Доля насміялася над ним…

Він упізнав Софію. Стільки часу минуло, а вона майже не змінилася. Тендітна, зі смаком одягнена. Така ж зачіска, як у молодості, – Софії завжди подобалося каре. Поруч молоденький хлопець у військовій формі. Схожий на неї. Син…

Кирило не наважився підійти до Софії. Йому нічого розповісти. Нічим похвалитись…

…Софія з Кирилом – односельці. І однокласники. Міцний, високий Кирило закохався у тендітне дівча. Шкодував, що живуть на різних вулицях – міг би йти до школи чи повертатися додому із Софійкою. Коли б завіяло дорогу, вона ступала би по його великих слідах, щоб не набрати снігу в чобітки. А ще розповідала б йому цікаві історії – дівчина любить читати. Їй навіть Олександра Максимівна, вчителька української мови і літератури, свої книги з дому приносила.

Софійку у школі любили. І шкодували. Її виховували дідусь із бабусею. Матір від запалення померла. Дівчинці тоді десять років було. Батько з ними не жив, відколи поїхав до міста гроші заробляти. Вродливий Степан завжди подобався жінкам. От і не встояв перед чарами міської пані. З Мартою, Софіїною матір’ю, розлучився.

Дуже сумувала Марта. Подейкували, лікуватися не хотіла, коли занедужала. Мовляв, нема життя без коханого Степанка.

Степан надсилав доньці аліменти. І обіцяв: коли Софія виросте, забере її до міста, аби там вступила на навчання.

Леся, Кирилова матір, працювала в аптеці. Гордій, батько, – в сільській раді. Мали родичів за кордоном. Дітей у тамтешніх свояків не було, тому не скупилися для родини в Україні. 

Кирилові батьки вирішили: син вивчиться, знайде роботу та осяде у райцентрі. Не хотіли відпускати одинака далеко, бо з ким на старість залишаться?

А хлопець не мислив життя без Софійки. І готовий був кинутися за нею на край світу…

Софійка гарно закінчила школу. Вступила до університету в обласному центрі й оселилася у батьковій квартирі. У Степана з новою дружиною дітей не було. Спершу Ніна фиркаоа до Софії. Але згодом пристрасті вгамувалися.

Кирило навчався у райцентрі в технікумі. На симпатичного хлопця задивлялися однокурсниці, а він чекав вихідних, коли приїде додому Софія. Подумки освідчувався їй у коханні. 

Кирилові батьки знали, що син «сохне» за Софією. Але не бачили її своєю невісткою. 

У райцентрі, по сусідству з Лесиною рідною сестрою жили Степанчуки. Заможні. Мали єдину доньку Світлану. Якось, побачивши Лесю, Світланин батько чи то жартома, чи всерйоз мовив:

– А моя донька сподобала вашого сина. Просила, аби розпитав у вашої сестри про нього.

– Та хіба в місті мало гарних хлопців?

– А хто їх, молодих, зрозуміє? Може, й справді колись сватами станемо.

Леся була б не проти…

Кирило ревнував Софію до всіх хлопців на світі. Там, в університеті… Які лише думки в голову не приходили?! А Софія щовихідних поспішала до бабусі з дідусем і до нього…

– Закінчуй зі своєю любов’ю, – якось сказала Кирилові матір.

– Ти про що, мамо?

– Я про Софію. У неї своє життя, в тебе – своє. Що вона має? Отримає диплом. Оце і все багатство.

– Я також планую після закінчення навчання працювати в обласному центрі. І ми з Софією…

– Що??? – перебила сина Леся. – Це вже ні! Забудь! І про область, і про Софію. Втовкмачую в твою голову: хто вона така? Сирота. Ну, допомагає батько. Але це тимчасово. Ми її на своєму горбі волокти не збираємось.

Кирило такою агресивною матері ще не бачив.

Згодом Леся почала розпускати селом негарні плітки про дівчину…

Кирилові батьки свого домоглися: сина з Софією розсварили.      

…Степанчукова донька була повна протилежність Софії: любила тусуватися в барах. Нерідко прогулювала пари в медичному коледжі і не вилетіла з навчання лише завдяки тому, що її батько товаришував із директором навчального закладу.

…Софії було боляче. Її зрадило перше і єдине кохання.

А Кирило згодом дорікатиме собі, що залишив Софію і з’язав своє життя зі Світланою…

…Софія вийшла заміж. У неї люблячий чоловік. Син. Вона робить кар’єру.

