«Летіть, мамо, до Америки…»

- Ви летите до Чикаго? - запитував чоловік пасажирів у Львівському аеропорту. - Чи не допомогли б моїй мамі? Вона минулого року вже летіла до Америки, але хвилюється. У Варшаві треба пересідати на інший літак. Може розгубитися…

Отримавши згоду чужих людей наглянути за старенькою, син, не дочекавшись, коли почнуть проходити паспортний контроль, швиденько попрощався й залишив аеропорт. Мама дивилася йому вслід зі сльозами в очах…

…Баба Маруся вперше летіла в літаку у сімдесят п’ять. Боялася неймовірно. Надивилася у телевізорі всяких жахіть: то терористи літаки зривають, то через якісь неполадки падають...

- Але, що має бути, те буде, - філософськи зауважує. 

…Вона мала добротну хату, садок і шматок городу в селі, неподалік обласного центру. З покійним чоловіком тяжко працювали, аби господарку облаштувати і двох синів на ноги поставити. Молодший ріс хворобливим. То ж йому діставалося більше турботи і любові, ніж старшому. Дякувати Богу, переріс недуги. Обидва хлопці закінчили вузи. Одружилися. Старшому пощастило виграти «зелену карту» - вже давно виїхав до Америки.

Молодший живе і працює в обласному центрі. Пішов у зяті. Баба Маруся кликала сина з невісткою в село. Мовляв, до міста рукою подати. Тут велика хата, не те, що двокімнатна квартира для двох сімей. Невістка вперлася: в село нізащо.

Коли народилися внуки, жити «колгоспом» стало взагалі нестерпно. Теща з тестем дорікали зятеві, що він неспроможний заробити на квартиру. Наполягали аби їхав на заробітки. Старший брат висилав посилки, деколи й кілька доларів. Але батьків дружини це не влаштовувало.

Кожні канікули баба Маруся забирала внучку з внуком до села - подалі від скандалів. Ділилася з сином городиною. Якусь копійку з пенсії віддавала. Але це не рятувало ситуації.

Якось син заявив:

- Якщо не вирішимо щось із житлом - подам на розлучення. Хоча… Може б, мамо, ви продали господарку. Земля тут коштує дорого. Ми купили б квартиру в місті. Ви перебралися б до нас.

Баба Маруся продавати хату не хотіла. Звикла жити в селі. Мала гарних сусідів. До церкви недалеко. Радилася з родичами. Ті відмовляли: аби потім не шкодувала. Старший син також не був у захопленні від цієї затії. Пробував поговорити з молодшим братом. Але той нарікав на всіх і вся. І дорікав: тобі в Америці жити добре, не те, що тут…

Урешті-решт таки господарку продали. Гроші отримали пристойні. Молодший син підшукав квартиру. При цьому заявив, що з братом ділитися вирученими коштами не обов’язково. Він має помешкання. І американська зарплата - не українська.

Баба Маруся послухала: жодного гроша старшому не дала. Купили в місті квартиру. Їй виділили найменшу кімнату. Влітку любила сидіти на лавці, що неподалік під’їзду. А в холодні зимові дні споглядала на світ з висоти шостого поверху. Внуки підростали. У них свої інтереси. Син з невісткою на роботі. Сусіди також. Часом цілими днями не було з ким словом перекинутися. 

Баба Маруся любила куховарити. То ж у новому помешканні взялася до кухні. Та й не звикла сидіти, склавши руки. Але невістка дивилася косо. Їй не подобалося, що свекруха з самого ранку тарабанить кастрюлями. І вважала: на одній кухні не місце двом господиням.

- Мамо, без вас обійдемось, - пояснив син. - Тут техніка всяка. Ви у тому не тямите. Ще зламаєте щось.

Баба Маруся нудилася. Почала шкодувати, що продала хату. І коли їхала на свята до родичів у село, почувалася на сьомому небі від щастя.

Сон до баби Марусі, бувало, не йшов, вмикала світло, щось читала або тихенько дивилася телевізора. Це також невістці було не до вподоби. Мовляв, за електрику гроші треба платити. А якось випалила чоловікові:

- У твоєї мами є ще один син. Може, пора і його навідати?  

Баба Маруся це почула. Аж занедужала від образи. Тим часом невістка продовжувала «пиляти» молодшого сина. Той «здався», і без зайвої церемонії попросив брата взяти маму на деякий час до Америки. Невдовзі зі Штатів надійшло запрошення. Баба Маруся без проблем отримала візу. Старший син купив квитка на літак. Вона летіла на п’ять місяців за океан. Внуки заздрили, син з невісткою раділи, а родичі хитали головами: казали ж не продавати хату…

Ні старший син, ні його дружина навіть не натякнули, що мама обділила їх грішми за продану господарку. Внучки показували місто, - від височезних будівель аж дух перехоплювало. Благо, у сина звичайний одноповерховий будинок із клаптиком землі, який називають садком. Це був рай, порівняно з шостим поверхом. Крім того, бабу Марусю допустили до кухні. І її борщі-вареники-голубці належно оцінили.  

