Спинилась доля серед заметілі…

- Ну й, застряг я тоді посеред дороги. Наче посеред світу, заметеного снігом…

Катя усміхається. Григорій ніжно обіймає дружину. За вікном заметіль. Світу Божого не видно. Хтось нарікає на таку погоду. А Катя гріється в обіймах коханого. І дякує небесам за ту хурделицю, яка колись спинила на дорозі Гришу. Катя в заметілі знайшла свою долю. Чи то доля чекала її посеред заметілі…

Катю в сім’ї називали високосною дитиною. Народилася пізно, у високосний рік. Маленькою багато хворіла. Старший брат соромився сестри. Коли вона з’явилася на світ, він уже на дівчат задивлявся - Ромкові чотирнадцять виповнилося.

А Левко вперто не вірив, що Катя - його донька. Лізка, дружина, в магазині працювала. Подейкували, часто у підсобці з чужими чоловіками зачинялася. Тому й не йняв віри, що мініатюрна Катруся - його доня.

- Ні в твоїй, ні в моїй родині такої дрібноти нема, - дорікав дружині. - А та дитина - три вершка від горшка.

Левко кликав Катю не по-імені, а просто дитиною. Нелюбов чоловіка до доньки передалася й Лізі.

По-справжньому любила Катрусю одна душа - дід Яків. Його хата стояла на самісінькому краю села, під лісом. Яків усе життя працював лісничим. І навіть, коли вийшов на пенсію, мало не щодня навідувався до лісу. Збирав ягоди, цілющі трави. А взимку підгодовував звірину. Якова вважали трохи дивакуватим і навіть побоювалися. Бувало, скаже що-небудь, а воно й збудеться. Проте ходили за помічними травами та відварами.

Дружину Яків поховав давно. Розрадою був ліс і внучка. Називав Катю горошинкою. Коли Катя пішла до школи, то більше жила в діда, ніж удома.

Яків розповідав онучці, яка трава може зарадити тій чи іншій хворобі. Про дерева, які можуть дати людині силу. Про коріння, з якого можна робити цілющі відвари. Радив не боятися лісу, бо він - живий, і відчуває, хто приходить до нього з добром, а хто зі злим умислом.

- Це погано, що я високосна дитина? - якось запитала Катя в діда.

- Не слухай дурниць. Високосний рік дарує людям ще один день. І не Господь, а люди нарекли цей рік нещасливим. Там, на небі, краще знають, як воно має бути. А люди завжди хочуть перехитрити Бога.

Наука Каті давалася легко. І коли її запитували, ким хоче бути, відповідала:

- Буду людей лікувати.

- Атож! - перекривляла доньку Лізка. - Ще мені медичка! Нема в мене грошей, аби тебе вчити. Будеш прибирати де-небудь. От тільки чи таке дрібне, як ти, відро з водою підніме? Виродилося на мою голову.

- За що ви так, мамо?

- Не мамай…

Яків утішав онуку:

- Не побивайся, горошинко, підеш учитися. Хіба я жебрак, що не можу допомогти? Та й корову можна буде продати.

У старших класах хлопці пропонували Каті дружбу, вона відмовлялась.

- Наша Мавка на принца чекає, - піджартовували однокласниці.

Мавкою прозвали Катю в школі за те, що ходила з розпущеним волоссям і любила ліс.

…Лізка прийшла до батька просити грошей, коли син програвся в місті у карти. Ромка добряче почовпли і наказали з-під землі дістати гроші.

- Коли припекло, тоді мій поріг переступила, - суворо мовив Яків. - Ти ж роками сюди голови не показувала.

- Бо ми через ту… дитиниську посварилися.

- Катя твоя донька. Це - по-перше. А, по-друге, я не збираюся покривати Ромкові борги. Мені треба внучку вчити.

Лізка метала іскри з очей від люті.

- Не хочу вас обох бачити! Щоб ви… щоб ти… В мене нема доньки.

- Та й, певно, вже батька нема? - запитав Яків.

Коли Катя вступила до медучилища, мати з батьком навіть копійки не дали. Тільки Яків підсобляв онучці. І виручала стипендія.

Перед закінченням Катиного навчання Яків занедужав.

- Я хату тобі заповів, - сказав онучці.

- Дідусю, ви ж не збираєтеся…

- Збираюся… Бабі Палазі вже сумно на тому світі без мене.

- А я???

- Шукай в місті роботу. Та ти її і знайдеш. І не забувай сюди приїжджати. Хата живе доти, поки в ній людський дух відчувається. Грубку взимку пропалюй. Не бійся сама ночувати. Тут і доля тебе знайде. Чи вже кавалера маєш?

