Я молилася за тебе...

 

Не любила, ой, як не любила Галина Якимового сина. Терпіти не могла. А все тому, що Максим у Катерину вдався. В матір свою покійну. Такі ж сині очі. Волосся світле. Вродливий...

...Галина з Катею колись подругами були. Катя і Галя - зовсім різні. Катя - приязна до всіх, розумничка і красуня. Галя - мовчазна, сердилася й ображалася з будь-якого приводу. Дівчата, бувало, сперечалися, навіть дулися одна на одну, але дружили.

Навчання давалося Каті легко. А Галя школу «мучила». Благо, в подруги можна було списати домашнє завдання і на контрольній підглянути.

У випускному класі в Катю закохався Яким. Був старший за дівчину на «цілих» п’ять років. Галя переконувала подругу, що залицяльник «старий». Але Каті Яким подобався. Симпатичний, добрий. На фельдшера вчився. Катя й собі після школи вирішила в медичне училище податися. Аби бути ближче до коханого.

Знала б вона, як Галю заздрість поїдом їла. Хлопець їй також подобався. Та, крім «привіт, Галино», їй більше нічого не діставалося.

...Отримавши диплома, Яким запропонував Каті побратися. Щаслива, розповіла новину подрузі.

- Може б і ти спершу медучилище закінчила, а тоді до шлюбу йшла, - «радила» Галя. - Бо хіба після заміжжя про навчання будеш думати?

Катя сприйняла це як жарт.

На весіллі Галя за дружку була. Так пекло, так муляло її Катине щастя. Не співати й танцювати - плакати хотілося.

...Якось Галина зізналася Каті, що має нареченого. Заміж кличе.

- І ти мовчала?! Хто ж він?

- Нічого цікавого. Живе в селі неподалік від нашого містечка. Водієм на молокозавод влаштувався. На роботі й познайомились.

- То приходь у вихідні зі своїм хлопцем до нас в гості.

Орест видався Каті трохи колючим. А ще зауважила - випити мастак. Вагалася, поділитися своїми думками з Галею, чи ні. Вирішила не втручатися. Може, їй так здалося. Адже вперше його побачила.

Галина з Орестом влаштували вечірку. Наречений трохи перебрав. Поскандалив з Галиним батьком. Навіть до бійки брався. Гості почали розходитися. Катя розраджувала подругу, мовляв, всяке трапляється. 

Галя Ореста не кохала. А заміж вийшла, щоб у дівках не сидіти. І, щоб у неї, як і в Каті, чоловік був.     

Невдовзі після заміжжя Галя народила доньку. Згодом ще одну. А в Каті з Якимом дітей не було. «Хоча в чомусь тобі, подруго, не пощастило», - мстиво торжествувала Галя.

Орест дружиною та дітьми не переймався. Після роботи - телевізор. У вихідні - товариші, рибалка, пиво. Подейкували, що й з чужими жінками «наліво» їздив.  

...Каті не терпілося поділитися новиною з подругою: вона вагітна. Яким такий щасливий!

Галя слухала мовчки. А потім підкотила рукава й показала синці на руці. Виявляється, Орест, коли вип’є, дружину тлумить. І це вже не вперше.

- Вижену його. А дітям якось дам раду. Батьки допоможуть. І, звісно, хай аліменти платить.

- Може, одумається. Поговори з ним.

- Коханка в нього завелася. Не знаю, правда, яка за рахунком. Тож нема з ким розмовляти. Такі не каяться.

Катя народжувала первістка, а Галя розлучалася з чоловіком.

...Катя подругу шкодувала. Приносила дівчатам гостинці. Допомагала матеріально - Галина завжди скаржилася на скруту. Мовляв, на молокозаводі простим працівникам щедро не платять.

Доньки ласки від Галини не бачили. Свою злість за розхристане життя зганяла на них. Особливо діставалося старшій. Може, через те сестри між собою не ладили.

...Максимові йшов п’ятий рік, коли не стало Каті. За кілька місяців згоріла, мов свічка. Яким був, мов сам не свій. До тями не міг прийти. Максим тулився до тата. У сні кликав маму...

Якимові допомагали глядіти сина його батьки та покійної дружини. І Галина  заходила. Запитувала, чим може підсобити. Казала приводити Максима до неї. Дівчата приглянуть. Та й вона, коли не на роботі. Насправді ж, не з доброти душевної співчувала. Яким - удівець. Може, це її шанс, гадала.

Він сприймав її турботу з вдячністю. А Галина злостилася, що в ній Яким бачить лише Катину подругу...

Якось Галина заскочила до Якима, коли Максима не було вдома. Розмову почала, мовляв, тяжко самому, молодий ще... 

- Женитися тобі треба, Якиме. Каті не повернеш, а життя минає.

- Я її досі кохаю. Розумієш?

- А мене... мене міг би покохати? - вирвалося в Галини. - Я Максимові за маму була б...

- Галю, у нього одна мама... Він так схожий на Катю.

