Ключ від щастя

Кава гірчила, мов життя. Ксеня, зазвичай, кладе в горнятко трішки цукру. Але не цього разу. Може, гіркий напій «перегірчить» її настрій... А за вікном  витанцьовував шалений вітер. Хмари зачіплювалися за дерева й сусідні будинки. Дощ вистукував по шибі хаотичну мелодію. Їй шалено хотілося сонця! Як у нинішньому сні...

Білий птах з ключем у дзьобі. Це був голуб, а, може, голубка. І сонце - яскраве, гаряче. Ксеня підставила долоні й зловила ключик... Дзвінок будильника обірвав сон.

На календарі - «улюблене» число - має платити за найману квартиру. Відрахувала гроші. Поклала в кухні. Господиня прийде й забере. І, заодно, перевірить, чи все на місці. Бо попередні квартиранти, начебто, щось поцупили. А, може, й ні. Просто пані Галина любить всюди позаглядати. Навіть у шафу, де лише Ксенині речі.

Вона могла би жити з батьками. Але батько не любить Ксеню. Та й не батько він їй. Вітчим. Ксеня - материн гріх. Так він її називає. Або знайдою. І молодші брати-близнюки до Ксені ставляться так само, як і батько. Його «школа». А матір завжди мовчить, коли доньку ображають. Бо прийшла в невістки з «приданим» - маленькою Ксенею... 

...Заміж Ксеня вийшла одразу після закінчення вишу. Вадим був майже на десяток років за неї старший. Жив у малосімейці. Працював на місцевому підприємстві. Щойно переселилася до чоловіка, гарного залицяння та романтики наче й не було. Вадим на очах у Ксені фліртував з чужими жінками.

- А скільки того життя?! - відповідав на її докори.

Згодом у Вадима «знайшовся» «неформальний» син. Раніше зустрічався з дівчиною. Вона народила дитину. Але заміж не покликав. Спочатку колишня любов вимагала компенсації «за змарноване життя». Навідувалась з малим до Вадима. То грошей просила, то вмовляла повернутися заради сина, бо хлопцеві батько потрібний. На Ксеню не звертала уваги, наче її не було.

Вадим «здався» пізніше, коли батьки-заробітчани колишньої коханої купили їй житло, ще й надсилали «субсидії». Дітей у Вадима з Ксенею не було. Тому, зваживши всі «за» і «проти», вирішив дати Ксені «відставку».

...Допила каву. Зателефонувала в службу таксі. Відучора Ксеня у відпустці. Сидіти в найманій квартирі не хотілося. Вирішила поїхати в Карпати. Подруга Ліля через своїх знайомих домовилася про недороге житло. 

...Річка про щось розмовляла з горами. Жебоніла безупину. «Мова» води заспокоювала, розслабляла. 

Ксеня - психолог. Її вважають гарним спеціалістом. Чужим людям допомагає, а собі не може.

- Може, мені професію змінити, якщо не можу дати ради сама собі? - якось запитала Лілю.

- Хірург також не може сам себе оперувати.

- Порівняла...

- Невже страждаєш за колишнім благовірним?

- Та ні. Інколи здається, що й не кохала його по-справжньому. З дому хотіла чим швидше забратися. От і вискочила заміж. Річ в іншому. Просто... я, наче, винна, що з’явилася на світ. Від матері ніколи ласкавого слова не чула. Про вітчима взагалі мовчу. Навіть бабуся до близнюків прихильніше ставиться, ніж до мене. Запитала, чи можна в неї пожити деякий час. Сказала, що ремонт збирається робити. Але це була відмовка. Ремонтом і не пахне.

...Пригріло сонце. Річка повеселіла. Ксеня прогулювалася вздовж берега. Розминулася з молодим чоловіком та його донькою. Дівча не вгавало, як і річка.

У Ксені було улюблене місце для посиденьок біля річки - великий камінь. Пригадала, як однокласник Ромко розповідав цікаві історії про каміння. Його дядько геологом був. Ромко казав, що каміння - живе. Воно «росте», але дуже повільно. Тож у Ксені з’явився новий «друг» - камінь, який, мабуть, уже «дорослий».

- А чому тьотя щодня сама тут сидить? - запитало дівча в батька.   

- Не знаю.

- Можна я запитаю?

- Любопитній Варварі...

Дівчинка знала, що сталося з Варварою. Тому батька не дослухала, побігла до Ксені. Зупинилася. З цікавістю її розглядала.

- Хочеш знати, чому я сиджу на цьому камені?

Мала кивнула головою.

- Він - теплий і чарівний.

- Але ж твердий.

- Я плед маю.

- А чому він чарівний?

- Бо він «дорослий». Багато всього чув і бачив. Розуміє мову води і вітру. І дарує приємні думки.

- Це така казка?

- Ні, це правда.

Батько дівчинки засміявся, слухаючи їхній діалог.

- Мар’янко, не мороч голову.

Але дівчинці було цікаво.

- А як вас звати? - запитала.

- Ксеня.

- Гоцулка Ксеня, - пожартував незнайомець.

- Та ні, я не місцева. Приїхала на відпочинок.

- Я - Мар’яна. А тата звати Михайло. Можна мені також посидіти на камені?

Тепер у Ксені з’явилася подружка. Щойно побачивши Ксеню, Мар’яна поспішала до неї. Просила щось розповісти. А, бувало, просто тихо сиділа. Тоді дівчинка видавалась сумною.

- Ви її не прив’язуйте до себе, - попросив Михайло. - Ми роз’їдемось, а Мар’янка... Мами в нас нема. Тому докучає вам. Хоча, дивно. Зазвичай, вона сторониться жінок.

Ксеня не насмілилася запитати, де ж мама.

- У мами - маленький хлопчик. І вона з нами не живе, - наче, підслухавши Ксенині думки, пояснила дівчинка.

...Михайло з Веронікою були закоханими і щасливими. Одружилися. Народилася доня. Після декретної відпустки Вероніка влаштувалася менеджером на фірму, де Михайлів двоюрідний брат був другою людиною після шефа. Вероніка завжди подобалась Денисові. І тепер вона була поруч. Красива й жадана. Він не встояв. Вона - також.

Про їхній роман Михайло дізнався, коли Вероніка завагітніла від коханця. Вирішила з чоловіком розлучитися. Михайло не заперечував. Лише попросив залишити з ним доньку. Вікторія погодилася. Тим паче, що Денис не був у захопленні від чужої дитини.

Мар’яна сімейні перипетії перенесла тяжко. За мамою сумує і не бажає з нею бачитися водночас. Братика ігнорує. У школі діти підтрунюють над Мар’яною, що її залишила мама. А вона ж лише другий клас закінчила. Що вони в цьому віці розуміють?

- А ви звідки? - поцікавилась Ксеня.     

Виявилось, з одного міста.

Час минув швидко. Михайло з донькою збиралися додому. А в Ксені ще залишалося два дні відпочинку. 

- Ми з татом запрошуємо вас на вечерю, - мовила Мар’яна. - Прийдете? 

Вони жартували, сміялися. Вечеря була до смаку. Але десь у глибині душі кожен жалкував, що завтра вже не побачаться.

Михайло з Мар’яною провели Ксеню до її помешкання. На прощання дівчинка зробила незвичний подарунок. Ксеня бачила, що вона носить на шиї звичайний ключ. На тоненькій кісочці, сплетеній з кольорових ниток. Дівчатко зняло свою нехитру прикрасу й поклало в Ксенину долоню.

- Це - мамин ключ. Колись вона ним відкривала наші двері. А тепер я дарую його вам.

Ксеня розгубилася.

- Мар’янка вирішила щось залишити вам на спогад, - пояснив Михайло. - А ви, якщо бажаєте, залишіть нам номер свого телефону. Можливо, якось знову повечеряємо...

...Тепер вони учотирьох приїжджають на відпочинок у Карпати. І обов’язково навідуть «свій» камінь. Михайло, Ксеня, Мар’яна і маленька Софійка - дружна родина.

А ключ... Ксеня пам’ятає свій сон, наче це було сьогодні. І береже Мар’янин подарунок. Бо він - ключ до її щастя... до їхнього щастя...

Надіїна таємниця

Алісине щастя розбилося тієї миті, коли в чоловіка «прогорів» бізнес. Щойно вона була у «шоколаді». Нічим не переймалася. Борис усе вирішував. Гроші заробляв. Терпів її захцянки і зовсім не ангельський характер…

Алісу «боліло», якщо у когось щось ліпше чи дорожче. Навіть підробітки її колег на роботі не давали спокою. А підробляли тому, що зарплати не вистачало. Аліса ж не знала, що означає безгрошів’я, тому при кожній нагоді штрикала тими додатковими гривнями.

- Та мені від того репетиторства очі вилазять, - не втрималась якось Алісина колега-вчителька.

- Просто заміж треба не вискакувати, а виходити, - насмішливо відповіла та. - А ви, Ядвіго Кирилівно, самі розповідали, що вискочили за свого Льоню у вісімнадцять. Тепер волочите все на своєму горбу. І чоловіка, і дітей, і навіть онуків.

- То вже, як у кого виходить, - заступилася за старшу колегу «хімічка» Тетяна Павлівна.

- Таню, а ви нарікаєте, що не можете на дітей ні одягу, ні взуття настарчити. Навіщо ж трьох народили? От у мене один син. І всього вистачає.

- Я взагалі не знаю, навіщо вам робота, - відгризнулась «хімічка». - Складається враження, що ви приходите до школи, аби похвастатися черговою обновкою або успіхами свого чоловіка. І допекти комусь. Вас навіть директор побоюється.

