Не впізнали…

У дитинстві Ганнуся придумувала казки, щоб стати трішки щасливішою. У своїх вигадках вона завжди була принцесою, як у книжці, подарованій хрещеним.

Про те, що вона принцеса, знали квіти на бабциному городі, дерева в саду, польові маки і волошки. Більше ніхто.

Вона любила приїжджати до бабці в село. Тутешні дітлахи її не дражнили. Навпаки, їм з Ганнусею було цікаво.

Ганнуся жила з матір’ю в місті. Мама працювала на великому заводі. І, як казала, від великої любові народила Ганнусю. Але, як виявилося, «велика любов» мала сім’ю. І жертвувати нею заради Ганнусі і її мами не стала. То ж свого батька дівчинка ніколи не бачила. Через це місцева дітвора діймала Ганнусю. А від сусідки Лізки діставалося інколи й мамі. Лізка до всіх мала претензії. Але Ганнусиній мамі-одиначці перепадало найбільше. Дівчинка не любила сімейного гуртожитка. І дуже хотіла стати дорослою.

Більшість родини після народження Ганнусі від них відвернулася. «Сором який! Настина Люба байстрюча народила. А такою тихенькою була. Не треба було дівці до міста їхати, - перемивала кісточки дорога родина. - Треба було за Степана заміж виходити. Так увивався біля неї…». «Степан також не подарунок, - ставав дехто на захист Люби. - Щойно весілля відгуляли, а вже руку підняв на жінку». «Краще б уже бив, аніж в подолі принести», - не вгавали деякі родичі.

«Красуня…», - усміхалися люди, дивлячись на довге Ганнусине волосся кольору стиглої пшениці і гарненьке миле личко.

«Красуня…», - зітхала мама, споглядаючи на вражаючу схожість доньки з колишньою «великою любов’ю».                  

Коли Ганнуся була в третьому класі, померла бабця Настя. Відтоді вона з мамою до села їздила рідко. Хіба що на дідову і бабцину могили. В гості Любу з Ганнусею ніхто не кликав. Родина так і не змогла пробачити Любі позашлюбної дитини.
Коли Ганнусі минуло десять років, у неї з’явився вітчим. Ганнуся не кликала його татом, хоча дядька Ігоря поважала і слухала. Називала його просто «ви».
Особливо вдячна була вітчиму за те, що вони з мамою нарешті переселилися з сімейного гуртожитка до нормальної двокімнатної квартири.
Дядько Ігор любив ходити на батьківські збори, коли мама була на роботі. Ганнусю завжди у школі хвалили. «Наша доня - найкраща», - «звітував» дядько Ігор мамі про Ганнусині успіхи.          
Після закінчення школи дівчина вступила у хороший вуз. Закінчила навчання з червоним дипломом і з пропозицією вийти заміж. Її наречений - син і внук шанованої родини - викликав ляк у матері.
- Ганнусю, ми проста сім’я. Не з руки з такими людьми родичатися, -  опам’ятовувала доньку.
- Любцю, а якщо це справді її доля? Наша Ганнуся розумниця і красуня. А статки… нині нема, завтра є, чи напавки, - міркував вітчим.  
- Мамо, не всі такі, як наша родина. Одні - відвертаються, інші - пригортаються. Дмитро - чудовий. І його батьки також.
Люба готувалася до зустрічі з майбутнім зятем і сватами. Від хвилювання трусилися руки й ноги.
І ось... дзвінок у двері.
- Доброго дня. Дмитро, - представився Ганнусин наречений. - Моя мама Вікторія. Батько Арсен.
Люба розгублено усміхалася, запрошувала до вітальні. Губилися думки і слова…
- Риболовлю любите? - запитав гість в Ігоря, побачивши у коридорі вудки.
- Та… грішу трохи, - віджартувався той.
«Рибна» тема так захопила чоловіків, що жіноцтво махнуло на них рукою.
- Нам відразу сподобалася ваша донька, - мовила Вікторія до Люби.
- Дякую. Ми - звичайні люди, як бачите. Ганнуся в нас одна…  
- Не хвилюйтеся, важливо, аби наші діти були щасливі.
Любине горло здушило від сліз. Вона все життя вдячна Вікторії за ці слова…
У щасті час минає швидко. Ганнуся з Дмитром подарували своїм батькам двох онуків. Відсвяткували десяту річницю весілля. Переїхали у столицю. Дмитро займався бізнесом і трохи політикою. Ганнуся, Ганна Миронівна, працювала бізнес-консультантом. Вона досягла у цій сфері високого статусу. Її цінували за професіоналізм і компетентність.
- Ганнусю (чоловік кликав її тільки так), мушу їхати у справах на твою маленьку батьківщину. Є один бізнес-проект. Павло, Пашка, ти його знаєш, ідеєю не тільки поділився, а й до співпраці запрошує. У нього там якийсь родич у чиновниках ходить. Ось вони й вирішили переробне підприємство організувати. Може, й ти поїхала б? Оцінила б ситуацію. До батьків заїхали б. 
