Фантастично-химерне щастя

Заспані вікна дивились з докором: цієї ночі вона знову сполохала їх яскравим світлом. Колись матір казала: «Манюня, як не будеш спати, нічка образиться на тебе. І ти ніколи не станеш великою. Бо дітки ростуть, коли сплять».
Коли не стало матері, батько привів нову дружину - тітку Ліду. Мар’яні йшов дванадцятий рік. Мачуха ставилася до падчірки ніяк. Мар’яна з батьком ходила на ринок за взувачками і одяганками. Продавщиці радили, що ліпше пасує дівчинці. Не завжди це була правда. Їм головне, аби крам продати. Батько в моді нічого не тямив. А несміливе заперечення дівчинки нікого не цікавило. Тому, бувало, їй діставалися речі, на які ніхто не те, що око, навіть півока не поклав.
Коли тітка Ліда народила Тамару, дитинство Мар’яни закінчилося. Вона
мусила бавити малу, бігати до магазину і не запрошувати додому подруг. Батько перестав купувати їй смаколики. Світ у сім’ї зійшовся на Тамарі.
Родина покійної Мар’яниної матері совістила чоловіка: «Петре, ти власну дитину в прислугу перетворив. Ліда їй мачуха. А ти… Не по-батьківськи це».
Коли Мар’яна вступила до інституту, тітка Ліда заломила руки, мовляв, бачиш, Петре, яка невдячна твоя донька, навіть не сказала, у якому вузі  складала іспити. І хто за Тамарою тепер буде дивитися?
Уперше Мар’яна не стерпіла:
- Для вас, тітко Лідо, я завжди була чужою. А чому ж ти, тату, забув, що я твоя донька? І взагалі, я не повинна весь вільний час проводити з Тамарою.
Після перепалки Ліда сказала малій: «Томочко, твоя сестра тебе не любить». Мала вередливо кинула Мар’яні: «Я тебе також не люблю». Топнула ніжкою і додала: «Я не хочу, щоб ти з нами жила».
…Перед закінченням інституту Петро сказав:
- Мар’яно, про заміжжя пора подумати. Тісно у двокімнатній квартирі. Томочка підростає…
- Мене все влаштовує. А якщо тітці Ліді щось не подобається - це її справа. І не забувай: квартира належала моїй мамі. 
Двоюрідний материн брат, не останній серед чиновницької гвардії, допоміг племінниці знайти роботу в одному з банків.
- Мар’яно, ти дівчина мудра, - настановляв дядько, - слухайся шефа. Жодних інтриг! Якщо все буде добре, то й кар’єру зробиш. Зароблених грошей на дурниці не трать. Збирай на квартиру. Хоча б на однокімнатну. Бо в тому тераріумі жити неможливо. А ще краще - знайди нареченого з житлом.
…Знайомство з Григорієм було доволі «романтичним» - на квітковому ринку. Мар’яна вибирала квіти, аби привітати з днем народження подругу. Григорій купував букет для сестри. Продавщиця вихваляла перед ним квіти, схожі на штучні. Мар’яна пригадала, як колись підсовували їй з батьком на ринку найгірші речі.
- Не купуйте це! - звернулася до незнайомця.
Він здивовано усміхнувся і запитав:
- А що ви порадите? Я шукаю букет для сестрички.
- Які квіти вона любить?
- Не знаю. Їй подобається все, що ми даруємо. Нас, братів, у неї аж четверо. 
Вони вибрали по букету білих троянд.
- А ви які квіти любите? - запитав Григорій.
- Бузок.
- Шкода, що зараз рання весна.
…Григорій за професією архітектор. Але працював будівельником. Платили більш-менш нормально. Його проекти і прожекти очікували на кращі часи. Наразі потрібно допомагати сім’ї. Він - найстарший. Дачу треба добудувати, щоб улітку відпочивати від тісноти у трикімнатній квартирі. Один з братів збирається вступати до вузу, сестра через рік закінчує школу. Хлопчики-двійнятка - семикласники.
- Наша сім’я - чудова, - розповів Григорій. - Коли я навчався у вузі в іншому місті, то сумував за веселим, дружнім родинним вуликом. Так тато називає сім’ю.
Мар’яна з Григорієм почали зустрічатися. Їй подобалося, як він на серветках у кав’ярнях малював якісь неймовірні екскізи і жартував, що мріє збудувати для своєї майбутньої сім’ї будиночок у стилі Гауді. Він захоплювався химерно-фантастичними роботами іспанського архітектора, мріяв побувати в Барселоні й сотворити щось своє у стилі арт-нуво та модерн.
