Золота невісточка

- Чули, Ганна Тодоркова професоркою стала, - перемовлялися жінки біля сільської крамниці.

- Чи й далі буде Ярині допомагати? А, мо’ загордиться.

- Та наші деякі місцеві вчительки несуть себе так високо, що Ганні й не снилось. Ех, був би живий Степан…

…Ганнина і Степанова родини - сусіди. Через кілька хат живуть. Хлопець був старший за Ганну на три роки. Здавалося, він закохався в дівчину з пелюшок. Тодорко, батько, влітку виносив колиску в садок, коли дорослі працювали на городі, щоб було чути, як донька прокинеться. Степан часто прибігав до сусідів. Спершу з цікавості. Потім несміливо погойдував колиску, коли маленька починала пхинькати. А коли Ганнуся навчилася ходити, водив її за руку на подвір’ї, аби не впала.

Ярина, Степанова матір, жартувала:

- Вибавить Степанко мені з Василем золоту невісточку.

…Тодорко з Катериною натішитися не могли: розумниця-донька стала гордістю школи. У старших класах на вродливу дівчину задивлялися хлопці. Але Ганна була в науці. А Степан… Однокласниці сперечалися, мовляв, Ганна зі Степаном просто дружать по-сусідськи. Інші переконували: вони закохані. Не даремно Ярина називає дівчину «золотою невісткою».

Степан до науки так, як Ганна, не надавався. Зате був тямущим у господарських справах. Разом з батьком доглядав за вуликами, щось лагодив, майстрував.             

Після школи вивчився на водія, «щоб легше в армії було». Навіть встиг трошки в колгоспі на старому «газику» попрацювати. 

Коли хлопця забрали до армії, Ганна засумувала. Степан був для неї, мов старший брат. А, може, це кохання?

…Школу Ганна закінчила з медаллю. Вступила в університет на фізмат. Степан після армії вчився у райцентрі на техніка-механіка.

Він чекав вихідних, щоб побачитись з Ганною. Потай ревнував її до вигаданих залицяльників.

- Степане, - гукнула сина Ярина, - казав тато, що Ганна приїхала додому вечірнім автобусом. Віднеси сусідам слоїчок меду і молоко. В них корова запустилася. Де моя золота невісточка в місті бачить справжнє молоко? Воно там синє.

Степан червонів, коли чув про «золоту невісточку». І шпетив себе за те, що й досі не зізнався дівчині в коханні. От нині…

- Ганнусю, я кохаю тебе… давно…

- І я тебе, - відповіла дівчина. 

Вони заручилися восени. Забаву ж відклали на весну.

…Пізно увечері Степан їхав на велосипеді додому. Ніхто не бачив, що за машина збила хлопця. Село - при трасі. Машин їздить багато. До весілля залишалося майже два тижні…

Степана ховали у весільному костюмі. Поклали обручку. А ту, яку він мав би одягнути на палець нареченій, Ярина віддала Ганні. На пам’ять про сина.

Виплакавшись на похороні, вдома Ганна ридала над білою сукнею і вельоном. А в пуделку сиротиною лежала її весільна обручка…

Порятунком було навчання. Університет Ганна закінчила з відзнакою. Отримала скерування на гарну роботу. Лише кохання не могло достукатися до дівочого серця. Втрата довго млоїла…

Коли приїжджала додому, не оминала Ярининого з Василем обійстя. Привозила гостинці, вітала зі святами, разом з Яриною провідували Степанову могилу. Ярина й далі називала Ганну «золотою невісточкою». Дехто вважав жінку дивною. А загалом в селі до цього звикли.

Щоразу Ярина рихтувала Ганні торбинку з домашніми смаколиками. Клала слоїчок меду, «щоб застуда не причепилася». І, мов рідну дитину, благословляла в дорогу.                

Ганна вийшла заміж майже у тридцять. Народила хлопчика. Назвала Степанком. Тодорко з Катериною були не проти, щоб донька водила маленького до Ярини й часом залишала на годинку-другу. Як Ярина тішилася Ганниним сином! І як страшно ридала ночами!

Коли хлопчик підріс, кликав бабусями Катерину і Ярину. Сільське жіноцтво скрушно хитало головами: 

- Ти ба, чужа дитина Ярину шанобливо бабусею називає, а тут свій лобуряка тільки й знає: «Бабо, купіть. Бабо, дайте грошей». А як треба корову пасти чи щось допомогти, то його нема…

…Відійшов у засвіти Василь. Постаріла Ярина. Тодорко з Катериною також восьмий десяток розміняли. Степан став студентом. А Ганна - науковцем.