- Не вийде. У мене дві важливі зустрічі. Ти знаєш, якого пошибу мої клієнти. З такими ділові зустрічі відміняти не прийнято. А мамі і дядькові Ігорю гостинці підготую. І скажи їм, що скоро приїду.
Бізнесовим проектом Дмитро зацікавився. Якби все вийшло так, як запланували, можна було б отримати у перспективі хороші прибутки. Жодного переробного підприємства у районі, де керує Павлів родич, немає. Отже, конкуренції, відповідно, також. Зате вистачає робочих рук і сировини.
А ще розхвалював Дмитро став у Завидинцях. Він, як і батько, любив рибалку. То ж на прохання районного керівника сільський війт Завидинців влаштував столичним гостям відпочинок з рибалкою і юшкою.
- Завидинці? Моя мама народилася у цьому селі. Став там справді чудовий.
- Я пообіцяв сільському голові подарувати кілька комп’ютерів для школи. Хлопець він нормальний. Зробити щось хоче. А грошей нема. Молодь із села втікає. Наступного місяця завезу подарунок. Поїдеш зі мною?
- Постараюся. Маму заодно побачу. І для школи також дещо спрезентую. Але я маю умову. Не кажи сільському голові, нікому, ні про маму, ні про мене. Родина колись відвернулася від нас. Я розповідала тобі.
- А якщо хтось тебе впізнає?
- Ну, якщо впізнає…
Дмитро таки зателефонував сільському війтові і сказав, що, можливо, приїде зі столиці ще одна людина, котра також вирішила допомогти школі. Тим паче, її мама родом із Завидинців. А звати її Люба. 
Голова під великою таємницею розповів новину у сільраді. І до вечора її вже знало все село.  
Зустрічали благодійника, який нарешті ощасливив школу дивом сучасної техніки, - учні, вчителі, сільрадівці й інші мешканці Завидинців. У перших рядах стояли представники Любиної родини, яким не терпілося побачити, що ж виросло з того нагуляного дівчиська. Та й не дуже вони йняли віри, що щось путнє з Ганнусі виросло. Думали, переплутав щось голова.
З районним керівником приїхали представники, точніше, представниці з відділу освіти, адміністрації та з преси. Він пафосно представив Дмитра Арсеновича, котрий великодушно вирішив допомогти школі комп’ютерами, а району у недалекому майбутньому допоможе створенням нових робочих місць.
Ганна стояла біля авта. Дмитро попередив сільського голову, що афішувати свою персону вона таки не бажає. А, оскільки війт почувався виним, що не втримав язика за зубами, то обіцяв мовчати, як риба.
Родина тим часом серед приїжджих з району чиновниць і двох журналісток вишукувала Ганну. Перешіптувалися, котра ж із них Любина донька.
Ганна ловила на собі зацікавлені погляди. Але «дорогі» родичі міркували: звідки в Любиної доньки така шикарна машина? І занадто гарна та доглянута ця пані. Ні, це не Ганна. А стоїть осторонь тому, бо, напевно, коханка столичного благодійника.             
А Ганна ладна була кричати на весь світ: «Це ж я!..».
«Не приїхала наша родичка», - шепотіла розчаровано родина. «А що то за одна біля машини стоїть?». «Коханка нашого благодійника». «Звідки знаєте?» «Всі знають, що такі з коханками, а не з жінками їздять».
Сільського голову запросили виголосити завершальний спіч. Він дякував Дмитру Арсеновичу, районному керівникові та іншим присутнім. А також ще одній благодійниці, котра подарувала школі принтери.
Керівник з району, змінившись на обличчі, зашепотів сільському голові:
- Чому її до слова не запросили?
- Вона того… інкогніто. Не хотіла.
- Хм!
Чиновник поважно рушив до Ганни, взяв її під руку.
- А ось наша скромна благодійниця. Еее…
- Ганна Миронівна, - тихо мовив війт.
- Ганна Миронівна… еее…
- Дружина Дмитра Арсеновича, - знічено прошепотів сільський голова.
- Дружина Дмитра Арсеновича, - розквітнув в усмішні районний чиновник. - Дякуємо вам від щирого серця…
Дехто з «дорогої» родини стиха ахнув. Дехто готовий був підійти й засвідчити своє шануваннячко…
Ганна ж у супроводі районного керівника пішла до свого авто. Родичі розгублено дивилися їм услід.
Коли машини рушили з місця, родинонька дружно з докорами накинулася на сільського голову:
- Ти чого нам відразу не сказав, що то була Любина донька?
- А ви що, не впізнали своєї родички?
Йому ніхто не відповів…