- Ой, дідусю, які кавалери?! Диплом на носі. І про стипендію мушу думати, а не про хлопців.

Яків усміхнувся. «Ти будеш щаслива, дитинко», - мовив про себе. Певно, щось знав…

…Якова не стало восени.

Катя працювала медсестрою в районній лікарні. У вихідні їздила до дідової хати. Розпалювала грубку в холоди. Яків заготовив стільки дров, що ого-го на скільки вистачить…

…Прогноз не віщував доброї погоди. А в Каті два вихідних. Не хотіла сидіти на квартирі - винаймала кімнату в літніх родичів своєї подруги з медучилища.

Увечері приїхала до села. А вночі звіялася заметіль. Вранці вітер трохи вщух, а сніг падав і падав… Перемело вуличку. І дорогу.

Стукіт у двері сполохав Катю. Відчинила. Перед порогом стояв незнайомий молодий чоловік.

- Доброго дня. Мені б машину відкопати. Застряг навпроти вашої хати. Маєте шуфлю?

- В ганку стоїть, візьміть. Може, вам допомогти?

Рослий незнайомець іронічно глянув на низеньку дівчину:

- Не вистачало, аби ще й вас снігом задуло.

Чоловік вправно орудував шуфлею. Завів автівку. Не проїхав і кількох метрів - застряг. Знову взявся за шуфлю.

- Ходіть, чаю гарячого вип’єте. А дорогу, я думаю, скоро прогорнуть. Це ж не «глуха» траса. Та й сніг уже перестає падати.

Незнайомець, трохи подумавши, махнув рукою і подався за Катею до хати.

- Не боїтеся жити сама біля лісу?

- Я на вихідні сюди приїжджаю. В місті працюю. От думаю, як буду вибиратися. Хоча б автобус приїхав.

- Якщо хочете, підвезу вас. Мені також до райцентру. Живу там.

- Певно, ви маєте рацію. Хоча, тут так гарно. Погляньте, який ліс. Наче казка. Хотілося б ще побути.

- До речі, мене Григорієм звати.

- А я Катя.

Дорогу прогорнули аж по обіді. Катя зібралася, замкнула хату. Заметеною вуличкою почалапала до автівки.

…Додому після роботи Катя вирішила пройтися пішки. Політував легенький сніг. Дід Яків казав: то ангели перини тріпають. Але її очікував «сюприз» у вигляді Григорія.

- Певно, ваш трав’яний чай має якісь чари, - пожартував. - Мусив вас знову побачити. А, може, й чаєм ще раз пригостите.

…У них не було весілля. Катя не хотіла. Григорій спершу наполягав, а потім здався. Зате в них було щире кохання. Тепер Катя знала: не лише в книжках пишуть, що чоловіки своїх дружин на руках носять.

…Коли з’явився на світ їхній первісток, у лікарні жартували:

- Така тендітна жінка, а богатиря народила.

Й запитували в Григорія, як назве сина.

- Буде Яковом.

- Тепер мало хто таке ім’я дітям дає.

- Його носила гарна людина. Тепер буде носити наш син.

…Маленький Яків заснув. За вікном витанцьовує хурделиця. Катя запарила трав’яний чай. Налила в горнята.

- Коли вщухне сніг, треба до села поїхати. Хату провідати. В грубці запалити, щоб дух пішов, - мовив Григорій.

Катя вдячно усміхнулася. Долила коханому чаю. І їй вкотре спало на думку: як дідо Яків знав, що вона стріне свою долю біля його хати…

