Де плачуть осиротілі казки...

No-fly zone.

Безпольотна зона.

Над Україною небо закрите для мандрів.

Небо відкрите для вбивчих ракет.

Ангели зшивають пошкоджені повітряні шляхи. Латають...

Бог витирає сльози купчастими хмарами. 

Душі злітають у Вічність. Якби небо було закрите для зла, вони б залишилися жити на землі.       

Душі з Вічності прилітають на Землю до зруйнованих домівок: для них не існує no-fly zone.

Ніч щулиться біля темних вікон: колись вона тут грілася.

Хлопчик малює війну і мир при свічці.

Дівчатко вкладає спати ведмедика в холодне ліжечко.    

Діти пишуть листи Святому Миколаю, Санта-Клаусу, Пер-Ноелю, Йоулупуккі, Баббо-Натале, Сінтерклаасу, Товліс Бабуа, Ниулувана, Фазер Крістмасу, Юльтумте… Діти з різних країн. Різними мовами. Їхні серця без кордонів. Вони бажають миру хлопчикам і дівчаткам з країни, де no-fly zone, зате в небі літає смерть.

Діти просять своїх святих подарувати мир країні, яку не бачили. Де плачуть осиротілі казки. Але колись дехто з цих дітей прилетить сюди. Коли в УКраїні буде fly zone - зона польоту.        

А поки що… Можливо, Святий Миколай, Санта-Клаус, Пер-Ноель, Йоулупуккі, Баббо-Натале, Сінтерклаас, Товліс Бабуа, Ниулувана, Фазер Крістмас, Юльтумте та інші чарівники зберуться на велику раду. Будуть думати...

Це буде найважчий рік для виконання дитячих бажань. Але вони щось придумають...

 

Дорослі казки

Казки виростають, як діти. Так здавалося Олені. Івасик-Телесик став Іваном, принцем з іншого кінця міста, у якого колись закохалась до безтями. Снігова королева - свекрухою, якій так і не вгодила. Маленька доня - принцескою, якій колись добра фея подарує щастя…

- Мамо, розкажи казку, - попросила Софійка. - Чарівну. Про принца.

Олена сумно усміхнулася. «Принц» Іван - Софійчин тато - помчав на летючому килимі, тобто, на «підтоптаній» автівці, куплені за спільні гроші, до нової пасії в сусіднє місто. Назавжди. Прихопив разом зі своїм одягом все цінне, що було в квартирі. І кинув на прощання, що все поверне аліментами. В Івана завжди були трохи дивні жарти.

- За морями-океанами жив принц, - почала Олена казку. - Коли йому було сумно, він утікав із замку й бавився з бідною дівчинкою, яка жила неподалік. А потім у неї закохався…

- І залишив її так, як нас тато? - сумно запитала доня.

Оленина кума якось сказала:

- Дуже дорослі казки ти придумуєш для Софійки. Ліпше з книжки прочитай. Бо твої вигадки швидше скидаються на серйозні життєві сюжети, аніж на чарівні оповідки…

Софійка чула мамину розмову з хрещеною і з цікавістю запитала:

- Що таке дорослі казки?

А потім свекруха прийшла за сервізом, який подарувала на Іванове день народження.

- Чеський посуд. Дорогий. Синові подарований, - виправдовувалась.

Олена дістала з серванта сервіз. Принесла коробку.

Склавши посуд, свекруха безцеремонно відкрила шафу. Нічого Іванового, крім старої сорочки, там не залишилося. Зняла з вішака одяганку.

- Це - татова, - мовила Софійка, і потягнула до себе сорочку.

…Час збіг так швидко. Софійка виросла. Установа, в якій вона  працювала психологом, шукала на роботу водія. З водіями не щастило. Той, що недавно розрахувався, сів за кермо після остограмлення. Вчинив аварію. А попередній у службовій автівці коханок возив. Через це така буча виникла… Один із обдурених чоловіків мало офіс не розніс. Звинувачував не свою зрадливу благовірну, а керівництво, яке не слідкує за своїми підлеглими.

Після цього керівник, який ревно ставився до репутації установи, вирішив: психолог повинна спілкуватися з кожною людиною, яку братимуть на роботу. І з претендентом на вакансію водія - також.

- Скандалів нам не потрібно, - сказав. - Тож розраховую на вашу допомогу, Софіє Іванівно. - От, за кордоном такі вимоги…

Шеф любив розповідати, як їздив переймати досвід у країни Заходу. І намагався «приміряти» тамтешні правила до своєї установи.