Знайди її...

Василеве життя поволі згасало. А недавно лише шістдесятка минула. Батько прожив вісімдесят п’ять літ. Матір - на два роки довше. Василеві ж, вочевидь, не судилося. Лікарі «втішили»: пів року, може, протягне. А, може, ні.
Немилим стало добротне обійстя. Його хата - найбільша на вулиці. А який розкішний сад! Машина, трактор, поле, худоба… Всього є вдосталь, крім здоров’я.
… Сад щедро квітнув. Василь вмощувався під крислатою яблунею. Слухав бджіл і перегортав сторінки свого життя. За щось себе картав, за чимось шкодував. А деколи подумки й лаяв себе.
Чужі діти завжди норовили потрапити до Василевого саду. Відганяв їх, сварив, обіцяв собаку нацькувати. А яблука падали, гнили… Тепер, влітку, сам дітлахів покличе, аби пригостити солодкими яблучками. Якщо доживе…
Із сусідом за межу посварився. Скільки ж то років минуло? Більше десяти, мабуть. Відтоді жодним словом не перекинувся. Ні «добрий день», ні «слава Богу»... Сусід намагався помиритися. А Василь і слухати не хотів. Тепер настав час попросити вибачення. Бо хтозна, скільки проживе…
- Слава Ісусу Христу! Як ваше здоров’я, пане Василю?
- Слава навіки! Як бачите, отче. Сиджу. Гріхи і грішки на купки складаю.
- Покаятися ніколи не пізно.
- Зате пізно змінити життя.
... Про доньку від першої дружини Василь волів не згадувати. Прожив з Катериною не довго - чотири роки. Не подобалася Василевій матері Катерина - і край. А вродлива ж була. І привітна. До старого і малого заговорить, засміється, пожартує. А матір пиляла Василя, мовляв, не поважає тебе твоя зазноба. Очима наліво і направо стріляє. Смішки справляє. Борщ не досолила. Суп - пересолила. І так щодня.
Коли народилася донька, матір відрізала:
- Не подібна мала до нашої родини! Виросте така ж, як твоя зазноба.
- Мамо, чим вам не вгодила Катерина? Образила вас? Слово недобре мовила?
- Вертихвістка!
Покійний батько ставився до Катерини, наче до рідної дитини. Внучку любив. Намагався втихомирити дружину. Де там!
Два рочки виповнилося Софійці, коли Катерина повернулася з невісток додому - у сусіднє село. Не хотіла ні Василя, ні аліментів, лише спокою. Кілька разів потай від матері Василь заходив до колишньої дружини і доньки. «Добрі» люди розповіли Василевій матері про ті відвідини. Виникла буча. Матір хапалася за серце, кричала, що рідний син її зводить з життя і ще бозна що. Після того Василеві походеньки закінчилися. А невдовзі Катерина з родиною перебралася до села неподалік обласного центру – покійна старша материна сестра залишила у спадок помешкання.
Друге одруження було радше материною забаганкою, ніж Василевим коханням. Норовливу і вперту Терезу хлопці обминали. Навіть на статки не зважали. Чим сподобалася Тереза Василевій матері - невтямки. Можливо, тими ж статками. А, може, тим, що її батько в районі при начальстві ходив. Хоча й не «шишка», але при сякій-такій посаді.
Тепер Василь пішов у прийми - Тереза була у батьків одиначка. Та й Василь був одинак. Проте у невістки нова дружина і не думала йти.
Тереза рахувала кожну копійку. Не запрошувала гостей і сама в гості не ходила - зайві витрати. Коли ж Василева матір взялася, за звичкою, повчати невістку, та мовила:
- Я вам не Катерина! Коли щось не подобається, можете не приходити до моєї хати!
Свекруха змовчала.
Василь і не помітив, як змінився. Став також ощадливим. Відцурався колишніх друзів. Почав перечити матері. Навіть на крик зривався.
Коли народився син, Тереза сказала:
- Назвемо, як мого батька - Антон.
- А, може…
- Антон!
Василь погодився.
У малого був викапаний Терезин характер. Ріс норовливим, впертим, розбишакуватим. Коли пішов до школи, не одне вікно Василеві довелося заново склити. А для дівчат узагалі був напастю.
Одного разу Василь завів мову про доньку. Терезу наче оса вжалила:
- Я не хочу, аби ти в моїй хаті згадував про неї!
Він більше й не згадував. Аж коли занедужав, зрозумів, що учинив гріх перед Софією і Катериною. І йому потрібне їх прощення. Він роздобув адресу і номер телефону колишньої дружини. Проте не наважився подати звістку.
- Антоне, маю до тебе прохання. Не загуби цей номер. Коли я помру, зателефонуй. Запитай Софію. Це сестра твоя. Рідна. Я хотів би, щоб вона приїхала на мій похорон. Обіцяй, що зателефонуєш. Знайди її. Якщо відмовиться… Я заслужив цього.
… З сусідом Василь помирився. Більше не було між ними межі, довжиною у роки. А спілих яблук не дочекався.
Батько лежав у труні. Антон розмірковував: телефонувати незнайомій Софії чи ні? А якщо вона поласиться на батькові статки? Як-не-як, донька. А в нього ж двоє дітей. І дружина зараз не працює. Вирішив промовчати. Ніхто ж, крім нього, не знає про батькове прохання.
… Зелепухи смакують дітям. Антонові син з донькою і трійко сусідніх зірвиголів видряпалися на яблуню.
- Залишіть в спокої дерево! Дайте яблукам достигнути! – гукав з подвір’я Антон.
Діти його не чули. Кожен хотів видряпатися якнайвище.
- А-а-а!!!
-Тату! - закричала Антонова донька. – Андрійко впав!
«Приземлення» виявилося нездалим. Районні лікарі порадили звернутися до обласних спеціалістів. Ушкодження хребта - справа серйозна.
Антон з дружиною чекали, що скаже лікарка. Їх запевнили: Софія Василівна - медик від Бога.
- У вашого сина таке ж прізвище, як моє дівоче. І народилася я в цьому ж селі. Але я нікого не знаю. Ми з матір’ю там не довго жили.
Антона ошелешили слова лікарки. Він здогадався…
- Вийди, - попросив дружину. - Нам потрібно поговорити.
- Софіє Василівно… Софіє… я… ми… ви… Мій батько був також вашим батьком. Ви моя сестра. Він помер. Він просив… я винен. Я дурень. Він просив, щоб я вас знайшов. І зателефонував, коли він помре. Він говорив про це під тією яблунею, з якої Андрій впав. А я… я боявся, що ви… майна, може, захочете. А тепер… я знайшов вас. Це мій гріх… Ви зможете пробачити? Зможете допомогти? Це мій син! Ви повинні… Викорчую ту яблуню з корінням!
- Перепрошую, мене чекають пацієнти. Будемо лікувати вашого сина. І сподіватися на одужання. А дерево ні в чому не вине. Вам би зрозуміти це, Антоне…

