Місто загублених мрій

Волоцюга завжди пропадав біля автостанції. Часом з ним була жінка. Зазвичай, просив гроші у гарно одягнених жінок. Лапав їх за поли пальт або за рукави. Жінки шарахалися. А він реготав. Його це тішило.

Працівники автостанції дивного прохача без віку та імені вважали хворим.

Волоцюга помітив Стефу, коли та виходила з автобуса. Хотів було смикнути  за рукав її модної легкої куртки. Але щось спинило, збентежило… Щось промайнуло у ній знайоме, забуте… Стефа минула його, ледве звернувши увагу. А він дивився їй услід. І порпався в закапелках своєї неслухняної пам’яті…

…Стефа не наважувалась приїхати в місто, де народилася й виросла. Вважала його містом загублених мрій. Болю та розчарування. І не приїхала б, якби…

…Клава, Стефина матір, глузувала зі свого чоловіка. Називала Дмитра м’якотілим, безхарактерним. Дмитро був тихим, працьовитим. Не пиячив, не бешкетував. Знайомі, благовірні яких «зависали» в забігайлівках, а потім удома влаштовували армагедон, заздрили Клаві. В очі казали: даремно носом крутиш. Ще біди не знала, лупленою не була. 

- Ти б за дитиною краще дивилася, а не вешталася бозна де, - з докором мовив Дмитро дружині, коли Стефа зістрибнула з дерева й підвернула ногу.

- Це ж твоя улюблена доця, от і пильнуй її, - відповіла недбало. - А я… я з подругами зустрічалася. Хіба не можна?

- Розповідали мені про твоїх «подруг». Чомусь у них імена чоловічі.

- О! Та в мого коханого голос прорізався. Як хочу, так і живу! А Стефа вже не маленька. Школярка. Самій пора про себе дбати.

Дмитро давно залишив би невірну дружину. Але доньки шкода. 

Терпець мало не увірвався, коли одного вечора захмелілу Клаву двоє чоловіків «вивантажили» з автівки біля їхнього будинку. Ледве на ногах трималася. Сусіди дивилися на «концерт», коли Дмитро забирав дружину до хати, а та чіплялася за лавку, щось верзла. На все це через вікно споглядала й Стефа. І плакала від образи та сорому.

Клава не покаялася. Ба, більше. Після чергового скандалу, який сама влаштувала, виставила Дмитрові речі за поріг. Сказала, що їй не потрібне таке «ні риба, ні м’ясо», що він «баба, а не чоловік».  

- Стефа також піде зі мною.

- Ага, зараз… Дитина повинна з матір’ю жити.

- Та яка ти матір?!

Дмитро вступився до своїх батьків у приміське село. А через кілька днів його не стало. Розбився на мотоциклі. Подейкували, що спеціально в урвище злетів. Як було насправді, хтозна…

Клава на похорон не прийшла.

Стефа боялася материних кавалерів. Зачинялася у своїй кімнаті. Особливо непереливки було у вихідні. Тоді Клава влаштовувала «свята для душі». «Гості» сперщу пили-закусували, потім скандадили, хто залишиться з «дамою» на ніч.

Після уроків Стефа йшла не додому - до Аліни - найкращої подруги. Там їй завжди були раді.   

Якось Клаві забаглося дізнатися про доньчині успіхи в школі. Заглянула в щоденник, в зошити. Там натрапила на вірші, які писала Стефа. Почала читати: 

«Візьми мене, тату, на руки

хоча би у сні.

Як колись

підкинь до небес,

Я торкнуся долонькою сонця

і щастя…»

На жінку напала злість. Шматувала списані аркуші. А коли Стефа повернулася від подруги, влаштувала бучу.

- Я тебе годую, вдягаю, а ти ридаєш за своїм татуньом! - кричала. - Невдячна!

- Це ти винна, в тому, що трапилось. Тато був би живий, якби…  

Клава дала доньці ляпаса. І пішла до «друга» запивати «горе». А Стефа збирала шматочки своєї поезії… 

Коли в материному житті з’явився дядько Остап, Клава перейшла у випускний клас. Житла в Остапа не було: чоловіка з сім’ї витурили за п’янки та паскудний характер. Остап хотів зачепитися в Клави назавжди. І одного дня та оголосила доньці:

- У тебе тепер новий тато. Ми розписалися. Мусиш його поважати.

Остап глипнув на Стефу тяжким поглядом. Аж холодом обдало. Дівчина його не те, що побоювалася - боялася.

…Захмелілий вітчим підстеріг Стефу, коли та поверталася з випускного. Тоді й усе сталося… Клава чула, як відбивалася донька від навіженого чоловіка, кликала з сусідньої кімнати на допомогу. Лише зловтішалася. А пізніше мовила:

- Що, звабила свого вітчима? Ото новина буде, як люди дізнаються. А я розкажу. Своїх колишніх свекрів потішу. 

