«Вам личить осінь...»

 - Вам личить осінь, - сказав колись Роман Світлані.

«Мені лише двадцять вісім», - відповіла подумки й глянула на нього своїми дивними очима. У її погляді було щось від осені - сумне і таємниче.

Роман ніколи не думав, що зустріне жінку, схожу на його велике кохання, якого спершу добивався, а потім зрікся…

Відбив Галину у ліпшого друга Івана. А потім втратив - і Галю, і друга. Злякався, коли кохана сказала, що вагітна.

- А, може, це дитина від Івана? - запитав.

Вона нічого не відповіла. Тільки глянула своїми дивними очима. І пішла. Назавжди…

Він був упевнений, що це його дитина. Але тоді ще не думав про одруження.

- Ромку, - якось, перестрівши, мовив Іван, - це - мій син. Зрозумів? А ти… Мені шкода, що ми були друзями.

Роман ні за чим не шкодував. У нього вже була нова пасія, і не одна. 

Коли побачив Галину з маленьким, серце забилося швидше. Але він заборонив собі будь-які сентименти: «Іван сказав, що це його син. Хай так і буде».

Одружився з Поліною - одиначкою з багатої родини.

- Ти, Ромку, не відмовляй Полінці ні в чому, - сказав тесть. - Наша дівчинка звикла жити в розкоші.

«Дівчинка» жила безтурботно. Роман дружині дорікати не смів, бо мешкав у подарованій тестем квартирі, їздив у подарованій машині. Працював у поважній установі, куди також влаштувався не без допомоги тестя.

- Поліно, твої батьки запитують, коли чекати внуків.

- Бавитися з дітьми не хочу і, певно, не захочу. Але цього їм знати не слід.

…Роман частіше почав згадувати Галину і сина. Скільки ж йому років? Їм із Галею тоді було по двадцять три. А тепер - сорок. Дорослий вже.

…Світлана прийшла працювати в їхню установу восени. У двадцять вісім, наче дівчисько, заплітала довгу русяву косу. Коли соромилася - червоніла. А коли сміялася - очі залишалися сумними. У кишенях любила носити каштани. На щастя.

Сама після розлучення виховувала сина. Дехто думав, що Павлик - її молодший братик.

Роман уперше побачив Світлану, коли зайшов до кабінету, де було її робоче місце. Немов насмішка долі: нова працівниця глянула на нього Галиними очима. Побачивши на її столі декілька маленьких і великих каштанів, сказав:

- Вам личить осінь.

Звернув увагу на фото хлопчика. Чомусь подумав, що його син колись подібний на цього карапуза.

- Ваш братик? - запитав.

- Син, - відповіла, почервонівши.

Відтоді майже щодня заходив до кабінету, де працювала Світлана. Заради неї. А вдавав, що у справах.  

Світлана з сином добігали до ліфта. Роман зачекав на них.

- Добрий день, Романе Олександровичу. Дякую. В садочку карантин, - виправдовуючись, мовила. - От, взяла на роботу.

- Як тебе звати? - запитав Роман малого.

- Я - цоловік! - серйозно відповів.

- А чоловік має ім’я? - перепитав Роман.

- Паска.

- Пашка, - засміялася Світлана.

Світлана жила неподалік парку. Роман у вихідні їздив туди, аби побачити її з малим. 

Ось вони гуляють парком. Маленький «цоловік» зашпортався. Упав. Роман ледве  стримався, аби не підійти й не запитати, чи не вдарився. А ще йому хотілося купити «Пасці» якусь іграшку.

Роман відчував себе злодієм, який намагається вкрасти шматочок чужого життя. Він не знав, що з роками болітиме минуле. І не статки, не статус і навіть не час є ліком від цього, а чужа жінка з очима зрадженого ним кохання, та її маленький син. Зізнався собі: закохався у Світлану. Але він не міг зізнатися їй у почуттях. І боявся, що в Світлани може з’явитися залицяльник...

...Романа вітали із сорокап’ятиріччям. До кабінету посадовця, який «вирішує багато», несли дорогі подарунки й розкішні букети. Нарешті дійшла черга і до його колективу. Привітальне слово виголошувала Світлана.

- Романе Олександровичу, щиро вітаємо вас…

Світлана вручила йому вишукану композицію з троянд і поцілувала. Це був перший поцілунок жінки, якою він марив...

...Наступного року Роман став удівцем. Перед тим, як відійти у вічність, Поліна запитала:

- Що означає для тебе ця жінка?

- Яка? Я не зраджував тобі.

- Ти в душі був із нею... Я також інколи бувала там… у парку. Підглядала за тобою. І за нею. Я знаю, що ви разом працюєте. І знаю, що це не твій син. Але чому вона?..

Роман розповів про зраджену ним Галину, про Івана і про те, що в нього є син, з яким жодного разу не бачився.   

- Я відпускаю тебе, Романе… до неї. Не знаю, чи син пробачить тобі. А з цією жінкою… може, станеш щасливим. Пробач, що в нас... що я не хотіла дитини... Я аборт зробила. Тобі не сказала. Нікому не сказала...     

…У вихідні Роман, як це робив роками, їхав на вулицю, де живе Світлана. Тепер, коли у великому заміському будинку та в міській просторій квартирі крім нього - жодної живої душі, ця гра у жмурки стала його розрадою від самотності.

…Цього разу він мусить поговорити зі Світланою. Зізнатися, що кохає її. А ще мусить подружитися з Пашкою.

Осінь струшувала жовте листя. Роман підняв два каштани й поклав до кишені. На щастя…

Вона стала морем...

Вона стала морем. Невидимою частинкою великої води. Море щось жебоніло, коли не було вітру, і кричало, коли громи розривали небо. Вона не боялася грізного моря. Це воно ридало, просило в неї прощення...

Не раз хотіла втекти від моря. А воно тримало. То змивало смутки, то знову обдавало болем... Море забрало в Таміли найдорожчих людей...

...На південь Тамілу привезла тітка Люба, коли матері не стало. Дівчина тяжко звикала до нового місця. Її маленьке містечко ніколи не бачило моря. Через нього протікала лише невеличка річка. Довкола - поля і ліс.

А ще в містечку залишилася її школа, друзі. Половина хати, де вони жили з мамою. Залишився Ігорчик, з яким бавилася в садочку, а потім сиділа за однією партою. Ігорчика називали маленьким принцем. У нього було біляве волосся і сині очі. А Таміла була його принцесою.

Ще довго місце за партою поруч з Ігорем було порожнє. Він не хотів, аби тут сидів хтось інший. Не вірив, що Таміла вже ніколи не повернеться...

...У Люби з Юрком дітей не було. Тому обоє радо прийняли племінницю в свій дім. Таміла стала розрадою Любі, коли чоловік ходив у плавання.

Люба вкотре розповідала Тамілі, як зустріла своє кохання.

- Воно було худе й молоде. Такий собі звичайний морячок. Глянула на нього - серце тенькнуло. Твоя мама жартувала: «Ти, Любко, не практикувала, а моряка собі шукала». Я ж сюди на практику тоді приїхала. Почала зустрічатися з Юрком. А скільки сліз було, коли додому поверталася. Подружки заспокоювали: не ти перша, не ти остання за моряком сльози ллєш. Знаєш, скільки в нього ще таких Любок буде?» Не вгадали. Я у нього одна... Ой, а як приїхав у наше містечко!.. У формі. Красень. І заздрили. І пліткували. Мовляв, недовго в Любки любов з моряком буде. А я вже з ним двадцять років. Проводжаю Юрка, чекаю, зустрічаю... Я також до моря довго звикала. І ти з часом звикнеш. Тепер будемо разом дядька Юрка зустрічати й проводжати. А потім, може, й ти в моряка закохаєшся...

...Небо - художник. А море - величезний мольберт. Небо розфарбовує море в різні тони та відтінки. Увечері, коли на хвилях відпочивало призахідне сонце, велетенська картина видавалась Тамілі містичною. Вона любила приходити до моря увечері, коли довкола ставало тихо. Тоді вони були наодинці - море і дівчина. Й мали про що поговорити...  

...Тамілина мама колись працювала вчителькою. І донька вибрала таку ж професію. Навчатиме грамоти найменших школяриків.

