Букет сонячних квіток у зношених черевиках

Ці черевики зносив Час, а не ти. І вони не твої.

Тобі здається, що інколи короткі знайомі дороги стають довгими, схожими на листопадові вечори, які крадуть шматки дня й ховають у величезних кишенях сердитих сірих хмар.

Час приміряє твої взувачки. Ось ці, черевички на підборах… Ти закинула їх у найдальший куток у шафі. Уже й забула, як цокала в них осінніми тротуарами.

А ці чобітки… Вони так личили до маленької чорної сукні.

Ці туфельки… Цього року знову їх не носила…

«Колись взую, – виправдовуєшся перед Часом, якому геть не цікаві твої кросівки. – Ти ж розумієш, головне, аби зручно. І легко. Ноги ниють від модного взуття. Та й настрій не той… Усе змінилося». 

Час мовчки слухає виправдання, споглядаючи на твою улюблену світлину. Ти там така… така… В очах стільки сонця! Вітер розвіває легенький шалик. Він схожий на крила. Тоді ти літала…      

«Коли це було…» – зітхаєш.          

Час не погоджується з тобою. Навіть, якщо втомилися крила, літати можна у спогадах – навідувати милі серцю місця, мандрувати у мріях. Зрештою, кинути на плечі легкий шалик…

…Стук-стук… задріботів дощ на підвіконні.

«От, бачиш, ні легкого шалика, ні підборів наразі не треба», – переможно посміхнувшись, кажеш Часові.

А він вдихає аромат твоїх парфумів, якими давно не користувалася. Цей вишуканий тонкий запах упереміш із дощем та опалим листям такий хвилюючий та дивний. І носити його легко.

«Ну, так…» – киваєш на знак згоди.

Час майже непомітно усміхається. Оминає твої кросівки, аби не зашпортатися через довгі шнурівки.

«Завтра очікується підвищення температури повітря, буде сонячно…» – прогнозує синоптик.

«Може, справді, вигуляти черевички, – міркуєш. – Чи шалика і парфуми…»

…Можливо, колись і в твої зношені черевики Час поставить букетик сонячних квіточок за те, що…

(Фото з відкритих інтернет-джерел).

Загублена в чужому часі

Вишуканий жіночий годинник Володимира знайшла в парку. Озирнулась довкола. Нікого…

Годинника Володимира носила не на руці, а в сумці. Здавалося, так час минає повільніше. А цей, знайдений часомір, вирішила одягнути на руку. Можливо, господиня упізнає свою згубу. Ледве замітила мініатюрне гравірування – анк – єгипетський хрест. «Ключем життя» називали цю фігуру стародавні єгиптяни.

Володимира часто поглядала на годинник. Тепер час обганяв її справи, думки і біг, біг, біг… Вона не встигала за ним. І, взагалі, нічого не встигала. Начебто, хтось втрутився в ритм її життя, наробив там рейваху. Вона хоче все це «прибрати» і не може…

Її вважають педантичною. Називають дуже правильною. Колись була іншою. Тепер за тією «правильністю» ховає свої смутки. Але кому це треба знати?

Володимира втекла від минулого у велике місто. Часто переглядає фотографії, на яких ще щаслива… Як усе перевернулося догори дригом в її житті. Якби не це Ігорове відрядження. Хоча, завжди стається те, що має бути. Та деколи воно дуже боляче ранить. А ліку нема…

Вродлива молода жінка з претензійним іменем Капітоліна запримітила Ігора в офісі свого дядька, де працювала. Тенькнуло серце. Незнайомець їй сподобалася. Капітоліна «западала» на вродливих, атлетичного складу чоловіків.

Дізналася, що приїжджий, одружений. Але хіба це могло її спинити? Капа, так називали її рідні та друзі, отримувала все, що хотіла. Вирішила отримати й Ігора. А він і не дуже впирався. Капа - з багатої родини.