- Мамо, чому так до мене ставишся? Ти знаєш, що я не вина, це він…

- Шлюха! Геть звідси! І ніколи не повертайся! Чуєш? Ніколи! І спробуй заявити на Остапа. Все життя будеш шкодувати.

Стефа нашвидкоруч зібрала свої речі. Подалася геть від матері, з міста, від того страшного ранку. Навіть Аліні не сказала, куди.      

У сусідньому обласному центрі жила батькова двоюрідна сестра Роксолана, а задно й Стефина хресна. У її двері постукала. І їй, єдиній, зізналася в усьому.

Роксолана Петрівна посідала не останню посаду в обласній медицині. Тому сказала:

- Твій тато допомагав мені, коли я студенткою була. Не раз якийсь гріш підкидав. Добрим був Дмитро. Шкода, що Клава його загробила. Тож зробимо так. Влаштуєшся санітаркою. Трохи попрацюєш, а потім будеш вступати в медичний.

- Я згідна. Дякую.

- Поки поживеш тут. Місця всім вистачить. І ще. Мусиш пережити, перебороти те, що з тобою трапилось. Залиши минуле - минулому. Я розумію, що з пам’яті його не викреслиш. Але… Починай нове життя, Стефо.

…Стефа хотіла приїхати на татову могилу в село. Зателефонувала до бабусі по батьковій лінії. Але та розмовляла неохоче, в гості не запрошувала. Видно, розпатякала Клава «новину». Бо почула у слухавці:

- Яблуко від яблуні…

Давалася чути до Аліни. Це була єдина душа, з якою спілкувалася в колись рідному місті…    

…Минув час. Стефа, Стефанія Дмитрівна, стала педіатром. Її поважали за професіоналізм та чуйне серце. Лише особисте не вдалося. Через кілька років після заміжжя овдовіла. Дітей не мала. Тітка Роксолана радила не впадати у відчай. Мовляв, ще зустріне свою долю. Не зустріла…

…Аліна вийшла заміж. Народила дівчинку. Подруга з чоловіком та донькою Ліною не раз гостювали в Стефи. Алінин чоловік - сирота з дитбудинку. Шанував своїх дівчат. Сім’я для Романа - святе.

Коли Аліна занедужала, не так за себе, як за Ліну хвилювалася.

- Пізно я доню народила. Їй щойно дванадцятий рік. А нам уже сороківка на порозі. І ще та болячка. Тривожно мені, Стефо. В Романа рідні нема. І мої батьки вже пішли зі світу. 

- Не накручуй себе, Алінко. Ще будемо твою Ліну на випускний збирати і заміж віддавати. До речі, моєї мами не бачила?

- Ти ж знаєш, ми поміняли житло на більше. А це - далеко від нашої колишньої вулиці. Якось на ринку сусідку твою зустріла, тітку Мілу. Вона мене впізнала, заговорила. Про тебе запитувала. Я сказала, що нічого не знаю. Як ти й просила. Тітка Міла розповіла, що Орест гроші на автовокзалі просить. І твоя мама часом з ним… також… І п’ють вони…

…Телефон заздзвонив дуже рано. Стефа не любила ранніх дзвінків. Нічого доброго вони не віщували. Телефонувала Ліна.

- Тітонько Стефо, мами не стало. А тато… Він у реанімації. Серце. Мама  сказала: коли щось станеться, до вас звернутися…

- Я приїду. Сьогодні.

На роботі зрозуміли. Відпустили. Збиралася і плакала. Місто загублених мрій… Воно таким стало і для Ліни. Для Романа. Для Алінки.

…Аліну поховали. Роман не приходив до тями. Прогноз лікарів був невтішний.

І ось Романа не стало. Стефа знову приїхала в минулому рідне їй місто…

- Ліно, якраз почалися канікули, я заберу тебе до себе. А потім… Ти хотіла б залишитися в мене? Назавжди. Правда, буде багато клопотів з паперами, нова школа… Але ми дамо цьому раду. 

Дівчина обійняла Стефу. 

…Стефа з Ліною поспішали до автобуса. І… знову цей волоцюга. Шарпнув Стефу за рукав. Глипнув недобрим поглядом. До волоцюги підійшла жінка. Глянула у вікно, де сиділи Стефа з Ліною. Їхні погляди зустрілися.

- Мама… - прошепотіла.

Клава доньку не впізнала…

Няня для холостяка

"Будь скульптором своїх мрій", - прочитала Олеся побажання на обгортці мініатюрної плитки шоколаду. Сумно усміхнулася. Подумала: вже пізно щось витесувати з надщерблених уламків її життя. Її двічі зрадили. Ні, тричі.
Третій - син.

