала смак цілунку. Там і прощалися…
З колодязя перестали брати воду і журавлик виглядав сумним. Здавалося, він втомився стояти на одній нозі і чекати, коли об цямриння стукне відро.
- Злетіти б тобі, дерев’яний пташку, - мовила. - Колись я вірила, що ти казковий.
- Р-р-рип-р-р-рип… - відповів.
- Любо! Ти? - почула з дороги.
До неї поспішала однокласниця Тетяна.
- Любо, Любко! Скільки ж років не бачилися? П’ять чи більше? Живеш на іншому кінці землі. Знаю, чому до журавлика бігаєш. Славка не можеш забути.
- Я до тітки приїхала. І батьківські могили хочу відвідати. Наших побачити. Славко й далі в селі живе? Чи у місто подався? Зустрічала, може, його? Твій же Юрко зі Славкового села.
- Нема Славка, помер, - тихо мовила Тетяна. - Вже три роки минуло.
- Як помер? Чому?
- Серце…
- А Люська, суперниця моя, як живе?
- Коли Славкові стало погано, нікого вдома не було. Хлопці пішли до школи. А Люська роками в Польщі на заробітках сидить. Кажуть, там якогось залицяльника знайшла. Не часто до сім’ї навідувалася. Коли ж приїжджала, то скандалила, мовляв, ти, Славку, нічого не вартий. Грошей заробити не можеш. Там, за кордоном, чоловіки зовсім інші… Ось і не витримало Славкове серце… 
- І де тепер Люська?
- В Польщі. А хлопцями дідо з бабою опікуються. Школу вже закінчили. Любо, давай, поїдемо на Славкову могилу. Зараз попрошу Юрка, щоб завіз нас. Квіти треба взяти.
Тетяна принесла з городу розкішний букет.
- Тримай, Любо. Це - для Славка.
Люба дуже хотіла зустріти своє колишнє кохання, розповісти, як гарно і заможно живе. Хотіла, аби він відчув свою провину. А тепер не могла повірити, що Славка вже немає.
Поклала на могилу квіти. З фотографії дивилися засмучені Славкові очі.
- От і зустрілися, - мовила тихенько і провела рукою по знимці.
- Ми тебе зачекаємо біля машини, - сказала Тетяна. - Ходімо, Юрку.
- Я була нині біля нашого журавлика. Старенький, але ще стоїть… А в мене гарна сім’я. Думала, якщо буде син назву твоїм іменем. Не вийшло, бо маю дві доньки. А ще я хотіла тобі розповісти… 
Уночі налетіла гроза. Здавалося, вітер переверне світ.
- Не втримав стихії журавлик - зламався, - сказала тітка, повернувшись з коровою з пасовиська.
- Він злетів!
- Що кажеш, доню?
- Це я так, про себе.       
Любина душа сплакнула: дерев’яний пташок вже ніколи не повернеться на рідний клаптик землі…