Ганнині батьки пишалися донькою і зятем. Обоє кар’єру зробили. Поважані на роботі. На конференції за кордон їздять. І внукові наука дається легко. А який Степанко слічний парубок!..     

…- Дай, Боже, здоров’я! - привіталася Ярина до жінок біля крамниці, які щойно пліткували про неї.

- Дай, Боже, і вам! Чули новину? Ганна професоркою стала.

Очі старенької засвітилися радістю:

- Знаю, знаю. Степанко телефонував. І сказав, що всі на вихідні приїдуть. А в мене мука закінчилася. Вареників хочу зварити. Внучок любить.  

- Бабо Ярино, може вам розсади треба? Он з машини продають.

- Золота моя невісточка обіцяла привезти. Вона щороку привозить…     

Спираючись на палицю, Ярина долала три сходи до крамниці.

У старших жінок зблиснули сльози. А Любка, яку свекруха роками терпіти не може, спередсердя кинула:  

- А моя гримза і при своїх, і при чужих мене «тево-во» називає…

Футбол, хокей, рибалка, мама…

Аліна не знала, що виходить заміж не за коханого Ростика, а за футбол, хокей, риболовлю і його маму.
Поки жили в Аліниних батьків, все було сяк-так. Демократична теща не посягала на психологічну територію зятя. Тесть товк гроші по закордонах. Зате Ростикова мати мало не щодня телефонувала, нарікаючи на існуючі та неіснуючі болячки і проблеми. Нагадувала, що Ростик - її улюблений син. Запитувала, чим годували, чи Аліна його пильнує і про інше в такому ж дусі.
Ростик часто на вихідні поспішав до райцентру, де мешкала його мати. Аліна до свекрухи їздила рідко. Треба було допомогти матері на дачі, бабці - в селі. Ще й кандидатську писала.
Якось не витримала і дорікнула свекрусі, мовляв, та зловживає синовою любов’ю.    
- От, коли помру, - відповіла свекруха, - тоді й буде мій син біля тебе скакати. Казала йому: рано про женячку думати. Міг би й щось достойніше знайти.
Аліну це добряче трафило, тому вирішила: надалі свекруха без її візитів обійдеться. В Ростика ж до дружини виникли претензії.     
- Мама хвора, а ти…
- Який діагноз?
- Маму все болить…
- Такої хвороби не знаю! Артістка!
Свекруху Аліна називала саме так: «Aртістка».   
Якось Ростик сказав:
- Аліно, мама хоче поговорити з тобою.
- Тема розмови?
До свекрухи так і не поїхала.
Невдовзі Алінині батьки купили доньці й зятеві квартиру. Тоді свекруха вже сама зачастила до них. Побачивши одного разу, що Ростик миє газову плиту, схопилася за серце й сказала все і трохи більше, що думає про Аліну, її льоки, нафарбовані варги, кінські підбори та батьків, які виховали «ось таке нездале».
- Фіфа! - закінчила «сповідь» свекруха.
Аліна сваритися не любила. Тому, як філолог, виклала своє «фе», так би мовити, з наукової точки:
- Ви знаєте, що про свекруху навіть анекдотів немає? Ось про тещу - скільки завгодно. А це тому, що теща із зятем може вжитися, а свекруха з невісткою - рідко. Про свекруху тільки пісні сумні складають… 