Коли настав час повертатися додому, розридалася. Просила вибачення у старшого сина, що вчинила неправильно: не треба було слухати молодшого.

- Мамо, будете мати здоров’я, ще прилетите до нас, - заспокоював той.

Поки баби Марусі не було, в її кімнаті поселився внук. Тепер хлопець нехотя збирав свої речі. А невістка, між іншим, кинула:

- Треба було стягнутися на чотири кімнати. Що таке три кімнатки для двох сімей, тим паче, коли діти дорослі?

Баба Маруся зрозуміла: їй тут ніколи не будуть раді. І готові якнайшвидше спекатися. Але куди?!

Якось син сказав:

- Вам відкрили багаторазову візу, то ж можете літати до Америки щороку. Ми вирішили: шість місяців будете жити тут, а шість - там.

- Хто так вирішив?

- Ну, ми тут подумали… Треба буде сказати братові, щоб вам квиток купив. 

- То з ним ви не радилися? - перепитала.

Син із невісткою у відповідь здвигнули плечима…

…І ось вже вдруге баба Маруся летить до Америки. Хвилюється. Дивиться, чи не забула «Валідол». Часом біля серця тисне. Дістає з кишені м’ятні цукерки. Вони, каже, для неї - заспокійливе.

…Літак відірвався від землі. Баба Маруся перехрестилася. З очей потекли сльози.

- У пані все в порядку? - запитав ламаною українською молодий поляк, який сидів по-сусідству.

- Все добре. Дякую.