Під час канікул Таміла любила постояти за прилавком разом з тіткою Любою. У тієї була крамничка, де торгували різноманітними «морськими» сувенірами, листівками, футболками та іншою всячиною. Згодом почали пропонувати відпочивальникам ще й соки, воду та каву.

До крамнички зачастив місцевий хлопець.

- О, знову твій морячок іде. Всю воду нам вип’є, - жартувала Люба.

- Та не морячок він. І не мій.

- Бачу-бачу, як зиркає на тебе. Мій Юрко також колись так дивився на мене...

Матвій справді не був моряком. Його професія пов’язана з комп’ютерними технологіями. А до крамнички часто заходив, бо сподобалася Таміла.

Він, як усі тутешні, любив море. І коли Таміла з Матвієм почали зустрічатися, багато розповідав їй про море: і легенд, і правди...

...В оксамитовий сезон, на березі моря, Матвій запропонував Тамілі руку й серце. Було надвечір’я. Притишене море слухало зізнання. А небеса розфарбовували палітру води у теплозолоті кольори.

...Люба готувалася стати бабусею. Юрко мріяв, що внук стане, як і він, моряком.

- Капітаном буде! - радісно вигукував. Я навчу його морської справи. Хтось мусить продовжувати сімейну традицію.

...До пологів залишалося два місяці. Таміла з Матвієм сиділи на березі моря. Вони так і не вибрали імені для маленького. Люба хотіла, аби хлопчика назвали Любчиком. Юрко - як його діда - Олександром. Дід був справжнім «морським вовком», розповідали в дядьковій родині. А майбутні батьки ще були в роздумах.

Море у цей день хвилювалося. Здавалося, хмари були так низько, що аж лягали на хвилі. А ті їх розгнівано відштовхували. Зривався вітер. Двоє хлопчаків, незважаючи на небезпеку, побігли у воду. Їх накривали великі хвилі. Хлопці то виринали, то ховалися у воді. І раптом одного не стало.

- Йому потрібна допомога, - мовив Матвій і кинувся в обійми розгніваних хвиль.  

Це були останні його слова...

Матвія з хлопчиком знайшли наступного дня. А після похорону чоловіка Таміла втратила дитину...

...Вона довго на самоті сиділа біля моря. То плакала. То все єство затерпало. Люба хвилювалася за Тамілу. А Юрко заспокоював:

- Хай поплаче. Хай віддасть морю свої печалі, свій біль. Море вміє слухати. Вміє забирати й повертати.

Міцною рукою ніжно обійняв дружину і вкотре повторив:

- А я думав, наш внук моряком буде... Я б його навчив... Ех...

Встав. Відступив кілька кроків. Витер сльози, аби не бачила Люба...

...Таміла поспішала до моря. Три роки тому сталася трагедія. Несла білі троянди для коханого. Віддасть їх хвилям.

Довго сиділа на березі. Чиїсь кроки змусили здригнутися. Впізнала цього чоловіка. Це - батько хлопчика, якого кинувся тоді рятувати Матвій.      

Присів біля неї. Дістав баклажку. Мовчки простягнув Тамілі.

- Я не п’ю.

- Я - також. Але тут... зробіть хоча би ковток. Легше стане.

Не стало. Розплакалась.

Здоровенний чолов’яга пригорнув Тамілу й гладив по голові, наче маленьку дівчинку. 

- Він у мене був один... Син мій... Віталик. І я в нього був один. Наш рейс тоді запізнився. Коли повернувся, дізнався, що народився син. А дружину не врятували. Пологи важкі були. Так і жили сім років. Я - в рейс, а Віталик залишався з дідусями-бабусями. Усі разом проводжали й зустрічали. Простіть його... нас простіть...

Дві чайки, мов ангели, виринули з піднебесся. Покружляли, щось прокричали, й зникли.

- Певно, то були душі, - мовила Таміла...

...Їх звела біда, а вже потім прийшло кохання.

- От і дочекалася ти свого моряка, - мовила Тамілі Люба. - Видно, доля така.

- Дмитро - надійний, - додав Юрко. - Житимеш з ним, наче в тихій гавані. Дасть Бог, дітей народите. А те, що на декілька років старший за тебе - пусте...   

Таміла з Любою збиралися зустрічати Дмитра. Цей рейс тривав недовго. І Любі нетерпілось, аби Дмитро про все дізнався.

- Коли скажеш йому новину? - допитувалась в племінниці.

- Сьогодні. Біля моря, на нашому місці.

Море було спокійне, лагідне. Промінці призахідного сонця стрибали по хвилях. Таміла поклала на воду дві білі троянди.

- У мене новина, - мовила.

Дмитро сполошився.

- У нас буде син. Олександр, Сашко... Так звали діда дядька Юрка. Ти не проти?

Дмитро, мов пір’їнку, підхопив дружину на руки.

- Я - щасливий!!! - гукнув морю.

З неба виринули дві чайки. Кружляли. Торкались води. Злітали в небо. Наче здійснювали якийсь ритуал.

- Як ти тоді казала? Це - душі. Певно, так...

«Це тому, що я стала морем», - відповіла подумки. А вголос мовила:

- Це - наші ангели...

У полоні зрадливих очей

Його картини споглядали на світ фантастичними очима незнайомки. Великі, гарні очі кольору волошок і неба. Ці очі - минуле, яке уже ніколи не дасть йому волі.

Очі коханої він виводив на палітрі небес. Вони дивилися крізь вимоклі осінні вікна. Ховалися поміж заквітчаних весняних дерев. Усміхалися танцюючому вітру. У них сумувало смеркання. Ними радів світ... Він малював їх з великою любов’ю...

Звичайнісінький сільський хлопчина любив фарби та олівці. Дитяча рука творила сюжети, гідні подиву. Микола й сам інколи не розумів змісту свого малюнка. Просто, душа щось хотіла повідати світові й людям. Сусід, який був у церкві дяком, казав:

- Твоєю рукою, сину, ангел водить.

Кожному малюнку хлопець придумував неймовірні назви: «Ніч, яку моя мама гріє казкою», «Упійманий сон», «Срібні коні дитинства», «Дзвінкий вітер»…

Після школи Микола вступив до художнього училища. Педагоги пророкувати простакуватому, сором’язливому студентові майбутнє великого майстра.

У дев’ятнадцять він зустрів, як гадав, свою Музу. Кохання для юного художника виявилося таким непростим і фатальним, як несумісне поєднання барв на його картинах, яке насправді творило дивовижну гармонію.

Миколине життя і творчість були тепер сповнені очима коханої. Веселі, заплакані, сполохані… Визирають то з дощу, то з туману. То просто притихли на білій палітрі світу. Шалено-прекрасні, наївні й звабливі… Скільки тих очей він намалював?!

Одного дня Муза відвернулася від нього. Ким був Микола для пещеної міської панночки? Простим сільським парубком. Чи кохала його? Почуттів не мала, лише порожні слова, у які він щиро вірив.

Їй подобалось, що він - кращий студент - приділяє їй увагу. Що пише її портрети. Що фантастично малює її очі. Їй заздрили друзі та одногрупники. Для неї ж це була чергова забаганка.  

Згодом Миколине кохання дівчині набридло. А він хотів познайомити її зі своїми батьками. Показати село, в якому народився й виріс. Яке любив. Її ж дратували його розповіді про річечку, яку чомусь називали Маруська, про ліс, що навесні пахне первоцвітами й медунками, а влітку - суницями...

- Наївний, ми з тобою дуже різні, - сказала вона. - І мені зовсім не цікаве твоє село. Зрештою, я зустріла іншого. Забула тобі сказати. Тому - па-па...            

- Ти ж повернешся, - мовив схвильовано.

- Звісно, ні. А навіщо? - здивувалася.

- Бо я… я кохаю тебе. Кохаю...

- Що ти розумієш у коханні?

- Ти - моя Муза.

Вона зухвало засміялася.

- Я не зможу без твоїх очей.

- Знайдеш інші.

- Таких більше немає.

- Дивак ти. Простий і добрий. Бувай!

- Я не відпущу тебе… Не відпущу, - шепотів сам до себе.   

Але Муза поспішила до чоловіка, який не вмів писати картин, не був романтиком, зате був заможним і статусним...    

...Її очі взяли його у полон вічного безумства. І переслідували навіть уже хворого.