А життя Кирила спочатку нагадувало передпокій до пекла, а згодом перетворилося на пекло.

Світлана й після заміжжя «зависала» в барах. На Кирилові докори тесть із тещею відповідали:

– Молода наша дівчинка, вітер в голові свище. Це минеться…

Світлана забажала змінити районний центр на обласний. Мовляв, нудно тут, жодних перспектив. А там, може, в медичний університет вступить.

– Та ти ледве коледж закінчила, – іронічно мовив на те Кирило.

Проте її батьки ідею підтримали. І сватів переконали. У складчину купили квартиру в області. Знайомі допомогли з роботою. Та Світлану й далі вабило безтурботне життя.

Кирило хотів дітей. Може, хоча б це спам’ятало молоду жінку. Але Світлана категорично не бажала народжувати. Для неї – це зайвий клопіт.

Усе частіше поверталася додому напідпитку.

– Як тебе на роботі терплять? – запитував Кирило.   

– А я після роботи розслабляюсь.

– Скоро руки будуть тремтіти, що й укола не зробиш…

Вони розлучилися. Жили в одній квартирі. Він – у своїй кімнаті. Вона – у своїй. 

Не раз чув, як сусіди кидали услід:

– Кирило не п’є, а Свєтка… Як із такою жити під одним дахом? Добре, що хоча додому своїх «подруг» чи «друзів» не водить.

Йому було соромно. І він укотре пробував скерувати Світлану на шлях істинний. Вона ж огризалася:

– Ти мені хто? Чоловік? Ми розбіглися. Забув?

У вихідні Кирило їздив у село. Допомагав батькам. Про невістку ті не заводили мови. А він сумував. У селі спогади повертали в минуле. Дивно: скільки років живе в обласному центрі, а Софії так і не зустрів. Зате сусідка розповіла, що недавно Софія на могили рідних приїжджала. Така ж гарна, привітна. При посаді, а не загордилася…

…Його згуба йшла зі своїм сином. Він щось розповідав. Софія усміхалася. Вродливий. І йому дуже личить військова форма. А Софії личить її вічна зачіска. Її одяг. Її… Їй личить усе…     

Кирилові не хотілося повертатись додому. Бродив вулицями вечірнього міста. Шкодував і лаяв себе. У нього могла би бути гарна дружина. Син, а, може, донька. Чи двійко дітей. Він міг бути щасливим. Поспішати до сім’ї. Міг би…

Думки перервав телефонний дзвінок:

– Вашу дружину збила автівка. Вона була нетвереза і переходила дорогу поза межами…

– Вона не моя дружина. Ми з нею…

– Слухайте, потерпіла сказала, що ви її чоловік. Вона знаходиться в міській лікарні номер…

Слухавку поклали.

Кирило їхав до лікарні.

Доля нині насміялася над ним, що колись не послухав її…

 (Фото ілюстративне, з Інтернету).

Квиток додому

Після дзвінка від тітки Дарина збиралась додому. Це було поспішне, спонтанне бажання…    

Дарина – медсестра. Ще до війни поїхала за кордон на роботу. Не бачила іншого виходу…

…Колишня свекруха мало не за волосся волокла її на аборт. Така була воля цієї владної жінки. Не любила пихата Мар’яна Владиславівна невістку. Бо Дарина – «якась там» медсестра. Ще й сирота. Тітка виховала.

Мирослав, чоловік, Дарину кохав. А от захистити від матері не міг.

Коли Дарина завагітніла вдруге, просила чоловіка нічого не казати свекрусі. Але він проговорився.

Мар’яна Владиславівна щодня пиляла невістку. Дарина маля не виносила.

– Мама не винна, просто характер у неї складний, – казав чоловік.

Переконував: діти у них ще будуть. Та Дарина знала: більше завагітніти не зможе.   

Мирославові набридли вічні сварки вдома. Допізна затримувався в офісі. Був без настрою.

Свекруха мало не щодня штрикала Дарину, що син має престижну роботу, гарну платню.

– А твоїх копійок навіть на гарну косметику не вистачає. Хоча, ти й толком

користуватися нею не вмієш, – знущально насміхалася.

Дарина пішла б від чоловіка, але куди? У тітки сім’я. Мама не зізналася від кого дитину народила, тому про батька жодних відомостей. Материні батьки внучки не сприйняли і не прийняли. Молода жінка жила з малям у двоюрідної сестри Віри. А потім занедужала. Не врятували.

Віра оформила над маленькою опіку. Виростила. Вивчила.