Два перстені

Якби то знаття, що цього не варто було робити! Чула ж від людей, але не йняла віри. Бо люди різні байки вигадують. І якби почати усім цим перейматися…
Марина овдовіла у неповних сорок. Коштовним дарунком від подружнього життя, її надією і долею був син Андрій. Хлопець видався славним характером, вродою і розумом.
На останньому курсі навчання завітав додому з гарненькою дівчиною.
- Мамо, знайомтеся, це – Оксана. Ми навчаємось разом в університеті. Оксана – моя наречена.
Марині майбутня невістка сподобалася.
- Що ж, діти, будемо готуватися до весілля.
- Зачекайте, мамо, треба спершу закінчити навчання.
- Добре, восени робитимемо весілля. Ми з твоїм татом, Андрійку, також цієї пори побралися. І були щасливі.
Марина прикидала, скільки гостей потрібно запросити. І скільки це буде коштувати. Міркувала, на чому можна бодай трохи зекономити.
- Андрійку, я зберегла татову обручку. Аби не витрачати зайвих грошей, занеси її у ювелірну майстерню, хай переділять навпіл. Буде два перстені. Поглянь, яка вона широка. Колись такі були в моді.
Син так і вчинив.
- Гарні твої діти, Маринко, - раділа родина, друзі, сусіди. – Якби був живий Володя… Все він бачить з небес. І тішиться…
Спогади про чоловіка ятрили і гріли Маринину душу. Такого, як її Володимир, більше немає. Це було її переконанням. Тому й не змогла відповісти взаємністю комусь іншому. Син схожий на батька. І їй цього достатньо.
- Мамо, - змовницьки зашепотів Андрій, - незабаром ви станете бабусею. Оксанка вагітна.
- Кого чекаємо: хлопчика чи дівчинку?
- Оксанка хоче доньку, я – сина, отож, треба двійню, - жартував Андрій. – Ми не хочемо знати наперед, хто народиться.
- Правильно, кого Бог пошле…
Першу дитину Оксана не виносила. Другу – також. Лікарі розводили руками. Начебто все гаразд, але… Незабаром родину спіткало нове лихо: син потрапив в аварію. Одужував довго і тяжко.
Втретє Оксана завагітніти не могла. Марина втратила спокій. Не розуміла: звідкіля ці напасті. За які гріхи. Андрій ставав нервовий. Оксана сумувала. Дитина могла б уберегти їхню сім’ю.
- Маленьке диво, золотий промінчику, галасливе сонечко, ми чекаємо тебе. Ми вже любимо тебе. Доленько, змилуйся, - шепотіла Марина, наче молитву, наче заклинання.
А неслухняні журавлі носили легенькі сповиточки до інших родин.
Марині радили: варто піти до ворожки чи екстрасенса. Може, пороблено. Чи позаздрив хтось.
- Будемо, сину, шукати забороненого ліку.
- Не вірю я в це, мамо.
- І я не вірю. Але спробувати треба.
… Під горою жила та, «котра всім допомагає». Стежку до її оселі знали багато людей. Нараяли поїхати до знахарки й Андрієві з Оксаною.
Подружжя тихенько постукало у двері.
- Зачекайте, - пролунало у відповідь. – Не переступайте порога. Спершу зніміть свої обручки. Вони – мертві.
Здивовані, вони поклали перстені на землю біля входу.
- Не хвилюйтеся, їх ніхто не забере.
Та, «котра все знає», повідала:
- Коли людина помирає, їй належить дати одяг, іконку й перстень, якщо була у шлюбі. А ви залишили обручку собі. Гріх узяли. І пішли з цим гріхом до вінця. Тому й незгоди переслідують вашу родину. Мусите молитися. А обручки закопайте на батьковій могилі й попросіть прощення у покійного. Чужий перстень – чужа доля. Купіть собі нові обручки. Освятіть у храмі, розкажіть священику все. Ви будете щасливими…
Марина вклякнула перед чоловіковою могилою:
- Пробач, Володю, не знали ми…
- Повертаємо, тату, тобі твоє, - Андрій загорнув золото у землю.
… Первісток в Оксани з Андрієм народився восени. Син…

