Сльоза ненародженого ангела

- А ти дала би їй шістдесят?

- Звісно, ні.

- В добрі купається, тому й виглядає гарно. Глянь, яка постава.

- Певно, зі спа салонів не вилазить.

- А костюм який стильний! Від дизайнера.

- Її одна картина коштує, як моїх не знаю скільки зарплат...

Журналістки пліткували про Елеонору. Модну художницю. Елегантну та загадкову жінку. А ще їй личила сивина. Є жінки, які її ніколи не зафарбовують. Сивина додавала Елеонорі не років - шарму.

Елеонора не любила давати інтерв’ю. Не тусувалася з місцевим бомондом. Багато працювала. Мандрувала. Жила сама.

...У цьому місті з’явилася тридцять років тому. Стала примітною. Завдяки своїй творчості. А ще була модницею. Носила одяг лише пастельних кольорів. Любила шалики і прикраси. Вишукані парфуми. У її погляді завжди був невловимий тихий смуток. А в душі... Туди дорога закрита...

- Що ви можете розказати про себе? - поставила Елеонорі наївне запитання молода журналістка під час відкриття першої виставки.

Елеонора почувалася незручно перед журналісткою, яка була майже її ровесницею. Вона, здавалося, знала відповіді на всі запитання. А на це - ні.

Інстинктивно торкнулася лівої руки. Обтягнула рукав светра. Чоловік добряче потовк руку. І права в синцях. Але про це ніхто не знав.

Всеволод був сином чиновників. Батьки дозволяли єдиному улюбленцеві все. Одного разу Елеонора поскаржилася свекрам, що Всеволод її б’є. Зробили вигляд, що не повірили. Вона ж не впізнавала у своєму чоловікові колишнього уважного, веселого хлопця. А, може, це була лише маска. Може, він завжди таким був. Аж тепер задумалась: чому Всеволод обрав її, дівчину не зі свого кола? Що вона про нього знала? Адже зустрічалися не повний рік.      

Більше не мала кому скаржитися. Вона - пізня дитина. Батько помер, щойно вийшла заміж. З матір’ю особистим не ділилася. В неї серце й без того поболювало. Мати думала, що донька щаслива. А вона ховала синці під довгими рукавами, біль - під усмішкою.

Якби Елеонора розповіла про перитетії свого сімейного життя, їй би не повірили. Подумали б: вигадує, аби увагу привернути, чи обмовити чоловіка. Всеволодова родина ідеальна. Так вважали... 

...- Ваші картини... вони, наче, живі. Сумують, усміхаються, мріють... Як вам вдається писати так настроєво? - запитували.

- Як казала одна поетеса - усе це з болю, - відповіла й одразу осіклася.

- Чому з болю?

Елеонора мусила викрутитися:

- Бо художник бачить світ по-своєму, по-особливому. Його зачіпає те, на що багато людей просто не звертають увагу.

Знала, що говорить зовсім не те, лукавить. А про біль - правда. Але це її правда. Не для загалу.

А ще в її картинах багато дитинності. «Дитина у руках Всесвіту», «Сльоза ненародженого ангела», «Доторк до матері»... Вона зображала дитину, якої не народила.

...Всеволод тоді повернувся від своєї «кішечки». Він зневажав вагітну дружину. Був нетверезий. Розбудив Елеонору. Причепився серед ночі за якусь дрібницю. І вдарив. Сильно. Не пам’ятає, як опинилася в лікарні. Дитину втратила.

Зі шпиталю свекри відвезли невістку на дачу. Сиділа мало не під замком, поки оговтувалася. За нею наглядала непривітна й мовчазна жінка, що жила поруч у селі.

Всеволод приїхав лише раз. З порога мовив:

- Не думай, що буду вибачатися. Ти ж сама на мене накинулася, а потім зі сходів упала. Хіба не так було?

Вона не вміла ненавидіти. Але знала: не зможе пробачити. Вирішила піти від чоловіка. Назавжди зникнути з його життя. Він немов читав її думки.

- Хочеш розлучитися? Не вийде. Мої батьки не дозволять. У нас ідеальна та порядна сім’я. Затямила?

...Із дачі повернулася наче в інший світ. Той, колишній, помер разом із її ненародженою дитиною. Дівчинкою.

- Тебе боліло? - запитувала в душі свого ненародженого ангела. І сама відповідала: - Дуже...

Свої емоції переносила на картини.

Елеонора гадала, що свекри влаштовували виставки її робіт, аби похвалитися талантом невістки. І, можливо, згладити провину. Зрештою, домовитися, аби Елеонора взяла участь у виставці, їм було неважко.

- Розкажіть про себе...

Скільки разів чула цю фразу. І завжди уникала відповіді... Й інстинктивно торкалася лівої руки. Як тоді... Дотепер не може позбутися тієї звички... 