Сентиментальний сюжет

Швидше б обернути нинішній день у спогад… І завтрашній… І… Здається, час втомився і перестав квапитись. А ти стрімголов поспішаєш з хвилини в іншу хвилину, з години – в іншу годину. У наступний день.
Незбутнє – не збудеться, переконуєш себе. І вже не можеш, як колись, повірити у магію новорічної ночі, у різдвяну казку. І в свої сни. Раніше вірила. Творила зі снів поезію.
Синя сутінь спада
на дерева й будинки,
тиха злодійка-ніч
вас поцупить із дня,
подарує вам сон,
як різдвяну картинку,
шоколад у фользі
й голубого коня…
Я вас в сні проведу
по чарівному місту,
по затишних кафе
і кривих вуличках…
Ти пам’ятаєш цей містичний сон. Тієї ночі ти бродила з ним під холодними зимовими зорями невідомим містом. Воно усміхалося тобі тисячами вогнів. І врапт сніг… Ти ловила великі, лапаті сніжинки і задумувала бажання. А він сміявся, називав тебе дівчиськом. А потім на руках ніс до маленького затишного кафе. Там було порожньо. Тільки ти, він, аромат кави і зими…
Ти була щаслива у своїх снах. І коли зустріла цього чоловіка, чомусь подумала, що він прийшов із твоїх сновидінь.
Він захотів змінити тебе, бо була занадто яскравою для його життя. А сам боявся змін. Твої мрії, фантазії називав вигадками. Себе ж вважав романтиком. Він не розумів твого прагматизму, хоча казав, що може людину прочитати, наче книгу.
… У цьому сні ти йшла безкінечним шляхом. Вибивалася з сил. Тебе наздоганяв його погляд, його слова. Ти хотіла заховатися. А довкола порожнеча. Тільки небеса, дорога і ти…
Як від тебе втекти
в інший світ,
чи в віддалене місто,
заховатись
в затишнім кафе,
загубитись
в кривих вуличках?
Я для тебе була
незвичайною жінкою.
Хтось сказав,
що я твій оберіг.
Хтось додав,
що я - мрій твоїх птах…
У сні він не наздогнав її. Не докликався. Чийсь невідомий голос мовив їй: «Його приспав цвіт папороті». Здивувалася: «Взимку?». «Долю завжди можна приспати», - відповів таємничий голос. «Чию долю?» - запитала. «Його, його долю. Він не зумів…». «А моя???».
Сон минувся. Прокинулася. Глянула у вікно. Ліхтарі навпроти мружилися від великих лапатих сніжинок. Світ видавався м'яким, наче біле ведмежа з дитинства. Глянула на годинник. До ранку ще далеко. І ти вперше не захотіла підганяти, випереджати час. Набрала кілька завчених цифр – номер його телефону – і без жалю сказала: «Я не повернусь до тебе. Ніколи!». Його відповідь загубилася у нічній заметілі…

Він не прийде...