Кажуть, сини найвідданіші чоловіки. Олеся думала так само. Павло після того, коли від них пішов батько, а потім і вітчим виявився негідником, всіляко підтримував матір. Навіть навчився готувати, аби його найкраща у світі мама хоч трішки була щасливою. І вона раділа. Хвалила синову кулінарію, навіть, якщо страва була пересолена, або дивного смаку.

Павло мріяв стати архітектором.

- Я хочу зводити будинки, в яких буде багато сонця і щастя, - казав.

- Не думала, що ти романтик. А, взагалі, архітектура - це прагматизм, розрахунок. Геометрія, а не поезія.

- Мамо, в геометрії не тільки гострі кути. Є ще й еліпс, коло…

- Все, здаюся, романтику-архітекторе…

…Аби допомогти синові з навчанням у виші, Олесі довелося займатися підробітками. Вона викладала історію в школі. Тепер додалося репетиторство.

Павло підпрацьовував офіціантом. Олеся сином гордилася. Її племінник Ромко, син рідного брата, вічно в комп’ютері стирчав. Братова гарувала за кордоном. Ромко вивчав менеджмент. Але жодного дня після закінчення навчання за спеціальністю не працював.

Брат, було, влаштував Ромка в магазин комп’ютерної техніки - там співвласником був його колишній армійський товариш. Але працювати від години до години хлопцеві не припало душі. Через кілька місяців поповнив ряди безробітних.

А Павло був не таким. Брат своєму лобуреві його за приклад ставив…

Аліса з’явилася в житті Павла, коли той навчався на передостанньому курсі. Донька викладача з іншого вишу. Познайомилися на спільній студентській вечірці. На Павла «западала» не одна дівчина. Високий. Симпатичний. Жартували: йому б у кіно зніматися. А в нього навчання, робота… Не було часу на побачення бігати. Але Аліса таки розбила хлопцеві серце.

Манірна дівчина не хотіла, аби її коханий підпрацьовував офіціантом. Для неї це було непрестижно. Павло послухав, роботу залишив. Матері пояснив: через науку…

Алісиним батькам не подобався її вибір. Не з їхнього кола.

- У того твого… багато бідних родичів? - запитала матір.

- Та ні. Павло - єдиний син. З найближчих свояків лише рідний дядько.

Тим часом Алісин батько «пробив» Павла через знайомого викладача.

- Хлопець тямущий, - розповів той. - Якщо йому допомогти, може зробити кар’єру. Він, я б сказав, найкращий на курсі.

- Хоч це тішить…

І все ж батьки відмовляли Алісу від її вибору. Але марно…

…Олена з нечисленною родиною почувалася на весіллі некомфортно. Вона не брала участі в підготовці до забави. Та й заможні свати самі профінансували весілля. Вона хотіла допомогти, чим могла. Але ті сказали - нічого не треба. Самі спроможні влаштувати єдиній доньці забаву. Через це також почувалася чужою на весіллі рідного сина.

- Не наше то свято, сестро, - прошепотів Оленин брат. - Ми тут нікому не цікаві. Зайві. Навіть Павло нас сторониться.

- Що ти таке кажеш, Михайле? Павлові не до нас.

- Може, й не до нас. Але ти його матір. І, взагалі, міг би хоча навчання закінчити. Останній курс, а в нього женячка.

…Молоді оселилися в новій квартирі. Це був весільний подарунок Алісиних батьків. Роботу Павло після закінчення навчання отримав у одній із хороших компаній. За протекції свекра.

Олена запрошувала Павла з Алісою на свої пиріжки-тортики. Кулінарія їй вдавалася.

- Мамо, яка випічка? Аліса на дієті, - виправдовувався син.

- Павле, ти так рідко навідуєшся до мене, наче не в одному місті живемо.

- Робота, мамо, робота. Мушу старатися. Зарекомендувати себе.

…Олену почало поколювати біля серця. Такого раніше не було. Усе списала на роботу.

- Хочу трохи відмовитися від репетиторства, - сказала Павлові. - Відпочити. Лікар рекомендує.

- Я… ми не зможемо допомогти грішми, якщо… Тобто… Ні, можливо, зможемо, але не зараз. Гроші пустили в бізнес. Я розповідав тобі, що Аліса вирішила…

- Та я ж нічого не прошу, - розгублено перебила сина. - Просто сказала…

…Святослав, колишній одногрупник, був закоханий в Олену. Навіть зізнався їй колись. Тільки дівчині було байдуже до непоказного, скромного студента, який після занять поспішав додому до хворої, лежачої матері. Й був за няньку для молодшої сестри. Святослав не відвідував студентських вечірок, тусівок. І був зовсім не модним. Олена не бачила Святослава відтоді, як закінчили виш.

- Привіт, Олено, - статний незнайомець усміхався так, наче знає її все життя.

- Доброго дня. А ви хто?

- Не впізнала… Я - Святослав. Одногрупник.

- Боже мій! Ти зовсім змінився. Такий імпозантний. Як твої справи? Де працюєш? Як живеш?

