Чужа дитина

Світланин чоловік не приходив до тями в лікарні. Борис сильно постраждав у аварії.

Лікарі до нього нікого не пускали. Світлана простоювала під вікнами палати. Плакала, картала себе за сумні думки, надіялася...

У поліції сказали, що з Борисом в автомобілі була якась жінка. Вона також сильно постраждала. Мабуть, підвозив. Адже біда сталася за декілька кілометрів від міста.

- Дивно, він нікуди не планував їхати, - мовила крізь сльози Світлана.

Згодом Бориса не стало.

...Вони майже десяток років прожили разом. Усе мали, крім дітей. Світланин батько через те задобрював зятя. На гарну посаду прилаштував.

Світлана ж працювала в родинному бізнесі - була економістом за освітою. За іронією долі, сім’я мала дитячі магазини.

...Оговтатися від втрати Світлані було важко. Вона кохала чоловіка. Тепер їй самотньо й сумно у великій квартирі. Ще й свекруха досаджувала:

- Ти би Борисовій сестрі допомогла. В неї діти й чоловік ледащо. А в тебе гроші є, а дітей... Борис завжди Любі якусь копійку підкидав. І Борисовий одяг могла би Любиному чоловікові віддати. Навіщо він тобі?..

...У Світланину квартиру подзвонили. Перед дверима стояла незнайома жінка з дівчинкою років чотирьох.

- Ви до кого? - запитала незнайомку.

- До вас. Ви ж Борисова дружина?

- Так, але його... він помер.

- Я знаю. А це - його донька. Настя. 

- В нас... у Бориса немає дітей.

- Якби ж то! Ваш чоловік з Катькою, невісткою моєю, любов крутив. Це Катька була в машині з вашим чоловіком під час аварії. Сильно потовклася. Не викарабкалася. Щоправда, отямившись на деякий час, «висповідалася». Зізналася, що дитина не від мого сина. Адресу вашого чоловіка сказала. 

- Це неправда!  

- Правда. Я настояла, аби син тест зробив. Він – нерідний батько. Я підозрювала, що Катька наліво ходила. А Петька мій - дурень. Тюхтій. Кохання в нього до неї. Якби й знав, що зраджує, то простив би. Тепер я розумію, звідки були гроші в Катьки. Ваш чоловік давав. А вона казала: премії. Петька любить малу. Але ж вона йому - нерідна. Петька в столицю у справах поїхав. Малу на мене залишив. Як повернеться, переконаю, щоб в дитячий будинок здав. Йому треба особисте життя влаштовувати. А з чужим «причепом» кому потрібний?!

Світлана була шокована й прибита почутим.

- А що ви від мене хочете?

- Як що?! Хай Настя у вас побуде, поки Петька повернеться. Це ж донька вашого чоловіка, а не мого сина.

- Але ж... вона маленька. А я - чужа людина.

- Я також їй чужа. Словом, я поспішаю. Мушу в район до родичів поїхати. Настю залишаю вам, поки Петька повернеться. Мене, до речі, Марина Станіславівна звати. Ось мій номер телефону на всяк випадок. 

Марина Станіславівна, не попрощавшись, подалася геть. Настя сполохано дивилася на Світлану. А Світлана не знала, що має сказати дівчинці.

Вона не могла повірити, що Борис їй роками зраджував. Що це його дитина. Ніколи нічого не помічала. 

- Ти голодна? - запитала перше, що спало на думку.

- Ні, - прошепотіло дівчатко.

Світлана зателефонувала матері. Розповіла про все й запитала, що має робити.

- Ми з батьком зараз приїдемо. Може, ця жінка аферистка і дитину розшукують. Ще нам халепи не вистачало!

Матір з порогу сказала Світлані:

- Дзвони тій нахабі, хай номер телефону свого сина дасть. Хтозна, чи він в природі існує. Якщо ні, підемо в поліцію.

Марина Станіславівна, почувши про перспективу поспілкуватися з поліцією, продиктувала синовий номер.

Світлана зателефонувала. Увімкнула гучний звук.

- Слухаю вас, - відповів чоловічий голос.

- Тато!!! - вигукнуло дівчатко.  

- Настуня?! Ти де? Де бабуся?

- Ви Петро? Я вам зараз усе розповім, - мовила Світлана. 

Марина Станіславівна не обманула. Настя - Борисова донька. 

- Як мама могла таке вчинити?! - обурювався Петро. - Я скоро приїду. Ви лише не сердіться на Настуню. В чому вона винна?

- Не хвилюйтеся, - видихнула Світлана. 

Наступного дня Світлана взяла дівчинку з собою на роботу. Офіс був у одному з магазинів. Продавщиці кидали цікаві погляди на дівчинку. Світлана ж нікому нічого не пояснювала.

Побачивши розмаїття іграшок, Настя вперше усміхнулася.

- Вибери собі щось, - сказала Світлана.

Дівчатко вибрало ляльку Барбі з кухонним набором.

Настя бавилася. А Світлану робота не брала. У неї виникало багато запитань, на які ніколи не отримає відповіді. Бо їх знав лише Борис...

Згодом повернувся Петро. Настя не тямилася від щастя. А він вибачався перед Світланою за свою матір.        

- Це неймовірно! Як мама могла до такого додуматись?! Характер в неї складний. Тому батько від нас пішов. Катю недолюблювала. Але щоб таке втнути...