А Володимира… Вчителька англійської у місцевій школі. Батько працює водієм на хлібозаводі. Мати на цьому ж підприємстві пекарем. Володимира добра, розумна і вродлива. Ігор її кохає. Ні, кохав, поки не зустрів Капу…

Ігор з Володимирою жили не гірше, і не краще, ніж багато хто у їхньому містечку. До зарплати вистачало, проте розкошувати не доводиться. Син-підліток просив улітку завезти на море. Збиралися. Але гроші пішли на ремонт авто, яке Ігор добряче стукнув.

…Капа діяла рішуче. Познайомилася з Ігорем. Запросила на каву, а, фактично, на побачення. Після кави – додому. Зізналася, що він їй подобається. А йому припала до душі простора квартира. Доглянутість Капи. Запах дорогих парфумів. Уміст холодильника.

- Залишайся зі мною, - запропонувала.

- У мене дружина і син.

- Дружина до уваги не береться. А син… Хочеш, візьмемо його жити до себе. Дітей я все одно не народжу.

…Ігор міркував над пропозицією Капи, прикидав свою вигоду та розмову з дружиною.

Володимира бачила: чоловіка щось гризе. Запитувала. Відмовчувався. Відкладав розмову. І нарешті…

- Маю тобі сказати дещо…

- У тебе є коханка? - перебила Володимира.

- Жінка, з якою збираюся жити. Синові сам все поясню.

- Гадаєш, Віталикові це сподобається?! Ти ж для нього - найкращий у світі тато…

Розлучилися Ігор з Володимирою без скандалів. Віталик залишився з матір’ю. Навідувався до батька, який переїхав жити до Капи. Дуже сумував за Ігорем.

Містечко гуділо. Шкодували Володимиру. Ігореві ж батьки приязно поставилися до нової синової пасії. Точніше, до її статків і статусу…

…Ігор з Капою готувалися виїжджати жити за кордон. Віталик ще не досяг повноліття. Хотів поїхати з батьком. Володимира була проти. На неї напосілися всі: колишні свекри, екс-благовірний. І головне – син.

- На Віталика за кордоном чекає щасливе майбутнє, - переконував Ігор.

- Ти не бажаєш добра власному синові, - шипіла колишня свекруха.

Віталик дувся. А якось сказав:

- Мамо, якщо не відпустиш з татом, утечу з дому. Назавжди.

- Не відпущу.

- Ненавиджу тебе!!!

І Володимира здалася. Підписала документи. Відпустила сина. Після цього на неї почали косо дивитися в школі. А директриса, наче, між іншим кинула:

- Що ж ви за педагог, коли не могли втримати власного сина.

Володимира зрозуміла: їй поки що толерантно вказують на вихід…

…Віталик до матері навідувався рідко. А її в гості не запрошує. Синові уже двадцять п’ятий. Володимирі - сорок п’ятий…

…У чужому місті Володимирі спершу було тяжко. Розраджувала материна двоюрідна сестра, в якої поселилася. Тітка Віра колись працювала на місцевому підприємстві. Отримала квартиру. Заміж не вийшла. Хворіє. Присутність Володимири виявилась доречною. Навіть житло обіцяла записати на племінницю, бо ближчих родичів нема.

Володимира працювала в бюро перекладів. Крім англійської, добре знала польську. У вільний час займалася репетиторством.

…Змінила зачіску, колір волосся, гардероб… У Володимири майже всі речі чорно-сіро-синьо-білих кольорів. Хоча б якась червона або рожева пляма. Тепер у її гардеробі та житті стало більше тонів і відтінків…

…Тітку Віру все частіше турбувало серце. І ось вона минулася, залишивши племінниці житло та самотність.

…Зателефонував Віталик. Сказав, що заручився з дівчиною на ім’я Софі.

- Я хотіла б познайомитися з твоєю нареченою.

Промовчав. Почала розпитувати про Софі. Пославшись на зайнятість, син вимкнув зв’язок.

- Чому ти так чиниш? - мовила крізь сльози.

