Осіння кава

Кава – містичний годинник. Спільниця Часу. Гірка, мов поцілунок перед розлукою. І з терпким ароматом зустрічі.

Кава присмачує настрій. А, буває, настрій присмачує каву. Коли на кінчику вії тремтить сльоза… Коли осінній ранок гріє долоньки до прохолодного сонця. А за вікном – перші жовті листочки, мов рання сивина у жінки… 

Кава має маленькі секретики. Хтось додає до неї дрібку усмішки, кохання. Хтось – щіпку зітхання чи журби…

…Осіння кава… Зі смаком ностальгії упереміш із запахом хризантем та картопляним димом, що вітер розгубив на міських вуличках… Відчуття прощання. Поклик дороги…

Годинник тихо відмірює Час. Час відмірює відстані від розлук до побачень.

– Зустрінемось на каві. Наступної весни, – обіцяєш собі, місту, рідним, друзям…

…Ковток гарячого напою перед тим, як повернеш ключ у замку. Без цукру. Хай гірчить кава, а не душа…

 (Ілюстрація з Інтернету).

Я зустріну тебе колись, в іншу осінь, уже посивілу…

Колись вона йому писала вірші. Тепер він їй пише есемески з війни. Короткі. Бажані. «У мене все добре». І тривожний світ стає для неї затишнішим.

Вона його так кохала. Дихала ним. Жила. З неї дивувалися, коли в Олексія з’явилася інша любов. Забудь, радили. Але Ярослава, Яся, так її кликали, знала: Олексій - її доля.

Він більше року зустрічався з Ясею. А поцілував лише раз. І цей поцілунок… Що в нім було? Пристрасть? Магія? Покара?..

«Може, я буду любити іншого,

Та кохатиму лиш тебе», - писала Яся у своєму вірші.

- Ясю, Олексієві батьки - матеріалісти. Їм потрібна багата невістка, - напучувала дівчину двоюрідна сестра. - Вони про тебе плітки розпускають. Наше містечко - невелике. Зіпсувати репутацію легко.

- Любцю, серцю не накажеш…

…Олексій не прийшов на побачення. Присмеркло. Яся чекала. Осінь щось знала. Віяла холодом. Невеличкий міський парк опустів. На простудженому небі з’явилися перші зорі. Дівчина поверталася додому…

«Я зустріну тебе колись, десь у іншім житті,

В іншу осінь,

Можливо, уже посивілу», - написала тоді.

Невдовзі подалася з маленького містечка. У її валізі були необхідні речі й кохання до Олексія.

…Він побрався з Наталкою. Вона йому подобалась. А ще більше його батькам, бо з багатої родини.

…Олексій займався бізнесом, накопичував добро. І возив дружину по лікарях та знахарях. Уже двоє дітей не виносила. А він мріяв про сина. Як він мріяв про сина! Про вродливого, розумного хлопця, який колись перейме його справу. Він навчить своє чадо тонкощам бізнесу. Навчить робити гроші… Але дитя не хотіло з’являтися на світ. Можливо, не подобалась доля, яку готував батько…

…Яся осіла в обласному центрі. Навчалася і працювала, жила в гуртожитку. Сумувала за батьками. За своїм містечком. За коханням, яке полетіло у вирій разом із осінніми перелітними птахами…

«Повертайся, коли холодно стане у серці,

Коли доля підріже крило…», - написала Яся на клаптику паперу. 

Їі вірші були недомовлені, незавершені. Як почуття…

…- Я кохаю тебе, - зізнався Ясі Володимир.

- Думала, ми лише друзі.

Володя був місцевий. Його батьки працювали археологами. Він вивчав історію. Як і Яся. Але вона вчилася заочно. Володя виш уже закінчив. Влаштувався на роботу в обласний музей.

Яся зізналася: в її житті уже є кохання. Недосяжне, щоправда. Але тліюче.

- Це все романтика, - мовив на те Володя. - Таке трапляється з дівчатами, які пишуть вірші.

- Може, й так. А, може, ні.

Вона знала, якщо вийде заміж за Володю, все одно писатиме вірші іншому.

