Вона стала морем...

Вона стала морем. Невидимою частинкою великої води. Море щось жебоніло, коли не було вітру, і кричало, коли громи розривали небо. Вона не боялася грізного моря. Це воно ридало, просило в неї прощення...

Не раз хотіла втекти від моря. А воно тримало. То змивало смутки, то знову обдавало болем... Море забрало в Таміли найдорожчих людей...

...На південь Тамілу привезла тітка Люба, коли матері не стало. Дівчина тяжко звикала до нового місця. Її маленьке містечко ніколи не бачило моря. Через нього протікала лише невеличка річка. Довкола - поля і ліс.

А ще в містечку залишилася її школа, друзі. Половина хати, де вони жили з мамою. Залишився Ігорчик, з яким бавилася в садочку, а потім сиділа за однією партою. Ігорчика називали маленьким принцем. У нього було біляве волосся і сині очі. А Таміла була його принцесою.

Ще довго місце за партою поруч з Ігорем було порожнє. Він не хотів, аби тут сидів хтось інший. Не вірив, що Таміла вже ніколи не повернеться...

...У Люби з Юрком дітей не було. Тому обоє радо прийняли племінницю в свій дім. Таміла стала розрадою Любі, коли чоловік ходив у плавання.

Люба вкотре розповідала Тамілі, як зустріла своє кохання.

- Воно було худе й молоде. Такий собі звичайний морячок. Глянула на нього - серце тенькнуло. Твоя мама жартувала: «Ти, Любко, не практикувала, а моряка собі шукала». Я ж сюди на практику тоді приїхала. Почала зустрічатися з Юрком. А скільки сліз було, коли додому поверталася. Подружки заспокоювали: не ти перша, не ти остання за моряком сльози ллєш. Знаєш, скільки в нього ще таких Любок буде?» Не вгадали. Я у нього одна... Ой, а як приїхав у наше містечко!.. У формі. Красень. І заздрили. І пліткували. Мовляв, недовго в Любки любов з моряком буде. А я вже з ним двадцять років. Проводжаю Юрка, чекаю, зустрічаю... Я також до моря довго звикала. І ти з часом звикнеш. Тепер будемо разом дядька Юрка зустрічати й проводжати. А потім, може, й ти в моряка закохаєшся...

...Небо - художник. А море - величезний мольберт. Небо розфарбовує море в різні тони та відтінки. Увечері, коли на хвилях відпочивало призахідне сонце, велетенська картина видавалась Тамілі містичною. Вона любила приходити до моря увечері, коли довкола ставало тихо. Тоді вони були наодинці - море і дівчина. Й мали про що поговорити...  

...Тамілина мама колись працювала вчителькою. І донька вибрала таку ж професію. Навчатиме грамоти найменших школяриків.

Під час канікул Таміла любила постояти за прилавком разом з тіткою Любою. У тієї була крамничка, де торгували різноманітними «морськими» сувенірами, листівками, футболками та іншою всячиною. Згодом почали пропонувати відпочивальникам ще й соки, воду та каву.

До крамнички зачастив місцевий хлопець.

- О, знову твій морячок іде. Всю воду нам вип’є, - жартувала Люба.

- Та не морячок він. І не мій.

- Бачу-бачу, як зиркає на тебе. Мій Юрко також колись так дивився на мене...

Матвій справді не був моряком. Його професія пов’язана з комп’ютерними технологіями. А до крамнички часто заходив, бо сподобалася Таміла.

Він, як усі тутешні, любив море. І коли Таміла з Матвієм почали зустрічатися, багато розповідав їй про море: і легенд, і правди...

...В оксамитовий сезон, на березі моря, Матвій запропонував Тамілі руку й серце. Було надвечір’я. Притишене море слухало зізнання. А небеса розфарбовували палітру води у теплозолоті кольори.

...Люба готувалася стати бабусею. Юрко мріяв, що внук стане, як і він, моряком.

- Капітаном буде! - радісно вигукував. Я навчу його морської справи. Хтось мусить продовжувати сімейну традицію.

...До пологів залишалося два місяці. Таміла з Матвієм сиділи на березі моря. Вони так і не вибрали імені для маленького. Люба хотіла, аби хлопчика назвали Любчиком. Юрко - як його діда - Олександром. Дід був справжнім «морським вовком», розповідали в дядьковій родині. А майбутні батьки ще були в роздумах.

Море у цей день хвилювалося. Здавалося, хмари були так низько, що аж лягали на хвилі. А ті їх розгнівано відштовхували. Зривався вітер. Двоє хлопчаків, незважаючи на небезпеку, побігли у воду. Їх накривали великі хвилі. Хлопці то виринали, то ховалися у воді. І раптом одного не стало.

- Йому потрібна допомога, - мовив Матвій і кинувся в обійми розгніваних хвиль.  

Це були останні його слова...

Матвія з хлопчиком знайшли наступного дня. А після похорону чоловіка Таміла втратила дитину...

...Вона довго на самоті сиділа біля моря. То плакала. То все єство затерпало. Люба хвилювалася за Тамілу. А Юрко заспокоював:

- Хай поплаче. Хай віддасть морю свої печалі, свій біль. Море вміє слухати. Вміє забирати й повертати.

Міцною рукою ніжно обійняв дружину і вкотре повторив:

- А я думав, наш внук моряком буде... Я б його навчив... Ех...

Встав. Відступив кілька кроків. Витер сльози, аби не бачила Люба...

...Таміла поспішала до моря. Три роки тому сталася трагедія. Несла білі троянди для коханого. Віддасть їх хвилям.

Довго сиділа на березі. Чиїсь кроки змусили здригнутися. Впізнала цього чоловіка. Це - батько хлопчика, якого кинувся тоді рятувати Матвій.      

