Вітер несе молитви на рідну землю. І смутки, і любов…

- Кет, чому ти ходиш до цього дерева? - запитав якось Катерину Генрі.
- Там добре місце для молитви, - відповіла.
Старезне дерево росло на краю ферми Генрі. Обтріпане вітрами, з трохи сухим гілляччям, воно нагадувало жінці її долю.  
- Господи, благослови землю мою святу, дітей і онуків моїх, - починала Катерина свою молитву. - І прости їх…
Генрі знімав свого ковбойського капелюха, коли Катерина молилася. Він поважав Кет і її молитву на незрозумілій йому слов’янській мові.          
…Катерина збиралася додому, в Україну. Довгі п’ятнадцять років працювала у далекій Америці. Щадила гроші не для себе - для дітей, а пізніше й для онуків. Рахувала: за квиток додому можна купити для сина і доньки стільки всього… І відкладала побачення з Батьківщиною на потім.
Коли діти вивчилися, одружилися, купили квартири, народили внуків, вирішила: пора повертатися додому. До свого однокімнатного помешкання у «хрущівці». Зробить ремонт після квартирантів, купить нові меблі…
«Я повертаюся», - сказала Катерина під час розмови з донькою Галею. «Мамо, ви жартуєте? Тут такі ціни жахливі! Життя - дороге. У вас же внуки! Хто їм допоможе? - заламувала руки Галя. - Ромків малий часто слабує. Ліки…». «Галю, твій брат має гарну роботу, його дружина також. І я допомагала», - виправдовувалася Катерина. «Ой, мамо, ті гроші, як пісок. Та й хату ми здали квартирантам на три роки. Не виганяти ж тепер на вулицю. І копійка якась капає. Побудьте ще півтора року в Америці, поки є квартиранти. Ще трохи грошей заробите», - переконувала донька. «Попередь ще раз квартирантів: півтора року і ні дня більше! - відрізала Катерина. - І вчіться з Ромком жити за власні кошти». «Мамо, що з вами? Ви…».
Катерина більше не хотіла слухати Галину. Вона зрозуміла: ні доньці, ні синові не потрібна. І це так неймовірно боліло! Пекло!               
- І що тепер робити? - запитувала сама в себе жінка. - З роботи пішла. Через тиждень наймане помешкання маю залишити. А квиток додому? Треба зателефонувати Дороті й попередити, що до аеропорту мене везти не потрібно. «Господи! Чому?» - закричала душа.
Коли Катерина овдовіла, Галя і Ромчик ще малими були. Важко доводилось. Надя, старша сестра, давала зі своїх дітей одяганки, з яких ті виросли, батьки підсобляли харчами. А потім… Катерина не йняла віри - виграла «зелену карту». На сімейній раді вирішили: діти залишаться вдома. Ромко ось-ось десятирічку закінчить, Галя - дев’ятий клас. Вчитимуться в українських вузах. Родичі опікуватимуться дітьми. До Америки Катерина поїде сама. Попрацює, допоможе дітям вивчитися, а далі буде видно…
- Дороті, я не лечу додому! Я там нікому не потрібна! Я мушу тут залишитися ще на деякий час! Дороті, я не можу так жити! - ридала у слухавку Катерина своїй американській подрузі.                         
Дороті - не з тих американок, які люблять сентименти. Але до Катерини ставилась по-особливому. Їй було шкода українки, яка щороку святкує без своєї родини Дні подяки, Різдво. Яка довго не бачила своїх дітей. Не була на похороні батьків. Яка зароблені гроші посилає дорослим доньці і синові. Останнє взагалі заганяло Дороті в ступор. Їй годі було уявити, що американська жінка може податися на край світу, аби все життя працювати на своїх дорослих дітей, а потім і на внуків.    
- Кет, - якось сказала Дороті, - або ти не маєш серця, або воно в тебе дуже велике і неймовірно добре.    
