Серце знає, куди вести...

Батьки відселили Ніку в однокімнатну квартиру у спальному районі. Не хотіли бачити ні її, ні малюка, народженого донькою невідомо від кого. У них ще був син. І вони житимуть для нього...

...Колись батьки назвали Нікою. Богиня перемоги. Гадали, що вона доб’ється успіху, буде най, най, най... А вона батьків розчарувала.

Ніка була симпатичною, милою дівчинкою. Гарно вчилася. Мала багато мрій. Любила молодшого братика.

Після школи вступила в університет. Усе почалося тоді, коли випадково побачила батька з іншою жінкою біля одного з готелів. Вони ніжно прощалися. Батько дивився на мамину суперницю закоханими очима. Вона була значно молодша, стильно одягнена.  

Ніка заклякла на місці. Як же так? Батько сварив її за кавалерів. Мусила повертатись додому не пізніше десятої вечора. Одягатися скромно. Мати в усьому підтримувала батька. І, хоча сім’я жила в достатку - батьки були при посадах, - матір не мала розкішних одяганок. Зате батько любив виглядати дорого.

Увечері Ніка при матері випалила батькові про коханку і все, що накипіло. Він навіть не знітився. А матір мовила:

- Це не твоя справа.

- Ти знала?! І терпиш?..

- Не лізь туди, куди тебе не просять.

Батько мовчки відвісив доньці ляпаса.

Це був удар не лише по обличчі, а й по душі.

Після цього Ніку наче підмінили. Поверталася додому, коли хотіла. Спробувала смак вина і цигарки. Міняла кавалерів. Батьки сварили. А їй було байдуже. Вона знову бачила батька з тією кралею. Він ніколи так не обіймав маму. Ніколи не сміявся щасливо, наче хлопчисько. А мама... Ніка не розуміла її покірності. Чому терпить зраду, потакає?

Декан факультету, де навчалася Ніка, знав її батька. Поскаржився, що вона пропускає навчання. Батько спробував вставити мізки доньці, але та зухвало відповіла:

- Навчай розуму свою коханку. Вона ж у тебе ще зовсім зелена.

...Усім було невтямки, чому від колишньої ввічливої, приязної Ніки не залишилося й сліду. Лише батьки розуміли причину.

А потім Ніка завагітніла. Від кого - не зізналася.

- Ти не можеш більше жити з нами, - довідавшись про доньчину вагітність, відрубав батько. - Що люди подумають про нас, про твого брата?

Мати промовчала. А брат, якого Ніка справді любила, кинув:

- Ти нас осоромила. Не хочу такої сестри.

Батьки вирішили купити доньці однокімнатку чим подалі, згодилися підкидати трохи грошей. Але вона не повинна більше з’являтися в їхній квартирі. Сусіди не повинні бачити її з животом. І з малям, яке народиться...

...Хлопчика Ніка назвала Костею. По-батькові записала Романовичем.

Малому жилося по-різному. То Ніка репетувала на нього, то обіймала й казала, що дуже любить. Коли приходили «гості» - це були, зазвичай, чоловіки - Костя змушений був бавитися на кухні, або на вулиці, коли було тепло.

Коли хлопчик пішов до першого класу, запитав у Ніки, де його батько.

- Помер, - відповіла.

- А чому ми ніколи не ходимо на його могилу?

- Про школу думай, а не про різні дурниці.

Костя вирішив самотужки шукати батькову могилу. Від їхнього мікрорайону недалеко до одного з міських цвинтарів. Матері вирішив нічого не розповідати.

На цвинтарі було страшнувато. Проте Костя вперто шукав могилу чоловіка на ім’я Роман і з прізвищем, як у них з матір’ю. Обходив ряд за рядом. Не знайшов.

Майже вкінці цвинтаря натрапив на могилу, де не було таблички з прізвищем. Подумав: мабуть, це татова. Мама ніколи не провідує батькову могилу, тому й не вчепила таблички.

Хлопчик часто приходив на чужу могилу. Втікав від материних захмелілих  гостей. Та й Ніка все більше прикладалася до пляшки.

Костя сумував, що не має таких гарних квітів, які приносили люди на могили. Тому, бувало, зривав декілька квіточок на клумбі й ніс на «батькову» могилу...

...Ізабелла повернулася в рідне місто. Кілька років не була вдома. За квартирою наглядала сусідка. Після трагічної загибелі єдиного сина мало з глузду не з’їхала. Адже кілька років перед тим втратила чоловіка - недуга забрала.

Їй не потрібно було шукати праці в чужих краях, бо мала гарну роботу. Просто не могла тут залишатися зі своїм болем та самотністю. Крім чоловіка й сина, в Ізабелли не було рідні. Вона з дитбудинку.

