«А для матері - хлопчик…»

«Життя - це книга. У ній багато подій, людей, переживань, втрат і знахідок. А попереду - ще багато непрочитаних сторінок... Життя - це велика ріка, а ми - маленькі кораблики серед Вічної Води. Життя - це Сонце. Мрія. Дорога. Дар Божий... Пиши свою книгу цікаво, розфарбовуй добрими справами. Даруй сонце тим, хто вміє складати з його променів букети. Люби свою дорогу...»

Таке вітання Олександра колись надіслала коханому Юркові.

Сашка складала у великий конверт те, що писала. Мала таку звичку. Це були клаптики, вирвані із звичайного зошита, серветки з кафе... Це було давно... Конверт роками лежав у коробці. Папірці пожовкли. А Юрко... його не стало в житті Олександри.

Так банально все вийшло. Її щастя закотилось, немов крихітна намистинка, яку годі знайти.

Юрко любив слухати пісні у виконаня Джо Дассена. Особливо цю: «Якби не було тебе, то я б, напевно, теж не жив,

По далеких блукав би світах і безнадійно там тужив.

Якби не було тебе, я б видумав собі любов…».

Сашка вірила: Юрко без неї не жив би. Бо таке кохання, як у них, це щось неземне, фантастичне...

Вони побралися й прожили кілька щасливих роки в шлюбі. А потім у їхніх стосунках дала збій якась невидима деталька. Сашка це відчула.

- Що трапилось? - запитувала в коханого.

Він здивовано знизував плечима.

…Саша від щастя ніг під собою не чула. У неї радісна новина. Вона вагітна.

- Юрку, Юрчику! - вигукнула з порога. - У нас буде маленький або маленька. - Боже, яке щастя!

Юрко мовчки обійняв дружину.  

- Ти не радий?

- Чому ж, радий, - мовив наче чужим голосом.

- Юрку, ти, бува, не захворів?

- Голова болить.

Саша знайшла таблетки.

- Ось, візьми.

Вдав, що прийняв ліки. Насправді ж, викинув у сміття.         

Юрко виглядав розгубленим. Саша гадала: хвилюється, адже очікують первістка.

Невдовзі стало відомо: буде хлопчик.

- Коханий, у нас народиться син!

Юрко знову мовчки обійняв Сашу.

…Коли почалися перейми, чоловіка вдома не було. Телефон також не відповідав. Швидку викликала матір. Поїхала з донькою до лікарні.

Юрко стояв на лікарняних сходах із маленьким рожевим згортком. Поруч - молода незнайомка. Ймовірно, матір новонародженої. Були ще якісь люди.

Сашка пошепки вимовила чоловікове ім’я. Від фізичного та душевного болю, здавалося, втратила голос.

Чоловік її побачив. Віддав новонароджену молодій жінці. Підійшов до Саши.

- Я все поясню, - сказав. - Пізніше.

- Мені боляче, - видихнула. - Дуже боляче.

Сашина матір не розуміла, що діється. Що тут робить зять? Хто ця молода жінка? Чия дитина?

…Саша народила чудового хлопчика. З пологового її зустрічали батьки. Юрко не прийшов. Навіть не провідав породіллю.

Дорогою додому матір розповіла, що Юрко забрав із їхньої квартири свої речі.

- А записку для мене хоча залишив? - запитала Саша.

- Ні.

Сина назвала Дмитриком. Просила Юрка, аби хоча на хрестини прийшов. Обіцяв зайти пізніше. На розмову.

Навіть не глянув у ліжечко, де спав син.

- Щоб не звикати, - пояснив.

- Юрку, розкажи…

- Ліля зі мною працювала в банку. Її батько - третя людина в ієрархії установи. Він цінує мудрих людей. А для мене кар’єра багато вартує. Звернув на мене увагу. І Ліля… також звернула увагу. У нас з тобою все стало якось буденно. Ми давно знаємо одне одного. А тут… нові почуття й відчуття. Я зрозумів: ось воно, справжнє кохання. Згодом Ліля завагітніла. І ти також…

- І її батько не був проти ваших стосунків? Ти ж одружений. А вона, виходить, твоя коханка.

- Я пообіцяв, що буду з нею, коли народиться дитина. І слова дотримав.

- А наш син… Йому батька не треба?

- Я не відмовляюся від аліментів. Але ми розлучимось. Я більше не кохаю тебе, Сашо.

…Син був для Олександри цілим світом і всесвітом. Ним жила, дихала. Дмитрик ріс розумним, кмітливим. Її гордість. І гордість школи.