Чи не найбільше діставалося від Аліси вчительці англійської Надії Петрівні. Принципова «англійчанка» бажала одного: аби учні знали її предмет. І нікому не ставила завищених оцінок. Якось Аліса попросила Надію за доньку своєї знайомої. І отримала відповідь:

- Алісо Орестівно, ви знаєте моє правило.

- Це дуже важливо для мого чоловіка. Тобто, для його бізнесу.

- А для мене важливо, аби діти знали предмет.

Аліса цього «англійчанці» не подарувала.

Надію Петрівну вважали дивною. Молода, вродлива і… самітна. Навіть подруг нема. Хіба що з «хімічкою» часом після уроків на каву вступала. Правда, часу у Тетяни Павлівни завжди було обмаль: чоловік, діти, дача… Родини в Надії у цьому місті не було. Як значилося в документах, вона з обласного центру одного з північних регіонів. У школі ніхто й гадки не мав, чому опинилася так далеко від дому. Хоча відчували: приховує якусь таємницю.

…Надин дідо по материній лінії ходив у високих начальниках. Був впливовою людиною. І батько також. Для родини репутація важила багато. А Надя її зіпсувала. Тож батьки вирішили пожертвувати щастям єдиної доньки.

У всьому було винне кохання. Надя, єдина донька, якій батьки готували щасливе і забезпечене майбутнє, на останньому курсі почала зустрічалася з хлопцем із простої сім’ї. Дівчина боялася зізнатися батькам, що вагітна. А коли все стало відомо, аборт робити було пізно.

Одне втішало батьків: донька ось-ось отримає диплома. Ніхто про вагітність не дізнається. Народить в іншому місті. А потім…

Чи то Надині батьки добряче пригрозили кавалерові. Чи заплатили. Він зник у невідомому напрямку. А його рідні, коли дівчина прийшла запитати про коханого, закрили перед нею двері.

…Народжувала Надя у райцентрі в сусідній області. Батько постарався. Це була дівчинка. Годувати дитину молодій мамі не принесли. Ба, навіть не показали маленької. Натомість, змусили підписати відмову від немовляти. Плакала. Просила. Впиралася. Обіцяла поїхати з донькою світ за очі. Батьки були невблаганні.

- Підписуй, - злісно шипів батько, - якщо хочеш, аби те байстрюча жило.

Це дуже налякало Надю.

Коли повернулася додому, їй заборонили навіть згадувати про дитину.

- Значить, так, - невдовзі мовив начальницьким тоном батько, - наших сподівань ти не оправдала. І ледве не осоромила наш достойний рід. Робити тобі тут нічого, бо ще щось утнеш. Поїдеш працювати в західний регіон. Квартиру куплю.

- Я хочу бачити свою доньку!

- Яку доньку?! Її не було і нема.

Батьки вирішили спровадити Надю якнайдалі, аби та не шукала дитину.

- Як ви так можете?! Навіть не знала що ви такі… такі…

- А ти? Зв’язалася невідомо з ким. Того хлопчиська з дитбудинку взяли. Не знала?! Хто його на світ привів? Може, алкоголіки. Наркомани. Чи повія.

- От і про мою донечку колись так казатимуть.

…Через знайомого чиновника батько влаштував Надю на роботу в чужому місті. Купив квартиру. І… забув про доньку. Мати, яка звикла жити в розкоші й бути всюди бажаною та поважаною, чоловікові не перечила.

На запитання знайомих і родини, де Надя, батьки робили загадкову міну. Багато хто думав, що доньку спровадили за кордон на престижну роботу. І тихо заздрили…

…Коли Аліса стала заступником директора, Надії перепадало на горіхи ще більше. Колеги дивувалися її витримці. Та й тепер з Алісою ніхто не хотів вступати у контри. Лише «хімічка» заступалася за «англійчанку».

…Надія їздила у райцентр, де народжувала. Намагалася хоча б щось дізнатися про доньку. Представилася подругою дівчини, яка, начебто, в цій лікарні народила і залишила немовля. Їй відповіли, що такого випадку не було. В них ніхто не відмовлявся від дітей.

…Під час чергової перепалки Аліса кинула:

- А знаєте, Надіє Петрівно, чому ви така принципова і черства? Бо ні сім’ї, ні дітей не маєте. Якби на те моя воля, я б не допускала до педагогічної роботи таких, як ви. Вчителі повинні бути матерями, батьками, аби розуміти…

- Зупиніться, Алісо Орестівно! - не втрималась Тетяна.

…Наді треба було вирішити два важливих питання, коли дізналася, що в неї неоперабельна онкологія. Перше: квартирне. Друге: поїхати додому і запитати про доньку. Може, коли батьки почують про її діагноз, розкажуть правду…

Нарешті літні канікули. І тривожна дорога додому. Давно не була в рідних краях.

Її зустріли холодно. Надя розповіла про свою недугу. Запитала про доньку.

- Ми нічого не знаємо, - з притиском мовила матір. - Певно, її помістили у дім маляти.

Батьки дозволили їй трохи пожити у них. З однією умовою: коли хтось запитає, де так довго була, мусить казати: працювала за кордоном.

Вона цілі дні ходила вулицями рідного міста. Навідалась і до будинку, де жив колишній хлопець. Набралась сміливості, подзвонила у двері. Відкрили незнайомі люди. Сказали, що попередні господарі квартиру продали. Де живуть зараз - невідомо.

Одного ранку Наді не стало. Відійшла у засвіти в рідному місті.

На початку вересня до школи зателефонувала Надіїна матір і повідомила сумну звістку. Ніхто з колег про Надину хворобу не знав.

Серед Надиних речей була копія заповіту на квартиру і візитка нотаріуса. Й записка, аби повідомити його, коли її не стане. Матері доньчин вчинок до душі не припав:

- Це ж за наші гроші куплене житло, - сказала чоловікові.

- Скільки тієї квартири? Одна кімната. Хай буде так, як вона хотіла, - відповів той.

Згодом нотаріус завітав до школи. Надя заповіла своє житло Тетяні. Велика сім’я «хімічки» жила у двокімнатній «хрущівці». А ще нотаріус передав листа. Надія розповіла Тетяні свою таємницю. Та не раз запитувала, що тримає Надю в чужому, далекому від дому місті. І чому не влаштовує особисте.

…А від гонорової Аліси нічого не залишилося. На неї сипалась купа нещасть. Коли «прогорів» бізнес, чоловік вліз у борги. Довелося продати дачу і машину. Й дістати гроші зі сховку. Але їх не вистачило. Почалися погрози. Благовірний утік за кордон. Аліса розуміла: тепер за боргами можуть прийти до неї. Хвилювалася за безпеку сина. І почала займатися репетиторством. Зарплати не вистачало.

- За що мені все це?! - кинула в розпачі, коли вкотре не могла додзвонитися до чоловіка.

- Добрішою треба бути, - мовила на те Ядвіга Кирилівна. - І ви б, Алісо Орестівно, вибачилися перед тими, кому допекли. На кожних зборах Тетяну Павлівну дістаєте, наче вона винна, що її діти часто хворіють. А Марічку? Марію Олександрівну? Вона ж тільки недавно університет закінчила. Молодій колезі допомогти треба, а не доводити до сліз. А чим вам історик не вгодив?..

У цю мить Алісі пригадалася Надія.

- А як попросити прощення в того, кого вже нема на цьому світі? - запитала сама в себе.

Мрії не слухають Його…

Він знав безліч стежок і доріг, якими міг оминути Її. А ступав на ті, що бігли  до Неї… Колись Він відкрив перед Нею свої почуття. Вона стала для Нього чарівним, усміхненим Всесвітом з ямочками на щічках. А потім зачинив душу. У Його долі з’явилось інше ім’я…

Її кохання до Нього було світлим і теплим. Кольору ранішнього неба, яке дарує погідний день. Потім спогади стали вечірньо-прохолодними, наче вистиглий горизонт, за яким сховалося сонце…

Він не знав, що колись дістане з потаємної кишеньки свого життя Її образ. Буде каятися перед минулим, розуміючи: майбутньому Його каяття, мабуть, не потрібне. Чекатиме, коли з’явиться Її постать.

Вона й далі носить шалики пастельного кольору, якими любить бавитися вітер. І світлий одяг. Не змінилася її легка хода. Жінка-літо, що затрималась на гостинах у весни…

…Як завжди, він перейде на інший бік вулиці, немов на інший бік життя. Скаже, що зустрів Її випадково. Немов ненароком доторкнеться Її руки. Вкотре не наважиться запросити на каву. І не зізнається: загублене до Неї кохання попросилося в Його серце знову. Він впустив його. І тепер не знає, що з цим робити…

…Він з дружиною жив не заради любові - просто жив. У них був спільний дім, діти. Але різними були сни, бажання, спогади. І вони обоє були різними…

Дружини не стало. У дітей своє життя. Його ніхто не чекає…

…Одного дня Він хотів би зустріти Її і більше не відпустити, не загубити. Але мрії не слухають Його. Зраджене щастя не повертається…   

На побачення зі спомином

- Пригощайтеся пиріжками з вишнями, - запрошував сусід у купе. - Донька з внучкою напекли. Ще б чаю. Він у потязі має особливий смак.

Пиріжки так пахли... А смак…

- Їдете до Львова, чи кудись далі? - запитав.

- До Львова…

- І я… Їду на побачення… зі спомином. Ми у липні з Іванкою, дружиною моєю покійною, познайомилися.