- Ось так посеред дороги тобі все розповідати? - пожартував. - Ходімо на каву.

Святославова матір давно померла. А тоді ніхто на їхньому курсі не знав, що батько Святослава залишив сім’ю майже одразу, коли занедужала дружина. Хлопець був у дев’ятому класі. Сестра - в п’ятому.

- Навчився сам давати всьому раду. До речі, я гарно куховарю.

- Чому ти ніколи про це не розповідав?

- Навіщо? Аби пошкодували?

З цивільною дружиною в Святославового батька не склалося. Згодом виїхав за кордон. Там жили його близькі родичі.

- Батько був інженером. І добре тямився в ремонті машин. У нього розвалюхи могли їздити. Це пригодилося. Спочатку за кордоном працював на господаря, потім відкрив свою справу. І через деякий час, коли вже не стало мами, приїхав до нас вибачитися й перепросити. Це було нелегко, але ми з сестрою простили. А я «перевчився» з історика на бізнесмена. Навіть не знав, що маю до цього хист. Батько допоміг фінансово. Тепер у нас із сестрою своя справа. Живемо в столиці. Тут квартири не продали. Це пам’ять про маму. Приїжджаємо, коли випадає нагода. Сестра заміжня. А я - підтоптаний холостяк. А ти як живеш, Олено?

- Вийшла заміж після закінчення навчання. Через рік народила сина. А невдовзі розлучилася з чоловіком. Закрутив роман з іншою. Спробувала стати щасливою вдруге. Не повіриш: обранець зрадив мене… зі своєю колишньою дружиною. Працюю в школі. У сина своя сім’я.

…Святослав після цієї зустрічі почав частіше навідуватися до рідного міста. Зустрічався з Оленою. І мало не щодня телефонував їй. Вони обоє звикли до цього спілкування. І врешті зізнався Олені в почуттях.

- Нам уже по п’ятдесят. Люди говоритимуть…

- Не відвертайся від мене вдруге. І, взагалі, врятуй холостяка, - пожартував.

…Коли Олена розповіла синові, що збирається побратися зі Святославом, того наче оса вжалила:

- Мамо, як не соромно?! У твої роки?! Аліса, до речі, вагітна. Хто буде дитину бавити? У неї фірма. Вона не зможе…

- Я й не знала про вагітність. Ви вже вирішили, що я буду за няню?

- Ну… так. Алісині батьки також це підтримують. Якщо когось найняти, треба платити. І це буде чужа людина.

- Ні, сину, я буду за няньку для холостяка.

- Що???

- Жартую. До речі, переберуся жити до столиці. В нього там чудова квартира. І ще: ми збираємось в подорож. Я ніде не була, зовсім не бачила світу, хоча роками розповідаю дітям про різні країни, події… Хіба я не маю права бути щасливою?

- У твоєму віці нормальні матері дбають про щастя дітей і внуків, а не любов крутять.

- Сину, що з тобою трапилось? Колись ти був зовсім іншим. Добрим.

– Як каже Аліса, добро в гаманець не покладеш.

Павло гримнув дверима.

…Зателефонував Святослав.

- Маю ідею щодо подорожі. Як тобі Греція? Акрополь, Парфенон, храм Зевса… Я був у цій країні. Фантастично… Олено, чому ти мовчиш? Образилася, що не порадився з тобою? Якщо не подобається, оберемо інший маршрут. Просто, я подумав, тобі, як історику, це буде цікаво. І ще це романтично.

- Я не мовчу, - мовила крізь сльози. - Я…

- Ти хвилюєшся? Плачеш… Щось сталося?

- Ні, просто я приміряю щастя і… забула, де поклала свій капелюшок. Купила колись, думала, на море з сином поїдемо. Гарненький такий, світлого кольору. В Греції треба капелюшка. Там багато сонця…