Незабаром Софію покликали провести співбесіду. Немолодий чоловік, побачивши її, трохи занервував. Психолог глянула на його документи і… Знайоме ім’я, прізвище. Невже… батько? Але ж мама казала, що він виїхав. Проте реєстрація в паспорті вказувала, що чоловік живе тут, у місті. Назва вулиці і номер будинку - це адреса її бабусі по-батькові, яка, щоправда, ніколи не бажала бачити внучку.

Софія відкрила трудову книжку.

- Ви часто змінювали місце роботи. А водієм працювали аж шість років тому. Причина?..

Чоловік занервував ще гірше. Очі забігали.

- Ну, було, було… Зловживав трохи. Через проблеми, невдачі. Стрес знімав. Але тепер… жодної краплі. Ні-ні… А те, що змінював роботи… З ким не буває? Шукав, де платять більше. Бо обіцяють одне, а на руки отримуєш мізерію. Ще й вимагають бозна що…

- Сім’ю маєте?

- Як каже моя мама, не цінували мене дружини. Але навіщо вам ті байки?

- А хочете, Іване Петровичу, я вам розкажу дорослу казку? Жила-була маленька дівчинка, яка дуже любила свого батька. А він її зрадив. У неї нічого його не залишилося, крім старої сорочки. Вона з нею розмовляла. Витирала нею сльози. Скаржилася на свої дитячі негаразди. Мама дивилася на це і хвилювалася, чи все гаразд із доньчиним здоров’ям. Навіть водила до лікарів. Ті заспокоїли: просто дитина дуже сумує.

До речі, дівчинка відвоювала сорочку у бабусі - татової мами. Бабуся малу не любила, бо та була не схожою на батька.

Коли дівчинка підросла, почала ненавидіти батькову сорочку. Хотіла її викинути. Не змогла… Це була його єдина річ.

Мама подобалася одному чоловікові. Донька, вона тоді ще була мала, раділа: у неї знову буде тато. Дядько Михайло приносив їй іграшки, смаколики. Потай від мами пригощав морозивом. Це була їхня велика таємниця. Але мама відмовилася від заміжжя. Пізніше пояснила: не пережила б, якби сімейне життя не склалося вдруге.

Мама помилилася. Цей чоловік виявився добрим і порядним. Жінка, з якою він згодом одружився, живе щасливо.

Мами не стало того дня, коли донька отримувала в університеті диплом. Мама поспішала на доньчине свято. Переходила дорогу. Машина збила її на пішохідному переході. Водія так і не знайшли. Свідків також. Може й, хтось щось бачив, але не хотів говорити.

Після похорону дівчині почав снитися батько. Від стресу. Проявилося те, що боліло роками. От, тільки батькове обличчя завжди було нечітким. І не пам’ятає, що він їй казав… Сорочку вона береже досі. Вже й не знає навіщо…

Маму дівчинки звали Олена. А дівчинку - Софія.

- То ви… ви моя донька? Я одразу, коли вас… тебе побачив, то подумав… така схожість з моєю першою… Ви… ти мене звинувачуєш? Ну, розлюбив я Олену. Звинувачуєш?

- Ні.

- А як з роботою?

- Казка закінчилася…

- Це означає - до побачення? От, і чекай від дітей добра. Як каже моя мама…

У двері постукали.

- Софіє Іванівно, тут ще один претендент на вакансію водія.

- Хай зайде через кілька хвилин.

Софія стояла біля вікна, дивилася услід чоловікові, який виявився її батьком. Він прямував через дорогу до кнайпи «Золота рибка». Забігайлівку у їхній установі жартома називали «розбите корито».