Статний сивий чоловік у світлому лляному костюмі виглядав щасливим і засмученим водночас.

- Іванка ступала по бруківці на пальчиках. Думав - балерина. А це, виявилось, вона була взута в позичених босоніжках. Боялася підбори обдерти. Невисокі, кумедні, квадратні наче. А яку косу мало це дівчисько! Воно пройшло повз мене. А я стояв, наче вкопаний. Мало не прогавив долю. Серце напоумило: чого стоїш, доганяй хутчій. І я полетів. Зупинив. І випалив: «Я кохаю вас!». Дівчина кліпала очима. А я відчув: не лише моє обличчя, а й п’яти почервоніли. А ще подумав: що б сказали батьки, довідавшись про таку «крамолу».

Іванка та Дмитро вчилися в університеті на різних факультетах. Три роки зустрічалися. Одружилися після закінчення навчання.

Щороку в липні їздили до Львова. Ці поїздки стали для них талісманом.

- Іванка, як тоді, ступала на пальчиках по бруківці. А я заново в неї закохувався. Ми були щасливі, як діти. Тридцять років прожили разом. І жодного липня не пропустили. А потім дружини не стало… Напровесні.

Це була невимовно тяжка втрата. Не зчувся, як минула весна, настало літо. Як збіг червень. Одного липневого дня донька розбудила його:

- Тату, пора вставати на потяг. Сьогодні ж…

Він уперше їхав до Львова сам. Вдома було погідно. А там - дощ… У полудень виглянуло сонце. Здавалося: воно світило для нього. Це, наче, душа Іванки усміхалася з небес. І його душа усміхнулася у відповідь…

Уже десять років він їздить на початку липня на побачення зі спомином.

«Цок… цок… цок…» Вистукують мелодії жіночі підбори на старій бруківці. Сивий чоловік присів на лавку. Поруч - хлопець з букетом ромашок на тендітних ніжках. Підбігла дівчина з довгим розпущеним волоссям, зі смішинками в очах. Хлопець подарував їй квіти, підхопив на руки, закружляв…

Сивий романтик щасливо дивився на закоханих. А серце схлипувало від смутку…

Окраєць гріховного щастя

Марина гордо йшла зі своїм краденим щастям під руку. Містечкові панни і пані іронічно-заздрісно проводили поглядами дивну пару. Він - статний  красень. Наче з модного журналу. Вона - одягнена без смаку, на голові стирчать «півники» через недбало зібране у хвіст волосся.

- Приворожила… Причарувала… - перешіптувалися у містечку. - Її баба «щось знала». Тепер Марина «темними справами» займається. Кажуть, дитина в її залицяльника є. І дружина. А він все залишив ради тієї відьми…

Родина опам’ятовувала Степана. Плакала донька Світлана. Чому її з мамою зрадив найкращий, найдобріший у світі тато? А Настя, дружина, зацепеніла від несподіванки. Вони були неймовірно гарною парою. Щасливими і закоханими. Й раптом…

До Марининої баби бігало половина містечка. Та й люд з ближніх сіл знав, де її хата. Одні називали Якилину знахаркою, інші - відьмою. Хтось ходив до неї за добром, а хтось - за злом. Ось тільки не могла Якилина своїй доньці-одиначці долю привернути. Довго у дівках сиділа. А потім народила Марину. Від кого? У містечку навіть не здогадувалися.

Марина у батька вдалася. Мовчазна. Зирила на всіх з ока. Не мала подружок. Нікого не любила, крім Якилини. Змалечку ходила з бабою в ліс за травами, корінням, ягодами. А ще Якилина стільки всього їй розповідала…

- Мати твоя нічого в знахарському ремеслі не може тямити, - казала Якилина внучці. - Через покоління в нашому роду сила передається.

…Дівчата з її вулиці виходили заміж. А Маринину хату хлопці оминали.

- Нічого-нічого, - втішала внучку Якилина, - знайдеш собі такого… Сам знайдеться…

Уже під тридцять Марині, а «такого» нема. Засумнівалася в бабиних словах. А ось Якилинине ремесло таки перебрала. Дівчата й молодиці потай бігають до її оселі. Одні за щастям, інші - накликати на когось біду. Марина відчуває себе володаркою доль. А мати рахує гроші, які платять доньці за добро і за зло.

…Степан повертався з обласного центру. Автівка, наче й справна, а капризувала, наче норовлива дівка. Зупинялась посеред дороги, пчихала і кашляла. Вечоріло. Збиралося на дощ. А додому ще далеко. В’їхав у сусіднє містечко. Полило, наче з відра. Тут жив його товариш. Вирішив у нього перечекати грозу. Та й не бачились давно. На одній з вуличок автівка стала, наче вкопана. До помешкання друга майже кілометр. Парасолі не було. Вийшов під холодний дощ. Відразу ж промок. Хотів зателефонувати додому, аби не хвилювалися. Мобілка розрядилася.

Несміливо ступив на чуже обійстя. Постукав у двері. Відчинила молода жінка з дивакуватим поглядом. Порухом руки запросила увійти. Він почав розповідати про свої пригоди. А вона мовчки простягнула йому горня гарячого трав’яного чаю. Ковток, другий, третій… Відчув легке запаморочення. «Простудився, мабуть», - подумав.

Дощ тарабанив у вікна. Блискавиці розмальовували світ у химерні кольори. Степан допивав друге горня запашного чаю. Йому не хотілося нікуди йти. Наче якась невидима сила утримувала в чужій хаті. Господиня рихтувала вечерю, на її устах блукала хижа усмішка. Нарешті Марина дочекалася «такого»…

Приїхав додому наступного дня.

- Ти не захворів часом? - запитала дружина. - Трохи кепсько виглядаєш.

Опустив очі. Щось хотів сказати, але передумав…

У неділю швидко зібрався й поспішив до автівки.  

- Тату, куди ти так рано? Не забув, що сьогодні маємо привітати з днем народження мою хресну?

- Справи, Світланко. До вечора впораюся.

- Обіцяєш?

Настя з донькою пішли в гості без Степана. Він подався в сусіднє містечко до Марини. Його тягнуло до тієї негарної, дивакуватої жінки…

…Він не сказав традиційного: «Я покохав іншу». Мовив:

- Я повинен бути з нею.

- З ким, Степане? - сполохано запитала Настя.

- Ти її не знаєш. Вона з сусіднього міста.

- У вас буде дитина і ти?..

- Ні. Це важко пояснити… Я не можу… не можу без неї…

…Катерина, Степанова мати, дізнавшись про його нове «кохання», місця собі не знаходила.

- Відкрий очі, сину. Хіба не бачиш - пороблено тобі. Не сором нашу родину. Чому Світланка має рости напівсиротою при живому батькові? А Настя хіба заслужила все це? Ви ж така гарна пара. Пам’ятаєш, на весіллі всі казали, що вас небеса повінчали. А та відьма… Наче з пекла з’явилася. Все зруйнувала. Знав би ти, сину, як болить моя душа…         

Не допомагали ні сльози, ні вмовляння. Врешті Катерина поїхала до розлучниці. Просила залишити їхню родину в спокої, зривалася на крик, проклинала… Марина насмішкувато-злісно дивилася на Степанову матір. І мовчала.

З тяжким серцем залишила Катерина Маринине подвір’я. Було відчуття, наче втратила свого єдиного сина. І невістку також. Бо Настя може когось зустріти й вийти заміж. Вона, Катерина, не осуджуватиме. Любитиме обох – Світланку і Настю.

Одні люди радили Катерині шукати відворотне зілля. Інші - молитися. Вона ж сподівалася, що полуда незабаром спаде зі Степанових очей. А він написав заяву на розлучення. Його більше не вабила Настина врода.

- Тату, ти будеш приїжджати до нас? - запитувала донька. 

- Ні! - відповів майже пошепки.

- Я також не приїду до тебе, - мовила донька.

…Більше року живе Степан з Мариною. Не бачиться ні з матір’ю, ні зі Світланою. Чоловіки кидають спокусливі погляди на Настю. Тільки їй байдуже. Кохає колишнього чоловіка. Якби повернувся, мабуть, простила б.

Марина ж не збирається відпускати Степана. Й шкодує, що не запитала бабу Якилину, чи довго триватиме її заміжжя. А зараз цей вродливець належить їй. І Марину не цікавлять криві людські погляди та пересуди. Бо, хоча в містечку кажуть: «любов зла…», перефразовуючи вислів трохи на інший лад, жінки й дівчата навідуються до її оселі. Й начебто не вірять в Маринині чари. Думають, може, байки то все. Але ж Степан… Хіба міг він просто так залишити красуню дружину заради відьми, та ще й такої негарної? І приходять до Марини у пошуках долі, а дехто - окрайця гріховного щастя.  

Вдовине щастя

Коли землю заколисують зорі, вона подумки, щоб не розбудити ангелів, розмовляє з небесами. Життя подробило мрії на маленькі болючі клаптики спогадів і втрат.

Їй хотілось допомогти всім і вся й застебнути останній невідірваний ґудзик на вицвілому плащі розхристаного світу. А він, шалений, пручався, бо знав: це неможливо…

У дитинстві подумки мандрувала небаченими місцями. Пізніше вони почали приходити у сни. Яскраві, загадкові картини. Прокинувшись, хапає сон за невидимі поли, аби зупинити мить містичного щастя…

…Жінкам з її роду судилася вдовина доля. Дідуся Настя знає лише зі старої, пожовклої від часу, фотографії. Він відійшов у засвіти, коли ще бабця була молодою, а матір - малим дівчам. Батька майже не пам’ятає. Мама овдовіла, коли Насті минув п’ятий рік. А нещодавно Настя поховала свого коханого Володю. 