…Яся з чоловіком часто приїжджали в гості до її батьків. Володя любив це маленьке затишне містечко. Колись його матір тут була з археологічною експедицією. Розповідала про цікаві стародавні знахідки.

Володя - чудовий чоловік. У них народився син. Радослав. Старе слов’янське ім’я синові вибрав чоловік. Воно означає «радіти славі» або «радити чи сприяти славі». Володимир вірив: син виросте гідний цього імені.

...Володі не стало, коли син закінчував школу.

- Ти втратила найкращого чоловіка у світі, - сказала Ясі подруга Люда.

- Я втратила найкращого друга у світі.

- Ти не кохала Володю?

- Я любила його.

...Олексій уже перестав мріяти про сина. Лікарі винесли вердикт: не виносить дружина дитини. Він був не проти взяти хлопчика з сиротинця. Але Наталка сказала категоричне «ні».

- То для кого ми буде жити? - запитав.

- Для себе.

- А все це добро?..

- Грошей багато не буває.

Олексій глянув на дружину іншими очима. Чи кохав її тепер?..

...Радослав хотів стати лікарем. Бажання виникло після батькової смерті. Хлопець любив батька. Вирішив: якщо не врятували його дорогу людину, він, можливо, зможе врятувати чиїхось батька чи матір.

Радослав вивчився. Знайшов роботу.

- Одружуватися тобі треба, сину, - казала Яся.

- Ще не зустрів пацієнтку, в яку б закохався, - віджартовувався. - До речі, мамо, кому ти пишеш вірші? Я знайшов їх. Прочитав. Вибач.

- Своїй молодості пишу.

- Як ім’я тієї «молодості»? Я його знаю?

- Ні.

- Зустріти б дівчину, яка мені буде писати такі вірші.

- Та ні, ліпше кохання зустріти. А вірші... Їх часто пишуть через втрати, біль... Це - минуле, яке не минає. І майбутнє без майбутнього...

...Наталка під час відпочинку познайомилася з молодшим за себе чоловіком. Закохалася. Не стала нічого приховувати від Олексія. Попросила розлучення і частину в бізнесі.

- Можна й грішми, - сказала. - Я більше не хочу жити в цьому містечку. Ми з Валерієм вирішити оселитися в його місті.

- Не роби дурниць, Наталю. Він звичайнісінький альфонс.

- А що нас із тобою тримає? Діти, яких нема? Ти пропадаєш зранку до ночі на роботі.

- Зате ти живеш у достатку. Нічим не переймаєшся. Зарплату лише на косметику тратиш. 

- Виявляється, цього буває мало.

- Не роби дурниць.

- Не зупиняй мене.

Олексій відпустив дружину.

...Війна усіх застала зненацька. Навесні Олексій подався на фронт. Дехто пробував відмовити, мовляв, чого поспішаєш, якщо поки не кличуть.

- За мною нема кому плакати, крім батьків, - відрізав.         

...Одного літнього дня Радослав сказав Ясі:

- Мамо, на війні потрібні лікарі. І я...

- Ні, сину, ні... Ти ж єдиний у мене. Найрідніша, найдорожча душа.

- Так, мамо... Тато гордився б мною. Він завжди казав, аби я був гідний своєму імені. «Радіти, сприяти славі». Я буду сприяти перемозі, радіти врятованому життю. Я повинен бути там...

...Олексієві зачепило руку. Молодий лікар перев’язав, пожартував. Він був схожим на когось забутого, чи, може, здалося.

- Звідки ви? - запитав лікаря.

Той відповів.

- То ми земляки з вами. А я з містечка...

- Буває ж таке. Там народилася моя мама. Мама Яся.

- Здається, я знаю її. Колись так і не дійшов на побачення з тією дівчиною.

- То це вам вона все життя пише вірші.

- ???

Олексій попросив номер телефону Ясі.

- Хочу подякувати вашій мамі за сина. Кажуть, ви хороший лікар.

Він декілька днів набирався сміливості зателефонувати їй. І нарешті...