…Вона неквапом прошкувала осіннім парком. Присіла на лавці. З думки не йшла розмова з сином. До лавки прибігло дівчатко. Цікаво глянуло на Володимиру.

- А мені дідусь не дозволяє сидіти на лавці, бо вона холодна, - серйозно мовила малеча.

Володимира усміхнулася.

- Як тебе звати, розумнице?

- Ангел.

- ???

- Ангеліна, - сказав чоловік на вигляд років п’ятдесяти п’яти, очевидно, дідусь маленької. - А сьогодні справді холодно сидіти.

Володимира махнула у відповідь рукою.

- У вас щось трапилось?

Мимоволі відкрила незнайомцеві душу.

- А я вже кілька років удівець. Син з невісткою живуть окремо. У вихідні привозять Ангеліну. Біля їхньої новобудови майже нема дерев. А тут така розкіш для дитини.

Дійшли до дороги. Дмитро Миколайович жив на сусідній вулиці. Попрощалися. Дівчатко помахало Володимирі рукою.

- Па-па, Ангеле…

У Володимири з’явився новий учень. На репетиторство хлопчика приводила бабуся. Дивна така. Екстравагантна. Каже, що вміє «відчувати» людей і читати людські долі по зорях та числах. Володимира не дуже у все це вірила. А Варвара Модестівна якось мовила:

- Ви, голубонько, загубилися в чужому часі.

- Це ж як?

- Ви ж знаходили якусь річ. Хіба не так?

- Годинника.

- А знаєте, що годинники - живі істоти? Люди помиляються, коли гадають, що це лише шматочок металу. Годинники вбирають енергію своїх власників. Проживають з ними смутки та радості, зустрічі та розлуки. Рухають час. А час рухає наше життя. Ви ж знаєте, мабуть, коли людина залишає цей світ, її годинник зупиняється.

Володимира показала Варварі Модестівні чиюсь згубу. Та, глянувши на часомір, сказала:

- Власниця годинника - велика життєлюбка. Добра та світла. А ще про таких кажуть: легка на підйом.

- Мені б повернути згубу, та не знаю кому.

- Усе в нашому житті пораховано. Для чогось речі втрачаємо, для чогось - знаходимо. Як і людей. Буває, знайомство та спілкування з людиною стає святом. Інколи ж - випробуванням та розчаруванням. А, загалом, - це для нас уроки…

…У неділю Володимира вибралася до парку. Синоптики з понеділка обіцяють похолодання та дощі. А цього листопадового дня осінь розщедрилася на пізнє тепло. На алеї замітила Дмитра Миколайовича з внучкою. Він побачив її також. Помахав рукою. Рушив назустріч.

- Останній теплий день, - сказав, привітавшись. І не насмілився зізнатися, що чекав на зустріч з Володимирою.

Зате Варвара Модестівна, коли вчергове привела внука на репетиторство, змовницьки мовила:

- Володимиро Тарасівно, у вас з’явився залицяльник. Гарна людина. Не робіть здивовані очі, ви знаєте про кого йдеться. Древньоєгипетський анк - ключ до вашого нового, іншого життя. Ви недаремно знайшли годинника з цим гравіруванням. Я ж казала: усе в цьому світі має значення. Цей чоловік буде шанувати вас. Але мушу сказати… ваші стосунки з сином залишатимуться холодними. Доторк чужого ангела зігріватиме ваші руки. А от душу… не знаю…

Час величний, як Бог

Час - загадка. Тягнеться довго, коли когось або чогось очікуємо. І злітає, як мить, коли поспішаємо або не встигаємо.

Час величний, як Бог. Вічний, нескінченний… Мудрий і терпеливий. Добрий і справедливий.

Усміхається очима молодої мами зі старого чорно-білого фото… Торкається серця долонькою дитини, намальованою колись на аркуші із зошита… Дивиться поглядом старця, в якому вмістився цілий світ…

Час не лікує, а забинтовує зранені душі роками.

Він - творець і руйнівник.

Злодій і благодійник.