Дороті зрозуміла: справи у її подруги кепські.
- Кет, я скоро приїду. Не хвилюйся, будь ласка.
Коли Дороті переступила поріг, Катерина знову зайшлася плачем:   
- Дороті, я не потрібна своїм дітям. Як жити з цим? Пробач, це - мої проблеми. 
- Пам’ятаєш, Кет, коли ти мене запросила до своєї церкви, я сказала: «Які гарні картини!» А ти відповіла: «Це - не картини, це - ікони, це - живий Бог. Він завжди і всім допомагає». Ти купила і подарувала мені маленьку іконку. Я не вірила в Бога. Але в твоїй церкві було так гарно, так спокійно. Мені захотілося молитися. Але я не вміла. Ти сказала: «Дороті, просто розмовляй з Богом. Розповідай йому, що хочеш, запитуй. Це й буде твоя молитва». Я не знаю жодної молитви. Я інколи просто розмовляю з Богом, як ти мене вчила. Я вірю: твій Бог мене чує. А ти ж віриш у Нього більше, ніж я. Ти завжди вірила. Кет, все буде добре. Ти ж віриш?».
- Люба Дороті, дякую…
- Кет, а зараз поїдемо до мене. Щось придумаємо. На роботу ти зможеш повернутися. Ах, ми запізнюємось. Має приїхати Генрі. Не хочу змушувати його чекати.
Генрі - вдівець, фермер. Його дружина померла під час пологів. Так і залишився жити сам. Генрі давно товаришував з сім’єю Дороті. Родина Генрі і чоловіка Дороті - Джека - походила зі Скандинавії. Це й здружило їхні сім’ї.
Дороті якось сказала:
- Кет, ти подобаєшся Генрі. Але він так давно втратив дружину, що вже, здається, звик до самітності.
- Дороті, я не приїхала в Америку шукати чоловіка. Я приїхала працювати.
- У твоїй країні всі жінки відмовляються від особистого життя?
- Я щаслива…
- Кет, я інколи тебе зовсім не можу зрозуміти! Але якщо Генрі…
Джек, Дороті і Генрі міркували, яким чином допомогти Катерині.
- Кет, чи можу я тобі запропонувати… заручитися? І ти зможеш жити у моєму будинку у статусі нареченої, - раптом ошелешив усіх Генрі.     
- Я не збираюся заміж, Генрі.
- Ми можемо бути заручені довго… скільки захочеш...
- Кет, - аж підстрибнула майже шестидесятирічна Дороті. - Кет, люба, подумай…                 
Генрі то знімав, то одягав свого ковбойського капелюха. Хвилювався.
- Генрі, - мовила збентежена Катерина, - я не знаю. Ми справді можемо бути заручені довго?   
…Генрі подобається український борщ, який він називає, «рожевий суп». І смачне м’ясо, яке Кет чомусь називає «заєць». Й інші страви, назви яких Генрі ніяк не може запам’ятати. І море квітів біля будинку. І те, що уперше за довгі роки запросив до себе гостей на День подяки. Дороті з Джеком не могли нахвалити страви, приготовлені Кет. А неймовірний смак тієї індички він пам’ятатиме завжди… Але найбільше йому подобається Кет - близька й далека водночас. І він сумує від однієї лише думки, що ця фантастична жінка може полетіти до своєї далекої країни і більше не повернутися.    
А Катерина поспішає до старого дерева. І коли вітер жене хмари на схід, вона посилає з ними молитви на рідну землю. І смутки, і любов…

Жінка з весняним ім'ям

Самітні душі прилітають на місця непризначених побачень. Нікого не тривожать. Лише тужать. А потім, зіщулившись, бредуть у позачас. Такі душі ходять опівночі. Струшують роси й полохають тишу. І беззвучно ридають під втомленим віттям дуплявих дерев…
Старе дупляве дерево було місцем побачень Олени і Романа. Здавалося, колись деревце вибігло за місто, зупинилося і… не захотіло повертатися назад. Так і прижилося край поля.