Микола завжди тримав олівці під подушкою, носив у кишенях. Малював ту, через яку втратив глузд, навіть на клаптиках паперу.  

Згодом дівчина «подорослішала». Це вже була жінка з гарними, але чомусь засмученими, очима. Бувало, Миколу запитували, хто вона. Відповідав:

- Муза... Моя Муза...

...Муза не стала художницею. І не стала щасливою. Багатий чоловік тримав її у «золотій» клітці. Коли почала пручатися, поселив там іншу «пташку». Вона зустрічалася з чоловіками, але не знайшла кохання. Микола цього не знав...      

...Коли недуга загострилася, виводив лише контури, лінії. І підстругував, за звичкою, олівці й постійно тримав їх на похваті. Але Муза в його уяву вже не приходила…

П’ятниця, тринадцяте...

Діна завжди вмикала телевізор, коли збиралася на роботу. По-перше, створювалося відчуття, що не сама в квартирі. Та й почути щось цікаве можна.

Тож, смакуючи кавою, слухала ранкові новини. Ведучий не забув нагадати, що сьогодні п’ятниця, тринадцяте число. І в цей день можна очікувати різних трафунків та несподіванок. А його партнерка - ведуча, пожартувавши над забобонами цього дня, почала розповідати про гормон щастя. 

Щастя... Воно примарне, непостійне, зрадливе. Діна у цьому переконалась. Воно вислизнуло з її рук, наче в’юнка рибина.

...Вона кохала Маркіяна. Годила йому. Мареком називала. А краще було б марцовим котом.

Крім вроди та вміння зваблювати дівчат, в Марека більше нічого не було. А тому хотів гарно прилаштуватися, аби не думати про проблеми дня насущного. І такою кандидатурою для цього виявилась Діна.

В Марека були «кохані» дівчата. Але вони хотіли не лише вродливого кавалера, а й вигоди. Матеріальної. А з нього що візьмеш? Хіба що на каву запросить і квіти подарує. У Діни був достаток. Батьки постаралися. Та й сама гарну роботу мала. Тільки чомусь із кавалерами не щастило. А тут такий красень...

Повелася на Марекові залицяння. Перед подругами кавалером хвалилася. Той довго не думав. Запропонував заміжжя. І невдовзі Марек зі скромної батьківської оселі перекочував у нову Дінину квартиру.

Марек працював у невеличкій рекламній фірмі. Клепку мав, але був лінивий.

Жив з Діною, наче в Бога за пазухою. Був ситим, одягався модно. Коли щось не влаштовувало, почав фиркати до дружини. Діна терпіла.

Вона все частіше заводила розмову про дитину. Але Марекові це не подобалось. Усе його єство протестувало, що порушиться звичний ритм життя. Що в Діни з’явиться ще хтось, крім нього, кого вона любитиме і про кого турбуватиметься. 

...Минуло п’ять років, сім... Марек перейшов на роботу в солідну компанію, бо фірма закрилася. Отримував гарну платню. Часто затримувався в офісі. Пояснював зайнятістю та вимогливістю керівництва.

Дітей у подружжя так і не було. Марек якось обмовився, що, мабуть, і не буде. Мовляв, аби зайвий раз не хвилювати Діну, сам ходив до лікарів. І ті винесли невтішний вердикт.    

...На свій день народження Діна запросила в ресторан декількох близьких людей - гучних забав не любила. Заодно вирішили відсвяткувати й десятиріччя подружнього життя.

Невдовзі в ресторан прийшла ще одна компанія. У доглянутій молодій жінці Діна впізнала Сніжану - Марекову шефиню. Вона була з дівчинкою років чотирьох. Марек ніколи не розповідав, що у його претензійної шефині є донька.

Раптом дівчатко, угледівши Марека, радісно вигукнуло:

- Тато! 

Дівчинка підбігла до Марека. А той, зніяковівши, стояв, наче вкопаний.

- Що це було? - прошепотіла Дінина подруга Вікторія.

- Не знаю. Може, обізналася малеча.

До доньки підійшла Сніжана. Щось сказала, і та побігла до гостей. Марек поплівся за стіл. Діна нерозуміюче дивилася на цю сцену.

- Давайте, відійдемо й поговоримо, - запропонувала Діні Сніжана.

...Сніжана заміж не хотіла. А дитини хотіла. І Марек, на її думку, був чудовим кандидатом на роль чоловіка, від якого можна народити. Закрутила роман. Платила гарну зарплату, а потім ще й за мовчання приплачувала. Від Марека теплих батьківських почуттів не вимагала. Та в нього їх і не було. Маленьку гляділа няня. Бачився з донькою тоді, коли виникало бажання в Сніжани. Головне для неї те, що малеча - справжня красуня. В Марека вдалася. І всіх все влаштовувало.

Поза очі Сніжана називала Марека «чоловіком на прокат». 

А ось дівчинка Марека любила. І сумувала, що тато приходить рідко.

- Я у вас чоловіка забирати не маю наміру, - переконувала Діну Сніжана. - Він птах не мого польоту. Ви розумієте, про що я. А от донька у нас народилася гарна. Тож, давайте, залишимо все, як є. Ви ж не хочете втратити Маркіяна?

- Я вже його втратила! - різко відповіла Діна.

- Мало не забула. Ілонка по-батькові не Маркіянівна. Ну... щоб не було жодних претензій. Це лише моя дитина.

- Але ж вона знає, хто її батько.

- І що з того?

- Він казав, що не може мати дітей. 

- Чоловікам вірити не варто. Зрештою, як і жінкам.

Давши зрозуміти, що їй більше нічого додати, Сніжана пішла до своєї компанії.

Вдома Марек щось пробував пояснити. Просив вибачення.

- А як же вердикт лікарів? - запитала Діна.

- Послухай...

- Все, що треба, я почула від Сніжани. Ти повинен піти... І ще. Ти не кохав мене. Ми просто разом жили. 

...П’ятниця тринадцятого числа почалася з того, що Діні перебіг дорогу кіт із сусіднього під’їзду. Точніше, не перебіг, а вайлувато перейшов. Це аж розсмішило. 

Після роботи подалася до торгового центру. Нічого купувати не збиралася. Просто додому не хотілося йти.

- Діно?! - почула поруч.

У міцному молодому чоловікові зі шрамом на обличчі ледве впізнала колишнього однокласника. Костянтин. Костик - так його всі кликали.

Костик колись писав їй записки. Кликав на побачення. Зізнавався в коханні. А вона жартувала над високим худорлявим хлопчиськом. Дівчата його прозвали тюлькою. А ще він був сором’язливий. Завжди червонів... 

На випускному Костик декілька разів запрошував Діну до танцю. Вона ж відмовляла. Він не зустрічав сонце з однокласниками. Пішов додому. Більше Діна Костика не бачила.

Згадала все це і стало ніяково.

- Костику, пробач мені за... за те, що було в школі, на випускному...

- Та я... що ти... все нормально.

- Що з тобою трапилось?

- Аварія. Дружина з донькою... їх більше нема. Скоро рік буде. А я досі трохи шкутильгаю. Дві операції переніс. Та це минеться. А от шрам на обличчі  залишиться. І в душі... Я доньку свою Діною назвав. Любив її. І втратив. Йду поміж люди, щоб самому в хаті не сидіти. Ми тут квартиру недавно купили. Ще ремонт не закінчили... А в тебе як справи?

- Тут у кафешці готують смачну каву. Ходімо, посидимо.

Вони говорили довго і про все.

- Я проведу тебе, - запропонував Костик, коли вийшли з торгового центру. - Вже темніє. Якщо не відмовиш.

- Не відмовлю. Нині можуть трапитися різні несподіванки. Адже - п’ятниця, тринадцяте.

- Одна вже трапилась. Ми зустрілися.

- А ще мені вранці перейшов дорогу кіт.

У неї були дивні відчуття. Вона знала і зовсім не знала Костика. Тихий, сором’язливий колишній однокласник виявився сильним чоловіком, який гідно переживав втрату дорогих людей. Навіть Діну пробував утішати, почувши про оказії з ексблаговірним.

- Не пропадай, Костику, - мовила біля свого під’їзду. 

- І ти... Може, знову зустрінемось в торговому центрі, - сумно пожартував.