Присів біля неї. Дістав баклажку. Мовчки простягнув Тамілі.

- Я не п’ю.

- Я - також. Але тут... зробіть хоча би ковток. Легше стане.

Не стало. Розплакалась.

Здоровенний чолов’яга пригорнув Тамілу й гладив по голові, наче маленьку дівчинку. 

- Він у мене був один... Син мій... Віталик. І я в нього був один. Наш рейс тоді запізнився. Коли повернувся, дізнався, що народився син. А дружину не врятували. Пологи важкі були. Так і жили сім років. Я - в рейс, а Віталик залишався з дідусями-бабусями. Усі разом проводжали й зустрічали. Простіть його... нас простіть...

Дві чайки, мов ангели, виринули з піднебесся. Покружляли, щось прокричали, й зникли.

- Певно, то були душі, - мовила Таміла...

...Їх звела біда, а вже потім прийшло кохання.

- От і дочекалася ти свого моряка, - мовила Тамілі Люба. - Видно, доля така.

- Дмитро - надійний, - додав Юрко. - Житимеш з ним, наче в тихій гавані. Дасть Бог, дітей народите. А те, що на декілька років старший за тебе - пусте...   

Таміла з Любою збиралися зустрічати Дмитра. Цей рейс тривав недовго. І Любі нетерпілось, аби Дмитро про все дізнався.

- Коли скажеш йому новину? - допитувалась в племінниці.

- Сьогодні. Біля моря, на нашому місці.

Море було спокійне, лагідне. Промінці призахідного сонця стрибали по хвилях. Таміла поклала на воду дві білі троянди.

- У мене новина, - мовила.

Дмитро сполошився.

- У нас буде син. Олександр, Сашко... Так звали діда дядька Юрка. Ти не проти?

Дмитро, мов пір’їнку, підхопив дружину на руки.

- Я - щасливий!!! - гукнув морю.

З неба виринули дві чайки. Кружляли. Торкались води. Злітали в небо. Наче здійснювали якийсь ритуал.

- Як ти тоді казала? Це - душі. Певно, так...

«Це тому, що я стала морем», - відповіла подумки. А вголос мовила:

- Це - наші ангели...

Пізнє кохання - оманливе

Яна збирала валізу. Через день летить на відпочинок. На море. В гарячу країну. Леонідові сказала, що відпочиватиме з подругою. Чоловік не повірив. Але промовчав. Він досі шалено кохав набагато молодшу за себе дружину. І ненавидів водночас.

Леонід хворів. Ще й ногу недавно підвернув. Яна не мала часу доглядати за чоловіком. Робота, особисте життя поза хатою… Найняла колишню медсестру-пенсіонерку. Леонід сумно пожартував:

- Буде про що погомоніти двом пенсіонерам.

Леонід через погане здоров’я вже давно не виходить «у світ» з дружиною. Яна від цього не страждає. Це раніше вона гонорово цокала підборами біля чоловіка…

…Яна була молодою вдовою. Леоніда Семеновича призначили керівником організації, де вона працювала. Він просто не міг не звернути на неї уваги. Красива. Витончена. У чорній сукні. Довге світле волосся заплетене в косу.

- Що трапилось у цієї молодої працівниці… як вона… Яна Петрівна, здається? - запитав, наче між іншим, у секретарки.  

- Недавно чоловіка поховала. Дитина маленька в них… в неї.

Коли Леонід бачив Яну, забував, що їй - двадцять шість, а йому під п’ятдесят. Відчував неймовірний потяг до цієї молодої жінки. Але стримував статус: боявся втрати «хлібну» посаду.

Коли минув рік після смерті чоловіка, Яна змінила темний одяг на яскраві кольори. Тепер вона не заплітала косу - розпустила волосся.

- Підчепить Янка якогось олігарха, - пліткували співробітники.

- Олігархи шукають багатих наречених. Та й мало хто поласиться на жінку з малою дитиною, хоча й вродливу. Тепер своїх дітей не хочуть виховувати, не те, що чужих...

...Леонід зважився запропонувати Яні допомогу. Покликав до кабінету під кінець робочого дня.

- Яно Петрівно, я тут вирішив... е-е-е... надати вам матеріальну допомогу. Ось, візьміть, - простягнув конверта з грішми.

- Дякую. Де я маю підписатися?

- Ніде. Це... е-е-е... з мого... особистого фонду.

Леонід Семенович був схожий на хлопчиська, який не вміє приховати, що сказав неправду. Яна все зрозуміла.

- І ще. Яно Петрівно, могли б ми якось повечеряти разом? Ви розказали би про свої проблеми. Може, треба чимось підсобити. Я розумію вашу ситуацію... самотня жінка... мала дитина...

Яна, перш, ніж відповісти, пильно глянула на свого керівника. Статний, з легкою сивиною, симпатичний. Жінкам такі чоловіки подобаються. 

- Я подумаю, - відповіла, хоча подумки погодилася.

...Вони зустрічалися потай. Яна - заради вигоди. А Леоніда «накрило» кохання. Він ніколи не шукав гандж у своїй дружині. А тепер почав присіпуватися до дрібниць. Покрикував на сина.

Одного дня Леонід зрозумів: далі у сім’ї жити не може. Його місце біля іншої жінки. Набрався сміливості сказати це дружині.

- Нам потрібно розлучитися, Таню. Можеш вибирати, де хочеш жити з сином: у міській квартирі чи заміському будинку.

Леонід очікував скандалу. 

- Я підозрювала, що в тебе є коханка, - на диво спокійно мовила дружина. - Ти дуже змінився, Льоню. І син це помітив. Якщо ти поставив перед вибором, то ми залишимося в міській квартирі. І ще: пізнє кохання - оманливе. Пам’ятай це.  

