Хлопчик із сивинами на скронях

Коли стих вітер, здалося, наче вечір накинув на її плечі невидимий шалик. Поспішала додому. Хотілося плакати. Хоча, знала: легше не стане. Сльози не повернуть втрату людини, яка зігріла її світ щедрим, стиглим теплом.

...Про себе називала його хлопчиком із сивинами на скронях. Між ними були дивні стосунки, велика різниця у віці й жодного інтиму.

- Зараз почуття «плутонічні», а у вас платонічні, - жартувала подруга Віка. - Як у романах.  

- Левко до мене, наче до доньки ставиться. А якщо й має якісь інші почуття, то мовчить.

...Олеся хотіла стати журналісткою або письменницею. Так загадала собі в школі. Твори гарно писала. І вірші. Але вступила на факультет іноземних мов. Батько настояв.

Після закінчення вишу влаштувалася в агенцію перекладачем. Там і познайомилася з Володимиром. Прийшов робити переклад документів. Можливо, стосунки з ним не витанцювалися б, якби... Якби не втратила батька. Хворів. І одного ранку не прокинувся...

Тепер біля маминої могили була й татова. Батько виховував Олесю з п’ятнадцяти років. Ріднішої душі в неї не було. Тому й погодилася на пропозицію Володимира вийти за нього заміж.

Свекри сприйняли Олесю холодно. Через те, що хотіли багату наречену. Бо самі не бідні. Закордонну родину мають. А в Олесі лише квартира неподалік центру міста. І порожній гараж. Автівку продали, бо татові на ліки треба було. А ще майбутня невістка не хотіла весілля.

Володимир виявився ревнивим і скупим. Звітував матері, що купили, скільки потратили. Свекруха дорікала Олесі, що та фітькає гроші й ні до чого не навчена.

Коли Олеся затримувалася на роботі, вдома очікував скандал. А після цього Володимир демонстративно телефонував матері й напрошувався на вечерю.

Якось почула пораду свекрухи синові:

- Поки дітей нема, забирайся від неї. Толку з того, що на роботі допізна пропадає. В сімейному бюджеті цього не видно. Якби ми не допомагали...

Олеся сама завела мову про розлучення. Володимир не впирався. А кількома днями пізніше дізналася, що вагітна. Сказала Володимирові. Той зірвався на крик, мовляв, не вірю, що це моя дитина. Недаремно розлучитися захотіла. А тепер, коли коханцеві стала непотрібна, зізналася у своєму гріху.

- Який коханець?! Про що ти?

- Той, з яким на роботі затримуєшся. І не смій нікому казати, що це моя дитина. Не треба мені чужого сорому.

Їх розлучили швидко. Олеся почувалася зрадженою і самотньою. Лише подрузі Вікторії могла поплакатися.

- Що мені робити? - запитала.

- Народжувати.

- Володимир відрікся від дитини.

- А ти, коли народиш, тест зроби. Доведи йому. І не впадай у депресію. Це не те, що тобі зараз потрібно.

- Можна впасти в депресію, а можна впасти з...

...Олеся стояла посеред мосту. Вона все обміркувала. Попросила вибачення в ненародженої дитини. Було лячно. Розуміла, що зважилася на великий гріх. Але жити так далі не може і не хоче. 

Звечоріло. Похолодало. На мості не було людей. Тільки якийсь чоловік пройшов мимо неї. Пора. Збиралася ступити у вічність, та раптом хтось з усієї сили шарпнув її за руку. Отямившись, побачила обличчя незнайомця і зорі...

- Дівчино, що ви задумали? А якби я не обернувся? Не встиг?

- Навіщо ви мене зупинили? - запитала й розридалася. 

- Плачте. Скільки стачить духу. Я відведу вас додому.

...У її рятівника Левка Петровича - своя невтішна історія. Тепер він заможний і поважний. А колись, в часи тотального дефіциту та безробіття, доводилось добряче крутитися, аби сім’ю прогодувати. Щойно почали їздити на заробітки, подалася за кордон дружина. Леся гарною була. Запізналася з іноземцем. З Левком розлучилася, там вийшла заміж. Забрала доньку. Людочка ще малою була. Він дозволив вивезти дитину. Тепер кається. Люда від нього відвикла. У неї інший батько і молодший брат. Вона любить свою нову родину. Про Левка згадує зрідка. Торік Леся приїжджала в гості до своїх батьків. А в Люди не знайшлося часу. Левко сам поїхав би до доньки, але колишня дружина проти. Мовляв, захоче Люда, сама дасться чути.   

Вдруге не одружився. Багато працює. Любить гуляти вечірнім містом. Так швидше минає час...

Левко Петрович привіз Олесю додому.

- Розповідайте, що у вас трапилось...

Він урятував їй життя. Ні, двоє життів. І тепер...

Левко Петрович не афішував своїх стосунків з Олесею. Та й стосунками це не можна було назвати. Допомагав матеріально. У вихідні запрошував куди-небудь поїхати. Любив маленьку Анютку. Жартував, що молодіє біля гарних дівчат...

- Ти кохаєш його? - запитувала Віка.

- Він мені в батьки годиться.

- А мені, здається, любить тебе.

- Ніколи не казав про це.

- Ти чула, що твій Володька одружився й виїхав з країни?

- Не чула. І який він мій?

Левка Петровича Олесині сусіди сприймали за родича. А от на його роботі пліткували, мовляв шеф завів молоду коханку. Й гадали: дитина його чи ні?

Олеся ніколи не була у Левка вдома. Знала, де його будинок. Проте у гості не запрошував. А ще завжди кликала Левка на «ви».

...Левкова донька народила первістка. Леся зателефонувала й повідомила.

- Я хочу побачити внука. Буду збиратися в дорогу.

- Ні! Левку, вкотре повторюю: якщо Люда захоче, то... Я тобі їхнє фото вишлю.

- Чому ти налаштовуєш доньку проти мене?  Я хотів би подарунки купити. Я...   

- Нам нічого не треба, - перебила Леся. - А от заповіт залиши. Дійшли чутки, що молоду пасію завів. Дитина часом не від тебе? Як кажуть, сивина в голову... Такі ви, чоловіки. Зрадливі й непевні. На все начхати. Ах, це ж модно з молодими дівками водитися...

- Ти мене остаточно переконала, як із майном вчинити.

Леся цього не почула - поклала слухавку.

...Левка не стало раптово. Серце прихопило. Ні доньки, ні внука так і не побачив.

Олеся нічого не знала. Чекала його дзвінка. Натомість, її потурбував незнайомець. Представився нотаріусом. Повідомив сумну новину й про те, що Левко заповів їй гроші.

- Там доволі солідна сума. Нам потрібно зустрітися...

...Олеся часто навідувала Левкову могилу. А невдовзі після його смерті побачила там двох жінок. Зробила вигляд, що прийшла до сусідньої могили.

- Я не знала, що він майже весь бізнес продав, - нарікала старша. - А гроші, певно, на ту дівулю пустив. Добре, хоча квартиру й дачу не протринькав. Думала, всього більше дістанеться. Що за батько в тебе?!

- Нічого, нерухомість продамо. За все це можна гарні гроші виручити. І машина недешева... Може, пам’ятник на могилу поставити?

- Навіть не збираюся тратитися... 

Олеся здогадалася: це - колишня Левкова дружина і його донька.   

...Олеся замовила пам’ятник. Посадила квіти.