Запитання про кохання проігнорував. Тоді й зненавиділа Галина Якимового сина. Але й далі заходила до Якима. Не втрачала надії, що він все-таки зверне на неї увагу...

...Минув час. Галинині доньки рано вийшли заміж. І обидві забралися з дому. Галя ставала чим старшою - тим злішою.

Якось Максим по дорозі ступив до тітки Галі й почув сварку між нею та старшою донькою. Та дорікала матері, наче вона чогось більше дала молодшій  сестрі. Галина зірвалася на крик:

- Я все життя на вас гарувала! Ви між собою жеретесь, мов пси. Якщо нічого не треба, навіть голови до мене не покажете. Вмерла б, і ніхто не знав би.

- Ти ж за дядьком Якимом сохнеш. От, і живіть разом.

- Живіть... Може, й жили б, якби не Максим. Він писком в Катьку вдався. А Якима перемкнуло на ній. Втруїти того хлопчиська, чи що?! Я колись казала Якимові, що можу за матір малому стати. А він... Ненавиджу Максима! Хай би він здох! І Катьку ненавиджу!..

Максима від почутого холодом обдало. Подався геть. Батькові не сказав нічого. Але тепер тітки Галі остерігався. І зрозумів її часті до них візити. Вони були не в пам’ять про дружбу з мамою. Зла любов у тітки Галі...

...Максим став лікарем. Яким сином гордився. Лише сумував, що той живе тепер в обласному центрі. Там робота. Сім’я. Доня народилася. Катрусею назвали.

...Яким приїхав у справі до області. Зайшов до сина на роботу. Здалеку, на лікарняному подвір’ї, побачив Галину. Чи помилився? Але вона справді давно не давалася чути. Запитав у Максима, чи Галина тут лікується.

- Не знаю, не чув про таку пацієнтку. Може, в іншому відділені.

- Поцікався. Можливо, допомога потрібна. Вона ж нам завжди в помочі ставала.

Максим промовчав.

Галина таки знайшлася в лікарні. Колега-медик розповів Максимові, що ця жінка стверджує: дітей у неї немає, рідні - також. І грошей на лікування катма. Мовляв, краще вмерти, ніж так жити.

- Дивно, - мовив Максим. - Історія тут така...

Невдовзі лікар сказав Галині, що найближчим часом їй зроблять операцію.

- Я не маю чим платити, - відгризнулася.

- Вважайте, син за вас заплатив.

- Що?! В мене нема сина. Нема дітей. Це якась помилка.

- Чому ж помилка? Доньки у вас є. Але ви з ними не спілкуєтесь. А син... Той хлопець пам’ятає добро, яке ви зробили для його родини. Все пам’ятає... Ви ж хотіли стати йому матір’ю?

Галині подих перехопило. Згадала, як бажала Максимові смерті. Як щиро ненавидить його і Катю... А він... Але ж він нічого не знає...

...Галина поправлялася. Скоро додому.

- Ви б подякували Максимові Якимовичу, - радив лікар. 

Хотіла відповісти щось різке. І раптом згадала... Згадала, що їй у нинішньому сні сказала Катя.

- Я молилася за тебе, - були слова колишньої подруги... 

Нерідний син

 

Марта збиралася заміж за Матвія. Матвій - удівець. Із трирічним сином на руках. Марті радили: знайди собі нареченого без «прицепа». Навіщо тобі з чужою дитиною няньчитися?

Але в неї були причини, аби швидше залишити рідний дім. Удома вічні скандали. Характер у батька жорсткий. Все має бути так, як він скаже. Через це Марта в дівках засиділася. Крім того, Матвій заможний. А ще про батьків нареченого казали: живуть, як голуби. Степан завжди свою дружину Надійкою називає.

Матвій запитував Марту, чи любитиме вона його сина. Відповідала згодою, хоча відчувала: навряд, чи справді зможе полюбити хлопчика. Він їй так нагадував покійну Лесю, за якою багато парубків сохнули.

Марта з Лесею були однокласницями. І подругами. Леся в усьому була першою. І в навчанні, і співала гарно. І одягалася модно. А яку вроду мала! Марта була її тінню. Заздрила подрузі.

Марта була старшою дружкою на Лесиному з Матвієм весіллі. Подумки «приміряла» до себе нареченого найкращої подруги. Розуміла, що це гріховно. Але не могла змиритися, що комусь, дістається все найкраще, а їй крихти від життя. Леся і на лікарку вивчилася. І сина відомої у місті родини в чоловіки бере. І вже новий будинок молодятам батьки почали зводити.

А вона… А що вона? Закінчила курси швачки. Влаштувалася працювати в третьосортне ательє. Про кавалерів батько каже: пройдисвіти. Мати у сім’ї слова ніколи не мала…

…Вибір Матвія здивував багатьох. Чи кохав він Марту? Швидше, ні. Можливо, вирішив одружитися на ній тому, що була найкращою подругою покійної дружини. Завжди при зустрічі розпитувала про сина. І неодмінно додавала щось на кшталт:

- У Ромчика Лесині очі. І Лесина усмішка. Шкода, що так рано відійшла. Вона була такою неймовірною. Ми всі її любили. А я втратила майже рідну сестру.