- Може, батьки покійної дружини вам допомагатимуть?

- Вони за кордоном. Там працюють і живуть. Повертатися сюди не планують. 

- Петре, ви маєте фотографію своєї дружини?

Дістав портмоне.

- Ось моя Катя. 

- Вона дуже вродлива, - тихо мовила Світлана. - Вибачте за моє нетактовне прохання.    

- Я розумію. Дякую, що побули з Настею.

Петро з дівчинкою пішли. А Світлана розбирала рейвах у голові. Їй було шкода себе. І Борисової доньки, яка потрібна лише Петрові. Поки потрібна. Марина Станіславівна має рацію: якщо Петро захоче влаштувати особисте життя, то навряд чи його обраниці сподобається виховувати чужу дитину.

...Батьки пропонували Світлані куди-небудь поїхати. Бо була мов сама не своя. Та Світлана розуміла: від себе не втечеш. Те, про що дізналася, завжди переслідуватиме...      

...Іграшки, якими бавилася Настя, так і лежали на дивані. Треба було їх віддати, коли Петро забирав доньку. Світлана набрала його номер телефону. Запитала, як Настя й сказала про іграшки.

- А ми вам так і не віддячили за допомогу. Дозвольте запросити у вихідні на каву.

Світлана погодилася.

У неділю зібрала в торбинку іграшки. По дорозі купила смаколиків.

Цього разу Настя зустріла Світлану приязно.

Петро розповів, що працює в ІТ-компанії. Любить подорожі. Світлана зауважила: він цікавий співрозмовник. Не дурень і не тюхтій, як охарактеризувала його матір. Просто спокійний і добрий.

Ще сказав, що Настя почала ходити в дитсадок. Їй подобається. Тільки прокидається вранці неохоче.

- Телефонуйте, якщо... виникне потреба, - мовила Світлана.

- І ви нам. Навіть без потреби, - пожартував Петро.

...У них увійшло в звичку телефонувати одне одному, зустрічатися, разом піклуватися про Настю.

А що далі? Вони свідомо поки оминали це питання. Бо обоє не знали на нього відповіді...

Ненароджений ангел

- Чому, ну, чому мій син закохався в Уляну?! - товкла кулаком по столі Наталка. 

Вона завжди звинувачувала Тараса, Уляниного батька, у всіх своїх життєвих негараздах. Колись Тарас до неї залицявся. Зустрічалися. Можливо, вони стали б гарною парою. Але…      

Тоді в їхнє містечко приїхали студенти на практику. Як годиться, вчащали до міського будинку культури на танці. Оминути увагою запальну, вродливу дівчину було годі. От один із них - Максим - закрутив Наталці голову. Гарно грав на гітарі. А танцював як! Ні, міркувала Наталка, Тарас і нігтя Максимового не вартий. Та й живе новий кавалер у великому місті. А вона так мріє поїхати з райцентру…

Тарасові дівчина сказала:

- Не кохаю тебе. І, певно, й не кохала. Не топчи більше стежки до моєї хати.

- Він побавиться й залишить тебе, - мовив хлопець.

- Ні, він подарує мені нове життя. От побачиш...

Студенти поїхали. А Наталка зрозуміла: носить під серцем Максимову дитину.

Нікому нічого не сказавши, метнулася в обласний центр, до інституту, де навчався Максим. Він зустрів її холодно й неприязно. Сказав, що в нього є наречена. І з притиском додав, аби тримала язика за зубами й забула про його існування. Батьки Максимові - люди при посадах. Якщо треба - втрутяться. І тоді Наталці буде непереливки.

- А з дитиною що робити? - запитала розгублено.

- Не я ж вагітний, - сказав з насмішкою.

…Наталка сама прийшла до Тараса миритися. 

- Врятуй мене від ганьби, - просила. - Скажемо, що це твоя дитина. Хто буде знати правду, крім нас?

- Ми знаємо. Хіба цього не достатньо?

- Я ніколи тобі не пробачу!

- Не пробачиш чого???

Наталка народила хлопчика. Павлика. А заміж вийшла згодом. За молодого вдівця з приміського села. Той і до чарки прикладався, і руки до Наталки простягав. І Павла не любив. Байстрючам називав. Спільних дітей в подружжя не було.

Як щиро ненавиділа Наталка Тараса! В усіх своїх бідах його винила. А ще заздрість брала, що жив Тарас гарно, мирно і любо. Одружився вдало. Роботу грошовиту мав. Доньку-красуню виховував.  

Чоловіка Наталка вигнала…

- Мамо, я запросив у гості в неділю дівчину, з якою зустрічаюся, - сказав Павло. - Вона тобі сподобається. Її Уляною звати. Мабуть, ти чула про її батька. Він заступником директора на хлібозаводі працює. Тарас Іванович.  

Наталку аж заціпило.             

- Я… я не маю часу гостей приймати. На роботу мушу йти.

- Але ж ти казала, що вихідна.

Щойно син вийшов з хати, Наталка почала гамселити кулаком по столі:

- Чому?! Чому він закохався в Тарасову доньку?!

Вона пробувала переконати Павла, що Уляна - не для нього. У її батьків статки і статус. Але Павло й слухати не хотів. Тому вирішила зустрітися з Тарасом, сказати, аби відрадив доньку бачитися з її сином.

