В обіймах щастя

Ангелятко любило дівчинку. Її звали Оленкою. Але ангелятко нарекло її дівчинкою. Бо завжди чуло, як дорослі звертаються до маленької:

- Чого ти, дитиниську, вештаєшся під ногами?!

- Як можна не любити такої гарненької дитини? - дивувалося ангеля. Звісно, воно знало відповідь. Але йому було сумно за дорослих…

Дівчинка жила у маленькому містечку. Вулиця від її хати вибігала на центральну дорогу. Тут було декілька невеличких магазинів. Оленка любила заглядати у вітрини. Ось ця вітрина - смачна. Та - модна. А ця - чарівна. Сувенірна крамничка була Оленчиною улюбленою. Тут торгували квітами, статуетками, вазами й іншою гарненькою всячиною.

Якось Оленка зайшла до крамнички і мало не розбила фігурку. Тітка-продавщиця злісно гаркнула:

- Чого тут лазиш? Батько непутній, тільки й дивиться, де б що поцупити. А тепер ще й дітиська… Геть звідси!

Оленці хотілося плакати. Ангелятко зітхнуло, обійняло дівчинку крильцями.

…Батько звинувачував молодшу доньку у хворобі дружини. Коли народила двоє синів – нічого не бракувало. Захарові було невтямки, що не донька винна, а сам. Одразу після пологів почав гамселити дружину, що «привела на світ дівку - непотріб якусь». Ліда через сильні побої до лікарні потрапила. А Захар ще дужче знелюбив свою доньку. Пив до очманіння - «горе» горілкою заливав.

- Кому воно потрібне, таке пізнє дитинисько? - «скаржився» товаришам по пляшці.

…Грошей не вистачало, то ж Захар почав шукати, де що погано лежить. Попався, коли з подвір’я містечкового підприємства крав металобрухт. До суду не дійшло - дітей і Ліду пошкодували. Але недобрий поголос пішов…

У школі Оленка була сумлінною ученицею. Тут цікавіше, аніж удома. І ніхто на неї не кричить. Бувало, штовхне якийсь хлопчисько. Але це не так боляче, коли дає штовхани батько. Дівчата з нею також не хочуть дружити. Але ж це не так образливо, коли мама називає її «мала непотріб»…

Дорогою зі школи Оленка зупинялася перед чарівною вітриною. До крамнички більше не заходила, хоча там уже торгувала інша тітка.

…Старший на два роки Вітька жив на одній вулиці з Оленкою. Розбишакуватий. Упертий. Батька в хлопця не було. Тобто, був, але де він, і хто він - Вітька не знав. І допитатися в матері не міг. Діти Вітьку під’юджували, «знайдою» обзивали. А він їх лупив. Одного разу від старших хлопців добряче дісталося Вітькові. З носа юшила кров. Під оком вимальовувався синець. Оленка кинулася допомагати хлопцеві. Той запручався:

- Йди, куди йшла.

- Дурень ти, - мовила по-дорослому. - Мене також не люблять. Але я не б’юся зі всіма.

- Бо ти дівчина. І мала ще.

- Яка мала?! Мені вже одинадцять.

Вітька помпав воду з криниці-качалки. Олена змивала йому кров з писка. Ангелик тішився за добре серце дівчинки…

Вітька не раз бачив, як Олена зупинялася біля сувенірної лавки. Якось з цікавості запитав:

- Чого ти туди заглядаєш, як сорока в кістку?

- Бо там все таке гарне…

- Ха! Якісь бабські заморочки.

- Дурень ти, - знову мовила по-дорослому. - Нічого в житті не розумієш.

…У п’ятнадцять років Оленка стала красунею. Мініатюрна, з довгим русявим волоссям, добрими синіми очима, була схожа на лялечку, яка стоїть на чарівній вітрині. Правда, в ляльки гарна сукня. А в Оленки простенька, ситцева.

Тепер Вітька дивився на Олену закоханими очима. Про його почуття ніхто не знав. Олені зізнатися також не наважувався. От, коли закінчить школу…

Вітькової матері не стало напровесні. Вона встигла попередити про свою хворобу Вітькового батька. Він приїхав після похорону. Статечний. Видно, що заможний. Вітька дувся на батька, якого побачив перший раз у житті. Фиркав. Той хлопця кликав до себе. Вітька вперся: нікуди не поїду. Краще - до інтернату.