Леонідова дружина була родом із сусідньої області. Згодом вирішила повернутися на свою маленьку батьківщину - ще були живі старенькі батьки. Сашко, син, підтримав матір. А від батька зовсім відвернувся.

Леонід просив дружину залишитися. Хотів бачитися з сином.

- Раніше тут у мене був ти, Льоню. Тепер це місто для мене чуже. А я чужа для нього. Покупець на квартиру вже є.

...Яна з донькою перебралася в заміський Леонідів будинок. Він сприймав маленьку Софійку через призму її матері. Тому любив малу. І був ображений на свого сина. А колишня дружина час від часу телефонувала. Розповідала про те, як облаштувалися, про Сашкові справи.  

Яна просила чоловіка, аби посприяв її службовій кар’єрі. Невдовзі отримала нову роботу в іншій організації. Престижнішу.

Софія росла в достатку, розманіжена і неслухняна. На зауваження матері відповідала зухвало. А Леонідові якось кинула:

- Ти - не мій батько і не маєш права повчати мене, як я маю жити і що робити. 

...Сашко батька не запросив на своє весілля. Про забаву сказала Тетяна. І попросила все-таки приїхати. Не поїхав. Яна відрадила.

- Що ти там робитимеш? Хочеш стати посміховиськом, якщо твій невдячний син виставить тебе за поріг?

- То, може, Тетяні гроші дати? Весілля тепер коштує дорого.

Скупа до грошей Яна розраяла Леоніда займатися «благодійністю». І не забула нагадати, що його колишня дружина міську квартиру вигідно продала.

...Леонід потурбувався, аби після виходу на пенсію не залишитися без додаткових доходів. Спершу бізнес записав на двоюрідного брата Сергія, а потім уже переписав на себе.

...Простуда дала ускладнення. Леонідове здоров’я добряче підупало. Він більше розповідав по телефону про своє самопочуття колишній дружині, аніж Яні. Вона не мала часу вислуховувати його скарги на болячки. І не хотіла.

А для Софії Леонід узагалі став порожнім місцем. Часто говорила про нього в третій особі. Насміхалася над його віком. Не міг зрозуміти, чим їй не вгодив. Невдовзі падчерка перебралася жити до свого нареченого. Леонід полегшено зітхнув...

Яна все частіше приходила додому пізно. Казала, що затримується на роботі. Леонід не вірив. Відчував: у неї хтось є.

- Коханий, - завела одного разу розмову, - ти б свій бізнес на мене переписав. Все одно я слідкую за порядком на фірмі, питання вирішую.

- Чому ти про це заговорила?

- Ти нездужаєш. Всяке може статися.

Після цієї розмови він уперше відчув ненависть до Яни. Але, коли вона замуркотіла щось лагідне та приємне, відпустило. Він кохав цю жінку. І досі готовий виконати будь-яку її примху.

Час для Леоніда тягнувся довго й нудно. Вечорами, коли було тепло, сидів на лавці й чекав, коли Яна повернеться додому. В холодні та дощові дні прилаштовувався біля вікна. Ось відкриваються ворота. Яна заїжджає на подвір’я на своїй улюбленій автівці червоного кольору. Елегантно виходить з машини. Здається, на її устах хвилькою пробіглася усмішка. Леонід скреготнув зубами. Сергій недавно сказав, що бачив, як Яна біля ресторану ніжно прощалася з молодшим за неї чоловіком. Потім цей незнайомець заходив до неї в офіс.

- Розкажи мені про нього, - різко мовив до Яни, щойно та переступила поріг будинку.

- Про кого?

- Про свого коханця.

- А ти своїй колишній дружині розповідав про своїх коханок? - запитала іронічно й пішла переодягатися.

При згадці про Тетяну занили совість і серце. Тепер він зрозумів, як образив колишню дружину й сина. І її фразу про пізнє оманливе кохання.

...Яна двічі телефонувала Леонідові з відпочинку. Запитувала, чи приходить доглядальниця, розповіла, як гарно на морі. Дзвонила й Тетяна. Цікавилась здоров’ям, розповідала про сина та внука...

...Зранку Леонідові було неспокійно, наче щось муляло в серці.

На кілька хвилин заскочив Сергій.

- Не хотів тобі, Льоню, казати, але й мовчати, як кажуть, гріх. Янка твоя поїхала на море з тим молодиком. Альфонс він. 

Від почутого защеміло в душі. Ось з якою «подругою» відпочиває його зрадлива дружина. Хоча, він здогадувався.

Увечері Леонідові стало кепсько. Тиснуло біля серця. Набрав Янин номер. Але вона не відповіла: ніжилася в обіймах молодого коханця.

Зателефонувала Яна вранці. Та Леонід уже не міг відповісти на її дзвінок... 

 

Де небеса торкаються хвиль…

 

…В Ярини знову просять інтерв’ю. А вона не вміє про себе говорити. Не вміє, і все. Так і сказала дівчатам, які телефонували з місцевих видань.