Рожеві туфлі

- Нам потрібно розлучитися.
- Що нам потрібно? – не розчула Неля через гамір і оголошення про реєстрацію на черговий авіарейс.
Вона розглядала вітрину, на якій красувалося взуття на всі смаки. Блідо-рожеві туфлі виглядали вишукано і стильно. Вони пасуватимуть до її нового костюма. Неля любила що-небудь купувати в аеропортах. І любила аеропорти. Поспіх і чекання, приліт-відліт, емоції, емоції… Ця метушня була схожа на її невгамовний характер.
- То що нам потрібно? – перепитала Неля в чоловіка.
- Розлучитися, - відповів Костя.
- Ти приревнував мене до чергової пари туфель?
- Я серйозно, Нелю…
Через раптове зацепеніння вона не почула, що оголосили реєстрацію на їх рейс. Найвірніший, найнадійніший, найкращий у світі Костя, її Костя, і… розлучення?
- Нам потрібно йти, - мовив чоловік.
Неля не знала, що має сказати Кості. Ні слів, ні думок. Відчувала: він чекає на її реакцію і готовий вислухати будь-що. А вона мовчала. І в літаку мовчала. «Мабуть, Костя прийняв рішення ще перед поїздкою на відпочинок, - подумала. Просто не хотів псувати настрій. Хто вона? Коли і звідкіля взялася? Не буду запитувати ні про що. Хай сам розкаже».
Неля витримала довгу паузу аж додому. Костя про щось запитував, щось говорив. Мовчання було спасінням від сліз, які готові були випасти рясним дощем.
- Вона моя колишня пацієнтка. Оперував її.
- Давно?
- Що? А… Півроку тому.
- З любові чи з жалю йдеш до неї?
- Вона беззахисна. Схожа на мишку. І як двом дітям сама раду дає? Ти сильна. А вона не така.
- Мені легше буде давати раду одній дитині. Мене не треба шкодувати. І мені можна зіпсувати життя.
- Максим дорослий, зрозуміє.
- У дванадцять років – дорослий?
- Я буду з сином зустрічатися. Допомагати. Буде, як раніше.
- Не буде, як раніше. І ти це чудово знаєш...
- Нелю...
- Ти кохаєш ту мишку?
- Кохаю…
- Що ж, хай щастить усім мишкам на світі! - кинула спередсердя і почала витягувати з шафи чоловікові речі.
- Може, зачекаєш до ранку? Куди я зараз, пізнім вечором?
- До мишки, в операційну… Куди хочеш!
«Я мушу купити ті блідо-рожеві туфлі! Мушу знайти їх!» - Нелі здавалося, що взувачка може стати порятунком від неочікуваної, безглуздої ситуації.
Нелю, а офіційно Неонілу Володимирівну, вважали хорошим юристом. Їй довіряли, консультувалися, просили допомоги і поради. Клієнтів не потрібно було шукати. Вони самі шукали зустрічі з нею. Коли ж проблеми торкнулися її - розгубилася. Випотрошування шафи було єдиним протестом і розрадою.
На роботі намагалася триматися, як завжди, впевнено. Ніхто й не помітив, що очі посмутніли. Лише прибиральниця, тітка Дуся, котра називала всіх працівників «контори» дітьми, сказала:
- Володимирівно, дитинко, щось ви невеселі. Не з таким настроєм повертаються після відпусток. Моя справа – ганчірка і відро, але я ж бачу... Звиняйте, дитинко.
- Костя пішов… до іншої.
Тітка Дуся на всяк випадок присіла на найближчий стілець. Приклала руку до серця. Перевела дух. І якось по-буденному, по-простому мовила:
- Це, як розлад шлунку: помучить і минеться.
Неля здивовано глянула на прибиральницю і… смачно розсміялася. А тітка Дуся, наче досвідчений психолог, додала:
- Жоден чоловік на світі не вартує навіть однієї жіночої сльози, дитинко. Дорогі, ой, дорогі ті сльози. Ціни їм нема.
- А лікарі кажуть, що деколи треба плакати – для профілактики.
- Ті, що кажуть, хай собі й плачуть. Профілактика… Придумали.
- Дякую вам, - Неля обняла тітку Дусю.
- Нема за що, дитинко. Минеться, минеться, - прибиральниця заповзято почала витирати Нелин стіл, на якому не було жодної пилинки.
Неля намагалася компенсувати перед сином Костеву відсутність і зраду. Вони разом смакували Максимовим улюбленим морозивом, грали відеоігри, їздили в старовинні замки - син любив подорожі. А Максим чемно ходив з матір’ю по магазинах і намагався допомагати по господарству.
Вона вкотре приміряла рожевий костюм. Ах, якби тоді купила ці туфлі…
- Ма, ти така класна! Гарна! Нічого наш тато в жінках не розуміє, - по-дорослому мовив син.
- Макс…
- Що? Я правду кажу. І в нашому класі це всі знають.
- Це також входить в шкільну програму?
- Ма, ми вже не діти.
Неля погладила синову голову. Він шморгнув носом…
…У них з Максом було півтори години до літака. Вони летіли в гарячу африканську країну. Про цю подорож син мріяв, мабуть, з колиски. Хотів побачити справжню пустелю, древні храми і таємничі піраміди. А поки що обсервували аеропортові магазинчики.
Рожеві туфлі! Трішки не такі, але схожі на ті, які бачила з Костею… Приміряла.