Вона розповіла синові правду про батька.

- Не засмучуйся, мамо, - сказав по-дорослому. - У тебе є я.  

…Навчаючись у виші, Дмитро підпрацьовував. Купував матері невеличкі подарунки зі своєї скромної платні. Олександра хвалилася перед співробітницями синовими презентами.

- Кожній матері такого б сина, - казали на роботі.

…Одного вихідного дня Дмитро прийшов додому з дівчиною. Тендітна білявка ледве сягала плеча свого рослого обранця.

- Моя Віра, - відрекомендував незнайомку матері.

У Віри була привітна усмішка, добрі очі і мелодійний голос. Навчалася в музичному училищі.            

Хотів зробити пропозицію коханій навесні. Дмитро був трохи романтиком. Та й день народження у Віри в травні. Не вийшло. Почалася війна. Дмитро вирішив: його місце разом з іншими захисниками своєї землі.

Разом із Вірою Олександра збирала Дмитра на фронт.

- Не плач, - втішала дівчину. - Ти ж - Віра. Тому маєш вірити: він повернеться. І ви будете разом. Будете щасливі.

А в самої серце рвалося на дрібненькі клаптики. І завмирало від страшних думок… 

…Роками не бачила колишнього чоловіка. І ось зустріла.  

- Як ти? - запитав Юра.

- Залишилася з котом. 

- А Дмитро?

- Воює. Твої де?

- За кордон поїхали. В перші дні війни. Ти на мене зла не тримай, Сашо. Як ти казала? Життя - це книга. У ній втрати, знахідки і що там ще?..

- Пам’ятаєш мої вітання?

- Ти гарно вміла це робити. А тепер саме час попросити пробачення, бо хто знає, що буде завтра. Чи будемо живі.

- Знаєш, Юрку, якби не було тебе, у мене не було б гарного сина. Це таке щастя - бути матір’ю такого хлопчика, як Дмитро.    

- Який же він хлопчик? Він - дорослий. Воїн.

- А для матері - хлопчик. Дмитро - міцний, високий. У військовій формі серйознішим виглядає, старшим.        

…Олександра перечитувала пожовклі клаптики з написаними фразами, вітаннями, старі листівки. А ще зберігала у тій коробці малесеньку шапочку, в якій хрестили Дмитра, сорочечку, повзунки.

Задзвонив телефон:

- Мамо…

- Синочку, як ти?

Запевнив, що все гаразд. Жартував. Обіцяв берегти себе.  

- Я люблю тебе, мамо.

- І я тебе, мій хлопчику.

Смеркало.

Олександра не вмикала світла. Тулила до серця дитячі лашки. І крізь сльози співала колискову, під яку засинав маленький Дмитрик: «Ой, ходить сон коло вікон, а дрімота - коло плота…».

Розбудила кота, що дрімав поруч. Він ластився і щось муркотів на своїй мові. Заспокоював, наче…  

 

Чужа, а наче рідна...

Дарина гарно виглядала на свої роки, хоча до пенсії залишалося зовсім небагато. Лише душа була надщерблена. Вже давно...

А колись їй заздрили. І вроді, і щастю. А ще їй лавандовий колір личив. Коли одягала щось таке, очі набували дивного, таємничого відтінку. У них не можна було не закохатися.

Максим побачив Дарину і... пропав. «Це моя дівчина», - подумав.

Їхнє кохання було стрімке. Максим невдовзі запропонував Дарині руку й серце.

- А батьки твої готові прийняти невістку з простої сім’ї? - запитала дівчина.

- Мої батьки? Я тебе з ними познайомлю. У ці вихідні. Вони любитимуть тебе так, як я.

Проте не спокійно було в Дарининій душі. Її рідня - проста. Батько - водій міського автобуса, матір на підприємстві працювала. Щоправда, нову двокімнатну квартиру нарешті отримали. 

Дівчина одягнула сукню чи то лавандового, чи, радше, бузкового кольору. У ті часи все було в дефіциті. Даринина хресна в ательє працювала. Тож на дні народження дарувала похресниці гарненькі одяганки.

З тортом і букетом квітів дівчина стояла перед масивними дерев’яними дверима будинку, де «жили ті». «Ті» - мали владу, статки, блати...

Натиснула кнопку дзвінка. Їй відкрив Максим.

- Мамо, тату, а ось і моя наречена. Знайомтесь!

