Чи тільки здалося?..

 Аліна поспішала до лікарні. В неї рідкісна група крові. І вона допоможе цьому військовому. 

Хвилювалася. Каялася. А якщо це?.. У найпотаємнішому закапелку душі ховала свою таємницю. Не могла її звідти дістати…

Аліну Ігорівну знали у місті. Спершу працювала в одній із владних установ. Тепер разом із батьком керує бізнесом. Займається благодійністю. Особливо дітям допомагає. Аліна не любить телекамер, коли привозить дітлахам всілякі речі, подарунки. Вважає все це зайвим. Зате директори закладів, яким допомагала, у своїх інтерв’ю та соцмережах згадували її, дякували. А вона жодного разу не погоджувалася на розмову з журналістами…

Переступила поріг лікарні. Назустріч ішла молоденька мама з малюком. Когось провідували. Серце забилося швидко-швидко. Аліна своє пригадала…

…Батько репетував, мов навіжений:

- Як ти могла? Зустрічатися з тим… із сином мого заклятого ворога?! Та він нас мало з торбами по світу не пустив. Добре, що я вчасно зорієнтувався, все «просік», зміг завадити його підступним планам. Хоча, трохи грошей таки вкрав. Ніколи не думав, що моя єдина донька таку свиню підсуне. Той… твій горе-коханий знає про твою вагітність?

- Ні.

- От і добре. На аборт підеш. Завтра про все буде домовлено.

- Пізно.

- Що???

- Я люблю Владислава. Ми можемо жити окремо.

- Не можете! І забудь про свою любов.

- А дитина?

- Щось придумаємо. І більше жодних зустрічей із ним. Жод-них! Скажи, що зустріла іншого. Що він тобі набрид. Що хочеш…

Ігор Спиридонович кипів від люті. Він назавжди викреслив зі свого життя Любомира - колишнього партнера. Любомир серйозно «кинув» його. Ледве викарабкався.

У Любомира такої кебети та бізнесової хватки, як в Ігоря Спиридоновича не було, тому його справа згодом прогоріла. Вкрадені гроші не допомогли.

…Коли Аліна познайомилася з Владиславом, ні він, ні вона не знали про ворожнечу між батьками. Навіть не відали, що вони знають одне одого. Бо коли ті посварилися, обоє були маленькими дітьми. І ось така іронія долі…

Аліна переконувала батька, що народить малюка й ніколи нікому не зізнається, хто його батько.

- Народиш. Але відмовишся від дитини.

- Як?!

- Мовчки! І ще: житимеш на дачі, щоб ніхто твого живота не бачив. Благо, паркан високий. Продукти будемо привозити. І ні ногою за хвіртку. Жодна душа не повинна знати про твій… наш сором.    

…Із Владиславом Аліна стосунки порвала. І зникла з міста. Народжувала в райцентрі. Батько все влаштував. Написала заяву, що відмовляється від хлопчика. Його забрали в дитячий притулок до обласного центру. 

У матері серце було м’якше, ніж у батька. Аліна попросила її, аби слідкувала за долею малюка. Альбіна Костянтинівна завдяки своїй посаді багато чого могла. Погодилася. Лише взяла з доньки слово: батько ніколи не дізнається про їхню таємницю.

Таким чином Аліна довідалась, хто всиновив маленького. Де проживають прийомні батьки. Інколи їздила у віддалений мікрорайон, де вони жили. Спостерігала з автівки за хлопчиком, коли той бавився на дитячому майданчику. Її сина звали Дмитриком.

…Батько влаштував Аліну на пристойну роботу. І натякав, що пора виходити заміж.

Олег був на декілька років старший за Аліну. Міцно стояв на ногах. Одружений не був. Познайомився з Аліною на одному з офіційних заходів. У них зав’язалися стосунки.

До Олега в Аліниного батька претензій не було. Тому з радістю видав доньку за нього заміж.

Олег кохав та шанував дружину. У пари було все, крім дітей. Згодом чоловік зізнався: це його проблема. Він очікував, що Аліна влаштує скандал, грюкне дверима й назавжди піде від нього. Але вона спокійно мовила:

- Моїм батькам про це знати не обов’язково.

Така реакція здивувала й ошелешила Олега.

- Якщо хочеш, можемо взяти малюка з дитбудинку, або медицина може зарадити…

- Все гаразд, коханий.

Вони більше не поверталися до цієї теми.

Залишити роботу у владній установі - була ініціатива Аліни. Хотіла працювати в родинному бізнесі. Батько підтримав. Чоловік - також. 

Ігор Спиридонович був не проти, що Аліна вирішила зайнятися благодійністю.  

Про неї ж пліткували, мовляв, своїх дітей немає, тому добром ділиться з чужими. До Аліни доходили ці розмови. Було боляче. Та вона вміла стримувати свої емоції.

…Дмитрик підростав. Уже школяр. Тепер Аліна зупиняла свою автівку біля навчального закладу, й спостерігала за своїм-чужим сином. У Дмитра є схожість з нею. А від Владислава дісталася гарна постава.

…Колона випускників рухалася однією з центральних вулиць міста. А ось і Дмитро. Красень! Вона упевнена: батьки пишаються ним. Вона також… Він глянув у бік, де вона стояла. Їхні погляди зустрілися. Чи їй лише здалося?

…Дмитро вступив до вишу вивчати інформаційні технології. Після закінчення навчання влаштувався на роботу.