- Добре, доню, що в тебе син, - зітхала Настина матір, пригортаючи маленького онучка Славчика. - Не щастить жінкам у нашій родині. Три покоління, троє вдів… Чи то доля така? Чи прокляв хтось? Може, Славчик перерве ту страшну карму…

Настя часто брала Славка на роботу. Співробітниці казали:

- Шкода, що тепер до бібліотеки ходить мало порядних і неодружених чоловіків. А ти така, вродлива, Насте. І Славко - гарненький, милий хлопчик.

Якось Настю зустрів старший брат її однокласника. Юрко жив у сусідньому будинку. Поспівчував. Запитав, чи потрібна допомога. Нарікав, що не склалося особисте життя. Після цього, начебто ненароком, опинявся біля її під’їзду. «Добрі» тітоньки, які з ранку до вечора сидять на лавці, перемивають кісточки всім і вся й навіть сусідським псам, вирішили «врятувати» Юрка. Настрахали його матір, що не щастить чоловікам у цій родині. Вмирають молодими. То ж хай Юрко оминає вдову двадцятою дорогою.

Невдовзі до Насті прийшла Юркова матір. Накинулась з порога, мовляв, звела в могилу свого чоловіка, тепер поклала око на мого сина?

Коли Славко заснув, Настя розплакалась:

- Світку, за що нам це все? Кому моя родина заподіяла зло?

Світ ховав обличчя у вечірніх сутінках. А вночі, неначе в оправдання за своє мовчання, водив її у снах вуличками чарівного міста, яке пахло кавою і сонцем. А старою бруківкою збігали розмальовані у різні кольори будинки… У вікно стукав ранок. Але Настя не хотіла розплющувати очі - доганяла свій сон…

У вихідні Настя з сином любили мандрувати. Подорожі навіть до будь-якого райцентру видавалися малому неймовірно цікавими. Настя вміла гарно про все розповідати. Вони почувалися романтиками у пошарпаних автобусах, які здавали нормативи зі стрибків покусаними ямами дорогами, чи у матрисах, де дачники хвалилися своїми клаптиками-городами й нарікали на погоду, політиків і жуків.    

Інколи Настя зі Славком їхали до сусіднього обласного центру. Їй здавалося, що саме це місто водить її у снах своїми вузенькими вуличками. Старе місто володіє дивною магією, яка заспокоює і дарує відчуття свята. Тут навіть усміхаються поважні коти, які сидять на сонячних підвіконях. А коли годинник на ратуші вибиває новий час, Настя завжди згадує казкову Попелюшку, якій потрібно було вчасно повернутися додому.

…Потяг повільно рушив.

- Тату, хочу води-и-и.

- Мар’янко, потерпи хвилинку, зараз куплю.  

- Хочу вже-е-е…

Настя кинулась виручати розгубленого чоловіка і його малечу.

- Дякую, зараз провідниця носитиме… я вам віддам.

- Не хвилюйтеся, у нас є ще одна пляшка. Далеко їдете?

Виявилось, живуть в одному місті.   

- Доньку забрав від батьків дружини. Тепер за нею доглядатиме інша бабуся. І татко. Так, зайчатко? Ми вже другий рік катаємось. Бавимо Мар’янку почергово.     

«Зайчатко» позіхнуло. Настя спостерігала, як дбайливо, по-чоловічому ніжно, сусід по купе, якого звали Тарасом, вкладав доньку спати. Її Володя також любив сина. Підстрибував, наче хлопчисько, коли вона через вікно пологового будинка показувала маленький згорток. Потім навчився Славка купати...

Коли «зайчатко» смачно засопіло, Тарас мовив:

- Розіспиться за дві години, потім тяжко буде розбудити.

- А я не сплю, коли кудись їду, - втрутився у розмову Славко. - Я люблю у вікно дивитися.

- Ви відважний татусь, - усміхнулася Настя. - Самі в дорозі з такою малечею…

- Розумієте, я… вдівець. Мушу. Ще й автівка невчасно зіпсувалася.

- Розумію. Я - вдова, - зітхнула Настя.

…Вони випадково зустрілися на дитячих атракціонах. Тарас перший упізнав Настю. Підійшов. Привітався. Запитав, як справи в неї, у сина. Почало холодати й збиратися на дощ.

- Ви не проти, аби продовжити нашу зустріч у кафе? Хвилююся, щоб Мар’янка не застудилася.

…Тарас почав у вихідні телефонувати Насті й запрошувати її з сином до парку, на морозиво, покататися на міні-машинках… І жартував, що їхні діти «зійшлися характерами». А якось, трохи ніяковіючи, зізнався:

- Насте, я закохався у вас.

Вона, замість того, аби зрадіти, зіщулилася від цих слів. Пригадала Юркове залицяння і вердикт «добрих» тітоньок зі свого будинку.

- Я повинна вам дещо сказати. У нашій родині всі жінки - вдови. Бабуся, мама, я… І люди пліткують про наше «вдовине щастя»…

- А ви їх не слухайте.

… «Що ж мені робити, світку?» - запитувала подумки, дивлячись у непроглядну темінь непогідного нічного неба.

«Бути щасливою», - відповідав світ, незграбно кутаючись від недоречного весняного холоду й дощу у старий, вицвілий плащ, на якому теліпався останній ґудзик.  

Сильнющий вітер розірвав хмари і далеко-далеко замиготіла єдина зірка.

«Немов добрий знак», - прошепотіла Настя.

Світ полегшено зітхнув…

…Уночі їй снилося щось дуже гарне. Але, прокинувшись, глянула у вікно, і сон утік. Спохопилась. Немає часу ніжитися в ліжку цієї неділі. У гості завітають Тарас з Мар’янкою. Точніше, прийдуть свататися.

Тарас довго шукав місце, де б припаркувати автівку. Поправив стрічки на мініатюрних доньчиних хвостиках. Дістав букет троянд, трохи вищих за Мар’янку. І омріяний подарунок для Славка - конструктор.

У двері квартири подзвонили. Відкрила. Тарас, усміхаючись, діставав з кишені коробочку з перснем для Насті. Мар’янка обсмикувала сукеночку і сором’язливо ховала очі. Славко виглядав надто серйозним, немов приміряв роль старшого братика. Настя мимохіть глянула у дзеркало: нарешті там побачила жінку із щасливими очима.

Три тижні запізнілого щастя

«Спогади, наче клапті розмитих афіш, тріпочуть на вицвілих осінніх вітрах. Сонце палить сліди. Мрія ранить об втрачене щастя крило. Усе важче із нині - до завтра іти й шкодувати за тим, чого не було…»   

Мар’яна прилулила до серця аркуш із кількома віршованими рядками.

- Усе важче із нині - до завтра іти, - мовила сама до себе, вдивляючись у далечінь, де море зливається з обрієм, перетворюючись у голубе плесо небес…

…Лікар розвів руками:

- У вашої матері онкологія.

- Що я можу зробити для неї? - запитав Анатолій. - Розумію, потрібні кошти на лікування. Але я не про це…

- Виконайте найзаповітніше материне бажання. 

Анатолій замислився.

- Мама роками збиралася до моря. То грошей не було, то часу.

- Подаруйте їй мрію, молодий чоловіче.

- Море? А це не зашкодить?

- Покваптеся…

…- Мамо, ми їдемо до моря! - вигукнув із порога Анатолій. - Ти і я! На три тижні! Через два дні. Маєш час, аби зібрати валізи.

Мар’яна підійшла до сина. Усміхнулася.

- У тебе - батькові очі. Я завжди вміла їх читати.

- Мамо…

- Звісно, я погоджуюся поїхати до моря. Ти трохи відпочинеш. Віта не проти?

- Ти знаєш, що маєш найкращу у світі невістку. А доньці пообіцяв привезти велику морську мушлю.                 

Мар’яна знала про свій діагноз. І розуміла, чому син вирішив їхати з нею до моря. Востаннє вона відпочивала на Півдні більше двох десятків років тому з чоловіком. Невдовзі Віктора не стало. Залишилася удвох із малим Анатолієм. Важко доводилось. Пізніше чоловіків рідний брат відкрив фірму з виготовлення меблів. Запросив Мар’яну на посаду дизайнера. У неї хист до цієї справи. І до спілкування з клієнтами. Мар’яна не мала часу на відпочинок. Працювала, облаштовувала побут, ставила на ноги сина. Благо, справи на фірмі йшли добре. Тепер і Анатолій працює у дядьковому бізнесі.

- Ти б про особисте подумала, - не раз казав швагро. - Віктора не повернеш, а життя минає.

Мар’яна ні психологічно, ні фізично не могла покохати іншого чоловіка. Таких називають однолюбами. А ще переконала себе: Віктора їй ніхто не замінить, бо схожих на нього просто немає… 

…Мар’яна облюбувала місце у невеличкій затоці, біля скель, схожих на двох кам’яних велетнів, що застигли у вічному поцілунку. Сиділа там годинами. То самітньо бродила уздовж берега й шукала мушлі для внучки.

- Доброго дня. Мені також подобаються ці скелі. Романтичні...

Мар’яна упізнала в чоловікові одного з відпочиваючих пансіонату.