- Привіт, Ясю. Це - Олексій. Пам’ятаєш мене? Твій син... Дякую за Радомира. Радомира Володимировича. Він допоміг мені. Багатьом нам. І вибач за те, минуле.   

- У тебе все добре, Олексію? Бережи себе.

- Можна, я телефонуватиму тобі?

- А дружина?

- Пішла до іншого. А як ти? Чоловік?

- Пішов на Небеса.

...Ясі телефонували та писали есемески двоє чоловіків, яких вона любила, чекала, за яких молилася.   

«На жовтім листку я напишу листи

І відправлю їх з вітром туди,

Де осінь сивіє від болю й війни...

Де син, і де ти...»

Олексій знав: повернеться до цієї жінки. Перепрошуватиме. Він міг би бути з нею щасливим. І ще може. Напевно, може. Мусить пройти пекло війни. Вижити. Головне - вижити...

Яся перебирала свої папери. На очі потрапив недописаний вірш:

«Я зустріну тебе десь у іншім житті,

В іншу осінь,

Можливо, уже посивілу.

Чи впізнає мене?

Чи впізнаю тебе?..»

 

Маестро, скрипка і осінній кіт

Маріанна любила слухати дивного скрипаля. Він грав у парку. Вперше побачила його тут у тепле вересневе надвечір’я. Сивий маестро грав неймовірно красиві мелодії. Не задля грошей. Футляр був закритий. А на ньому велично всівся кіт кольору стиглої осені.

Маестро мружився від сонця. Рудий кіт також.

У скрипаля було улюблене місце - неподалік альтанки.

Якось зірвався вітер і полив дощ. Маестро зі скрипкою та котом поспішив до альтанки. Як він грав під оркестр дощу! Маріанна ледве втримувала парасолю, але не могла піти. Дивовижний концерт її заворожував...

Одного разу на лавку до Маріанни підсіла літня незнайомка.

- Він грає божественно, - мовила. - Віртуоз...

- Так, чудова музика, - відповіла Маріанна.

- Леопольд Юліанович раніше грав у оркестрі. Викладав у музичному училищі. І дуже кохав свою дружину. Вони майже щодня гуляли в парку. А їхнім улюбленим місцем була альтанка.   

- Тому він грає тут...

- Так. Для дружини.

- Де ж вона?

- Там, - незнайомка показала рукою на небо. - Леопольд Юліанович дуже за нею сумує. В нього нікого не залишилося, крім скрипки і кота. Котів любила покійна.

- А діти? У них є діти?

- Ні.

Зі скрипки злетіла мелодія, зіткана з ніжності та ностальгії. Жінки замовкли. На устах літньої незнайомки блукала задумлива посмішка. І Маріанна думала про своє...

Вона вийшла заміж за вдівця. Його донька - Ліда - залишилася без матері зовсім крихіткою. Родина й подруги відмовляли: хіба хлопці перевелися? Чи гандж якийсь маєш? А вона покохала цього молодого чоловіка - з добрим серцем і маленькою дитиною. Хоча, майже всі вважали, що просто пошкодувала обох...

Анатолій старався, аби в його дівчат було все. Багато працював. Згодом із двокімнатної квартири перебралися в нову - чотирикімнатну. Щороку їздили на відпочинок. У сім’ї панували любов, достаток та затишок. Від Ліди не приховували, що Маріанна - не рідна їй матір.

Усе змінилося, коли не стало Анатолія. Він встиг видати доньку заміж. І залишив цей світ.

Якось Ліда заявила Маріанні:

- Потрібно розміняти квартиру. Ми з Максом так вирішили.

- Хіба нам усім місця мало? А коли народяться у вас діти, я буду допомагати.

- Ви мені не рідна матір, а тому нам краще жити окремо.

Маріанну почуте ошелешило. Навіть не знала, що відповісти.

- Твоє рішення не сподобалося б татові, - мовила перше, що спало на думку.

- Неважливо.

- Подумай, чи варто це робити.

- Варто! - Ліда підвищила голос. - Я вже не маленька. Няньки не потребую. І Макс... Йому ніяково у вашій присутності.