Коли ж бачила Матвія з сином, так уже щебетала до малого…

Матвієві батьки не перечили синові, але й не були в захопленні від майбутньої невістки. Хоча, сподівалися, що Марта стане гарною матір’ю для їхнього внука. Але вона стала мачухою. Як із народних казок. Злою і недоброю.

…Ромчик відразу почав сторонитися нової батькової дружини. Недарма кажуть: діти все відчувають. А коли Матвій пояснював синові, що це наша мама, малий утікав.

Марта перед Матвієм сюсюкала до Ромчика. А коли чоловіка не було вдома, кричала. Її дратувало в малому все. Навіть його слухняність.

Якось Ромчик поскаржився батькові:

- Тьотя кричить на мене.

- Ну, що ти таке кажеш, сонечко? - зробила здивовані очі Марта. - Я лише пояснила тобі, що можна робити, а що ні.

- Він ще звикає до тебе, - сказав на те Матвій.

…Марта хотіла народити дитину, аби ще більше прив’язати Матвія до себе. Але минув рік, другий… Завагітніти не могла.

- Все добро твого чоловіка і його батьків малому дістанеться, якщо не народиш, - щоразу втовкмачувала Марті її мати і радила звернутися до ворожок.

- Мені лікарі набридли, а ще ворожок не вистачало. Шарлатани вони всі. Тільки грошей хочуть.

- А ти що, свої гроші платиш? Матвій і не муркне. Хіба він проти, аби у вас спільна дитина була?

Ворожки не допомогли. Ще й одна сказала, мовляв, між вами тінь якоїсь жінки стоїть. Марта потрактувала це по-своєму: Леся з того світу шкодить. І ще більше не злюбила Ромка.

- Гарний у вас син, - часто казали Марті.

- То не рідний, - відповідала.

Коли хлопець підріс, дідусі й бабусі цікавились у внука, як він ладить з Мартою. Ромко не хотів нічого розповідати. Гадав, зробить цим боляче батькові.

Ромко випадково підслухав телефонну розмову Марти:

- Ну, який він мені син?! Нерідний! Ще й на Леську схожий. Як дві краплі води. У школі її ненавиділа, хоча й начебто подругами були. І синочка її терпіти не можу. Але мушу. Заради Матвія. Живу гарно. Про таке можна тільки мріяти. А Ромко скоро школу закінчить, вступить куди-небудь і піде з дому. Не можу дочекатися, коли не буду щодня бачити копії покійної Леськи…

Ромко не дослухав розмову. Йому було гірко й образливо. Розповісти про все батькові? А повірить?

…Роман був студентом, коли Матвія звалив грип. Потім було ускладнення, а згодом чоловіка не стало.

Ще й року після смерті Матвія не минуло, як у кавалери до Марти почав набиватися Дмитро. Дружина його вигнала, бо ледачий і гуляка. Повернувся до батьківського дому. А там, крім батька-матері, сестра з сім’єю. Тож поселили Дмитра в літній кухні.

Дмитро працював електриком. Якось ремонтував щось у Мартиній оселі. Господарка чоловікові сподобалась. І вирішив підбити клинці до багатої вдови. Та була не проти.

Коли Роман приїхав на вихідні додому, мачуха заявила:

- Тут буде жити мій новий чоловік.

І хлопець не стримався. Виказав все. І про підслухану розмову, і про те, як Марта на нього кричала та ображала в дитинстві, а він мовчав, бо любив батька. Пригрозив усе розповісти дідусям й бабусям. Марта особливо побоювалася Матвієвих батьків.

- А хату не ви будували! Не ваша вона! І чужий дядько жити тут не буде! - випалив наостанок.

- Ненавиджу тебе! - зарепетувала у відповідь.

Дмитрове кохання до Марти закінчилося біля хвіртки, куди не впустив його Роман. А потім ще й Матвієві батьки провели з Дмитром бесіду. Чоловікові зайвих клопотів не треба було.

Марта ж потай почала продавати цінні речі з хати. Трохи грошей мала. Дещо виручить і купить собі або квартиру, або невеличкий будинок. Розуміла: якщо Роман після університету повернеться додому й працюватиме в їхньому місті, життя їй тут не буде.

Мартина афера розкрилася, коли свекруха побачила на доньці своєї знайомої прикрасу покійної Лесі. Це була ексклюзивна річ, замовлена на Лесин день народження. Виявилось, з хати багато чого зникло. Тоді Марті поставили умову: або забираєшся звідси з миром, або… На той час їй уже вистачало грошей, щоб придбати житло.

…Романа Матвійовича пацієнти поважали. У нього добре серце і золоті руки, казали про хірурга.