- Це дуже мало, що я можу для вас зробити, - мовила, дивлячись на Левкове надмогильне фото. - А ви для мене стільки добра зробили. Анютка сумує за вами...

...Рядки вірша прийшли мимохіть.

Хлопчику з сивинами на скронях,

Ти молодший за себе на тисячу літ.

Добрим серцем і добрим словом

Ти зігрів мій холодний, незатишний світ...

Я свій гріх сполоскала у чистих джерелах,

Не ступила у безвість буття...

Ти в галактиках зараз далеких,

Без тебе в душі пустота... 

Вона перше у вірші назвала Левка на «ти»...

Сльоза ненародженого ангела

- А ти дала би їй шістдесят?

- Звісно, ні.

- В добрі купається, тому й виглядає гарно. Глянь, яка постава.

- Певно, зі спа салонів не вилазить.

- А костюм який стильний! Від дизайнера.

- Її одна картина коштує, як моїх не знаю скільки зарплат...

Журналістки пліткували про Елеонору. Модну художницю. Елегантну та загадкову жінку. А ще їй личила сивина. Є жінки, які її ніколи не зафарбовують. Сивина додавала Елеонорі не років - шарму.

Елеонора не любила давати інтерв’ю. Не тусувалася з місцевим бомондом. Багато працювала. Мандрувала. Жила сама.

...У цьому місті з’явилася тридцять років тому. Стала примітною. Завдяки своїй творчості. А ще була модницею. Носила одяг лише пастельних кольорів. Любила шалики і прикраси. Вишукані парфуми. У її погляді завжди був невловимий тихий смуток. А в душі... Туди дорога закрита...

- Що ви можете розказати про себе? - поставила Елеонорі наївне запитання молода журналістка під час відкриття першої виставки.

Елеонора почувалася незручно перед журналісткою, яка була майже її ровесницею. Вона, здавалося, знала відповіді на всі запитання. А на це - ні.

Інстинктивно торкнулася лівої руки. Обтягнула рукав светра. Чоловік добряче потовк руку. І права в синцях. Але про це ніхто не знав.

Всеволод був сином чиновників. Батьки дозволяли єдиному улюбленцеві все. Одного разу Елеонора поскаржилася свекрам, що Всеволод її б’є. Зробили вигляд, що не повірили. Вона ж не впізнавала у своєму чоловікові колишнього уважного, веселого хлопця. А, може, це була лише маска. Може, він завжди таким був. Аж тепер задумалась: чому Всеволод обрав її, дівчину не зі свого кола? Що вона про нього знала? Адже зустрічалися не повний рік.      

Більше не мала кому скаржитися. Вона - пізня дитина. Батько помер, щойно вийшла заміж. З матір’ю особистим не ділилася. В неї серце й без того поболювало. Мати думала, що донька щаслива. А вона ховала синці під довгими рукавами, біль - під усмішкою.

Якби Елеонора розповіла про перитетії свого сімейного життя, їй би не повірили. Подумали б: вигадує, аби увагу привернути, чи обмовити чоловіка. Всеволодова родина ідеальна. Так вважали... 

...- Ваші картини... вони, наче, живі. Сумують, усміхаються, мріють... Як вам вдається писати так настроєво? - запитували.

- Як казала одна поетеса - усе це з болю, - відповіла й одразу осіклася.

- Чому з болю?

Елеонора мусила викрутитися:

- Бо художник бачить світ по-своєму, по-особливому. Його зачіпає те, на що багато людей просто не звертають увагу.

Знала, що говорить зовсім не те, лукавить. А про біль - правда. Але це її правда. Не для загалу.

А ще в її картинах багато дитинності. «Дитина у руках Всесвіту», «Сльоза ненародженого ангела», «Доторк до матері»... Вона зображала дитину, якої не народила.

...Всеволод тоді повернувся від своєї «кішечки». Він зневажав вагітну дружину. Був нетверезий. Розбудив Елеонору. Причепився серед ночі за якусь дрібницю. І вдарив. Сильно. Не пам’ятає, як опинилася в лікарні. Дитину втратила.

Зі шпиталю свекри відвезли невістку на дачу. Сиділа мало не під замком, поки оговтувалася. За нею наглядала непривітна й мовчазна жінка, що жила поруч у селі.

Всеволод приїхав лише раз. З порога мовив:

- Не думай, що буду вибачатися. Ти ж сама на мене накинулася, а потім зі сходів упала. Хіба не так було?

Вона не вміла ненавидіти. Але знала: не зможе пробачити. Вирішила піти від чоловіка. Назавжди зникнути з його життя. Він немов читав її думки.

- Хочеш розлучитися? Не вийде. Мої батьки не дозволять. У нас ідеальна та порядна сім’я. Затямила?

...Із дачі повернулася наче в інший світ. Той, колишній, помер разом із її ненародженою дитиною. Дівчинкою.

- Тебе боліло? - запитувала в душі свого ненародженого ангела. І сама відповідала: - Дуже...

Свої емоції переносила на картини.

Елеонора гадала, що свекри влаштовували виставки її робіт, аби похвалитися талантом невістки. І, можливо, згладити провину. Зрештою, домовитися, аби Елеонора взяла участь у виставці, їм було неважко.

- Розкажіть про себе...

Скільки разів чула цю фразу. І завжди уникала відповіді... Й інстинктивно торкалася лівої руки. Як тоді... Дотепер не може позбутися тієї звички... 

...Про Елеонору заговорили. Її роботи були цікаві, оригінальні. А ще хотіли вгодити свекрам. Особливо Всеволодовому батькові, від якого в місті багато залежало.

...Всеволода не стало раптово. Серце. Такою була офіційна версія. Але це не так. Бавився наркотиками. Не розрахував дозу. Батьки все зам’яли. Елеонорі наказали мовчати.

На похороні їй співчували знайомі та незнайомі люди. А вона не могла плакати.

- У неї стрес. Бідна дитина, - заламувала на публіку руки свекруха.  

Через пів року Елеонора поховала матір. Місто, в якому народилася й виросла, тепер видавалось незатишним. Воно наче відштовхувало її від себе. Може, тому, що зараз її нічого, крім батьківських могил, тут не тримало.

Згодом сказала свекрам, що хоче перебратися в інше місто. Здається, вони полегшено зітхнули.

- Я там знаю декого, допоможуть з роботою, - буркнув свекор. - Це буде твоя плата за мовчання. Поклянися, що ніколи нікому нічого не розповідатимеш. Бо на краю світу дістану.

Вона розповідатиме про все на своїх картинах. Таким чином з’явиться «дитяча» тематика. Роботи здобудуть прихильність глядачів та критиків.

...Елеонора продала мамину квартиру. Купила житло в місті, де жила її інститутська подруга. Колись Таня запрошувала Елеонору в гості. Їй сподобалось це місто. А з Танею залишилися гарні стосунки. 

...Тридцять років минули, як мить. Елеонора багато працювала і чимало досягла. Її роботи є в приватних колекціях, експозиціях музеїв. Її запрошують на виставки. Вона багато мандрує, привозить цікаві задуми для нових робіт. І продовжує творити «дитячу» серію картин.

...Відома, заможна, але самотня кажуть про неї. Елеонора ж допомагала хворій на онкологію сусідці. Жінки не стало, коли її донька закінчувала школу. Елеонора Ганну вивчила. Заміж видала. Вони - більше, ніж сусіди. Подумки Елеонора називає Ганну донькою. А Ганна ставиться до неї, як до матері. Маленький Максимко взагалі кличе Елеонору - бабуся Еля. 