…Батько ніколи не заводив з Аліною мову про залишену нею дитину. Наче й не було малюка. Зате Альбіна Костянтинівна все знала про (не)свого внука. Але жодним словом не обмовилася перед чоловіком…

Коли почалася війна, Аліна взялася допомагати дітям-біженцям. Про те, що Дмитро пішов на фронт, - не знала.

Аліна почула від волонтерів, коли учергове привезла допомогу для дітей переселенців, що потрібні донори для поранених військових, які лікуються в їхньому місті. А одному з солдатів терміново необхідна рідкісна група крові. Не роздумуючи, поспішила в лікарню.

Головний лікар знав Аліну: вона двічі підсобила медзакладу.

- Аліно Ігорівно, провідували когось? Що у вас сталося?

- Все в порядку. Кров здавала. У мене рідкісна група. Почула, що потрібно і вирішила…

- Візьміть халат, я покажу, для кого ви стали ангелом-рятівником… рятівницею. Той хлопець з нашого міста. Але батьки всиновили його, тому група крові не співпадає.

Лікар відкрив двері у палату.

- Ось наш герой. Дмитро.

Погляд військового зустрівся з Аліниним. У неї мало ноги не підкосилися.

- У нього серйозне поранення? - майже пошепки запитала.

- Видужає. Мине трохи часу і на війну проситиметься. Наші хлопці такі. Не встигнеш на ноги поставити, а вже знову рвуться у бій.

Головлікар ще раз подякував Аліні.

Вона на прощання махнула Дмитрові рукою. Він у відповідь - усміхнувся.

Аліна вийшла на лікарняне подвір’я. Щось змусило озирнутися. У вікні палати, де лежав Дмитро, майнула чиясь постать. Чи тільки здалося? Звідкіля йому знати, що разом із лікарем була та, що його народила, але не стала матір’ю… 

 

Ніколи не зарікайся...

Вона вимикала фільм, коли головні герої почувалися щасливими. Бо далі, за законами жанру, їх очікували випробування, розчарування, розлука... А знову дорога до щастя - довга, а то й безкінечна. А ще Оксана не любила фільмів про багатих манірних дівчат та жінок, яким ніхто не може вгодити. Вони її дратували.

- Що ви знаєте про життя. Ви навіть не уявляєте, яким воно може бути, - кидала у бік телевізора, наче пещені красуні могли її почути.

...У дитинстві Оксана часто була голодна. І боялася вітчима, бо той зрідка бував тверезим. Коли випивав, ставав агресивний. Тлумив матір. А ще приводив у їхню квартиру «друзів». Вони «вичищали» холодильник і деколи залишалися на ніч, бо ноги не могли донести на рідні пенати.

Сусідка, тітка Анеля, підгодовувала Оксану. Бувало, дівчина робила в неї уроки. А то й залишалася на ніч. Матір навіть не помічала, що доньки нема вдома. Бо й сама любила остограмитися «за компанію».     

- Що твоя мати знайшла в тому пиякові? - не раз запитувала Анеля. - Колись була нормальна жінка. А тепер...    

Оксана знизувала плечима. Коли виросла, поставила це запитання матері, але та відмахнулася:

- Моє життя: що хочу, те з ним і роблю.

- Мамо, скажи врешті, де живе мій батько.

- Не знаю. А якби й знала, то не сказала би. Чкурнеш до нього, а я біля кого буду доживати? Я ж тебе вибавила...

Оксана не мола спокійно слухати цієї тиради.  

...Їй хотілося б стерти з пам’яті той жахливий вечір. Тоді Оксана повернулася з роботи. Після технікуму влаштувалася працювати кондитером. У квартирі були «друзі» вітчима. Матері не було.

Оксана пішла в свою кімнату. Зазвичай, вітчим туди не заходив. Але цього разу... Двері різко відчинилися.

- Вона твоя, - кинув підпилому чоловікові.

Оксана нерозуміюче дивилася на обох.

- Я тебе в карти програв, - реготнув вітчим і подався геть.

Чолов’яга накинувся на Оксану.

- Будеш кричати - задушу, - пригрозив і боляче здушив горло. - І спробуй заявити. Тобі кінець.

А далі все, наче в тумані...

Принижена, збещещена, Оксана побігла до сусідки. Там і переночувала, бо повертатись в квартиру боялася. 

Вітчим деякий час додому голови не показував. Свого кривдника Оксана також більше не бачила. Матір робила вигляд, що нічого не трапилося. Лише стала частіше прикладатися до пляшки.

Згодом Оксана зрозуміла - вагітна.  

- Що мені робити? - запитувала крізь сльози в тітки Анелі. - Я ненавиджу ту дитину. Не-на-ви-джу!!!

- Не думай згубити невинне життя. Гріха не оберешся.

- А якщо народиться таке ж, як той... нелюд?

- Не думай про це.

- Він мені життя зіпсував. Через нього не бачити мені заміжжя, нормального чоловіка, нічого... Кому я потрібна? Навіть не знаю, як того... звати.

- А тобі це треба? А якщо після аборту дітей не зможеш мати? 

- Де жити з дитиною? З тими?.. Вітчим глузуватиме. І хтозна, чи знову не програє мене в карти. А від матері толку ніякого.  

- Якщо стане дуже зле, до мене переберешся. Ні мій чоловік, ні син з того світу не повернуться, аби випровадити тебе звідси.