…Жінку привезли до лікарні у тяжкому стані. Потрібна була термінова операція. Вирішили викликати Романа Матвійовича. Пішов у відпустку, але ще не встиг поїхати з сім’єю на відпочинок.

Він упізнав Марту. Враз пригадалося дитинство, її кпини, підслухана давня телефонна розмова… Але він лікар. І емоції – не найкращий порадник. А операція буде складна.

Марта також його упізнала.

- Роман? - прошепотіла.

- Ви знаєте цю жінку? - поцікавилась молоденька медсестра.

- Це моя мама.

- Як? Її привезла швидка. Сказали, що вона самотня.

- Вона… була моєю мамою.

Медсестра нерозуміюче кліпала очима.

…Він так і не поїхав на відпочинок. Через Марту. Крім нього, у неї нікого не було.

- Ким вам доводиться Роман Матвійович? - поцікавилась у Марти одна з сусідок по палаті. - Так дбає про вас.

- Це мій син. Нерідний.

- Зате добрий і вдячний. А тут від рідних дітей не завжди допомоги й пошанівку дочекаєшся.

Жінки почали скаржитися на всіх і вся.

Марта відвернулася до стіни. Вдала, що спить.

- Я чула колись історію про Романа Матвійовича і його мачуху, - тихо мовила інша жінка. - Батько нашого лікаря вдівцем був. Одружився на ній. З бідосі витягнув. А вона, коли чоловік помер, обікрала будинок. Все винесла. А добра там було… Пасинка мало з хати не вигнала. Навіть хотіла продати господарку. Її, начебто, до суду викликали. Але відкупилася краденим.

«Не так! Все не так!» - безмовно кричала Марта.

До палати зайшов Роман.

- Ваша мама спить, – сказала жінка, яка розповідала сусідці про Марту.

Щойно за лікарем зачинилися двері, продовжила:

- Яка несправедливість! Такій, - кивнула у бік Марти, - славний син дістався. А ще я чула, що вона…

Марта тісніше зімкнула повіки. Але сон, як на зло, не йшов…

А кажуть, жіночої дружби не буває…

…У теплий літній вечір подруги проводили Катерину закордон. Здається, відтоді минуло, бозна, скільки часу. А насправді лише двадцять років.

Катя завжди мріяла про Штати. Там жили її родичі. А тут життя дістало. Тому й не боялася вирушати у світ. Родичі попередили: у наших на початках нерідко трапляється «культурний шок». Це коли людина починає хотіти назад додому, не може їсти тамтешніх харчів, чути повсюдно чужу мову. Але Катерині це не дуже загрожувало. Вона ті «шоки» переживала вдома і великими порціями.

Катеринин чоловік - окрема «шокова» тема. Ледачий. Усім незадоволений: погодою, політикою, цінами…  Всіх навчав як жити, а сам, бувало, не міг викрутитися навіть з банальної ситуації. На роботах довго не затримувався. То керівництво погане, то платили мало, то праця важка.

- Шкода, що Ваську не можна здати в ломбард або в оренду, - жартувала Катя. - Хоча б якийсь толк був би.

А остання Василева витівка обійшлася Катерині надто дорого у моральному сенсі. Чоловік відмовився відпускати сина в Америку. Хоча запрошували Катю з Павликом. Мабуть, Васька образився, що його в Штатах не чекають.

Павлик плакав, просився. Але Васька був невблаганним. Ще й свекруха свою гривню кинула. Мовляв, Павло - єдиний внук, тому не дозволить його волокти на край світу. Грудьми ляже…

А Павлик, шморгаючи носом, заявив:

- Виросту і поїду до мами.

…І ось стоять троє подруг на літньому пероні. Ще кілька хвилин і Катя сяде у потяг. Потім - на літак. Летітиме через Францію. Квитка, до речі, купила родина.

- Це ж я Париж побачу! Аж не віриться. Дарма, що з ілюмінатора. Дівчата, я вам про все напишу. Це будуть великі й цікаві листи. Добре, що Інтернет придумали.

Подруги кивали головами, розуміючи, що великих листів може й не бути. Бо наші, виїжджаючи за кордон, мусять влаштувати своє життя. Звикнути до чужини. Їх закручує вихор досі незнаного, незвіданого буття. Треба прижитися, навіть маючи родину. Знайти роботу. На шиї там нікому ніхто не сидить. Тому з друзями-подругами на Батьківщині контакти бувають нечастими.

Проводили Катерину також її батьки і Павлик. Син тримав маму за руку. І мовчав. Навіть важко уявити, як страждав десятирічний хлопчик. Ніхто не втішав малого. Було б ще гірше…

Васька на вокзал не прийшов, бо в нього, начебто, дико болить голова. Насправді, не міг переступити через свою образу. Хоча, його, як і свекруху, хвилювало, чи висилатиме Катерина долари. І чи «Вестерн Юніон» насправді працює так бездоганно, як це рекламують.