А ще кажуть: Елеонора жорстка. Вона ж за цією напускною непідступністю та суворістю ховає те, що не може переболіти. І дуже любить дітей. Частину виручених за картини грошей жертвує у благодійний фонд, який допомагає сиротам. Але просить про це не розповідати. Це не для преси. Бо живе за правилом: нині добро зробила - завтра про це забула...

В Елеонори були залицяльники. Та вона боялася нових стосунків. Пліткували ж, що ціни собі не складе...

...Вона знала, що мусить поспілкуватися з журналістами. По-перше, це її ювілейна персональна виставка. По-друге, так заведено.

- На багатьох ваших виставках є картина «Сльоза ненародженого ангела». Вона для вас щось значить? Чи це... ваш талісман? - запитав один із журналістів. 

Елеонора на мить розгубилася. Підійшла до картини, і раптом дзвінко пролунало:

- Бабуся Еля!

До неї біг Максимко з букетом квітів.

- Це ваш онук? - здивовано запитав журналіст.

Елеонора інтригуюче, як це вона вміла, усміхнулася. Взяла на руки Максимка. А він водив ручкою по картині, немов хотів витерти ангеликові сльозу...

«Не плач, ведмедику…»

Дві долі… Одній - трохи більше за п’ятдесят. Іншій - щойно минув шостий рочок. Ім’я старшої - Надія. Маленька називається Оленкою.
Оленці виповнилося два роки, коли мама Юля поїхала працювали в чужу країну. З тих пір вдома ще не була.
Оленка має багато гарних іграшок, книжечок, одяганок і маминих фотографій.
Дівчинка розмовляє зі світлинами мами Юлі.   
А ще Оленка любить малювати. Майже на кожному малюнку - мама, тато…
Донедавна у квартирі, де мешкає бабуся Надя із внучкою, жив і Оленчин батько. Тарас займається сяким-таким бізнесом. Почав власну справу за Юлині гроші. Купив авто - також за кошти дружини.
Тарас і вмовив Юлю податися на заробітки. Надія була проти. Казала: якось дамо раду. Бо ж не звикати: сама доньку на ноги ставила. Чоловік на будові працював. Промерз. Підхопив запалення. Надія овдовіла, коли Юлі було п’ятнадцять. Спромоглася допомогти доньці отримати освіту, влаштувала весілля.
Дві Тарасові сестри вже роками на заробітках. Ось він і Юлю переконував їхати закордон. Мовляв, сестри і те мають, і се…
Юля шалено сумувала за донечкою. Крім того, на початках важко було звикнути у чужому краї. Тарасові сестри, щоправда, допомогли знайти роботу. Тепер Юля отримує непогані гроші. Передає додому одяг, іграшки, продукти. Але заробітки не пішли на користь сім’ї. У Тараса з’явилася інша жінка…
Він прийшов за речами із незнайомкою. 
- Хто ви? - запитала Надія у чужої жінки.
- Тарасова…е-е-е… наречена.   
- Але ж Тарас і Юля не розлучені! Про це ніколи й не йшлося!
Незнайомка у відповідь махнула рукою. І почала безцеремонно розглядати квартиру. Разом із Тарасовими речами поклала у велику сумку й деякі Оленчині іграшки. У неї, мовляв, також дитина є. Дівчинка. А Оленка має всього забагато.
- Я йду жити до неї, - сказав Тарас Надії.
Вона запитала, що сказати Юлі. І як має пояснити відсутність батька Оленці. Пообіцяв деколи забігати до малої.  
Надія не могла втриматися, аби не прочитати мораль зятеві. Вислухав мовчки. Зате його супутниця «відгризалася»:
- Пані, ваша донька, мабуть, також не свята. Бо ті заробітчанки…
Оленка не розуміла, що коїться.
- Татку, куди ти їдеш? - запитала, споглядаючи на зібрані речі.
- Я… ні…
- Твій тато нікуди не їде, - «заспокоїла» малу незнайомка. - Він буде жити в іншій квартирі. Розумієш?
- Чому?
Надія погладила внучку по голівці:
- Оленко, ця тітка забирає твого тата!
- Назавжди?
- Сподіваюся, так!
Наступного дня Надія зателефонувала до Тарасових батьків. Слухавку підняла сваха. Надія запитала, чи тій відомо про синовий вибрик. Виявляється, все там знали. І закривали очі на те, що Тарас бігав наліво. Ба, навіть знайшли оправдання його вчинку. Сваха сказала, мовляв, син молодий, йому жінка потрібна. Адже не чинець. А коли Юля приїде із заробітків, може, Тарас і повернеться до неї.
Надія була в шоці. Вона ще не придумала, як розповісти «новину» доньці.  
Оленка ж не запитала про батька жодного разу.
Тарас, попри обіцянку, до доньки не навідується.
Дівчатко малює тата і маму. Раніше вони були усміхнені. Тепер - засумували…   
Якось увечері Надія почула, як внучка розмовляє зі своєю улюбленою іграшкою:
- Тата забрала чужа тітка. Але, ти, ведмедику, не плач…
Із очей малої градом котилися сльози…              