...Коли Павло зізнався в коханні, стривожилася, що його матір не сприйме її, сироту. Але сталося навпаки. Свекруха виявилася доброю. Навчила готувати й різних життєвих мудростей. Настояла, аби Ізабелла заочно навчалася у виші. Раділа народженню внука Славка...

Мабуть, щастя сплетене з тоненьких ниточок. І коли рветься одна ниточка, не витримують й інші.  

Ізабелла зі свекрухою оплакували Павла. Онкологія. Сумував за батьком Славко. Хлопець у випускному класі навчався.

...А згодом знову прийшла біда. Славко втопився. Він добре плавав. Чому так сталося - ніхто не знає. Йому було двадцять п’ять. 

Свекруха після цього й року не прожила. Ізабелла залишилася одна-однісінька. Смуток вигнав з дому...

Повернувшись, поспішила на цвинтар. Здивувалася, побачивши на синовій могилі кілька свіжих квіточок. А наступного разу побачила біля Славкової могили незнайомого хлопчика. Він не звернув на неї уваги, бо знав, що крім нього, до «батька» ніхто не приходить.

- Ти знаєш, хто тут похований? - запитала в малого.

- Мій батько.

Ізабелла остовпіла. 

- А як звали твого батька?

- Роман.

- ???

- Мама ніколи не приходить на татову могилу. Я сам її знайшов.

- А тебе як звати?    

- Костя.

- Давай, Костику, поговоримо. Я розкажу тобі...

Костя слухав Ізабеллу і плакав. Де ж татова могила? Кому він тепер розповідатиме свої жалі? Ізабелла ж розуміла: матір просто так сказала хлопчикові, що його батько помер. Аби не докучав. Колись він це зрозуміє.

Вони подружилися. Ізабелла жила на сусідній вулиці, біля школи. Костя після уроків часто забігав до неї. Там було чисто й затишно. І пригощала Ізабелла чимось смачним.

...Минув час. Виріс Костя. Додалося літ Ізабеллі. Не стало Ніки.

Костя - тепер Костянтин Романович. Не без допомоги Ізабелли закінчив виш. Має гарну роботу. Уже не мешкає в однокімнатці. В нього нове життя, нова квартира, сім’я. А від минулого залишилися спогади. Він не намагається їх позбутися, відігнати. Якби й хотів, то не зміг би...

... Високий міцний Костя підтримував під руку тендітну Ізабеллу. Вони навідували рідні могили. Біля синової Ізабелла тихо мовила:

- Тебе, Костику, серце привело сюди. Воно знає, куди вести. У тобі я наче сина знайшла. Дуже тяжко бути самотньою. Довкола багато людей, а світ видається порожнім, коли нема близької душі. Якби не ти...

- А якби не ви...

Не така...