- Шукай роботу, - наполягала перед від’їздом Катя. - А то допомагаєш кумові на будові за «дякую».

- Спробуй знайти щось путнє.

…Катині батьки втирали сльози. І подругам сумно. Але вони намагалися жартувати. Особливо над тим, як одягали Катерину до Америки. У магазинах ціни кусючі. Базарний варіант також не підходив. Виручив секон-хенд. Втішилися, коли знайшли блузку від відомого модельєра Оскара де ла Рента. Аж потім запримітили на рукаві малесеньку дірочку. Наталка її так майстерно зашила, що сам кутюр’є позаздрив би.

- Дівчата, я ніколи не думала, що так важко їхати далеко і надовго.

- Може, назавжди, - мовила Іванка.

В Катиних очах сльози.

- Все буде добре, - заспокоювала подругу Наталка.

- Як же я без вас, дівчата? - сумним голосом запитала Катя.

Їхній дружбі понад десяток літ. Виручали одна одну в «часи пік». Святкували «бабські празники». Допомагали глядіти дітей. Не дозволяли одна одній опускати руки, коли було непереливки…

Наталка дістала свій борговий список. Для жарту зачитала імена своїх кредиторів: Коля, Вася, Ніна, Саша… Звучало, як вірш. А Іванка продекламувала:

Хочу заміж за містера з віллою,

Щоб не жити у найманій хаті.

Можна авто і рахунок у банку,

А то ноги простягну від своєї зарплати…

- Поїзд Львів-Київ прибуває на третю платформу…

Катин батько узяв доньчині валізи і всі попрямували до тринадцятого (це ж треба!) вагона. Прощаються. Сміються і плачуть. Втирає кулачками сльози Павлик. Ніяк не хоче відпускати маминої руки. Іванка говорить щось про Чикаго і Нью-Йорк. Про те, як колись всі зустрінуться на Маямі. Наталка гладить світле Павликове волосся. Цього разу він не пручається.

Катя поїхала. Її батьки залишилися чекати матрису, аби добратися додому, до села. Іванка, Наталка і Павлик побрели до тролейбуса.

- Правда, мама колись забере мене до себе? - порушив сумну мовчанку малий.

- Аякже! - хором відповіли Наталка з Іванкою.

Подруги привели Павлика додому. Двері відчинив похмурий Васька.

- Що, поїхала? - запитав.

- Полетіла! - випалила Іванка, яка Ваську терпіти не могла. - Міг би провести рідну дружину.

- Можна подумати, вона дуже сумує за чоловіком, - втрутилася в розмову Василева матір.

…Згодом Наталка провела закордон Іванку. Потім Катя забрала до Штатів Павлика. Розлучилася з Василем.

У рідному місті залишилися Наталка. В останні роки якось не випадало  зустрітися утрьох. Коли зі Штатів прилітала Катя, не мала змоги приїхати додому з Європи Іванка. І навпаки.

…Захворіла Наталка. Подругам нічого не сказала. Не хотіла турбувати. Самотужки шукала гроші на операцію. Ледве половину нашкребла. Наталчин благовірний працював у Польщі. Там запізнався з новою пасією. Тепер Наталка ні заміжня, ні розлучена…

- Нечипоренко, - з порога мовив лікар, - готуйтеся до операції. На початку наступного тижня…

- Яка операція?! - перебила Наталка лікаря. - Ми ж лише вчора про це говорили. У мене грошей недостатньо.

- Ваші сестри заплатили.

- ???

Із-за спини лікаря показалися… Катерина з Іванкою.

- Мамо, я все поясню, - винувато опустила очі донька Люда. - Це я розповіла про твою хворобу і…

- Ну, привіт, партизанко! - кинулась обіймати Наталку Катя. - Чому ж ти мовчала?

- Ви надовго приїхали, дівчата?

- Поки тебе на ноги не поставимо, - кивала пальцем Іванка.

- Коли ж я вам борги поверну?

- Наталю, ти про що? Які борги?! Ми просто допомогли.

…Наталка поправлялася після операції. Катерина з Іванкою щодня навідували подругу.

- Які славні у вас сестри, - сказала нова Наталчина сусідка по палаті, коли Катя з Іванкою вчергове прийшли до лікарні. - Але ви зовсім не схожі одна на одну.

- У нас душі схожі, - відповіла Іванка. - Подруги ми… Давні.

- Добре, що не сказала - древні, - пожартувала Катя.

- А мене завтра виписують, - з радістю повідомила Наталка. - Дівчата, що б я без вас робила? Це ж ви ради мене з місця зірвалися. Потратилися…

- А кажуть, жіночої дружби не буває, - сказала сама до себе сусідка по палаті.