Чекала Тараса біля заводської прохідної. Ось він приїхав. Вийшов з автівки. Стильний. Красивий. І чужий для неї. Наталці хотілося кинути щось образливе, натомість промимрила:

- Привіт. Я на тебе чекаю, аби ти…скажи своїй доньці, що мій син їй не пара. Я не хочу, щоб вона… вони…

- Вони вже дорослі. І хай самі вирішують свою долю. Я не втручатимусь. І тобі не раджу. Якщо чесно, я також не в захопленні від того, що наші діти зустрічаються. Але ламати життя їм не буду.

- Ти… ти… ця твоя правильність…

Не попрощавшись, Наталка подалася геть…

Уляна таки стала Наталчиною невісткою. Як вона не любила це дівчисько! 

Улянині батьки справили молодим нове окреме житло. Наталка не часто навідувалась до них. Аж поки невістка не завагітніла.

- Я ж казала, Тарасе, що не пробачу тобі, от і прийшла пора, - зловтішно мовила сама до себе Наталка.

Вона стала частіше приходити до сина й невістки. Мовляв, щось допомогти, приготувати…

В Уляни стався викидень, хоча лікарі не бачили небезпеки. Виявилось, Уляна вживала ліки, які стали причиною нещастя. Щоправда, вона переконувала: бути такого не могло. Часом голова боліла, то таблетки приймала. Але хіба вони могли нашкодити?

Наталка на словах співчувала, а в душі раділа. І сина «пиляла»:

- Я ж казала, що Уляна не пара тобі. Дитини не хоче. Може, накинула оком на іншого, багатого. А, можливо, діти їй взагалі не потрібні. Для таких, як вона, - це зайвий клопіт. 

Павло після цього змінився. Почав скандалити з дружиною, мовляв, навіщо заміж виходила, якщо дітей не хочеш? А Наталка підливала масла у вогонь:

- Що ж то за життя без дітей? Як вона могла таке витворити?

Уляна переживала депресію. Павло став мовчазним, понурим. Став пізно повертатися додому.

- Де ти так довго був? - запитувала дружина.  

- У матері, - кидав недбало і йшов спати.

Уляна відчувала: обманює. А якось почула, як батько совістив Павла:

- Я знаю, що ти зраджуєш моїй доньці. Або одумаєшся, або не крути їй голову.

- Це правда? - втрутилася у розмову Уляна.

- Яку гидоту ти приймала, щоб дитину втратити? - накинувся на дружину Павло.  

- Моя донька не могла так вчинити! - заступився за Уляну батько.

Вона ж зняла обручку й мовила Павлові:

- Йди з мого життя! Негайно! 

Наталка торжествувала. Ніхто не дізнається, що це вона підмішувала ліки нелюбій невістці, тому й та втратила дитину. А тепер і чоловіка втратила.

- Ну, що, Тарасе, ми квити, - мовила невідь-кому. - Я знаю, тобі боляче. І мені колись було боляче…

Не складалося особисте життя в Павла. Мав коханок, але не мав коханої. Уляна ж вийшла заміж удруге. Народила дівчинку. Знала б вона, як це озлобило її колишню свекруху. І як притовкло Павла, коли побачив Уляну з візочком. «Чому ж ти мені не народила дитини?» - билася в його голові думка. З горя подався до найближчого бару.

Наталка просила Павла не захоплюватися спиртним.

- Коли вип’ю - щасливий, - відповідав.

- Хоча за кермо нетверезий не сідай.

Та він заводив автівку.

- Куди ж ти?

- Їду втіху шукати…

Цього дня Наталка востаннє бачила сина живим. Невдовзі повідомили про аварію…

Враз подалася, постаріла Наталка. Пекла втрата і з’їдала ненависть до Тараса, його доньки. Проклинала їх обох та її дитину. А потім чи то з горя, чи з ненависті з глузду з’їхала. Бродила, мов сновида, міськими цвинтарями.

- Що ви тут шукаєте? - запитували її.

- Ненародженого ангела. Я стратила його, а він оживає. Він тут. Я знаю. Ховається від мене. Але я знайду його… 

Не дивувалися хворій жінці, адже ніхто не знав її страшної таємниці…     

 

  

Аліса не з країни чудес

Алісі снилося, що біля неї стоїть ангел. Дівчинка. Але чомусь не в білій сукеночці, а в червоному костюмчику. Вона хотіла щось запитати в дивного ангеляти. А воно сполохано прошепотіло:

- Тьотя?…

До Аліси дійшло: це був не сон. Вона вийшла з лікарні, йшла вулицею і… запаморочилось в голові. Схилилась на паркан біля сиротинця. Більше нічого не пам’ятає.

- Ось, візьміть нашатир, - простягнула вату і пляшечку тутешня медсестра. - На всяк випадок. А зараз присядьте на лавку.

- Дякую. Я, мабуть, піду.

- Не поспішайте. Ви ще дуже бліда.

Щойно Аліса сіла на лавку, біля неї знову з’явилась дівчинка в червоному костюмчику. І несміливо запитала:

- Ви хто?  

- Аліса.

- З країни чудес?

- Ні.

- Лілю, йди бавитися, - сказала медсестра.    

Мала почалапала до дітей. І почала розповідати:

- Ця тьотя - Аліса з країни чудес. Вона прийшла до мене…

Личка хлопчиків і дівчаток похмурніли: їм також хотілося, аби з’явився хтось добрий із казки. А ще краще - мама.