…Коли зацвіли бузки, Григорій приносив Мар’яні пахучі білі й фіолетові галузки. Якось у букеті знайшла мініатюрну листівку з кількома віршованими рядками.                   
…подарую тобі
з білих зір кришталеве намисто,
поспішатиму завжди 
з далеких і близьких доріг.
Оберемки бузку
із холодним вологим листям,
буду класти на твій
опівнічний поріг.
Зізнався: вірш допомогла писати сестричка.    
…Батько побачив Григорія, коли він проводив Мар’яну додому. Вмовив зайти на горня кави. Ліда безцеремонно запитала:
- Молодий чоловіче, ви маєте власне житло?
Коли ж почула, що Григорій живе у «веселому, дружньому вулику», сказала:
- Ви й не думайте претендувати на наші квадратні метри. За традицією, старша донька йде в невістки. А у вас там… своїх вистачає.
Мар’яна просила у Григорія вибачення за тітку Ліду. А він заспокоював:
- Я збираюсь на роботу за кордон, в Іспанію. Зароблю грошей, аби звести будиночок у стилі Гауді. Я не знаю, скільки мені доведеться працюватим і чи дочекаєшся мене. Але як би не було, я будуватиму фантастично-химерне щастя у стилі Гауді лише для тебе.
…Тітка Ліда називала падчерку старою дівою. І зловтішалася: колишній залицяльник вже давно знайшов у Іспанії дружину або коханку. Навіть додому не показується. А те, що шле листи через інтернет - дурниці.
- І хто тепер на тебе, тридцятирічну, поласиться?             
…Мар’яна відкрила вікно. Ніч пахла весняною грозою і бузком. Вона домовилася з рієлтором подивитися завтра після роботи, точніше, вже сьогодні, на однокімнатну квартиру в сусідньому мікрорайоні. Помешкання на першому поверсі. Якщо купить, обов’язково посадить під вікнами кущик білого і фіолетового бузку.
…Поспішала на зустріч з рієлтором. Вибігла з банку.
- Мар’яно!
З величезним оберемком її улюблених квітів стояв біля сходів Григорій. Вона розгубилася. А потім плакала, сховавши обличчя в ароматні кетяги. І нарешті згадала про рієлтора.
- Відміни зустріч, - сказав Григорій.
- Але ж… квартира…
- Я не говорив тобі, хотів, аби це було сюрпризом. Мої фантазії і прожекти виявились не марними. Я вже працюю архітектором, а не простим будівельником. Бос задоволений і добре платить. Пам’ятаєш, я обіцяв звести будиночок у стилі Гауді? Я вже знаю яким він буде.           
- Фантастично-химерне щастя, - тихо мовила Мар’яна. 
- Я приїхав, аби… Ти вийдеш за мене заміж?
- Ми посадимо біля будиночка бузок?
- А він росте в Іспанії?.. 

Бузковий дощ

Під вечір пішов дощ - весняний, теплий. Струмочки несли бузкові пелюстки, які, наче, фіолетові мініатюрні кораблики поспішали невідь-куди. Здавалося, весь світ заворожив, запоморочив розморений дощем бузковий аромат…
Леся йшла з роботи пішки. Знала, дощ не в силі змити пережите. Прийде час - зможе простити. А забути - ні.
Зупинилася біля розкішного бузкового куща. Притулилася обличчям до вимоклих, обважнілих кетяг. Цівки-струмочки потекли по шиї.
- Ой, Максиме, чи ти бачиш там, на небі, як мені… Здається, зовсім недавно ми шукали бузкове щастя. П’ять пелюсток…
Максима не стало, коли Лесі було двадцять п’ять, а доньці лише п’ять рочків.
- Така молода, а вже вдова, - перешіптувалися на похороні. - Тяжко буде самій з малою… Такий добрий чоловік був… Не засидиться Леся у вдовах довго - знайде когось. Гарна, розумна…
Леся байдуже сприймала знаки уваги від чоловіків. Максима не могла забути. І хвилювалася, що чужий дядько доньку не буде любити. Так і не впустила нікого у своє життя. Аж поки, два роки тому, шеф не послав на семінар у сусідній обласний центр.
- Там менеджерів збирають. Запросили й від нас когось. Твоя тема.
Звичайне триденне відрядження стільки натворило у її житті!
Їм випало сидіти на семінарі за одним столом.
- Григорій, - представився незнайомець.
- Леся.
- Ви тутешня?
- З сусідньої області.