- Ти моя донька, Лідо.

- Треба було свою дитину народити, тоді б мали доньку.

- Ми розміняємо житло. Розміняємо...

Маріанна поселилася в іншому мікрорайоні. Квартира на третьому поверсі. Будинок добротний. Але так сумно... Нікого тут не знає. До роботи далекувато. Розрадою став парк. І ще маестро, скрипочка та рудий кіт...

...Маестро грав, поки не настали холоди. Проте ні навесні, ні влітку в парку не було чути його мелодій. Маріанна шукала поміж людей літню жінку, аби запитати, куди він подівся. Та не зустріла...

...Знову рання осінь. Тепла, погідна. Маріанна часто після роботи та у вихідні йде під вечір у парк. Присідає на лавку неподалік альтанки. Чекає маестро зі скрипочкою та рудим котом.

Сивий скрипаль зцілював музикою свою самотню душу. А заодно і її, Маріанину...

Горнятко кави від осені

…Він учив її любити осінь. Тоді вони були підлітками…

…Колись для маленької Дарусі ця пора року була смачною і чарівною. Мама їздила до міста на роботу. А бабуся Клава збирала яблука, городину. Даруся з огірків-насінників робила кумедні свинки: замість ніг – чотири патички. Замість очей – зернята соняха. Цьому «ремеслу» її навчив сусідський хлопчисько, за що бабуся його висварила. За ногами на городі плентався пес на грізне ім’я Грім. У сім’ї жартували: єдиний господар на обійсті. Клава рано овдовіла. А Дарусин тато повіявся світ за очі. Вже й сліди пропали.

Даруся була дуже мала, аби зрозуміти, про що одного вечора тихо й тривожно розмовляли мама з бабусею. Потім обидві плакали. А потім…

Маму поховали на краю кладовища, біля рову. Без священника. І людей на похороні майже не було. Бабуся враз подалася. Снувала подвір’ям у чорній хустині. Навіть Грім боявся вештатися під ногами. У садку падали перестиглі яблука. Їх ніхто не збирав. На сусідських городах палили картоплиня. А Клава ще й не починала копати бараболю. Ця осінь принесла в їхню сім’ю біду…

Пізніше Дарусі розповіли, що мама завагітніла від міського залицяльника. Не знала, що в нього дружина й діти. Не могла пережити ганьби. Віку собі вкоротила.

…Клаву обсіли болячки. І восени пішла на той світ услід за донькою. Даруся тоді ходила до третього класу. Її хотіли віддати в інтернат або на виховання близькій рідні. В Дмитра з Орисею своїх дітей не було. У селі знали про крутий Орисин норов, та все ж, гадали, Даринці буде ліпше в родичів, аніж серед чужих.

Орися відразу поставила умову дівчинці: обід потрібно заробити; з дітиськами не водитися; в усьому слухатися.

…Даруся поверталася зі школи. Не здогадувалася, яка халепа чекає на неї вдома. Пропали гроші, які складала Орися. Заначок було дві. Не стало тієї, що лежала за портретом.

- Мала свиснула, більше нікому, – переконував Орисю двоюрідний брат, від якого добряче тхнуло спиртним.

- А, може, ти взяв?

- Хочеш, поклянуся?! - бився в груди.

На подвір’я ступила Даруся. Орися налетіла на неї, наче вихор:

- Я тебе годую-вдягаю, а ти мене обкрадаєш?! Де гроші?

Трясла дитину, наче грушу. Ще й прутом відшмагала. Пиячина швиденько втік. У його кишені шелестіли купюри з Орисиної заначки.

Даруся вдома не ночувала. Подалася в інший кінець села до хати-пустки, де колись жила. Було лячно, бо вже стемніло. Але тітчин гнів ще страшніший.

Після цього випадку Орися тлумила дівча за будь-яку провину. Даруся втікала з дому. Нерідко приходила до школи в синцях, голодна. Врешті сільське керівництво потурбувалося, аби дівчинку забрали до інтернату, що у їхньому райцентрі.

Осінь Дарина розлюбила: вважала, що ця пора року приносить їй нещастя.