Булочка

- Микитюк… Віктор Микитюк, на процедури! - гукнула молоденька медсестричка. 
Худий, змучений, чи то життям, чи хворобою, пацієнт ледве почовгав до процедурної.
Орися здригнулася. Так звали її однокласника. Однофамілець? Не могла уявити Вітьку ось таким.
- Ти що, привида побачила? - запитала троюрідна сестра, яку Орися прийшла провідати.      
- Може бути.
Родичка нарікала на дорогі ліки, розпитувала, чи Орися надовго приїхала гостювати до тітки, нарікала на доньку, яка вискочила у сімнадцять років заміж, і на безпутнього зятя.
- А твій, чоловік, Орисю, і розумний, і багатий. Свій бізнес маєте. Живеш, як у Бога за пазухою. 
Це прозвучало, наче докір. Тому Орисі хотілося якнайшвидше відкланятися.
Вийшла на вулицю, а думки поверталися до лікарні, до худого, змученого незнайомця. Чи, може, знайомого?..
Конопатий Вітька нарік Орисю Булочкою. Вона сердилася. Але не відмовлялася від смачної здоби, яку Вітька з іншими хлопцями випрошував у добрих тітоньок на хлібозаводі. Він і сам із задоволенням скуштував би булочку, але Орися йому подобалася, тому віддавав їй.
Інтернатських дітей доля не балувала ні смаколиками, ні гарними одяганками, ні родинним теплом. Орися потрапила до інтернату після трагічної загибелі батька-тракториста. Мати від зорі до зорі гарувала в колгості, тому для доньки часу не залишалося. А Вітька свого батька бачив від в’язниці - до в’язниці. Любив чоловік щось поцупити, добряче натовкти на п’яну голову кому-небудь писок або поламати ребра і зовсім не надавався до роботи. Діставалося й Вітькові з матір’ю. Від такого життя жінка часто хворіла. Тому в сільраді вирішили: хлопця держава виховає і догляне ліпше, ніж така сім’я.
Вітька також був неабиякий хуліган. Як кажуть, гени не проп’єш. Проте дівчат і пальцем не зачіпав. А при Орисі червонів і від того, здавалося, ластовиння ставало ще більше і помітніше.
Орися й донині пам’ятає смак тих булочок. Вони були такі… такі… А інтернатські діти завжди чомусь були голодні.
Восени Вітька клав Орисі під парту жменьки чищених горіхів. У самого ж руки були не зелені - чорні, за що перепаладо від вихователів і вчителів…
Вирішила: наступного дня знову піде до лікарні. Не до ображеної на весь світ і на Орисине теперішнє життя родички. До Віктора Микитюка. Якщо не однокласник - перепросить, що потурбувала.  
Орися не знала, що можна їсти хворому, а чого ні. Але не могла не купити смачної здоби і цукерків. Дорогих, шоколадних, різних…
Інтернатські діти про смачнющі шоколадні цукерки чи шоколадки могли тільки мріяти. І були неймовірно щасливі, отримуючи на великі радянські свята подарунки. Орися спершу ласувала «барбарисками», «дюшесками», кольоровим драже, які називали «горошками», ірисками. А шоколадні цукерки залишала насамкінець. І ніколи не дозволяла собі з’їсти всього цукерка відразу. Половинку відкушувала, а решту замотувала в папірець. На потім…           
- У вас лікується Віктор Микитюк. Можете його покликати? - звернулася Орися до однієї з медсестер.
Та окинула її цікавим поглядам, оцінила дорогий одяг, знизала плечима. До цього пацієнта такі візитери ніколи не приходили.       
- Микитюк, до вас прийшли!
Чоловік йшов коридором і шукав поглядом свого відвідувача чи відвідувачку.
- Добрий день, - привіталася Орися.
- Добридень. Хто ви?.. Орися?! Ти?!
- Ага, Орися! Булочка! Однокласниця! Ми не бачилися більше двадцяти років! Як ти, Вітька?
Він опустив очі. Якось незручно розповідати цій вишуканій жінці про свої болячки і проблеми.
- А ти як опинилася тут? Де живеш?
- Вчора прийшла відвідати родичку і почула твоє прізвище. Живу неподалік столиці. Маю чоловіка, двоє синів, бізнес. А ти? Ти як?
- Мотався по заробітках. Будівельник я. А тепер приклало. Якась болячка в хребет влізла. Лікарі кажуть, це небезпечно. Аби інвалідом не стати…
- Маєш сім’ю?
- Дружину, доньку.
- Я тобі гостинці принесла.
Віктор уперше усміхнувся:
- Булочки також.
- Чим я можу тобі допомогти? Ліки, гроші? Кажи, не соромся. Я пам’ятаю булочки, горіхи… І те, як ми ховали під подушки шматочки «зекономленого» в їдальні хліба, щоб з’їсти перед сном. І як з дівчатами, коли вже були старші, ходили в універмаг милуватися новим одягом. Хлопцям про це не розповідали, аби не сміялися з нас. Я виносила з магазину запах нових речей. І дотепер зупиняюся в магазинах біля одягу і вдихаю його аромат. Особливого, бавовняного і шерстяного. А ще мушу завжди мати в холодильнику багато їжі. Вітька, я так боюся бідності й бути голодною!
Вони згадували однокласників, вчителів і вихователів, які поділялися на тих, «що любили дітей» і тих, «що не любили».
- Ким ти мріяла стати, коли вчилася в інтернаті? - несподівано запитав Віктор. - Ти ж майже відмінницею була!
- Провідницею. Щоб поїхати звідти далеко і ніколи не повертатися. А ти?
- Щоб батько ніколи не повернувся з тюрми.  
- Мої сини мало не з дитячого садка мали купу мрій. І про це знали всі. А ми не ділилися своїми мріями - боялися, що з нас насміхатимуться. Що ми знали про своїх однокласників? Кожен тримав свої дитячі страхи, смутки, бажання у потаємних кишеньках душі. Пригадуєш, коли дізналися, що Людина мати покінчила життя самогубством? Пальцями на неї показували. Відвернулися. А вона навіть плакати боялася.
- Звідки ти це знаєш?
- Зустрілися колись. Розповіла.  
В очах колишнього однокласника стояли сльози…  
Через кілька днів Орися приїхала зі столиці з гарною новиною для Віктора.
- Я домовилася у хорошій клініці про твоє лікування. Про витрати - не турбуйся. Це - моя справа. Все буде гаразд, Вітька, все буде…
- Коли ж я з тобою зможу розрахуватися?
- Ти вже давно зробив це. Булочками і горішками…