При згадці про сина й чоловіка Анеля пішла на кухню за краплями. Колись вона також пережила трагедію. Чоловік із семирічним сином поїхали в гості. Неподалік моря жили родичі покійного. Кликали й Анелю. Але на роботі не дали відпустки.

Родичі вирішили провести екскурсію. Їхали легківкою. На дорозі у них вантажівка врізалась - у водія за кермом інфаркт стався. Анелиних рідних не врятували. А родич на все життя залишився в інвалідному візку. Відтоді Анеля живе сама...

- Тітко Анелю, ви, наче мій ангел, що завжди поруч. Дякую за все.

- Обіцяєш, що не втнеш дурниці?

...Оксана народила здорового хлопчика. Назвала Юрком.

Коли цікаві сусіди запитували в Оксаниної матері, хто батько малюка, та відповідала:

- Нагуляла десь.

А вітчим притих. До Оксани - жодного слова. І «друзів» перестав додому водити. Та Оксані від того було не легше. І до маленького почуття мала двояке. Розуміла, що дитина не винна. Та син нагадував про те, що сталося...

Не зі своєю матір’ю - з Анелею залишала Оксана сина, якщо потрібно було кудись відлучитися. Анеля любила бавитися й гуляти з маленьким. Тому згодом Юрко почав її кликати бабусею...

Оксану втішало, що син схожий на неї. А ще Юрко був добрим, розумним. Коли підріс, запитував про батька.

- Що йому сказати? - радилася Оксана з Анелею. - Він про це і в моєї матері запитав. А вона відповіла: «У тебе не було і не буде батька. Ти нічий». Юрко плакав.

- Буде ще гірше, якщо твоя матір розповість йому правду. Інша річ - коли він виросте. А зараз... і тяжко йому поки осягнути дитячим розумом все це. Скажи, що батько обов’язково з’явиться. Треба набратися терпіння й чекати.

- З’явиться звідки?..

...У «кондитерці», де працювала Оксана, робили замовлення на весілля, дні народження та інші забави.

- Оксанко, чарівнице, треба сотворити щось таке смачне і незбагнене, щоб гості не тямилися від смаку, - жартував власник «кондитерки» Ігор Павлович. - Маємо нове замовлення. 

Оксана вважалася у «кондитерці» майстринею своєї справи.

...Олександр знову замовив торт. Оксана виводила: «10 років». Торік Ігор Павлович щось розповідав про цього клієнта. Це його знайомий. Тоді вона писала на торті: «9 років». Але пропустила повз вуха, тож думала: щаслива чиясь дитина.

- Оксанко, віддаси торт клієнтові, - попросив Ігор Павлович. - В мене нагальна справа.

Торт замовнику сподобався.

- Я вас вітаю, - мовила.

Чоловіка це засмутило.

- Це для друзів моєї доньки. Я її втратив. Два роки тому. Разом із дружиною.       

Оксані пригадалася історія тітки Анелі.

- Бувають же схожі біди.

Олександр нерозуміюче дивився на Оксану. Вона все пояснила.

- Ой, вибачте, заговорилася з вами. Мій робочий день закінчився. Син вдома чекає. 

- Я вас підвезу.

Олександр розпитував Оксану про сина. Відповідала скупо, рваними фразами. Він зрозумів: не все гаразд у цієї симпатичної молодої жінки. І, здається, вона запала йому в душу.

...Олександр очікував, коли Оксана закінчить роботу. Ось вона. Він не знає, які квіти ця жінка любить. Тому купив троянди.

- Оксано! Доброго вечора. Це - вам, - простягнув букет.

- А... нині якесь свято?

- Ні, я... хотів вас побачити. Запросити на каву.

- Я поспішаю. Син чекає. Він і так майже щодня в сусідки. Моя мама... її не стало рік тому. Зрештою, вона... І... я не можу...

- Будь ласка. Вип’ємо по горнятку кави.

Її запрошували на каву в минулому житті. А в нинішньому - ніколи. Почувалася ніяково. Якби цей чоловік знав, що з нею трапилося, оминув би її. Мусить йому все розповісти. Краще раніше. 

- Олександре, ви повинні дещо знати...

Вона знову переживала ці страшні миті. Тремтячим голосом закінчила свою сповідь. Очі були повні смутку і сліз.

Про своє дивне побачення повідала тітці Анелі.

- Олександр більше не захоче мене бачити. У нього гарна робота, не бідний. А я... а в мене - моє минуле, «статки» - від зарплати - до зарплати. Випили каву, та й досить.

- Ніколи не зарікайся. Не ми долею, а вона нами керує.

- Уже колись покерувала...

...Декілька днів Оксана не ходила на роботу. Юркові зробили операцію на апендицит. Була біля сина. Про Олександра й не згадувала. Ніколи. І не вірила, що він знову очікуватиме її. Помилилася...

- Доброго вечора, Оксано. Ігор Павлович сказав, що у вашого сина була операція. Я тут подумав... Познайомте мене з ним.

- Навіщо?

- Ви казали, що він чекає батька.

...В Оксанину квартиру подзвонили. Відкривати двері пішли Анеля з Юрком. Анеля здогадалася, хто цей чоловік.

Олександр привітався, простягнув Юркові велику коробку - конструктор. І невимушено мовив:

- Привіт! Давай знайомитися. Я...

- Тато!!!