Веселим і добрим він з’являється в Оленчині сни. Вона називає його лагідно – татко і ховає обличчя у сильні чоловічі долоні. Деколи у снах він підкидає її високо-високо. Трішки боязко. Але Оленка весело сміється. Бо її татко найкращий. Інколи у снах він приносить малій гостинці від зайчика...
Ранок, наче ненаситний птах, скльовує Оленчині сни. Нагадує: ти вже доросла.
Ліпше б тих снів не було. Бо насправді – все не так…
Дівчина пам'ятає день, коли батько залишав оселю. Сніги замели подвір’я. Перемели дороги і їхнє життя. Матір не могла зігріти рук у теплій хаті. То ховала у кишені подарованого уже колишнім чоловіком светра, то тулила до гарячої грубки.
Батько збирався неквапом. Укотре заглянув до шафи, в шухляди. Зупинив погляд на ляльці Нюсі. Подарував Оленці на десятий рік народження. Щось подумав і… поклав Нюсю до своєї сумки.
- Тату.. - видихнула тихенько донька.
- Ти вже велика, а там є маленька дівчинка.
Оленка нічого не розуміла.
- Маринко, ти вдома? Не зима, а кара Божа, мете, як…
Сусідка і водночас материна подруга тітка Галя, наче снігова баба, застигла на порозі.
- Ага… Збираєшся, Семене? На свята – до чужої хати. Рідна дитина – вже сиротина.
- Ляльку віддай, - нарешті мовила Марина.
- То ти, враже сім’я, навіть ляльку в доньки забрав? Ану, давай сюди! – тітка Галя, здавалося, готова була вступити з Семеном в рукопашну. Проте чоловік не мав наміру повертати «трофей».
Ех, ти… Іди вже. Йди, йди! – гнівно вигукувала Галина.
Семен узявся за клямку.
- Та…ту…
Не обернувся. Не глянув. Не сказав жодного слова. Пішов у заметіль. Назавжди…
Біль і сум Маринчиної душі полився тихими сльозами.
- Не плач, Маринко. Не гідний Семен навіть півсльози твоєї. Гріх іти з родини в рідзвяний час. Але, може, воно й на краще.
За святковими столами гонорове приміське село перемивало Семенові і Маринчині кості. А Оленка сподівалася на диво: татко повернеться. Проте цього разу диво дівчинку обминуло.
Марина працювала у районній поліклініці медсестрою. Якось зіткнулася у коридорі з Семеном, його новою дружиною і новою донькою. Він вдав, ніби не помітив Марину. Вона ж розгублено дивилася їм услід. Серце краяв веселий щебет малої: «Татку…. Татку…».
Тітка Галя тримала руку на пульсі Марининого і Оленчиного життя. Час від часу шпетила подругу, мовляв, ти що, у черниці вирішила податися? Петро, син Ганки Лупійчихи, ще в школі за Маринкою очима стріляв. Але, як тоді, так і тепер, не набереться сміливості підступитися. І Микола, що біля ставу живе, не проти з Маринкою… хм… зустрітися.
Марина переводила в жарти Галинині амурні потуги.
- Який Петро? Лупійчиха всіх дівок відігнала. А я розлучена та ще й з дитиною. Микола? Ні, його перша дружина медсестрою була.
- Як знаєш, - вдавала ображену Галина. – Чекай… невідомо кого.
Шестикласниця Оленка в ляльки давно не бавилася. Мабуть, з того часу, коли батько забрав для іншої дівчинки Нюсю. Проте любила відділ іграшок у магазині. Ляльки їй подобалися. Але Оленка вважала себе дорослою. Та й зайвих грошей у матері немає.
Якось Оленка з матір’ю шукали подарунок для Галининого сина. Оленчин ровесник Ромко не визнавав жодних іграшок, крім машин. Отож, Оленка ознайомлювалася з різновидами транспортних засобів, а Марина - з їхніми цінами.
- І що ми шукаємо?
Марина з Оленкою дружно глянули на того, хто ними зацікавився.
- Доброго дня, Андрію Васильовичу. Ми шукаємо подарунок. Це - моя донька Оленка. Оленко, Андрій Васильович – наш новий працівник. Лікар.
Дівчинку не цікавив чужий дядько. Зате яку гарну машинку вона знайшла для Ромка!
- Оленко, це трохи дорого.
Дівчинка збиралася покласти іграшку на місце, але дядько лікар зупинив її:
- Ні-ні, ми її купимо. А що хотіла б ти, Оленко?
- Андрію Васильовичу, Оленка вже доросла. Вона…
- Вона дитина, Марино Іванівно.
Оленка таки вийшла з магазину з новою лялькою. Гарною, з білим довгим волоссям, у вишуканих мініатюрних туфельках, голубому капелюшку і такого ж кольору платтячку. Проте іграшкова красуня залишилася без імені. Оленка чи то не хотіла, чи не могла щось придумати.
У поліклініці помітили: новий лікар не байдужий до Марини. Вона ж цього не бажала помічати. Нові особисті стосунки видавалися їй непосильним випробуванням.
Андрій Васильович втратив сім'ю в аварії. За одну мить не стало дружини, сина, рідного брата. Після цього перебрався з гамірного великого міста у тихе районне містечко. Тут колись мешкали його покійні дідусь і бабуся. Хлопчаком приїжджав на канікули. Знав декого з людей. Тут і вирішив вгамовувати шалений біль втрати.
Марина Іванівна. Маринка… Так її називають колеги. Від неї завжди віє затишком і смутком. Дивно, але смуток личить цій жінці. Андрій Васильович відчував: вона звела між своїм світом і світом чоловіків велику китайську стіну. Заховалася за нею. І донька… доросла дівчинка. Схожа на матір.
Думки про Марину не заспокоювали Андрія Васильовича. Навпаки… І розбивалися вщент уявні високі мури, за якими ховався від себе. Великий світ не міг умістити його печалі. І розумів водночас: ця жінка може стати його спасінням.
… Марина чепурилася перед дзеркалом.
- Мамо, ти на роботу? Нині вихідний, здається. Чи ми кудись ідемо?
- До нас прийдуть гості. Андрій Васильович. Пам'ятаєш його? І тітка Галя. Може, Ромко.
- Мамо, ти любиш його?
- Кого?
- Андрія Васильовича.
- Оленко!
- Мамо, я не буду кликати його татом. Гаразд? А все решта – ваші дорослі справи.
... Оленка чепуриться перед дзеркалом. Олег повинен прийти просити її руку і серце. А метелиця не вщухає. Хвилюється матір. Хвилюється Олена. У її сон знову приходив тато Семен. І їй було так гарно… Може, він справді хоча б на хвилинку забіжить. Вона не переставала вірити, що сни інколи збуваються.
- Оленко, твій наречений не загубиться в снігах? – перепитує тітка Галина.
- Не переймайтеся, дівчата, - заспокоює Андрій Васильович. А про себе: «Ну й мете, світа Божого не видно».
У двері постукали.
- Зустрічай, Оленко, нареченого, - мовила тітка Галина і поспішила на кухню «за гарячим».
Марина запросила усіх за святковий стіл.
Олена вкотре підійшла до вікна.
- Ми чекаємо ще когось? – запитав Андрій Васильович.
Дівчина глянула на нього щасливими і трішки сумними очима.
- Тату… він не прийде…