Дорогою зі школи Вітьку наздогнала Олена.

- Ти як? - запитала. - Звик до батька?

- Та який він?..

- Дурень ти. Він міг би зовсім не приїхати… А я хотіла б, щоб мене хтось забрав звідси. Брати пішли з дому. Мама нездужає. Батько п’є безпробудно. На мені злість зганяє. І на мамі.

…Після випускного Вітька збирався до батька. Там, у місті, вступатиме на навчання. І житиме. А тут хату зачинять.

За день до від’їзду підстеріг Олену.

- Це - тобі, - простягнув невеличкий пакунок.

Дівчина аж зойкнула від несподіванки: лялечка з чарівної вітрини.

- Дякую. Яка краса! А я не маю що тобі подарувати. Ти ж їдеш скоро?

- Завтра. А знаєш, що? Подаруй мені свою обіцянку.

- Це ж яку?

- Що дочекаєшся мене.

- Звідки?

- Просто дочекаєшся і все.

- Я ж нікуди звідси не збираюся.

- Та я… ну… я про хлопців…

Ангелятко слухало і мило усміхалося…

…Після дев’ятого класу Олена вирішила вступати до швейного училища. Класна керівничка радила закінчити школу і вибрати щось ліпше. В Олени ж чудові оцінки. Але вдома стало зовсім нестерпно. А там дадуть гуртожиток.

…Про Вітькові слова й не згадує. Не вірить у казки про кохання-чекання. Батьки тому приклад. Та й нічого не чула про Вітьку відтоді, як поїхав з містечка…

- Заміж тобі пора, - якось сказала Олені матір. - Цього року училище закінчуєш. Мені, певно, недовго залишилося. А з тим бузувіром не вживешся. Зовсім мізки пропив.

- А я й не думаю повертатися додому. У великому місті легше роботу знайти. І більше платять. А заміж… навіть не думаю ще про це.

- Не перебирай хлопцями, бо в дівках посивієш. Кому тоді будеш потрібна?

- Дякую, мамо, ви завжди мене любили.

…Олена влаштувалася на невеличке швейне підприємство, де виготовляли модний одяг за імпортними лекалами. За кордон. Платили непогано. Винаймала з дівчиною зі своєї роботи кімнату.

До Олени почав залицятися син господині. Нахабний молодик, який сидів на шиї батьків, їй не подобався. Тоді й згадала про Вітьку.

- Я свого хлопця чекаю.

- Звідки? З армії? - запитав іронічно.

…Олена приїхала додому на вихідні. Біля колишньої чарівної крамнички зупинялися рейсові автобуси. Нічого цікавого тепер тут не було. Замість сувенірної лавки відкрили кафе.

- Шкода, що тепер тут квітів не продають, - почула чоловічий голос, коли вийшла з автобуса.

- Тут ринок недалеко, - відповіла. А коли обернулася… - Вітька?! Ти?!

Розгублено дивилася на колишнього розбишакуватого хлопчиська. Змужнів. Красенем став. Стильний. Нічого не залишилося від Вітьки-хулігана.

- Мені твоя мати сказала, що приїдеш. Я чекав.

- Як ти? Де? Як поїхав - так і сліди забрав.

- Так сталося.

Вітька узяв Оленину руку, приклав до уст:

- Пам’ятаєш, як ти змивала кров з мого обличчя? І як про батька мені казала? Я був упертим. А ми з батьком порозумілися…

- Я також забралася з дому. Не могла терпіти вічних п’яних скандалів… Знаєш, для мене колишня чарівна крамничка - найкращий спогад з дитинства.

- А для мене - ти… Я кохаю тебе, Оленко. Давно. І я… Я можу отримати свій подарунок?

- Який?

- Забула? Твою обіцянку - дочекатися. Чи в мене суперник є?

- Коли я дивлюся на своїх батьків… Подумати страшно, що життя може скластися так, як у матері. Якось запитала, чи вона була щасливою. Сказала, що до всього можна звикнути. А я не змогла б. І не хочу.