І чомусь не було сліз…

…Палила спогади при опівнічних свічках. На обірваній водостічній трубі  однотонну мелодію вибивав вітер. Годинник закреслював минуле…
Але обвуглені спогади тулилися до одвірка душі: «Хіба зможеш забути, як?..». Як збирали обпалі яблука, що куняли в осінній траві? Як з поштової скриньки біля хати, де винаймала кімнатку, витягували жовте листя і жартували над невідомим адресатом? Як у місячну ніч ходили до старого замку, сподіваючись зустріти таємничу постать у білих шатах, про яку складали легенди? Як старий горіх закривав листям очі місяцю, аби не підглядав за поцілунками?..
Шматочки фотографій падали додолу, наче клаптики нездійсненних мрій. І чомусь не було сліз…
Мальва складала нехитрі пожитки. Ранковим автобусом поїде з міста, де отримала першу роботу, зустріла і втратила кохання, де зазнала образи.
Після закінчення медучилища Мальві порадили роботу в лікарні у сусідньому райцентрі. На молоденьку медсестричку з довгою чорнявою косою і добрими карими очима пацієнти дивилися закохано. Тут дівчина й познайомилася з Валентином.
Він потрапив до відділення, де працювала Мальва, з сильною ангіною. Після одужання мало не щодня чекав на Мальву після роботи. Неля, подруга, застерегла: Валентинова мати - Ада Михайлівна - особа дуже специфічна. Працює в одній з поважних установ. Люди для неї - ніщо. Валентин - єдиний син. Кожна дівчина, з якою зустрічався, мала неприємності.
Мальва не звернула увагу на слова подруги. Валентин - галантний, вихований. І романтик. Не те, що деякі бізнесмени-початківці.   
Валентин мріяв перебратися до обласного центру. Там жив батько з новою сім’єю. Обіцяв допомогти розкрутити власну справу. Можливості мав. З Адою Михайлівною колишній чоловік стосунків не підтримував.
Мальва з Валентином збиралися до її батьків. Знайомства ж із матір’ю Валентина дівчина побоювалася. Бо не лише Неля розповіла про жахливий характер Ади Михайлівни.
Мальвині батьки були простими людьми. Жили у приміському селі. Мати - санітарка. Батько - водій.
- Мальво! - влетіла у медсестринську Неля. - Валентинова матір тут! Зла, як змій Горинич. Пішла до начальства.
Невдовзі викликали «на килим» Мальву. У кабінеті завідуючого відділенням вперше побачила Аду Михайлівну. Висока дама з трохи посивілим волоссям. Тяжкий, навіть суворий, як для жінки, погляд. У темному діловому костюмі. Жодної косметики. Підішла до Мальви і з притиском мовила:
- Ти зараз же напишеш заяву на звільнення. І в найближчі дні поїдеш звідси.  
Не сказавши більше жодного слова і навіть «до побачення», Ада Михайлівна вийшла з кабінету. Заввідділенням розвів руками:
- Що будемо робити? Моя тобі порада: зроби так, як каже Ада Михайлівна. Не дасть вона тобі спокою. І мені. Вона ж начальство…
Валентин традиційно зустрічав Мальву після роботи.
- Прошу, йди звідси! Забудь, що ми... Все забудь!
- Зрозуміло, мама… Мальво, зачекай, послухай…
- Вважай, що мене вже тут нема.
- Ти вирішила залишити роботу?
- Твоя мама вирішила. Вона розпоряджається життям інших людей. Начальство ж…
Перед від’їздом прийшла Неля. Розраджувала.…
Мальва вирішила шукати роботу в сусідній області. Подалі від Ади Михайлівни і Валентина, який все-таки знайшов її удома. Просив вибачення. Клявся в коханні. Обіцяв приїхати ще.
Добрі люди допомогли влаштуватися у лікарню в сусідньому обласному центрі, а батькова родина виділила Мальві маленьку кімнатку.   
…Робота, інститут, заміжжя, дівчатка-двійнятка…
- Щаслива Мальва Святославівна, - перешіптувалися колеги. - І красуня!   
- А чоловік - дай Боже кожній такого. Дивиться завжди такими закоханими очима, наче на першому побаченні. А вже більше десяти років разом.
…Зателефонувала Неля.
- Мальво, - мовила стривоженим голосом, - ти змогла б приїхати? Микола… Словом, йому потрібна операція. Впирається. Може, тебе послухає.
- Звісно, приїду. 
Шалено забилося серце. Мальва ніколи не їздила в місто, яке колись довелося залишити. Благо, весілля Нелі й Миколи було у заміському ресторані. Пізніше подруга з чоловіком не раз приїжджала в гості до Мальви. Вона ж затялася: вибачте, але там, де мене образили й принизили - ноги моєї не буде.
Мальвин чоловік, також лікар, поривався їхати разом з нею.
- Чому ти повинна добиратися поїздом, а потім автобусом? Завезу тебе машиною. І з Миколою по-чоловічому поговорю.
- Ні. Я сама. Не хвилюйся. Та й з доньками повинен хтось залишитися.
…Нарешті автобус прибув на автостанцію. Містечко змінилося. Деякі приватні будинки біля автовокзалу перетворилися у крамниці. А на місці колишньої швейної майстерні - невеличка церква. Лише бабусі із соняшниковим насінням, курячими яйцями і хроном в слоїчках, як сиділи тут енну кількість років тому, так і тепер сидять.     
- Пані, може, таксі? - запитав власник стареньких «Жигулів»?
- Дякую. Не потрібно.
Хотіла проїхатися міським автобусом. Може, зустріне когось із знайомих. А Валентин, якщо досі живе тут, автобусами не їздить. Він ще в ті часи мав авто. 
На одній із зупинок із неймовірно опухлими ногами, спираючись на палицю, зайшла жінка. Їй дали місце. Не подякувала. Тяжкий погляд упав на вичовгану долівку старого автобуса. Всю дорогу так і не підвела очей.
На зупинці, у центрі міста, Мальву чекала подруга. Неля помахала рукою. Мальва й інші люди чекали, поки вийде немічна пасажирка.  
- Ти бачила, що з нею трапилося? - запитала Неля, кивнувши у бік хворої жінки.
- Хто це?
- Ада Михайлівна.
Мальва не впізнала Валентинову матір. Бо від гонорової, статної дами не залишилося й сліду. Та й бачила її тільки раз.
- Чому ж вона автобусом їздить? Валентин міг би підвезти.
- Нема Валентина. Скоро рік буде…
- А сім’я?
- Не мав.
- А казала, нічого про нього не знаєш.
- Берегла твоє щастя.
Ада Михайлівна поволі перейшла дорогу. Зупинилася навпроти аптеки. Взялася за поруччя. Ноги відмовлялися долати п’ять «прикрих» сходинок…     