Анеля запрошувала гостя до столу. А Юрко відкрив подарунок. Почав складати конструктора.

- Давай, допоможу, - запропонував Олександр.

Оксана хотіла щось сказати. Анеля приклала пальця до уст і поманила Оксану в коридор.       

- Хай побудуть разом, порозуміються, - прошепотіла. - А ти? Він тобі подобається? 

Юрко з Олександром збирали конструктора. 

- Тату, сюди треба іншу деталь. Ця не підходить... 

Ольга ЧОРНА.  

Тур вихідного дня

 

Емма закінчувала складати валізку. Поміж речами причаїлися смутки. Не тому, що сама вирушала в свою першу мандрівку до Європи. Причина була зовсім в іншому…

- Доброго ранку, Еммо, - привіталася сусідка-пенсіонерка з нижнього поверху, яка вигулювала свого чотирилапого улюбленця. - Куди це ви зібралися?

- У подорож. Туристичну. Путівку на ювілей син подарував.

- Скільки ж то вам, Еммо?

- П’ятдесят.

- Хоч нікому не зізнавайтеся. Гарно виглядаєте. А надовго їдете?

- Та ні. Це - тур вихідного дня називається.

- Чого так мало?

- Робота. І так ледве на п’ятницю й понеділок відпросилася.

- Щасливої дороги, Еммо…

На роботі її відпустили б і на тиждень, і на більше. Але мала якось викрутитись перед допитливою сусідкою. Та й путівку ніхто їй не дарував…

…- Славчику, тато іде від нас, - тихо мовила Емма і погладила чорняве синове волосся.

- Куди, мамо?

- Він буде жити в іншій сім’ї.

- А чому не з нами?

- Маленький ти ще, не розумієш.

- Я вже великий. До школи скоро піду. А тато буде до нас приходити?

- Не знаю, сину…

Емма була не з тих жінок, які нарікають на життя навіть у найскрутніші часи. У неї росте син. Хіба це не радість? І роботу має. І дах над головою - батьки залишили двокімнатну квартиру, а самі перебралися на родинне обійстя в село, що неподалік міста. Звісно, грошей не  вистачало. Але Емма навчилася викручуватися.

Славко любив дивитися фільми про мандрівників та цікаві далекі країни.

- От, як би нам, мамо, туди поїхати, - казав мрійливо.

- Хіба я проти? Та за що?

- А ти була за кордоном?

- Ні.

- Коли виросту - подарую тобі мандрівку. Багато мандрівок…

Емма усміхалася і… подумки вирушала у світ разом із сином.

Після закінчення вишу Славко влаштувався менеджером в невелику, але успішну компанію. У нього був хист до цієї роботи. Мав пристойний заробіток. І здобув прихильність власниці компанії.

Альбіна була вдовою. Бізнес дістався від чоловіка. Вона керувала жорстко і вправно. Не любила, коли її кликали по-батькові. Не терпіла пліткарів і нитиків.

Молодий менеджер тест на виживання, як жартували в компанії, пройшов. Альбіна не зогляділося, як закохалася в Славка. Була старшою за хлопця більш, як на десяток років. Але кохання про вік не запитує…

Славкові імпонувала увага бізнес-леді. А їй імпонував розумний і вродливий молодий чоловік.

Альбіна першою запросила Славка на побачення. Потім запропонувала перебратися жити у її просторий приватний будинок. А згодом – узаконити їхні стосунки.

Еммі все це не подобалось. Відмовляла сина від, на її думку, необдуманих кроків.

- Гадаєш, їй потрібна нормальна сім’я? Діти? Заможній мадам потрібен статус. Кажуть, зараз модно старшим жінкам закохуватися в молодих хлопців. Хоча, яке це кохання?! Вибади. Все у людини є, лише молодого коханця бракує.

- Ми на море з Альбіною їдемо. Ти б пораділа за нас, мамо.

- От якби твоєю нареченою молода дівчина була, то й пораділа б…

Згодом Славко з Еммою таки одружилися. Без гостей і забави. Розписалися і вирушили у закордонну весільну подорож.

Син на хвильку по дорозі в своє нове життя заскочив до матері. Сказати, що їде.

- А твоя… м-м-м… дружина де?

- Альбіна в машині. Чекає мене.

- Чому ж не зайшла? Ми так і не познайомились, як годиться. Я навіть не привітала вас із одруженням. Ви ж не запросили…

- Пізніше, мамо, пізніше. Хіба ці вітання-бажання - головне в житті? Ну, все, я побіг…

Емма дивилася через вікно, як син сідає у розкішне авто. Машина рушила. А на Емму напав такий жаль…

Славко з Альбіною запросили Емму в гості у вихідний. Вона довго перебирала свій гардероб. Не знала, що одягнути. Дорогих брендових речей у неї не було. Хіба дещо із секонду. Як жартувала співробітниця, магазини секонд-хенду - найкрутіші бутики у місті.

Товариство Емми було для Альбіни нудним. Емма нічого не тямила в її бізнесі. В стилі життя. У них - різні інтереси… Альбіні час від часу телефонували чи то ділові партнери, чи знайомі. Вона відчувала полегшення, коли відповідала на дзвінки.

- Піду я, сину. Вдома треба дещо зробити. Бабусю з дідусем провідати. Ти, до речі, коли в них був?

- Роботи багато. Зберуся якось. Ходімо, мамо, на кухню. Я гостинці для тебе маю.