…Ще недавно в Аліси була сім’я. Чоловік Ярослав. Ярик. У дитинстві малому було важко вимовити своє ім’я. Називав себе Яриком. Так і звиклося…

Обоє мали гарну роботу. Жили в достатку. Лише дітей не було. Вони могли бути, якби колись Ярик не вмовив Алісу зробити аборт. Незадовго до їхнього одруження. Мовляв, спершу треба для себе пожити, а з дітьми можна зачекати. Плакала, впиралася. Але коханий такими солодкими словами «стелив»...

Лікарка тоді попередила Алісу:

- Ця вагітність може стати для вас першою і останньою. Нарікати будете тільки на себе.

Махнула рукою…

…Бажання Ярослава поїхати на заробітки Алісу спантеличило. А він пояснював: хоче заробити на гарну нову машину. І не проти звести невеличкий особняк у передмісті.

- Якби у нас були діти… А так, скільки нам потрібно?

- Доки людина живе, доти щось старається, - віджартувався.  

…Минав час. Аліса просила чоловіка повертатися із європейських заробітків додому. Гроші, які надсилав, майже не тратила. Тому дещо назбиралося. Правда, згодом перекази стали скупіші, хоча Ярослав отримав офіційний дозвіл на працю і обмовився, що заробляти став більше. Й відразу ж додав:

- Гроші в банк кладу. Так надійніше.   

… Додому повернувся без попередження. І майже з порога заявив дружині:

- Нам потрібно серйозно поговорити. Про розлучення. Гроші можеш залишити собі. А квартира і так твоя.

- Розлучення? Ярику, чому?

- В мене є інша жінка. І син. Йому десять років.

- Хто вона?..

- Твоя молодша зведена сестра.

- Що?! Світлана?! Вона ж від чоловіка народила. Від Василя.

- Ні, Володя мій син. За Василя вийшла заміж, аби… словом, він знав, що це не його дитина. Тому й розбіглися. Навіть відступне отримав від твоєї мачухи.

- А тато… він знав… знає?

- Ні.

- То ти поїхав закордон…

- Заробити гроші нам зі Світланою на житло.

- Ти і Світлана... Чому вона?..

- Я закохався у Світлану, коли вона вчилася у випускному класі. Пам’ятаєш, її циганочкою дражнили? Ви з нею дуже різні. Ти - м’яка. А вона - вогонь. Її врода, темперамент зводили мене з розуму. І я згрішив… ми згрішили. Але вона до тебе добре ставиться, тому не хотіла нічого казати.    

- Пошкодувала зраджену сестру.

- А потім Світлана завагітніла. Ми з тобою знали, що дітей у нас не буде. А тут - син…      

- Мене змусив зробити аборт. А сестра-коханка тебе ощасливила. Як же ви мене обманювали! Так довго!      

- Пробач…

- Батька шкода. Як він все це переживе?

- То ти?..

- Я не проти розлучення. А тепер залиши мене…

Аліса не могла плакати. Заціпеніла. Здавалося, серце б’ється ледве-ледве…

Родичі і знайомі списували розлучення на те, що в подружжя немає дітей. А потім дізналися правду…             

Світлана не виправдовувалася перед сестрою. Просто сказала:

- Я подарувала Ярославові те, чого не змогла ти - сина.

Алісі не вистачило сили розповісти про свою втрачену дитину. Для батька це був би подвійний удар. А він її так любить. І, крім нього, в неї не залишилося в цьому світі жодної найближчої і найдорожчої людини.      

Світлана з батьківської оселі переселилася з сином у найняту Ярославом квартиру. Він невдовзі знову подався у Європу на заробітки. Світлана хотіла нове, сучасне житло. І меблі, і…   

А батько зліг із серцем. Аліса поверталась від нього, коли їй стало зле. Перехвилювалася…

…У новинах місцевого телебачення розповідали про благодійника, який привіз подарунки в сиротинець. Благодійника Аліса знала. Добрі справи він робив, зазвичай, перед черговими виборами. Хотіла перемкнути канал, але… Побачила знайоме личко. Ліля. Вона серйозно дивилася на дядька, що просторікував у телекамеру, як він любить дітей і обіцяє завжди дбати про сиріт. Малеча всього цього, звісно, не розуміла. Спіч потрібен був для того, аби розчулити дорослих.

Наступного дня, купивши смаколиків і симпатичну Барбі, Аліса пішла в сиротинець. Ступила на подвір’я. Подивилась довкола. Через вікно її упізнала медсестра. Вийшла. Глянула запитально:

- Сподіваюся, з вами все гаразд.?

- Так, дякую. Я би хотіла побачити Лілю. Ту дівчинку… Гостинці для неї маю. І трішки хочу побути з нею. Якщо можна…

- Дарино Михайлівно, - гукнула медсестра до виховательки, - тут до вашої Лілі прийшли.

Цією дитиною ніхто ніколи не цікавився. Тому не йняла думки, хто б це міг бути. А малеча впізнала свою гостю.

- Тьотя Аліса з країни чудес! - підстрибнула від радості.

Вихователька нічого не розуміла.

- Зараз, Михайлівно, я вам все поясню, - сказала медсестра.

…Аліса тримала за руку Лілю.