- Я міг би вам запропонувати прогулянку по місту після наших «уроків». Якщо, звісно, не маєте інших планів. Я живу тут. О, лише не переймайтеся банальною думкою, що мене чекає вдома сім’я. Я вічний холостяк.
Григорій знав історію кожної вулиці, старих будинків. Його розповіді були цікаві. А ще він був галантним, що притаманне багатьом мешканцям цього доброго старого міста.
Довівши Лесю до готелю, запитав:
- Якщо ви не втомилися від мене, може, продовжимо нашу екскурсію завтра?
Вона погодилася.
Минуло завтра і післязавтра. Лесі хотілося, аби цей семінар тривав і тривав. Довелося зізнатися собі: до душі Григорій.
Він провів Лесю до поїзда.
- Я кажу вам до побачення, що означає, ми ще побачимось. З вашої згоди, звичайно.
- Буду рада.
Григорій приїжджав до Лесиного міста. Інколи вона їздила в сусідню область.
- Ма, - якось сказала донька, - а твій залицяльник кльовий.
- Ніно, кльовий - це для твого віку. Я б сказала - вихований, порядний. До речі, коли Григорій приїде наступного разу, не одягайся так виклично.
- Мені вже дев’ятнадцять. Бачила б ти, як декотрі мої одногрупниці одягаються.
Згодом Григорієві візити стали рідшими. Пояснював: багато роботи. Зате донька зачастила до сусіднього обласного центру. На Лесине запитання, що стало причиною такого раптового інтересу, Ніна відповіла:
- Набридло вдома на вихідних сидіти.
Якось Леся хотіла поїхати разом з донькою, проте Ніна запротестувала:
- Ма, я ж не сама їжджу, а з друзями. Подумають, що ти мене за руку водиш. Якщо хочеш, їдь сама, а я вдома залишуся.
Леся якось не помітила, що ставлення Григорія до неї трохи змінилося. Стало менше ніжності. Менше тепла у стосунках.
А потім… О, як боляче і принизливо це згадувати. Григорій приїхав без попередження. Зате з шикарним букетом троянд.
- Як приємно, - мовила Леся. - А…
- Вибач, ці квіти для Ніни, - відповів, опустивши очі.
- У моєї доньки свято, про яке я не знаю?
- Як би тобі сказати, Лесю. Розумієш, так трапилося… Ми з Ніною… ну, зустрічаємось. І ми вирішили…
- Як зустрічаєтесь? Де? - не могла втямити Леся.
- Ма, яка ж ти не здогадлива. Григорій кохає мене. А я - його.
- Кохає? Відколи? Він же у батьки тобі годиться. Він…
- Ма, яке це має значення? Ну, вибач. Ми вирішили одружитися. Не хвилюйся, тобі не доведеться тратитися на забаву. Григорій про все подбає.
- Господи, як я переживу такий сором?! За які гріхи мені це все? Ніно, як ти могла?! А ти, Григорію?!
Цього ж дня донька з Григорієм поїхали. Уже рік минув. Ніна так і не наважилася приїхати до матері. Телефонувала лише на великі свята. «Привіт. Як ти? Вітаю. В мене все добре», - оце й усі розмови. І Леся не поспішала на гостини до доньки і новоспеченого зятя.
Від Ніниних одногрупниць дізналася, що донька взяла академвідпустку в університеті. А згодом перевелася вчитися в сусідню область.
- Навіть не знаю, що порадити, - сказала про всю цю катавасію найкраща подруга.
- І я не знаю, що собі порадити, - мовила Леся. - Не за Григорія душа болить - за Ніну. Я втратила доньку.
- Ти ні в чому не винна.
- Якби жив Максим…
… За спогадами Леся не помітила, що вже промокла і змерзла.
- Лесю, щось трапилося? - гукав з машини сусід з наступного під’їзду. - Ви щось загубили під тим кущем? Ходіть, підвезу. Застудитеся.
- Люблю бузок…
- І моя покійна дружина любила бузок. Всю дачу ним обсадила. Бузочком його називала.
… Після роботи наступного дня Лесю очікувала несподіванка. Під порогом її квартири лежав оберемок бузку. Фіолетового упереміж з білим. Мокрого від затяжного дощу. Пахучого…
- Сусід, - усміхнулася.
Через день чекали нові квіти.
- Дякую, - прошелестіла, притулившись устами до запаморочливо-ароматних кетягів.
Бузковий дощ дарував Лесі гарну долю. Поки що доля стояла, переминаючись з ноги на ногу, вище поверхом. І не наважувалася підійти…