Дарина могла би повернутися до тітки. Але й так була вдячна Вірі, що завдяки їй не потрапила до дитбудинку. Тож не хотіла турбувати.     

…Мирослав зробив Дарині «подарунок» на день народження. Поклав перед нею конверта з грошима й мовив:

– Я втомився. Ми живемо, наче чужі. І ті вічні скандали…

– У тебе є інша?

– Це тут ні до чого. Кажу тобі – втомився. Ми розлучимось. А ось частина грошей на квартиру. Решту або заробиш, або можеш узяти позику. І ще. Мама про ці гроші нічого не знає. Я їх заробив. Не відмовляйся. Я тобі не ворог. Просто життя у нас не склалося…

…Дарина розрахувалася з лікарні й поїхала за кордон заробляти «решту» на житло. Заробила. Купила помешкання. Але вирішила затриматися на заробітках ще деякий час.

Віра раділа за племінницю, що та давала собі раду. І сумувала, коли Дарина після відпустки знову збиралася на чужину.

– Я недавно однокласника твого зустріла, Максима, – завела розмову тітка під час Дарининої відпустки. – Дружина його померла. Двоє дітей на руках. Шкода чоловіка.

– Колись він мене на побачення запрошував, а я відмовлялась. Матері його боялася. Вона у нас математику викладала. Вимогливою була.

…Війна застала Дарину за кордоном. Було тривожно за тітку, за Славка, її сина, якого мобілізували на фронт. Підтримувала рідних матеріально. І шалено хотіла додому.

Навесні приїхала до рідного міста. Йшов другий рік війни.  

– Привіт, Дарино, – поруч з нею зупинився на вулиці військовий.

– Максим?!

– Відпустили трошки додому.

– Але ж ти міг не йти на війну. У тебе діти.

– Заради них воюю. Добровольцем пішов. Я не уявляю, що їх… що вони… Діти з батьками. А ти як, Дарино?

– Я також у відпустці.

– Тітка казала, що ти за кордоном. Маєш хвильку часу? Можемо випити кави.

Вони згадували школу, однокласників. Тему війни Максим оминав. Дарина зізналася, чому колись ігнорувала його запрошення на побачення.

– А я думав, що не подобаюсь тобі. Навіть не здогадувався, що матері моєї боялася.

– Надії Петрівни, Максиме, суворої вчительки математики.

– А тепер я військовий і одинокий батько з двома дітьми. Про побачення годі думати, – сумно пожартував.

– А ти спробуй. Запроси. 

Якось у магазині побачила Максима з дітьми. Хлопчик і дівчинка. Ігорчик і Наталочка. Старший братик і молодша сестричка. Вони обожнюють свого тата. І з цікавістю дивляться на незнайомку.

Максим розповів їм про тьотю Дарину, в яку колись був закоханий. Наталочка сором’язливо опустила очі. А Ігор по-дорослому запитав:

– Але ж ти любиш маму?

…Час минув швидко.

– Треба повертатися, – мовив Максим.

– Можна провести тебе? 

– Так, Дарино. Дякую.

…Його проводили діти і Надія Петрівна з чоловіком. Дарина підійшла трішки пізніше.

Пора… Теплі слова перед дорогою. Сльози. Побажання берегти себе і повернутися живим та здоровим.

– Я кохаю тебе, – прошепотів, обійнявши Дарину, Максим.

…Невдовзі й Дарина повернулася за кордон на роботу.

Вона часто згадувала Максимові слова. Може, сказав їх під впливом емоцій? Максим їй подобався. Але про стосунки не думала. У нього діти, які досі пам’ятають та люблять маму. І, зрештою, він на війні.

…Дарині зателефонувала тітка. Сказала, що у неї все гаразд. Славко також живий-здоровий. І, витримавши паузу, мовила:

– Я Максима бачила. Поранений був. Зараз на реабілітації. Видужає і повернеться на фронт.

– Довго ще буде на реабілітації?

– Не знаю. Не казав. І… він запитував про тебе…    

Дарина хотіла побачити Максима. Підтримати. Випросила на роботі декілька днів, аби поїхати в Україну, все пояснила. Її зрозуміли.

Квиток додому… Довгі кілометри дороги. В автобусі багато людей, але всі мовчазні. Кожен думає про своє…      

З кордону зателефонувала Максимові. Сказала, що скоро буде вдома.

– Тебе зустріти?

– Ні, я сама…  Дякую.

Не знала, їде назустріч своїй долі чи…

 (Фото з мережі Інтернет). 

Як таке забути?