- Пані Ярино, ви ж таку гарну книгу написали, - прощебетала одна з них. - Мені так подобається ваша таємнича принцеса, дух якої з’являється на руїнах старого замку. А мандрівний менестрель, що загубився у віках… Ви так чудово поєднали минуле з сучасністю. Це так романтично…

Не могла Ярина зізнатися дівчатам-журналісткам, а, отже й усьому світу, що «списала» образи своїх героїв почасти зі свого життя. Можливо, колись розповість. А, може, мовчатиме, як ті руїни старого замку, які бачили стільки всього за декілька століть. І її, Яринине, щастя. Її біль. І як народжувався епілог майбутньої книги…

«…Дорога водила казки в Ярчині сни. По ній бігали дівчинка і літо. Дорога до старого напівзруйнованого замку, де живе принцеса-легенда, яка виглядає свого коханого, що блукає між віками і зорями. Між любов’ю і втратою… Її душа відлетіла у далекі світи, звідки повертається лише в місячні ночі… Принцеса ходить попід мурами, шукає свої сліди, яких не губила. Своє життя, яке не народилося. Своє кохання, смаку якого не відає. Струшує з трав сльози-роси…

Ярка разом із літом очікують принцесу. Вечоріє. Дівчинці робиться лячно від темних тіней, що падають од високих мурів. Вона біжить стежкою до міста, до людей. Обертається. На мить здалося, що світла тінь майнула біля замку. Маленьке сердечко забилося швидко-швидко. Це вона… її таємнича подруга…»

А часом Ярка сама перевтілювалася у маленьку принцеску. Замість позолоченої корони – вінок із жовтих квітів кульбаби. Замість мереживної парасольки - величезний лопух. А замість лакеїв - високі суворі будяки…

…У видавництві, де друкувала книгу, цікавились:

- Ярка - це від Ярини? Ви назвали героїню своїм іменем?

- Так на душу лягло, - віджартовувалась.

Ярину називав Яркою Костик. Давно. В її минулому житті. Він улітку приїжджав гостювати до своєї бабусі. Жив на Півдні. Привозив красиві мушлі, в яких шуміло море. Мріяв стати капітаном великого корабля.

Коли бабуся перебралася жити до сина, хату продали. Костик більше не приїжджав. На спогад залишилися мушлі, розповіді про море і перша дитяча закоханість. Ярина навіть вірша Костикові присвятила:

Старий замок приклав вухо до мушлі,

Слухає море, якого ніколи не бачив…

До нього у сни прилітає корабель

З хлопчиком-капітаном…

Хотіла надіслати, вони деякий час листувалися, але соромилась…

- А чому принцеса без імені? - допитувались.

- Моїй героїні так сподобалося, - сміялася у відповідь. - Захотілося бути просто принцесою.

Принцеса… Для Ярини - це не лише дівчина-легенда з минулих сторіч, яка блукає замком. Ця таємнича постать у книзі - її, Яринина, доня. Вона не встигла їй дати ім’я. Тому й нарекла принцесою…

…Лев. Це ім’я личило місцевому поетові. Вродливий, з пасмом ранньої сивини у темному волоссі, він був окрасою жіночих товариств. Коли читав свої вірші, дами манірно зітхали й закочували очі. Мабуть, кожна бачила себе у поетичних рядках, які пахнули квітами, розмореним сонцем і коханням… От і Ярина повелася на ловеласа-поета.

Вони зустрічалися на горі, біля старого замку. «Тут ходить вітер молодий, тебе цілує юно і звабливо…», - шепотів Ярині на вухо Лев. Вона мліла від щастя. І від кохання. Тішила себе, що Лев належить лише їй. Що з того, що старший? Що пліткують, начебто в нього коханок стільки, як у шафі сорочок. Лев любив, коли «кохані» жінки робили йому подарунки. Зокрема, сорочки.

«Зорі ставлять печаті на нашім коханні, ніч закутує в шаль наші душі й слова. Ти для мене - єдина…», - муркав спокусник дівчині.

- Я для тебе подарунок маю, - сказала Ярина. - Такого тобі ще ніхто не дарував.

- Ти мене заінтригувала, - відповів Лев, гадаючи, щоб це могло бути.

- Це - плід нашої любові. Наша майбутня доня. Ти радий?

У Лева не стачило сили й слова мовити. А все єство волало: «Ні! Ні! Ні!»

- Ні! - вигукнув нарешті. Діти ніколи не входили у мої плани. Як і одруження. Нерозумне дівчисько. Що ти собі придумало? Високе й неземне кохання? Дурненька! Воно існує лише у віршах і любовних романах. Дівчата, жінки… Вони лише для натхнення. Для насолоди…

Ярина плакала, обіймала Лева. Він її відштовхував. Не зчулася, як посковзнулася на траві. І ось вона котиться з гори. Боляче. Дуже боляче…

Лев поспішав додому. Як добре, що його ніхто не бачив з Яриною. Хтозна, що там трапилося. І про їхні стосунки нікому не розповідав. Хіба що Ярина похвасталась…

Її знайшли напівпритомною. До лікарні приходили міліціонери. Не видала Лева. Їй все було байдуже, крім втраченої дитини. Навіть біль…

Ярина залишила рідне місто. Коли приїжджала до батьків, гора і старий замок кликали у гості. А їй було важко відважитися ступити туди, де бродить душа її ненародженої доні.

…Ярина багато досягла в житті. Стала чудовим дизайнером одягу. Відкрила власну студію. Возила свої вироби на виставки. Отримувала визнання. Мала заможних клієнтів. Одні їй заздрили. Інші зловтішалися, мовляв, статки й славу має, а сім’ї - ні. Інші вважали, що в неї холодне серце. Хтось дивувався: як їй вдається писати цікаві дитячі вірші, оповідання, відчувати дитячу душу, адже власного малюка не народила. Навіть заміж не вийшла.

Пліткували про Ярину багато. І про її творчість.

А потім вона написала книгу. Читачам полюбилися Ярка і принцеса.

Зрадливий Ярчин коханий Леонід - прототип Лева. Мандрівний менестрель – незнайомець, який став би нареченим її, Ярининої доні. Він знає, що десь у неосяжному Всесвіті на нього чекає принцеса. Але зоряні дороги у місячні ночі оминають старий замок…

…До моря Ярину витягнула подруга. Перед поїздкою Ярина перебирала речі. Приміряла капелюшки. Пригадався Костик. Вона полюбила море, якого тоді ще не бачила, завдяки його розповідям. Їздила колись до Криму. Відпочивала на морях в Туреччині, Єгипті. А в Костиковому місті так і не довелося. І ось завтра вирушає туди з подругою.