Жінка критично окинула гостю. Букет скромний. Сукенка так собі. Босоніжки простенькі, не нові. «З пролетарської родини», - промайнула думка.

- Заходьте, розповідайте, - мовив Максимів батько.

- Що... розповідати? - майже прошепотіла дівчина.

- Про себе, про батьків...

- Я... мої...

Максим виручив кохану:

- Даринка працює в дитячому садку. Вихователькою. А її батьки...

На обличчя Максимової матері насунула хмара невдоволення. Вийшла з кімнати й покликала сина.

- Ти де ту лавандову фею знайшов? Простачка.

- Вона подобається мені.

- Ненавиджу цей колір. Лавандою від молі рятуються. А ми мусимо рятуватися від твоєї... ха-ха... нареченої.

- Я люблю її. І, до речі, пропозицію зробив. Своєї думки не зміню.

Максим таки одружився з Дариною. Але весілля не було. А ще його батьки не бажали навіть знайомитися з родиною нелюбої невістки. 

Дарина вибачалася перед своєю сім’єю. І перед Максимом було незручно. Вважала: всі проблеми через неї. 

- Мине час, і мої батьки змиряться. От, побачиш, - заспокоював коханий. - І невдовзі зустрінуться з твоїми... 

Молодим Максимові батьки виділили найменшу кімнату у своїй великій квартирі. Коли Дарина заходила на кухню, свекруха демонстративно звідти виходила. З невісткою майже не розмовляла.

Ще гірше стало, коли Дарина завагітніла. Одного разу випадково почула телефонну розмову. Свекруха комусь скаржилася, що коли народиться «те нещастя», то невістка ще більше прив’яже її сина до себе. Дарині стало лячно. Максим, натомість, радів майбутньому народженню малюка.

На роботі Дарині заздрили, мовляв, у таку сім’ю потрапила. Вона ж нікому, навіть найкращій подрузі не розповідала про своє життя. Як завжди, усміхалася. З любов’ю ставилася до своїх маленьких вихованців. Лише зі своїми батьками ділилася смутками.

- Може б, ви до нас перебралися, - міркував батько.

Матір підтримала цю ідею. Але Дарина розуміла, що Максим не погодиться. Гадала, коли народиться маленька або маленький, його рідня зм’якне. Принаймні, хоча по-людськи ставитимуться до дитини.

Свекруха знову комусь скаржилася під час телефонної розмови, що з жахом очікує народження малюка. «Те нещастя» буде верещати, не даватиме спокою. І, взагалі, та «лавандова фея» (так зневажливо й далі називала Дарину) - сором для їхньої сім’ї, особливо, коли доводиться розповідати, що син одружився на «пролетарці».

Через постійні стреси у Дарини стався викидень. Вона з Максимом тяжко переживали втрату первістка. Зате свекруха раділа. І не могла не вколоти невістку у присутності сина:

- Що ж ти за жінка? Навіть дитини не можеш виносити. Уявляєш, яка це травма для Максима. І для нас... Ми ж так чекали...

- Валентино Іванівно, ви не хотіли, аби ця дитина народилася. Я випадково чула ваші телефонні розмови.

- Я?! Не хотіла?! Максиме, синочку, твоя фея обмовляє мене! Ще й підслуховує... Невдячна! Живе у нашій квартирі. Їсть наші харчі. І таке чворить...

Валентина Іванівна театрально хапалася за серце. Максим був ні в тих, ні в сих. Шкода було і матері, і дружини.

Завагітніти вдруге Дарина не могла. Свекруха мало не щодня про це заводила мову.

- Максиме, синочку, зустріла Володю - твого однокласника. У нього така славна донечка. А в тебе... Це так тяжко, коли нема дітей. Світ немилий. А ми ж і для внуків стараємось...

Ці розмови точили душу молодого чоловіка. Він став покрикувати на Дарину. А одного разу, повернувшись раніше з роботи, застала Максима з якоюсь дівицею. Він не виправдовувався, не просив вибачення. А Дарина простити не змогла. Збирала свої речі, аби піти звідси назавжди. Якраз нагодилась свекруха. Привіталася з дівицею. Виявляється, вони були знайомі. І з притиском сказала Дарині:

- Не поспішай забирати все. Не на твою жебрацьку зарплату куплено.

Відштовхнула Дарину й кинула в сумку декілька речей.

- Ключі, - простягнула руку. - А тепер іди... фея.

Максим мовчки спостерігав за цією принизливою сценою.