Після роботи або у вихідні, Олена і Роман крали у себе годину-другу, аби зустрітися тут. Приїжджали на його автівці. Жодного інтиму, банальних обіцянок. І завжди на «ви». Це були побачення двох самотніх душ, які невідома сила звела докупи.
…Небо стогнало від громів. Блискавиці розсікали світ і гепались об землю. Олена втікала від грози. Перші дощові краплі змусили забути про високі підбори. Буквально влетіла у будівлю, де працювала.
- Марта!? - зупинив її незнайомий чоловік.
Олена здивовано глянула на нього.
- Даруйте, ради Бога. Ви дуже схожі на одну жінку. Думав, це вона.
- І ви даруйте, що розчарувала вас, - засміялася Олена і натиснула кнопку ліфта.
Він запитав навздогін, чи вона тут працює. Але Олена цього не чула.
Вони зустрілися через кілька днів.
- Знову шукаєте жінку з весняним ім’ям? - запитала жартома.
- Ні, шукав вас. Я справді тоді подумав… Ви дуже схожі на неї. А, може, вона схожа на вас. Ви любите каву? Можна вас запросити?
- Спробуйте…
Від затишного ресторанчика до старого дерева зовсім недалеко.
- Ви мене запросили на каву, а я запрошую вас до цього самітнього дерева, - сказала Олена.
Вони сиділи на теплій землі, нагрітій сонцем, землі. Роман розповідав про жінку, яку втратив майже п’ятнадцять років тому, але продовжував кохати. Вони разом навчалися в університеті. Вона - на філолога, він - на економіста. Вона - з родини сільських інтелігентів. Він - син із заможної чиновницької сім’ї.
- Я закохався в Мартине гарне довге волосся. Потім - в її голос. У Марти особливий голос. М’який, теплий, спокійний… Зрозумів: це моя дівчина. Ми хотіли одружитися. Спершу поїхали в село до Мартиних батьків. Мартина матір була вже пенсіонеркою. Також філолог. Батько ще вчителював. Вони мене радо прийняли. Називали сином. Вчили пити тепле вранішнє молоко. Я хотів допомогти Мартиному батькові косити траву. Здавалося, це легко. Зламав косу. Думав, лаяти буде. А він жартував, мовляв, який косар з міського хлопця… Марта любила мити волосся у травах. Пам’ятаю цей запах. Незвичний і шалено гарний… Невдовзі вирішив запросити Марту до своїх батьків. Коли сказав, що хочу познайомити зі своєю дівчиною, вони запитали: хто вона, якого роду, яких статків.
- Ти осоромиш нас перед друзями і знайомими! - хапалася за серце матір.
- Ти справді хочеш з нею одружитися? - запитав батько.
- Ніколи цього не буде! - не вгавала матір. - Сільське дівчисько захотіло до міста. В мою квартиру. Звабило мого сина. Мого єдиного сина!
- А, може, того… треба поглянути на неї, - спробував вставити слово батько.
- Вона з села! - випалила матір.
- Не гарячкуй. Якщо Ромко хоче…
- Ти… ти!.. Я не хочу бачити її в нашій квартирі!
Знайомство довелося відкласти.
- Я обманював Марту, мовляв, батьки зайняті. А тим часом пробував їх переконати у порядності нареченої та її родини. Якось Марта таки прийшла в гості. Матір вчинила скандал. Сказала, якщо Марта вагітна, то хай не сподівається, що це змусить її піти на поступки. Марта не була вагітною. Це були фантазії моєї матері. Марта образилася й пішла… Треба було попросити вибачення. Через кілька днів поїхав до неї. Але Марта залишила село.
- Не шукай її, сину, - сказала Романові Мартина матір. - Не доля вам бути разом.
Роман ще кілька разів приїжджав, розпитував про Марту. Але її батьки так і не сказали, куди подалася донька. Згодом одружився. З обраницею матері вгодив. Вона - донька батькового приятеля.