Коли закінчила пакувати валізу, світом правила ніч.

Їй снилося море. Й вервечка слідів на піску, які бігли до горизонту. Ярина слідувала за ними. Там, де небеса торкаються хвиль, побачила постать. Таку знайому.

- Ярко! - почула і… прокинулася.

Може, це наснився сюжет нового оповідання.

А, може, сюжет її життя…

Три тижні запізнілого щастя

«Спогади, наче клапті розмитих афіш, тріпочуть на вицвілих осінніх вітрах. Сонце палить сліди. Мрія ранить об втрачене щастя крило. Усе важче із нині - до завтра іти й шкодувати за тим, чого не було…»   

Мар’яна прилулила до серця аркуш із кількома віршованими рядками.

- Усе важче із нині - до завтра іти, - мовила сама до себе, вдивляючись у далечінь, де море зливається з обрієм, перетворюючись у голубе плесо небес…

…Лікар розвів руками:

- У вашої матері онкологія.

- Що я можу зробити для неї? - запитав Анатолій. - Розумію, потрібні кошти на лікування. Але я не про це…

- Виконайте найзаповітніше материне бажання. 

Анатолій замислився.

- Мама роками збиралася до моря. То грошей не було, то часу.

- Подаруйте їй мрію, молодий чоловіче.

- Море? А це не зашкодить?

- Покваптеся…

…- Мамо, ми їдемо до моря! - вигукнув із порога Анатолій. - Ти і я! На три тижні! Через два дні. Маєш час, аби зібрати валізи.

Мар’яна підійшла до сина. Усміхнулася.

- У тебе - батькові очі. Я завжди вміла їх читати.

- Мамо…

- Звісно, я погоджуюся поїхати до моря. Ти трохи відпочинеш. Віта не проти?

- Ти знаєш, що маєш найкращу у світі невістку. А доньці пообіцяв привезти велику морську мушлю.                 

Мар’яна знала про свій діагноз. І розуміла, чому син вирішив їхати з нею до моря. Востаннє вона відпочивала на Півдні більше двох десятків років тому з чоловіком. Невдовзі Віктора не стало. Залишилася удвох із малим Анатолієм. Важко доводилось. Пізніше чоловіків рідний брат відкрив фірму з виготовлення меблів. Запросив Мар’яну на посаду дизайнера. У неї хист до цієї справи. І до спілкування з клієнтами. Мар’яна не мала часу на відпочинок. Працювала, облаштовувала побут, ставила на ноги сина. Благо, справи на фірмі йшли добре. Тепер і Анатолій працює у дядьковому бізнесі.

- Ти б про особисте подумала, - не раз казав швагро. - Віктора не повернеш, а життя минає.

Мар’яна ні психологічно, ні фізично не могла покохати іншого чоловіка. Таких називають однолюбами. А ще переконала себе: Віктора їй ніхто не замінить, бо схожих на нього просто немає… 

…Мар’яна облюбувала місце у невеличкій затоці, біля скель, схожих на двох кам’яних велетнів, що застигли у вічному поцілунку. Сиділа там годинами. То самітньо бродила уздовж берега й шукала мушлі для внучки.

- Доброго дня. Мені також подобаються ці скелі. Романтичні...

Мар’яна упізнала в чоловікові одного з відпочиваючих пансіонату.

- Я хотів колись бути поетом. У нас в класі вчилася дуже гарна дівчина. Вона мені подобалася. А я їй - ні. Ви, мабуть, знаєте, дівчата записували у товсті зошити вірші, пісні. Вона мала такий зошит також. Я тишком писав невеличкі вірші і, щоб ніхто не бачив, клав до її зошита. Вона так і не дізналася, що це було моє творіння. А я не насмілився сказати… Вона вийшла заміж за сина відомого у нашому місті чоловіка. А він утікав від красуні-дружини й шукав утіхи в обіймах дешевих жінок, у спиртному. Нещаслива вона. Якби я тоді, у школі, їй зізнався, може, все було б по-іншому. І в неї, і в мене… Вибачте, що втомлюю вас своїми розповідями.

- Ви пишете зараз вірші?

- Ні. Поетом не став. Я - інженер. Працюю у великій будівельній компанії. Все прозаїчно.

- Гарні будинки - також поезія. Мені подобаються старі будівлі. Поезія, втілена у камені, у віках. А ці скелі?! Хіба не поетично?  

Микола Аристархович, так представився Мар’яні співрозмовник, після одкровення незнайомці, цілий вечір самітньо сидів на балконі своєї кімнати. Слухав море. І свої думки. А вони поверталися до дивної жінки, з сумними очима, яка, напевно, любить поезію. Його дружину цікавлять лише його заробітки, нові одяганки, аби похвалитися перед подругами. Кожен із них живе своїм життям. В окремих квартирах. Окремо відпочивають. Мають різних друзів. Різні інтереси. У них немає дітей і внуків. Немає для кого збирати мушлі.              

Наступного дня Микола Аристархович подарував Мар’яні кілька віршованих рядків про спогади, що тріпочуть на вицвілих осінніх вітрах.

- Які гарно і сумно! Я берегтиму вашу поезію… поки житиму…

Микола Аристархович здивовано глянув на Мар’яну.

- Не запитуйте ні про що, - сумно усміхнулася . - Просто пишіть вірші.

Мар’яна забувала про свою недугу. Їй подобалася увага цього чоловіка. Тепер вони удвох бродили вздовж берега, шукали мушлі для її внучки або сиділи біля скель. Микола Аристархович щодня дарував їй свою поезію. Анатолій жартував:

- Мамо, твій друг часом не закохався у тебе?