Маленька Леді

Довгі перельоти багатьох людей втомлюють. А я використовую їх для думок, які записую у книжечку-мандрівничку і для цікавих знайомств та розмов.
Цього разу моїми сусідками з Варшави до Чикаго була дівчинка з мамою. Про себе назвала дівчатко маленька Леді.
Дівчинка, щойно всівшись на стільці, попросила маму дістати альбом для малювання і олівці. Маленька художниця переглядала свою творчість і цікаво позирала у мій бік. Ну звісно, я повинна була їй щось сказати. Або запитати.
- Які гарні малюнки! - мовила я.
Мініатюрна Леді усміхнулася і запитала:
- Хочеш, я тебе намалюю?
Я погодилась.
На кумедному малюнку я видавалась трохи сумною.
- Чому? - поцікавилася.
Дівчатко пояснило: коли люди прощаються, то сумують. Моя маленька супутниця сумувала за бабусею Тамарою, за новими подругами Танею і Тосею, за песеням Джастіном і котом Шумахером. В альбомі було багато їхніх «портретів», завдяки яким я з усіма заочно познайомилася.
- А ти за ким сумуєш? - зовсім не по-дитячому запитала мене.
Я розповіла, що в аеропорту залишилися дорогі моєму серцю люди. І я ще відчуваю тепло їхніх слів, обіймів, усмішок. І дуже-дуже чекатиму наступної зустрічі. А ще в мене є подруга, яку називаю сестрою. Дівчатко слухало і малювало мою доньку, друзів. Вони вийшли симпатичні, з усмішками-сонечками.
- Вони такі? - запитала малеча.
- Дуже схожі, - відповіла я і відчула, що мого суму стало наполовину менше.
- Розкажи мені щось, - попросило дівчатко.
- Перепрошую, - втрутилася мама, - Марія вам не дасть відпочити.
- Я - Марія-Ангеліна, - виправила матір моя співрозмовниця і перепитала, чи я розповім їй щось цікаве.
Ця дитина нагадувала мені Маленького принца Екзюпері. Просто, це була Маленька принцеса, маленька Леді. Симпатичненька і, як на свій вік, надто допитлива.   
Я розповідала їй про дивного хлопчика і його маленьку планету, про маленького баранця і троянду… Я не розповідала про змію, яка своїм укусом повернула Маленького принца зорям. Це місце у книзі завжди змушує мене сумувати. А я не хотіла засмучувати дівчинку.
Вона уміла гарно слухати. Здавалося, мандрувала під час моєї розповіді разом з казковим хлопчиком далекими загадковими планетами. Коли я закінчила розповідь, дівчатко взялося за олівці. Сент-Екзюпері оцінив би фантазію маленької Леді! А я була щаслива, що моя улюблена казка сподобалася ще комусь.
Марія-Ангеліна запитала, чи дорослі також люблять казки.
- Так, - відповіла я. - Бо казки - добрі. І дорослі можуть заховатися в них від проблем. І стати трішки схожими на дітей. Звісно, якщо захочуть…
- Хм, - стало серйозним дівчатко. - Ми з подругами грали хованки. Але проблем не бачили. Ти можеш мені намалювати проблему?
Інколи діти ставлять перед дорослими складні завдання. І це була саме така ситуація. По-перше, в художники я не годжуся. А, по-друге, для мене проблеми - це конкретні люди, які їх створюють, а я змушена все це розгрібати. Але навіщо дитині ця доросла нісенітниця? То ж мій словесний образ проблеми був «змальований» із двох тітоньок, які мене добряче цього року дістали. Розповідала я це доволі гумористично, а дівчинка постаралася над «портретом». Шкода, що не попросила його напам’ять.
…Коли Марія-Ангеліна заснула, я трохи засумувала. В літаках, якою б довгою не була дорога, сон зі мною не дружить. Виручають книги, думки і записничок-мандрівник.
Я поспішно записувала бесіду з маленькою супутницею, аби не загубити щось цікаве. І після кожного речення хотілося написати великими літерами: «ДЯКУЮ!» Адже це так важливо після розлуки з рідними і дорогими людьми мати поруч в дорозі світлу, добру душу.
Ще раз перегорнула альбом маленької художниці. Найкумеднішим вийшов кіт. Недаремно Шумахер. Він і на дереві, і примудрився вмостися на великій квітці і ще бозна де… Песенятко Джастін (це ім’я дала йому Марія-Ангеліна) надто чемне. Бо ще маленьке. Подруги Таня і Тося - смішні і веселі. Бабуся Тамара - на високих підборах і з великою сумкою. Цікаво - що правдивіше?
…В аеропорту Чикаго маленька Леді помахала мені рукою. І повезла у мініатюрній рожевій валізці чарівні малюнки-спогади з її першої великої подорожі...

Не впізнали…

У дитинстві Ганнуся придумувала казки, щоб стати трішки щасливішою. У своїх вигадках вона завжди була принцесою, як у книжці, подарованій хрещеним.

Про те, що вона принцеса, знали квіти на бабциному городі, дерева в саду, польові маки і волошки. Більше ніхто.

Вона любила приїжджати до бабці в село. Тутешні дітлахи її не дражнили. Навпаки, їм з Ганнусею було цікаво.