Янчині "мужчини мрії"

Янка завжди була невгамовною і неординарною. Перший шлюб з Володимиром розлетівся в друзки. Від спільного п’ятирічного подружнього життя залишилася Наталка. Всі називали малу Наткою. Натка – стовідсоткова копія екс-благовірного. Коли донька капризувала, Янка «заспокоювала» малу:
- Влодзько, зачини писка, бо розлучуся з тобою, як з твоїм колишнім татом.
Коли Янка пришпилювала малій Володьчине ім’я, це означало, що вона злиться. А Натка, здавалося, змирилася зі своїм неформальним найменням. Тобто, вона на нього не реагувала або ще не тямила Янчиних приколів.
- Яно, де ж твоя інтелігентність? – з іронією запитувала подруга Катя. – Не називай Натку Влодзькою. Бо на все життя можеш приклеїти її це ім’я.
До слова, у Янки вища гуманітарна освіта, купа закінчених курсів і прочитаних книг.
- Ха! – улюблений Янчин вигук звучав завжди виклично-екстравагантно. Це означало її безапеляційну правоту.
…Удруге Янка збиралася заміж три роки тому. Але до загсу не дійшла. Причина до безглуздості банальна. На таке здатна тільки Янка.
Заяву зі своїм Толькою несла перед обідом.
- Только, давай щось перекусимо, - запропонувала майбутня наречена, ласо глянувши у бік пристойної кав’ярні.
- Ти що! – запротестував майбутній чоловік. – Треба встигнути до обіду. У мене безліч справ.
Толька був педантом. Янка – навпаки.
- Я хочу їсти! – Янка пришпилила Тольку до бруківки своїми величезними каштановими очиськами. – Ну!...
Він відповів щось на кшталт: «Не нукай, поки не впрягла». Допепне «зауваження» Толькові обійшлося дорого.
-Ха! – видала своє улюблене Янка. – Іди на всі чотири боки!
Толька отетерів. А Янка, круто розвернувшись, недбало кинула на прощання:
- Згинь назавжди!
Розмов на тему Тольки Янка не любила. Вона взагалі не любила, коли їй лізуть в душу. Що треба, сама розповідала.
Якось за горнятком кави Янка запитала в Катерини:
- Ти віриш у гени?
- Тобто?
- Добре і зле передається людям через гени. Я про Тольку. Він спився. Виявляється, його батько і дядько також дружили із зеленим змієм. Як добре, що коли ми йшли до загсу, мені забурчало в животі. Це було попередження…
На цьому тема Тольки вичерпалася назавжди.
Недавно Янка ейфорійним голосом повідомила Катерині:
- Мушу тебе познайомити з мужчиною моєї мрії, - весело засміялася. «Мужчина мрії» звучало у виконанні Янки, неначе «я нині зустрічала крокодилів з вирію».
- Словом, так, - продовжувала Янка, - вигляд він має нормальний. Пробач, що раніше не розповідала про наші зустрічі. Це не важливо. Сама побачиш. Але ти повинна з’явитися без попередження. Як сніг на голову. Придумай щось. Домовилися?
Відмовити подрузі було неможливо. І цікаво, зрештою.
Подзвонивши у двері Янчиної квартири в умовлений час, Катя з порога випалила:
- Салют! Ой, у тебе гість. А мені міксер потрібний. Працює? Торта хочу спекти.
Янка мало не впала зо сміху: Катерина протягом свого свідомого життя не спекла жодного торта. І така «крамольна» думка навіть в голову не навідувалася. Ковтаючи сміх, господиня сказала:
- Заходь. Cпершу - кава, потім – міксер.
На кухні красувався чоловік Катерининої знайомої, котра вже декілька років гарує на закордонних заробітках.
Янка почала представляти Катерину «мужчині мрії»:
- Знайомся, це моя найкраща подруга. Вона…
- Далі не треба, - безцеремонно перебила Катерина. – Правда, Вікторе? Як твоя дружина? Коли повертається? Чи не повертається? А ти все женихаєшся?
- Яка дружина? Ви знайомі?
Катя, мабуть, уперше за часи їхньої дружби побачила Янку розгубленою.
Вікторове обличчя набрало кумачевого кольору. А дар мови остаточно пропав.
- Це не тобі, це йому треба міксера! Міксером! – оговтавшись, випалила Янка, грізно глянувши на невдаху-залицяльника.
- Яно, не дурій. Я все поясню. Я ж – мужчина…
- Ха! Мужчина! Ану, марш звідси!
- Катю, - кинув благально на ходу Віктор, - ти хоч моїй нічого не кажи, а то буде…
Коли за Віктором зачинилися двері, Янка з Катериною дружно розсміялися.
- Третя спроба! І невдало! Ось тобі й маєш! – іронізувала сама над собою Янка. - Певно, таких «холостяків» у нашому місті багато. Слухай, а він мені нині перстень подарував. Гарний, з камінчиком. Ніде такого не бачила.