...Про Елеонору заговорили. Її роботи були цікаві, оригінальні. А ще хотіли вгодити свекрам. Особливо Всеволодовому батькові, від якого в місті багато залежало.

...Всеволода не стало раптово. Серце. Такою була офіційна версія. Але це не так. Бавився наркотиками. Не розрахував дозу. Батьки все зам’яли. Елеонорі наказали мовчати.

На похороні їй співчували знайомі та незнайомі люди. А вона не могла плакати.

- У неї стрес. Бідна дитина, - заламувала на публіку руки свекруха.  

Через пів року Елеонора поховала матір. Місто, в якому народилася й виросла, тепер видавалось незатишним. Воно наче відштовхувало її від себе. Може, тому, що зараз її нічого, крім батьківських могил, тут не тримало.

Згодом сказала свекрам, що хоче перебратися в інше місто. Здається, вони полегшено зітхнули.

- Я там знаю декого, допоможуть з роботою, - буркнув свекор. - Це буде твоя плата за мовчання. Поклянися, що ніколи нікому нічого не розповідатимеш. Бо на краю світу дістану.

Вона розповідатиме про все на своїх картинах. Таким чином з’явиться «дитяча» тематика. Роботи здобудуть прихильність глядачів та критиків.

...Елеонора продала мамину квартиру. Купила житло в місті, де жила її інститутська подруга. Колись Таня запрошувала Елеонору в гості. Їй сподобалось це місто. А з Танею залишилися гарні стосунки. 

...Тридцять років минули, як мить. Елеонора багато працювала і чимало досягла. Її роботи є в приватних колекціях, експозиціях музеїв. Її запрошують на виставки. Вона багато мандрує, привозить цікаві задуми для нових робіт. І продовжує творити «дитячу» серію картин.

...Відома, заможна, але самотня кажуть про неї. Елеонора ж допомагала хворій на онкологію сусідці. Жінки не стало, коли її донька закінчувала школу. Елеонора Ганну вивчила. Заміж видала. Вони - більше, ніж сусіди. Подумки Елеонора називає Ганну донькою. А Ганна ставиться до неї, як до матері. Маленький Максимко взагалі кличе Елеонору - бабуся Еля. 

А ще кажуть: Елеонора жорстка. Вона ж за цією напускною непідступністю та суворістю ховає те, що не може переболіти. І дуже любить дітей. Частину виручених за картини грошей жертвує у благодійний фонд, який допомагає сиротам. Але просить про це не розповідати. Це не для преси. Бо живе за правилом: нині добро зробила - завтра про це забула...

В Елеонори були залицяльники. Та вона боялася нових стосунків. Пліткували ж, що ціни собі не складе...

...Вона знала, що мусить поспілкуватися з журналістами. По-перше, це її ювілейна персональна виставка. По-друге, так заведено.

- На багатьох ваших виставках є картина «Сльоза ненародженого ангела». Вона для вас щось значить? Чи це... ваш талісман? - запитав один із журналістів. 

Елеонора на мить розгубилася. Підійшла до картини, і раптом дзвінко пролунало:

- Бабуся Еля!

До неї біг Максимко з букетом квітів.

- Це ваш онук? - здивовано запитав журналіст.

Елеонора інтригуюче, як це вона вміла, усміхнулася. Взяла на руки Максимка. А він водив ручкою по картині, немов хотів витерти ангеликові сльозу...

Танго з дощем

Станіславова мама вийшла заміж «не за того», тому була відлучена від сім’ї. Інзі, на відміну від старшого брата, нічого не дісталося у спадок.

Петро дуже кохав свою дружину, і на свою зарплату рядового інженера намагався потішити якоюсь дрібничкою. А ще відчував провину за те, що Інга через їхнє кохання впала в немилість родини.

...Коли зносилися старі запаси, Інзі довелося забути про вишукане зручне взуття, яке «діставали» батьки-посадовці, модні сукенки, пальтечка... А як народився Станіслав, батьки Інги не захотіли бачити внука. Лише Борис, брат, потай від рідні навідував її сім’ю, приносив подарунки, бавився з маленьким племінником.   

...Інга рідко взувала ці туфлі. Берегла їх. Це була дорога імпортна річ з її минулого життя. Станіслав пам’ятає: мама завжди дивилася на туфлі зі смутком. Бувало, взувала і на пальчиках, аби стуком підборів не потривожити сусідів з нижнього поверху, ходила по квартирі. Мамині рухи були граційні та вишукані. Інга гарно танцювала. Мама ніколи не дефілювала по квартирі у цих туфлях при татові. Не хотіла, аби він почувався ніяково, бо не може купити їй гарних речей. Син зрозумів це пізніше...

...Станіслав любив малювати. І в школі, і в інституті був одним із кращих. 

- Можливо, наш син стане відомим художником, - мрійливо сказала Інга.

- Так воно й буде, - відповів Петро.

Він не те, що на словах, навіть подумки не перечив дружині. Тому, що кохав. Тому, що не минало відчуття провини...