– Хочу покаятись перед тобою, – прошепотіла Євдокія.

Лікарі сказали Наталці, що матері залишилося жити лічені дні. Можливо, марить. 

– Присядь і послухай, – наполягала жінка. – Я й так на той світ із гріхом відійду. Ти повинна знати правду…

…Наталка була вродливою. І після п’ятдесяти, у неї гарна постава. Час не відібрав краси. А от з особистим не поталанило. В усьому себе звинувачувала. Може, й долю через те віднадила… 

…На вулиці було спекотно. Ще весна, а начебто маківка літа. Наталка зайшла в кафе – тут смачні морозиво й кава. І завжди людно. Особливо у вихідні. А нині неділя.    

Як не дивно, маленький столик для двох був вільний. Купила холодний смаколик, присіла. Через декілька хвилин біля столика зупинився молодий чоловік із горнятком кави.

– Вільно лише біля вас? – запитав. – Дозволите?

– Так, будь ласка.

Цей день перевернув їхнє життя. Для Наталки він став фатальним. Для Вадима – виграшним…

Вадим завів з дівчиною розмову. Вона йому сподобалась. Симпатична, розумна. Незаміжня. Запропонував прогулятися містом. Погодилася.

– Ми ще зустрінемось? – запитав, коли Наталка сідала в тролейбус їхати додому.

– Можливо.

– У наступну неділю в кафе «Морозиво». 

Вона була згідна.

Їй також сподобався Вадим. Цікавий. Веселий. Без обручки. Якщо складуться стосунки, то нарешті матір перестане пиляти, що хлопця немає, а вже двадцять п’ятий рік пішов.

Вадим був щедрим на квіти та подарунки. Але не любив розповідати про свою родину та роботу.  

Запрошувала у вихідні додому, хотіла познайомити з матір’ю, – відмовлявся. Посилався на зайнятість, термінові справи.

Він не зізнавався їй у коханні. Нічого не обіцяв. Щоправда, якось запросив у Карпати. Для Наталки ці два дні були щасливими. Якби ж вона знала…

Невдовзі зрозуміла, що вагітна. Сказала Вадимові. Зрадів. Але ця радість була якоюсь дивною. Наталка цього не помітила.

– Мені народжувати? – запитала.

– Аякже!

– А… ми… ти одружишся?

– Повір, одинокою матір’ю не залишишся. І ще: я хотів би побачитися з твоєю мамою. Бо вже не зручно…

Наталку це втішило.

Розповіла про вагітність матері. І про те, що Вадим хоче познайомитися.

Гостина була приємною. У Євдокії про Вадима склалося гарне враження.

Коли збирався додому, шепнув Євдокії:

– Я хотів би з вами дещо обговорити. Тет-а-тет.

Наталка нічого не знала.

Після зустрічі у Євдокії з Вадимом була таємниця. Вона стосувалася Наталки і майбутньої дитини.

Якось Євдокія завела мову про закордонного родича. Мовляв, не бідний. Може, спадок дістанеться. До того Наталка про нього від матері нічого не чула.

– Та не хотіла я згадувати, – викручувалася Євдокія. – Аби твій батько нічого не знав.  

– Мамо, не такий тато поганий, як ти кажеш. І Люба Петрівна…  

– Люба Петрівна… Та вона…

В Євдокії характер був запальний. Чоловікові скандали влаштовувала. От і не витримав Славко. А доньку любив. Наталка з батьком спілкувалася. І з новою Славковою обраницею у неї склалися нормальні стосунки.

– Сподіваюся, закордонний свояк грошей підкине, – загадково мовила Євдокія.

– Ага, розщедриться.    

– Побачимо…

Залишалося два місяці до народження дитини. Вадим так і не запропонував Наталці руку і серце. Натомість сказав, що змушений їхати у тривале відрядження.

– А як же я… ми?

– Про вас подбає твоя мама, а потім… все буде гаразд. Ти лише не хвилюйся. Пильнуй маля.    

Народжувала Наталка важко, та ще й уночі. Коли прийшла до тями, біля неї сиділа матір.

– Де дитина? – прошепотіла.   

– Нема. Хлопчик помер.

Наталку здушили сльози болю та відчаю.

– Це не правда, – простогнала. – Мамо, скажи, що це не правда.   

– Ти повинна змиритися, – сказала Євдокія беземоційно.

Наталка в горі не звернула увагу на дивну материну поведінку.

– Як про це Вадимові сказати?

– Він знає. Приходив, коли ти спала.

– І що? Що він сказав?

– Засмутився і… пішов.