- Камінчик бузковий? Перстень має різьбу?

- Ти звідки знаєш?
- Цей перстень «ніде такого не бачила» - його шлюбний подарунок. Дружині. До речі, також Катериною звати. Мабуть, не хотіла з собою коштовностей брати. Треба буде якось повернути. Кажуть, такі подарунки можуть принести лихо.
Янка на мить задумалася.
- Аякже, треба. Приїде із заробітків і я поверну. Обов’язково поверну!
- Янко! Це буде жорстоко!
- Ні! Справедливо!
- Подумай…
- Ха! – хитро стрельнула каштановими очима Янка. І Катя повірила: вона вчинить з точністю до міліметра саме так, як щойно вирішила.
- Катю, третя спроба – це не кінець життя?
- Ні. Це лише початок. У різдвяні дні різні дива бувають.
- Ха! Одне диво вже було. Де ж мій фатальний міксер? Мушу торта спекти. Може, хтось порядний адресою помилиться.

Пророк

У селі діда Ананія називали Пророком. Кликали ж Аноньком. Старого поважали і побоювалися. Навіть завжди п’яний Тимко тверезів, коли зустрічався поглядом з Пророком. Молодиці бігали до старого за порадами і розрадами. Казали, він умів вгадувати долю. Дивився у небо, і читав там чиєсь життя. Може, так воно й було.
…Олеся була п’ятою дитиною в родині. Випадковою і не бажаною, не приховували батьки. У сім’ї не переймалися малою. Щойно їй виповнилося шість років, випровадили на пасовисько. Стара корова і її маленька господиня розуміли одна одну. Обоє ходили поволі. Корова не тікала в шкоду. Олеся її любила.
Раніше за всіх приганяв худобину на пасовисько дід Анонько. Зустрічав Олесю традиційним:
- Збудили тебе, мала, рано?
А якось запитав:
- Хочеш, я тебе алфавіту навчу? Ти - розумна.
Анонько став Олесиним першим учителем. Пасовисько для малої стало чимось особливим. Дід учив літери, склади, розповідав неймовірні історії. Називав їх байками. Але Олеся вірила: все це правда. Високі гори, неосяжні води, великі міста… Тепер мала знала, що їхній сільський ставок не найбільший у світі, а горбок, що ген видніється - не найвищий.
А ще старий любив розповідати про час. В Олесиній уяві час був трохи схожий на діда Анонька. Але він здавався вищим, суворішим і якимось нетутешнім. Він може все: робить з бідних - багатих, із багатих - бідних. Змінює світ. Людей. Зиму - на літо. І завдяки йому Олеся стане дорослою.
- Діду, не забивайте голову малій своїми оповідками, - жартували пастухи.
Очі старого тихо усміхалися. Анонька всі любили слухати. Дід був письменний. І багато знав.
Олеся виявилася здібною. Дідова наука, а пізніше школа, давалися легко. А ще вона росла великою мрійницею. Анонькові байки кликали її в мандри. Старий подарував малій великий світ. Дівча ховалося у ньому від байдужості сім’ї, однолітків, які піднімали на сміх її бідність.
Анонько ставав зовсім немічним. Добре, що пасовисько близько. Не хотів сидіти удома. Ніхто в селі не знав, скільки йому років. Одні казали - сотня, інші - більше.
- Час завжди буде у помочі тобі, мала, - казав дід  Олесі. - Ти будеш бігти наввипередки з ним, втікати від нього, керувати ним. Я бачу…
Анонька не стало навесні. Олеся була шестикласницею. У сім’ї її кликали: «Чуєш, чи ні?» Нагадували, що вона вже доросла. Малою називав лише дід. Це час забрав діда Анонька, міркувала Олеся. І їй ставало дуже сумно.
Книжки замінили їй Анонькові оповідки.
- Навіщо тобі стільки науки? - дивувалися в селі. - Після школи підеш або в ланку, або на фабрику.
«А ти їх не слухай, не слухай, - здавалося, шепотів світ устами діда Анонька. - Час виправить все…».
Перед закінченням школи до Олесі почав залицятися хлопець не з бідних. І красою не обділений. Не одна дівчина стріляла очима за Юрком.
- Що він знайшов в Олесці? Кому її врода потрібна, коли приданого не має? -плескали язиками в селі.
- Юрцьо екзотики захотів, через злидню перечепився, - насміхалася Наталка, перша дівка на селі.