Вона червоніла, наче дівчисько. Кивала на сина пальцем. І поспішала на зустріч із Миколою Аристарховичем.

«…Хаос думок, ваш напівпогляд і пересторога… Якою із доріг із вашого полону утекти? Південна ніч моргає зорями-очима. А ми у ній - два різних, два загублених у вічності світи…»

«…Я вдячний долі за клаптики наших зустрічей. За розсипаний вами на теплім піску тихий сміх. За симфонію хвиль, що звучить у рожевій мушлі. І магію пройдених в мріях доріг…»

- Не думала, що на п’ятдесятому році життя мені даруватимуть вірші, - сказала Мар’яна, прочитавши творіння інженера-«прозаїка».

- А я гадки не мав, що писатиму у свої п’ятдесят п’ять.

Здавалося, Мар’яна з Миколою Аристарховичем знайомі все життя. Їх щодня бачили разом. Високий, міцний чолов’яга ніжно підтримував рід руку свою тендітну супутницю. І дивився на неї такими очима, наче вісімнадцятирічний хлопчисько.

- Уже не молодий, а дмухає на свою дружину, - заздрісно перешіптувалося жіноцтво.

- Вона його чи то знайома, чи то пасія, - заперечила котрась. - На ресепшен казали.

- Ага, саме вік для курортного роману! У нього вже внуки до школи ходять…

…Мар’яна зібрала валізи. Завтра додому.

- Сину, Микола Аристархович запросив нас на прощальну вечерю до ресторану.

- До речі, ти і Микола Аристархович - популярні. Чув, жіноцтво пліткує про вас.

- Пліткують - це добре. Значить, я ще жива. І навіть щаслива. Ця поїздка - неймовірно цінний подарунок. Ти не уявляєш, яка я тобі вдячна!

…Мар’яна відійшла у засвіти через півроку. Анатолій знайшов під маминою подушкою вірші й візитку Миколи Аристарховича. А також записку: «Сину, зателефонуй, будь ласка, Миколі Аристарховичу і подякуй за три тижні запізнілого щастя».

«Моя душа бачить…»

Він сидів у фойє готелю. Стильно одягнений. У темних окулярах. «Нічна фея», побачивши «здобич», присіла поруч.

- Сумуєш, красунчику? Тут непоганий бар.

- Він вас не бачить.

Жриця кохання невдоволено глянула на молоду гарну жінку.

- А?..

- Я його дружина.

…Літній вечір приємною прохолодою обіймав Настині плечі. Він не міг не закохатися в її вроду. І у величезні сині очі, в яких було щось магічне від неба.

Настя вкотре глянула на годинник. Назар, чоловік, чомусь запізнюється. Сьогодні четверта річниця їхнього весілля. Назар запросив її у ресторан у парку, що над мініатюрним озерцем, - тиху місцинку посеред гамірного міста. Настя усміхнулася. Назар не знає, який подарунок вона йому приготувала. Він шалено хоче стати батьком. Мріє, щоб народилася доня. Настя подарує чоловікові гарну звістку.

Почало темніти. Назара не було. Настя поволі пішла у бік автобусної зупинки. На серці ставало дедалі тривожніше.

Свекруха зателефонувала близько опівночі. Захриплим від хвилювання голосом повідомила, що Назар у лікарні. Його авто потрапило в аварію.

…Лікар співчутливо дивився на Настю.

- Ваш чоловік втратив зір. Повністю.

- Він ніколи?..

В її очах потемніло. Лікар кинувся приводити молоду жінку до тями. Опам’яталася в палаті. Поруч сиділа мати.

- Що трапилося? - прошепотіла.

- Ми не знали, що ти була вагітна.

- Була? Чому була?

Спершу втішала Настю матір. Потім - лікарка. А вона подумки прощалася з їхньою із Назаром ненародженою донечкою…

Настя так і не сказала чоловікові, що втратила дитину. Не хотіла засмучувати.  Сама «провела» душу, яка не встигла спізнати земне життя, в інший світ, до ангелів. Наодинці сумує. Кається. І мовчить…

Назар першим після лікарні затіяв розмову, якої боялася Настя.

- Ти не повинна бути моїм поводирем. Я згідний на розлучення. В моїх очах порожнеча. І в серці. І в тілі.

- Я не залишу тебе.       

- Моя кохана дівчинко, життя з інвалідом - мука. Просто, ти не знаєш цього. І я… я більше ніколи не зможу бачити тебе, твоєї вроди, усмішки. Це мука і для мене.

Дві тоненькі цівки сліз смутком пливли по Настиному обличчі.

- Не плач, дівчинко.

- Ти… ти бачиш?..

Родичі, друзі, знайомі співчували Насті й радили добре подумати, чи варто жити з незрячим.

- Мені б твою красу, - сказала Валя, одна з подруг, - я би олігарха спокусила б. А ти хочеш бути живою білою тростинкою для чоловіка-інваліда. Заради чого йдеш на такі жертви? Гадаєш, хтось це оцінить?

- Я кохаю Назара.

- Цікаво, чи надовго вистачить твого кохання і терпіння. Як із таким на люди вийти? Яка користь від каліки?

Подібних розмов Настя переслухала і пережила багато. «Він бачить більше, ніж ви», - відповідала настирливим порадникам.

…Щось підганяло Настю додому. Вона хотіла забігти після роботи в перукарню. Але на серці такий неспокій…

Назар тримав жменю таблеток. На столі - горнятко води.

- Не смій! - вигукнула.

Чоловік здригнувся. Пігулки висипалися і розкотилися долівкою.

- Ніколи, чуєш, більше ніколи, не роби цього! Навіть не думай! - кричала крізь сльози.

Назар просив пробачення. Цілував Настині руки. Його незрячі очі плакали.