Хтось співчував, а хтось потай радів розлученню Дарини з Максимом. Пізніше дізналася: колишній благовірний одружився вдруге. І переселився у нове помешкання. А Дарина жила в батьківській хаті. Заміж не вийшла.        

Вона й далі любила лавандовий колір. І він їй личив...

...Ця зима видалась тяжкою для Дарини. Поховала матір (батько помер раніше). І почалася війна. Самотність стала нестерпною.

Минула тривожна весна. І літо не принесло радості.

...З автобуса, опираючись на палицю, виходив молодий хлопець.

- Давай, я тобі допоможу, - звернулася до хлопця Дарина, і, не чекаючи відповіді, взяла його рюкзак.

- Дякую, я сам, - відповів ніяково.

Неподалік Дарининого будинку розташовувався реабілітаційний центр для поранених військових. Туди хлопець і йшов.

Розговорилися. Солдата звали Романом. Рідні в нього не було. Його матір - колишня вихованка дитбудинку. Хто батько - не знає.

- Мами не стало. Онкологія. Коли почалася війна, я пішов на фронт. За мною немає кому плакати. У мене навіть дівчини нема. Із ваших також хтось воює?

- Нікого в мене нема, - зітхнула Дарина. - А знаєш що, я запрошую тебе на обід після процедур. Коли вони закінчуються? Я зустріну. 

Роман часто гостював у Дарини. Вона раділа його одужанню. А він рвався на війну. Розповідав про своїх товаришів. Про котиків-песиків, які прибилися до них.

- Ще трохи і я повернуся до своїх.

Дарину щеміли ці слова. Роман виявився гарною людиною. Вона немов сина знайшла... 

От і настав цей день. Роман збирався на фронт. Прийшов до Дарини попрощатися. До від’їзду залишалося ще трохи часу. Вона поклала в його рюкзак приготовані речі, харчі.

- Ходи їсти, Ромку! - гукнула з кухні.

Його аж замлоїло біля серця. Так завжди зверталася покійна матір.

Їхали на вокзал мовчки. А вже там Дарина мовила:

- Бережи себе, не підставляй голову під кулі. І пам’ятай: ти не сам у цьому світі. Я буду молитися за тебе. І твоя матір на небесах молиться... Ви повинні жити, хлопці, бо ж треба дівчатам заміж за когось виходити.

- Дякую вам за все. Після смерті мами ніхто... ніхто... 

Потяг заглушив слова.

Роман стояв у тамборі, поки поїзд не рушив. Помахав рукою.

- Мати? - запитала провідниця, кивнувши у бік Дарини.

В його очах тремтіли сльози. Чужа, а наче рідна...

 

«Чого ви, мамо, грошей не склали?»

 

Тереза поспішала. Купила квиток на літак з Італії до України. «Бусом» їхати довго. Везла гроші тітці на операцію. Могла б і переслати. Але хотіла побачити тітку. Підтримати. Побути поруч.

У тітки Василини є донька. Також заробітчанка. Разом із чоловіком працюють за кордоном. Давно…

Коли Терезу скоротили на роботі, тітка порадила:

- Їдь на заробітки. Тут зараз тяжко знайти нормальну роботу.

- А де грошей на дорогу взяти? Позичати не хочу. На біржі мало платять. Чоловік… самі знаєте. Де вб’єш, там в’їдеш. Його влаштовує мізерна платня. Каже: головне - спокій. А за що сина колись вчити - не його клопіт. Як і те, де  взяти гроші на одяг, комуналку.

- Я маю трішки грошей. Позичу. Заробиш, тоді й повернеш.

Уже кілька років Тереза в Італії. Щоразу привозить тітці гостинці. Передає продукти перед святами. Бо від Ліди, рідної доньки, Василина не дочекалась ні допомоги, ні подяки…

Ще малими були Дмитро і Неля, коли Ліда вирішила податись на чужину. Разом із благовірним. Ревнувала Ігоря. Тому й не хотіла залишати. А він ніколи не перечив дружині.

- Тяжко буде давати раду двом дітям. Хай би Ігор ще рік-два вдома побув, - переконувала доньку Василина. - Мені ж на роботу треба ходити. І тато у дві зміни працює.

- Не ви, мамо, перша і не ви остання, на кого дітей залишають. Вони ж не грудні. Дімка - першокласник. А Неля через рік піде до школи.

- Ігор і тут заробляє непогано.

- А там буде ще краще. Мамо, це ж ваші внуки, а не чужі діти. Зрештою, ми не назавжди виїжджаємо.