- І щоб ти, Наталю, звідси вийшла зовсім, як нова, - сюрприз! Обновка від Оскара де ла Рента! - мовила Катя. - Пам’ятаєш мою блузку з «секонду» від цього кутюр’є, на якій ти дірку зашивала? Щасливою вона для мене виявилася. Хай і тобі щастить…

Було три подруги…

 

Діана, Люба і Марта дружили зі школи. Їх називали трьома мушкетерками, бо дівчата завжди трималися разом. Хоча всі знали: Люба і Марта - хитрунки, а Діана - добрячка.

На випускному дівчата пообіцяли: щоб не трапилося, не забувати одна одну і допомагати, коли треба.

Люба з Мартою вступили в торгівельний технікум. Діана до педагогічного вишу - завжди мріяла стати вчителькою початкових класів.

…Першою вийшла заміж Люба. Діана з Мартою раділи за подругу.

- Пора і вам до вінця, дівчата, - жартувала Люба. - Марта з Ваською зустрічається. Може, й ти, Діанко, маєш хлопця, але не зізнаєшся? Чи й далі страждаєш за Сашком? Шкільне кохання - це лише романтика і ностальгійні спогади.

- Я - остання в черзі на заміжжя, - засміялася Діана. - Спершу видамо Марту.

Так і сталося. Марта виходила заміж за Василя. Діана була за старшу дружку. А Люба збиралася народжувати первістка.

Із залицяльниками Діані не щастило. А в школі, де почала працювати, усі вчителі-чоловіки були одружені.

Подруги часто просили Діану побути з дітьми. В Марти народилася дівчинка. Бувало, водночас приводили своїх малих.

Марта і Люба з чоловіками торгували на ринку. Сім’ї часто зустрічалися, оскільки мали спільні інтереси. Товари, ціни, попит… Діану не кликали, бо що вчительці обговорювати з «бізнесменами». Зате, коли треба було побути з дітьми, відразу згадували безвідмовну подругу.

Коли в Діани захворіла матір і виявилося, що без операції не обійтися, - трохи підсобили співробітники в школі. Батько продав гаража. Щось допомогла родина. А подруги поспівчували - швидше собі, а не Діані.         

- Долар «скаче», з цінами казна що твориться, - нарікала Люба. - Раніше бізнес ішов добре, а тепер… Раді були б тобі допомогти, Діанко, але ось такі справи…

- Тепер хворіти зовсім не вигідно, - додала Марта. - Хоч відразу вмирай… Ой, вибач, Діанко. Злетіло з язика. Ми також у кредитах сидимо. Що далі буде? Мій Васька…

- В яких кредитах? - нерозуміюче перепитала Люба.

- Забула? Я ж тобі казала…

Марта промовисто глянула на Любу.

- А-а-а… так-так...

- Дівчата, я ж у вас нічого не прошу, - виправдовувалась Діана. - Головне, аби операція мамі допомогла.       

- Ой, Діанко, ти б могла посидіти з малою? - запитала Марта. - Нас на хрестини запросили. В сусідню область. Не хочеться дитину волокти.

- Не можу, мушу біля мами в лікарні бути.

- Жа-а-аль, - розчаровано протягнула Марта. Люба штовхнула її рукою.   

Після цього подруги з Діаною довгенько не бачились.

…Діанина матір одужала. Лише за доньку хвилювалася. Скоро тридцятка. Сусіди пліткують, мовляв, і гарна, і вчителькою працює, а заміж ніхто не бере. Замість своїх - дітей подружок няньчить.

На вихідні Діана з батьком збиралися до тітки в село. По господарці допомогти. Зателефонувала Люба.

- Діано, я завтра до тебе свого Назара приведу. Ми з компанією на пікнік зібралися. Без дітей. Крім тебе, нікому…

- Я з татом до тітки їду. Іншим разом - будь ласка.

- А тато сам не може? Чи з мамою?

- Яка з мами помічниця? А тітка нам продуктами підсобляє. Треба віддячувати.  

- От, халепа. Марта також хотіла в тебе свою Тетяну залишити. І що нам тепер робити? Від пікніка відмовитися? А ми ж обіцяли допомагати одна одній…

Люба з Мартою на подругу образилися.

Діанина матір давно хотіла доньці відкрити очі на дружбу з Мартою і Любою. І ось ця підслухана розмова…

- Діано, я не хочу втручатися в твої стосунки зі шкільними приятельками, але… вони використовують тебе. Колись ти за них уроки робила. Тепер їхніх дітей бавиш. Дивна ваша дружба. Нещира.

- Я їм просто інколи допомагаю.

…Мама першокласника Тараса попередила Діану, що сина зі школи забере її двоюрідний брат, який у них гостює, бо в неї з чоловіком ділова зустріч. Уроки закінчилися, діти швидко розійшлися. Лише Тарас чекав свого родича. Діана хотіла сама відвести його додому, але хлопчик не мав ключів від квартири.

Учителька з учнем сиділи на лавці біля школи. Діана поглядала на годинника: незабаром мала бути в перукарні. І нарешті…

- Мій дядько! - вигукнув Тарас.

Молодий чоловік представився Майклом, тобто Михайлом. Вибачився, що довго йшов - заблудився.