Коли Славко складав у торбинку продукти, до кухні зайшла Альбіна. Глянула. Вийшла. Покликала чоловіка.

- А що це за гуманітарну допомогу ти роздаєш? - запитала.

- Тобто?

- Усе в цьому світі має ціну, мій любий. Я розумію, що це твоя мама, але… Якби вона, наприклад, в будинку прибрала, поки наша хатня робітниця хворіє. Ми б їй віддячили… тими ж продуктами.

- Ти хотіла сказати - заплатили б.

- Хай буде так.

Емма почула цю розмову. Чи то Альбіна не вміла тихо розмовляти. Чи хотіла, аби все долетіло до вух свекрухи. Сахнулася від гостинців. Швиденько видякувалася. Більше до сина в гості не ходила. Та й не запрошували.

Часом забігав Славко. Розповідав, що все у нього гаразд. Довго в матері не затримувався. Емма здогадувалася: Альбіна ревнує свого молодого чоловіка.

…Дехто з її співробітників їздив за кордон в туристичні подорожі. Розповідали про тамтешні принади, шопінг, ціни… Емма зрозуміла: від сина обіцяної мандрівки не дочекається. І обіцяв він те все, коли хлопчиськом був. А тут ще й невгамовна сусідка почала діставати:

- Еммо, де будеш ювілей святкувати? Мусиш щось пристойне організувати. В тебе ж невістка крута. Бізнесменша. Пощастило Славкові. Певно, щось гарне тобі подарують.

От і вирішила Емма спрезентувати собі подорож. Хай люди вважають: це від сина.

Біля Емми в автобусі сиділа приємна дівчина. Марина. Їх і в готелі разом поселили. Це також була її перша коротка подорож за кордон. Марина скидалася на невгамовне дівчисько. Жваво на все реагувала. Це сусідство скрашувало Еммині невеселі думки.

У невеличкій крамничці Марина прицінювалася до шарфиків.

- Правда, гарні? - запитувала Емму. - Мені ось цей подобається. А вам?

- Я також люблю пастельні кольори.

- Куплю на подарунок.

- Для мами?

- Та ні, - хвилька смутку набігла на обличчя дівчини, - для своєї виховательки. Сирота я. А Марія Олександрівна… Ми її дуже любили. Вона була нам, як мама. І, знаєте, їй дуже шарфики подобаються. Якби не Марія Олександрівна, то, може й не було б роботи, яку люблю, і цієї гарної подорожі. Вона нас у спину штовхала, аби вчилися, в люди вибились. Я вам пізніше про неї розкажу…

…Мандрівка видалась цікавою. Екскурсії, трішки шопінгу… Завтра - додому. А сьогодні в Емми день народження. Але вона так і не дочекалася вітального слова від сина. Навіть есемески…

Нерідний син

 

Марта збиралася заміж за Матвія. Матвій - удівець. Із трирічним сином на руках. Марті радили: знайди собі нареченого без «прицепа». Навіщо тобі з чужою дитиною няньчитися?

Але в неї були причини, аби швидше залишити рідний дім. Удома вічні скандали. Характер у батька жорсткий. Все має бути так, як він скаже. Через це Марта в дівках засиділася. Крім того, Матвій заможний. А ще про батьків нареченого казали: живуть, як голуби. Степан завжди свою дружину Надійкою називає.

Матвій запитував Марту, чи любитиме вона його сина. Відповідала згодою, хоча відчувала: навряд, чи справді зможе полюбити хлопчика. Він їй так нагадував покійну Лесю, за якою багато парубків сохнули.

Марта з Лесею були однокласницями. І подругами. Леся в усьому була першою. І в навчанні, і співала гарно. І одягалася модно. А яку вроду мала! Марта була її тінню. Заздрила подрузі.

Марта була старшою дружкою на Лесиному з Матвієм весіллі. Подумки «приміряла» до себе нареченого найкращої подруги. Розуміла, що це гріховно. Але не могла змиритися, що комусь, дістається все найкраще, а їй крихти від життя. Леся і на лікарку вивчилася. І сина відомої у місті родини в чоловіки бере. І вже новий будинок молодятам батьки почали зводити.

А вона… А що вона? Закінчила курси швачки. Влаштувалася працювати в третьосортне ательє. Про кавалерів батько каже: пройдисвіти. Мати у сім’ї слова ніколи не мала…

…Вибір Матвія здивував багатьох. Чи кохав він Марту? Швидше, ні. Можливо, вирішив одружитися на ній тому, що була найкращою подругою покійної дружини. Завжди при зустрічі розпитувала про сина. І неодмінно додавала щось на кшталт:

- У Ромчика Лесині очі. І Лесина усмішка. Шкода, що так рано відійшла. Вона була такою неймовірною. Ми всі її любили. А я втратила майже рідну сестру.

Коли ж бачила Матвія з сином, так уже щебетала до малого…

Матвієві батьки не перечили синові, але й не були в захопленні від майбутньої невістки. Хоча, сподівалися, що Марта стане гарною матір’ю для їхнього внука. Але вона стала мачухою. Як із народних казок. Злою і недоброю.

…Ромчик відразу почав сторонитися нової батькової дружини. Недарма кажуть: діти все відчувають. А коли Матвій пояснював синові, що це наша мама, малий утікав.