Наталка Вадима більше не бачила. Мов крізь землю провалився.

Зібрала сили, аби жити далі. Вийшла на роботу. 

Відтоді минув майже рік. Одного дня Євдокія повідомила, що закордонний родич заповів їй гроші. І вона їх отримала. Наталку це здивувало.

– І ти мовчала, мамо?

– Хіба тобі мало емоцій? Та й не вірила ти… А ось тепер ставлю перед фактом. Купимо тобі квартиру. Меблі. А гроші, які залишаться, на себе витратиш.

– Здалося б подякувати родичеві.

– Як? Не стало його. В роках уже був. Спадок після смерті отримала.

Для Наталки все це виглядало трохи фантастично. Але вона знала характер своєї матері, її любов до інтриг і замовчувати правду.

…Євдокія оглядала нове доньчине помешкання.

– Супер! Тепер ще б тобі гарного нареченого, а мені внуків.

Наталка матері не зізнавалася, що про заміжжя не думає. А якщо знову народить мертву дитину? От Вадим після цього відмовився від неї, навіть не поспівчував. Більше такого вона не витерпить.  

У Наталки були залицяльники. Але сумне минуле ставало на перешкоді стосункам. Так і залишилась сама…

…Зістарілась Євдокія. Занедужала. Лікарі не давали надії. І тепер вирішила розповісти доньці правду.

– Вадим був одружений, коли познайомився з тобою. Заможний. З непростої родини. Як і його дружина. Вони все мали, все могли. А дітей у них не було. Не могла його жінка народити. І коли він запросив тебе в Карпати… дуже хотів, аби ти завагітніла. Але ця дитина не мала бути твоя. Вона їхня.

– То… мій син… не помер?

– Ні. Його забрав Вадим. І ніякого спадку не було. Як і родича за кордоном. Це вони гроші дали – Вадим з дружиною.

– Мамо, як ти могла? Як??? Ти продала мого сина, свого внука! Обманула мене!  

– Я про тебе думала. Не хотіла, щоб ми жили в однокімнатній квартирі. Твій батько багату Любку відхопив, а з нею хату і в хаті. А я… а ми… Від зарплати – до зарплати капарали. Це тепер ти доробилася до посади. А тоді? Я думала, вийдеш заміж і ще народиш.

– Я боялася і заміжжя, і народжувати. Що ти наробила, мамо? Де тепер Вадим? Де мій син?

– Не воруши минулого. Двадцять п’ять років минуло. Не шукай їх. Вони виїхали за кордон. Назавжди. Це правда. Клянуся.

– Куди? В яку країну?

– Не знаю. Він не сказав. 

– Ти покарала мене, мамо. Злочин вчинила. Як мені з цим жити?

– Забудь…

– Як таке забути?!

– Ти вже нічого не зміниш. І старого пологового нема. І людей тих нема. А мені полегшало…

Через два дні Євдокії не стало…

Сніг замітав сліди тривожного дня...

 Горня гарячого чаю не могло зігріти руки. Цей холод йшов від стривоженої душі, від першого снігу за вікном. Від охололих батарей у квартирі: нема світла - нема тепла.

Олеся любила перший сніг, що випадав у листопаді. Він одягав у шапочки голівки високих будяків, що росли біля бабусиного городу в селі. Жовті листочки, які визирали з-під поки що тоненької снігової ковдри, скидалися на щемливу усмішку осені. Бабуся приносила з льоху ранети, які, здавалося, мали аромат першого снігу. Чи то сніг пахнув ранетами…

Вона любила перший сніг до нинішнього року - сполоханого війною. 

Настя, подруга радить: навчися подумки тікати від реальності туди, де було добре, затишно. Хоча б на декілька хвилин. Олеся пробувала. Поверталася в дитинство. Але там зараз також холодно. Бо спогади замість заспокоєння викликають сльози. Між колишнім і теперішнім - осиротіла сільська хатина без бабусі, дорослі клопоти, війна. І її кохання - недолюблене, недомовлене…

- Не тримайся Кирила, - радили батьки та друзі. - Складається враження, що він - останній чоловік на землі. Чи, може, причарував тебе? Хоча, Кирило на своїх сестрах зациклений... 

Її серце сперечалося з розумом. Олеся слухала серце. Бо кохала. Розуміла…

Кирило давно зустрічався з Олесею. Любив її. Але чекав, коли виростуть сестри. Він їм за матір і батька. Обіцяв піклуватися про молодших.