- Я хотів колись бути поетом. У нас в класі вчилася дуже гарна дівчина. Вона мені подобалася. А я їй - ні. Ви, мабуть, знаєте, дівчата записували у товсті зошити вірші, пісні. Вона мала такий зошит також. Я тишком писав невеличкі вірші і, щоб ніхто не бачив, клав до її зошита. Вона так і не дізналася, що це було моє творіння. А я не насмілився сказати… Вона вийшла заміж за сина відомого у нашому місті чоловіка. А він утікав від красуні-дружини й шукав утіхи в обіймах дешевих жінок, у спиртному. Нещаслива вона. Якби я тоді, у школі, їй зізнався, може, все було б по-іншому. І в неї, і в мене… Вибачте, що втомлюю вас своїми розповідями.

- Ви пишете зараз вірші?

- Ні. Поетом не став. Я - інженер. Працюю у великій будівельній компанії. Все прозаїчно.

- Гарні будинки - також поезія. Мені подобаються старі будівлі. Поезія, втілена у камені, у віках. А ці скелі?! Хіба не поетично?  

Микола Аристархович, так представився Мар’яні співрозмовник, після одкровення незнайомці, цілий вечір самітньо сидів на балконі своєї кімнати. Слухав море. І свої думки. А вони поверталися до дивної жінки, з сумними очима, яка, напевно, любить поезію. Його дружину цікавлять лише його заробітки, нові одяганки, аби похвалитися перед подругами. Кожен із них живе своїм життям. В окремих квартирах. Окремо відпочивають. Мають різних друзів. Різні інтереси. У них немає дітей і внуків. Немає для кого збирати мушлі.              

Наступного дня Микола Аристархович подарував Мар’яні кілька віршованих рядків про спогади, що тріпочуть на вицвілих осінніх вітрах.

- Які гарно і сумно! Я берегтиму вашу поезію… поки житиму…

Микола Аристархович здивовано глянув на Мар’яну.

- Не запитуйте ні про що, - сумно усміхнулася . - Просто пишіть вірші.

Мар’яна забувала про свою недугу. Їй подобалася увага цього чоловіка. Тепер вони удвох бродили вздовж берега, шукали мушлі для її внучки або сиділи біля скель. Микола Аристархович щодня дарував їй свою поезію. Анатолій жартував:

- Мамо, твій друг часом не закохався у тебе?

Вона червоніла, наче дівчисько. Кивала на сина пальцем. І поспішала на зустріч із Миколою Аристарховичем.

«…Хаос думок, ваш напівпогляд і пересторога… Якою із доріг із вашого полону утекти? Південна ніч моргає зорями-очима. А ми у ній - два різних, два загублених у вічності світи…»

«…Я вдячний долі за клаптики наших зустрічей. За розсипаний вами на теплім піску тихий сміх. За симфонію хвиль, що звучить у рожевій мушлі. І магію пройдених в мріях доріг…»

- Не думала, що на п’ятдесятому році життя мені даруватимуть вірші, - сказала Мар’яна, прочитавши творіння інженера-«прозаїка».

- А я гадки не мав, що писатиму у свої п’ятдесят п’ять.

Здавалося, Мар’яна з Миколою Аристарховичем знайомі все життя. Їх щодня бачили разом. Високий, міцний чолов’яга ніжно підтримував рід руку свою тендітну супутницю. І дивився на неї такими очима, наче вісімнадцятирічний хлопчисько.

- Уже не молодий, а дмухає на свою дружину, - заздрісно перешіптувалося жіноцтво.

- Вона його чи то знайома, чи то пасія, - заперечила котрась. - На ресепшен казали.

- Ага, саме вік для курортного роману! У нього вже внуки до школи ходять…

…Мар’яна зібрала валізи. Завтра додому.

- Сину, Микола Аристархович запросив нас на прощальну вечерю до ресторану.

- До речі, ти і Микола Аристархович - популярні. Чув, жіноцтво пліткує про вас.

- Пліткують - це добре. Значить, я ще жива. І навіть щаслива. Ця поїздка - неймовірно цінний подарунок. Ти не уявляєш, яка я тобі вдячна!

…Мар’яна відійшла у засвіти через півроку. Анатолій знайшов під маминою подушкою вірші й візитку Миколи Аристарховича. А також записку: «Сину, зателефонуй, будь ласка, Миколі Аристарховичу і подякуй за три тижні запізнілого щастя».

Фантастично-химерне щастя

Заспані вікна дивились з докором: цієї ночі вона знову сполохала їх яскравим світлом. Колись матір казала: «Манюня, як не будеш спати, нічка образиться на тебе. І ти ніколи не станеш великою. Бо дітки ростуть, коли сплять».
Коли не стало матері, батько привів нову дружину - тітку Ліду. Мар’яні йшов дванадцятий рік. Мачуха ставилася до падчірки ніяк. Мар’яна з батьком ходила на ринок за взувачками і одяганками. Продавщиці радили, що ліпше пасує дівчинці. Не завжди це була правда. Їм головне, аби крам продати. Батько в моді нічого не тямив. А несміливе заперечення дівчинки нікого не цікавило. Тому, бувало, їй діставалися речі, на які ніхто не те, що око, навіть півока не поклав.
Коли тітка Ліда народила Тамару, дитинство Мар’яни закінчилося. Вона
мусила бавити малу, бігати до магазину і не запрошувати додому подруг. Батько перестав купувати їй смаколики. Світ у сім’ї зійшовся на Тамарі.
Родина покійної Мар’яниної матері совістила чоловіка: «Петре, ти власну дитину в прислугу перетворив. Ліда їй мачуха. А ти… Не по-батьківськи це».
Коли Мар’яна вступила до інституту, тітка Ліда заломила руки, мовляв, бачиш, Петре, яка невдячна твоя донька, навіть не сказала, у якому вузі  складала іспити. І хто за Тамарою тепер буде дивитися?
Уперше Мар’яна не стерпіла:
- Для вас, тітко Лідо, я завжди була чужою. А чому ж ти, тату, забув, що я твоя донька? І взагалі, я не повинна весь вільний час проводити з Тамарою.
Після перепалки Ліда сказала малій: «Томочко, твоя сестра тебе не любить». Мала вередливо кинула Мар’яні: «Я тебе також не люблю». Топнула ніжкою і додала: «Я не хочу, щоб ти з нами жила».
…Перед закінченням інституту Петро сказав:
- Мар’яно, про заміжжя пора подумати. Тісно у двокімнатній квартирі. Томочка підростає…
- Мене все влаштовує. А якщо тітці Ліді щось не подобається - це її справа. І не забувай: квартира належала моїй мамі. 
Двоюрідний материн брат, не останній серед чиновницької гвардії, допоміг племінниці знайти роботу в одному з банків.
- Мар’яно, ти дівчина мудра, - настановляв дядько, - слухайся шефа. Жодних інтриг! Якщо все буде добре, то й кар’єру зробиш. Зароблених грошей на дурниці не трать. Збирай на квартиру. Хоча б на однокімнатну. Бо в тому тераріумі жити неможливо. А ще краще - знайди нареченого з житлом.
…Знайомство з Григорієм було доволі «романтичним» - на квітковому ринку. Мар’яна вибирала квіти, аби привітати з днем народження подругу. Григорій купував букет для сестри. Продавщиця вихваляла перед ним квіти, схожі на штучні. Мар’яна пригадала, як колись підсовували їй з батьком на ринку найгірші речі.
- Не купуйте це! - звернулася до незнайомця.
Він здивовано усміхнувся і запитав:
- А що ви порадите? Я шукаю букет для сестрички.
- Які квіти вона любить?
- Не знаю. Їй подобається все, що ми даруємо. Нас, братів, у неї аж четверо. 
Вони вибрали по букету білих троянд.
- А ви які квіти любите? - запитав Григорій.
- Бузок.
- Шкода, що зараз рання весна.
…Григорій за професією архітектор. Але працював будівельником. Платили більш-менш нормально. Його проекти і прожекти очікували на кращі часи. Наразі потрібно допомагати сім’ї. Він - найстарший. Дачу треба добудувати, щоб улітку відпочивати від тісноти у трикімнатній квартирі. Один з братів збирається вступати до вузу, сестра через рік закінчує школу. Хлопчики-двійнятка - семикласники.
- Наша сім’я - чудова, - розповів Григорій. - Коли я навчався у вузі в іншому місті, то сумував за веселим, дружнім родинним вуликом. Так тато називає сім’ю.
Мар’яна з Григорієм почали зустрічатися. Їй подобалося, як він на серветках у кав’ярнях малював якісь неймовірні екскізи і жартував, що мріє збудувати для своєї майбутньої сім’ї будиночок у стилі Гауді. Він захоплювався химерно-фантастичними роботами іспанського архітектора, мріяв побувати в Барселоні й сотворити щось своє у стилі арт-нуво та модерн.
…Коли зацвіли бузки, Григорій приносив Мар’яні пахучі білі й фіолетові галузки. Якось у букеті знайшла мініатюрну листівку з кількома віршованими рядками.                   
…подарую тобі
з білих зір кришталеве намисто,
поспішатиму завжди 
з далеких і близьких доріг.
Оберемки бузку
із холодним вологим листям,
буду класти на твій
опівнічний поріг.
Зізнався: вірш допомогла писати сестричка.    
…Батько побачив Григорія, коли він проводив Мар’яну додому. Вмовив зайти на горня кави. Ліда безцеремонно запитала:
- Молодий чоловіче, ви маєте власне житло?
Коли ж почула, що Григорій живе у «веселому, дружньому вулику», сказала:
- Ви й не думайте претендувати на наші квадратні метри. За традицією, старша донька йде в невістки. А у вас там… своїх вистачає.
Мар’яна просила у Григорія вибачення за тітку Ліду. А він заспокоював:
- Я збираюсь на роботу за кордон, в Іспанію. Зароблю грошей, аби звести будиночок у стилі Гауді. Я не знаю, скільки мені доведеться працюватим і чи дочекаєшся мене. Але як би не було, я будуватиму фантастично-химерне щастя у стилі Гауді лише для тебе.
…Тітка Ліда називала падчерку старою дівою. І зловтішалася: колишній залицяльник вже давно знайшов у Іспанії дружину або коханку. Навіть додому не показується. А те, що шле листи через інтернет - дурниці.
- І хто тепер на тебе, тридцятирічну, поласиться?             
…Мар’яна відкрила вікно. Ніч пахла весняною грозою і бузком. Вона домовилася з рієлтором подивитися завтра після роботи, точніше, вже сьогодні, на однокімнатну квартиру в сусідньому мікрорайоні. Помешкання на першому поверсі. Якщо купить, обов’язково посадить під вікнами кущик білого і фіолетового бузку.
…Поспішала на зустріч з рієлтором. Вибігла з банку.
- Мар’яно!
З величезним оберемком її улюблених квітів стояв біля сходів Григорій. Вона розгубилася. А потім плакала, сховавши обличчя в ароматні кетяги. І нарешті згадала про рієлтора.
- Відміни зустріч, - сказав Григорій.
- Але ж… квартира…
- Я не говорив тобі, хотів, аби це було сюрпризом. Мої фантазії і прожекти виявились не марними. Я вже працюю архітектором, а не простим будівельником. Бос задоволений і добре платить. Пам’ятаєш, я обіцяв звести будиночок у стилі Гауді? Я вже знаю яким він буде.           
- Фантастично-химерне щастя, - тихо мовила Мар’яна. 
- Я приїхав, аби… Ти вийдеш за мене заміж?
- Ми посадимо біля будиночка бузок?
- А він росте в Іспанії?.. 