...Матвій, кращий товариш Станіслава, був прибічником соцреалізму. «Симфонія» труб, «щасливі» колгоспниці, передовики виробництва... Станіслава це не цікавило. Він творив на мольберті красу - витончені жіночі образи. Схожі на маму. І взуття... На його картинах неодмінно було вишукане жіноче взуття. Й багато дощу...

- Друже, твої картини не потраплять на жодну виставку. Спробуй створювати щось людське, - радив Станіславові Матвій.

- Інакше не вмію.

- Мені би твій талант... І знаєш, твої картини... вони чужі нашому суспільству. Це там, на Заході, жінки дозволяють собі всі ці штучки... А в нас усе скромно. Як повинно бути.

- Звідки ти знаєш, як має бути? Та й усе в цім світі змінюється. Може, й наших жінок та дівчат колись не показуватимуть у кіно з розвідними ключами, за верстатами на заводах, а...

- Ну-у-у, це ти вже загнув. Вважай, я нічого не чув...   

...Ліля познайомилася зі Станіславом на молодіжній вечірці. Прийшла туди з іншим хлопцем, а додому проводив Станіслав. Вона не була художницею. Це її уже колишній хлопець «трохи щось малював». Так він любив казати. Ліля ж щойно почала працювати в бібліотеці.

Дорогою додому Лілю зі Станіславом наздогнав дощ. Теплий літній дощ.

- Ти коли-небудь танцювала танго під дощем? - запитав Станіслав.

- Ні. І я не вмію танцювати танго, - відповіла зніяковіло.

- То ж спробуй!

Станіслав танцював легко, гарно. А в неї виходило незграбно. Вони сміялися. Дощ тупцював довкола них. Він також не вмів танцювати танго...

...Станіслав зачарував Лілю своїми картинами. Нетутешні на них жінки. З іншого світу... Ось ця босоніж, на пальчиках, танцює під дощем. У довгій сукні, кольору стиглого сонця. В руках - вишукані туфельки. Таких Ліля ніколи не бачила в їхньому універмазі. А ця - наче хоче спинити вітер, чи наздогнати його. Одинокий силует цієї жінки губиться у вечірній імлі серед сивих будинків старого міста. А ця - припала устами до пелюсток мокрих квітів, немов спиває з них дощ. А сліди цієї жінки вітер ховає у хвилях жовтого листя...

- Яка краса, - мовила дівчина. - Мабуть, у тебе багато шанувальниць, тобто, поціновувачів.

- Ці картини мало хто бачить. 

- Чому?

- Я пишу не те, що треба...

...Їхньою молодіжною тусівкою зацікавилися люди із серйозної інстанції. Бо вільнодумство собі дозволяють. Мабуть, хтось «настукав». Поцікавились і Станіславовими роботами. Суворий дядько тяжким поглядом розглядав на картинах витончені жіночі фігури у легких шатах.

- І де ви такі беретеся? - промимрив.

Станіслав не зрозумів: це стосувалося жінок на картинах, чи художників.

...Станіславової матері не стало через кілька місяців після того, як занедужала. Здавалося, без неї хата перестала дихати. Якось натрапив на мамині улюблені туфлі. 

- Як гарно вона у них ходила, - сказав Петро, побачивши в синових руках взувачку Інги.

- Але ж вона...

- Не хотіла, щоб я бачив. Я підглядав. Мама інколи не чула, як заходив у квартиру. Але вона нічого не знала. Це була її таємниця. І втіха. Її батьки нашого кохання не сприйняли й не простили. І її це завжди боліло. Мене також...

Станіслав з батьком тоді проговорили майже до ранку. Петро багато розповів синові...

...Ліля стала уникати Станіслава. Він її перестрівав, запитував, що сталося. Вона ж намагалася чим швидше піти геть. Вони довго зустрічалися, а він так і не запропонував їй заміжжя. Навіть не натякнув. Образилась, певно...

...Майже відразу, як розпалася країна недорозвиненого соціалізму, виїхав з родиною за кордон Борис. А згодом покликав до себе племінника.

- Станіславе, ти талановий, але вдома тобі нічого не світить. І не знаю, чи засвітить. А тут, якщо захочеш, проб’єшся. Інга, мати твоя, мене підтримала б.

...Уже зібрані речі. Днями вирушає в незнайомий світ. Але перед тим мав побачити Лілю. Він досі її кохав.  

- Я зустрічаюся з іншим хлопцем, - сказала дівчина. - З Матвієм.

- З моїм товаришем? А він не зізнався. Але ж чому?..

- Станіславе, не запитуй нічого.

Він прийшов до бібліотеки перед самим від’їздом. Передав Лілі свою картину і короткого листа. Написав, що виїжджає назавжди. А картина була та, на якій жінка у довгій сукні кольору стиглого сонця босоніж танцює під дощем. Тільки тепер Лілі здалося, що замість дощових крапель, у незнайомки на обличчі були сльози...