Суддя і кат.

Золотий міф. Таємниця.

Земний Всесвіт, подрібнений на епохи, століття, роки, долі… Космос, осяжний лише для Творця.

Мірило життя.

Відкриває двері у сьогодні.

Наш другий ангел, який слідує від народження і доти, коли пора перепливати ріку Буття.

Час рухає стрілки годинника Землі.

Милостивий, але не прощає, коли його марнують…

Тепер тут ходить вітер…

Тут більше ніхто не залишає слідів на снігах.

Звідси ніхто не вирушає в світи і не повертається назад.

Тут не плачуть і не сміються.

Не закохуються і не розлучаються.

Не полощуть своїх гріхів у чистих джерелах каяття.

Не народжуються і не вмирають.

Не проводжають.

Не чекають…

Засипані глибокі криниці, в яких колись полоскалися зорі, а потім у тій благодатній воді купали немовлят.

Сади, які пахли медами і яблуками, стали сивими димами в морозяні вечори.

Душі мудрих господарів помандрували шляхами Вічності. 

Відлетіли у вирій осиротілі хати.

Села не стало…

…Тепер тут дорогами ходить вітер - їх не багато залишилось, схожих на ранні зморшки замисленої землі.

Тут в задумі спиняється Час.

А на колишні подвір’я, засіяні молитвами, прилітають ангели, благословити пам’ять тих, що тут жили…  

Людина зі сну

Марина гарно малює. Чоловічий портрет став прелюдією до її неймовірної історії.
- Я назвала його «Людина зі сну». Нас познайомив мій колишній чоловік. Покійний. Спершу я нічого не розуміла і боялася…
Марина гарна, упевнена жінка. Не приховує, що щаслива. Але так було не завжди…

У двадцять один вийшла заміж за Дмитра. Молодята бути шалено щасливими. Вражала їхня неймовірна схожість. Знайомі жартували: наче рідня. Вродливі, до безтями закохані. Мали тисячі мрій і набудували планів на сотню літ.