- Міс Даяна, - звернувся на західний манер, - я лише три дні тому прилетів із-за кордону. Погано орієнтуюся в місті.  

- Тарасику, заведеш свого дядька додому? - пожартувала у відповідь.  

- Аякже, Діано Петрівно, - по-дорослому мовив першокласник.                     

Діана з Майклом-Михайлом розсміялися…

Згодом виявиться, що цього дня Діана чекала не просто родича свого учня. Вона чекала свою долю. Майкл-Михайло закохався у вчительку свого племінника.

Діана розповіла про свого залицяльника Любі з Мартою.

- Все це банально, - хмикнула Люба. - Тимчасове захоплення. Поїде і забуде.

- Правда, правда, - підтримала подругу Марта. - Ще й в школі пліткуватимуть. Воно тобі треба? А він справді не одружений? Може, просто романтики з українкою захотілося.

- Дівчата, він не одружений. І його родина також походить з України. І, взагалі, він хороша людина.

- Не будь наївна, Діано, - не вгавала Люба. - А, до речі, він багатий?           

- Його банківського рахунку я не бачила, але казав, що має гарну роботу. У серйозній комп’ютерній компанії працює.  

- До речі, мій Васька хоче тебе познайомити з деким. Його звати Славко. На ринку торгує. Має дві точки. З дружиною в нього не склеїлось. То як? - запитально подивилася на Діану Марта.

- Я вдячна за турботу, але не потрібно, - відповіла.

Подругам це не сподобалось.

Дорогою додому вони обговорювали Діану. Мовляв, принцесою себе уявила. На закордонного кавалера спокусилася. Та в нього там таких, як Діана… Насправді ж, подруги просто заздрили. Мартин Васька почав за чужими спідницями заглядати відколи здружився зі Славком. А Любин чоловік зібрався закордон, аби швидше заробити на власне житло. Бо коли після розлучення додому повернулася сестра з дитиною, квартира свекрів скидалася на казкову рукавичку.   

- Цікаво, вийде Діана заміж за свого принца? - розмірковувала Марта. -

- Звичайно, ні! За що їй таке щастя?! - злісно кинула Люба.

…Діана все ще сподівалася, що Марта з Любою прийдуть на її з Майклом-Михайлом вечірку. Телефонувала обом. Хотіла дізнатися, чому запізнюються. Але слухавки не взяла жодна.

Жінки сиділи в Мартиній квартирі. Замість порадіти за Діану, їх «муляло», що її стосунки з Майклом-Михайлом склалися добре. 

- А, може, заглянемо на годинку на забаву, - мовила Марта. - З цікавості.

- З цікавості заглядай за своїм Ваською, аби «на ліво» не ходив, - відгризнулася Люба.

- Все ж таки Діана наша подруга.

- Думаєш, ми їй потрібні тепер? Вона зі своїм принцом закордон махне. А ми тут… Шкода, Марто, що ти її зі Славком не познайомила. Хай би спробувала смак справжнього життя. Чому їй має бути добре? Ми ж не гірші…

- Може й ти права, Любо...

Діана хвилювалася, чи все гаразд у її подруг…

Були подругами

Їхні будинки були через дорогу. Мирослава жила у «хрущівці», Віра - у «панельці». У школі дівчата сиділи за однією партою і, як жартували однокласники, були вічними подругами. Не всі не розуміли їхню дружбу.

Мирослава - з незаможної родини. Батько-інвалід. Мати - кухарка у фабричній їдальні. Натомість Вірина сім’я жила у достатку. Батько працював на одній із керівних посад місцевого підприємства. Мати - на викладацькій роботі.

Вірині батьки були не проти, що їхня донька дружить з Мирославою. Дівчина гарно вчилася. І була «тихонею». Мирославі діставалися у спадок від Віри деякі одяганки. А коли дівчина забігала до багатої подруги, Вірина мати пригощала її смаколиками, яких у Миросиній оселі не водилося.   

Подруги любили мріяти про майбутнє. Віра хотіла стати педагогом. І переконувала вступати у педвуз подругу.

- А якщо «завалять»? - хвилювалася Мирослава.

- Але ж спробувати можна.

- Що робитиму, коли не вступлю?

- Я попрошу тата, щоб влаштував тебе на якусь роботу. А через рік спробувала б знову. Зі стажем вступати легше. Але не будемо наперед думати про погане. Все буде гаразд.  

- Віро, давай пообіцяємо: щоб не трапилось, ми залишимось подругами.     

- І де б ми не жили…

- І де б не працювали…

- Завжди будемо допомагати одна одній…

- Підтримувати, зустрічатися і… і… і…

…Віра вступила у педінститут. Мирослава «зрізалася» на останньому іспиті.

- Тобі батько допоміг? - запитала крізь сльози Віру.

- Ні, звичайно. Я не просила.

Мирослава була ображена. І на подругу також. Не вірила, що Ігор Антонович не приклався до Віриного успіху. 