- Підбори не зависокі?
- Не зависокі! – оцінив її мрію незнайомець.
- Перепрошую? Ви...
- Я просто пасажир, - засміявся. – А туфлі справді гарні. Вам пасують.
- Чесно?
- Ма, купи їх. Супер! – потакнув Максим.
… - О, ми летимо одним рейсом, - мовив знайомий голос незнайомця.
- Ви?
- Здається, я вас десь бачив. У мене хороша зорова пам’ять.
- Ви часом не лікар?
- Ні. А чому?..
- Просто так запитала. Вони пам’ятають своїх пацієнтів. Навіть закохуються в них.
- Я не лікар. Це погано? До речі, я не назвав свого імені. Дмитро. Я живу…
Виявилося, вони з одного міста. Можливо, й десь бачив її серед кількох сотень тисяч облич.
Вони їздили одним автобусом на екскурсії. Дмитро був тут не вперше. Він любив, ні, обожнював, цю гарячу землю і її таємниці.
- Удень пустеля золота. Уночі – срібна. Під її пісками притаїлися древні цивілізації і світи. Пустеля відкриває таємниці не відразу. Вона вичікує певного часу…
Дмитро розповідав надзвичайно захоплююче. У Максима виникали нові й нові запитання.
- Макс, дай людині відпочити, - не витримала Неля.
- Ма… тобі також цікаво.
- Максиме, я забув запитати: ким працює твоя мама?
- Юристом. Вона лише видається дуже серйозною. Насправді мама класна. А ви де працюєте?
- Нічого особливого. Маю трохи бізнесу.
- А чому ви тут сам?
- Я не сам. Я з вами. Тобто… не звертай уваги. Заговорився я.
- Макс, залиши людину в спокої.
- Все гаразд. Раніше ми приїжджали сюди разом. Це був наш улюблений клаптик землі. Тепер… Максим, ти дорослий, зрозумієш. Моя дружина і донька пішли… пішли жити до мого найкращого друга. Тепер – вони сім'я. А я сам.
- І наш тато пішов…
- Макс! Прошу тебе… А у вас, Дмитре, все налагодиться. Молоді, успішні чоловіки довго не бувають самотніми. Завжди знайдеться якась мишка…
- Хто знайдеться?
- Не звертайте уваги. Спека…
Вона рятувалася від спеки білим шаликом. Інші жінки з їх групи одягали маленькі капелюшки і капелюхи. А Неля – легкий білий шалик. Гарячий вітер бавився ним, висмикував з-під шалика волосся кольору стиглої пшениці. Ця жінка була схожа на дивну білу птаху серед жовтих пісків і голубих небес.
«Я не повинен думати про неї. Бізнес, прибутки, поставки, відсотки, партнери… Про це й думай. І про доньку, яка телефонує ночами потай від колишньої дружини. Донька… Який же я дурень, що дозволив вивезти її на інший кінець землі. А Колян, друг, будь він не ладний! Хто б подумав? А Ліля, Лілі... Повелася на його статки. Колян багатший. І Лілі вибрала його. І доньку зманила…».
- Не сумуйте, Дмитре, - порушила його внутрішній монолог Неля. – Ви ж любите цей клаптик землі. Відпочивайте від своїх справ і спогадів.
… Вона взула блідо-рожеві туфлі і одягнула ніжно-рожевого кольору костюм. Розпустила волосся. Трішки косметики, трішки усмішки, трішки бісиків в очах.
- Ма, ти куди?
- На роботу.
- Хм!..
Нині річниця їх з Костею весілля. Колись це був щасливий день. Вони тихцем клали один одному під подушки подарунки. Так повелося від першого року одруження. А увечері Костя запрошував її в ресторан. Вони завжди відзначали це свято лише удвох.
- Мишка, мишка, де ж ти взялася на мою голову? – мовила сама до себе Неля.
Після роботи заглянула в невеличке затишне кафе. Тут пахло кавою, спокоєм і ностальгією. Присіла біля вікна. Неля любила спостерігати за людьми, «читати» їх настрій. Цього її навчив Костя. Відчувала й на собі чийсь погляд. А, може, здалося. Сьогодні вона багато думає про Костю. А він про неї? Пам’ятає про нинішній день? Хоча, навіщо це йому? У нього з мишкою є свої свята. Цікаво, чи кладе він їй під подушку подарунки?
Неля вийшла з кафе у тепле золоте надвечір’я.
- Я не помилився, це ви, Нелю! Хотів у кафе підійти, але… А туфлі справді до лиця.
- Дмитро?..
Він запитував її про сина. Вона його – про справи. Він казав, що часто згадував їх відпочинкову зустріч. Вона відмовчувалася. Так і дійшли до маленького імпровізованого квіткового ринку біля старого храму.
- Пані, купіть гладіолуси. Погляньте, вони такого кольору, як ваше вбрання.
- Нам все відро, - сказав Дмитро.
- Квіти беріть, а відро мені потрібне, - запротестувала літня продавщиця.
- Нам не треба відра. Ми купимо всі квіти, що в ньому.
- Один, два, три… п'ятнадцять, сімнадцять. Маєте щедрого чоловіка, пані. А то деякі як почнуть прицінюватися, як почнуть вибирати найменші квіточки…
За оберемком гладіолусів Неля не розбирала дороги. Дмитро підтримував її під руку. А продавщиця картала себе:
- От старе немудре. Та хай би брали те відро…