Костик пішов. Діна стояла й дивилась йому вслід. Раптом зупинився, оглянувся. Побачив її. Повернувся назад. Підійшов. Мовчки обійняв. За ними з цікавістю спостерігав кіт, той, що вранці перейшов Діні дорогу...

Ти повернулась, Синичко...

- Чув, Вітю, твоя Синичка повернулася з теплих країв, - вколола холодним сміхом колишня однокласниця Зойка.

Увечері Віктор дістав шкільні фотографії. Ось вона, Анастасія Синиця. Синичка. Так її називали однокласники. Бувало, навіть, вчителі жартома.

Білявка з синіми очима з’явилася у їхньому восьмому «А» класі посеред навчального року, наче із зимової казки. В білій в’язаній шапочці, в світлому пальтечку.

- Знайомтесь: Настя Синиця. Ваша нова однокласниця, - представила дівчину класна керівничка.

Настю посадили за передостанньою партою - там було вільне місце. На новеньку кидали оком хлопчиська. Особливо Вітька.

- Шию звернеш, - підтрунював над товаришем Сашко.

Ліду, Настину маму, вже й не пам’ятали в містечку. Приїжджала до Дарки ще школяркою. А згодом пішов поголос, мовляв, Настина мама - повія. До старої Дарки - родички в енному коліні - прибилася, бо не мала де жити. Черговий коханець вигнав. Ліда навіть не знає, від кого дитину народила.

Тепер на Настю дивлися скоса, перешіптувалися за спиною, підсміхалися. А Вітькові Настя подобалась. Не вірив у плітки. Настина мама красива. От і заздрять. Язиками казна що плещуть.

Сусіди намагалися вивідати в Дарки «бойове минуле» родички. Та мовчала.

Влаштувалася Ліда працювати на хлібзавод. Мала диплом геодезиста. Але в провінційному містечку таких спеціалістів не треба.

...Вітька підстеріг Настю в міському парку. Людей було мало. А, основне, не було нікого з однокласників. Переминаючись з ноги на ногу, простягнув дівчині шоколадку.

- Я давно хотів... хотів... дружити з тобою...

- Зі мною дівчата не дружать, не те, що хлопці.

- Я не вірю в те, що говорять... ну... ти знаєш...

- Про мою маму? Я також не вірю.

- А твій батько... ти його знаєш?

- Він далеко живе.  

- Залишив вас?

Настя промовчала.

...Ліда була красунею. Залицяльників не бракувало. А вона закохалася в іноземного студента з іншого факультету. У ті часи отримати дозвіл на одруження з іноземцем дорівнювало майже нулю. Та й він не пропонував їй заміжжя.

Свої почуття Ліда тримала в таємниці. Навіть від батьків. Ті були ідейними, тому не схвалили б закоханість доньки в чужинця. Лише подруга Аліна все знала.  

Невдовзі вони мали отримати дипломи. Та Ліда була смутна. Зізналася про свою вагітність коханому. Він пообіцяв щось придумати. Сказав, що поїде додому, розповість усе й обов’язково за нею повернеться. Дівчина відчувала: не повернеться...

Батьки, дізнавшись про роман з іноземцем та вагітність, виставили Ліду з хати. Кричали, що зганьбила їх. Що в них більше немає доньки. Щоб забула дорогу додому...

Допомогла Аліна. Поселила Ліду на дачі у своєї бабусі. Новонароджену дівчинку Ліда назвала Настею. Таке ім’я мала добра душа, яка її прихистила...

Працювала Ліда на різних роботах, жила на найманих квартирах. Ходила до батьків, аби порозумітися. Показати внучку. Але ті й на поріг не пустили. І дитини бачити не хотіли.

А потім стало зовсім важко. На роботі місяцями не виплачували зарплату. З найманого житла попросили. Тоді й згадала про Дарку - самотню далеку родичку, що мешкала в невеличкому містечку.

Дарка не зачинила перед Лідою та її донькою двері. Навпаки, була рада, що буде біля кого дожити. Дарці сімдесятка минула. Болячки почали докучали.

З минулого життя в Ліди залишилася тільки Аліна. Вона радила знову спробувати порозумітися з батьками:

- Хочеш, я з тобою піду. Та й все вже змінилося. Тепер ніхто нікого не осуджує за любов до іноземця. Країна вже не та. 

Ліда погодилася. Але розмови з батьками так і не вийшло...

...До Вітькових батьків дійшло, що він «не рівно дихає» до Насті. Напередодні випускного до Ліди завітала Вітькова матір. Жінка довго працювала завідуючою магазином, була владною та хамовитою. Без церемонії сказала все, що думає про Ліду та її доньку. І заборонила Насті не те, що зустрічатися з її сином, а й думати про нього. А то, в кращому випадку, виживе з міста.

На випускний Настя не пішла. Отримавши атестат, поїхала з дому. До Аліни. Там і вступатиме. Якщо все добре складеться, отримає гуртожиток.

Вітька приходив до Ліди. Запитував про Настю. Не розумів, чому так раптово зникла, куди. Проте Ліда й словом не обмовилася.

- Забудь її, хлопче, - порадила.

- А якщо я не можу?

- Мусиш...

А він не зміг. Немов причарувала Синичка...

...Усе закрутилося-завертілося в житті Ліди й Насті. Настя вступила на навчання. Потім не стало Дарки. Невдовзі Ліда знайшла свою долю - вийшла заміж за вдівця із сусіднього району. А ще...

А ще Ліду вирішив розшукати колишній закоханий у неї іноземець. У нього була сім’я. Він змінив країну проживання. Став заможним. І тепер хотів дізнатися, як живе Ліда і хто народився: син чи донька.

Приїхав у місто, де навчався. Пам’ятав, де жила Ліда. Пішов туди. Але гостеві були не раді. Сказали, не знають, де вона.

Аліна... Вона колись запрошувала його з Лідою до себе додому. Алінин будинок - примітний. Майже в центрі міста. Тому легко його пригадав. Квартира на другому поверсі. Там йому відкрили...

- Я обіцяв Ліді повернутися. І ось я тут, - мовив закордонний гість. - Хотів би побачити її. Але Лідині батьки...

Аліна розповіла, що батьки давно не спілкуються з Лідою. Через нього. Що подрузі доводилось тяжко. І що в нього є донька-студентка.         

- Я познайомлю тебе з нею. І зателефоную Ліді. Якщо захоче зустрітися - приїде. Вона заміж недавно вийшла.

Матір з донькою готувалися до зустрічі. Хвилювалися.

- Ти не осуджуй його, Насте. Тоді кохання з іноземцем було під забороною. Багато чого було під забороною.

Він упізнав Ліду. Вона й досі вродлива. Така ж чарівна усмішка. Лише в очах блукає смуток. А її донька... їхня донька... Красуня. Схожа на маму. Але вища. У нього зростом вдалася...    

...Рішення прийшло миттєво. Він запросить доньку до себе. Вона зможе, якщо захоче, отримати ще один диплом. А потім працювати на його фірмі. Чи десь інше. Аби Ліда відпустила.

...Настя закінчила закордонний навчальний заклад. Мала гарну роботу. Спілкувалася з батьком та його родиною. При кожній можливості навідувалась додому, до матері.

- Нам би на могилу до баби Дарки поїхати, - сказала Ліда під час чергового візиту доньки. - І поглянути, як там хата. Провітрити, бо ж зачинена. Побілити здалося б.

- Я не була там відколи школу закінчила. А й справді, треба поїхати.

Новину про те, що Ліда з Настею в місті, рознесла сусідка. Почула про це колишня Настина однокласниця Зойка. І розповіла Вікторові.

Під вечір постукали у двері. Відчинила Ліда. 

- Я - Віктор, колишній однокласник Насті. Пам’ятаєте? Мені б із нею зустрітися, якщо можна.

Ліда покликала доньку.

- Ти повернулась, Синичко! - обійняв колишню однокласницю. - Куди ж ти тоді пропала? На довгі роки...

Вони не могли наговоритися. Настя розповіла про колишній візит його матері, про свого батька, навчання та роботу за кордоном. А Віктор - про своє. Закінчив виш. Працює у філії однієї з компаній. Одружився. Та матір не зійшлася характером з невісткою. Виїла з хати і з його життя. Розлучаються...