Марта перед Матвієм сюсюкала до Ромчика. А коли чоловіка не було вдома, кричала. Її дратувало в малому все. Навіть його слухняність.

Якось Ромчик поскаржився батькові:

- Тьотя кричить на мене.

- Ну, що ти таке кажеш, сонечко? - зробила здивовані очі Марта. - Я лише пояснила тобі, що можна робити, а що ні.

- Він ще звикає до тебе, - сказав на те Матвій.

…Марта хотіла народити дитину, аби ще більше прив’язати Матвія до себе. Але минув рік, другий… Завагітніти не могла.

- Все добро твого чоловіка і його батьків малому дістанеться, якщо не народиш, - щоразу втовкмачувала Марті її мати і радила звернутися до ворожок.

- Мені лікарі набридли, а ще ворожок не вистачало. Шарлатани вони всі. Тільки грошей хочуть.

- А ти що, свої гроші платиш? Матвій і не муркне. Хіба він проти, аби у вас спільна дитина була?

Ворожки не допомогли. Ще й одна сказала, мовляв, між вами тінь якоїсь жінки стоїть. Марта потрактувала це по-своєму: Леся з того світу шкодить. І ще більше не злюбила Ромка.

- Гарний у вас син, - часто казали Марті.

- То не рідний, - відповідала.

Коли хлопець підріс, дідусі й бабусі цікавились у внука, як він ладить з Мартою. Ромко не хотів нічого розповідати. Гадав, зробить цим боляче батькові.

Ромко випадково підслухав телефонну розмову Марти:

- Ну, який він мені син?! Нерідний! Ще й на Леську схожий. Як дві краплі води. У школі її ненавиділа, хоча й начебто подругами були. І синочка її терпіти не можу. Але мушу. Заради Матвія. Живу гарно. Про таке можна тільки мріяти. А Ромко скоро школу закінчить, вступить куди-небудь і піде з дому. Не можу дочекатися, коли не буду щодня бачити копії покійної Леськи…

Ромко не дослухав розмову. Йому було гірко й образливо. Розповісти про все батькові? А повірить?

…Роман був студентом, коли Матвія звалив грип. Потім було ускладнення, а згодом чоловіка не стало.

Ще й року після смерті Матвія не минуло, як у кавалери до Марти почав набиватися Дмитро. Дружина його вигнала, бо ледачий і гуляка. Повернувся до батьківського дому. А там, крім батька-матері, сестра з сім’єю. Тож поселили Дмитра в літній кухні.

Дмитро працював електриком. Якось ремонтував щось у Мартиній оселі. Господарка чоловікові сподобалась. І вирішив підбити клинці до багатої вдови. Та була не проти.

Коли Роман приїхав на вихідні додому, мачуха заявила:

- Тут буде жити мій новий чоловік.

І хлопець не стримався. Виказав все. І про підслухану розмову, і про те, як Марта на нього кричала та ображала в дитинстві, а він мовчав, бо любив батька. Пригрозив усе розповісти дідусям й бабусям. Марта особливо побоювалася Матвієвих батьків.

- А хату не ви будували! Не ваша вона! І чужий дядько жити тут не буде! - випалив наостанок.

- Ненавиджу тебе! - зарепетувала у відповідь.

Дмитрове кохання до Марти закінчилося біля хвіртки, куди не впустив його Роман. А потім ще й Матвієві батьки провели з Дмитром бесіду. Чоловікові зайвих клопотів не треба було.

Марта ж потай почала продавати цінні речі з хати. Трохи грошей мала. Дещо виручить і купить собі або квартиру, або невеличкий будинок. Розуміла: якщо Роман після університету повернеться додому й працюватиме в їхньому місті, життя їй тут не буде.

Мартина афера розкрилася, коли свекруха побачила на доньці своєї знайомої прикрасу покійної Лесі. Це була ексклюзивна річ, замовлена на Лесин день народження. Виявилось, з хати багато чого зникло. Тоді Марті поставили умову: або забираєшся звідси з миром, або… На той час їй уже вистачало грошей, щоб придбати житло.

…Романа Матвійовича пацієнти поважали. У нього добре серце і золоті руки, казали про хірурга.

…Жінку привезли до лікарні у тяжкому стані. Потрібна була термінова операція. Вирішили викликати Романа Матвійовича. Пішов у відпустку, але ще не встиг поїхати з сім’єю на відпочинок.

Він упізнав Марту. Враз пригадалося дитинство, її кпини, підслухана давня телефонна розмова… Але він лікар. І емоції – не найкращий порадник. А операція буде складна.

Марта також його упізнала.

- Роман? - прошепотіла.

- Ви знаєте цю жінку? - поцікавилась молоденька медсестра.

- Це моя мама.

- Як? Її привезла швидка. Сказали, що вона самотня.

- Вона… була моєю мамою.

Медсестра нерозуміюче кліпала очима.

…Він так і не поїхав на відпочинок. Через Марту. Крім нього, у неї нікого не було.

- Ким вам доводиться Роман Матвійович? - поцікавилась у Марти одна з сусідок по палаті. - Так дбає про вас.

- Це мій син. Нерідний.

- Зате добрий і вдячний. А тут від рідних дітей не завжди допомоги й пошанівку дочекаєшся.

Жінки почали скаржитися на всіх і вся.

Марта відвернулася до стіни. Вдала, що спить.