…Матвій прийшов до їхнього 9-А, коли вже розпочався навчальний рік. Однокласниці одразу звернули увагу на новенького. Високий, симпатичний. Гарно вчиться.

Хлопці навідувалися до чужих садків. Вчителі про це знали, сварили. Але не допомагало. Приносили звідти груші, яблука. Пригощали дівчат, які тим подобалися. Одного разу два великих яблука простягнув Дарині Матвій. Віднікувалася.

- Ти навіть не уявляєш, які вони смачні, - сказав.

Із цих яблук почалася їхня дружба.

- Я не люблю осені, - зізналася хлопцеві Дарина. І розповіла свою історію.

А Матвій – свою. Він – із сусіднього райцентру. Батько помер. Матір спилася з горя. Речі з хати винесла.

- Тітка, мамина сестра, обіцяла: коли закінчу школу - забере до себе, - мовив мрійливо. - Вона добра. Шкода, що живе далеко.

…На літні канікули Дарина поїхала до тітки Орисі. Більше не було до кого. Тепер вона чекала осені, нового навчального року, аби знову побачити Матвія.

…Матвієва тітка обіцянку виконала: щойно племінник отримав атестат, забрала до себе, аби там вступав до інституту.

- Ми обов’язково ще зустрінемось, - сказав хлопець Дарині на прощання.

…Дарина вчилася у райцентрі на медсестру. Жила в гуртожитку. Не цікавилася ні походеньками, ні посиденьками з одногрупниками. Сумувала за Матвієм і своїми інтернатськими однокласниками зі складними, пошарпаними долями. Їй було легше з ними спілкуватися.

Якось, коли Дарина навідалась до родичів, тітка Орися кинула:

- Не думай там закрутити шури-мури з якимсь міським, щоб потім не наклала на себе руки, як твоя мама. Яблуко від яблуні…

Дарина не дослухала. Вибігла з подвір’я. Більше до тітки не хотіла їхати. І про заміжжя не думала. Боялася обпектися. Та й кавалера не мала.

Після навчання влаштувалася в районну лікарню медсестрою. Винайняла кімнату в сім’ї одиноких пенсіонерів. Не відмовляла, якщо хтось просив підмінити на чергуванні. Гроші не зайві.

- Чули про аварію в передмісті? - запитала вранці тітка Ліда, санітарка, коли Дарина прийшла на роботу. - Вантажівка у легковик в’їхала. Дуже потовкло молодого чоловіка, дуже… Аби на ноги встав.

Дарина заглянула до палати, де лежав новий пацієнт. Спав. Тихенько зачинила двері. Пізніше дізналася: в дорожню пригоду потрапив її колишній однокласник Матвій. Повертався з поминків за матір’ю. Рік минув, як відійшла…

- От і зустрілися, - мовила Дарина сама до себе.

Матвій упізнав свою однокласницю. Спробував усміхнутися.

- Я буду ходити? - запитав ледь чутно.

- Чому ходити? Бігати будеш.

- Зателефонуй моїй тітці, скажи, що я тут…

Тітка приїхала. Плакала, називала Матвія синочком. Запитувала лікаря, чи можна його перевезти в обласну лікарню. Матвій був проти:

- Я там нікого не знаю, а тут біля мене завжди є ангел.

Тітка з лікарем здивовано глянули на нього.

- Це - моя однокласниця Дарина. Медсестра.

…Матвій шаркав ногами по доріжці. Дарина підтримувала.

- Ти вчиш мене ходити.

- А ти колись вчив мене любити осінь. І ці яблука… Пам’ятаєш? Дівчата мені заздрили.

- Тепер соромно, що лазили в чужі садки, але це були найсмачніші яблука.

- Може, тому, що ми завжди чомусь хотіли їсти…

- Зустрітися б з нашими. Тринадцять років, як закінчили школу. Бачила когось?

- Не багатьох.

- Нарешті мушу тебе запитати: Дарино, ти заміжня?

- Ні, звичайно.

- Чому так категорично?