- Вітю, я тобі свій емейл і скайп дам, пиши мені, дзвони. Буду рада чути.

Було за північ, коли Віктор попрощався з Настею.

Матір почула, як син увійшов до хати.

- Вітю, ти де так довго був?

- У свого загубленого щастя.

- Що?! Ви ж розлучаєтесь. Невже, вона знову тебе...

Хотів відповісти щось різке, але промовчав.

...Днями спілкувався з Настею. Через кілька місяців планує приїхати додому - в матері буде день народження.

- Може, знову побачимось, - сказала.

А він знову не зізнався, що досі кохає свою Синичку. Чекає, коли вона повернеться. Не наважився запитати, чому досі сама. І поки не знає, що колись сам полетить до неї...        

 

     

Букет із сердечок

Прабабуся казала: доброта є, її потрібно шукати. І Катя пішла на пошуки, коли занедужала мама. 

Каті йшов десятий рік. Вона була кмітливою, вигадувала всілякі історії, гарно малювала. І вірила в добро й доброту.

Найперше, подалася на пошуки доброти до батька, який жив неподалік. Він перебрався до тітки Тамари - маминої подруги. Сказав, що тітка Тамара - кохання, на яке чекав усе життя....

Катя подзвонила у знайомі двері. Відкрив батько.

- Чого тобі? 

- Мама захворіла. Ліки потрібні. Дорогі. А в нас грошей нема.

- А я що, благодійний фонд?

Батько зачинив двері. Катя зрозуміла: тут доброта не живе.

А, може, піти до сусідки, подумала дівчинка. Мама її виручала. Коли в тітки Нелі була зламана рука, мама з Катею на її дачу їздили. Все зібрали, прибрали. Сусідчині син з невісткою в Польщу на заробітки поїхали.

Катя звернулася до сусідки з цією ж фразою, що й до батька.

- Дитино, в кого тепер гроші є? - закотила очі тітка Неля.

- Ви нам позичте, будь ласка, потім мама...

Задзвонив телефон. Сусідка поспішно зачинила перед дівчинкою двері.

- І тут доброта не живе, - по-дорослому зітхнула Катя.

А, може... Вона знала, що молодша мамина сестра з ними майже не спілкується. Мама виховувала тітку Маринку. Була їй за сестру і за матір. Сама заочно закінчила педагогічне училище, а Маринка - інститут. Без Тані, Катиної мами, Маринка навряд, чи отримала б диплом.

Маринка віддалилася, коли від Тані, коли благовірний пішов. У Маринки щасливий шлюб. Чоловік при посаді. А розлучена сестра, що працює в дитсадку на малу платню, не ходить на шопінг та в салони краси - не вельми цікава.   

Катя набрала тітчин номер телефону. Попросила допомоги.

- Тебе мама підсилає грошей канючити? - невдоволено запитала Маринка.

- Ні, я сама.

- Ага, сама. Скажи мамі, що я їй нічого не винна.

І тут доброта не живе...

Катя сиділа на лавці. Плакала.

- Що сталося, мала? - почула різкий голос і аж підстрибнула.

Біля неї стояв сусід з крайнього під’їзду. Міцний, височенний. Місцеве жіноцтво нарекло його бандитом. За вигляд. Поселився тут недавно. Жив у трикімнатній квартирі. Їздив на дорогій машині. Ні дружини, ні дітей...

- Мене Вадимом звати. А тебе, мала, як?

- Катя, - прошелестіло дівча.

- Вже темніє, а ти тут сидиш сама. З дому втекла?

Заперечливо похитала головою. Розповіла чужому дядькові про мамину недугу.  

- Веди-но мене до своєї мами. Не бійся, не такий я страшний, як про мене тут кажуть, - засміявся.

- А ви справді не бандит?

Катя відчинила двері. Вадим зрозумів: статками тут не пахне. 

- Мамо, до нас е-е-е... дядько Вадим прийшов.      

Таня з недовірою глянула на дивного сусіда.

- То які ліки вам треба? - запитав.

- Мені від вас нічого не треба.

- Та годі вам! Наслухалися дурниць. Нічого нікому злого я не зробив. А те, що вигляд такий... Ведмедем мене в школі називали.

Катя вперше за весь день усміхнулася.

- Давайте свої рецепти.

Дівчинка поспішно простягнула невеличкі аркуші. Вадим згріб їх вуличезною рукою:

- Скоро повернуся.

Він приніс ліки, а ще фрукти й смаколики.

- Дякую. Я поверну гроші, - мовила Таня.    

Дядько Ведмідь, так подумки нарекла Вадима Катя, присів на стільці й, втупивши погляд у паркет, розповів свою історію.

- Вдівець я. Одружився пізнувато. Бізнес робив. А потім зустрів Оленку. На руках її носив. Вона тендітна, така, як ви. Ми первістка очікували. Машину їй подарував. Дурень. Якийсь ідіот підрізав її на дорозі. Там поворот крутий і... Ні Оленки, ні дитини... Ми жили в заміському будинку. Зачинив його. Не можу там сам бути. Купив квартиру. Тут людей багато. Хоча, я майже ні з ким не спілкуюся.

- Я вам чаю зробила, - Катя поставила перед дядьком Ведмедем горня і поклала куплене ним печиво.  

- Смачно, - Катя вперше побачила його усмішку. Коли дядько Ведмідь усміхався, то не видавався таким суворим.

- Ну, я піду. Видужуйте. А ти, мала, не сиди пізно сама на вулиці.

...Таня бідкалася, як віддати Вадимові борг за дорогі ліки. Катя раділа, що мама видужує. Дядько Ведмідь видавався їй уособленням доброти.

Таня зібрала половину суми. Побачивши Вадима біля автівки, підійшла.

- Хотіла б повернути вам половину боргу. Зачекайте, я винесу.

- Пізніше. Я поспішаю.     

Зателефонував у неділю пополудні. Запитав, чи можна зайти. Ще не встиг переступити порога, як Таня почала вибачатися, що не може одразу повернути всіх грошей. І простягнула конверта з тим, що зібрала.

- А на чай не запрошуєте? - пожартував.

- Запрошуємо, - відповіла Катя.

- У тебе коли день народження? - запитав у дівчинки.

- Недавно був.

- Тримай, - дядько Ведмідь вручив конверта з поверненим боргом. - Хай тобі мама щось купить. І решти повертати не треба.   

- Ні-ні, я так не можу, - мовила Таня. - Ви ж мене на ноги поставили.

Вадим уже допивав друге горня чаю. Йому хотілося довше побути в товаристві Тані та її доньки. Катя розповідала смішні історії. Показувала свої малюнки. А Таня ніяковіла...

...Вадим побачив Таню на зупинці. Пригальмував.

- Додому? Сідайте, підвезу. Холодно сьогодні.

Зупинився біля квіткового магазину.

- Момент, я швидко.

Із крамнички вийшов з букетом квітів.

- Це вам, Таню.

- Дякую, але ж у мене сьогодні... не святковий день.

- А хіба треба чекати свята, щоб подарувати вам квіти?

Коли Таня вийшла з Вадимової автівки з квітами, місцеві сороки мало з лавки не попадали:

- То наша Танька з бандитом зв’язалася? - запитала котрась.

- А буцім горем прибита, що Іван від неї пішов... 

Багато чаю випив Вадим у гостях в Тані, поки зважився собі зізнатися: ця жінка йому не байдужа. І з Катею подружився.

...Ось і цього разу «випадково» зустрів Таню. Напросився в гості. Прийшов з квітами, подарунком для Каті і перснем для Тані. Він не умів гарно говорити. Сказав просто:

- Я кохаю вас... тебе, Таню. І хотів би, щоб ти... ви з Катею стали моєю сім’єю. Виходь за мене, Таню.

- Мама згідна! - вигукнула Катя.

- Катю, - знітилася Таня. - Що ти таке...

- Просто мама нерішуча...

Колишній чоловік новину про те, що Таня зібралася заміж за Вадима, зустрів не радісно:

- Я за доньку хвилююся. Бандит він. На фейсі написано. Хіба чесна людина може мати магазини, і що там ще в нього є?

- А коли ти йшов від нас, про доньку не переживав?