Щойно Кирило закінчив виш і влаштувався на роботу, не стало матері. Останнім часом хворіла. Лікарі не вельми обнадіювали. Він став опікуном для своїх сестер. Батько давно від них пішов. Навіть не знали, де і з ким він живе.   

Дівчата ревниво ставилися до Олесі. Чи то боялися, що коли брат одружиться, буде менше дбати про них. Чи не бажали, аби вона оселилася в їхній квартирі.

- Вони ще діти, - виправдовувався перед Олесею.

- Добре, Валі - тринадцять. Але Дарина старша, уже п’ятнадцять минуло. Повинна розуміти, що ти маєш право на особисте життя. Зрештою, батьки залишили мені двокімнатну квартиру. Можемо жити у ній.

- А сестри?! Я не залишу їх самих. Не хочу проблем із соціальними службами. З родиною. Ти ж розумієш.

Сестри закидали братові, мовляв, Олеся крутить ним, як хоче. Використовує його.

- Чому ти повинен допомагати її батькам на дачі? - злилася Дарина. - Краще б на вихідних до Карпат поїхали. Ти ж обіцяв.

- Якщо обіцяв, значить, поїдемо.

- І її візьмеш?

Олеся не раз пробувала подружитися чи хоча би порозумітися з дівчатами. Але намагання були марними.

...Дарина закінчила школу. Навчалася на дизайнера.

- Коли ти врешті зробиш пропозицію Олесі? - запитували друзі в Кирила. - Що ж у вас за любов така? Це, швидше, якесь випробування і для тебе, і для неї. 

- От Валя отримає атестат, стане повнолітньою... Я мушу дбати про сестер. Я мамі слово, дав коли вона помирала.

Олеся працювала в школі. З дітьми проблем не було. Чому ж із Кириловими сестрами не складаються стосунки? 

- Егоїстки вони. От і все пояснення, - казала Настя. - Вони й коли заміж вийдуть, не злізуть з братової шиї.

Навесні Олеся з Кирилом збиралися на могилу його матері. Кликала дівчат.

- А без нас не обійдешся? - зухвало запитала старша.

- Що нам там робити? - додала молодша.

- Прибрати. Квіти посіяти. Ваша мама чорнобривці любила.   

- Справді? А ти звідки знаєш?

- Кирило сказав. І, взагалі, ви б просто провідали мамину могилу. Так годиться.

...Дарина отримала диплом і одразу вийшла заміж. Батьки її обранця давно працювали за кордоном. Кликали до себе молодят. Не довго думавши, ті погодилися. 

- Пильнуй Валю, - давала Дарина настанови братові перед своїм від’їздом. - Коли вона закінчить училище, влаштується на роботу, тоді... Сподіваюся, до цього часу твоя Олеся знайде іншого.  

- Чому ти так? Що поганого тобі зробила Олеся?

- Правильна дуже. А я таких не люблю.

...Інколи Олесі здавалося, що вже зустрічається з Кирилом за звичкою. Та й, якщо чесно, залицяльників нема. У школі, де працює, переважно жіночий колектив. А чоловіки - хто старший, хто одружений.

Замість своїх дітей бавить Настиних. Подруга народила хлопчиків-близнюків. Малеча її любить. Усміхається, тягне рученята. Як у ці миті щемить її душа! Не Кирила звинувачує. Себе.

У неї був закоханий хлопець з історичного факультету. Вона ж нікого, крім Кирила, не бачила. А Мар’ян і в кафе запрошував, і квіти дарував. І діставав дефіцитні квитки на концерти. Від усього відмовлялась. Може, дарма. 

Недавно побачила Мар’яна. З дружиною і донечкою. Щасливі. Швидко подалася геть. Не хотіла, аби заговорив, запитав, як живе. Мала відповісти, що Кирило досі її бойфренд?          

...Валя закінчила медичне училище. Пішла працювати в поліклініку. Зустрічалася з хлопцем, у якого в місті не було власного житла. Винаймав квартиру. Тому почала натякати Кирилові, аби перебирався до Олесі. Але Валин обранець братові не подобався. Про себе Кирило нарік його альфонсом. Крім того, хлопець любив хильнути в компанії. Тому вступатися з дому Кирило не поспішав.

...Коли почалася війна, Валі зателефонувала сестра. Запропонувала їхати до неї.

- Я до Дарини їду, - сказала Кирилові.

- А робота?

- Розраховуюсь.

Кирило завіз сестру до кордону. Вдома було незвично порожньо й тихо.