Материн щоденник

- Баю-бай, спи, Степанку, засинай, - тихенько співала Віра біля колиски сина. Малий вертівся, сплакував… 
Степанко народився кволеньким, хворобливим. Віра з Антоном, чоловіком, робили все, що могли, аби маленький видряпувався з хворіб, аби жив. Старша донька Люба не любила братика. Ревнувала. Бо йому діставалося більше уваги.     
- Зрозумій, серденько, Степанко часто хворіє, - гладила по голівці доньку Віра.
Люба скидала мамину руку з голови і зі злістю вигукувала:
- Коли виросту, ви мені будете не потрібні! 
Люба затаїла образу на батьків і на брата.
Віра працювала у дитячому садочку. Ледве стримувала сльози, коли її маленькі вихованки кидалися з обіймами до матерів, коли допомагали молодшим братикам-сестричкам застібати гудзики чи зав’язувати шнурівки. «Звідкіля в моєї Люби стільки нелюбові?» - запитувала сама у себе жінка.
У школі за норовливий характер Любу називали Любкою. Дівчата в подруги до Любки не набивалися. Так і закінчила школу, не маючи ні найкращої подруги, ні першого кохання.
Єдине, що любила Любка - шити. Її зошити були змальовані моделями. І вже в шостому класі щось строчила на старій бабциній швейній машинці. Вирішила: вчитиметься у швейному училищі. Батьки радили вступати до інституту. Любка затялася: ні!
І в училищі Любка не завела колєжанок. Дівчата їй заздрили. Бо мала таки талант до вибраного ремесла. І не любили - за прикрий характер.         
А в Степана був хист до математики. І талант притягувати до себе людей. У школі, а потім в інституті хлопець мав багато друзів. А дівчата мрійливо зітхали, коли Степан починав розповідати черговий жарт.
- Тобі в артисти треба було йти, а не в математики, - сміялися.
- Ще встигну! - відповідав. 
Віра з Антоном гордилися сином. А Люба… Так і не могла порозумітися ні батьками, ні з братом. Віра й так, і сяк намагалася знайти спільну мову з донькою - не виходило.   
Біда трапилася, коли Степан був на п’ятому курсі. Поїхав з товаришем до його родичів. Мотоциклом. Товариш любив проїхатися «з вітерцем». Так було й цього разу. На одному з крутих поворотів мотоцикл злетів з дороги. Товариш добряче потовкся, але залишився живий. Для Степана цей день став останнім.
Віра сподівалася: після смерті брата Люба опам’ятається, пом’якшає. На жаль…
- Антоне, ми втратили двох дітей, - мовила до чоловіка.
Синова смерть і доньчина впертість підкосили Вірине здоров’я. Жінка гасла, мов свічечка: тихенько і сумно. Невдовзі поруч зі Степановою могилою з’явилася й Вірина.
Антон з рідною сестрою перебирали Вірині речі. У сумці-торбинці, яку Віра брала до лікарні, лежав старий товстий зошит. Вірин щоденник. Почала його вести ще тоді, коли Антон запропонував заміжжя. 
«Сьогодні день обійняв мене, сонце поцілувало, а бешкетник-вітер запрошував до танцю. Дякую, світку, що радієш зі мною. Я така щаслива! Вихожу заміж за Антона! Світку, ти знаєш, як я люблю його…».
«У нас з Антоном буде дитина. Я хотіла би першу донечку. Вона мені сниться. Маленьке сонечко біжить назустріч. Розсипає сміх. Я відчуваю дотик теплих долоньок і щастя…».
По Антоновому обличчі текли сльози. Чоловік не знав, що його дружина уміла так гарно писати і відчувати. Здавалося, він заново знайомився зі своєю Вірою. Тільки не міг уже їй сказати, наскільки рідна і дорога вона для нього.
- Антоне, дай цей щоденник Любі. Хай прочитає. Може, щось до неї дійде, - сказала сестра.
Антон вагався: а потрібно? Якось простягнув доньці зошита.
- Мамин щоденник. Якщо хочеш - прочитай.
«У нас донька, донечка-сонечко! Назвемо її Любою, Любцею, Любов’ю. Як я хвилювалася, коли вперше взяла її на руки. «Привіт!» - сказала тихенько. І мені здалося, сонечко усміхнулося. А може ця кумедна гримаска лише видалася усмішкою? Ні, таки доня привіталася зі мною…».
«У Любці - перші зубчики. Вона схожа на зайчатко…».
«Любця розбила коліно. Приклала їй листочок подорожника. Навіть казку придумала про дівчинку і подорожник, аби не плакала. Вітер приніс маленьке зернятко і вкинув його в землю. Зійшла травичка. Її сусідки були високими, а подорожник виріс від землі на півсльози. Травичка сумувала, бо ще не знала, що вона не проста, а чарівна…».                                             
«У нас буде друга дитина. Антон хоче сина. Любця буде щаслива. Спершу оберігатиме братика, а потім братик оберігатиме її. А якщо народиться дівчинка, то назвемо її Надія. І буде в тата Антона три дівчинки: Віра, Надія, Любов…».
«Син! Чоловік хоче назвати його Степанком. На честь свого діда, який Антона дуже любив…».
«Степанко часто хворіє. Світку, благаю тебе, допоможи моєму синові. Якби я могла забрати його біль! Я інколи відчуваю себе такою безпорадною. Ні, я сильна! Синочку, твоя мама дуже сильна. І дуже любить любить тебе. І моя любов буде тримати тебе в цьому світі. Ти виростеш гарним, розумним. Зараз плачеш, а колись будеш багато сміятися, радіти. Я знаю…».
«Люба не злюбила братика. Ні я, ні Антон не можемо нічого вдіяти. Якби вона розуміла, як боляче нам робить. Звідкіля в неї це?..».
«Люба уже випускниця. Не хоче, аби ми йшли на вечірку. Доню, я лише подумки можу тебе обняти, погладити твоє довге русяве волосся. Подумки розмовляю з тобою. Подумки благословляю тебе. І подумки тебе люблю. Цього несказаного назбиралося стільки, що вже, здається, в серці обмаль місця. Святий обов’язок матері - любити свою дитину, якою б вона не була…».
«Світку, ти таки забрав Степанка. Синочку, колись я розповідала тобі казочку про хлопчика, який так сильно любив небо, що маленькі ангели прилітали до нього і нашіптували чарівні сни. У своїх дивних снах він спав на великих хмарах, а маленькими хмаринками накривався. Замість подушечки клав голову на кулачок. Іноді сідав на хмари, схожі на великі кораблі, і плив безмежжям світу… Це була твоя улюблена казочка. Тепер твоя душа там, де був казковий хлопчик…». 
«Добре, коли життя обривається різко. Без болю й страждань. І як тяжко, коли життя відходить поволі. Воно схоже на стару людину, яка, обпираючись на палицю, долає шлях у нікуди. Воно витікає тоненькою, незамітною цівкою…».
«Любцю, не бійся підняти голову до неба і поговорити зі мною, коли я там буду. Я чекала цього на землі. І чекатиму на небесах. Святий обов’язок матері - чекати: і при житті, і після…».             
Люба ридала на Віриній могилі. Цілувала прохолодну землю. Обіймала свіжий горбик. Просила прощення. Материна душа дивилася з небес. Вона все простила, тільки не може витерти доньчині сльози…

По вранішніх росах йшли наші долі - щасливі і босі…

Наше літо втекло в позачасся, наче неслухняне дівчисько. Лише моя душа й досі прибігає на роздоріжжя, де колись не дочекалась тебе. Як і тоді, стоїмо удвох з липнем. Мовчимо. Згадуємо…

Якось випадково зустріла тебе. Ледве упізнала. Хлопчиську з перестиглими карими очима, що трапилось з тобою? Сивина, смуток в очах, заклопотаність. Ти став іншим. Таким далеким і чужим. «Ти мені простила, що тоді… не  приїхав? - запитував винувато. - Я не міг зізнатися… У мене вже була інша…».
Я завжди хотіла розповісти тобі, як сама тоді долала довгу вечірню дорогу. Як липень зціловував мої сльози. Як сумувала наша доля… Але при зустрічі зрозуміла: недоречно це все.
Ти нарікав на життя, роботу, на весь світ. У твоїх рухах було стільки невпевненості, а в голосі - роздратування. «Ти щасливий?» - запитала я. «Щастя? Казки то все!» - відповів.
Романтику, ти ж писав такі гарні вірші. «По вранішніх росах йшли наші долі - щасливі і босі. Їм небо всміхалось і благословляло. Їх сонце на руки-промінчики, аби зігріти, узяло…».
Я поспішала сказати тобі «до побачення». Пам’ятатиму лише твої закохані вірші. «Ти прийшла із далеких зір і солодко серце забилось. Біля долі моєї спинилась…».
Невже це справді був ти?