Юркові батьки мало не збожеволіли, коли добрі люди донесли про синове залицяння.
- Не смій! - з притиском мовив батько.
- Не смій! - повторив материн погляд.
Якось Юрко запитав банальне:
- Олесю, яка твоя найбільша мрія?
- Побачити Венецію. Справжній карнавал. Багато води, у якій плавають безліч зір. Туди їдуть люди за щастям. Площа Сан-Марко, храми… Це казкове місто ніколи не лягає спати…
Юркові очі полізли на лоба. Не даремно кажуть, що Олеся дивакувата. Вона ж далі райцентру світу не бачила.
- Ти звідки знаєш все це?
- Читала…
- До завтра! - сказав розгублений хлопець.
- Прощай, Юрку…
Олеся наче відчула: їхнього завтра не буде. І все ж прийшла на місце побачення. Там було порожньо. Згодом дізналася: Юрко «перечепився» через Наталку.
У день смерті діда Анонька Олеся завжди ходила на його могилу. Дід залишався дорогою душею для неї. Подумки розповідала йому про прочитані книги, зрадливого Юрка. Ставало легше.
Усепереч всьому і всім в ланку дівчина не пішла. Ланок не стало. І фабрика без неї обійшлася. Час багато чого змінив. Їй вдалося самотужки вирватися з байдужої сім’ї і села. Світ, у якому вона ховалася, відкрив двері і впустив Олесю в інше життя. У селі дивувалися: як це їй вдалося викарабкатися з бідосі? А дехто казав: це Пророк їй допомагає. Любив малу. Ось і на тім світі не забуває.
…Тепер її величали Олеся Петрівна. Вона була майже першою людиною на фірмі. Всі знали: директор - директором, а рішення приймає Олеся. Ігор Миколайович поважав її за розум, працівники - за хороше ставлення.
- Стара дівка Олеська. Двадцять сім - не сімнадцять, - пліткувало село.
- Молода, а справу знає, - з повагою відгукувалися партнери і конкуренти.
Олеся поверталася додому пішки. Осінь, наче крізь сито, сіяла на місто дрібний дощ. Світ був сонний. Олеся любила таку погоду. І цей спокій. І свої промоклі мрії.
- Купіть пісочний годинник…
На імпровізованому вуличному ринку стояло мале дівча зі своїм незграбним примітивним крамом. Кому у таку погоду потрібні пісочні годинники?
- Мені не…
- Він принесе вам щастя. І не дорогий.
Олеся вирішила підсобити маленькій продавщиці.
- Задумайте бажання. Воно збудеться. Ось побачите, збудеться, - не вгавало дівча.
- Хочу до Венеції, - мовила про себе і перевернула годинник. Тонесенькою цівкою посипався пісок. Час почав відмірювати відлік Олесиного бажання.
Пізніше вона не раз зупинятиметься біля цього ринку. Шукатиме дівча з пісочними годинниками. Але не зустріне. Може, це була посланниця часу…
…Венеція. Канали, гондоли, закохані пари, карнавали, сотні голубів на площі Сан-Марко, Собор святого Марка, повітря, напоєне коханням, музикою, інтригами. Художники, поети, мрійники, романтики, злодії, туристи - усіх кличе, зваблює місто на воді. Місто вічного карнавалу і вічного кохання. Для одних тут час відпочиває. Для інших шалено мчить у круговерть утіх, насолод, заборон. Комусь дарує натхнення для мистецтва, комусь - чужий гаманець.
У Венеції Олесі приснився дід Анонько. Він стояв у човні. На хвилях стрибали зорі. Одежі діда були довгі й світлі. Старий Анонько був гарний і величний, наче справжній Пророк.
- Твій час, мала, час, час, час…
Олесин сон обірвав стукіт у двері.
- Я таки знайшов тебе, - перед нею стояв… директор, Ігор Миколайович.
Розгублений і втішений водночас, він, як хлопчисько, переминався з ноги на ногу.
- Олесю, ти поїхала сама. Дізнався пізно… Ти завжди втікаєш… Ти не знаєш… Я хотів… Не встиг… Не знайшов часу… Я хвилювався… Ти сама у Венеції… 
- Який гарний сон, - усміхнулася Олеся.
- Це я. Ігор! Це - не сон!
На вишуканому столику принишк дешевий, незграбний пісочний годинник. А хвилі за вікном устами діда Анонька шепотіли:
- Твій час, час, час...