Ліля тримала за руку казку…

Білі сандалики з жовтими листочками

Кожна жіноча рука, яка гладила Нінину голівку, нагадувала матір. Коли неньки не стало, їй виповнився шостий рік. Ніна не вірила, що вже ніколи не побачить доброї мами Віри.
Старшій, сімнадцятирічній Галині, було не до молодшої сестри. Та й нeдолюблювала Галина Ніну. Ревнувала. Їй здавалося, що Ніні від батьків і від баби Зої дістається більше любові, ніж їй. 
- Будеш за малою дивитися, - сказав Галині після похорону батько.
- Не буду!
- А хто ж?..
- В інтернат віддай! 
- У кого ти така вдалася?!
Після цієї розмови з донькою Роман вперше в житті напився. Хміль приніс полегшення. Наступного дня знову налив собі сто грамів, потім ще і ще…
- Тату… тату, - кликала Ніна. Роман бубонів щось незрозуміле й відмахувався. На тверезу голову просив вибачення, обіцяв «зав’язати». Не зміг… «Допомогли» й місцеві пиячки.
Якось перестріла Романа сільська головиха.
- Схаменися! Дівчатам батько потрібен. Молодша до школи скоро піде. Хто про неї піклуватиметься?
- А я її, Максимівно, в інтернат... Гальці вона не потрібна.
- А тобі?
Роман махнув рукою і подався геть.
- Бідна дитина. Ні матері, ні батька, - мовила про себе головиха.
…На вихідні багатьох дітей з інтернату забирав хтось з батьків або родичів додому. Ніну ж навідували рідко. Сестра не приїжджала ніколи. Батько був кілька разів. Забирала на канікули й іноді на суботу-неділю баба Зоя - Романова матір.
Коли дівчинка була в третьому класі, завітали родичі з-за кордону. Уляні та її доньці Анні-Терезі припала до душі Ніна.
Анна-Тереза торкалася біленького кучерявого волосся дівчинки й пригадувала покійного сина. Девіда називали «sunny boy» - «сонячний хлопчик» -  через світле волосся й усмішку. Жінка гладила Ніну по голівці, а дівчатко завмирало від цього миттєвого щастя.
- Ти хотіла б поїхати з нами й жити у місті, у великому будинку? - запитала дівчинку Анна-Тереза.         
Ніна дивилася на закордонну тітоньку, наче на добру фею. 
Уляна переконували Романа, аби дозволив Анні-Терезі удочерити Ніну.
- Ми її виховаємо, дамо освіту. Чому вона повинна бути в інтернаті? Будемо привозити на канікули. Анна-Тереза з чоловіком - люди заможні.   
- Ромку, не впирайся, - напоумлювала сина Зоя. - Не чужі люди хочуть твою дитину в життя вивести. 
Захмелілий Роман стукнув кулаком по столі:
- Ні! Я - батько! Щоб моя дитина… кудись…     
- А що в селі скажуть? - кинула і своїх п’ять копійок Галина. - Пальцями на нас будуть показувати!  
Насправді ж Галину жерла заздрість. Чому їй дістався в чоловіки непутящий Володька, а сестру хоче забрати багата закордонна родина?
- Галько, отямся! - гримнула на внучку баба Зоя.   
- Я тут маю гибіти, а вона…
- Хто тебе заміж гнав у вісімнадцять? Треба було йти вчитися. І не гибієш.  Володька на роботу влаштувався. А Ніна ще зовсім дитина. Вона чим перед тобою завинила?     
Ромкова матір винувато дивилися на закордонних родичів. Уляна мовила:
- Ми будемо допомагати Ніні. А колись вона приїде до нас.
Перед поверненням додому Уляну й Анну-Терезу родина повезла до обласного центру на закупи українських виробів та іншої всячини. Взяли з собою й Ніну.     
- Що б ти хотіла? - запитала Анна-Тереза дівчинку.
Ніна здвигнула плечима. Їй подобалося все.
В одному з магазинів Анні-Терезі приглянулися гарненькі білі сандалики з жовтими листочками. З натуральної шкіри. Нінина взувачка була добряче поношена. Дівчинка приміряла капчики.
- Перфект! - сказала Анна-Тереза. 
…Гості поїхали. А Ніна відчувала теплу руку Анни-Терези на своїй голові. І тихенько, щоб ніхто не бачив, плакала…
З усіх подарунків дівчинка найбільше любила сандалики. Коли поверталася додому, витирала з них сільську пилюку і ставила в коробку.
Пізніше хвалилася подарунком перед інтернатськими подругами. І розповідала про Анну-Терезу, яка колись забере її далеко-далеко, до великого міста, у великий будинок.
Якогось дня Ніна не знайшла улюбленої взувачки. Шукала у шафі, під ліжками, в кожному куточку. Сандалики пропали. Їх вкрали. Плакала так, аж температура піднялася… 
Анна-Тереза присилала для Ніни гарненькі закордонні одяганки, взуття. Але вона не могла забути білих сандаликів з жовити листочками. Образа чомусь не минала…
…Анна-Тереза з чоловіком раділи Ніниним дизайнерським успіхам. Нею, перспективним модельєром-конструктором взуття, почали цікавитися. Моделі її елегантних туфель на високих підборах, легеньких босоніжок, симпатичних туфельок-човників припали до смаку тим, хто любить зручне, вишукане взуття з фантазією.
Тепер Ніна розробляє модельки дитячих капчиків. Багато дорослих і дитячих виробів прикрашені листочками, квіточками.
Ніну не раз запитували, чому віддає перевагу такому оздобленю. Вона відповідає: «Це моя дитяча таємниця». І це інтригує.
- Ніно, - мовила якось Анна-Тереза, - ніяк не наважуюся запитати: твій «рослинний дизайн» - справді дитяча таємниця чи піар?
- Пригадуєте білі сандалики з жовтими листочками, які ви мені купили, коли приїжджали вперше в Україну? У мене їх вкрали. Це було так образливо. І я вирішила… Просто, я їх дуже любила…
- Пробач, люба. Я не хотіла зробити тобі боляче. 
Недарма кажуть: дитячі образи люди пам’ятають довго, часом - все життя. Ось і на Ніну подібні запитання навіюють сум. Здається, улюблені сандалики вона втратила щойно. А ще той лист від Галини: «Родичі передають із-за кордону долари і євро, а від тебе приходять лише посилки…». 