Чим довше Аліна жила з Ростиком, тим більше дивувалася: чи це той хлопчисько, за яким сохли всі її одногрупниці в університеті? Куди поділися його жарти? Бажання зустрітися з друзями? А кохання? Є воно, чи ні? І чи було взагалі?
Після роботи Ростик поспішав до телевізора. Футбол, хокей, футбол… Хай навіть світ валиться, поки триває гра, чоловіка від екрану не відірвати.
Коли ж улюблена команда програвала, для Ростика це було величезною особистою трагедією, від якої «рятувався» риболовлею. Разом із сусідом. Аліна в душі бажала довгого життя рибі, ракам і всім земноводним. А коли чоловік приносив додому якусь дрібноту, їй хотілося покликати котів зі своєї та з сусідніх вулиць і влаштувати їм рибний день.
Їхній первісток народився через шість років після одруження. Аліна плекала надію, що після народження дитини чоловік стане уважнішим і трохи забуде про футбол, хокей, риболовлю і маму. Якби ж то!
Тепер на футбол-хокей благовірний бігав до сусіда, аби можна було вболівати за гру в спокійній обстановці - заважав маленький Максимко. І якщо раніше у деякі вихідні, принаймні, у погану погоду, Ростик залишався вдома, то після народження малюка поспішав або до мами - «щось допомогти, бо її все болить», або на риболовлю - «зняти стрес», бо малий плаче, а це - дратує.
Врешті-решт, це вже дістало й демократичну Алінину матір, яка сказала зятеві в очі все, що думає.
- Не п’ю, коханок не заводжу, вашої Аліни не б’ю. Чого вам ще треба? А, може, правду моя мама каже, що Максим - не мій син? Навіть не подібний до нашої родини.
- Має щастя, що не подібний… А якщо твоїй матері, чи тобі щось не подобається, ніхто тебе тут не прив’язав. І запам’ятай: квартира - не твоя!
В суботу Ростик подався до своєї матері - скаржитися. А в неділю свекруха приїхала на «розбірки». Якраз до Аліни забігла подруга і кума Наталя.
- Що, вже мій син тобі не потрібний? - випалила з порога до Аліни. - Якби не Ростик, в дівках сиділа б. А тепер його з квартири хочеш вигнати? Чи вже коханця завела? І де ти на нашу голову взялося, недостойне таке?
- Тітко, не верещіть, дитину перелякаєте! - не стрималась Наталка.
- А ти хто така, аби мені вказувати, що маю робити? Дивись-но на неї, спідниця вище пупця, на вії вакси кільо наклала! Сорочку застібнула б на всі гудзики, а то!..
Наталка була не з тих, хто відступає:       
- Тітко, ви знаєте, що про вас пісню написали? «Як зимова завірюха, в мене лагідна свекруха... Де нога її ступає, чорти стежку замітають, а куди її не просять, як назло, чорти приносять…».
Аліна ледве стримувала сміх. Ростик стояв ні в тих, ні в сих. Свекруха традиційно почала охати:
- Сину, води! Вони мене доконають! Чого дивишся?! Збирай свої манатки! Я тобі нормальне щось знайду! А те… І оте… Ой, моє серце! - схопилася за правий бік.
- Мадам, серце з лівого боку, - іронічно мовила Наталка.
- Ой, вмираю! Сину, пішли! 
- Артістка! - кинула навздогін Аліна…

