Головоломка для двох

- Ти переможеш його лише тоді, коли переможеш саму себе, - сказала найкраща подруга. Леся в душі погодилася. Справді, пора закінчувати зустрічатися-прощатися, мучитися, розкаюватися...
Цей недозволений роман Леся називала головоломкою для двох. Вони писали його, а потім рвали на клапті почуття.
Треба придумати епілог. Що вкласти в останні миті їхнього дивного кохання? Можливо, повернутися назад, до пролога?
«Мені не давали спокою його очі. Вони були схожі на погляд самітнього вовка. Я подумки запитувала: чому? Він повинен бути щасливий і задоволений життям. Такі чоловіки досягають, чого хочуть. Такі не зупиняються…».
- Признач мені побачення, - сказав без жодних емоцій Анатолій.
«Побачення не буде, - підказувало Лесине передчуття. - І чи потрібне воно? Ми не змушені вибачатися, щось вигадувати. Усе це зайве. Наш роман закінчився». Проте вголос мовила:
- Добре. У наш час. Як завжди.
Лесине передчуття не підвело. Анатолій не прийшов. І раділа з того. І сумувала. Сама ж не прийти не могла. Йшла, аби повернутися до минулого літа, спогадів, до магії їхньої першої зустрічі… Посеред великої галявини горить, палає вогонь. Полум’я гаряче, наче звабливі поцілунки. Тріщить хвоя. Сотні іскринок створюють дивовижжя фейєрверку. І летять у темні небеса. І розсипаються оранжевими зорями. Лесю охопило неймовірне відчуття нереальності. Світ здавався особливими. І вона була особливою. І її біле вбрання на фоні темної ночі і вогню було особливим. Наче язичницька магія заволоділа нею. А ще була присутність незнайомця, якого нарекла Вовком. Усе це творило з неї диво-жінку.
- Вона така... така... – почула перешіптування.
«Я просто щаслива», - хотілося відповісти. І вперше, за останні кілька років самітності, потішити себе цим відчуттям. І незнайомий сіроманець це повинен бачити... Чому вона зупинила свій вибір на ньому? Чому не могла обминути його погляд? Чому він зупинив свій вибір на ній? Що ти робиш, Вовче, у цій строкатій, шаленій компанії? Навмисно втік від звичного життя? Тут усе надто просто для тебе. Не твій стиль. Не твої розваги.
Тоді до їхньої компанії прибилося ще дві. Де чужі, де свої? Навколо багаття свої з чужими забавлялися, жартували, танцювали. Хтось додумався увімкнути музику в автівці. Леся не могла пригадати, коли востаннє у її житті був такий імпровіз.
Сіроманець запросив її до танцю. Давно до її тонкого стану не торкалися ніжні і сильні чоловічі руки.
- Анатолій.
- Леся.
- Ви гарно танцюєте.
- Ви – також.
- Даруйте, що завадили вашому відпочинку.
- Ви зробили його веселішим.
… Ні, епілогом має бути дорога, яка, веде у невідомість або в нікуди. Дорога, якою Леся з Анатолієм поверталася із забави. Вона була схожа від місячного сяйва на срібний ланцюжок.
- Куди б ви хотіли зараз поїхати? - запитав Анатолій.
- На край світу, - засміялася.
- І де це?
«Край світу - це ти», - мовила про себе. Відповіла ж зовсім інше:
- Хтозна.
... А, можливо, роман закінчити простими словами: «Не потрібно ні за чим шкодувати. Святість і гріх, каяття і прощення, правда і обман, зустріч і розлука - це двоє людей - чоловік і жінка, яких зводить випадок. І ми стали його черговими обранцями, точніше, бранцями. Хтось із нас змушений був переболіти, перетліти, впасти і піднятися... Не варто запитувати: а що опісля?..»
Ти переможеш його тільки тоді...
«Я перемогла тебе, Вовче. Бо простила і ні за чим не шкодую. Оманливим виявилось моє коротке щастя. Але воно було. Ти повернувся у свій звичний світ. Повернувся до дружини, яку не кохав і яка вперто не бажала ощасливити тебе сином чи донькою. Тобі личить товариство вишуканих жінок і хижих чоловіків. Ми були коротким епізодом у нашім бутті…».
А, може, хай цей роман буде без епілогу? Хай залишається недописаним. У житті має бути щось незавершене…
Леся відчула прохолоду. За спогадами й не помітила, як пролетів час. Додому, до тепла - підганяла себе. Скоро почне темніти. Зимові дні незатишні й короткі. Швидше б до автобуса. На зупинці море людей. Усі поспішають в цю пору. Пощастило тим, хто взяв і без того переповнений автобус штурмом. Довелося зупиняти попутки.
- Змерзли? – запитав водій.
Леся назвала вулицю.
- Нам по дорозі. Ми з вами зустрічалися? – придивлявся до випадкової пасажирки.