 

Материн щоденник

- Баю-бай, спи, Степанку, засинай, - тихенько співала Віра біля колиски сина. Малий вертівся, сплакував… 
Степанко народився кволеньким, хворобливим. Віра з Антоном, чоловіком, робили все, що могли, аби маленький видряпувався з хворіб, аби жив. Старша донька Люба не любила братика. Ревнувала. Бо йому діставалося більше уваги.     
- Зрозумій, серденько, Степанко часто хворіє, - гладила по голівці доньку Віра.
Люба скидала мамину руку з голови і зі злістю вигукувала:
- Коли виросту, ви мені будете не потрібні! 
Люба затаїла образу на батьків і на брата.
Віра працювала у дитячому садочку. Ледве стримувала сльози, коли її маленькі вихованки кидалися з обіймами до матерів, коли допомагали молодшим братикам-сестричкам застібати гудзики чи зав’язувати шнурівки. «Звідкіля в моєї Люби стільки нелюбові?» - запитувала сама у себе жінка.
У школі за норовливий характер Любу називали Любкою. Дівчата в подруги до Любки не набивалися. Так і закінчила школу, не маючи ні найкращої подруги, ні першого кохання.
Єдине, що любила Любка - шити. Її зошити були змальовані моделями. І вже в шостому класі щось строчила на старій бабциній швейній машинці. Вирішила: вчитиметься у швейному училищі. Батьки радили вступати до інституту. Любка затялася: ні!
І в училищі Любка не завела колєжанок. Дівчата їй заздрили. Бо мала таки талант до вибраного ремесла. І не любили - за прикрий характер.         
А в Степана був хист до математики. І талант притягувати до себе людей. У школі, а потім в інституті хлопець мав багато друзів. А дівчата мрійливо зітхали, коли Степан починав розповідати черговий жарт.
- Тобі в артисти треба було йти, а не в математики, - сміялися.
- Ще встигну! - відповідав. 
Віра з Антоном гордилися сином. А Люба… Так і не могла порозумітися ні батьками, ні з братом. Віра й так, і сяк намагалася знайти спільну мову з донькою - не виходило.   
Біда трапилася, коли Степан був на п’ятому курсі. Поїхав з товаришем до його родичів. Мотоциклом. Товариш любив проїхатися «з вітерцем». Так було й цього разу. На одному з крутих поворотів мотоцикл злетів з дороги. Товариш добряче потовкся, але залишився живий. Для Степана цей день став останнім.
Віра сподівалася: після смерті брата Люба опам’ятається, пом’якшає. На жаль…
- Антоне, ми втратили двох дітей, - мовила до чоловіка.
Синова смерть і доньчина впертість підкосили Вірине здоров’я. Жінка гасла, мов свічечка: тихенько і сумно. Невдовзі поруч зі Степановою могилою з’явилася й Вірина.
Антон з рідною сестрою перебирали Вірині речі. У сумці-торбинці, яку Віра брала до лікарні, лежав старий товстий зошит. Вірин щоденник. Почала його вести ще тоді, коли Антон запропонував заміжжя. 
«Сьогодні день обійняв мене, сонце поцілувало, а бешкетник-вітер запрошував до танцю. Дякую, світку, що радієш зі мною. Я така щаслива! Вихожу заміж за Антона! Світку, ти знаєш, як я люблю його…».
«У нас з Антоном буде дитина. Я хотіла би першу донечку. Вона мені сниться. Маленьке сонечко біжить назустріч. Розсипає сміх. Я відчуваю дотик теплих долоньок і щастя…».
По Антоновому обличчі текли сльози. Чоловік не знав, що його дружина уміла так гарно писати і відчувати. Здавалося, він заново знайомився зі своєю Вірою. Тільки не міг уже їй сказати, наскільки рідна і дорога вона для нього.
- Антоне, дай цей щоденник Любі. Хай прочитає. Може, щось до неї дійде, - сказала сестра.
Антон вагався: а потрібно? Якось простягнув доньці зошита.
- Мамин щоденник. Якщо хочеш - прочитай.
«У нас донька, донечка-сонечко! Назвемо її Любою, Любцею, Любов’ю. Як я хвилювалася, коли вперше взяла її на руки. «Привіт!» - сказала тихенько. І мені здалося, сонечко усміхнулося. А може ця кумедна гримаска лише видалася усмішкою? Ні, таки доня привіталася зі мною…».
«У Любці - перші зубчики. Вона схожа на зайчатко…».
«Любця розбила коліно. Приклала їй листочок подорожника. Навіть казку придумала про дівчинку і подорожник, аби не плакала. Вітер приніс маленьке зернятко і вкинув його в землю. Зійшла травичка. Її сусідки були високими, а подорожник виріс від землі на півсльози. Травичка сумувала, бо ще не знала, що вона не проста, а чарівна…».                                             
«У нас буде друга дитина. Антон хоче сина. Любця буде щаслива. Спершу оберігатиме братика, а потім братик оберігатиме її. А якщо народиться дівчинка, то назвемо її Надія. І буде в тата Антона три дівчинки: Віра, Надія, Любов…».
«Син! Чоловік хоче назвати його Степанком. На честь свого діда, який Антона дуже любив…».
«Степанко часто хворіє. Світку, благаю тебе, допоможи моєму синові. Якби я могла забрати його біль! Я інколи відчуваю себе такою безпорадною. Ні, я сильна! Синочку, твоя мама дуже сильна. І дуже любить любить тебе. І моя любов буде тримати тебе в цьому світі. Ти виростеш гарним, розумним. Зараз плачеш, а колись будеш багато сміятися, радіти. Я знаю…».
«Люба не злюбила братика. Ні я, ні Антон не можемо нічого вдіяти. Якби вона розуміла, як боляче нам робить. Звідкіля в неї це?..».
«Люба уже випускниця. Не хоче, аби ми йшли на вечірку. Доню, я лише подумки можу тебе обняти, погладити твоє довге русяве волосся. Подумки розмовляю з тобою. Подумки благословляю тебе. І подумки тебе люблю. Цього несказаного назбиралося стільки, що вже, здається, в серці обмаль місця. Святий обов’язок матері - любити свою дитину, якою б вона не була…».
«Світку, ти таки забрав Степанка. Синочку, колись я розповідала тобі казочку про хлопчика, який так сильно любив небо, що маленькі ангели прилітали до нього і нашіптували чарівні сни. У своїх дивних снах він спав на великих хмарах, а маленькими хмаринками накривався. Замість подушечки клав голову на кулачок. Іноді сідав на хмари, схожі на великі кораблі, і плив безмежжям світу… Це була твоя улюблена казочка. Тепер твоя душа там, де був казковий хлопчик…». 
«Добре, коли життя обривається різко. Без болю й страждань. І як тяжко, коли життя відходить поволі. Воно схоже на стару людину, яка, обпираючись на палицю, долає шлях у нікуди. Воно витікає тоненькою, незамітною цівкою…».
«Любцю, не бійся підняти голову до неба і поговорити зі мною, коли я там буду. Я чекала цього на землі. І чекатиму на небесах. Святий обов’язок матері - чекати: і при житті, і після…».             
Люба ридала на Віриній могилі. Цілувала прохолодну землю. Обіймала свіжий горбик. Просила прощення. Материна душа дивилася з небес. Вона все простила, тільки не може витерти доньчині сльози…