Рідзвяна симфонія у ранковому поїзді

Маргарита вірила: Олексій зробить їй пропозицію на Різдво. Подумки приміряла маленький перстеник і хотілося стрибати від щастя на одній ніжці.
Олексій зателефонував за день до свята.
- Привіт, Марго! Нам потрібно зустрітися.
- Я думала, ти ще в Києві.
- То як, маєш час?
- Звісно!
Олексій чекав біля під’їзду.
- Марго, я повинен тобі сказати… Я одружуюся…
- Тобто, ми?
- Ні, Марго. Одружуюся я. Зі співробітницею. Так сталося. Пробач…
Поки Маргарита приходила до тями, Олексій вже прошкував у бік автобусної зупинки.
Здавалося, щастя розбилося на малесенькі колючі шматочки, наче велика новорічна іграшка, що вистрибнула з Маргаритиних рук.
- Маргарито? - гукнула з кухні мама. - Кличу-кличу... Олексій приходив?
Відповісти не стачило сил. Та й слів не було…
- Дівчинко моя, що трапилося?
Мати, як колись, у дитинстві, витирала доньчині сльози. Неньчині руки пахли свіжоспеченим хлібом і добротою. І чомусь хотілося плакати ще дужче.
- Маргаритко, квіточко, не побивайся. У різдвяні дні просто так нічого не трапляється…
Маргарита з Олексієм зустрічалися шість років. Думали одружитися після закінчення навчання в університеті. Але Олексієві, за сприяння хресного, підвернулася гарна робота у столиці. Тож вирішили зачекати ще трошки.
Останні три місяці Олексій був дуже зайнятий. Казав, будівельна компанія, у якій працює, виграла вигідний тендер, тому додалося роботи. Навіть на Новий рік не приїхав. Маргарита хотіла сама податися до столиці. Але Олексій відмовив. Тепер зрозуміла, чому…
Утекти б від сумних думок. Можливо, поїхати в улюблене старе місто? Це ж усього лиш дві години з хвостиком. Вирішила: помандрує на другий день Різдва, ранковим поїздом.
Пасажирів, незважаючи на свято, було багато. Потяг запізнювався. Старші буркотіли від невдоволення. Двоє невгамовних хлопчаків видирали один в одного мандаринку. Перемога дісталася старшому. Молодший заплакав. Мама дала і йому смачний оранжевий клубочок…
Нарешті оголосили про прибуття потяга. Він видався чи то втомленим, чи ображеним. Тяжко видихнувши, зупинився. Йому не до свят…
Маргарита згадувала, як подорожувала цим же потягом разом з Олексієм. Вони їздили до старого міста на фестивалі, цікаві забави, на найсмачнішу у світі каву з пляцками. Ховалися зі своїми поцілунками під парасолею (у місті багато дощів), а за ними підглядали серйозні кам’яні Леви і маленькі левенята, їм усміхалися з підвіконня поважні котяри і мрійливі киці… У носі защипало. «Не розплакатися б», - умовляла саме себе Маргарита. 
- Пані, чому ви такі сумні? У вас щось трапилося?
Сусід у купе запитально дивився на Маргариту.
- Все гаразд. Дякую.
- Ваші очі кажуть зовсім інше.
Молодий чоловік відкрив футляр, дістав скрипку і… У вагоні зазвучали солодкаво-ніжні, тремтливі звуки.
- Різдвяна симфонія. Для вас, - мовив до Маргарити.
Він зіграв одну мелодію, другу. Із сусідніх купе сходилися люди. Зупинилася й провідниця.
- Колядку, колядку, заграйте, - попросив старший чоловік із козацькими вусами.
Пасажири колядували під скрипку дивного музиканта.
- Ти смотри, - кинула з усмішкою провідниця, - ше не відєла такого в мойом вагонє. Такіх би пасажиров всєгда!
Маргарита колядувала з усіма. Сусід-скрипаль час від часу кидав на неї погляди і усміхався.
Дві години минули, наче мить.
- Уважаємиє пасажири, скоро прібудєм на конєчную станцію! - оголосила провідниця. - Спасібо вам большоє, - звернулася до скрипаля. - Всєм спасібо! Прям сказка какая-то.
Пасажири дружно зааплодували скрипалеві. А він, як годиться, вклонився. Сховав інструмент.
- Дякую. Це була неймовірна різдвяна подорож, - сказала Маргарита сусідові-скрипалю. - У якому музичному колективі ви граєте?
- Я не займаюся професійно музикою. Думав колись про це. І батьки хотіли. Але… Мій рідний брат… Він був справжнім віртуозом. На жаль, не може більше грати. Після жахливої аварії. У нього день народження сьогодні. Уже четвертий рік їжджу зі своєю скрипкою. Він любить, коли я граю. А ви також у гості їдете?
- Ні. Тобто, так. У гості до мого улюбленого міста.
- А, знаєте, я маю пропозицію. Давайте, після обіду зустрінемось. На площі, наприклад. Я також люблю це місто. Вчилися тут із братом. Він і одружився з місцевою дівчиною.
- Я згідна.
Міські вулички пахли Різдвом, кавою і випічкою. Дзвеніли голосами дорослих колядників і маленьких колядничків.
- З Різвом Христовим! Христос народився! - вітали Маргариту незнайомі люди.
Свята було так багато, що воно ледве вміщалося у Маргаритиній душі.
Сусід з поїзда, як і домовились, чекав біля одного з фонтанів.
- Ми навіть забули познайомитись. Ігор!
- Маргарита.
За неповних три години вони, здавалося, розповіли один одному про все-все. Виявилося, офіс благодійного фонду, у якому працює Маргарита, розташований на вулиці, де живе Ігор. А компанія, у якій він працює бізнес-консультантом, кілька разів надавала допомогу фонду. Але, найголовніше, вони обоє люблять старе місто, яке їм подарувало зустріч.
…У Маргарити з Ігорем підростає син Богодар. Назвали так у вдячність Господу за різдвяну подорож і за їхнє кохання. Малому вже п’ять років. Ігор дає синові перші уроки скрипки.
Щороку, на другий день Різдва, чоловік будить уранці кохану дружину мелодією, яку першою зіграв колись у поїзді. І вони традиційно збираються до старого міста вітати брата з днем народження. І з ними завжди подорожує скрипка...

Не впізнали…

У дитинстві Ганнуся придумувала казки, щоб стати трішки щасливішою. У своїх вигадках вона завжди була принцесою, як у книжці, подарованій хрещеним.

Про те, що вона принцеса, знали квіти на бабциному городі, дерева в саду, польові маки і волошки. Більше ніхто.

Вона любила приїжджати до бабці в село. Тутешні дітлахи її не дражнили. Навпаки, їм з Ганнусею було цікаво.

Ганнуся жила з матір’ю в місті. Мама працювала на великому заводі. І, як казала, від великої любові народила Ганнусю. Але, як виявилося, «велика любов» мала сім’ю. І жертвувати нею заради Ганнусі і її мами не стала. То ж свого батька дівчинка ніколи не бачила. Через це місцева дітвора діймала Ганнусю. А від сусідки Лізки діставалося інколи й мамі. Лізка до всіх мала претензії. Але Ганнусиній мамі-одиначці перепадало найбільше. Дівчинка не любила сімейного гуртожитка. І дуже хотіла стати дорослою.