Віра, як і обіцяла, попросила батька, аби влаштував Мирославу на роботу. Коли отримала першу зарплату, прийшла до Віри з тортом і квітами. Здавалося, образа минула.

- Може, це й краще, що я пішла на роботу, - міркувала Мирослава. - А то була б білою вороною серед студентів. Мої батьки не мають статків на одяганки, вечірки. Інститут не втече. А наразі щось зароблю.

Наступного року Мирослава вступила на заочне навчання. Подрузі пояснила: батько зовсім почав нездужати. І скільки тієї пенсії? Мати ради не дасть на свою зарплату.

- Я поговорю з татом, він щось придумає. Може, матеріальну допомогу «виб’є». Або премію.

Ігор Антонович знову потурбувався про Мирославу. 

…Для Віри стало несподіванкою, що Мирослава збирається заміж.

- Чому не зізнавалася, що зустрічаєшся з хлопцем? Не познайомила?

- Розумієш… Якщо чесно, хвилювалася, аби Олесь не закохався у тебе. Ти - стильна, заможна. Не ображайся. Все одно будеш старшою дружкою.  

…Щойно отримавши диплом, Мирослава з Олесем вирішили податися на заробітки. Олесева тітка була у числі перших заробітчан, які обсерували Європу у пошуках кращого життя. Тітка розповідала про європейські принади і зарплати. Й кликала на заробітки племінника

- Миросю, давайся чути, - просила Віра. - Мені тебе не вистачатиме.

- Ти б до моїх батьків деколи забігала. Тато лежачий. Може, мамі якась допомога буде потрібна. І не забудь повідомити, коли заміж будеш виходити. Не засиджуйся в дівках.

- Серйозно подумаю над твоєю порадою, - засміялася Віра.

…Подруги спілкувалися рідко. Мирослава завжди посилалася на зайнятість. А Віра частенько забігала до Миросиних батьків. Тітка Зоя розповідала, що донька із зятем влаштувалися на гарну роботу, але приїхати в гості не можуть, бо поки що нелегали. Хвилювалася за чоловіка, бо лікарі сказали, що справи зовсім кепські.

Невдовзі Миросин батько помер. Донька на похорон не приїхала - ще не мала документів.

…Віра готувалася до весілля. Шкодувала, що не буде ліпшої подруги. Мирослава зателефонувала напередодні забави. Привітала з одруженням. Розповіла про розмаїття товарів у європейських магазинах, похвалилася обновками. Раділа, що вирвалася з «діри». Нарікала на колишнє життя. Запитала, коли Віра була в її матері. Під кінець розмови поцікавилася Віриним нареченим: хто, звідки… Почувши, що він займається разом зі своїм батьком бізнесом, сухо мовила: «Мушу йти. До зв’язку».     

...Вони зустрілися випадково. Віра не знала, що Мирослава приїхала додому.

- Привіт! - зраділа подрузі. - Чому не зателефонувала? Сто років тебе не бачила. Якщо точніше, - десять. А я йду з поліклініки. Моя донька народилася здоровою, а потім занедужала. Стільки різного лікування перепробували. І в столиці були. Тепер радять звернутися до закордонних спеціалістів. Збираємось їхати. Лікарі сказали, що я більше не зможу народжувати. Ліля така гарненька. Ми її Лялькою називаємо. Ой, вибач, дістаю тебе своїми проблемами. Як ти? Олесь? Надовго приїхали?

Мирослава зміряла Віру тяжким поглядом.

- Хотіла б тобі поспівчувати, але не можу. Ти в добрі виросла. На тебе дмухали. Татова доця. Все для Вірусі. А я в твоїх східках ходила. Думаєш, я була щаслива, коли ти, або твоя мама давали мені якусь лаху? Шоколадку чи тістечко? Коли твій батько «вибивав» мені матеріальні допомоги?

- Що ти таке?..

- Що я говорю? Те, що хотіла давно сказати. Тепер життя й тебе дістало. Хоча… ти живеш у шикарному будинку. В багатстві. А дитина… можна з дитбудинку взяти, якщо…   

- Ти задоволена, що моя донька хвора? Як ти можеш?! І… ми ж подруги.

- Були…

- Ти стала іншою. Заробітки тебе змінили.

- При чому тут заробітки? Щоб виживати, треба вміти пристосовуватися, грати роль. Терпіти. Тобі цього не зрозуміти. А я це знала. З пісочниці. Правда, ти не така, як інші багатенькі доці. Ліпша. Але все одно це не справедливо, що одним дістається все, а іншим - крихти з їхнього стола. 

- То ти мене терпіла?

- Я поспішаю. 

- Забула запитати: чому в тебе немає дітей?

- Мені їх не треба. Навіщо бідноту множити? Бувай!

Віра розгублено дивилася услід Мирославі. Серце відмовлялося вірити, що ця ображена на весь світ жінка - її уже колишня подруга.