...Таня з Вадимом живуть у любові та злагоді. У Каті з’явився братик.

Колишня подруга при зустрічі нарікає на Таниного ексблаговірного. Роботу втратив. Інші чоловіки на заробітки їдуть, а він не хоче. Розлінився...

Маринка, замість того, аби порадіти за сестру, заздрісно мовила:

- Що у тобі Вадим знайшов? Та з його статками можна з такою закрутити...

Сусідка Неля при зустрічі опускає очі...

...Катя надсилає свої художні роботи на виставки-конкурси. А один із малюнків висить в заміському будинку на чільному місці (перебралися туди після народження хлопчика). Усміхнений ведмідь дарує букет із сердечок маленькій дівчинці. Малюнок називається «Дядько Ведмідь і доброта». Вадим жартує, що це його перший портрет.

На годиннику - початок зими...

 

Листопад відплакав дощами, віджурився туманами. Коли минав цей місяць, їй розвиднювалося на душі. Як у дитинстві, хотілося повірити в білу зимову казку. У магію прийдешніх свят...

А листопад... цей колючий заплаканий листопад... Він відібрав у неї те, що любила. Оголив душу, яка стала схожа на безлисте віття. Стер із серця радість...

- Відчепися від мого сина! - вигукнула з порога Степанова матір.

Іванка вперше побачила цю жінку. Раніше - лише на фотографії.

- А ми побратися вирішили, - майже прошепотіла розгублена дівчина.

- Вони вирішили! А в мене запитали?! Чи для того я горбатію більше десятка років на заробітках, щоб мій син злидню в хату привів?! Що твої батьки нажили? Двокімнатну квартиру в «панельці»! А я своєму Степанові хороми в новобудові справила. Меблями імпортними обставила. Машину купила. Добро до добра повинно йти. Ще знайде мій Степан вигідну партію. А ти, дівчино, вступися з нашої дороги.

- Це ваше рішення чи Степанове?

- А хто його буде запитувати?! Як скажу, так і буде!

Гримнувши дверима, Степанова матір вилетіла з помешкання. Степан чекав її в автівці.

Прийшовши до тями, Іванна зателефонувала коханому.

- Що ж нам робити? - запитала у розпачі. - Я ж вагітна.

- Ти ж бачиш, що мама проти нашого шлюбу. А дитина... навіть не знаю, як бути...

- Я народжуватиму...

Через кілька днів на Іванну напав грабіжник. Хоча, красти не було чого. Поцупив стару мобілку, гаманець з кількома сотнями гривень і ключі від квартири. А ще боляче побив. Дитину Іванна втратила.

Її млоїла здогадка, що це «пограбування» не випадкове. Іванна намагалася щось вивідати в Степана. Він відповів:

- Не треба було пізно ходити.

- Я ж із роботи поверталася, - виправдовувалася.

Та він уже кинув слухавку. А грабіжника так і не знайшли...                 

...Вона оберігала свою самотність, наче надщерблену коштовність, якої не могла позбутися. Нікого не впускала у свою долю.

- Іванко, доню, не можна жити з вічним смутком, - зітхала матір. 

...Грудень прикрасив землю першим снігом. Виглянуло сонечко. В Іванни вихідний. У полудень зібралася до парку. Вже на вулиці зогляділася, що не взяла мобілки. А їй повинна клієнтка телефонувати. Вранці хоче на зачіску прийти. Має уточнити час. Та повертатися додому не хотіла. Кажуть, прикмета погана...

Холодне зимове сонце поспішало до заходу. Парк виглядав чарівно.

- Котра ж зараз година? - запитала сама в себе Іванна. 

Біля лавки маленький хлопчик стукав горішком об горішок, аби приманити білку.

- В тебе руки холодні, як лід, - батько намагався відібрати в малого горіхи. Той заплакав.

- Перепрошую, скажіть котра година, - звернулася до чоловіка Іванна.

- На годиннику - початок зими, - пожартував незнайомець. - А направду - вже по четвертій.

Малий заплаканими очима дивився на Іванну. І ледь чутно стукав горішком об горішок.

- А ти голосніше постукай. Білка не чує. Ось так...

Але білки не було. Хлопчик розчаровано дивився на Іванну.

- Мабуть, білочка гріється в дуплі. Це ж перший сніг. Вона ще не звикла до холоду, змерзла. А наступного разу обов’язково прибіжить за горішками.

Личко малого прояснилося.

- Ви - добра, - мовив батько хлопчика. - Такою була наша мама.

- А чому була? - спантеличено запитала Іванна.

- Хотіла Іванкові сестричку подарувати, але...

- То тебе Іванком звати? - змінила тему, бо бачила: її співрозмовникові це дається нелегко. - А я тьотя Іванна.

...У наступний вихідний вона знову в полудень збиралася до парку. Поклала в кишеню кілька горішків. Їй хотілося побачити маленького Іванка. І, може, вдасться приманити білку.

...Іванна і Василь, так звали Івановогого батька, не змовляючись, очікували цих зустрічей. Не призначених. Наче випадкових. Уже й Іванко не ховався за батька, коли бачив її.

...Через рік, на початку зими, в парку, на цьому ж місці, де Іванна вперше заговорила до Василя, він зізнався їй у коханні. Запропонував руку й серце. І обіцяв завжди любити дорогих йому Іванка та Іванку.   

- На годиннику - початок зими. Хай цей час стане початком нашої долі, - схвильовано мовив Василь...    

...У торговому центрі Іванна побачила Степана. Хотіла оминути. Але він прямував до неї.

- Як ти? - запитав.

- Я... у мене сім’я. А ти?

- Ще не одружився. Пробач за те, колишнє... Моя мама... вона хоче...

- Я повинна йти. Всього доброго!

...Ось і цьогорічний листопад відплакав дощами. Наче, за помахом чарівної палички, грудень засяяв сонцем.

- Хлопці, збирайтеся на прогулянку. Іванку, де твої  рукавиці? Знову посіяв? Скоро врожай збиратимемо, - пожартувала Іванна.

У парку було людно після затяжних туманів і дощів. Іванна спинилася біля їхньої «історичної» лавки.

- Василю, котра година? - засміялася.

- На моєму годиннику - початок зими. 

- І початок нового життя, - таємниче мовила. - У нас буде маленький або маленька.

- І ти мовчала?

- Чекала, аби сказати це саме тут...

Іванко стукав горішком об горішок. Таки приманив білку. Рудохвоста зирила хитрими очима, наче підслухала розмову між дорослими. А Іванко ще нічого не знає...

 

Сіра мишка в червоному капелюшку

Вона ступила на шкільне подвір’я. Елегантна, вишукана, впевнена. У модному червоному капелюшку. В сірій стильній сукні. Розирнулася довкола. Шукала своїх однокласників. Нікого не бачила п’ятнадцять років. І ось сьогодні зустріч. Якби не прочитала в соціальних мережах, то й не знала б. Її ніхто не запрошував. Зрештою, хто знав, де її шукати?

Сукню світло-сірого кольору одягнула навмисно. Одяганка їй пасувала.

У школі її називали мишкою. Сірою мишкою. Інколи здавалося, що однокласники забували, що у неї є ім’я Віолета. Віола. На початках у школі дітлахи її дражнили Фіолетою.

Віолета була симпатичним дівчам. І вчилася гарно. Але цього ніхто не помічав. Бачили її бідність. Розгубленість, коли смикали за кіски.

У Віолети була подруга Надя. Донька батьків-пияків. Надя майже одразу після закінчення школи вийшла заміж. Щоб від рідні подалі.

Віолета жила з бабусею Орисею. Орися оплакувала доньку Ніну, якої не стало невдовзі після народження внучки. Ніна була студенткою. До диплома залишалося півтора року. А батько... Він десь був. Але покійна донька нічого про цього хлопця чи чоловіка не розповіла. Лише просила назвати маленьку Віолетою.      

Орися з Віолетою жили скромно. Через це однокласники прозвали дівчину сірою мишкою.

Якось у старших класах для кращих учнів організували екскурсію в столицю. У списку була й Віолета. Але не поїхала. В бабусі не було грошей. Замість неї поїхала Світлана, матір якої з усіма мала блати. Свєтка зневажала Віолету. Завжди брала на кпини. Відігралася й за екскурсію, мовляв, бідося повинна сидіти вдома.