Два перстені

Якби то знаття, що цього не варто було робити! Чула ж від людей, але не йняла віри. Бо люди різні байки вигадують. І якби почати усім цим перейматися…
Марина овдовіла у неповних сорок. Коштовним дарунком від подружнього життя, її надією і долею був син Андрій. Хлопець видався славним характером, вродою і розумом.
На останньому курсі навчання завітав додому з гарненькою дівчиною.
- Мамо, знайомтеся, це – Оксана. Ми навчаємось разом в університеті. Оксана – моя наречена.
Марині майбутня невістка сподобалася.
- Що ж, діти, будемо готуватися до весілля.
- Зачекайте, мамо, треба спершу закінчити навчання.
- Добре, восени робитимемо весілля. Ми з твоїм татом, Андрійку, також цієї пори побралися. І були щасливі.
Марина прикидала, скільки гостей потрібно запросити. І скільки це буде коштувати. Міркувала, на чому можна бодай трохи зекономити.
- Андрійку, я зберегла татову обручку. Аби не витрачати зайвих грошей, занеси її у ювелірну майстерню, хай переділять навпіл. Буде два перстені. Поглянь, яка вона широка. Колись такі були в моді.
Син так і вчинив.
- Гарні твої діти, Маринко, - раділа родина, друзі, сусіди. – Якби був живий Володя… Все він бачить з небес. І тішиться…
Спогади про чоловіка ятрили і гріли Маринину душу. Такого, як її Володимир, більше немає. Це було її переконанням. Тому й не змогла відповісти взаємністю комусь іншому. Син схожий на батька. І їй цього достатньо.
- Мамо, - змовницьки зашепотів Андрій, - незабаром ви станете бабусею. Оксанка вагітна.
- Кого чекаємо: хлопчика чи дівчинку?
- Оксанка хоче доньку, я – сина, отож, треба двійню, - жартував Андрій. – Ми не хочемо знати наперед, хто народиться.
- Правильно, кого Бог пошле…
Першу дитину Оксана не виносила. Другу – також. Лікарі розводили руками. Начебто все гаразд, але… Незабаром родину спіткало нове лихо: син потрапив в аварію. Одужував довго і тяжко.
Втретє Оксана завагітніти не могла. Марина втратила спокій. Не розуміла: звідкіля ці напасті. За які гріхи. Андрій ставав нервовий. Оксана сумувала. Дитина могла б уберегти їхню сім’ю.
- Маленьке диво, золотий промінчику, галасливе сонечко, ми чекаємо тебе. Ми вже любимо тебе. Доленько, змилуйся, - шепотіла Марина, наче молитву, наче заклинання.
А неслухняні журавлі носили легенькі сповиточки до інших родин.
Марині радили: варто піти до ворожки чи екстрасенса. Може, пороблено. Чи позаздрив хтось.
- Будемо, сину, шукати забороненого ліку.
- Не вірю я в це, мамо.
- І я не вірю. Але спробувати треба.
… Під горою жила та, «котра всім допомагає». Стежку до її оселі знали багато людей. Нараяли поїхати до знахарки й Андрієві з Оксаною.
Подружжя тихенько постукало у двері.
- Зачекайте, - пролунало у відповідь. – Не переступайте порога. Спершу зніміть свої обручки. Вони – мертві.
Здивовані, вони поклали перстені на землю біля входу.
- Не хвилюйтеся, їх ніхто не забере.
Та, «котра все знає», повідала:
- Коли людина помирає, їй належить дати одяг, іконку й перстень, якщо була у шлюбі. А ви залишили обручку собі. Гріх узяли. І пішли з цим гріхом до вінця. Тому й незгоди переслідують вашу родину. Мусите молитися. А обручки закопайте на батьковій могилі й попросіть прощення у покійного. Чужий перстень – чужа доля. Купіть собі нові обручки. Освятіть у храмі, розкажіть священику все. Ви будете щасливими…
Марина вклякнула перед чоловіковою могилою:
- Пробач, Володю, не знали ми…
- Повертаємо, тату, тобі твоє, - Андрій загорнув золото у землю.
… Первісток в Оксани з Андрієм народився восени. Син…