Ліда з Ігорем подалися на заробітки. Василина залишилася з малими. Довелось нелегко. Діти хворіли. Особливо внучка. Василина то брала відпустки за власний рахунок, то відпрошувалася з роботи. Врешті розрахувалася.

- Дурницю ти зробила, Василино, - сказала сусідка, а заодно й подруга.

Як у воду дивилася…

…Ліда грошей передавала небагато. Аби дітям вистачило. Василина не раз пошкодувала, що погодилась на доньчину авантюру. Бо, фактично, жила на чоловікову зарплату.

Коли пішла до школи Неля, видатків стало більше. Василина пояснювала доньці, що потрібно здавати гроші то на те, то на се… Ліда обурювалася:

- Ми тут на житло заробляємо, а не на школу.

Порадившись з чоловіком, Василина вирішила шукати роботу. Влаштувалась в ательє неподалік від дому.

…Діти росли. Справи у Ліди з Ігорем ішли добре. Купили одну квартиру, другу. Здали в найм. Василина просила доньку і зятя повертатися. Вже майже дорослими стали Дмитро з Нелею. А вони й не збиралися.

- За копійки вдома гарувати? Ні! - Ліда була категоричною. - Мову вивчили. Легалізувалися. За роботу платять добре. Гріх все це залишати.

- Всіх грошей не заробите.

- Не читайте моралі, мамо. Вивчимо дітей, а тоді буде видно. Може, до себе заберемо, якщо захочуть.

- І в кого ти така вдалася?

…До лікарів Василина ходила тоді, коли вже справді притисне. На щастя, це траплялося рідко. Тому й не звертала уваги, що останнім часом швидко втомлюється, почувається зле. Гадала, минеться. Зараз у людей і тиск «скаче», і погода на мізки «тисне». Ще й магнітні бурі доконують. Та вже й не сімнадцятка…

Чоловік таки наполіг, аби обстежилася. Недуга виявилася серйозною. Лікарі наполягали на операції. А вона доволі коштовна. У подружжя таких грошей не було. І продати нічого. І позичити ніде. Та й повертати борги звідки?

За допомогою звернулася до Ліди.

- Зайвих грошей не маємо, аби дати. Навіть позичити нема з чого, - відповіла донька.

- Що ж мені робити?

- А чого ви, мамо, грошей не склали?

- Як? Де я їх мала взяти?

- Я ж вам передавала.

- Це були «дитячі» гроші, Лідо. І їх не завжди вистачало.

- Треба було менше цукерків дітям купувати.

Василина зрозуміла: помочі і співчуття від доньки не дочекаєшся. А час квапив…

До Терези зателефонував Василинин чоловік. Дружині нічого не сказав. Наперед знав: буде проти, аби турбувати племінницю. Тим паче, вона сина-студента вчить. І чоловіка, який на «мінімалці» сидить, утримує.

- Я попрошу тижневу відпустку, - сказала Тереза. - Думаю, господиня зрозуміє ситуацію. Відпустить. Трохи грошей маю. І якраз скоро зарплату отримаю. Усе й привезу.

…Операція минула вдало. Чоловік аж тепер зізнався Василині, звідки гроші.

Та дякувала племінниці. І кволим голосом обіцяла все повернути.

- Головне - набирайтеся сил. А гроші… Будемо вважати, що це мій подарунок. А подарунків не повертають.

- Ти ж стратилася, Терезо.

- Ще зароблю. Ви також колись допомогли мені.

…Коли Тереза повернулася до Італії, їй зателефонувала Ліда. Аби сказати, що материних боргів віддавати не буде.

Мати-не-мачуха

 