...У їхньому випускному класі з’явився новий учень. Денис. Він звернув увагу на Віолету. Свєтку це розізлило. Чому цей симпатичний хлопчисько задивляється на сіру мишку, а не на неї?

- Тримайся від Дениса на відстані кілометра, - просичала до Віолети Свєтка.

- А то що буде?

- Патли твої довгі висмикаю. І, взагалі, серед моїх друзів є хлопці, що можуть таке з тобою зробити... Втямила, миша?

Віолеті стало лячно. Від Свєтки можна чого завгодно очікувати. Вона стала оминати Дениса. А вдома тихенько оплакувала своє перше нещасливе кохання...

Зі Свєткою в Дениса нічого не «витанцювалося». А на Віолету хлопець образився. Не розумів, чим завинив.  

Однокласники ділилися планами на майбутнє: куди хто хоче вступати.   

- Гей, миша, а ти куди намилилась? - запитала Свєтка. - На роботі в моєї мами прибиральниця потрібна. Підеш? Я тобі рекомендації дам.

Клас зареготав.

Віолета не збиралася йти на випускний вечір. Хотіла швидше отримати атестат і податися... Куди, ще не знала...

...Незнайомець з’явився на порозі їхньої оселі в суботу під обід. Статний чоловік з сивиною і глибокими, як на його вік, зморшками. Запитав, чи проживає тут Ніна. Орися здригнулася.

- Проживала. Давно, - відповіла, розглядаючи непроханого гостя.

- Значить, змінила адресу.

- Змінила... Померла моя донька. А ви хто, пане, будете?

- Я - Костянтин. Ми зустрічалися з Ніною. Вона чекала від мене дитину. А потім пропала. Я винен, що обманув її, що не шукав...

- Заходьте, розкажіть мені те, чого я не знаю. Ніна про вас жодним словом не обмовилася.

- Я закохався в Ніну. Не зізнався, що був одружений. Мої батьки були при посадах. І я кар’єру робив. Дружина також була з поважної родини. Моє життя було розписане по пунктах. Піти з дружиною до театру. Зустрітися з потрібними людьми. Повечеряти з батьками... А з Ніною було легко. Просто. Вона була... справжня. Я злякався, коли Ніна сказала, що чекає дитину. Тоді й зізнався, що маю сім’ю. Попросив зробити аборт. Вона відмовилася. Почала уникати мене. А потім пропала. У нас з дружиною не було дітей. А недавно дружини не стало. Перебирав папери й натрапив на старий записник. А там Нінина адреса. Навіть не пам’ятаю, навіщо її записав. От і вирішив поцікавитися, як живе, вибачитися. Та й самотньо мені. Скажіть, Ніна померла, коли робила аборт?

- Ні, після народження дитини.

- То в мене?..

- Донька. Віолета. Випускниця.

- Віолета?! Люблю це ім’я. Якось сказав Ніні: коли народиться донька, назву її Віолетою. А я можу побачити... свою доньку.

- Скоро має повернутися з ринку. Можете зачекати.

У двері подзвонили. Костянтин чув, як Орися щось шепотіла внучці. І ось... Дівчина дивилася на нього синіми Ніниними очима. Таке ж, як у матері, розкішне довге волосся. Вродлива. Лише одягнута скромно.

- Віолето, я...

- Бабуся мені сказала, хто ви.  

Скільки емоцій він пережив за ці миті! Думки плуталися, перечіплювалися одна за одну. Розгубилися слова.

- Я вам каву приготую, - мовила Віолета. - Або чай.

- Дякую. Віолето, розкажи мені про себе. Куди вирішила вступати? 

- Поки що нікуди. Роботу буду шукати.

Думка у Костянтина визріла миттєво...

Життя Віолети й Орисі змінилося. Віолета досі жартує, що відчуває себе Попелюшкою, і ця казка триває...

Костянтин наполіг, аби Віолета переселилася в інше місто. В його будинок. Хотів дбати про доньку, яку так пізно знайшов. А вона без бабусі - ні кроку.

Віолета закінчила інститут. Пішла працювати на батькову фірму. Швидко росла у професійному сенсі. Переймала навики від батька: як вести ділові перемовини, переконувати партнерів. Її бізнесові ідеї, підкориговані Костянтином, мали успіх.

Від колишньої Віолети не залишилося нічого. Лише розкішне довге волосся. Тепер це була ділова бізнесвумен - впевнена, стильна, заможна. А от із заміжжям не поспішала. У неї був бойфренд. Разом подорожували за кордон, їздили на відпочинок, ходили на ділові вечірки. Інколи Славко гостював у неї вдома.

- Чому ти не виходиш за нього? - запитував Костянтин.

А вона й до пуття пояснити не могла, чому. Можливо, тому, що Славко заради неї залишив свою дівчину. Про це Віолета дізналася пізніше. Хтозна, чи одного разу він не вчинить так само з нею...

...Однокласники з цікавістю розглядали стильну молоду жінку в червоному капелюшку. У ній годі було впізнати колишню сіру мишку.

- Та це ж Віолета! Наша Віолета! - вигукнув Денис.

У багатьох на обличчі було здивування. Розповніла, виклично одягнута Свєтка, як і колись, хотіла кинути щось в’їдливе, але зрозуміла: зараз це зовсім недоречно.

Кожен розповідав про себе. Дійшла черга до Віолети. Вона розповіла, що працює в успішній компанії, власником якої є її батько. І зараз Віолета його права рука.

Тепер колишні однокласники хотіли з нею спілкуватися. Просили візитівку. Розпитували про все. Підійшла Свєтка:

- Ну, що, миш... Віолето, вип’ємо за твоє перевтілення? Я тут коньячок прихопила. 

- Коньяк будеш пити в ресторані, - кинув хтось.

- Поки дійдемо до того ресторану...

- Світлано, я не вживаю спиртного. Зовсім, - відповіла Віолета.

- А я вживаю! - вигукнула Свєтка і приклалася до пляшки. - Якщо нема грошей і кохання, то хоча настрій собі треба створити. 

Віолета не побачила Наді. Запитала в Дениса, чи прийде колишня подруга на зустріч.

- Обіцяла. Але пізніше. В неї третя дитина народилася. Батька вже давно нема. Мати геть спилася. Добре, що чоловік попався нормальний. Лише живуть бідно.

Віолета на мить задумалась.  

- Денисе, тут десь є поблизу дитячий магазин?

- А... навіщо?

- Жила-була сіра мишка. Колись вона мала тільки маленьку нірку, в якій поміщалося все її добро. І майже не мала друзів. Але одного разу сталося диво... Денисе, не дивися на мене великими очима, - засміялася. - Ходімо, купимо подарунки Надиним дітям. І банкомат здалося б знайти. Гроші також не будуть їй зайвими. Це колись я була звичайна мишка. А тепер - чарівна миша в червоному капелюшку.    

Свєтка налила у свій бокал чергову порцію вина:

- У мене тост. За перевтілення мишей у людей! - вигукнула підпилим голосом.

Її ніхто не підтримав. Усі дивилися вслід Віолеті й Денисові. Обмивали кістки однокласникові, мовляв, такий порядний, а вскочити в гречку не проти. Ніхто ж не знав, куди вони пішли... 

Капчики для ангела

Коли відпустила минуле, до неї повернулося майбутнє. Багато заплутаних доріг довелося пройти. Долала їх подумки у своїй зболеній душі - ніколи не бачених, і таких, яких не існує в світі. Але вони пролягли небесами та в думках, вимощені смутками, обабіч яких вітри висівали маленькі квіточки надії...

...Вона сиділа в інвалідному візку. Вродлива. З розпущеним волоссям, в яке вплелися зрадливі ниточки ранньої сивини. У довгій білій сукні, окаймованій вишивкою. З букетом біло-рожевих троянд. А поруч - він. Високий, мужній, гарний. На них задивлялися перехожі. Хтось - із захопленням. Дехто - з заздрістю. А хтось - із жалем. Шкодували, зазвичай, його.

- Що ви знаєте, люди! - безмовно кричала Ангеліна, ловлячи співчутливі погляди.

Дем’ян не звертав уваги на перехожих. Він неквапом котив візок зі своєю Долею міськими вулицями.