Ганнуся жила з матір’ю в місті. Мама працювала на великому заводі. І, як казала, від великої любові народила Ганнусю. Але, як виявилося, «велика любов» мала сім’ю. І жертвувати нею заради Ганнусі і її мами не стала. То ж свого батька дівчинка ніколи не бачила. Через це місцева дітвора діймала Ганнусю. А від сусідки Лізки діставалося інколи й мамі. Лізка до всіх мала претензії. Але Ганнусиній мамі-одиначці перепадало найбільше. Дівчинка не любила сімейного гуртожитка. І дуже хотіла стати дорослою.

Більшість родини після народження Ганнусі від них відвернулася. «Сором який! Настина Люба байстрюча народила. А такою тихенькою була. Не треба було дівці до міста їхати, - перемивала кісточки дорога родина. - Треба було за Степана заміж виходити. Так увивався біля неї…». «Степан також не подарунок, - ставав дехто на захист Люби. - Щойно весілля відгуляли, а вже руку підняв на жінку». «Краще б уже бив, аніж в подолі принести», - не вгавали деякі родичі.

«Красуня…», - усміхалися люди, дивлячись на довге Ганнусине волосся кольору стиглої пшениці і гарненьке миле личко.

«Красуня…», - зітхала мама, споглядаючи на вражаючу схожість доньки з колишньою «великою любов’ю».                  