Тетяні радили продати батьківську хату в селі. Мовляв, все одно в місті живеш. Квартиру маєш. Двоюрідний брат уже й покупців знайшов, натякнувши на «скромну» винагороду за посередництво.
Продавати хату Тетяна не хотіла. Проте, на всяк випадок, запитала в Степана, чоловіка:
- Що будемо робити?
- Дачі не маємо. А біля хати город, садок. Та й внуків колись будемо мати куди возити.
…Уперше Тетяна святкувала Різдво наодинці. Наготувала смаколиків. Зробила різдвяний букет з гілочок сосни і ялинки. Тільки радості не було.
- Не побивайся так, Таню, - розраджувала сусідка Ярина. - Коли припече, опам’ятаються твої дітки. 
- Може, я їх погано виховувала?
- Таню, часом рідна матір так не труситься над своїми дітьми, як ти над Степановими. Хіба я не бачила? 
- Якби він був живий… Треба було народити свою дитину…
…Тетяна зі Степаном працювали на одному підприємстві. Степанова дружина померла, залишивши чоловікові двох малих дітей. Ромкові було чотири роки, Лесі - два. Жіноцтво не оминало увагою вродливого вдівця. Але виховувати двійко чужих дітей не хотів ніхто.
Степанова мати, рідна сестра, теща по черзі бавили Ромка і Лесю. Якось мати сказала:
- Сину, так не може довго тривати. Може б ти подумав про одруження? Хай би діти, поки малі, звикали до нової сім’ї.
- Ви знаєте, мамо…
- Знаю, що ти кохав Нелю. Але її, на жаль, не повернеш.
- Гадаєте, за вдівцями з двома дрібними дітьми жінки у черзі стоять?
…Тетяна послизнулася на сходах і добряче втовкла ногу. На підмогу підоспів незнайомий чоловік.  
- Давайте, допоможу дійти до медпункту. Якби наш директор ось так… то відразу порядок навели б. Ви тут працюєте?
- Працюю, - простогнала Тетяна.
- І я також.
Так і познайомились. Степан, як і обіцяв, навідав її у гуртожитку після роботи. Сусідка, з якою мешкала у кімнаті, лукаво запитала:
- Це твій кавалер? Чому не зізнаєшся? Симпатичний. Рада за тебе. Нарешті! Тридцять - не двадцять. Давно тобі заміж пора, Танько.
- Який кавалер? Допоміг до медпункту дошкутигальти. І діти в нього є. 
- Жаль.
- Він удівець.
- О-о-о…
Степан кілька разів, поки Тетяна хворіла, приходив до гуртожитку. Довго не засиджувався - вдома чекали діти. Коли ж Тетяна видужала, запросив на денний сеанс у кіно.
Зустрічалися кілька місяців. На Танин день народження Степан запропонував їй заміжжя.
- Я ж за тебе на два роки старша. Та й діти… Може, вони не будуть любити мене?
…Після одруження Тетяна перебралася з гуртожитку в Степанову двокімнатну квартиру. Леся з Ромком спершу дивилися на чужу тітку боязко. Потім звикли. Почали кликати мамою. Свекруха раділа, що невістка добре ставиться до дітей. І коли чула, як хтось називав Тетяну мачухою, відрубувала:
- Дай Боже усім дітям таких матерів!
Степан заводив мову про третю дитину. Тетяна відповідала, що Ромко і Леся їй стали рідними.
…Час минав швидко. Ось і діти майже дорослі. Ромко мріє про політехніку. Леся хоче стати дизайнером. Степан, аби заробити гроші, залишив підприємство й поїхав за кордон працювати на будові.
…Ромко майже одразу після закінчення вузу вирішив одружитися. Відгуляли весілля. Молоді оселилися у квартирі Степанової матері, яка заповіла помешкання внукам. Степан знову збирався на роботу за кордон, аби підсобити Лесі. Тільки зі здоров’ям було не все гаразд. Тетяна просила піти до лікарів.
- Трохи попрацюю, приїду й тоді піду, - відповів.
Цього разу Степан на роботі довго не затримався. Недуга змусила повернутися додому. Згасав на очах. Лікарі казали: зробили все, що могли.
- Ромку, Лесю, дайте слово, що не залишите маму, - попросив незадовго до смерті. - Вона вас вибавила. Тепер маєте подбати про неї. Мама - наш добрий ангел. Бережіть її…
Якось випадково Тетяна почула розмову між братом і сестрою.
- Влад пропонує виходити за нього заміж. Але де взяти грошей, аби житло винаймати? Його предки не багаті. А наші з Владом зарплати невеликі.
- Лесю, будете жити з мамою.
- Ага, все життя мріяла. Це ти щасливчик.
Тетяна не надала значення цій розмові. А невдовзі й забула про неї.                    
…Влад прийшов у зяті. Згодом Тетяна помітила: донька змінилася. Стала нервовою. То на неї гляне з ока. То на чоловіка накричить. Гадала, молоді звикають один до одного, тому й гиркаються.
…Цього недільного дня Тетяна прокинулася рано. Взялася смажити млинці. Зачинила двері на кухню, аби не збудити дітей. І ця клята тарілка... Вислизнула з мокрих рук і гепнулася на долівку. Розбилася вдрузки об кахельну плитку. На кухню влетіла злісна Леся:
- Чого ви товчетеся зранку? Нормальні люди сплять.
- Млинців хочу приготувати, - виправдовувалася.
- Не треба нам годити! І взагалі, ви для нас чужа. Мачуха! Поки був живий тато, ми вважали нас мамою. Аби його не засмучувати. А тепер… Можете забиратися, якщо хочете. Це наша з Ромком квартира. Її отримали мама з татом, а не ви. Зрештою, у вас є хата в селі. Пенсіонерам подобається в землі порпатися.
- Лесю, дитино…
- Ой, не треба цих ваших ніжностей. Яка я вам дитина?
Леся більше не кликала Тетяну мамою. І від Ромка повіяло прохолодою.
…Ще з порога Тетяна зрозуміла: в хаті черговий скандал.
- Я не збираюся народжувати! - викрикувала Леся. - Для дитини окрему кімнату треба. А поки тут живе та… Аборт! Завтра ж піду…
- Не треба губити дитину, - втрутилася у розмову Тетяна. - Звідси піду я.
Леся у відповідь лише хмикнула.
…Її ніхто не зупинив, коли збирала свої пожитки. Ромко із Владом мовчки сиділи на кухні. А Леся слідкувала, аби Тетяна не взяла чогось зайвого…
- Щось маєте для мене, Ганнусю? - вкотре запитала Тетяна у сільської листоноші. Сподівалася: якщо не Леся, то, може, хоча б Ромко пришле вітальну листівку.
Свята минули. А діти так і не згадали про свою добру мачуху… 