- Я знаю, що тобі важко, дівчинко. Ти гідна іншого життя, іншого чоловіка. Я кожен день думаю про це і ненавиджу себе.

- Дозволь, я вирішу, що мені треба, - мовила твердо і вперто.

…Назар з Настею повільно йшли вулицею.

- Яка гарна пара! - перемовлялися між собою дві літніх жінки.

- Він так ніжно і міцно тримає її руку.

- А, кажуть, тепер не вміють кохати…

Перехожі не раз задивлялися на вродливу русявку і її гарного, ставного супутника. Дивувалися, що вона відкриває перед ним двері авто, магазину чи кав’ярні.

- До чого життя дійшло, - почула якось. - Вже жінки перед чоловіками двері відкривають.

- Догоджають, аби не втік.

- Такий може…

Назарів світ мав свої тони і відтінки. Чоловік «бачив», якого кольору настрій дружини, сміх, сум...

- Дівчинко, твій погляд зараз має голубий замріяний колір. Такий, як небо, на яке ти дивишся.

Настя здригнулася від чоловікових слів. Як він «бачить», що вона стоїть біля вікна і дивиться на небо?

А якось, коли вона повернулася з роботи добряче знервована, Назар сказав:

- Твій настрій обпікає гарячим червоним кольором. Що трапилося, дівчинко?

- Як ти… «бачиш? - запитувала здивовано.

- Це у зрячих кохання, почуття та відчуття - сліпі. А незрячі бачать душею. Кохана дівчинко, моя душа бачить тебе…

…Вони гуляли набережною неподалік їхнього готелю. Море пахло літом. Чи то літо пахло морем. Вітер бавився довгим Настиним волоссям. Назар ніжно відгортав пасма з обличчя дружини.

- Можна, я напишу ваші потрети? - запитало веснянкувате рудоволосе дівча. - Це зовсім не дорого.          

- Якщо моя дружина згідна, то можна.

Настя кивнула головою.

- Але мій чоловік не може зняти окуляри. Він…

- Його очі дуже вас люблять, - мовила юна художниця. - Ви така гарна і щастя ваше... воно не таке, як в інших. Дивне…

- Як ви знаєте? - запитала Настя.

- Ми, художники, бачимо душею, - філософськи відповіла кумедна рудоволоска. І почала накидати перші штрихи…