Ліля вийшла заміж за Матвія. Та щасливою не була. Безталанний художник підпрацьовував то тут, то там. Єдині «шанувальники» його «таланту» -  товариші по пляшці та гри в доміно у дворі їхнього будинку. Врешті, Лілі все це набридло й вона виставила Матвія з хати та зі свого життя. На прощання кинув:

- Я обманув, що ти мала би проблеми, якби й далі зустрічалася зі Станіславом. Система змінювалася, розвалювалася. Просто, ти нічого не втямила. Зі страху...

- Може, ти ще й доносив...

Матвій гримнув дверима. В її душі була випалена пустеля. Відчинила вікно. Збиралося на дощ...

«А пам’ятаєш оцей дощ? Цей дощ у капелюсі з клена. Той дощ, що танго з нами танцював...», - прошепотіла крізь сльози слова з якогось вірша. Дістала зі сховку картину, колись подаровану Станіславом. Матвій терпіти її не міг. Тому й заховала.

- Пробач мені, Станіславе. Сподіваюся, ти щасливий...

...Про те, що в місті виставлятимуть роботи закордонних художників, прочитала в газеті. Щедрість місцевого мецената. Організовує виставку, бо йде в політику. Хоче людям сподобатися. А ось і знайоме прізвище. Станіслав? Цікаво, приїде сам, чи лише привезуть його роботи?

...Ліля вирішила піти на відкриття експозиції. Йшла через парк. Картала себе, що взула туфлі на високих підборах. Ще й дощ почав накрапати. А якщо... Роззулася. В одній руці тримала сумочку, в іншій - туфлі. Її давно ніхто не запрошував до танцю. А сьогодні танцюватиме танго з дощем. Невміло, як тоді, зі Станіславом. Вона так і не навчилася цього танцю. Дощ також...    

До виставкової зали зайшла вимокла. Стала біля дверей. Меценат представляв художників. Дехто не приїхав. А Станіслав був тут. Змінився. Змужнів. Посивів... Як довго вони не бачились...

Подякував за запрошення. Сказав, що приємно повернутися до рідного міста: давно тут не був. Про свою творчість розповів коротко.

Посеред зали художники разом із меценатом давали інтерв’ю журналістам. Ліля краєм вуха почула уривок Станіславової відповіді:

- У мене є незавершена картина. Почав писати її давно. Цей спогад... він особливий для мене. Як і та дівчина, образ якої зупинився на півдорозі до мольберту. Вечір... Танго під дощем... Вона була в квітчастій ситцевій сукенці. А от її туфель пригадати не можу. А це важливо...

- Я була в білих босоніжках, - прошепотіла...

Намалюю різдвяну мелодію…

Нові сусіди заселилися в квартиру після смерті баби Нусі. Так називали Наталю Трохимівну, яка давно овдовіла і своїх дітей не мала. Баба Нуся заповіла двокімнатне помешкання далеким родичам, яких раніше ніхто в будинку не бачив.

Степан одразу не сподобався сусідам. Від нього несло перегаром і неприязню. Світлана, дружина, була не говіркою і на жильців під’їзду дивилася «з ока». П’ятирічний Ілля не вдався до батьків. Хлопчик усміхався й чемно з усіма вітався.

Степан часто влаштовував скандали. Ілля, якщо не був у садочку, тоді втікав з хати. В теплу погоду бавився у дворі. А в негоду сидів на сходах.

Якось Вероніка поверталася з роботи й застала Іллю на сходах між третім і четвертим поверхами.

- Холодно, йди додому, - мовила.

Малий навіть не поворухнувся. А з сусідської квартири лунала лайка господаря і крик Світлани.

- Якщо не хочеш іти додому, можеш посидіти в мене.

Вероніка взяла малого за руку й повела в інший світ. Ним була її квартира, музика і добре, лагідне серце.

Вероніка Марківна - піаністка. Працювала в музичному училищі. Вдома давала приватні уроки. Батьки Вероніки жили за містом. Доньці залишили квартиру, коли та вийшла заміж. Проте шлюб довго не протримався. Ростислав, як згодом виявилося, зраджував ще до одруження. І потім не покаявся. «Зависав» на ніч в обіймах чергової «нової знайомої». І коли одна «киця» з’явилася на порозі їхньої квартири на четвертому місяці вагітності, Вероніка з розпачу та хвилювання втратила власне дитя.

- Я не знав про твою вагітність, - повзав на колінах зрадливий чоловік.

Можливо, Вероніка змогла б пробачити. Та її батьки - ні. Батько все життя працював нотаріусом. Був суворим. Любив єдину доньку. І попустити зятеві витівки не збирався.

Відтоді змінилися тони та відтінки життя Вероніки. В ньому залишилося місце для музики. Роботи. І не знаходилося місця почуттям.