Не така...

Душа спотикалася об облізлі камінці, що злісно стирчали зі старої дороги. Місцеві люди називають її шляхом. Але відразу ж попереджають: автобуси ним не їздять.
- А коли їздили? - запитала Ксеня.
Старий, з хитринкою в очах дід, засміявся:
- За совітів.
На дідовому подвір’ї й залишила своє авто. Не наважилася випробовувати ні себе, ні машину. Півтора кілометра пішки – не так уже й багато.
Ішла і картала себе: «Що ти робиш, Ксеню? Що скажеш цій незнайомій жінці?».
Серце впиралося: не зупиняйся!
Розум був безсилий. Проте спробував заперечити: «Це давні дитячі образи женуть тебе. Але ж нічого не зміниш, не повернеш».
«Вона зманила, вкрала мого батька. Він навіть не приходив у мої сни. Заборонила, певно. Вони обоє зрадили мене».
Ксеня знала: ця жінка уже літнього віку. Чи здорова? Чи жива?
«Навіщо ти все це затіяла?» - запитував розум.
«Подивитися на неї. Просто подивитися. Час украв її молодість і красу. Але ж цікаво…».
До села залишалося з півкілометра. Ще не пізно повернутися. А в голові крутилося: чи згадував батько про свою Ксеню при цій жінці? Чи хотів побачити матір? Чи думав повернутися до них?
Скільки разів Ксеня намагалася зобразити в уяві образ незнайомки-розлучниці. І не могла його довершити.
«Я хочу її побачити і простити», - виправдовувала свій намір Ксеня.
«То прости», - радив розум.
«Зараз не можу. Після зустрічі».
Ледве не спотикнулася об камінець. Згадала, як у дитинстві мама прорізувала в сандаликах «віконечка» для великих пальців. Малій було незручно ходити, але на нове взуття не було грошей. Тому сандалі жили своїм життям, а великі пальці – своїм. Ксеня не заздрила дівчаткам, у котрих пальці не просилися на волю. Вона лише мріяла про нову, гарну взувачку. Якби у них був тато…
Нарешті перша хата. Друга, третя, четверта… Боялася ступити на чуже подвір’я, аби запитати, куди має звернути. Біля криниці жінка брала воду.
- Добрий день. Я шукаю…
- Ось там, на горбочку, бачите хату? Голосно говоріть з нею. Погано стала чути. А колись такою гарною була. Не така, як усі. Катерина була, як з картинки. А ви хто їй будете?
Цікавість розбирала жінку.
- Я…
- На кого ж ви подібні?
- Я тут ніколи не була.
- Ні, таки я вас десь бачила, - не вгавала жінка. – Не часто тепер до Катерини гості ходять. А колись ходили. Чоловіки голови за нею скручували. Тут один від сім’ї втік. Бігав за Катериною. Господарку їй доглядав. На колінах повзав. Зізнавався: як скаже Катерина в криницю скочити – скочу. Вона тішилася. Сама ж інших з розуму зводила. А він, наче очманів. Може, поробила йому. Ви в місті живете? В містах менше, а в селах вміють чарувати.
- А той чоловік гарний був?
- Гарний, гарний був Петро.
Ксеня остовпіла. Петро. Це ж про її батька розказує ця жінка.
- Вона вийшла за нього заміж?
- Ні, за чужого, заїжджого, вийшла. Але він хорувати почав. Не довго прожив. А Петро до смерті до Катерини ходив. Не міг без неї жити. Вона ж хвостом виляла. Знала, нікуди Петро не подінеться. Про сім’ю не згадував. Бувало, люди казали: «Петре, одумайся. Вертайся до жінки і дитини». А він: «Нема в мене сім’ї. І не було. Тут моє життя». Тепер, певно, Катерина кається. Часто ходить на його могилу. Ой, я байки вам розказую. А ви ж спішите, бачу. Катерина любить на лавці сидіти. Може, й зараз сидить. Ідіть, не бійтеся, собаки там нема.
Неймовірно важко було йти угору. Не від утоми. Від жалю.
На лавці сидів великий рудий кіт. Ні, Котяра.
«Де ж твоя господиня?» - подумки запитала в Котяри (так нарекла Ксеня руде диво).
Мудра котяча душа щось відчула. Руде створіння невдоволено дивилося на Ксеню. Якби могло говорити, то, мабуть, спровадило б геть.
«Я не скривджу твою господиню», - виправдовувалася Ксеня перед Котярою.
На ганку з’явилася Катерина. Глянула у бік хвіртки. Побачила незнайомку. Пішла назустріч. Вона йшла поволі. Придивлялася. Крок, ще крок… Їхні очі зустрілися. Котяра зістрибнув з лавки. Сів біля хвіртки. Не хотів, аби Ксеня ступила на подвір’я.
Катерина не була схожа на спрацьованих сільських жінок. Мала ще гідну поставу. Карі очі. Колишня врода облагородила обличчя.
- Ви когось шукаєте? – запитала Ксеню.
- Так, здається, я заблукала.
- Ви у справах з району?
- Ні… так, з району.
- То вам до сільради.
- До сільради… Ваш кіт дуже гарний.
Після компліменту погляд Котяри добрішим не став. Кіт чекав, коли Ксеня нарешті забереться.
- Сільрада в цьому керунку. Звернете наліво.
- Добре, дякую. Я знайду.
Катерина пильно дивилася на незнайомку «з району».
- А я то думаю… Ви… ви Петрова донька… Ви схожі на…
Ксеня не дослухала Катерину. Різко рушила з місця. Серце котилося, летіло з горбочка, вона - за ним. Повернула направо.
Село здивовано дивилося услід. А Ксеня намагалася запам’ятати жінку, яку батько любив усе життя. І рудий Котяра стояв перед очима. А, може, то була киця.
«Тепер Катерині буде важко», - не вгавав розум.
«І мені не легко», - відповідала Ксеня.
А серце знало: Катерина піде на Петрову могилу і розповість, що приходила донька. Лише не сказала, чому приходила…