Де плачуть дерева золотими слізьми…

«Швидка» вкотре підстрибнула на розбитій дорозі. Уляна відкрила очі.
- Мамо! - вигукнув Василько. – Ма…
- Не турбуй її, хлопче, - втомлено мовив сільський лікар. – Не можна зараз.
- Васильку, синочку, - ледве видихнула Уляна, - ти вже великий, а наша Людочка ще мала. Люби і борони свою сестричку. Вона в тебе одненька.
- Уляно, прошу вас, не хвилюйтеся, - лікар нервово глянув на годинника.
- Ніколи серце не боліло, - шепотіла Уляна. – А тут на тобі…
- Степане, швидше, - квапив лікар водія. – Мусимо довезти…
Хлопець сполохано глянув на лікаря. Той опустив очі. До райцентру залишалося кілометрів з п’ятнадцять.
… Небо полоскало у теплому дощі клапті і клаптики хмар.
- Світ плаче за Уляною, - шепотіли люди на цвинтарі.
- Бідні діти. Василько наступного року школу закінчить, а Люда… Батькові вони не потрібні. Коли Уляна помирала, Костя своій коханці конюшину косив.
- Тому й не витримало серце. Знала Уляна, що чоловік до Зойки бігає. Терпіла. Задля дітей жила.
Люда не вважала себе малою, хоча закінчила лише третій клас. І тільки тут, на цвинтарі, стало дуже лячно. Матері більше немає.
Через півроку Костянтин привів на своє обійстя Зойку. Село встало на дибки. А він наказав дітям, аби поважали і слухали нову матір. Вона ж щоразу намагалася дорікнути нерідним дітям за будь-яку дрібницю. Костянтин її в усьому підтримував.
- Віддам до інтернату! – покрикував на дітей.
- Спробуй! – вперше в житті підвищив голос на батька Василь.
- Там страшно? – запитала Люда.
Якось Зойка накричала на падчірку, що та - нероба. І в школі наука, і вдома – наука. Прання купа назбиралася. Пора вчитися господарку обходити, прати-варити.
Шмаття не слухалося дитячих рук. А ще руки викручувало від студеної води. Побачивши Людине прання, брат знову поскандалив з батьком. А Зойка, взявши руки в боки, лише підсміхалася.
- Васильку, мені мама снилася. Вона кликала тебе, - тривожно мовила одного липневого ранку Людочка.
- Через тиждень - роковини за мамою. Вона сумує на небі за нами, - заспокоїв сестру Василь.
- Мама не бачила, як ти школу закінчив…
Після обіду небо почали затягувати важкі хмари. Збиралося на грозу.
- Василю, прижени худобу, - гукнув батько.
- І я з тобою! - сказала Люда.
- Залишайся вдома. Я буду йти дуже швидко. Ти не встигатимеш.
Люда помахала з ганку братові рукою.
Дощ полив раптово. Громовиці били, наче оскаженілі. Люда закривала очі при кожній блискавці і знову дивилася на дорогу. Її сердечко калатало, як оскаженіле.
Гроза минула, а Василько не повернувся. Врапт здійнявся лемент:
- Людоньки, Вася не живий! Блискавка вбила!
Старі і малі побігли на пасовище. Корова дивилася на біду винуватими очима. З її очей капали сльози.
Село знову носило в зубах Костю і Зойку. Кожен був переконаний: у смерті хлопця вони винні.
Зойка таки добилася, аби Костя віддав Люду до інтернату. З першої хвилини Людочці там було незатишно. Все чуже і всі чужі. Однокласники дивилися на новеньку з цікавістю і осторогою. У декого з дівчат викликало заздрість довге біляве Людине волосся. Декого дратувала її мовчазність. Зате на уроках Люда відповідала без зупинок.
А Люду дивувало, як діти стрімголов летять в їдальню, аби вхопити більшу порцію. І шматочки хліба такі маленькі! Деякі діти йшли до віконечка у їдальні і просили «добавку хліба».
У їдальні працювало кілька жінок. Діти знали: тітка Тося ніколи хліба не дасть. А інші були добрими. Люда часто відчувала після інтернатських порцій голод. Але соромилася попросити «добавку хліба».
Якось однокласниця Таня запитала Люду:
- Хочеш зі мною дружити?
- Не знаю.
- Не хочеш, то й не треба! З тобою ніхто дружити не буде! Думаєш, що ти царівна Несміяна? Ти така ж, як всі!
- А всі які? - не зрозуміла Люда.
- Безбатченки, сироти… Нікому не потрібні. І ти нікому не потрібна! Якби тебе любили, то не віддали б до інтернату!
Вихователька, Аніта Іванівна, відносилася до дівчинки дуже прихильно. І ніколи не сварила своїх вихованців.
Пізніше Люда дізналася, що Аніта Іванівна народилася у Литві. Її мама –литовка, батько - з Білорусі. Чоловік Аніти Іванівни - військовий і сім'я вкотре змінила місце проживання. Своїх дітей у них не було.
Люда любила величезний інтернатський парк. І старезне дерево, під яким часто сиділа зі своїми недитячими думками і мріями.
- Людо, чому тобі подобається це дерево? - запитала одного разу вихователька.
- Воно вміє слухати, - відповіла по-дорослому.
- Там, де я народилася, дерева плачуть золотими слізьми. І з цих сліз утворюється гарний камінь, який називається бурштин. Одна з легенд розповідає, що бурштин – це роса, яка впала з неба і затверділа. А древні греки вважали, що це скам’янілі сльози матері і двох сестер за загиблим сином і братом Фаетоном. Оплакуючи смерть Фаетона, вони з горя вросли у землю й перетворилися на дерева. Але й після цього продовжували плакати. Сльози падали у річку й перетворювалися на дивний камінь, який називають ще «сонячний». А у Литві він називається «дзінтарс»…
- А коли дерева перестануть плакати, то бурштину не буде? - запитала Люда. - Буде. Він утвориться з роси…
Аніта Іванівна після цього розповідала Люді ще багато цікавинок. Але ця, перша, запам’яталася найбільше. Вона також часто плаче, коли ніхто не бачить, за своєю мамою і Васильком. Тільки її сльози не золоті, а солоні…
Восьмикласники прощалися з Анітою Іванівною. Вона з чоловіком поверталася у Литву.
- Людо, я буду писати тобі. Обіцяй, що відповідатимеш на мої листи.
Замість відповіді очі дівчини наповнилися слізьми. Аніта Іванівна була для неї не просто вихователькою, вона була найдорожчою усвіті, після мами і Василька, людиною.
Аніта Іванівна поїхала. А Люда кинулася шукати в шкільній бібліотеці книги, які розповідають про дорогоцінне (і не дуже) каміння. Милувалася мереживними обрамленнями, виготовленими відомими і невідомими ювелірами. Захоплювалася легендами, які іноді віками супроводжували «долю» камінчиків. Простим олівцем у тоненькому шкільному зошиті малювала свої перші ескізи. Ще не знала, де вчаться на ювелірів, але була переконана: вона освоїть цю професію.
Ніхто, крім Аніти Іванівни, не відав про Людину мрію. Дівчина хвилювалася, що вона не схвалить її вибору. Але Аніта Іванівна написала, що чекатиме Люду в гості і вони шукатимуть «золоті сльози»…
Доля нерідко виявляє прихильність до бідних талантів. Наче якась невидима сила відчиняє цим людям потрібні двері і скеровує у правильному напрямку. Таємничий світ ювелірної справи відкрився для Люди. Ескізи молодої красуні-білявки були не те, що цікавими, вони були геніальними. Вона «одягала» камінчики саме в ті шати, які пасували до їх форми, розміру, кольору. Навчилася упізнавати «характер» кожного камінчика, його забаганку.
Аніта Іванівна кликала Люду в гості. Тоді у Литву можна було їхати вільно. Не існувало кордонів і перепон.
У Вільнюсі її зустріла Аніта Іванівна з високим молодим незнайомцем.
- Адамкус. Син моєї двоюрідної сестри. Він відвезе нас додому.
Адамкус зачудовано дивився на білявку з України, про яку під час кожної зустрічі розповідала тітка Аніта. Але він не думав, що гостя виявиться такою гарною і… такою серйозною.
Аніта Іванівна називала Люду своєю «маленькою подругою», хоча та була на цілу голову вищою за свою колишню виховательку. Пам’ятала імена і прізвища майже всього класу. Аніта Іванівна ніколи ні перед цим, ні після не працювала в інтернаті. Тому для неї ця робота і діти були особливі.
Господиня показувала Вільнюс, який неймовірно любила. Годувала смачними стравами з риби, які готував чоловік - уже відставний офіцер. Знайомила зі своїми друзями і родиною.
«Вона дбає про мене, наче мама», - думала Люда. «Як би я хотіла мати таку доньку», - потай зітхала Аніта Іванівна. Адамкус же не міг дочекатися, коли тітка Аніта попросить, аби її з Людою кудись відвезти, хоча дядько Лукас мав власне авто.
Балтійське узбережжя зустріло Аніту, Люду і Адамкуса приємною прохолодою. Тут шукають «золоті сльози дерев». Аніта, як колись, в інтернатському парку, розповідала Люді «бурштинові» легенди. А в Адамкуса була мрія: знайти хоча б малесенький камінчик у подарунок для тітчиної гості. А якщо не вдасться… Хлопець знав: після їхньої зустрічі він шукатиме все життя «сльози сонця» для цієї серйозної красуні.
…Люда, Адамкус і їх донечка Сауле збиралися на день народження до Аніти. Маленьку Сауле Аніта називає «мій дорогий Дзінтарс», хоча її ім’я означає «сонце».
Сауле стояла біля дверей і нетерпляче чекала, коли мама буде готова. Адамкус ніколи не квапив дружину. А Люді треба було ще трішечки часу. Вона мусила накидати ескіз кольє, який щойно побачила в своїй уяві. Із соснової гілочки скапують чи то роси, чи то сьози… Це має бути дуже тонка, вишукана річ.
Згодом скажуть, що кольє «Аніта» достойне уваги королів та імператорів…