Коли Ганнуся була в третьому класі, померла бабця Настя. Відтоді вона з мамою до села їздила рідко. Хіба що на дідову і бабцину могили. В гості Любу з Ганнусею ніхто не кликав. Родина так і не змогла пробачити Любі позашлюбної дитини.
Коли Ганнусі минуло десять років, у неї з’явився вітчим. Ганнуся не кликала його татом, хоча дядька Ігоря поважала і слухала. Називала його просто «ви».
Особливо вдячна була вітчиму за те, що вони з мамою нарешті переселилися з сімейного гуртожитка до нормальної двокімнатної квартири.
Дядько Ігор любив ходити на батьківські збори, коли мама була на роботі. Ганнусю завжди у школі хвалили. «Наша доня - найкраща», - «звітував» дядько Ігор мамі про Ганнусині успіхи.          
Після закінчення школи дівчина вступила у хороший вуз. Закінчила навчання з червоним дипломом і з пропозицією вийти заміж. Її наречений - син і внук шанованої родини - викликав ляк у матері.
- Ганнусю, ми проста сім’я. Не з руки з такими людьми родичатися, -  опам’ятовувала доньку.
- Любцю, а якщо це справді її доля? Наша Ганнуся розумниця і красуня. А статки… нині нема, завтра є, чи напавки, - міркував вітчим.  
- Мамо, не всі такі, як наша родина. Одні - відвертаються, інші - пригортаються. Дмитро - чудовий. І його батьки також.
Люба готувалася до зустрічі з майбутнім зятем і сватами. Від хвилювання трусилися руки й ноги.
І ось... дзвінок у двері.
- Доброго дня. Дмитро, - представився Ганнусин наречений. - Моя мама Вікторія. Батько Арсен.
Люба розгублено усміхалася, запрошувала до вітальні. Губилися думки і слова…
- Риболовлю любите? - запитав гість в Ігоря, побачивши у коридорі вудки.
- Та… грішу трохи, - віджартувався той.
«Рибна» тема так захопила чоловіків, що жіноцтво махнуло на них рукою.
- Нам відразу сподобалася ваша донька, - мовила Вікторія до Люби.
- Дякую. Ми - звичайні люди, як бачите. Ганнуся в нас одна…  
- Не хвилюйтеся, важливо, аби наші діти були щасливі.
Любине горло здушило від сліз. Вона все життя вдячна Вікторії за ці слова…
У щасті час минає швидко. Ганнуся з Дмитром подарували своїм батькам двох онуків. Відсвяткували десяту річницю весілля. Переїхали у столицю. Дмитро займався бізнесом і трохи політикою. Ганнуся, Ганна Миронівна, працювала бізнес-консультантом. Вона досягла у цій сфері високого статусу. Її цінували за професіоналізм і компетентність.
- Ганнусю (чоловік кликав її тільки так), мушу їхати у справах на твою маленьку батьківщину. Є один бізнес-проект. Павло, Пашка, ти його знаєш, ідеєю не тільки поділився, а й до співпраці запрошує. У нього там якийсь родич у чиновниках ходить. Ось вони й вирішили переробне підприємство організувати. Може, й ти поїхала б? Оцінила б ситуацію. До батьків заїхали б. 
- Не вийде. У мене дві важливі зустрічі. Ти знаєш, якого пошибу мої клієнти. З такими ділові зустрічі відміняти не прийнято. А мамі і дядькові Ігорю гостинці підготую. І скажи їм, що скоро приїду.
Бізнесовим проектом Дмитро зацікавився. Якби все вийшло так, як запланували, можна було б отримати у перспективі хороші прибутки. Жодного переробного підприємства у районі, де керує Павлів родич, немає. Отже, конкуренції, відповідно, також. Зате вистачає робочих рук і сировини.
А ще розхвалював Дмитро став у Завидинцях. Він, як і батько, любив рибалку. То ж на прохання районного керівника сільський війт Завидинців влаштував столичним гостям відпочинок з рибалкою і юшкою.
- Завидинці? Моя мама народилася у цьому селі. Став там справді чудовий.
- Я пообіцяв сільському голові подарувати кілька комп’ютерів для школи. Хлопець він нормальний. Зробити щось хоче. А грошей нема. Молодь із села втікає. Наступного місяця завезу подарунок. Поїдеш зі мною?
- Постараюся. Маму заодно побачу. І для школи також дещо спрезентую. Але я маю умову. Не кажи сільському голові, нікому, ні про маму, ні про мене. Родина колись відвернулася від нас. Я розповідала тобі.
- А якщо хтось тебе впізнає?
- Ну, якщо впізнає…
Дмитро таки зателефонував сільському війтові і сказав, що, можливо, приїде зі столиці ще одна людина, котра також вирішила допомогти школі. Тим паче, її мама родом із Завидинців. А звати її Люба. 
Голова під великою таємницею розповів новину у сільраді. І до вечора її вже знало все село.  
Зустрічали благодійника, який нарешті ощасливив школу дивом сучасної техніки, - учні, вчителі, сільрадівці й інші мешканці Завидинців. У перших рядах стояли представники Любиної родини, яким не терпілося побачити, що ж виросло з того нагуляного дівчиська. Та й не дуже вони йняли віри, що щось путнє з Ганнусі виросло. Думали, переплутав щось голова.
З районним керівником приїхали представники, точніше, представниці з відділу освіти, адміністрації та з преси. Він пафосно представив Дмитра Арсеновича, котрий великодушно вирішив допомогти школі комп’ютерами, а району у недалекому майбутньому допоможе створенням нових робочих місць.
Ганна стояла біля авта. Дмитро попередив сільського голову, що афішувати свою персону вона таки не бажає. А, оскільки війт почувався виним, що не втримав язика за зубами, то обіцяв мовчати, як риба.
Родина тим часом серед приїжджих з району чиновниць і двох журналісток вишукувала Ганну. Перешіптувалися, котра ж із них Любина донька.
Ганна ловила на собі зацікавлені погляди. Але «дорогі» родичі міркували: звідки в Любиної доньки така шикарна машина? І занадто гарна та доглянута ця пані. Ні, це не Ганна. А стоїть осторонь тому, бо, напевно, коханка столичного благодійника.             
А Ганна ладна була кричати на весь світ: «Це ж я!..».
«Не приїхала наша родичка», - шепотіла розчаровано родина. «А що то за одна біля машини стоїть?». «Коханка нашого благодійника». «Звідки знаєте?» «Всі знають, що такі з коханками, а не з жінками їздять».
Сільського голову запросили виголосити завершальний спіч. Він дякував Дмитру Арсеновичу, районному керівникові та іншим присутнім. А також ще одній благодійниці, котра подарувала школі принтери.
Керівник з району, змінившись на обличчі, зашепотів сільському голові:
- Чому її до слова не запросили?
- Вона того… інкогніто. Не хотіла.
- Хм!
Чиновник поважно рушив до Ганни, взяв її під руку.
- А ось наша скромна благодійниця. Еее…
- Ганна Миронівна, - тихо мовив війт.
- Ганна Миронівна… еее…
- Дружина Дмитра Арсеновича, - знічено прошепотів сільський голова.
- Дружина Дмитра Арсеновича, - розквітнув в усмішні районний чиновник. - Дякуємо вам від щирого серця…
Дехто з «дорогої» родини стиха ахнув. Дехто готовий був підійти й засвідчити своє шануваннячко…
Ганна ж у супроводі районного керівника пішла до свого авто. Родичі розгублено дивилися їм услід.
Коли машини рушили з місця, родинонька дружно з докорами накинулася на сільського голову:
- Ти чого нам відразу не сказав, що то була Любина донька?
- А ви що, не впізнали своєї родички?
Йому ніхто не відповів…