…Ілля став частим гостем в доброї сусідки. Бувало, п’яний Степан товк в її двері й голосно запитував:

- Гей, музикантша, мій малий в тебе?

Коли Вероніка давала приватні уроки, Ілля сидів тихо, слухав музику. Або малював. Хлопчик приходив до неї з аркушем із звичайного зошита й простим олівцем. Щось було в його звичайних, нехитрих малюнках. Вероніка купила Іллі зошита для малювання й багато різнокольорових олівців. Своє добро Ілля додому не забирав. Боявся, аби п’яний Степан не викинув.

…Батько привіз Вероніці ялинку. Пухнасту, із запахом лісу, снігу та свята. Ілля дивився крізь привідкриті двері, як дядько Марко ніс деревце. Чув, як раділа тітка Вероніка. А в самого сльози на очах. Ялинки у нього ніколи не було.

Вероніка побачила сумні очі маленького сусіда.

- Ілля, допоможеш мені прибрати ялинку?

Його личко розвиднілось. Ствердно кивнув головою.

Ілля подавав іграшки. Гірлянди. Прикрашав гілочки деревця «дощиком». Це було і його свято.

Вероніка щороку просила Іллю допомогти «одягати» новорічну ялинку. І щоразу клала для нього подаруночки.

У свята Вероніка любила грати різдвяні мелодії. Розповідала Іллі цікаві історії про музичні твори, композиторів.

- А можна намалювати різдвяну мелодію? - запитав якось хлопчик.

- Не знаю. Мабуть, так. Коли я вчилася в школі, то зовсім не дружила з уроками малювання. Скажу по-секрету: мені допомагав малювати тато.

…Сусіди почали помічати, що й Світлана «присіла» на пляшку. Гадали, через нестерпний чоловіків характер. Але жінку через це не оправдували.

– Вероніко, ти б поговорила зі Світланою, - якось завела розмову сусідка-пенсіонерка. – Хлопця шкода. Він же, здається, лише в шостий клас пішов. Коли ще й матір зіп’ється, що тоді? Ех, шкода Нусі. У нас завжди спокійно було. В гості один до одного ходили. А тепер той буйний Стьопка…

Вероніка намагалася поспілкуватися зі Світланою. Але та відрубала:

- Не лізьте в мою сім’ю. Ми й так закриваємо очі, що наш малий завжди у вас пропадає.

- Я ж нічого поганого…

Світлана не дослухала. Зачинила перед Веронікою двері.

…Степан не повернувся вранці з роботи - працював сторожем. Отруївся спиртним. Не врятували.

Коли поховали чоловіка, Світлана почала частіше «горе» в горілці топити.

- Мамо, перестань пити, бо з роботи виженуть, - просив Ілля.

- Завідуючі шваброю кругом потрібні, - відповідала.

Світлана працювала прибиральницею.

…Малюнки Іллі експонували на шкільних виставках. Він був учасником творчих міських конкурсів. Вероніка слідкувала, де й коли організовували чергову виставку.

А Світлана почала частіше зриватися. Кричала на Іллю. Висловлювала претензії до Вероніки.

- Хочеш мого сина забрати? Свого не змогла народити? Чи не мала часу через свою музику? Не відам Іллю. Чуєш? Він - мій син.

Вероніка вислуховувала п’яні тиради мовчки. Але Світланині слова віддавали болем…

Ілля просив пробачення за материні витівки.

…Талановитому студентові в художньому училищі пророкували гарне майбутнє. Ілля був найкращим на курсі. Навіть Юліан Аврамович, – викладач, який критикував усіх і вся, стримував емоції, переглядаючи роботи Іллі. І бурчав лише для годиться:

- Ти їх вчи, вчи, а вони потім вивіски для магазинів малюють. Талант гроблять. Мистецтво перетворюється у ширвжиток…

Власне, Юліан Аврамович відіграв позитивну роль у подальшій творчій кар’єрі свого студента. Поговорив з ким треба. Допоміг, де треба… Це, мабуть, був перший плюс у карму прикрого Аврамовича за все його життя.

Ілля, за порадою свого викладача, подався працювати в інше місто, де більші можливості. Привозив матері гроші, які та успішно пропивала. Часто телефонував Вероніці. Ділився своїми досягненнями та планами. Просив наглянути за матір’ю.

Вероніка й не думала, що так сумуватиме за своїм сусідом. Коли Ілля приїжджав додому, запрошувала в гості, пригощала чимось смачненьким.  Розпитувала про все. А він просив її щось зіграти…

…У виставковій залі училища готувалися до експозиції картин Іллі. Він став модним, упізнаваним художником. У навчальному закладі були втішені, що Ілля погодився на пропозицію. Юліан Аврамович усі заслуги колишнього студента приписав собі. Мовляв, у талановитого викладача - талановиті учні.