Три сльози

Мати
- Цур тим людям, і чого вони тебе, сину, в зуби взяли? Сама знаю, що давно не заглядав у мою оселю. Певно, не маєш часу. Казала ж я тобі, що в начальниках ходити не просто. Але ти впертий, таким твій батько був, царство йому небесне. Як уже щось надумає, то не вступиться…
Ти вже прости, сину, що за звичкою ходжу на шлях. Раніше як було: то зустрічала, то проводжала… Тепер самі ноги несуть. І нині ходила. Забуваю, що автобусом давно не їздиш.
Дорога щодня стає для мене все довшою і довшою. Як повернулася додому, ніг не чула. Завтра вже не піду. А якщо ти приїдеш?
Та й на городі ще не все зробила. Квасольку тичкову, яку ти дуже любиш, ще не посадила. Забула… Трохи пізно вже. Але посаджу. Для тебе, сину.
Тин наш похилився. Добре, що стара яблуня втримує його. Попросила сусіда, аби полагодив. І наші кури щось передушило. Один півень врятувався. Никає подвір’ям здивовано. Сусідка казала, що дві-три курки продасть. А нині яєчок принесла. А я, стара, чим людям віддячуся? Прошу в Господа для них добра і здоров’ячка. І за тебе щоразу молитву говорю.
Сину, привіз би ти мого правнучка до села. Побавився б малий у травичці. А я б потішилася.
Внуки також не мають часу приїхати. В роботі і в науці. І добре. Твій батько поважав науку, хоча був простим селянином. Пам'ятаєш, як колись перепало тобі за вирвану сторінку у шкільний книжці? Ти плакав, а я не сміла втішити, бо наш батько до науки був суворий.
Щось я дуже разбалакалася сама до себе, а вже сонце квапиться на спочинок… Он Віра Пекарова кудись летить. Любить всіх язиком облизати. Не обмине про тебе запитати і дорікнути: забув Василь дорогу до села, як у великих начальниках почав ходити.
А, може, б ти сину, взяв і приїхав? Хай не обмовляють люди, бо кожне гірке слово, гірше ножа по серці ріже.
Ет, шкандибай, бабо, до хати. Ліпше молитву змовити перед образами, ніж Вірку на ніч слухати…

Дружина
- Як я хотіла того костюма! Таки поїхала до міста і купила. Тільки-но повернувся мій Петрусь додому, я, немудра, взяла й похвалилася. Він промимрив: «Дорого дала?» Після того обновка немилою стала.
Мій Петрусь… Тепер я називаю його так хіба що в думках. Бо якось пальцем довкола скроні покрутив, мовляв, баба дівку з себе корчить. А яка я баба? Щойно сороківка минула. Проте мій чоловік вважає так: вийшла заміж, народила дітей - значить, вже баба. І на людях не називає мене, як колись Настунею, а «моя баба».
У школі всі дівчата переписували у товсті зошити вірші про кохання. Запам'яталися слова: «Одна у нас подушка і тільки зовсім різні сни». Ось так і у нас, чоловіче. Хіба я думала, коли від батька-матері втікала до тебе на побачення, що після одруження ти станеш черствішим за сухар? Тобі аби сорочка чиста і їжі вдосталь. Ти ніколи не запитував, чи я втомилася, про що я думаю, мрію… Крутиш кермо або гайки у своїй престарілій машині і більше нічого тебе не обходить. Тобто, машина не твоя, а нашого «благодійника»-орендаря, на якого працюєш. Скупий він до безтями. Гроші має, а платить копійки. Ту машину вже давно пора на брухт віддати. Але ліпше така робота, як ніякої. Перебирати в селі нема чим.
Недавно зустріла в місті свою одногрупницю - разом у медичному училищі вчилися. Господи, вона виглядає за мене молодшою на цілу сотню років! А в мене руки від робіт потріскали, ні зачіски, ні помади… «Ти справжня сільська медичка», - сказала вона. Мені стало образливо. Якщо живу і працюю в селі, то я вже, виходить, неповноцінна людина?! Не така я вже й затуркана, щоб не мати смаку в одязі чи в косметиці. Бувало, ще й іншим марафет наводила. Тільки мій Петрусь не визнає жодної косметики. Каже: це зайва трата грошей і бабі та хімія не потрібна.
Люблю дивитися «сльозоточиві» закордонні серіали. Дарма, що їх критикують, мовляв, людям голови морочать байками. А я, коли закінчу порати господарку увечері, тільки й чекаю, аби щось таке подивитися. Бо тоді про все забуваю. А потім думаю: «Хіба я чимось гірша?». Не раз наплакалася біля телевізора. Бо ті закордонні чоловіки таки поважають жінок, не те, що наші хлопи. І не я одна таке на думці маю.
Приходять жінки до сільського ФАПу з головними болями, розкажуть про життя-буття невеселе, і недуга минає. Не пігулок їм треба, а долі порядної. А то в однієї незрівнянний «Альберто» від горілки «білочку» має, «Антоніо» іншої любить у гречку вскочити, а третю «Хуліо» ревнує навіть до трухлявого стовпа. Хоча, які то ревнощі під щоденне сто грамів? Дурощі!
Тому не одній мені ті серіали і як мед на душу, і як сіль на рану. Слава Богу, мій Петрусь до чортиків не напивається, рук до мене не простягає, не лається. Але йому невтямки, що жінці лагідне слово деколи дорожче золотого персня.
Почуваю себе якоюсь ходячою машиною: зварила, випрала, попрасувала, нагодувала… Господи, як я втомилася! Ні не від роботи - від непотрібності бути коханою, найкращою жінкою для свого чоловіка, від його байдужості… Вже повертається мій додому. Який він брудний! Знову під машиною цілий день повзав. Свіже прання маєш, Маріанно. Швидше б до вечора, до серіалу. Чуже щастя дасть можливість згадати, що я народилася жінкою. Може б я і жила по-іншому, якби не вийшла заміж за свого Петра. І куди мої очі дивилися? В училищі стільки залицяльників було! Але долі не вгадаєш…
- Де ти там? Їсти давай!
Ось так щодня. А я ж ім’я маю.
У тих серіалах навіть до покоївок так не звертаються…