- Мабуть, ні. Не пригадую.
- Це таки ви! Куди ви тоді пропали? Я так і не встиг запросити вас до танцю. Хто ж вас украв?
Леся його не пригадувала. А він її пам’ятав. Він був з тих, що прибилися до їхньої компанії, тоді, влітку. І це він увімкнув музику у своїй машині.
«Я нікого тоді не помічала. Лише Анатолія», - відповіла подумки.
- Ви були тоді такою щасливою.
- А зараз я щаслива?
- Значить, вже ні.
- Чому?
- Щасливі такого не запитують. Ви не повірите, але я знав, що зустріну вас. Я їздив на цю галявину. Але там завжди були інші люди.
«Ось тобі й роман без епілогу», - насміхалася сама з себе.
- Ви дозволите запросити вас на побачення? Коли вам буде зручно.
- Не дозволю, бо навіть не знаю вашого імені.
- Антон.
- А я Леся.
- Не пригадую, коли вечеряв з чарівною жінкою. Складіть мені компанію. Звісно, якщо вас не чекають.
Леся погодилася. Її ніхто не чекав. І Антона ніхто не чекав.
Вечеря у невеличкому затишному ресторанчику затягнулася на цілих три години. Наче й не вперше зустрілися.
Коли вийшли на вулицю, їх зустрів повний місяць. Вони ще не знали, що в цей зимовий день почали писати спражню історію свого кохання. Уже є пролог. А місяць уповні – на щастя повне…

Жінка з весняним ім'ям

Самітні душі прилітають на місця непризначених побачень. Нікого не тривожать. Лише тужать. А потім, зіщулившись, бредуть у позачас. Такі душі ходять опівночі. Струшують роси й полохають тишу. І беззвучно ридають під втомленим віттям дуплявих дерев…
Старе дупляве дерево було місцем побачень Олени і Романа. Здавалося, колись деревце вибігло за місто, зупинилося і… не захотіло повертатися назад. Так і прижилося край поля.
Після роботи або у вихідні, Олена і Роман крали у себе годину-другу, аби зустрітися тут. Приїжджали на його автівці. Жодного інтиму, банальних обіцянок. І завжди на «ви». Це були побачення двох самотніх душ, які невідома сила звела докупи.
…Небо стогнало від громів. Блискавиці розсікали світ і гепались об землю. Олена втікала від грози. Перші дощові краплі змусили забути про високі підбори. Буквально влетіла у будівлю, де працювала.
- Марта!? - зупинив її незнайомий чоловік.
Олена здивовано глянула на нього.
- Даруйте, ради Бога. Ви дуже схожі на одну жінку. Думав, це вона.
- І ви даруйте, що розчарувала вас, - засміялася Олена і натиснула кнопку ліфта.
Він запитав навздогін, чи вона тут працює. Але Олена цього не чула.
Вони зустрілися через кілька днів.
- Знову шукаєте жінку з весняним ім’ям? - запитала жартома.
- Ні, шукав вас. Я справді тоді подумав… Ви дуже схожі на неї. А, може, вона схожа на вас. Ви любите каву? Можна вас запросити?
- Спробуйте…
Від затишного ресторанчика до старого дерева зовсім недалеко.
- Ви мене запросили на каву, а я запрошую вас до цього самітнього дерева, - сказала Олена.
Вони сиділи на теплій землі, нагрітій сонцем, землі. Роман розповідав про жінку, яку втратив майже п’ятнадцять років тому, але продовжував кохати. Вони разом навчалися в університеті. Вона - на філолога, він - на економіста. Вона - з родини сільських інтелігентів. Він - син із заможної чиновницької сім’ї.
- Я закохався в Мартине гарне довге волосся. Потім - в її голос. У Марти особливий голос. М’який, теплий, спокійний… Зрозумів: це моя дівчина. Ми хотіли одружитися. Спершу поїхали в село до Мартиних батьків. Мартина матір була вже пенсіонеркою. Також філолог. Батько ще вчителював. Вони мене радо прийняли. Називали сином. Вчили пити тепле вранішнє молоко. Я хотів допомогти Мартиному батькові косити траву. Здавалося, це легко. Зламав косу. Думав, лаяти буде. А він жартував, мовляв, який косар з міського хлопця… Марта любила мити волосся у травах. Пам’ятаю цей запах. Незвичний і шалено гарний… Невдовзі вирішив запросити Марту до своїх батьків. Коли сказав, що хочу познайомити зі своєю дівчиною, вони запитали: хто вона, якого роду, яких статків.
- Ти осоромиш нас перед друзями і знайомими! - хапалася за серце матір.
- Ти справді хочеш з нею одружитися? - запитав батько.
- Ніколи цього не буде! - не вгавала матір. - Сільське дівчисько захотіло до міста. В мою квартиру. Звабило мого сина. Мого єдиного сина!