Більшість родини після народження Ганнусі від них відвернулася. «Сором який! Настина Люба байстрюча народила. А такою тихенькою була. Не треба було дівці до міста їхати, - перемивала кісточки дорога родина. - Треба було за Степана заміж виходити. Так увивався біля неї…». «Степан також не подарунок, - ставав дехто на захист Люби. - Щойно весілля відгуляли, а вже руку підняв на жінку». «Краще б уже бив, аніж в подолі принести», - не вгавали деякі родичі.

«Красуня…», - усміхалися люди, дивлячись на довге Ганнусине волосся кольору стиглої пшениці і гарненьке миле личко.

«Красуня…», - зітхала мама, споглядаючи на вражаючу схожість доньки з колишньою «великою любов’ю».                  

Коли Ганнуся була в третьому класі, померла бабця Настя. Відтоді вона з мамою до села їздила рідко. Хіба що на дідову і бабцину могили. В гості Любу з Ганнусею ніхто не кликав. Родина так і не змогла пробачити Любі позашлюбної дитини.
Коли Ганнусі минуло десять років, у неї з’явився вітчим. Ганнуся не кликала його татом, хоча дядька Ігоря поважала і слухала. Називала його просто «ви».
Особливо вдячна була вітчиму за те, що вони з мамою нарешті переселилися з сімейного гуртожитка до нормальної двокімнатної квартири.
Дядько Ігор любив ходити на батьківські збори, коли мама була на роботі. Ганнусю завжди у школі хвалили. «Наша доня - найкраща», - «звітував» дядько Ігор мамі про Ганнусині успіхи.          
Після закінчення школи дівчина вступила у хороший вуз. Закінчила навчання з червоним дипломом і з пропозицією вийти заміж. Її наречений - син і внук шанованої родини - викликав ляк у матері.
- Ганнусю, ми проста сім’я. Не з руки з такими людьми родичатися, -  опам’ятовувала доньку.
- Любцю, а якщо це справді її доля? Наша Ганнуся розумниця і красуня. А статки… нині нема, завтра є, чи напавки, - міркував вітчим.  
- Мамо, не всі такі, як наша родина. Одні - відвертаються, інші - пригортаються. Дмитро - чудовий. І його батьки також.
Люба готувалася до зустрічі з майбутнім зятем і сватами. Від хвилювання трусилися руки й ноги.
І ось... дзвінок у двері.
- Доброго дня. Дмитро, - представився Ганнусин наречений. - Моя мама Вікторія. Батько Арсен.
Люба розгублено усміхалася, запрошувала до вітальні. Губилися думки і слова…
- Риболовлю любите? - запитав гість в Ігоря, побачивши у коридорі вудки.
- Та… грішу трохи, - віджартувався той.
«Рибна» тема так захопила чоловіків, що жіноцтво махнуло на них рукою.
- Нам відразу сподобалася ваша донька, - мовила Вікторія до Люби.
- Дякую. Ми - звичайні люди, як бачите. Ганнуся в нас одна…  
- Не хвилюйтеся, важливо, аби наші діти були щасливі.
Любине горло здушило від сліз. Вона все життя вдячна Вікторії за ці слова…
У щасті час минає швидко. Ганнуся з Дмитром подарували своїм батькам двох онуків. Відсвяткували десяту річницю весілля. Переїхали у столицю. Дмитро займався бізнесом і трохи політикою. Ганнуся, Ганна Миронівна, працювала бізнес-консультантом. Вона досягла у цій сфері високого статусу. Її цінували за професіоналізм і компетентність.
- Ганнусю (чоловік кликав її тільки так), мушу їхати у справах на твою маленьку батьківщину. Є один бізнес-проект. Павло, Пашка, ти його знаєш, ідеєю не тільки поділився, а й до співпраці запрошує. У нього там якийсь родич у чиновниках ходить. Ось вони й вирішили переробне підприємство організувати. Може, й ти поїхала б? Оцінила б ситуацію. До батьків заїхали б. 
- Не вийде. У мене дві важливі зустрічі. Ти знаєш, якого пошибу мої клієнти. З такими ділові зустрічі відміняти не прийнято. А мамі і дядькові Ігорю гостинці підготую. І скажи їм, що скоро приїду.
Бізнесовим проектом Дмитро зацікавився. Якби все вийшло так, як запланували, можна було б отримати у перспективі хороші прибутки. Жодного переробного підприємства у районі, де керує Павлів родич, немає. Отже, конкуренції, відповідно, також. Зате вистачає робочих рук і сировини.
А ще розхвалював Дмитро став у Завидинцях. Він, як і батько, любив рибалку. То ж на прохання районного керівника сільський війт Завидинців влаштував столичним гостям відпочинок з рибалкою і юшкою.
- Завидинці? Моя мама народилася у цьому селі. Став там справді чудовий.
- Я пообіцяв сільському голові подарувати кілька комп’ютерів для школи. Хлопець він нормальний. Зробити щось хоче. А грошей нема. Молодь із села втікає. Наступного місяця завезу подарунок. Поїдеш зі мною?
- Постараюся. Маму заодно побачу. І для школи також дещо спрезентую. Але я маю умову. Не кажи сільському голові, нікому, ні про маму, ні про мене. Родина колись відвернулася від нас. Я розповідала тобі.
- А якщо хтось тебе впізнає?
- Ну, якщо впізнає…
Дмитро таки зателефонував сільському війтові і сказав, що, можливо, приїде зі столиці ще одна людина, котра також вирішила допомогти школі. Тим паче, її мама родом із Завидинців. А звати її Люба. 
Голова під великою таємницею розповів новину у сільраді. І до вечора її вже знало все село.  
Зустрічали благодійника, який нарешті ощасливив школу дивом сучасної техніки, - учні, вчителі, сільрадівці й інші мешканці Завидинців. У перших рядах стояли представники Любиної родини, яким не терпілося побачити, що ж виросло з того нагуляного дівчиська. Та й не дуже вони йняли віри, що щось путнє з Ганнусі виросло. Думали, переплутав щось голова.
З районним керівником приїхали представники, точніше, представниці з відділу освіти, адміністрації та з преси. Він пафосно представив Дмитра Арсеновича, котрий великодушно вирішив допомогти школі комп’ютерами, а району у недалекому майбутньому допоможе створенням нових робочих місць.
Ганна стояла біля авта. Дмитро попередив сільського голову, що афішувати свою персону вона таки не бажає. А, оскільки війт почувався виним, що не втримав язика за зубами, то обіцяв мовчати, як риба.
Родина тим часом серед приїжджих з району чиновниць і двох журналісток вишукувала Ганну. Перешіптувалися, котра ж із них Любина донька.
Ганна ловила на собі зацікавлені погляди. Але «дорогі» родичі міркували: звідки в Любиної доньки така шикарна машина? І занадто гарна та доглянута ця пані. Ні, це не Ганна. А стоїть осторонь тому, бо, напевно, коханка столичного благодійника.             
А Ганна ладна була кричати на весь світ: «Це ж я!..».
«Не приїхала наша родичка», - шепотіла розчаровано родина. «А що то за одна біля машини стоїть?». «Коханка нашого благодійника». «Звідки знаєте?» «Всі знають, що такі з коханками, а не з жінками їздять».
Сільського голову запросили виголосити завершальний спіч. Він дякував Дмитру Арсеновичу, районному керівникові та іншим присутнім. А також ще одній благодійниці, котра подарувала школі принтери.
Керівник з району, змінившись на обличчі, зашепотів сільському голові:
- Чому її до слова не запросили?
- Вона того… інкогніто. Не хотіла.
- Хм!
Чиновник поважно рушив до Ганни, взяв її під руку.
- А ось наша скромна благодійниця. Еее…
- Ганна Миронівна, - тихо мовив війт.
- Ганна Миронівна… еее…
- Дружина Дмитра Арсеновича, - знічено прошепотів сільський голова.
- Дружина Дмитра Арсеновича, - розквітнув в усмішні районний чиновник. - Дякуємо вам від щирого серця…
Дехто з «дорогої» родини стиха ахнув. Дехто готовий був підійти й засвідчити своє шануваннячко…
Ганна ж у супроводі районного керівника пішла до свого авто. Родичі розгублено дивилися їм услід.
Коли машини рушили з місця, родинонька дружно з докорами накинулася на сільського голову:
- Ти чого нам відразу не сказав, що то була Любина донька?
- А ви що, не впізнали своєї родички?
Йому ніхто не відповів…