Згодом народилася донечка. Донечка-сонечко, донечка-краплиночка… Так називав маленьке вередливе диво Дмитро. Їхнє сімейне тріо нагадувало райський острівець затишку і любові.
У тридцять чоловік занедужав.
- Це був не діагноз, а вирок. Страшний, невблаганний вирок для нашої родини, - повертається спогадами у минуле Марина. - Мені було лише двадцять шість. Лікар попередив, що Дмитро не проживе й року. Здавалося, я поділила себе на кілька частин, аби всюди встигнути. Робота, дитина, лікарня і… порожнеча. У тій порожнечі я могла бути собою: сумувала, лаяла долю і плакала. Щоб ніхто не бачив.
Чоловік прожив вісім місяців. Після роботи Марина часто поспішала на кладовище. Жінка гладила землю і розповідала Дмитрові про свої буденні справи. Невдовзі покійний почав їй снитися. Здавалося, усе відбувається наяву. Дмитро сідав у снах у свій улюблений м’який стілець і давав Марині поради, попереджував про недуги донечки, про дрібні неприємності. Жінці ставало моторошно. Описані події зазвичай її не обминали. Покійний наче складав графік для живих.
Жінка не звертала уваги на інших чоловіків. Була упевнена: таких, як Дмитро, більше у її долі не буде. А ще ті містичні сни… Вона почала звикати до Дмитрових порад і застережень. Звикла жити зі своїми таємницями. Нікому нічого не розповідала, бо подумали б, що з глузду з’їхала.
Марина збиралася до батьків. Дорога далекувата. Три години автобусом добиратися. Напередодні Дмитро у сні просив нікуди не їхати. А в жінки була нагальна справа. Він просив і плакав.
- Я торкнулася його очей і… прокинулася. Здалося, на моїй руці залишилися Дмитрові сльози.
Не може бути! Марина намагалася переконати себе, що це її вигадка. Але вирішила таки відкласти поїздку.
Невдовзі дізналася: цей автобус потрапив в аварію. Були жертви, покалічені…
У приятелі Марині почав набиватися Вадим. Їй радили: не втрачай шансу. Аліментів нікому не платить, не п’є. Просто знахідка. «Що мені робити?» - запитувала сама в себе жінка.
Дмитро прийшов у її сон на річницю весілля. Не сам. Поруч з ним був незнайомець. «Запам’ятай його», - сказав.
- Я відтворила образ зі сну, бо добре запам’ятала це обличчя. І зрозуміла, що повинна зустріти цю людину. Це смішно, але я шукала гостя, котрий потривожив мій сон і моє життя, повсюди. Скидалося на дивну гру. Інколи думала – це витвір уяви. Це туга за чоловіком творить зі мною щось незрозуміле.
До моральних страждань додалися й матеріальні. Траплялося, на роботу – пішки, з роботи – пішки. Аби зекономити. А малу дурила, що скоро будуть гроші і смачні страви.
«Ти будеш з ним щаслива. Я довго шукав…» - на половині фрази сон обірвався. Що за марево? Марина чула Дмитрів голос, а бачила чоловіка, портрет якого не давав спокою.
… У дні зарплати Марина влаштовувала для себе і донечки маленькі свята. Обов’язково зі смачними цукерками. Взяла одних сто грамів, інших… Трішки печива. Трішки ковбаси. Ще улюбленого йогурту для малої, ще… Коли складала своє смачне добро, торбинка розірвалася. Смакота розсипалася.
- Дозвольте вам допомогти, - почула спокійний чоловічий голос.
Усе, що встигла зібрати, знову полетіло з рук.
- Ви?..
Перед Мариною стояв її портрет. Світ на якусь мить зупинився.
Незнайомець збирав її нехитрі покупки. Розум Марини відмовлявся про щось думати.
- Це був Андрій, мій теперішній чоловік. Для малої він став гарним батьком, а для мене – добрим чоловіком. Портрет є нашим сімейним талісманом. Я не можу втратити цей малюнок.
А Дмитро? Після зустрічі з Андрієм він приснився Марині ще раз.
- Сказав, що не буде більше турбувати. Бо я повинна бути з живою людиною. Він усміхнувся і… розчинився у повітрі.
Кажуть, люди які нас люблять, навіть залишивши цей світ, намагаються допомогти. Бо почуття уміють долати невидимі межі і час. І коли на землі дорогі для них люди щасливі, душі на небесах усміхаються і відчувають спокій…

Дякую за дощ...