Квиток у минуле

Вокзал зустрів Олександру звичною метушнею. Літо. Хтось поспішає до моря. Хтось у гості. А в Олександри завершилося відрядження. Чому було не взяти квиток раніше? Тепер пізно картати себе. Та й начебто встигла змиритися з чергами, вокзальними ароматами, з наріканнями невдоволених і роздратованих пасажирів.
Один, два, три… Дев’ятнадцята у черзі. Час тягнеться поволі. Вервечка людей також. Виручає детектив. Принаймні, ніхто не намагається зачепити, аби поскаржитися на матеріальні проблеми, недолугих політиків і обурюватись, чому не працює кілька кас. І сюжет книги цікавий.
- Куди дивиться начальство?!
- Ті касирки лишень язиками плещуть…
- І «наліво» квитки заганяють…
Підігрітий спекою і порцією спиртного добродій почав висловлюватися не літературними зворотами.
Малий, осідлавши величезну валізу, радісно репетував:
- Моя масина-а-а…
Мабуть, він був найщасливіший серед вокзального люду.
Добродій не вгавав. Якийсь чоловік намагався вгамувати його пристрасну лайку, за що мало не отримав стусана. Двоє стражів порядку не забарилися з’явитися перед очима нетверезого пасажира.
«Ось і живий детектив», - подумала Олександра і закрила книгу.
- Я на хвилинку, - сказала сусідці у черзі.
Олександрі захотілося ковток чистого повітря і спокою. Кави б… Але вона терпіти не могла вокзальної підсолодженої бурди.
Чи працює ще на тім вокзалі Сашко? Саша, Сашко… Галантний хлопчисько, гарний дівочий спогад. Можна запитати у довідці. Чи потрібно? Попросити допомогти придбати квиток? Банально.
Олександра кілька разів приїжджала у справах у Сашкове місто. Серце жадало зустрічі. Але вона не велася на емоції.
… Вони познайомилися у поїзді. Минуло більше двадцяти років. Дівчина їхала у гості до родичів. Їй тоді було шістнадцять. Батьки відпустили саму. Знали: Олександра не загубиться. Не той характер. Сашко був студентом. Повертався з практики.
- Не сумуйте, - звернувся до дівчини. – Ми маємо гітару і трохи вміємо співати. Пісня на замовлення для…. Перепрошую, як ваше ім’я?
- Саша… Олександра.
Студентська компанія дружно засміялася.
- А я Саша… Олександр.
Вона не мала наміру продовжувати знайомство. Настанови батьків гласили: нікому в дорозі не довіряти, ні з ким не зв’язуватися, речі пильнувати, бо у поїздах вештаються «різні» і хтозна, що в кого на думці.
- Не хвилюйтеся, ми студенти. Майбутні залізничники, - наче відгадав Олександрині думки Сашко.
Хлопець торкнув струни гітари і заспівав. У нього був гарний голос. Друзі підспівали.
В Одесі Олександра і Сашко повинні були пересісти в інший потяг (їм, як виявилося, по дорозі). До поїзда ще чекати і чекати.
- Ви бачили море? – запитав дівчину.
- Ні.
- Можна, я познайомлю вас з морем? І з містом. Ми маємо трохи часу.
Бажання побачити море взяли верх над батьківськими засторогами.
Потім було кілька годин їзди у перегрітому південним сонцем вагоні, розмови про інститут, студентське життя, про її школу і прохання залишити адресу.
У гостях Олександра не згадувала про Сашка. Коли ж повернулась додому, чекав лист. Скільки вона їх отримала за чотири роки? Більше сотні. Він любив писати. І умів гарно писати. Листи технаря Сашка нагадували поезію в прозі.
«Я був біля моря. Сумував, бо поруч ступав спогад про тебе, Сашо-Олександро. Шкода, що твоє фото чорно-біле. Твої очі схожі на морські хвилі. Ні, це морські хвилі схожі на твої очі. Я пам’ятаю погляд і усмішку, яку ти вперше подарувала морю. Ти видалась мені маленькою дівчинкою з великими здивованими зеленкувато-синіми очима...».
«Сашо-Олександро, море гарне не лише влітку. Восени воно особливе. Воно ще хоче бути теплим, але темні хмари охолоджують його. Хвилі ображено б’ються об береги. Море любить людей. Холодне море дуже самітнє…».
Коли Олександра закінчила школу, Сашко написав: «Ти стала дорослою, Сашо-Олександро. І тепер ми знову зможемо зустрітися біля моря. Море і я чекаємо тебе, наша дівчинко…».
До моря Олександра так і не зібралася. Зате Сашко приїжджав до її невеличкого містечка, від якого до моря кілька сотень кілометрів. На четвертому році їхнього знайомства, хлопець сказав:
- Сашо-Олександро, ти знаєш, що ти моя наречена?
Хлопець не відав, що її батьки були проти листування і їхніх зустрічей. Не хотіли чути про зятя, який живе бозна де. «Чужого нам не треба!», - категорично заявив батько. Матір в усьому підтримувала його. Піти проти волі батька-матері у дівчини не вистачило сміливості.
З останньої зустрічі повертався Сашко ні з чим. Він не докоряв Олександрі, лише за мить до від’їзду потяга сказав: «Я не уявляю тебе не щасливою. Ти не маєш права на це».
Сашко поїхав. Після цього надіслав три листи. Олександра їх не читала. Навіть не відкрила. Заховала.
Заміжжя щастя не принесло. «Місцевий» не лише Олександрі життя попсував. Якось навіть на її батька руку підняв. Після цього на сімейній раді вирішили: такого зятя не треба. Після Олександри в нього було ще дві дружини.
Перебираючи папери, вона знайшла загублені в часі листи від Сашка. Відкрити? Знову заховати? Відкрила.
«Сашо-Олександро, ти почала часто снитися мені. Раніше не снилася. Я щасливий у моїх снах. Дівчинко, як ти? Зрозумію, якщо не отримаю відповіді. Але сподіваюся…».
«На роботі все гаразд. Маю шанс отримати підвищення. Привітай мене, Сашо-Олександро. Одна лише проблема - не можу зустріти дівчини із зеленкувато-синіми очима. Мама називає мене вічним закоханим студентом…».
«Збираюся до моря. Сашо-Олександро, не тримай мене. Просто скажи: «Я відпускаю тебе, негідний хлопчиську!». Я вкину у море свої надії. Хай пливуть до чужих берегів…».
Правда, у кінці останнього листа були приписка: «Дівчинко, пам’ятай мене і море…».
Три конверти. Три сльози. Три зітхання. Навіщо треба було їх читати? Навіщо?..
Олександра повернулася до своєї черги. Здалося, меншою вона не стала. Детектив також більше не рятував. Думки крутилися навколо минулого. Яким ти став, Сашко? Напевно, з колишнього хлопчиська життя зробило ділового, заклопотаного чоловіка. А, може, таки поцікавитися, чи працює тут Олександр Анатолійович?
Жінка у довідці відповіла ствердно. І назвала посаду. Олександра не здивувалася, що Сашко, ні, Олександр Анатолійович, має солідний статус.
Набралася сміливості і, як тоді, коли знехтувала батьківськими засторогами про «різних», вирішила: треба зустрітися!
Вийняла маленьке дзеркальце. Усміхнулася своєму відображенню. Уже не сімнадцять, але ще й не сорок. Змінилася. А, може, не дуже? Може, Сашко упізнає? А якщо його немає на місці?
Постукала у двері. Торкнулася клямки. Переступила поріг. Розгубилася. Застигла.
- Добрий день, - привітався першим. - Проходьте…
Хотіла втекти. А він уже йшов назустріч.
- Сашо… Олександро… Ти? Ви? Та чого ж ти… ви стоїте?
Він запитував і запитував. Вона не встигала мовити й слова.
- У мене все добре, - сказала нарешті. – Я тут у відрядженні. Тобто, відрядження закінчилося. Я тут в черзі. Сашко, вибач…те. За минуле.
- Сашо-Олександро, не треба «викати». Не треба вибачатися. Ти вперше тут?
- Ні, просто…
- Як ти?
- Не зуміла стати гарною дружиною. Маєш щастя, що не довелося скуштувати моїх вареників, присмачених жіночими забаганками, - віджартовувалася. - Маю гарну роботу. Живу в іншому місті. А ти?
- Маю гарну роботу. Живу, як бачиш, у своєму місті. Моїй доньці шістнадцять. Сашо, я писав тобі. Сподівався на диво.
Спогади про минуле, розповіді про теперішнє, запашна кава і квиток без черги. Все вмістилося у дві години.
Сашко, ні, Олександр Анатолійович, провів Олександру на перон. У кабінеті він був схожий на хлопчиська, який умів писати шалено гарні листи і шалено гарно кохав її. Тут, на людях, - стриманий і поважний. Так і має бути, подумала Олександра.
Коли ступила на підніжку вагона, він запитав:
- Ти їздила до моря?
- Ні. Я люблю гори. Такого моря, як я побачила вперше, більш немає.
- Сашо… Олександро, - чи то причулося, чи Сашко, ні Олександр Анатолійович, покликав її.
Вікна купе виходили на протилежний бік. І це було так доречно...