Душа спотикалася об облізлі камінці, що злісно стирчали зі старої дороги. Місцеві люди називають її шляхом. Але відразу ж попереджають: автобуси ним не їздять.
- А коли їздили? - запитала Ксеня.
Старий, з хитринкою в очах дід, засміявся:
- За совітів.
На дідовому подвір’ї й залишила своє авто. Не наважилася випробовувати ні себе, ні машину. Півтора кілометра пішки – не так уже й багато.
Ішла і картала себе: «Що ти робиш, Ксеню? Що скажеш цій незнайомій жінці?».
Серце впиралося: не зупиняйся!
Розум був безсилий. Проте спробував заперечити: «Це давні дитячі образи женуть тебе. Але ж нічого не зміниш, не повернеш».
«Вона зманила, вкрала мого батька. Він навіть не приходив у мої сни. Заборонила, певно. Вони обоє зрадили мене».
Ксеня знала: ця жінка уже літнього віку. Чи здорова? Чи жива?
«Навіщо ти все це затіяла?» - запитував розум.
«Подивитися на неї. Просто подивитися. Час украв її молодість і красу. Але ж цікаво…».
До села залишалося з півкілометра. Ще не пізно повернутися. А в голові крутилося: чи згадував батько про свою Ксеню при цій жінці? Чи хотів побачити матір? Чи думав повернутися до них?
Скільки разів Ксеня намагалася зобразити в уяві образ незнайомки-розлучниці. І не могла його довершити.
«Я хочу її побачити і простити», - виправдовувала свій намір Ксеня.
«То прости», - радив розум.
«Зараз не можу. Після зустрічі».
Ледве не спотикнулася об камінець. Згадала, як у дитинстві мама прорізувала в сандаликах «віконечка» для великих пальців. Малій було незручно ходити, але на нове взуття не було грошей. Тому сандалі жили своїм життям, а великі пальці – своїм. Ксеня не заздрила дівчаткам, у котрих пальці не просилися на волю. Вона лише мріяла про нову, гарну взувачку. Якби у них був тато…
Нарешті перша хата. Друга, третя, четверта… Боялася ступити на чуже подвір’я, аби запитати, куди має звернути. Біля криниці жінка брала воду.
- Добрий день. Я шукаю…
- Ось там, на горбочку, бачите хату? Голосно говоріть з нею. Погано стала чути. А колись такою гарною була. Не така, як усі. Катерина була, як з картинки. А ви хто їй будете?
Цікавість розбирала жінку.
- Я…
- На кого ж ви подібні?
- Я тут ніколи не була.
- Ні, таки я вас десь бачила, - не вгавала жінка. – Не часто тепер до Катерини гості ходять. А колись ходили. Чоловіки голови за нею скручували. Тут один від сім’ї втік. Бігав за Катериною. Господарку їй доглядав. На колінах повзав. Зізнавався: як скаже Катерина в криницю скочити – скочу. Вона тішилася. Сама ж інших з розуму зводила. А він, наче очманів. Може, поробила йому. Ви в місті живете? В містах менше, а в селах вміють чарувати.
- А той чоловік гарний був?
- Гарний, гарний був Петро.
Ксеня остовпіла. Петро. Це ж про її батька розказує ця жінка.
- Вона вийшла за нього заміж?
- Ні, за чужого, заїжджого, вийшла. Але він хорувати почав. Не довго прожив. А Петро до смерті до Катерини ходив. Не міг без неї жити. Вона ж хвостом виляла. Знала, нікуди Петро не подінеться. Про сім’ю не згадував. Бувало, люди казали: «Петре, одумайся. Вертайся до жінки і дитини». А він: «Нема в мене сім’ї. І не було. Тут моє життя». Тепер, певно, Катерина кається. Часто ходить на його могилу. Ой, я байки вам розказую. А ви ж спішите, бачу. Катерина любить на лавці сидіти. Може, й зараз сидить. Ідіть, не бійтеся, собаки там нема.
Неймовірно важко було йти угору. Не від утоми. Від жалю.
На лавці сидів великий рудий кіт. Ні, Котяра.
«Де ж твоя господиня?» - подумки запитала в Котяри (так нарекла Ксеня руде диво).
Мудра котяча душа щось відчула. Руде створіння невдоволено дивилося на Ксеню. Якби могло говорити, то, мабуть, спровадило б геть.
«Я не скривджу твою господиню», - виправдовувалася Ксеня перед Котярою.
На ганку з’явилася Катерина. Глянула у бік хвіртки. Побачила незнайомку. Пішла назустріч. Вона йшла поволі. Придивлялася. Крок, ще крок… Їхні очі зустрілися. Котяра зістрибнув з лавки. Сів біля хвіртки. Не хотів, аби Ксеня ступила на подвір’я.
Катерина не була схожа на спрацьованих сільських жінок. Мала ще гідну поставу. Карі очі. Колишня врода облагородила обличчя.
- Ви когось шукаєте? – запитала Ксеню.
- Так, здається, я заблукала.
- Ви у справах з району?
- Ні… так, з району.
- То вам до сільради.
- До сільради… Ваш кіт дуже гарний.
Після компліменту погляд Котяри добрішим не став. Кіт чекав, коли Ксеня нарешті забереться.
- Сільрада в цьому керунку. Звернете наліво.
- Добре, дякую. Я знайду.
Катерина пильно дивилася на незнайомку «з району».
- А я то думаю… Ви… ви Петрова донька… Ви схожі на…
Ксеня не дослухала Катерину. Різко рушила з місця. Серце котилося, летіло з горбочка, вона - за ним. Повернула направо.
Село здивовано дивилося услід. А Ксеня намагалася запам’ятати жінку, яку батько любив усе життя. І рудий Котяра стояв перед очима. А, може, то була киця.
«Тепер Катерині буде важко», - не вгавав розум.
«І мені не легко», - відповідала Ксеня.
А серце знало: Катерина піде на Петрову могилу і розповість, що приходила донька. Лише не сказала, чому приходила…

Дякую за дощ...