... А дощ не вщухав. Витанцьовував вулицями. Що йому до перехожих! Олег з Іриною від дощового полону врятувались у найближчій кав'ярні.
- Отже, каву з коньяком? - запитав Олег.
- Каву з коньяком.
- За наше рандеву, - підняв келиха.
- І за дощ, - додала Ірина.
Вони просиділи у затишній кав'ярні, здавалося, вічність.
- Пригадуєш, Іро, це ж колишня звичайнісінька забігайлівка.
- У якій готували смачну каву.
- Ми любили ходити сюди. І якби не цей настирливий дощ…
- Впізнаю у солідному чоловікові колишнього студента-хулігана, - засміялася жінка.
- Впізнаю у солідній дамі Ірку, в яку цей хлопчисько був безтямно закоханий.
Безтурботність їм личила. Олегу Івановичу й Ірині Павлівній - поза сорок. Діловий одяг, статечний вигляд. Але спогади про минуле змушували сміятися і жартувати, перебивати один одного. Як колись…
- Знаєш, Іро, давно тобі хотів сказати і не наважувався. Поклич мене. Зараз, вже! Одне твоє слово вирішить все. У мене давно немає нормальної сім’ї. До біса титули, славу, Ірко! Я завжди кохав тебе!
- Олеже, тихіше. Нам не вісімнадцять…
Вони зустрічалися на різноманітних наукових заходах. Щоправда, розмови були лаконічними:
- Привіт!
- Привіт!
- Як справи?
- Добре. А в тебе?
- Та, нічого...
Це колись, в інституті, у студентки Іри та студента Олега було, як жартували однокурсники, шалене і затяжне кохання. Але, мабуть, всоте пропонуючи Ірі руку і серце, Олег чув традиційне:
- Мене не приваблює раннє заміжжя. Давай, трішки зачекаємо. Закінчимо навчання. Спробуємо зробити кар'єру...
Олегові чекати обридло. На останньому курсі він одружився з донькою викладача. Іра ж поринула в науку. На особисте не вистачало часу. Писанина, відрядження, доповіді, захист дисертації і... перша сивина у волоссі.
- Ірино Павлівно, можна тебе вкрасти на годинку-дві? - запитав під час сьогоднішнього зібрання Олег.
- Можна, - погодилася, не роздумуючи.
Ірина часто пригадуватиме їхню втечу з конференцзалу і цей раптовий дощ. І як у неї, педантичної Ірини Павлівни, не виявилось парасольки. А потім полило, наче з відра. Пригадуватиме і картатиме себе.
...Олегову дружину дратували постійні чоловікові відрядження, стрімке сходження на олімп кар'єри, друзі, ділові телефонні розмови у вихідні. Єдине, що влаштовувало - його заробіток та подарунки, привезені із закордонних поїздок. Конфлікти, безпідставні звинувачення, докори, наче корозія, руйнували сім’ю. Олега втримували сини.
- Як твої хлопці? Підуть у науку, як батько?
- Не знаю, Іро. Дружина проти. Вона хоче, щоб хлопці подалися в бізнес. А в тебе що?
- Робота. Запрошення на міжнародний симпозіум. Здається, все.
- Іро, не відпускай мене. Ми маємо право на щастя.
- Ти потрібний хлопцям, Олеже. А з дружиною... У кожній родині свої негаразди. Зрештою, до чогось нас ще й зобов’язує суспільне становище. Будь розважливим.
- Ірко, прибережи свої мудрі фрази для завтрашніх дебатів. Не відмовляйся. Я не хочу знову втратити тебе. Одне твоє слово...
Недовга пауза тривала вічність. Ірина думала, Олег чекав. За цей проміжок часу калейдоскопічно прокручувалося її життя. Здавалося, всі годинники світу рухалися у шаленому темпі. Уже досягнуто чимало. З нею рахуються. Поважають її інтелект, розум і розважливість. Поважні науковці прислухаються до її думки. А поза роботою – порожнеча. Увечері ковток недопитого вранці чаю. Бутерброди нашвидкуруч. Квартира у вічному очікуванні своєї господині. Вона ніколи не натискала кнопки дзвінка, бо хто, крім неї, відкриє двері. Сухі ділові телефонні розмови. Ні, дати волю почуттям означає доруйнувати Олегову сім'ю, стати приводом для зайвих розмов. А репутація? Що подумають високоповажні знайомі? Розум і серце зіткнулися у жорстокій боротьбі. Ні...
- Давай, Олеже, замовимо ще по каві.
- Отже, ти...
- Ми колись повернемось до цієї розмови. Дай мені час.
А про себе мовила: «Яка ж ти нерозумна, Ірко...».
... Дощ перестав, коли на вулиці стемніло. Олег з Іриною мовчки йшли до свого готелю.
- Зачекай, - різко зупинилася Іра.
Під світлом ліхтаря, на чистому аркуші паперу, вона написала кілька слів. Зробила кораблика і, кивнувши на потік води на асфальті, невимушено засміялася:
- Олеже, пусти, хай пливе...
Якби хтось зупинив паперового човника, то прочитав би: «Я згідна, Ірка...». А у фойє готелю серйозно мовила:
- Спробуй зберегти сім'ю. Знаєш, старі зношені капці і ті шкода викидати. Звичка. І як же ти, Олеже, зможеш без своїх хлопців? А вони без тебе? І навіть, без цих безглуздих скандалів?
- А ти? Як ти, Ірко?
- Дякую за дощ. Бувай...