Жінка з весняним ім'ям

Самітні душі прилітають на місця непризначених побачень. Нікого не тривожать. Лише тужать. А потім, зіщулившись, бредуть у позачас. Такі душі ходять опівночі. Струшують роси й полохають тишу. І беззвучно ридають під втомленим віттям дуплявих дерев…
Старе дупляве дерево було місцем побачень Олени і Романа. Здавалося, колись деревце вибігло за місто, зупинилося і… не захотіло повертатися назад. Так і прижилося край поля.
Після роботи або у вихідні, Олена і Роман крали у себе годину-другу, аби зустрітися тут. Приїжджали на його автівці. Жодного інтиму, банальних обіцянок. І завжди на «ви». Це були побачення двох самотніх душ, які невідома сила звела докупи.
…Небо стогнало від громів. Блискавиці розсікали світ і гепались об землю. Олена втікала від грози. Перші дощові краплі змусили забути про високі підбори. Буквально влетіла у будівлю, де працювала.
- Марта!? - зупинив її незнайомий чоловік.
Олена здивовано глянула на нього.
- Даруйте, ради Бога. Ви дуже схожі на одну жінку. Думав, це вона.
- І ви даруйте, що розчарувала вас, - засміялася Олена і натиснула кнопку ліфта.
Він запитав навздогін, чи вона тут працює. Але Олена цього не чула.
Вони зустрілися через кілька днів.
- Знову шукаєте жінку з весняним ім’ям? - запитала жартома.
- Ні, шукав вас. Я справді тоді подумав… Ви дуже схожі на неї. А, може, вона схожа на вас. Ви любите каву? Можна вас запросити?
- Спробуйте…
Від затишного ресторанчика до старого дерева зовсім недалеко.
- Ви мене запросили на каву, а я запрошую вас до цього самітнього дерева, - сказала Олена.
Вони сиділи на теплій землі, нагрітій сонцем, землі. Роман розповідав про жінку, яку втратив майже п’ятнадцять років тому, але продовжував кохати. Вони разом навчалися в університеті. Вона - на філолога, він - на економіста. Вона - з родини сільських інтелігентів. Він - син із заможної чиновницької сім’ї.
- Я закохався в Мартине гарне довге волосся. Потім - в її голос. У Марти особливий голос. М’який, теплий, спокійний… Зрозумів: це моя дівчина. Ми хотіли одружитися. Спершу поїхали в село до Мартиних батьків. Мартина матір була вже пенсіонеркою. Також філолог. Батько ще вчителював. Вони мене радо прийняли. Називали сином. Вчили пити тепле вранішнє молоко. Я хотів допомогти Мартиному батькові косити траву. Здавалося, це легко. Зламав косу. Думав, лаяти буде. А він жартував, мовляв, який косар з міського хлопця… Марта любила мити волосся у травах. Пам’ятаю цей запах. Незвичний і шалено гарний… Невдовзі вирішив запросити Марту до своїх батьків. Коли сказав, що хочу познайомити зі своєю дівчиною, вони запитали: хто вона, якого роду, яких статків.
- Ти осоромиш нас перед друзями і знайомими! - хапалася за серце матір.
- Ти справді хочеш з нею одружитися? - запитав батько.
- Ніколи цього не буде! - не вгавала матір. - Сільське дівчисько захотіло до міста. В мою квартиру. Звабило мого сина. Мого єдиного сина!
- А, може, того… треба поглянути на неї, - спробував вставити слово батько.
- Вона з села! - випалила матір.
- Не гарячкуй. Якщо Ромко хоче…
- Ти… ти!.. Я не хочу бачити її в нашій квартирі!
Знайомство довелося відкласти.
- Я обманював Марту, мовляв, батьки зайняті. А тим часом пробував їх переконати у порядності нареченої та її родини. Якось Марта таки прийшла в гості. Матір вчинила скандал. Сказала, якщо Марта вагітна, то хай не сподівається, що це змусить її піти на поступки. Марта не була вагітною. Це були фантазії моєї матері. Марта образилася й пішла… Треба було попросити вибачення. Через кілька днів поїхав до неї. Але Марта залишила село.
- Не шукай її, сину, - сказала Романові Мартина матір. - Не доля вам бути разом.
Роман ще кілька разів приїжджав, розпитував про Марту. Але її батьки так і не сказали, куди подалася донька. Згодом одружився. З обраницею матері вгодив. Вона - донька батькового приятеля.
- Хотів донечку назвати Мартою. Але в нас дітей нема. Якби я знайшов її, я… залишив би сім’ю. Простіть, Олено, що забрав ваш час. Скаржуся на життя. Але ви так схожі на неї…
- Я повинна йти. Мене син чекає...
- Ви щасливі?
- Рада була з вами познайомитися.
- Ми зможемо ще зустрітися?
- Не думала, що чоловіки вашого штибу можуть бути сентиментальними.
…Чи щаслива вона? Щаслива, бо її Святославчик, її синочок, здоровий. Він чекає її. Приготує її улюблений салат. І по-дорослому насупиться, що пізно повернулася додому.
Їй би розповісти, як залишилася з хворим сином одна, коли чоловік сказав коротко, мов вистрелив:
- Я хочу жити! Нормально жити!
- А я? А він? - Олена глянула у бік сина.
- Ти - матір!
Він жбурнув ключі від квартири. Більше його тут не бачили. В Олени залишився тільки син. Її рідне, зболене маленьке тільце. Її заплакане сонечко. І запах ліків.
Сусідка подарувала образок ангелика. Скільки разів Олена зверталася до нього: «Ангелику, прошу тебе, благаю, оберігай мого синочка. Огорни його білими крильми. Заколиши його. Врятуй…»
Недугу вдалося перемогти. Святослав одужав. Мріє стати у майбутньому відомим шахістом. А наразі виграє місцеві турніри.
- Оленко, спробуй влаштувати особисте життя, - просила матір. - Самій важко.
Вона лише усміхалась у відповідь. Не йме віри чоловікам. Колишньому благовірному простила. Але не забула.
О, як щиро Олена позаздрила незнайомій Марті. Цей чоловік досі кохає її. І якби знайшов…
Роман перестрів її після роботи:
- Олено, хотів би запросити вас на каву. І ви не відповіли на моє запитання.
- Я щаслива, бо…
Вони стали друзями. Не для сторонніх очей. Спробуй довести, що між чоловіком і жінкою може бути тільки дружба, а не щось інше.
- Я везу дружину за кордон, у клініку. Кажуть, там хороші спеціалісти.
- Якщо буде хлопчик, як назвете?
- Напевно, Мартин.
У закордонній клініці надії не дали. Батьки Романової дружини радили всиновити дитину. Матір Романа була категорично проти. Батько, як завжди, спасував. Роман підримував тещу з тестем. Проте дружина навідріз відмовилася виховувати чуже дитя.

- Олено, я мушу поїхати у Мартине село. Хтось же має знати, де вона живе. Якщо в неї щаслива сім’я, не буду тривожити. А якщо ні… Дружина отримає гідне відступне. Як гадаєте, Марта простила мені? Моїй матері?
- Сподіваюся. Стільки часу минуло.
- Через два тижні день народження Марти. Тоді й поїду.
…«Раптово перестало битися серце бізнесмена, мецената Романа..», - повідомили у вечірніх новинах канали телебачення.
- Що? Ми ж позавчора розмовляли! - Олена голосніше увімкнула звук. Диктор ще раз повторила знайоме ім’я та прізвище.
Олена гортала свіжі газети. Фото у чорних рамках. І співчуття, співчуття…
- Що ж вам не давало зустрітися з Мартою? - запитувала, дивлячись на траурні фотокартки.
Після роботи пішла до старого дерева.
- Прощай, друже, - шепотіла, ковтаючи сльози. - Я буду завжди пам’ятати два роки нашого знайомства. Ти ніколи не казав, що в тебе хворе серце. А, може, воно й не було хворе. Просто втомилося… Господи, як боляче на душі, - Олена обійняла дерево.
Аж тепер помітила: дупло схоже на широко відкритий рот, з якого ось-ось вирветься зойк. А, може, дерево й справді ридало…