Деякі чоловіки з його роботи пішли на війну. Зокрема, ті, що служили в армії, мали навички.

Невдовзі вирішив: піде на фронт добровольцем. В армії не служив, але того, що треба, навчиться. Сказав про це Олесі.

- Чекатимеш? - запитав.

Вона зітхнула. Чекання - її карма. Як і Кирило.  

...Навесні Олеся посіяла чорнобривці на могилі Кирилової матері. Восени прибрала засохлі стебла. 

Кирилові сестри жодного разу їй не зателефонували.

Кирило дзвонив, коли мав можливість. Олеся толком не знала, де він. Знала лише, що небезпечно всюди.

- Коли повернуся - розпишемось, - сказав під час недавньої розмови. - Вибач, що так неромантично роблю тобі пропозицію. Я кохаю тебе. Завжди кохав...

- Кириле, я...

Щось бухнуло. У телефоні запанувала тиша.

Олеся набрала Настин номер телефону:

- Кирило зробив мені пропозицію.

- У відпустку приїхав?

- Ні, дзвонив.

- А ти що... що відповіла?

- Нічого. Я не встигла. Там щось вибухнуло. Зв’язок обірвався. 

...У ліхтарів знову «вихідний».

Нарешті руки зігрілися від горнятка чаю. З’явилося світло. Скоро увімкнуть опалення.

Пізній вечір посвітлішав від першого снігу. Але в Олесі не було від цього радості. Холодно... Їй холодно. Кирилові холодно. Всім холодно.         

Чекала дзвінка з фронту. Наближалося до опівночі. Сніг замітав сліди тривожного воєнного дня...  

 

 

«А для матері - хлопчик…»

«Життя - це книга. У ній багато подій, людей, переживань, втрат і знахідок. А попереду - ще багато непрочитаних сторінок... Життя - це велика ріка, а ми - маленькі кораблики серед Вічної Води. Життя - це Сонце. Мрія. Дорога. Дар Божий... Пиши свою книгу цікаво, розфарбовуй добрими справами. Даруй сонце тим, хто вміє складати з його променів букети. Люби свою дорогу...»

Таке вітання Олександра колись надіслала коханому Юркові.

Сашка складала у великий конверт те, що писала. Мала таку звичку. Це були клаптики, вирвані із звичайного зошита, серветки з кафе... Це було давно... Конверт роками лежав у коробці. Папірці пожовкли. А Юрко... його не стало в житті Олександри.

Так банально все вийшло. Її щастя закотилось, немов крихітна намистинка, яку годі знайти.

Юрко любив слухати пісні у виконаня Джо Дассена. Особливо цю: «Якби не було тебе, то я б, напевно, теж не жив,

По далеких блукав би світах і безнадійно там тужив.

Якби не було тебе, я б видумав собі любов…».

Сашка вірила: Юрко без неї не жив би. Бо таке кохання, як у них, це щось неземне, фантастичне...

Вони побралися й прожили кілька щасливих роки в шлюбі. А потім у їхніх стосунках дала збій якась невидима деталька. Сашка це відчула.

- Що трапилось? - запитувала в коханого.

Він здивовано знизував плечима.

…Саша від щастя ніг під собою не чула. У неї радісна новина. Вона вагітна.

- Юрку, Юрчику! - вигукнула з порога. - У нас буде маленький або маленька. - Боже, яке щастя!

Юрко мовчки обійняв дружину.  

- Ти не радий?

- Чому ж, радий, - мовив наче чужим голосом.

- Юрку, ти, бува, не захворів?

- Голова болить.

Саша знайшла таблетки.

- Ось, візьми.

Вдав, що прийняв ліки. Насправді ж, викинув у сміття.         

Юрко виглядав розгубленим. Саша гадала: хвилюється, адже очікують первістка.

Невдовзі стало відомо: буде хлопчик.

- Коханий, у нас народиться син!

Юрко знову мовчки обійняв Сашу.

…Коли почалися перейми, чоловіка вдома не було. Телефон також не відповідав. Швидку викликала матір. Поїхала з донькою до лікарні.

Юрко стояв на лікарняних сходах із маленьким рожевим згортком. Поруч - молода незнайомка. Ймовірно, матір новонародженої. Були ще якісь люди.

Сашка пошепки вимовила чоловікове ім’я. Від фізичного та душевного болю, здавалося, втратила голос.

Чоловік її побачив. Віддав новонароджену молодій жінці. Підійшов до Саши.

- Я все поясню, - сказав. - Пізніше.

- Мені боляче, - видихнула. - Дуже боляче.