Пророк

У селі діда Ананія називали Пророком. Кликали ж Аноньком. Старого поважали і побоювалися. Навіть завжди п’яний Тимко тверезів, коли зустрічався поглядом з Пророком. Молодиці бігали до старого за порадами і розрадами. Казали, він умів вгадувати долю. Дивився у небо, і читав там чиєсь життя. Може, так воно й було.
…Олеся була п’ятою дитиною в родині. Випадковою і не бажаною, не приховували батьки. У сім’ї не переймалися малою. Щойно їй виповнилося шість років, випровадили на пасовисько. Стара корова і її маленька господиня розуміли одна одну. Обоє ходили поволі. Корова не тікала в шкоду. Олеся її любила.
Раніше за всіх приганяв худобину на пасовисько дід Анонько. Зустрічав Олесю традиційним:
- Збудили тебе, мала, рано?
А якось запитав:
- Хочеш, я тебе алфавіту навчу? Ти - розумна.
Анонько став Олесиним першим учителем. Пасовисько для малої стало чимось особливим. Дід учив літери, склади, розповідав неймовірні історії. Називав їх байками. Але Олеся вірила: все це правда. Високі гори, неосяжні води, великі міста… Тепер мала знала, що їхній сільський ставок не найбільший у світі, а горбок, що ген видніється - не найвищий.
А ще старий любив розповідати про час. В Олесиній уяві час був трохи схожий на діда Анонька. Але він здавався вищим, суворішим і якимось нетутешнім. Він може все: робить з бідних - багатих, із багатих - бідних. Змінює світ. Людей. Зиму - на літо. І завдяки йому Олеся стане дорослою.
- Діду, не забивайте голову малій своїми оповідками, - жартували пастухи.
Очі старого тихо усміхалися. Анонька всі любили слухати. Дід був письменний. І багато знав.
Олеся виявилася здібною. Дідова наука, а пізніше школа, давалися легко. А ще вона росла великою мрійницею. Анонькові байки кликали її в мандри. Старий подарував малій великий світ. Дівча ховалося у ньому від байдужості сім’ї, однолітків, які піднімали на сміх її бідність.
Анонько ставав зовсім немічним. Добре, що пасовисько близько. Не хотів сидіти удома. Ніхто в селі не знав, скільки йому років. Одні казали - сотня, інші - більше.
- Час завжди буде у помочі тобі, мала, - казав дід  Олесі. - Ти будеш бігти наввипередки з ним, втікати від нього, керувати ним. Я бачу…
Анонька не стало навесні. Олеся була шестикласницею. У сім’ї її кликали: «Чуєш, чи ні?» Нагадували, що вона вже доросла. Малою називав лише дід. Це час забрав діда Анонька, міркувала Олеся. І їй ставало дуже сумно.
Книжки замінили їй Анонькові оповідки.
- Навіщо тобі стільки науки? - дивувалися в селі. - Після школи підеш або в ланку, або на фабрику.
«А ти їх не слухай, не слухай, - здавалося, шепотів світ устами діда Анонька. - Час виправить все…».
Перед закінченням школи до Олесі почав залицятися хлопець не з бідних. І красою не обділений. Не одна дівчина стріляла очима за Юрком.
- Що він знайшов в Олесці? Кому її врода потрібна, коли приданого не має? -плескали язиками в селі.
- Юрцьо екзотики захотів, через злидню перечепився, - насміхалася Наталка, перша дівка на селі.
Юркові батьки мало не збожеволіли, коли добрі люди донесли про синове залицяння.
- Не смій! - з притиском мовив батько.
- Не смій! - повторив материн погляд.
Якось Юрко запитав банальне:
- Олесю, яка твоя найбільша мрія?
- Побачити Венецію. Справжній карнавал. Багато води, у якій плавають безліч зір. Туди їдуть люди за щастям. Площа Сан-Марко, храми… Це казкове місто ніколи не лягає спати…