Усміхнулася. Літак набирав висоту…

Три вузлики для синів

Тепер дорогою ходить вітер і баба Мотря. Вітрові легко. А бабі Мотрі тяжко. Уже восьмий десяток іде. Баба Мотря сумно жартує: «До храму йти з горбка завиграшки. А повертатись назад - наче долю вдовину під гору котити».
Хата баби Мотрі стоїть на горбку. «Завиграшки» - це коли старенька зупиняється передихнути кілька разів. А «долю вдовину під гору котити» - це зупинятися через кілька кроків. Постояти, спершись на паличку. Прикласти руку до чола і оглянути небо. Зітхнути…
Старенька залишилася на горбку без сусідів. Одна пустка - зліва, друга - справа. Село старіє, сивіє, відходить під сумні церковні дзвони в інші світи…
Бабу Мотрю останнім часом називали одинокою, хоча народила й виховала трьох синів. Тяжко працювала з покійним чоловіком Семеном, аби одягнути-взути хлопців і щоб «закінчили школи, аби легше заробляли на шматок хліба».
Але до науки старший і середній сини не надавалися. Після армії старший, Володимир, подався працювати на далеку російську Північ. Там і осів. Лише кілька разів приїжджав додому. А невістку й онуків бачила Мотря лише на фотокартках.
Покійний Семен якось добряче поскандалив із сином, мовляв, його дружина не поважає родини. 
- Ми для неї чужі, нелюбі. Чи, може, ти соромишся її привезти на наше сільське обійстя? Хіба ми не заслужили з внуками побавитися?
Мотря чоловіка вгамовувала, а він у гніві вигукнув:
- І ти можеш голови не показувати! 
Володимир образився. Відтоді не приїжджає. Навіть на батьковий похорон не з’явився.               
Слідом за Володимиром вирушив у далекі холодні краї середній син Іван. У селі його називали непутящим. Першим у класі почав курити. Першим спробував спиртне, ще й однокласників «причастив», що одному зле стало. Іван був головним болем учителів. А коли кілька разів віддубасив Кольку-відмінника, то став ще й головним болем дільничного. Кольчині батьки ходили у начальстві, тому дільничний мусив «реагувати належним чином».
…Від Івана прийшло кілька листів. Щоразу - інша адреса. Нарікав на Володимира, що той не хоче влаштувати на «блатну» роботу й виставив за поріг.
Невдовзі Іван перестав писати. Мотря бідкалася, просила у листах старшого сина довідатися, де брат, що з ним. Володимир відповів, що нічого не знає. Так і не дався чути Іван…
Батьківською надією був молодший Антон. Гарно вчився. Був слухняним. Допомагав на господарці. Після закінчення школи вступив до технікуму, потім - до інституту.
Коли був студентом-третьокурсником - помер батько. Перед смертю Семен просив сина не забувати матір, як це вчинили старші брати.
- Пообіцяй, що будеш допомагати матері, не відцураєшся.
- Обіцяю, тату, - мовив син. А Мотря при цих словах чомусь важко зітхнула. 
…Щадила кожну копійку. Молодиці поспішали до сільського магазину, коли завозили сякий-такий крам.
- Мотруню, - гукала сусідка, - кажуть, теплі хустини в крамниці «викинули». Ходімте-но.
- Та хіба я хустку жадна? І роботи купа.
Мотря не проти купити нову теплу хустину, бо та, що має, давня, полиняла. Але мусить берегти гроші для Антона. Він у місті повинен вдягатися «по-модньому».
…Скерували Антона на роботу після інституту у південне місто на великий завод. Ніхто не сумнівався, що Антон зробить чудову кар’єру. Його інженерні ідеї викликали захоплення й похвалу у викладачів.
- Сину, хіба не було ближче роботи? - запитувала Мотря. - Чому тебе так далеко відправляють?
- Не хвилюйтеся, мамо, я буду приїждати.
Під час однієї з відпусток Антон розповів матері про кохану дівчину Аліну.
- Наступного року хочемо одружитися.
- Добре, сину. Треба думати, де будемо шалаша ставити. В садку, напевно.
- Мамо, не треба шалаша. Ми святкуватимемо в ресторані. Батьки Аліни… вони багаті. Вона - єдина донька. Вони вирішили…
- Як же наша родина буде діставатися так далеко? І хто поїде?
- Це не буде велика забава. Там будуть найближчі… тобто, з роботи, Алінині батьки, ще хтось… А потім ми приїдемо з Аліною до вас. 
- То мене на весілля не запрошуєш, сину?
- Мамо, це далеко. Ви нікуди, далі райцентру, не їздили. 
- Хай буде по-твоєму, - видихнула Мотря.
Уночі не могла заснути. Боліла розмова з Антоном. «Певно, син соромиться мене, простої сільської жінки. І роду нашого», - думала. Подумки розповіла про свої жалі покійному Семенові. Більше нікому. Навіть родичам. Не хотіла, аби село в зубах носило.  
«Хто ж тебе, синочку, благословляти буде?» - запитувала, дивлячись на Антонів портрет.
…Антон з Аліною приїхали через кілька місяців після весілля. Мотря покликала у неділю родину, синових хресних.
- Чому ж ви, Мотре, на весілля не їздили? - запитували гості.
- Та куди я так далеко? І на кого господарку залишила б? Основне, аби діти в  щасті та злагоді жили.
Родичі щось розпитували Аліну. Вона відповідала, переважно, коротко: «так», «ні». Потім залишила гостей, мовляв, голова розболілася.
Увечері Мотря випадково підслухала розмову невістки з сином.
- Антоне, я не хочу бути тут цілий тиждень. Давай поїдемо швидше.
- Що ж я мамі скажу, Алінко? І хіба в селі так погано? Свіже молоко, городина, повітря.
- Мені не цікаво. Люди якісь примітивні. Простота… Не хочу більше сюди приїжджати.
- Але ж моя мама…
- Сам поїдеш.
Вранці, коли поблизу не було невістки, Мотря сказала Антонові:
- Сину, якщо хочете їхати швидше - я не бороню.
- Ви все чули вчора?
- Так сталося, - відповіла винувато-сумно.
…Аліна більше не приїжджала до свекрухи. Антон - вряди-годи. Він вибився у немалі начальники. Зрідка присилав короткі листи, мовляв, багато роботи, а часу - обмаль. Колись навідаюсь…
На синові гостини Мотря чекала по два-три роки. Він приїжджав на кілька днів. Деколи повертався раніше через термінові справи. Ніколи не цікавився, чи потрібна матері якась допомога. А Мотря нічого не просила. Вона хотіла розповісти синові, як тяжко було взимку ходити до крамниці за хлібом, добре, що родина виручала. І про те, як відгрипувала. Дай, Боже, здоров’я сільській медичці - мало не щодня навідувалася, ліки купувала. І про хвіртку, що на одному завісі вісить. І про… Але не розказала нічого.
…Згодом Мотря зовсім підупала. У листі до сина вперше поскаржилася на здоров’я і старість. Просила приїхати. Не дочекалася…
Серед речей, приготовлених на смерть, лежали три вузлики для синів. У кожному - однакова невеличка сума грошей. І три образки - святих Володимира, Івана, Антонія. Родина не знала, що робити з Мотриними дарами.
- Отче, - звернувся хтось до сільського священника. - Може, ви щось порадите.
Отець тяжко замислився…