Сашина матір не розуміла, що діється. Що тут робить зять? Хто ця молода жінка? Чия дитина?

…Саша народила чудового хлопчика. З пологового її зустрічали батьки. Юрко не прийшов. Навіть не провідав породіллю.

Дорогою додому матір розповіла, що Юрко забрав із їхньої квартири свої речі.

- А записку для мене хоча залишив? - запитала Саша.

- Ні.

Сина назвала Дмитриком. Просила Юрка, аби хоча на хрестини прийшов. Обіцяв зайти пізніше. На розмову.

Навіть не глянув у ліжечко, де спав син.

- Щоб не звикати, - пояснив.

- Юрку, розкажи…

- Ліля зі мною працювала в банку. Її батько - третя людина в ієрархії установи. Він цінує мудрих людей. А для мене кар’єра багато вартує. Звернув на мене увагу. І Ліля… також звернула увагу. У нас з тобою все стало якось буденно. Ми давно знаємо одне одного. А тут… нові почуття й відчуття. Я зрозумів: ось воно, справжнє кохання. Згодом Ліля завагітніла. І ти також…

- І її батько не був проти ваших стосунків? Ти ж одружений. А вона, виходить, твоя коханка.

- Я пообіцяв, що буду з нею, коли народиться дитина. І слова дотримав.

- А наш син… Йому батька не треба?

- Я не відмовляюся від аліментів. Але ми розлучимось. Я більше не кохаю тебе, Сашо.

…Син був для Олександри цілим світом і всесвітом. Ним жила, дихала. Дмитрик ріс розумним, кмітливим. Її гордість. І гордість школи.

Вона розповіла синові правду про батька.

- Не засмучуйся, мамо, - сказав по-дорослому. - У тебе є я.  

…Навчаючись у виші, Дмитро підпрацьовував. Купував матері невеличкі подарунки зі своєї скромної платні. Олександра хвалилася перед співробітницями синовими презентами.

- Кожній матері такого б сина, - казали на роботі.

…Одного вихідного дня Дмитро прийшов додому з дівчиною. Тендітна білявка ледве сягала плеча свого рослого обранця.

- Моя Віра, - відрекомендував незнайомку матері.

У Віри була привітна усмішка, добрі очі і мелодійний голос. Навчалася в музичному училищі.            

Хотів зробити пропозицію коханій навесні. Дмитро був трохи романтиком. Та й день народження у Віри в травні. Не вийшло. Почалася війна. Дмитро вирішив: його місце разом з іншими захисниками своєї землі.

Разом із Вірою Олександра збирала Дмитра на фронт.

- Не плач, - втішала дівчину. - Ти ж - Віра. Тому маєш вірити: він повернеться. І ви будете разом. Будете щасливі.

А в самої серце рвалося на дрібненькі клаптики. І завмирало від страшних думок… 

…Роками не бачила колишнього чоловіка. І ось зустріла.  

- Як ти? - запитав Юра.

- Залишилася з котом. 

- А Дмитро?

- Воює. Твої де?

- За кордон поїхали. В перші дні війни. Ти на мене зла не тримай, Сашо. Як ти казала? Життя - це книга. У ній втрати, знахідки і що там ще?..

- Пам’ятаєш мої вітання?

- Ти гарно вміла це робити. А тепер саме час попросити пробачення, бо хто знає, що буде завтра. Чи будемо живі.

- Знаєш, Юрку, якби не було тебе, у мене не було б гарного сина. Це таке щастя - бути матір’ю такого хлопчика, як Дмитро.    

- Який же він хлопчик? Він - дорослий. Воїн.

- А для матері - хлопчик. Дмитро - міцний, високий. У військовій формі серйознішим виглядає, старшим.        

…Олександра перечитувала пожовклі клаптики з написаними фразами, вітаннями, старі листівки. А ще зберігала у тій коробці малесеньку шапочку, в якій хрестили Дмитра, сорочечку, повзунки.

Задзвонив телефон:

- Мамо…

- Синочку, як ти?

Запевнив, що все гаразд. Жартував. Обіцяв берегти себе.  

- Я люблю тебе, мамо.

- І я тебе, мій хлопчику.

Смеркало.

Олександра не вмикала світла. Тулила до серця дитячі лашки. І крізь сльози співала колискову, під яку засинав маленький Дмитрик: «Ой, ходить сон коло вікон, а дрімота - коло плота…».

Розбудила кота, що дрімав поруч. Він ластився і щось муркотів на своїй мові. Заспокоював, наче…