Він упізнав Софію. Стільки часу минуло, а вона майже не змінилася. Тендітна, зі смаком одягнена. Така ж зачіска, як у молодості, – Софії завжди подобалося каре. Поруч молоденький хлопець у військовій формі. Схожий на неї. Син…
Кирило не наважився підійти до Софії. Йому нічого розповісти. Нічим похвалитись…
…Софія з Кирилом – односельці. І однокласники. Міцний, високий Кирило закохався у тендітне дівча. Шкодував, що живуть на різних вулицях – міг би йти до школи чи повертатися додому із Софійкою. Коли б завіяло дорогу, вона ступала би по його великих слідах, щоб не набрати снігу в чобітки. А ще розповідала б йому цікаві історії – дівчина любить читати. Їй навіть Олександра Максимівна, вчителька української мови і літератури, свої книги з дому приносила.
Софійку у школі любили. І шкодували. Її виховували дідусь із бабусею. Матір від запалення померла. Дівчинці тоді десять років було. Батько з ними не жив, відколи поїхав до міста гроші заробляти. Вродливий Степан завжди подобався жінкам. От і не встояв перед чарами міської пані. З Мартою, Софіїною матір’ю, розлучився.
Дуже сумувала Марта. Подейкували, лікуватися не хотіла, коли занедужала. Мовляв, нема життя без коханого Степанка.
Степан надсилав доньці аліменти. І обіцяв: коли Софія виросте, забере її до міста, аби там вступила на навчання.
Леся, Кирилова матір, працювала в аптеці. Гордій, батько, – в сільській раді. Мали родичів за кордоном. Дітей у тамтешніх свояків не було, тому не скупилися для родини в Україні.
Кирилові батьки вирішили: син вивчиться, знайде роботу та осяде у райцентрі. Не хотіли відпускати одинака далеко, бо з ким на старість залишаться?
А хлопець не мислив життя без Софійки. І готовий був кинутися за нею на край світу…
Софійка гарно закінчила школу. Вступила до університету в обласному центрі й оселилася у батьковій квартирі. У Степана з новою дружиною дітей не було. Спершу Ніна фиркаоа до Софії. Але згодом пристрасті вгамувалися.
Кирило навчався у райцентрі в технікумі. На симпатичного хлопця задивлялися однокурсниці, а він чекав вихідних, коли приїде додому Софія. Подумки освідчувався їй у коханні.
Кирилові батьки знали, що син «сохне» за Софією. Але не бачили її своєю невісткою.
У райцентрі, по сусідству з Лесиною рідною сестрою жили Степанчуки. Заможні. Мали єдину доньку Світлану. Якось, побачивши Лесю, Світланин батько чи то жартома, чи всерйоз мовив:
– А моя донька сподобала вашого сина. Просила, аби розпитав у вашої сестри про нього.
– Та хіба в місті мало гарних хлопців?
– А хто їх, молодих, зрозуміє? Може, й справді колись сватами станемо.
Леся була б не проти…
Кирило ревнував Софію до всіх хлопців на світі. Там, в університеті… Які лише думки в голову не приходили?! А Софія щовихідних поспішала до бабусі з дідусем і до нього…
– Закінчуй зі своєю любов’ю, – якось сказала Кирилові матір.
– Ти про що, мамо?
– Я про Софію. У неї своє життя, в тебе – своє. Що вона має? Отримає диплом. Оце і все багатство.
– Я також планую після закінчення навчання працювати в обласному центрі. І ми з Софією…
– Що??? – перебила сина Леся. – Це вже ні! Забудь! І про область, і про Софію. Втовкмачую в твою голову: хто вона така? Сирота. Ну, допомагає батько. Але це тимчасово. Ми її на своєму горбі волокти не збираємось.
Кирило такою агресивною матері ще не бачив.
Згодом Леся почала розпускати селом негарні плітки про дівчину…
Кирилові батьки свого домоглися: сина з Софією розсварили.
…Степанчукова донька була повна протилежність Софії: любила тусуватися в барах. Нерідко прогулювала пари в медичному коледжі і не вилетіла з навчання лише завдяки тому, що її батько товаришував із директором навчального закладу.
…Софії було боляче. Її зрадило перше і єдине кохання.
А Кирило згодом дорікатиме собі, що залишив Софію і з’язав своє життя зі Світланою…
…Софія вийшла заміж. У неї люблячий чоловік. Син. Вона робить кар’єру.
А життя Кирила спочатку нагадувало передпокій до пекла, а згодом перетворилося на пекло.
Світлана й після заміжжя «зависала» в барах. На Кирилові докори тесть із тещею відповідали:
– Молода наша дівчинка, вітер в голові свище. Це минеться…
Світлана забажала змінити районний центр на обласний. Мовляв, нудно тут, жодних перспектив. А там, може, в медичний університет вступить.
– Та ти ледве коледж закінчила, – іронічно мовив на те Кирило.
Проте її батьки ідею підтримали. І сватів переконали. У складчину купили квартиру в області. Знайомі допомогли з роботою. Та Світлану й далі вабило безтурботне життя.
Кирило хотів дітей. Може, хоча б це спам’ятало молоду жінку. Але Світлана категорично не бажала народжувати. Для неї – це зайвий клопіт.
Усе частіше поверталася додому напідпитку.
– Як тебе на роботі терплять? – запитував Кирило.
– А я після роботи розслабляюсь.
– Скоро руки будуть тремтіти, що й укола не зробиш…
Вони розлучилися. Жили в одній квартирі. Він – у своїй кімнаті. Вона – у своїй.
Не раз чув, як сусіди кидали услід:
– Кирило не п’є, а Свєтка… Як із такою жити під одним дахом? Добре, що хоча додому своїх «подруг» чи «друзів» не водить.
Йому було соромно. І він укотре пробував скерувати Світлану на шлях істинний. Вона ж огризалася:
– Ти мені хто? Чоловік? Ми розбіглися. Забув?
У вихідні Кирило їздив у село. Допомагав батькам. Про невістку ті не заводили мови. А він сумував. У селі спогади повертали в минуле. Дивно: скільки років живе в обласному центрі, а Софії так і не зустрів. Зате сусідка розповіла, що недавно Софія на могили рідних приїжджала. Така ж гарна, привітна. При посаді, а не загордилася…
…Його згуба йшла зі своїм сином. Він щось розповідав. Софія усміхалася. Вродливий. І йому дуже личить військова форма. А Софії личить її вічна зачіска. Її одяг. Її… Їй личить усе…
Кирилові не хотілося повертатись додому. Бродив вулицями вечірнього міста. Шкодував і лаяв себе. У нього могла би бути гарна дружина. Син, а, може, донька. Чи двійко дітей. Він міг бути щасливим. Поспішати до сім’ї. Міг би…
Думки перервав телефонний дзвінок:
– Вашу дружину збила автівка. Вона була нетвереза і переходила дорогу поза межами…
– Вона не моя дружина. Ми з нею…
– Слухайте, потерпіла сказала, що ви її чоловік. Вона знаходиться в міській лікарні номер…
Слухавку поклали.
Кирило їхав до лікарні.
Доля нині насміялася над ним, що колись не послухав її…
(Фото ілюстративне, з Інтернету).