Ангеліна щойно стала його дружиною. Розписалися тихо, без гостей. Свідками були Ангелінина подруга Аня і Дем’яновий товариш Славко. Ні його, ні її батьки не прийшли привітати. Лише Ангелінина бабуся молилася за них у невеличкій церкві, нещодавно зведеній неподалік будинку. Вона приготувала кімнату для внучки та її обранця. Тут вони житимуть. Вони їй потрібні. А більше, здається, нікому... 

... - Думаєш, Дем’ян кохає тебе? Ти потрібна йому, скалічена? - запитувала її матір. - У благородство вирішив побавитися, а потім буде бігати до чужих, дівчат і молодиць. А то й зовсім втече до здорової жінки. 

- Якби Ангеліна мала глузд, то відмовилася б виходити за тебе заміж, - дорікала його матір. - Вона думає, що за наш рахунок лікуватися буде? І ще... якби це ти був винен в аварії... Той, хто її вчинив, відвернувся від Ангеліни цього ж дня. А ти її підібрав - немічну...

...Весілля Артема й Ангеліни мало бути через день. Перед цим хлопець запропонував нареченій поїхати в сусіднє місто - там мав справи. Не хотіла. Передчуття якесь мала. Та й зробити дещо треба було. Артем наполягав...

Він любив швидкість. Навіть на покалічених ямами дорогах газував. Хвалився, що навчився їх віртуозно оминати. Цього дня у них влетіло зустрічне авто. Артем відбувся кількома синяками і вивихом руки. В Ангеліни все було кепсько.

Коли вона непритомна потрапила до лікарні, Артем вирішив їхню долю.

- Весілля не буде! - сказав тоном, в якому не було ні жалю, ні співчуття.

- Це ж ти в усьому винен! - зірвалася на крик Ангелінина матір.

- Не я, а дороги розбиті винні. Ями оминав.

Артемові батьки справу «зам’яли».

Він жодного разу не провідав Ангеліну. А навіщо? Наречена - вже колишня.   

...Дівчина довго пробула в лікарні. Зійшли синці, зажили рани, а ноги залишилися чужими і неслухняними.

Ангеліна гарно в’язала. У лікарні, щоб відганяти сумні думки, взялася за плетиво. В’язала мініатюрні дитячі капчики. З голубими та рожевими зав’язочками.  

- Для кого вони? - запитували сусідки в палаті.

- Для ангелів.     

Жінки переглянулися. Мовляв, не все гаразд із головою в дівчини. Таке пережила...

Аня працювала в сиротинці. Майже щодня навідувала подругу. Ангеліна віддавала їй капчики - для маленьких хлопчиків і дівчаток, від яких відмовилися рідні душі.

- Колись твоя праця винагородиться, - сказала Ангеліні нова сусідка по палаті Уляна.

- Яка то праця?! Так, щоб менше думати.

Уляні було під сімдесят. Але трималася чіпко. Ногу пошкодила, коли з драбини впала.    

- Гарно в тебе виходить. Ще й своїм дітям зв’яжеш такі. І ноги до тебе повернуться.

В Ангеліни заблистіли сльози.

- Не плач, знаю, що кажу. Уляна ще нікому не збрехала. Колись згадаєш мене.

- А ви часом не?..

Уляна засміялася...

...Вдома Ангеліні було ще гірше, як у лікарні. Цілі дні сама. Батьки на роботі. Бабуся приходила, коли матері не було. Не любила Катерина невістки за гострий язик та заздрощі. А внучка зовсім інша. Тому й хилилася до Ангеліни. Та й Люба, невістка, до свекрухи холодно ставилася. Не хоче Катерина своїм добром ділитися. Спадщину від покійного старшого брата із-за кордону отримала. І нікому нічого не дала.

Частенько до Ангеліни забігала Аня.

- Могли б погуляти, - сказала, - але годі візку раду дати, хоча й третій поверх. А ліфт знову не працює.

...Дем’ян перед великими святами привозив гостинці найменшим і найстаршим: до сиротинця і в будинок престарілих. Його невеличка, проте успішна фірма, займалася благодійністю. Аня якраз вийшла за ворота, коли Дем’ян виїжджав із сиротинця.

- Ганно Павлівно, можу вас підвезти, якщо бажаєте.

- Буду вдячна. Мені до подруги треба.

Дорогою розповіла Ангелінину історію. Поскаржилася, що не може погуляти з подругою - не пристосована реальність для таких людей.

- Я вам допоможу.

Ангеліна здивувалася візиту незнайомця. Знітилася. Аня не попередила. А він, високий, дужий, ніжно взяв Ангеліну на руки і зніс додолу, посадив на лавку. Після цього приніс візок.

- Ганно Павлівно, зателефонуйте, коли збиратиметесь додому. Моя допомога знадобиться знову.

Коли Дем’ян сів у автівку, Ангеліна мовила:

- Аню, а він класний. І, здається, добряк. Не втрачай шансу. Тепер таких рідко зустрінеш. Йому, мабуть, під тридцять. Такі чоловіки вже знають, чого хочуть в житті та від життя.

Аня зателефонувала Дем’янові. Приїхав. Допоміг Ангеліні потрапити додому. Вона запропонувала каву або чай. Подруга відмовилася, бо поспішала. А Дем’ян погодився.

Побачив мініатюрні в’язані капчики. Ангеліна перехопила його погляд. Пояснила:

- Ви маленьким ангеликам купуєте гостинці, а я ось... своїми руками...

- То ви також меценатка? - пожартував.

Обмінялися номерами телефонів. Ангеліна дзвонити не наважувалася. А він часто набирав її номер. Незчулася, як стала чекати його дзвінків. Хоча й розуміла: не варто звикати до Дем’яна, щоб знову не було боляче. Її млоїла, пекла Артемова зрада. І ноги... Кому вона така потрібна? Ще й матір почала кепкувати з «благородного» залицяльника.

Бабуся сердилася, коли внучка впадала у відчай:

- Відпусти минуле, бо воно точить тебе, як хробак яблуко. І не відганяй цього молодого чоловіка. Він не схожий на пройдисвіта. Приходить в гості, от і добре. Залицяється - ще краще.   

- Ми лише друзі, бабусю. Гарні друзі.

...Минув рік із дня їхнього першого знайомства. З нагоди цього Дем’ян виглядав святково. І надто загадково зирили личка розкішних біло-рожевих троянд.

- Я кохаю тебе, Ангеліно. І хочу бути поруч з тобою, - сказав, вклякнувши на коліно. Відкрив пуделочко з симпатичним перстеником.

Їй перехопило подих. Затремтіли уста.

- Я ж...

- Ти у мене найкраща...

І для його, і для її батьків звістка стала громом з ясного неба.

- Я не прийму невістку-інваліда, - Дем’янова матір була категоричною.

- У нашій двокімнатці нема місця для зятя, - мовила Ангелінина мати.

Дем’ян зібрав свої речі й залишив просторий батьківський будинок. На деякий час оселився у Славка.

Катерина - єдина з двох родин підтримала Ангеліну та Дем’яна. І поки у молодят з’явиться власне житло, запросила пожити в себе...  

...Усе було готове для поїздки в закордонну клініку. Свій спадок Катерина заповіла внучці. І частина грошей піде на операцію. А Люба не тямилася від злості, що свекруха не дала їй навіть цента. Пиляла чоловіка. Той мовчав. Відчував вину, що також не підтримав доньку. 

...Операція. Реабілітація. Квартира у новобудові... Картинки Ангеліниного життя змінювалися й змінювалися... Перший несміливий крок, другий, третій... Як казала колись сусідка по палаті Уляна, - ноги повернулися. На жаль, лікарі не давали надії, що Ангеліна зможе народити дитинку.

- Я не раз чула, що після всиновлення дітей жінки народжували, - завела розмову з чоловіком Ангеліна. - Може, це дар Божий , вдячність Небес. Чому й нам не спробувати?..  

...Ангеліна складала в торбинку мініатюрні шапочки, светрики. І в’язані капчики з голубенькими та рожевими зав’язками. Сьогодні вони з Дем’яном серед залишених наодинці зі світом діток шукатимуть свого ангелика. Може, це буде хлопчик. А, може, дівчинка. Серце підкаже та очі маленького ангелятка...