Юркові очі полізли на лоба. Не даремно кажуть, що Олеся дивакувата. Вона ж далі райцентру світу не бачила.
- Ти звідки знаєш все це?
- Читала…
- До завтра! - сказав розгублений хлопець.
- Прощай, Юрку…
Олеся наче відчула: їхнього завтра не буде. І все ж прийшла на місце побачення. Там було порожньо. Згодом дізналася: Юрко «перечепився» через Наталку.
У день смерті діда Анонька Олеся завжди ходила на його могилу. Дід залишався дорогою душею для неї. Подумки розповідала йому про прочитані книги, зрадливого Юрка. Ставало легше.
Усепереч всьому і всім в ланку дівчина не пішла. Ланок не стало. І фабрика без неї обійшлася. Час багато чого змінив. Їй вдалося самотужки вирватися з байдужої сім’ї і села. Світ, у якому вона ховалася, відкрив двері і впустив Олесю в інше життя. У селі дивувалися: як це їй вдалося викарабкатися з бідосі? А дехто казав: це Пророк їй допомагає. Любив малу. Ось і на тім світі не забуває.
…Тепер її величали Олеся Петрівна. Вона була майже першою людиною на фірмі. Всі знали: директор - директором, а рішення приймає Олеся. Ігор Миколайович поважав її за розум, працівники - за хороше ставлення.
- Стара дівка Олеська. Двадцять сім - не сімнадцять, - пліткувало село.
- Молода, а справу знає, - з повагою відгукувалися партнери і конкуренти.
Олеся поверталася додому пішки. Осінь, наче крізь сито, сіяла на місто дрібний дощ. Світ був сонний. Олеся любила таку погоду. І цей спокій. І свої промоклі мрії.
- Купіть пісочний годинник…
На імпровізованому вуличному ринку стояло мале дівча зі своїм незграбним примітивним крамом. Кому у таку погоду потрібні пісочні годинники?
- Мені не…
- Він принесе вам щастя. І не дорогий.
Олеся вирішила підсобити маленькій продавщиці.
- Задумайте бажання. Воно збудеться. Ось побачите, збудеться, - не вгавало дівча.
- Хочу до Венеції, - мовила про себе і перевернула годинник. Тонесенькою цівкою посипався пісок. Час почав відмірювати відлік Олесиного бажання.
Пізніше вона не раз зупинятиметься біля цього ринку. Шукатиме дівча з пісочними годинниками. Але не зустріне. Може, це була посланниця часу…
…Венеція. Канали, гондоли, закохані пари, карнавали, сотні голубів на площі Сан-Марко, Собор святого Марка, повітря, напоєне коханням, музикою, інтригами. Художники, поети, мрійники, романтики, злодії, туристи - усіх кличе, зваблює місто на воді. Місто вічного карнавалу і вічного кохання. Для одних тут час відпочиває. Для інших шалено мчить у круговерть утіх, насолод, заборон. Комусь дарує натхнення для мистецтва, комусь - чужий гаманець.
У Венеції Олесі приснився дід Анонько. Він стояв у човні. На хвилях стрибали зорі. Одежі діда були довгі й світлі. Старий Анонько був гарний і величний, наче справжній Пророк.
- Твій час, мала, час, час, час…
Олесин сон обірвав стукіт у двері.
- Я таки знайшов тебе, - перед нею стояв… директор, Ігор Миколайович.
Розгублений і втішений водночас, він, як хлопчисько, переминався з ноги на ногу.
- Олесю, ти поїхала сама. Дізнався пізно… Ти завжди втікаєш… Ти не знаєш… Я хотів… Не встиг… Не знайшов часу… Я хвилювався… Ти сама у Венеції… 
- Який гарний сон, - усміхнулася Олеся.
- Це я. Ігор! Це - не сон!
На вишуканому столику принишк дешевий, незграбний пісочний годинник. А хвилі за вікном устами діда Анонька шепотіли:
- Твій час, час, час...