Рожеві туфлі

- Нам потрібно розлучитися.
- Що нам потрібно? – не розчула Неля через гамір і оголошення про реєстрацію на черговий авіарейс.
Вона розглядала вітрину, на якій красувалося взуття на всі смаки. Блідо-рожеві туфлі виглядали вишукано і стильно. Вони пасуватимуть до її нового костюма. Неля любила що-небудь купувати в аеропортах. І любила аеропорти. Поспіх і чекання, приліт-відліт, емоції, емоції… Ця метушня була схожа на її невгамовний характер.
- То що нам потрібно? – перепитала Неля в чоловіка.
- Розлучитися, - відповів Костя.
- Ти приревнував мене до чергової пари туфель?
- Я серйозно, Нелю…
Через раптове зацепеніння вона не почула, що оголосили реєстрацію на їх рейс. Найвірніший, найнадійніший, найкращий у світі Костя, її Костя, і… розлучення?
- Нам потрібно йти, - мовив чоловік.
Неля не знала, що має сказати Кості. Ні слів, ні думок. Відчувала: він чекає на її реакцію і готовий вислухати будь-що. А вона мовчала. І в літаку мовчала. «Мабуть, Костя прийняв рішення ще перед поїздкою на відпочинок, - подумала. Просто не хотів псувати настрій. Хто вона? Коли і звідкіля взялася? Не буду запитувати ні про що. Хай сам розкаже».
Неля витримала довгу паузу аж додому. Костя про щось запитував, щось говорив. Мовчання було спасінням від сліз, які готові були випасти рясним дощем.
- Вона моя колишня пацієнтка. Оперував її.
- Давно?
- Що? А… Півроку тому.
- З любові чи з жалю йдеш до неї?
- Вона беззахисна. Схожа на мишку. І як двом дітям сама раду дає? Ти сильна. А вона не така.
- Мені легше буде давати раду одній дитині. Мене не треба шкодувати. І мені можна зіпсувати життя.
- Максим дорослий, зрозуміє.
- У дванадцять років – дорослий?
- Я буду з сином зустрічатися. Допомагати. Буде, як раніше.
- Не буде, як раніше. І ти це чудово знаєш...
- Нелю...
- Ти кохаєш ту мишку?
- Кохаю…
- Що ж, хай щастить усім мишкам на світі! - кинула спередсердя і почала витягувати з шафи чоловікові речі.
- Може, зачекаєш до ранку? Куди я зараз, пізнім вечором?
- До мишки, в операційну… Куди хочеш!
«Я мушу купити ті блідо-рожеві туфлі! Мушу знайти їх!» - Нелі здавалося, що взувачка може стати порятунком від неочікуваної, безглуздої ситуації.
Нелю, а офіційно Неонілу Володимирівну, вважали хорошим юристом. Їй довіряли, консультувалися, просили допомоги і поради. Клієнтів не потрібно було шукати. Вони самі шукали зустрічі з нею. Коли ж проблеми торкнулися її - розгубилася. Випотрошування шафи було єдиним протестом і розрадою.
На роботі намагалася триматися, як завжди, впевнено. Ніхто й не помітив, що очі посмутніли. Лише прибиральниця, тітка Дуся, котра називала всіх працівників «контори» дітьми, сказала:
- Володимирівно, дитинко, щось ви невеселі. Не з таким настроєм повертаються після відпусток. Моя справа – ганчірка і відро, але я ж бачу... Звиняйте, дитинко.
- Костя пішов… до іншої.
Тітка Дуся на всяк випадок присіла на найближчий стілець. Приклала руку до серця. Перевела дух. І якось по-буденному, по-простому мовила:
- Це, як розлад шлунку: помучить і минеться.
Неля здивовано глянула на прибиральницю і… смачно розсміялася. А тітка Дуся, наче досвідчений психолог, додала:
- Жоден чоловік на світі не вартує навіть однієї жіночої сльози, дитинко. Дорогі, ой, дорогі ті сльози. Ціни їм нема.
- А лікарі кажуть, що деколи треба плакати – для профілактики.
- Ті, що кажуть, хай собі й плачуть. Профілактика… Придумали.
- Дякую вам, - Неля обняла тітку Дусю.
- Нема за що, дитинко. Минеться, минеться, - прибиральниця заповзято почала витирати Нелин стіл, на якому не було жодної пилинки.
Неля намагалася компенсувати перед сином Костеву відсутність і зраду. Вони разом смакували Максимовим улюбленим морозивом, грали відеоігри, їздили в старовинні замки - син любив подорожі. А Максим чемно ходив з матір’ю по магазинах і намагався допомагати по господарству.
Вона вкотре приміряла рожевий костюм. Ах, якби тоді купила ці туфлі…
- Ма, ти така класна! Гарна! Нічого наш тато в жінках не розуміє, - по-дорослому мовив син.
- Макс…
- Що? Я правду кажу. І в нашому класі це всі знають.
- Це також входить в шкільну програму?
- Ма, ми вже не діти.
Неля погладила синову голову. Він шморгнув носом…
…У них з Максом було півтори години до літака. Вони летіли в гарячу африканську країну. Про цю подорож син мріяв, мабуть, з колиски. Хотів побачити справжню пустелю, древні храми і таємничі піраміди. А поки що обсервували аеропортові магазинчики.
Рожеві туфлі! Трішки не такі, але схожі на ті, які бачила з Костею… Приміряла.
- Підбори не зависокі?
- Не зависокі! – оцінив її мрію незнайомець.
- Перепрошую? Ви...
- Я просто пасажир, - засміявся. – А туфлі справді гарні. Вам пасують.
- Чесно?
- Ма, купи їх. Супер! – потакнув Максим.
… - О, ми летимо одним рейсом, - мовив знайомий голос незнайомця.
- Ви?
- Здається, я вас десь бачив. У мене хороша зорова пам’ять.
- Ви часом не лікар?
- Ні. А чому?..
- Просто так запитала. Вони пам’ятають своїх пацієнтів. Навіть закохуються в них.
- Я не лікар. Це погано? До речі, я не назвав свого імені. Дмитро. Я живу…
Виявилося, вони з одного міста. Можливо, й десь бачив її серед кількох сотень тисяч облич.
Вони їздили одним автобусом на екскурсії. Дмитро був тут не вперше. Він любив, ні, обожнював, цю гарячу землю і її таємниці.
- Удень пустеля золота. Уночі – срібна. Під її пісками притаїлися древні цивілізації і світи. Пустеля відкриває таємниці не відразу. Вона вичікує певного часу…
Дмитро розповідав надзвичайно захоплююче. У Максима виникали нові й нові запитання.
- Макс, дай людині відпочити, - не витримала Неля.
- Ма… тобі також цікаво.
- Максиме, я забув запитати: ким працює твоя мама?
- Юристом. Вона лише видається дуже серйозною. Насправді мама класна. А ви де працюєте?
- Нічого особливого. Маю трохи бізнесу.
- А чому ви тут сам?
- Я не сам. Я з вами. Тобто… не звертай уваги. Заговорився я.
- Макс, залиши людину в спокої.
- Все гаразд. Раніше ми приїжджали сюди разом. Це був наш улюблений клаптик землі. Тепер… Максим, ти дорослий, зрозумієш. Моя дружина і донька пішли… пішли жити до мого найкращого друга. Тепер – вони сім'я. А я сам.
- І наш тато пішов…
- Макс! Прошу тебе… А у вас, Дмитре, все налагодиться. Молоді, успішні чоловіки довго не бувають самотніми. Завжди знайдеться якась мишка…
- Хто знайдеться?
- Не звертайте уваги. Спека…
Вона рятувалася від спеки білим шаликом. Інші жінки з їх групи одягали маленькі капелюшки і капелюхи. А Неля – легкий білий шалик. Гарячий вітер бавився ним, висмикував з-під шалика волосся кольору стиглої пшениці. Ця жінка була схожа на дивну білу птаху серед жовтих пісків і голубих небес.
«Я не повинен думати про неї. Бізнес, прибутки, поставки, відсотки, партнери… Про це й думай. І про доньку, яка телефонує ночами потай від колишньої дружини. Донька… Який же я дурень, що дозволив вивезти її на інший кінець землі. А Колян, друг, будь він не ладний! Хто б подумав? А Ліля, Лілі... Повелася на його статки. Колян багатший. І Лілі вибрала його. І доньку зманила…».
- Не сумуйте, Дмитре, - порушила його внутрішній монолог Неля. – Ви ж любите цей клаптик землі. Відпочивайте від своїх справ і спогадів.
… Вона взула блідо-рожеві туфлі і одягнула ніжно-рожевого кольору костюм. Розпустила волосся. Трішки косметики, трішки усмішки, трішки бісиків в очах.
- Ма, ти куди?
- На роботу.
- Хм!..
Нині річниця їх з Костею весілля. Колись це був щасливий день. Вони тихцем клали один одному під подушки подарунки. Так повелося від першого року одруження. А увечері Костя запрошував її в ресторан. Вони завжди відзначали це свято лише удвох.
- Мишка, мишка, де ж ти взялася на мою голову? – мовила сама до себе Неля.
Після роботи заглянула в невеличке затишне кафе. Тут пахло кавою, спокоєм і ностальгією. Присіла біля вікна. Неля любила спостерігати за людьми, «читати» їх настрій. Цього її навчив Костя. Відчувала й на собі чийсь погляд. А, може, здалося. Сьогодні вона багато думає про Костю. А він про неї? Пам’ятає про нинішній день? Хоча, навіщо це йому? У нього з мишкою є свої свята. Цікаво, чи кладе він їй під подушку подарунки?
Неля вийшла з кафе у тепле золоте надвечір’я.
- Я не помилився, це ви, Нелю! Хотів у кафе підійти, але… А туфлі справді до лиця.
- Дмитро?..
Він запитував її про сина. Вона його – про справи. Він казав, що часто згадував їх відпочинкову зустріч. Вона відмовчувалася. Так і дійшли до маленького імпровізованого квіткового ринку біля старого храму.
- Пані, купіть гладіолуси. Погляньте, вони такого кольору, як ваше вбрання.
- Нам все відро, - сказав Дмитро.
- Квіти беріть, а відро мені потрібне, - запротестувала літня продавщиця.
- Нам не треба відра. Ми купимо всі квіти, що в ньому.
- Один, два, три… п'ятнадцять, сімнадцять. Маєте щедрого чоловіка, пані. А то деякі як почнуть прицінюватися, як почнуть вибирати найменші квіточки…
За оберемком гладіолусів Неля не розбирала дороги. Дмитро підтримував її під руку. А продавщиця картала себе:
- От старе немудре. Та хай би брали те відро…