Вітька обійняв Олену:

- Колись ми відкриємо свою сувенірну крамничку. З великими гарними вітринами. Не тут, звісно. Ти хотіла б?

- Як же ти змінився…

- Із розбишакуватих хлопців часом виростає щось гідне, - пожартував.

Вони стояли, обійнявшись, посеред вулиці.

- Що за молодь теперішня? - невдоволено буркнула, оминаючи їх, жінка з великими полосатими сумками.

- Та то ж Олена. Донька Захара-пияка, - мовила інша.

- А що то за один з нею?

- Привезла якогось.

- А Захар з самого ранку по базарі п’яний тинявся. Певно, не знає про гостя…

Містечко втомилося від застарілих пліток. Тому радісно споглядало на Олену з Вітькою.

І тішилось ангеля: відтепер його дівчинка завжди буде в обіймах щастя…

Шматочки щастя для сірої Мишки

Вітрина дорогого магазину лукаво дивилася на «давно не в моді» Настине пальто, спідницю «в клітинку» і вив’язаний з двох старих «новий» светр. Настя завжди зупинялася біля цієї вітрини. Взятися на ручку дверей не наважувалася, бо магазин їй видавався іншим світом, у який лячно ступити.
Жінки виносили звідти запахи дорогих парфумів і речей, гарні коробки. Власниці обновок здавались Насті холодними й байдужими.
Особливо подобалась вітрина увечері. Яскраве світло струменіло теплом. Воно дивними тонами лягало на обличчя покупців і з них зникали байдужість та холод.
Магазин біля зупинки. Тому на Настю ніхто не звертав уваги. Стій, скільки заманеться. Додому після роботи дівчина не поспішала - за порогом на неї чекає самітність.
… Не гріло пальто «давно не в моді», холодом пронизував жаль до себе, а вечірній час нагадував: пора додому. Нічого з порожніми кишенями задивлятись на дорогі речі. Проте ноги немов приросли до асфальту. Настя подумки одягалась у стильний рожевий костюм. Приміряла такого ж кольору черевички. Щойно їх міряла манірна блондинка, але чомусь не купила. О, цей пронизливий вітер… А шалик, що на манекені, мабуть, м’який і дуже теплий. Вiн зараз такий доречний…
- Вам це подобається? - зненацька почула Настя.
- Що?!
- Речі в цьому магазині вам подобаються?
Насті здалося: їй перебили чудовий сон, у якому вона була щасливою. Глянула на того, хто осмілився повернути на грішну землю. Дівчині стало неприємно. Цей незнайомець вивідав її таємницю. Він був схожим на злодія.
- Так дивляться на своє минуле. А, може, на майбутнє, - не вгавав.
Настя не дозволяла собі спогадів про минуле. Хоча, цей магазин, лукава вітрина… Три роки тому тут висіла вицвіла вивіска «Закусочна».
- Вам холодно?
Настю ніхто не запитував, холодно їй чи спекотно, добре чи зле. Здавалося, світ відгородився від неї, а, може, вона відгородилася від світу.
- У вас трапилось нещастя?
… Настя хотіла бути щасливою. Потім зрозуміла: щастя - примара, яку вигадують такі, як вона. А потім за це розплачуються, бо після зневіри і розчарування приходить біль. Вiн змушує копирсатися у минулому, даються взнаки дитячі образи, дратує нинішня невлаштованість. Дитячі образи Настю дістають чи не найбільше. Про своє дитинство може розповісти лаконічно: нічого не мала. А ще весь час крутиться в голові запитання: чому?
… Незнайомець з цікавістю розглядав Настю. А вона приміряла на себе оте «чому?». На фоні цієї уявної незграби тьмяніли розкішні сукні, втрачали блиск дорогі прикраси, ставало тісним і мульким вишукане взуття.
… Він зустрічався з багатьма жінками. Вони не були схожими на мишку-незнайомку. Це були розкішні дами, які знали собі ціну. І він знав скільки вони коштують. Кожен флірт спустошував гаманець. Його гроші, наче пісок, сипалися крізь забаганки чергової пасії. Розумів: слова вдячності цих жінок - фальшиві.