Роботи молодого художника дістали багато схвальних відгуків. Ілля подарував дві картини училищу. Одну - Юліанові Аврамовичу. Роботу «Різдвяна мелодія» забажав придбати відвідувач виставки - давній друг Юліана Аврамовича.

- Вона не продається, - відповів Ілля.

- Домінік Арсенович гарно заплатить.

- Ця картина для моєї… майже матері.

- Це як… майже?

- До речі, ось вона йде.

- Вероніка Марківна?! - вигукнув Юліан Аврамович. - Моє шанування кращій піаністці нашого міста. Не знав, що ви знайомі з моїм талановитим колишнім студентом.

- Ми - сусіди, - відповіла, усміхнувшись, й пішла оглядати ескпозицію.

Коли зупинилася біля картини «Різдвяна мелодія», підійшов Ілля і тихо мовив:

- Я написав її для вас. У знак вдячності. За все… Якби не ви, певно, не було б художника Іллі та цієї виставки. І не було б свят у моєму дитинстві…

Картина виконана у біло-голубих тонах. Біле піаніно посеред засніженого світу. Білі клавіші. Грає мелодію молода жінка. Політують ноти-сніжинки. Сідають на долоньки маленького хлопчика. Його обіймає крилом різдвяний ангел…

- Колись ти запитував мене, чи можна намалювати різдвяну мелодію. Пам’ятаєш?

- Я ніколи цього не забував…

А Юліан Аврамович охав від здивування:

- Та це ж на картині молода Вероніка… Вероніка Марківна. Як я одразу не впізнав?!

Сніг мав смак мерзлих яблук із сусіднього саду

Їхніми стежками, що згубились між зорями, ступає зима. Хурделиці замели давні мрії. Перемели роки...

А грудень, як і колись, пахне мандаринами і передноворіччям. На слизькій дорозі сковзаються зорі. Хтось залишає на снігу сліди, хтось їх шукає. Вітри перебирають промерзе гілля на деревах, мов струни химерних арф…  

Колись вони гадали: що є на зворотньому боці місяця. Тепер знають: там - їхнє майбутнє, яке не збулося. Бо ні Він, ні Вона не відають, яким би воно могло бути.   

Колись… сніг мав для них смак мерзлих яблук із сусіднього саду. Мороз пахнув теплим димом, який вився зі старих сільських коминів: тоді в грубках палили дровами і соломою. На холодному розмальованому візерунками вікні Вона писала Його ім’я. Потім «стирала» своїм подихом, щоб ніхто не побачив. А Він поспішав до Неї через кучугури снігів, які, здавалось, сягали стріхи і неба…    

Тепер… життя вплело у Його волосся ранню сивину. У Її долю - дороги. Десь посеред світу зустрічаються їхні спогади. А в сни приходить грудень - молодий, закоханий…

Він і досі шкодує, що не вберіг їхнього кохання. Бо те, друге, стало його болем і зневірою.

Вона поклала їхні почуття на мольберт. Зима на Її картинах особлива: сумна і весела, холодна і тепла. Її гріють дими зі старих коминів. І смутком лягають під старою яблунею дві тіні, руки яких тримають одне мерзле яблуко…

Світ, сповнений її очима

Його картини споглядають на світ фантастичними очима незнайомки. Великі, гарні очі кольору волошок і неба. Ці очі - минуле, яке уже ніколи не дасть йому волі.
Очі коханої він виводив на тлі небес. Вони дивилися крізь вимоклі осінні вікна. Усміхалися танцюючому вітру. У них сумувало смеркання. Ними раділи квіти. Він малював їх безупину.
Звичайнісінький сільський хлопчина любив фарби і олівці. Дитяча рука творила сюжети, гідні подиву. Микола й сам інколи не розумів змісту малюнка. Не міг пояснити, звідкіля таке світосприйняття і світовідтворення. Немов душа хотіла щось повідати світові й людям.
Кожному малюнку хлопець придумував неймовірні назви: «Ніч, яку моя мама гріє казкою», «Упійманий сон», «Срібні коні, яких не можу наздогнати»…
Після школи Микола вступив до художнього училища. Педагоги пророкувати простакуватому, сором’язливому студентові майбутнє великого майстра.
У неповних дев’ятнадцять він зустрів, як гадав, свою Музу. Кохання для юного художника виявилося таким непростим і фатальним, як несумісне поєднання барв на його картинах, яке насправді творило дивовижну гармонію.
Миколине життя і творчість були сповнені очима коханої. Веселі, заплакані, сполохані… Визирають то з дощу, то з ночі, то просто притихли на білому папері. Шалено-прекрасні, наївні й звабливі… Скільки тих очей він намалював? Годі про це дізнатися.
Муза одного дня відвернулася від нього. Ким він був для пещеної міської панночки? Простим сільським парубком. Чи кохала його? Почуттів не мала, лише порожні слова, у які він не міг не вірити. Їй подобалось, що він, кращий студент, приділяє їй багато уваги. Що пише її потрети. Що фантастично малює її очі. Їй заздрили друзі і одногрупники. Для неї ж це була чергова перемога.
- Ти не повернешся? – запитав він.
- А навіщо? – здивувалася вона.
- Бо я… я кохаю тебе.
- Що ти розумієш у коханні?
- Ти є моя Муза.
Вона зухвало засміялася.
- Я не зможу без твоїх очей.
- Знайдеш інші.
- Таких більше немає.
- Дивак ти. Простий, наївний і… добрий. Бувай!
- Я не відпущу тебе… Ні… Не відпущу, - шепотів сам до себе.
Ці очі взяли його у полон вічного безумства. І переслідували навіть уже хворого.
Микола тримав олівці під подушкою, носив у кишенях. Малював ту, через яку втратив розум, навіть на клаптиках паперу. Згодом дівчина «подорослішала». Це вже була жінка із знайомими очима. Миколу запитатували, хто це, він відповідав: «Вона».
Коли недуга загострилася, малював лише контури, лінії. І підстругував, за звичкою, олівці й постійно тримав їх на похваті. Але Вона в його уяву уже не приходила…
… Пригадуєте чудовий давньогрецький міф про Пігмаліона і Галатею? Скульптор витворив незрівнянно красиву статую жінки. І так закохався у неї, що вона, Галатея, ожила. У цій же історії все навпаки. Портрет не ожив, а талант помер.