Була любов. І був син

 

- Ви хотіли б доньку чи сина?
Молода лікарка, здавалося, дивилася Ларисі не в очі – в душу.
- Татусі хочуть синів. А нам, жінкам, важливо, аби діти здорові народжувалися.
- Сина… Я хочу сина. Любомира. Ні, вибачте…
Лариса не вийшла – вилетіла з кабінету. Медичка спантеличено дивилася їй услід.
«Не буде нікого. Перетерплю біль. Згрішу. Вже згрішила, - картала і заспокоювала себе водночас подумки Лариса. – А могли б батько й син мати одинакові імена. Ні!!! Коли дитина запитає, де батько, що відповім? Трагічно загинув? Повіявся у світи? Банальне, знайшла тебе в капусті? Господи, що за безглуздя в голову лізе…».
- Вислухай мене, це дуже серйозно, - завела мову під час короткої зустрічі з Любомиром.
- Давай, швидше, у мене часу обмаль.
- Послухай, я… ми…
- Лариско, якщо тобі приглянулась якась річ, кажи, скільки треба.
- Ні…
- Проблеми на роботі?
- Та ні, інше…
- У мене справді нагальні справи. Телефонуй. Ти ж знаєш, я для тебе…
- Добре, біжи.
Сама ж стояла, наче вкопана. Вона не могла нікому, крім Любомира, довірити свою таємницю. Бо їх кохання - крадене, недозволене, сховане від людей. У нього є дружина і двійко дітей. Дівчатка-близнючки. У неї міг би бути Любомир-старший і Любчик-молодший. А якщо це дівчинка? Була б Любомира або Люба, Любов… Ні, це хлопчик. Вона відчувала.
Любомир мріяв мати сина. Лариса бачила, якими очима він дивився на чужих Івасиків-Тарасиків.
Таки вирішила зізнатися. З хвилюванням набрала номер його телефону.
- Любомире, у нас буде дитина, - випалила без передмови. - Я ходила в поліклініку. Ти хотів би?..
Він мовчав. Вона чекала.
- Гадаю, ти знаєш, що робити. Увечері заскочу. Гроші – не проблема. Домовся з хорошим лікарем.
Вікна її оселі того вечора були темні. Не хотіла вмикати світла. Не хотіла бачити Любомира. Хай думає, що її немає вдома. Він приходив. Дзвонив у двері. Чекав. Ішов й знову повертався…
Вранці ноги самі понесли до поліклініки.
- Дитини не буде! – випалила, влетівши до кабінету.
- Що? У мене пацієнтка. Зачекайте, будь ласка, - лікарка знову глянула в Ларисину душу.
- Пані, тут черга, - донеслося з коридору.
- Вибачте, звісно, черга…
… Лариса випадково зустріла Любомира через кілька тижнів. Не давався чути.
- Я у відрядженні був. Замотався. Навіть зателефонувати не мав часу. Звиняй, - виправдовувався.
- Тоді, увечері, ти приходив?
- Не пригадую. Щось було важливе, здається. А так, поважного партнера зустрічав. Звалився раптово на голову. Не встиг тебе попередити.
Любомир обманював, гадаючи, що її справді у той вечір не було вдома.
- Жаль…
- Чого жаль?
- Дитини. Її не буде.
- Ти це зробила?
У його голосі Лариса вловила відчутне полегшення.
- Це був син. Любчик.
- Ні!!!
… Перехожі тихцем споглядали на респектабельного чоловіка, котрий безпомічно озирався і розтирав по обличчі сльози. І кривдника поруч не було. І на дивака начеб то не схожий...