- А, може, того… треба поглянути на неї, - спробував вставити слово батько.
- Вона з села! - випалила матір.
- Не гарячкуй. Якщо Ромко хоче…
- Ти… ти!.. Я не хочу бачити її в нашій квартирі!
Знайомство довелося відкласти.
- Я обманював Марту, мовляв, батьки зайняті. А тим часом пробував їх переконати у порядності нареченої та її родини. Якось Марта таки прийшла в гості. Матір вчинила скандал. Сказала, якщо Марта вагітна, то хай не сподівається, що це змусить її піти на поступки. Марта не була вагітною. Це були фантазії моєї матері. Марта образилася й пішла… Треба було попросити вибачення. Через кілька днів поїхав до неї. Але Марта залишила село.
- Не шукай її, сину, - сказала Романові Мартина матір. - Не доля вам бути разом.
Роман ще кілька разів приїжджав, розпитував про Марту. Але її батьки так і не сказали, куди подалася донька. Згодом одружився. З обраницею матері вгодив. Вона - донька батькового приятеля.
- Хотів донечку назвати Мартою. Але в нас дітей нема. Якби я знайшов її, я… залишив би сім’ю. Простіть, Олено, що забрав ваш час. Скаржуся на життя. Але ви так схожі на неї…
- Я повинна йти. Мене син чекає...
- Ви щасливі?
- Рада була з вами познайомитися.
- Ми зможемо ще зустрітися?
- Не думала, що чоловіки вашого штибу можуть бути сентиментальними.
…Чи щаслива вона? Щаслива, бо її Святославчик, її синочок, здоровий. Він чекає її. Приготує її улюблений салат. І по-дорослому насупиться, що пізно повернулася додому.
Їй би розповісти, як залишилася з хворим сином одна, коли чоловік сказав коротко, мов вистрелив:
- Я хочу жити! Нормально жити!
- А я? А він? - Олена глянула у бік сина.
- Ти - матір!
Він жбурнув ключі від квартири. Більше його тут не бачили. В Олени залишився тільки син. Її рідне, зболене маленьке тільце. Її заплакане сонечко. І запах ліків.
Сусідка подарувала образок ангелика. Скільки разів Олена зверталася до нього: «Ангелику, прошу тебе, благаю, оберігай мого синочка. Огорни його білими крильми. Заколиши його. Врятуй…»
Недугу вдалося перемогти. Святослав одужав. Мріє стати у майбутньому відомим шахістом. А наразі виграє місцеві турніри.
- Оленко, спробуй влаштувати особисте життя, - просила матір. - Самій важко.
Вона лише усміхалась у відповідь. Не йме віри чоловікам. Колишньому благовірному простила. Але не забула.
О, як щиро Олена позаздрила незнайомій Марті. Цей чоловік досі кохає її. І якби знайшов…
Роман перестрів її після роботи:
- Олено, хотів би запросити вас на каву. І ви не відповіли на моє запитання.
- Я щаслива, бо…
Вони стали друзями. Не для сторонніх очей. Спробуй довести, що між чоловіком і жінкою може бути тільки дружба, а не щось інше.
- Я везу дружину за кордон, у клініку. Кажуть, там хороші спеціалісти.
- Якщо буде хлопчик, як назвете?
- Напевно, Мартин.
У закордонній клініці надії не дали. Батьки Романової дружини радили всиновити дитину. Матір Романа була категорично проти. Батько, як завжди, спасував. Роман підримував тещу з тестем. Проте дружина навідріз відмовилася виховувати чуже дитя.

- Олено, я мушу поїхати у Мартине село. Хтось же має знати, де вона живе. Якщо в неї щаслива сім’я, не буду тривожити. А якщо ні… Дружина отримає гідне відступне. Як гадаєте, Марта простила мені? Моїй матері?
- Сподіваюся. Стільки часу минуло.
- Через два тижні день народження Марти. Тоді й поїду.
…«Раптово перестало битися серце бізнесмена, мецената Романа..», - повідомили у вечірніх новинах канали телебачення.
- Що? Ми ж позавчора розмовляли! - Олена голосніше увімкнула звук. Диктор ще раз повторила знайоме ім’я та прізвище.
Олена гортала свіжі газети. Фото у чорних рамках. І співчуття, співчуття…
- Що ж вам не давало зустрітися з Мартою? - запитувала, дивлячись на траурні фотокартки.
Після роботи пішла до старого дерева.
- Прощай, друже, - шепотіла, ковтаючи сльози. - Я буду завжди пам’ятати два роки нашого знайомства. Ти ніколи не казав, що в тебе хворе серце. А, може, воно й не було хворе. Просто втомилося… Господи, як боляче на душі, - Олена обійняла дерево.
Аж тепер помітила: дупло схоже на широко відкритий рот, з якого ось-ось вирветься зойк. А, може, дерево й справді ридало…