"Ангели просили, щоб я вас не загубив..."

Маленькі ангели в білих льолях злітали з Ейфелевої вежі. Вони були кумедні і пустотливі. Сміялися, підморгували. Вона намалювала подібних картин десятки. Небо, Ейфелева вежа і ангели. На цій картині маленький ангелик тягне за чубок вежу до неба. А на цій – білі крила її обійняли. А тут хмарка перечепилася за вежу і здивоване ангелятко протирає сонні очі…
Ейфелева вежа здаля була схожою на вишукану пані у довгій сукні. Принаймні, так здавалося Павлині. На своїх картинах вона одягала їй капелюха, пов’язувала легкий шалик. Взимку одягала вежу у мереживні білі шати.
Зблизька металева мадемуазель втрачала магію. На Павлининих картинах для неї не вистачало місця.
А цей ангел чомусь вийшов сумний. Хотілося погладити його кучері-кілечка. Павлина усміхнулася до маленького ангелятка.
… Покійна матір її називала Павою. Дівчата – Пашкою. Хлопці - Павлом. Після смерті матері Павлину забрала до себе тітка Тамара – рідна материна сестра. Тітка жила в маленькому провінційному містечку. Крім Павлини, мала трьох своїх дітей. У містечку тітку Тамару вважали майже героїнею за такий вчинок. Вона ж і до своїх дітей, і до Павлини ставилася стримано-суворо. Чоловік, дядько Василь, називав дружину генералом. І навіть не намагався у чомусь перечити. Павлина добре пам’ятає: тітка один лише раз погладила її по голові. Тоді Павлина мала сильну простуду.
Тітка не тратилася на іграшки для дітей. Треба було годувати, взувати, одягати сім’ю. Для малої Павлини іграшками було небо, хмари, дерева, квіти. Вона любила спостерігати за хмарами і бавитися з ними «в мальованки». Пальчиком дівчатко водило по небесній палітрі. Здавалося, що це вона змушує рухатися величезні кудлаті хмари. Інколи мала подумки сідала на м’яку білу хмарку і летіла туди, де зараз мама. Дядько Василь казав, що мама на небі з ангелами. І їй там добре. Павлина не розуміла, чому ангели маму забрали, а її залишили.
Тітка Тамара відвела Павлину до першого класу. Сказала коротко: «Мої діти двійок не приносять. І ти не повинна».
Сироту вчителі любили і шкодували. Вона ж виявилася здібною ученицею. Особливо припала Павлині до душі французька мова. Чому її вивчали у провінційній школі? Хтозна. Учні не вельми охоче записувалися, як жартували, «у французи». Вважали, англійська легша. Для Павлини французька стала улюбленим предметом. Навіть учителька Ада Броніславівна (мадам була приїжджа) дивувалася, звідки в учениці такі здібності.
Мадам - так нарік містечковий люд Аду Броніславівну. Вона була гарна і не по-тутешньому модна. Жінки мадам недолюблювали. Чоловіки мрійливо на неї оглядалися. Старшокласниці хотіли бути схожими на француженку.
Інколи після уроків мадам залишала Павлину для додаткових занять. Вчителі дивувалися: француженка вперше звернула увагу на просту сирітську дитину.
А ще Павлина любила малювати. До її звичайного дешевого зошита залітали чудернацькі хмари, казкові птахи, квіти, яких вона ніколи не бачила.
Тітка Тамара працювала на місцевій швейній фабриці. Фабрика була невелика. Шили фартухи, спецівки. Тітка вирішила: після школи Павлина також піде працювати на фабрику. Двоє тітчиних доньок вчилися в училищах. Син пішов до армії. Павлинине навчання у тітчині плани не входило. Дядько Василь чи не вперше вирішив заперечити дружині: «Бійся Бога, Томко. Навіщо Павлині та фабрика?». Тамара нічого не відповіла. Дядько більше до цієї теми не повертався.
Якось на вулиці тітку зустріла директриса. Похвалила Павлину. І, звичайно, тітку за чуйне ставлення до сироти. Це був рідкісний випадок, коли тітка спробувала усміхнутися. Директриса сказала: Павлина має шанс вступити до інституту. По-перше, здібна. А, по-друге, сирота. Варто над цим поміркувати.