Донька
- Ти пішов від нас, тату, коли я була крихітним немовлям. Мені ще й трьох місяців не виповнилося. Мати розповідала: ти мовчки зібрав речі, ні з ким не попрощався, навіть не глянув на мою колисочку. Тебе чекала інша жінка, інший дім, інше життя.
Коли підросла, заздрила дітям, у котрих були батьки. Особливо своєму одноліткові і сусідові Павликові. Тато купив йому велосипеда і вчив їздити. Брав із собою на рибалку. А ще Павликів тато мав мотоцикла. І деколи підвозив Павла до школи. Про Павликового батька у селі завжди казали: золотий чоловік.
Якось Павликів батько запитав мене: «Сусідко, хочеш покататися на мотоциклі?» Я радісно закивала головою. Він узяв мене на руки і посадив на мотоцикла. «Ну, допомагай мені кермувати, сусідко. Не бійся!». Я сиділа спереду. Ми поволі їхали сільською дорогою. В цю мить я була найщасливішою дитиною в світі. І найнещаснішою. Бо то був Павликів батько, а не мій.
Мати не любила, коли я запитувала про тебе, тату. На її обличчі проступав уже притуплений біль. Чим дорослішою я ставала, тим більшу потребу відчувала в тобі. Материн біль став і моїм болем. Якось я пошматувала усі твої фотографії. Каюся, що не залишила жодного твого знімка. Бо інколи хочеться глянути в твої очі, аби запитати у безмовного відображення… Але про що, власне, запитувати? Ліпше розповісти, як мені хотілося, аби ти жив з нами. Які у Павликового батька добрі і сильні руки. Як я боялася зненавидіти тебе, бо мати казала, що це великий гріх. Як… Чому ти так вчинив, тату?
Чи простила тобі за своє безбатьківське дитинство? А що прощати? Ти ж мене не сварив, не вдарив. Ти просто був і є для мене ніким. А ось за маму простити тобі не можу.
Через кілька днів я виходжу заміж. Батьки благословляють своїх дітей. Мене ж благословить хрещений.
Павликів батько допомагає нам все майструвати перед забавою. Ось і Павлик прийшов йому на підмогу.
Сумно мені сьогодні. І ще той сон… А наснилося, що якийсь чоловік (це був, безумовно ти, тату,) насипав повні кишені мого колишнього поношенного пальтечка цукерок. А я ще така маленька… І мені так щасливо… Я крізь сон відчула смакоту цих ласощів. Прокинулася ж з присмаком полинового трунку в душі…

Міс секонд-хенд

Ми вирішили «розслабитися». Ми – це Нінка, Наталка, Іванка, Катерина і я. «Розслабитися» у розумінні п’ятьох леді (так нас називає Нінка), означає посмакувати філіжанкою кави і випуском новин а-ля «радіо спідниця».
Подій у житті кожної леді з дипломом про вищу освіту, малими зарплатами, боргами й побутовою невлаштованістю чимало, і кожна з них суттєва: нова придбана річ, нове романтичне захоплення, звістка про те, що хтось із знайомих виїжджає за кордон на ПМЖ або на заробітки.
- Ой, дівчата, погляньте, яку я собі сукню купила. А знаєте, де? – похвалилася «обновкою» Ніна.
- На секонд-хенді, - хором заспівали ми.
- А в мене блузка з секонду, - й собі похвалилась Наталка.
- А в мене – спідниця, - підтримала «модну» тему Катерина.
- Я взагалі з ніг до голови у вдяганках із секонду, - відзвітувала Іванка.
- А в мене – босоніжки, - сказала я, - і кімната залилася сміхом.
- Що ж, дівчата, наступного разу визначатимемо «міс секонд-хенд», - зіронізувала Іванка.
- Усе-таки молодці депутати міськради. Секонд дає кому треба прибутки, а нам можливість одягнутися, - мовила Катерина. – Якби за них на наступних виборах проголосували всі, хто одягається на секонді, не було б проблеми знову окопатися при владі.
- У мене скоро день народження (це – Іванка). І саме цього числа День будівельника. А я – вічна квартиронаймачка.
Свою господиню за скнарість і придирливість Іванка величає гримзою. А в записнику у графі «борги» вона - під номером один. І зазначено: «Платити вчасно».
Я також люблю жартувати на тему дня народження. Річ у тім, що у відривних календарях кілька років підряд на листочку з датою дня мого народження малюють карикатури. І на тих «шедеврах» - хто б ви подумали? Пияки! Саме цю касту немужчин я категорично не можу терпіти.
Далі – знову про борги.
- Я винна знайомій невеличку суму, то переховуюся від неї, як від Інтерполу. Вона на ринку стоїть. Обминаю. Уявляєте, через якихось три сотні гривень… - Нінка мало не заплакала.
- До речі, в мене з’явився шанс поїхати на роботу за кордон. Контракт, все офіційно. Шеф запитав, чи маю я нерухомість, рахунок в банку. А в мене ж гуртожиток, - зітхає Катерина. – Стоп! Як це в мене немає нерухомості?! А чоловік? Він з ранку до вечора нерухомо лежить на дивані і дивиться телевізор. Безробітний інтелігент. Каже, що з дипломом працювати будь-де не піде.
Ми жартуємо над негараздами. Деремо лаха з самих себе. Котяться сльози чи то від жартів, чи від життя розхристаного, почасти невеселого.
Нінка приносить каву і домашню настоянку. Ми виголошуємо тости-цитати з Ахматової, Цвєтаєвої, Єсеніна… Нам шалено подобається поезія Ліни Костенко і Оксани Забужко.
- Видай щось власне, - звертається до мене Ніна.
І я видаю:

Здається,

за плечима
сто віків,
освячених
завтрашнім днем.
А як жити сьогодні –
не знаєш.
Розглядаєш себе
на фотокартці
кількарічної
давності,
зазираєш
у власну душу
і не впізнаєш…
Завтра вранці
знову зустрінеш
шматочок свого життя,
увечері – проведеш,
а вночі присниться,
шо не можеш
злетіти.
Прокинешся
і відчуєш:
болять крила.
Тобі ж лише…
Яка різниця?
В очах – осінь,
на устах
квітне літо,
а в серці
ще стільки весни!
З тоненьких
промінчиків-мрій
лагодиш
золоту драбину.
Ти мусиш злетіти!
Твої крила
засумують за небом
і мине біль.
Віриш?
- За поетів! За нас!
«Чим мені гірше, тим я ліпше виглядаю!» - це мій девіз.
«Усе так не буде!», - наш спільний тост.
«Життя прекрасне!» - так у найскрутніші хвилини бадьорить себе і нас Нінка.
«Дівки, тримаймося!» - завжди повторює Іванка.
І ми тримаємось. Кожна плекає надію про жіноче щастя. Не зраджуємо нашим мріям. Подумки відчиняємо двері у розкішні крамниці. Приміряємо на себе світ високої моди. Нам личать ваші фантазії, панове кутюр’є! І ми інколи знаходимо їх... на секонд-хенді.
…Одинадцята вечора. Пора збиратися. Пропонуємо Іванці, оскільки живе найдальше, провести додому. Вона не проти:
- Дякую, дівчата.
Потім виймає із сумочки свій борговий телетайп і показує нам:
- Завжди, як повертаюся пізно сама, ховаю це у надійному місці. Хай ліпше поцуплять мій гаманець чи навіть мене, аніж список моїх кредиторів…