Три вузлики для синів

Тепер дорогою ходить вітер і баба Мотря. Вітрові легко. А бабі Мотрі тяжко. Уже восьмий десяток іде. Баба Мотря сумно жартує: «До храму йти з горбка завиграшки. А повертатись назад - наче долю вдовину під гору котити».
Хата баби Мотрі стоїть на горбку. «Завиграшки» - це коли старенька зупиняється передихнути кілька разів. А «долю вдовину під гору котити» - це зупинятися через кілька кроків. Постояти, спершись на паличку. Прикласти руку до чола і оглянути небо. Зітхнути…
Старенька залишилася на горбку без сусідів. Одна пустка - зліва, друга - справа. Село старіє, сивіє, відходить під сумні церковні дзвони в інші світи…
Бабу Мотрю останнім часом називали одинокою, хоча народила й виховала трьох синів. Тяжко працювала з покійним чоловіком Семеном, аби одягнути-взути хлопців і щоб «закінчили школи, аби легше заробляли на шматок хліба».
Але до науки старший і середній сини не надавалися. Після армії старший, Володимир, подався працювати на далеку російську Північ. Там і осів. Лише кілька разів приїжджав додому. А невістку й онуків бачила Мотря лише на фотокартках.
Покійний Семен якось добряче поскандалив із сином, мовляв, його дружина не поважає родини. 
- Ми для неї чужі, нелюбі. Чи, може, ти соромишся її привезти на наше сільське обійстя? Хіба ми не заслужили з внуками побавитися?
Мотря чоловіка вгамовувала, а він у гніві вигукнув:
- І ти можеш голови не показувати! 
Володимир образився. Відтоді не приїжджає. Навіть на батьковий похорон не з’явився.               
Слідом за Володимиром вирушив у далекі холодні краї середній син Іван. У селі його називали непутящим. Першим у класі почав курити. Першим спробував спиртне, ще й однокласників «причастив», що одному зле стало. Іван був головним болем учителів. А коли кілька разів віддубасив Кольку-відмінника, то став ще й головним болем дільничного. Кольчині батьки ходили у начальстві, тому дільничний мусив «реагувати належним чином».
…Від Івана прийшло кілька листів. Щоразу - інша адреса. Нарікав на Володимира, що той не хоче влаштувати на «блатну» роботу й виставив за поріг.
Невдовзі Іван перестав писати. Мотря бідкалася, просила у листах старшого сина довідатися, де брат, що з ним. Володимир відповів, що нічого не знає. Так і не дався чути Іван…
Батьківською надією був молодший Антон. Гарно вчився. Був слухняним. Допомагав на господарці. Після закінчення школи вступив до технікуму, потім - до інституту.
Коли був студентом-третьокурсником - помер батько. Перед смертю Семен просив сина не забувати матір, як це вчинили старші брати.
- Пообіцяй, що будеш допомагати матері, не відцураєшся.
- Обіцяю, тату, - мовив син. А Мотря при цих словах чомусь важко зітхнула. 
…Щадила кожну копійку. Молодиці поспішали до сільського магазину, коли завозили сякий-такий крам.
- Мотруню, - гукала сусідка, - кажуть, теплі хустини в крамниці «викинули». Ходімте-но.
- Та хіба я хустку жадна? І роботи купа.
Мотря не проти купити нову теплу хустину, бо та, що має, давня, полиняла. Але мусить берегти гроші для Антона. Він у місті повинен вдягатися «по-модньому».
…Скерували Антона на роботу після інституту у південне місто на великий завод. Ніхто не сумнівався, що Антон зробить чудову кар’єру. Його інженерні ідеї викликали захоплення й похвалу у викладачів.