- Я чула колись історію про Романа Матвійовича і його мачуху, - тихо мовила інша жінка. - Батько нашого лікаря вдівцем був. Одружився на ній. З бідосі витягнув. А вона, коли чоловік помер, обікрала будинок. Все винесла. А добра там було… Пасинка мало з хати не вигнала. Навіть хотіла продати господарку. Її, начебто, до суду викликали. Але відкупилася краденим.

«Не так! Все не так!» - безмовно кричала Марта.

До палати зайшов Роман.

- Ваша мама спить, – сказала жінка, яка розповідала сусідці про Марту.

Щойно за лікарем зачинилися двері, продовжила:

- Яка несправедливість! Такій, - кивнула у бік Марти, - славний син дістався. А ще я чула, що вона…

Марта тісніше зімкнула повіки. Але сон, як на зло, не йшов…

Це просилося до хати щастя...

Валентина зрідка отримувала від чоловіка скупі повідомлення: «Привіт! Здоровий. Працюю. Вітання усім. Цілую. Олександр». Інколи на великі свята чоловік приїжджав додому. Привозив гроші, подарунки. І знову квапився залишити рідні стіни.
Олександр кілька років мав статус заробітчанина. Попрацював не в одній чужій країні. А тепер – у Росії. Саме звідти Валентина отримала від чоловіка останнє послання, яке перекроїло її життя: «Привіт! Ти повинна мене зрозуміти. Я – тут. Ти – там. Синові буду допомагати. Додому не повернуся. Я зустрів іншу жінку. Не осуджуй».
Заціпеніння, сльози, біль… «Ти повинна мене зрозуміти… ти повинна…». А хто повинен зрозуміти її? Подруги радили йти до ворожки. Сусідка пропонувала їхати в Росію і з’ясувати стосунки.
- Я навчуся жити без нього, - відповідала.
З віддаленого району до лікарні потрапила родичка Валентини. Попросили, аби деколи навідувалася до неї. Бувало, сиділа біля недужої уночі. Сашко, син, удома був сам. Хоча малий, проте Валентина довіряла тепер єдиному чоловікові у її житті. Десятилітній хлопчина на диво спокійно зустрів материне повідомлення, що батько залишив їх.
- Мамо, у тебе є я, - сказав.
Як боляче було їй слухати ці дорослі слова!
Олександр обіцяних грошей для Сашка не висилав. Жити ставало сутужніше. Зарплати – як кіт наплакав. Черевики стали Сашкові замалі. І вони муляли Валентині душу. Скоро день народження сина. Маленький ювілей. Десять років. Хотілося б подарувати щось таке… Сашко заслуговує.
У пригоді стала порада родички. «Валю, буває, що у лікарні немає кому уночі з хворою посидіти. Робота, діти… Запитала б, може найняли б тебе за якусь плату». Спершу вагалася. Тоді подумала: «А чому б і ні?». Родичка й допомогла знайти приробіток. Нічна опіка знадобилася її сусідці по палаті.
- Добрий вечір, - привіталася до своєї підопічної. – Як ви себе почуваєте?
Вона у відповідь ледь помітно посміхнулася і тихенько сказала:
- Я – Тетяна, Таня. Не турбуйтеся. Відпочивайте. Я скоро нікого не буду турбувати.
- Не кажіть так. Ви ще дуже молода.
- Мені тридцять три. Вік Христа. Я його не переживу.
- Вам потрібно спати, Таню. Мені також тридцять третій. Все буде гаразд.
Майже два тижні Валентина чергувала ночами біля Тетяни. Вона відчувала симпатію і жаль до цієї чужої жінки. Здавалося, Тетяна соромиться своєї недуги. Нікого не хоче турбувати. Терпить. І розуміє, що час веде жорстокий відлік її життя, можливо, уже дням.
Тетяну виписали. Молода медсестра байдуже кинула Валентині: «Вдома вмирати легше. Ваше чергування закінчилося».
- Ви не могли б приходити до нас додому, щоб доглядати Таню? – запитав у Валентини чоловік хворої. – Я вам віддячу. Ми живемо лише удвох. Я так не зумію. Це все, що я можу зробити для Тані.
- Не знаю. У мене син. Він ще малий. І робота.
- Подумайте, будь ласка.
Валентині було шкода Тетяни, її чоловіка, Сашка, себе…
Близько місяця вона опікувалася Танею. Володимир Кирилович, чоловік, справді щедро оплатив працю.
Цієї останньої ночі Тані відпустило.
- Мені легше, легше… - шепотіла.
Валентина хотіла розбудити Володимира Кириловича.
- Не треба, - зупинила Таня.
Валентина задрімала. Їй приснилася Тетяна. У білому вбранні. Усміхнена. Щаслива. Але врапт почала віддалятися. І… розчинилася у повітрі.
- Таню, Таню! Ви мене чуєте?
Душа залишила змучене тіло молодої жінки. Чоловік стояв навколішки біля покійної. Валентина вийшла у прохолоду темної ночі…
Вона не змогла повернутися до свого підробітку.
… Весняного вечора Валентина поспішала додому. Швидше б до тепла. Чобітки геть промокли. Раптом всю її обдало крижаною водою. Не вистачило сили, щоб, як годиться, послати водія до біса. Просто заплакала. Її кривдник зупинився.
- Пробачте. Здається, я вас десь бачив. Коли в нашому місті будуть ліхтарі світити і залатають діри на дорогах?
Валентина упізнала Володимира Кириловича.
- Я – Валя. Пригадуєте?
- Я підвезу вас додому. Застудитесь.
Володимир Кирилович розпитував про роботу, про сина.
- Ми вже приїхали. Вибачте, але на чай вас запрошувати не буду. У мене син. Він…
- Він може не зрозуміти.
Через кілька днів біля під’їзду будинку Валентину зупинив знайомий чоловічий голос.
- Доброго вечора. Пізно повертаєтесь додому.
- Що ви тут робите, Володимире Кириловичу?
- Хотів би напроситися до вас на чай.
- У мене…
- У вас – син. Познайомте нас. Можливо, порозуміємось.
Сашкові гість сподобався. Вони говорили про машини, фільми, у яких багато стрілялок і ризикових хлопців.
- Ви прийдете ще до нас у гості? – запитав Сашко.
- Якщо твоя мама дозволить, - відповів Володимир Кирилович.
Обоє глянули на Валентину. А вона лише знизала плечима. Розуміла: у них різні статки, різний статус. А як згадає Олександра…
Володимир Кирилович став навідуватися до їх оселі. Більше спілкувався з гостем син. Валентині ж було ніяково, боязко…
- Мамо, тато до нас не повернеться.
- Я й не чекаю його.
- А ми з Володимиром Кириловичем усе обговорили.
- Що?
- Ти дуже не рішуча.
- Облиш…
- Ми любимо тебе. Я і Володимир Кирилович. Він сам тобі скаже. А я не дотримав слова. «Продав» Володимира Кириловича. Мамо, я нічого тобі не говорив. Добре?
Валентина стояла біля відчиненого вікна. Осінь цього року видалася теплою. Вечори були схожими на літні. Вона любила погідне осіннє небо. І трішки сумне, щемливе осіннє тепло. У двері подзвонили. Це просилося до хати її щастя…