- Хотів донечку назвати Мартою. Але в нас дітей нема. Якби я знайшов її, я… залишив би сім’ю. Простіть, Олено, що забрав ваш час. Скаржуся на життя. Але ви так схожі на неї…
- Я повинна йти. Мене син чекає...
- Ви щасливі?
- Рада була з вами познайомитися.
- Ми зможемо ще зустрітися?
- Не думала, що чоловіки вашого штибу можуть бути сентиментальними.
…Чи щаслива вона? Щаслива, бо її Святославчик, її синочок, здоровий. Він чекає її. Приготує її улюблений салат. І по-дорослому насупиться, що пізно повернулася додому.
Їй би розповісти, як залишилася з хворим сином одна, коли чоловік сказав коротко, мов вистрелив:
- Я хочу жити! Нормально жити!
- А я? А він? - Олена глянула у бік сина.
- Ти - матір!
Він жбурнув ключі від квартири. Більше його тут не бачили. В Олени залишився тільки син. Її рідне, зболене маленьке тільце. Її заплакане сонечко. І запах ліків.
Сусідка подарувала образок ангелика. Скільки разів Олена зверталася до нього: «Ангелику, прошу тебе, благаю, оберігай мого синочка. Огорни його білими крильми. Заколиши його. Врятуй…»
Недугу вдалося перемогти. Святослав одужав. Мріє стати у майбутньому відомим шахістом. А наразі виграє місцеві турніри.
- Оленко, спробуй влаштувати особисте життя, - просила матір. - Самій важко.
Вона лише усміхалась у відповідь. Не йме віри чоловікам. Колишньому благовірному простила. Але не забула.
О, як щиро Олена позаздрила незнайомій Марті. Цей чоловік досі кохає її. І якби знайшов…
Роман перестрів її після роботи:
- Олено, хотів би запросити вас на каву. І ви не відповіли на моє запитання.
- Я щаслива, бо…
Вони стали друзями. Не для сторонніх очей. Спробуй довести, що між чоловіком і жінкою може бути тільки дружба, а не щось інше.
- Я везу дружину за кордон, у клініку. Кажуть, там хороші спеціалісти.
- Якщо буде хлопчик, як назвете?
- Напевно, Мартин.
У закордонній клініці надії не дали. Батьки Романової дружини радили всиновити дитину. Матір Романа була категорично проти. Батько, як завжди, спасував. Роман підримував тещу з тестем. Проте дружина навідріз відмовилася виховувати чуже дитя.

- Олено, я мушу поїхати у Мартине село. Хтось же має знати, де вона живе. Якщо в неї щаслива сім’я, не буду тривожити. А якщо ні… Дружина отримає гідне відступне. Як гадаєте, Марта простила мені? Моїй матері?
- Сподіваюся. Стільки часу минуло.
- Через два тижні день народження Марти. Тоді й поїду.
…«Раптово перестало битися серце бізнесмена, мецената Романа..», - повідомили у вечірніх новинах канали телебачення.
- Що? Ми ж позавчора розмовляли! - Олена голосніше увімкнула звук. Диктор ще раз повторила знайоме ім’я та прізвище.
Олена гортала свіжі газети. Фото у чорних рамках. І співчуття, співчуття…
- Що ж вам не давало зустрітися з Мартою? - запитувала, дивлячись на траурні фотокартки.
Після роботи пішла до старого дерева.
- Прощай, друже, - шепотіла, ковтаючи сльози. - Я буду завжди пам’ятати два роки нашого знайомства. Ти ніколи не казав, що в тебе хворе серце. А, може, воно й не було хворе. Просто втомилося… Господи, як боляче на душі, - Олена обійняла дерево.
Аж тепер помітила: дупло схоже на широко відкритий рот, з якого ось-ось вирветься зойк. А, може, дерево й справді ридало…