- Сину, хіба не було ближче роботи? - запитувала Мотря. - Чому тебе так далеко відправляють?
- Не хвилюйтеся, мамо, я буду приїждати.
Під час однієї з відпусток Антон розповів матері про кохану дівчину Аліну.
- Наступного року хочемо одружитися.
- Добре, сину. Треба думати, де будемо шалаша ставити. В садку, напевно.
- Мамо, не треба шалаша. Ми святкуватимемо в ресторані. Батьки Аліни… вони багаті. Вона - єдина донька. Вони вирішили…
- Як же наша родина буде діставатися так далеко? І хто поїде?
- Це не буде велика забава. Там будуть найближчі… тобто, з роботи, Алінині батьки, ще хтось… А потім ми приїдемо з Аліною до вас. 
- То мене на весілля не запрошуєш, сину?
- Мамо, це далеко. Ви нікуди, далі райцентру, не їздили. 
- Хай буде по-твоєму, - видихнула Мотря.
Уночі не могла заснути. Боліла розмова з Антоном. «Певно, син соромиться мене, простої сільської жінки. І роду нашого», - думала. Подумки розповіла про свої жалі покійному Семенові. Більше нікому. Навіть родичам. Не хотіла, аби село в зубах носило.  
«Хто ж тебе, синочку, благословляти буде?» - запитувала, дивлячись на Антонів портрет.
…Антон з Аліною приїхали через кілька місяців після весілля. Мотря покликала у неділю родину, синових хресних.
- Чому ж ви, Мотре, на весілля не їздили? - запитували гості.
- Та куди я так далеко? І на кого господарку залишила б? Основне, аби діти в  щасті та злагоді жили.
Родичі щось розпитували Аліну. Вона відповідала, переважно, коротко: «так», «ні». Потім залишила гостей, мовляв, голова розболілася.
Увечері Мотря випадково підслухала розмову невістки з сином.
- Антоне, я не хочу бути тут цілий тиждень. Давай поїдемо швидше.
- Що ж я мамі скажу, Алінко? І хіба в селі так погано? Свіже молоко, городина, повітря.
- Мені не цікаво. Люди якісь примітивні. Простота… Не хочу більше сюди приїжджати.
- Але ж моя мама…
- Сам поїдеш.
Вранці, коли поблизу не було невістки, Мотря сказала Антонові:
- Сину, якщо хочете їхати швидше - я не бороню.
- Ви все чули вчора?
- Так сталося, - відповіла винувато-сумно.
…Аліна більше не приїжджала до свекрухи. Антон - вряди-годи. Він вибився у немалі начальники. Зрідка присилав короткі листи, мовляв, багато роботи, а часу - обмаль. Колись навідаюсь…
На синові гостини Мотря чекала по два-три роки. Він приїжджав на кілька днів. Деколи повертався раніше через термінові справи. Ніколи не цікавився, чи потрібна матері якась допомога. А Мотря нічого не просила. Вона хотіла розповісти синові, як тяжко було взимку ходити до крамниці за хлібом, добре, що родина виручала. І про те, як відгрипувала. Дай, Боже, здоров’я сільській медичці - мало не щодня навідувалася, ліки купувала. І про хвіртку, що на одному завісі вісить. І про… Але не розказала нічого.
…Згодом Мотря зовсім підупала. У листі до сина вперше поскаржилася на здоров’я і старість. Просила приїхати. Не дочекалася…
Серед речей, приготовлених на смерть, лежали три вузлики для синів. У кожному - однакова невеличка сума грошей. І три образки - святих Володимира, Івана, Антонія. Родина не знала, що робити з Мотриними дарами.
- Отче, - звернувся хтось до сільського священника. - Може, ви щось порадите.
Отець тяжко замислився…