Була любов. І був син

 

- Ви хотіли б доньку чи сина?
Молода лікарка, здавалося, дивилася Ларисі не в очі – в душу.
- Татусі хочуть синів. А нам, жінкам, важливо, аби діти здорові народжувалися.
- Сина… Я хочу сина. Любомира. Ні, вибачте…
Лариса не вийшла – вилетіла з кабінету. Медичка спантеличено дивилася їй услід.
«Не буде нікого. Перетерплю біль. Згрішу. Вже згрішила, - картала і заспокоювала себе водночас подумки Лариса. – А могли б батько й син мати одинакові імена. Ні!!! Коли дитина запитає, де батько, що відповім? Трагічно загинув? Повіявся у світи? Банальне, знайшла тебе в капусті? Господи, що за безглуздя в голову лізе…».
- Вислухай мене, це дуже серйозно, - завела мову під час короткої зустрічі з Любомиром.
- Давай, швидше, у мене часу обмаль.
- Послухай, я… ми…
- Лариско, якщо тобі приглянулась якась річ, кажи, скільки треба.
- Ні…
- Проблеми на роботі?
- Та ні, інше…
- У мене справді нагальні справи. Телефонуй. Ти ж знаєш, я для тебе…
- Добре, біжи.
Сама ж стояла, наче вкопана. Вона не могла нікому, крім Любомира, довірити свою таємницю. Бо їх кохання - крадене, недозволене, сховане від людей. У нього є дружина і двійко дітей. Дівчатка-близнючки. У неї міг би бути Любомир-старший і Любчик-молодший. А якщо це дівчинка? Була б Любомира або Люба, Любов… Ні, це хлопчик. Вона відчувала.
Любомир мріяв мати сина. Лариса бачила, якими очима він дивився на чужих Івасиків-Тарасиків.
Таки вирішила зізнатися. З хвилюванням набрала номер його телефону.
- Любомире, у нас буде дитина, - випалила без передмови. - Я ходила в поліклініку. Ти хотів би?..
Він мовчав. Вона чекала.
- Гадаю, ти знаєш, що робити. Увечері заскочу. Гроші – не проблема. Домовся з хорошим лікарем.
Вікна її оселі того вечора були темні. Не хотіла вмикати світла. Не хотіла бачити Любомира. Хай думає, що її немає вдома. Він приходив. Дзвонив у двері. Чекав. Ішов й знову повертався…
Вранці ноги самі понесли до поліклініки.
- Дитини не буде! – випалила, влетівши до кабінету.
- Що? У мене пацієнтка. Зачекайте, будь ласка, - лікарка знову глянула в Ларисину душу.
- Пані, тут черга, - донеслося з коридору.
- Вибачте, звісно, черга…
… Лариса випадково зустріла Любомира через кілька тижнів. Не давався чути.
- Я у відрядженні був. Замотався. Навіть зателефонувати не мав часу. Звиняй, - виправдовувався.
- Тоді, увечері, ти приходив?
- Не пригадую. Щось було важливе, здається. А так, поважного партнера зустрічав. Звалився раптово на голову. Не встиг тебе попередити.
Любомир обманював, гадаючи, що її справді у той вечір не було вдома.
- Жаль…
- Чого жаль?
- Дитини. Її не буде.
- Ти це зробила?
У його голосі Лариса вловила відчутне полегшення.
- Це був син. Любчик.
- Ні!!!
… Перехожі тихцем споглядали на респектабельного чоловіка, котрий безпомічно озирався і розтирав по обличчі сльози. І кривдника поруч не було. І на дивака начеб то не схожий...