Звернути увагу на незнайомку змусив її погляд, яким роздивлялася вітрину дорогої крамниці. Такі очі подобаються художникам і поетам. У юності за такі очі він пішов би на край світу. А тепер?..
Настя розглядала, радше, вдавала, що розглядає вітрину. А він розглядав її. Якби побачили цю картину його друзі чи якась із «коханих жінок», подумали б: захворів. Його смаки, статки, стиль життя і… якась сіра мишка. Він довго не наважувався підійти до неї. Знайомитися з «такими» жінками не вмів.
… Настю до сих пір боліло, що мати ніколи не хвалила її за гарні оцінки, не поспішала справляти обновки, не цікавилася, що робитиме після закінчення школи. «Станеш повнолітньою - розміняю квартиру, дам тобі кімнату й живи. Ти зруйнувала мою долю, бо не знаєш, що означає бути одинокою матір’ю…». Такі монологи Настя слухала майже щодня. І вкотре запитувала у себе: чому?
Мати помешкання розміняла. «Тепер ти доросла, - сказала, - турбуйся про себе сама».
Настя пішла працювати у дитсадок нянею. Маленькі непослухи стали для неї великою веселою сім’єю. Згодом заочно вступила до вузу. Поміняла садочок на більш оплачувану роботу у заможних людей.
- Перепрошую…
Незнайомець знову перервав Настині думки. Продавці уже зачиняли крамницю.
- Цей магазин є для вас чимось особливим?
- Мені потрібно йти, - відповіла.
- Можна, я з… вами?
- Куди?
- Просто так. Проведу вас. А за це ви скажете своє ім’я.
- Настя!
- Анастасія… Гарно… Дівчині з таким іменем личить одяг з цього магазину.
Він картав себе за банальність. Подумки висміював своє «залицяння». Не знав, що їй ще сказати. Його «дорогі» жінки, почувши слово «магазин», впадали в ейфорію. А мишка… Їй байдуже.
- Ось мій дім. Добраніч. Дякую, що провели.
Він добряче промерз. Треба було підвезти її на авто. Хоча, вона, мабуть, у нього не сіла б.
Злився на себе, мишку, на весь світ. І знав: завтра знову приїде на це місце. 
Настя думала про вечірню пригоду. Що цьому чоловікові від неї потрібно? Він не з тих, хто захоплюється такими, як вона. Вирішила завтра не зупинятися біля вітрини. І післязавтра…
Три дні марудив холодний дощ. З роботи Настя їздила тролейбусом. Крамничка мило усміхалася освітленими вітринами. Настина зупинка була наступною.
На четвертий день йшла додому пішки.
- Зачекайте, Анастасіє! Чому ви так швидко пробігаєте біля свого улюбленого магазину?
- Дайте мені спокій!
- Не ображайтеся. Послухайте…
І не давши часу на заперечення, почав розповідати. Це скидалося на сповідь. Так, він ніколи не зустрічався з такими дівчатами. Його вабили інші жінки. Але згодом відчув: від цих зустрічей в душі порожньо. Змінюються жінки, минають роки, а нічого не залишається. Йому набридло солодкаво-примхливе: «Котику, я тебе чекаю». Настю побачив випадково. Інколи купує дещо в цій крамничці. Чомусь звернув на неї увагу. На погляд… Про себе нарік її Мишкою. І був упевнений: вона ніколи не назвала б його Котиком.
- Ви навіть не сказали, як вас звати.
- Артем! Анастасіє, розкажіть мені про себе.
- Нічого не мала.
- Що?
- Пробачте. Думки вголос. Моє життя… просте, звичайне…
Над вечірнім містом закружляв перший сніг. Настя, як у дитинстві, підставила долоні для сніжинок.
- Задумайте, Артеме, бажання. Воно обов’язково збудеться. Це ж перший сніг.
- А ви вірите?
- Хотіла б…
- Я вже задумав.
Його бажанням була ця дивна дівчина, яку прагнув зробити щасливою. Але спершу повинен навчитися цього. Сірій Мишці потрібно дарувати щастя  маленькими шматочками, вона ж бо не схожа на його колишні киці. Ще у переліку бажань - сім’я, діти…
- Анастасіє, у нас… у вас буде все чудово.
- Що?!
- Думки вголос.
Крамничка дивилася на Настю великими здивованими вітринами…