Невідомо, які струни зачепила директриса, але після цієї розмови тітка сказала: «Підеш до інституту».
Павлина обрала французьку філологію. Її старання і допомога мадам не минули даремно. Студенка-сирота була в числі кращих.
Павлина продовжувала малювати. Стіни кімнати у гуртожитку прикрашали її дивовижні птахи. Зирили насмішкуватими очима квіти. На небі дрімали хмарки. «А кохання ти змогла б намалювати?» - якось запитала, збираючись на побачення, її сусідка по кімнаті. Павлина здвигнула плечима. Залицяльників у Павлини не було. Гарна, розумна, але бідна. Ні модних одяганок, ні грошей на походеньки до кав’ярень і на дискотеки. Кохання жило у її мріях. Але воно було якесь невиразне, незрозуміле.
«Пашко, навіщо ти без пам’яті гризеш науку? – запитували одногрупниці. – Все одно підеш працювати в якусь периферійну школу. У кращому випадку, в пристойному райцентрі». «А хіба в провінції діти гірші?» - відповідала Павлина. «Не сучасна ти, Пашко. Шкода, талант пропаде. З твоєю французькою вже нині можна до Парижу».
Павлина пригадувала Аду Броніславівну. Гарна, модниця, а працювала в маленькому містечку. Місцеві пліткарки казали, що мадам втекла на край світу від нещасливого кохання. У провінції пари не знайшла. Та й не шукала. І подруг не завела. Вісім років жила своїм замкненим, таємничим життям. А нещодавно повернулася у своє велике місто.
«Павлино, хочеш якусь копійку заробити? Треба перекладача. Терміново. Французи приїхали. У бізнесових справах. Перекладач, який підпрацьовує на фірмі, захворів. Погоджуйся», - попросив староста групи.
Погодилася. Іноземці ледве повірили, що з Францією, крім знання мови, Павлина нічого спільного немає. Керівник фірми був уже не проти запропонувати дівчині роботу. І він у справах до Франції їздить. І до нього французи у справах приїжджають. І документи… А з таким перекладачем працювати за щастя. Ось так, випадково, звалилася на Павлину гарна вакансія, пристойна платня і можливість побачити Францію. Дядько Василь сказав на те: «Сироті Бог допомагає». А тітка додала: «Сестра була б рада».
З Франції Павлина зазвичай привозила десяток-другий малюнків. Шефові вони подобалися. Тому й жартував: «Іди, твори свої шедеври».
Павлина вирішила: одразу, як повернеться додому, знайде Аду Броніславівну. Одну з картин, а, може, більше, подарує мадам. І треба купити гарні парфуми. Вона має подякувати своїй вчительці.
«Ваш ангел сумний. Чому?».
«Я не знаю», - відповіла, не задумуючись. І знітилася. Незнайомець усміхався, розглядаючи картину.
«Ви художниця?».
«Ні. Я тут у справах. Я мешкаю в іншій країні».
Він на мить задумався.
«В іншій країні? Ваша французька чудова. Можна подивитися на ваші картини?».
«Перепрошую, я справді не художниця».
Погляд сумного ангела став загадково-здивованим. Але Павлина цього не помітила. І Даніель цього не помітив. Він дивився на картину, де двоє ангелят, тримаючись за руки, злітали з вежі у небо.
«Ваші шанувальники будуть любити ці картини».
«Я малюю для себе. Приватно. У вільний час».
«Ви одягнули вежу у капелюх? О, як цікаво!»
«Виберіть собі картину на пам’ять. Яку хочете».
«Але…»
«Будь ласка…»
Він вибрав картину з двома ангелятками.
Даніель провів Павлину до готелю. Завтра їй повертатися додому. Він попросив дозволу зателефонувати. Вона погодилася.
Невдовзі увечері Павлинина мобілка озвалася голосом Даніеля.
«Я телефоную вам з цього місця, де ми зустрілися. Певно, мені варто купити квиток і полетіти до вашої країни. Чому ви мовчите?».
«Ми майже не знайомі».
«О, я щодня розмовляю з вашими ангелами».
«І що вони вам сказали?».
«Просили, щоб я вас не загубив…»