Нерівня

- Мамо! – радісно стрельнула очима Іванка, - Олег запропонував мені вийти за нього заміж!
- А його батьки про це знають? – не поділяла доньчиної радості Орися.
Іванка знизала плечима.
- Не поспішай…
Учора на побаченні Олег подарував Іванці тендітний золотий перстеник. Це була перша коштовна річ у її житті. Орися статків не мала. Звідки взятися багатству у звичайної сільської медсестри, котра сама виховує доньку? Люди говорили різне про Іванчиного батька. Але правди ніхто не знав. На практику після медучилища Орися їхала сама. А з практики повернулася з дитиною.
- Орися гарна дівчина, тому й звабив якийсь ловелас, - обговорювало новину село.
- Вона ж медичка, знала, що робити, аби не народжувати…
- Може, ще повернеться…
- Певно, має жінку, пройдисвіт…
Дівчинка росла розумною і вродливою. У селі були впевнені: має батькову вроду. Хоча, й Орисю природа красою не обділила.Мала Іванка гарний, дзвінкий голос. Село відразу зметикувало:
- Мабуть, Орися з артистом зналася. Хто з родини так гарно співав? Баба – ні, дідо – ні, батьки – також ні.
Село вирішило: Іванка повинна вчитися на артистку. Але вона обрала медицину. І коли вступила до інституту, село наче оса вжалила.
- Може, Іванчин батько професор, то й допоміг…
- Ким би не був, але гроші, певно, має…
- Вона ж вчилася добре…
- Ет, хто тепер на це дивиться. Треба «плечі» мати…
Не одна сільська сорока хотіла вивідати в Орисі хоча що-небудь. Але медичка лише усміхалася у відповідь.…
На Орисиному подвір’ї зчинився галас – прийшла з’ясовувати стосунки Олегова мати.
- Чуєш, шльондро, - кричала «порядна» сільська вчителька, - хай твоя знайда навіть не сміє підходити до мого сина. Ти хоч знаєш, хто її батько? Мій Олег з поважаного роду. І жінку візьме таку, щоб рівня йому була.
Орися мовчки слухала «гостю». У початкових класах Ярина Іванівна вчила Іванку. Хвалила малу за успіхи. А тепер…
- Хай обоє шукають інше щастя! – винесла ульматимум пані вчителька і гримнула за собою хвірткою.
Коли Іванка приїхала на вихідні додому, мати розповіла про все. Донька зняла з пальця перстеник і попросила повернути хлопцеві.…
Було далеко за північ, коли Орися закінчила розповідати Іванці про свою молодість. Уперше.
- Я й не здогадувалася, що Павло Андрійович – мій батько. Ви казали – далекий родич. Я вірила. Він цікавиться моїми справами. Допомагає. Про вас запитує. Його шанують. Павло Андрійович дуже гарний лікар і викладач. Мамо, він був одружений, коли ви зустрілися?
- Ні, звичайно.
- Чому ж?...
- Ти хочеш знати, чому я не вийшла за нього заміж? Злякалася. Сільська дівчина і син відомих батьків-медиків. Але це вже не має значення. Павло Андрійович цікавиться тобою, допомагає – і добре.…
Олег оминав Орисину хату. Жінка випадково зустріла його на вулиці.
- Зачекай. Маю дещо тобі віддати.
- Іванка мене не хоче бачити?
- А ти її?
Хлопець опустив очі…
Іванка зателефонувала з міста додому:
- Мамо, я хотіла б тебе познайомити з Володею. Ми приїдемо в суботу. Володя уже знайомий з моїм… з Павлом Андрійовичем. Він сказав, що Володя надійний хлопець.
Теплого весняного дня біля скромної оселі сільської медички загальмувало авто.
- Які ж вони гарні обоє! - милувалася крізь вікно Орися.
- Гарні ж! - заздрісно споглядала крадькома сусідка.
Звістка про Іванку і її нареченого облетіла село вмить. Врапт комусь припекло виміряти тиск, комусь - попросити «щось від голови»…
- Завжди забуваю запитати, як Олег? – поцікавилася Іванка.
- Навіщо він тобі? Володя такий славний хлопець.
- Просто цікаво.
- Його родині ніхто не міг вгодити. У кожній дівці ґандж шукали. А Олег тим часом з товаришами зачастив до сільської кнайпи. А потім запізнався з жінкою з сусідньої області. Кажуть, вона колись свою новонароджену дитину стратила. Не знаю, правда це, чи ні.
- А що ж його мати?
Орися лише махнула рукою.
У неділю Іванка з Володимиром зібралися відвідати хресну. Майже по сусідству й Олегова хата.
- Шльондро, йди з моїх очей! – лунало з подвір’я колишньої Іванчиної вчительки. Це свекруха «спілкувалася» з невісткою.
- Добрий день, Ярино Іванівно, - привіталася Іванка.
- Добрий… - наступне слово застрягло в горлі. – Ти?
На ганку з’явився той, у кого Іванка колись була закохана. Пом’ятий, неголений чоловік не був схожий на Олега.
- І як ти? – ледве витиснула з себе Ярина Іванівна, звертаючись до Іванки.
- Дякую, добре.
Іванка з Володею звернули до оселі хресної. А Ярина Іванівна неначе прикипіла до землі. На ганку чухав неголену потилицю Олег.
Наступного дня у медпункті було людно. І хворі, і здорові поспішали до Орисі. Приносили, як годиться, дві новини. Одну добру, іншу – погану.
Доброю новиною було те, що всім сподобався майбутній Орисин зять. Особливо постаралася хресна.
Героєм поганої новини був Олег.
- Чули, вчора Олег Яринин такий дебош влаштував, аж міліція в хаті була, - розповідали «пацієнти». – Чужих дітей Ярина вчила, а свій вар’ятом виріс. Усім дісталося: і матері, і тій... дружині… Олег дебоширив не спроста: Іванку побачив. Перебирала Ярина дівчатами, а тепер спокутує. Бо та її невістка...
«Кожен заслуговує на своє щастя», - подумки мовила Орися. А вголос запитала:
- Тиск міряти будемо?