... А дощ не вщухав. Витанцьовував вулицями. Що йому до перехожих! Олег з Іриною від дощового полону врятувались у найближчій кав'ярні.
- Отже, каву з коньяком? - запитав Олег.
- Каву з коньяком.
- За наше рандеву, - підняв келиха.
- І за дощ, - додала Ірина.
Вони просиділи у затишній кав'ярні, здавалося, вічність.
- Пригадуєш, Іро, це ж колишня звичайнісінька забігайлівка.
- У якій готували смачну каву.
- Ми любили ходити сюди. І якби не цей настирливий дощ…
- Впізнаю у солідному чоловікові колишнього студента-хулігана, - засміялася жінка.
- Впізнаю у солідній дамі Ірку, в яку цей хлопчисько був безтямно закоханий.
Безтурботність їм личила. Олегу Івановичу й Ірині Павлівній - поза сорок. Діловий одяг, статечний вигляд. Але спогади про минуле змушували сміятися і жартувати, перебивати один одного. Як колись…
- Знаєш, Іро, давно тобі хотів сказати і не наважувався. Поклич мене. Зараз, вже! Одне твоє слово вирішить все. У мене давно немає нормальної сім’ї. До біса титули, славу, Ірко! Я завжди кохав тебе!
- Олеже, тихіше. Нам не вісімнадцять…
Вони зустрічалися на різноманітних наукових заходах. Щоправда, розмови були лаконічними:
- Привіт!
- Привіт!
- Як справи?
- Добре. А в тебе?
- Та, нічого...
Це колись, в інституті, у студентки Іри та студента Олега було, як жартували однокурсники, шалене і затяжне кохання. Але, мабуть, всоте пропонуючи Ірі руку і серце, Олег чув традиційне:
- Мене не приваблює раннє заміжжя. Давай, трішки зачекаємо. Закінчимо навчання. Спробуємо зробити кар'єру...
Олегові чекати обридло. На останньому курсі він одружився з донькою викладача. Іра ж поринула в науку. На особисте не вистачало часу. Писанина, відрядження, доповіді, захист дисертації і... перша сивина у волоссі.
- Ірино Павлівно, можна тебе вкрасти на годинку-дві? - запитав під час сьогоднішнього зібрання Олег.
- Можна, - погодилася, не роздумуючи.
Ірина часто пригадуватиме їхню втечу з конференцзалу і цей раптовий дощ. І як у неї, педантичної Ірини Павлівни, не виявилось парасольки. А потім полило, наче з відра. Пригадуватиме і картатиме себе.
...Олегову дружину дратували постійні чоловікові відрядження, стрімке сходження на олімп кар'єри, друзі, ділові телефонні розмови у вихідні. Єдине, що влаштовувало - його заробіток та подарунки, привезені із закордонних поїздок. Конфлікти, безпідставні звинувачення, докори, наче корозія, руйнували сім’ю. Олега втримували сини.
- Як твої хлопці? Підуть у науку, як батько?
- Не знаю, Іро. Дружина проти. Вона хоче, щоб хлопці подалися в бізнес. А в тебе що?
- Робота. Запрошення на міжнародний симпозіум. Здається, все.
- Іро, не відпускай мене. Ми маємо право на щастя.
- Ти потрібний хлопцям, Олеже. А з дружиною... У кожній родині свої негаразди. Зрештою, до чогось нас ще й зобов’язує суспільне становище. Будь розважливим.
- Ірко, прибережи свої мудрі фрази для завтрашніх дебатів. Не відмовляйся. Я не хочу знову втратити тебе. Одне твоє слово...
Недовга пауза тривала вічність. Ірина думала, Олег чекав. За цей проміжок часу калейдоскопічно прокручувалося її життя. Здавалося, всі годинники світу рухалися у шаленому темпі. Уже досягнуто чимало. З нею рахуються. Поважають її інтелект, розум і розважливість. Поважні науковці прислухаються до її думки. А поза роботою – порожнеча. Увечері ковток недопитого вранці чаю. Бутерброди нашвидкуруч. Квартира у вічному очікуванні своєї господині. Вона ніколи не натискала кнопки дзвінка, бо хто, крім неї, відкриє двері. Сухі ділові телефонні розмови. Ні, дати волю почуттям означає доруйнувати Олегову сім'ю, стати приводом для зайвих розмов. А репутація? Що подумають високоповажні знайомі? Розум і серце зіткнулися у жорстокій боротьбі. Ні...
- Давай, Олеже, замовимо ще по каві.
- Отже, ти...
- Ми колись повернемось до цієї розмови. Дай мені час.
А про себе мовила: «Яка ж ти нерозумна, Ірко...».
... Дощ перестав, коли на вулиці стемніло. Олег з Іриною мовчки йшли до свого готелю.
- Зачекай, - різко зупинилася Іра.
Під світлом ліхтаря, на чистому аркуші паперу, вона написала кілька слів. Зробила кораблика і, кивнувши на потік води на асфальті, невимушено засміялася:
- Олеже, пусти, хай пливе...
Якби хтось зупинив паперового човника, то прочитав би: «Я згідна, Ірка...». А у фойє готелю серйозно мовила:
- Спробуй зберегти сім'ю. Знаєш, старі зношені капці і ті шкода викидати. Звичка. І як же ти, Олеже, зможеш без своїх хлопців? А вони без тебе? І навіть, без цих безглуздих скандалів?
- А ти? Як ти, Ірко?
- Дякую за дощ. Бувай...