- А…

- Я зустрічався з дівчиною. Та коли її рідні дізналися про мою матір, відмовили бачитися зі мною. Вирішив робити кар’єру. Тут усе краще й успішніше. Забув сказати: мене завтра виписують.

За Матвієм приїхала тітка зі своїм сином. Дарина принесла торбинку яблук:

- Візьми в дорогу. Смачні. Схожі на ті… колишні…

…Нічне чергування закінчилося. Дарина присіла в медсестринській за столом і задрімала. Її розкотурхала тітка Ліда, санітарка.

- Дарино Семенівно, попросили вам передати горнятко кави.

- Хто?

- Від осені.

- ???

- Той молодий чоловік, пацієнт наш колишній. Як його?.. Матвієм звати. Він і попросив.

- Тітко Лідо, нині не перше квітня. Осінь надворі.

- А ви, Дарино Семенівно, вийдіть у приймальне відділення. Самі побачите.

Матвій сидів з термосом кави.

- Де ти тут узявся спозарання? Знову щось трапилось?

- Трапилось… Ще колись в інтернаті. Я дружив зі своєю однокласницею. Певно, це було кохання, якого я не розумів… ми не розуміли. Дітьми були. А тепер… Почуття стало дорослим і мудрішим… А зараз ходімо додому, тобі треба відпочити, виспатися.

Але сон Дарину не брав. Її емоції були розбурхані. Смакувала вже третє горня кави з Матвіївого термоса. Кава пахла осінню, яка пробиралася в кімнату крізь прочинену кватирку. А осінь пахла щастям…

Жінка-осінь

Він: Ось вона, прошкує холодним парком. Жінка-літо, схожа на осінь. Жінка-згуба…

Вона: Як він знав, що я зверну на цю доріжку? У нього квіти. Для мене. Як пізно він почав мені їх дарувати. Його квіти мене засмучують. У них незвично терпкий аромат. Так пахне незбутнє, втрачене...     
Він: Вона ще така гарна... І не моя…
Вона: Якби він знав, що ці зустрічі приносять мені біль. Як і ці квіти…
Він: У неї є інша сім’я. І в мене. Вона щаслива. Про це розповідають її очі, легка хода… А я… Моє щастя відлетіло у вирій, аби ніколи не повернутися.  

Вона: Він повинен розуміти: між нами не може бути жодних почуттів. Колись він легко зрадив наше кохання. А мені хотілося притулитися до його плеча. Розмовляти без слів. Обійняти теплом і ніжністю… Він загубився на довгі роки. А тепер шукає зустрічі. Навіщо? Кольори його життя стали безбарвними?    
Тепер він такий чужий. Біля його душі не зігрієшся - вона розхристана, незатишна…     
Він: Вона й досі любить хризантеми. І різнокольорові шалики. І черевички на високих підборах. І яскраві кольори. І носить зачіску аля розкуйовджене сонце. Час її не змінив. Лише довершив вишуканість, елегантність, стиглу вроду.    
Вона: Треба сказати, аби не шукав більше зустрічей. Не тривожив минулого. Це не потрібно ні йому, ні мені…

Він: Певно, вона дивується, що я, наче хлопчисько, намагаюся зловити її погляд, порух? Хочу побачити. Якби вона знала, як приємно відчувати терпко-солодке хвилювання, даруючи квіти. Я втратив не лише цю жінку. Я загубив себе… І тепер… не можу зізнатися, що кохаю її. Пізно… так пізно…

Осінь - пора розлук. А я її зустрів через десятки літ… Вона справді схожа на осінь. Теплу і сонячну. Із золотим смутком. З тихою радістю… Дорога моя згубо, як маю жити без тебе? 

Вона: Він не назвав мене жодного разу коханою. Бо не кохав, а просто любив. Любив???  

Осінка

Хтозна, скільки літ цій легенді. Її розповідали старенькі люди. Згадували історію, коли посеред осені зацвітали скромні голубенькі і рожеві квіточки. Їхні осінні «родички» - пишні, а ці дрібненькі. На тоненьких стебельцях-ніжках. Казали, начебто ці квіти з’явилися на землі неспроста. Їх зродили кохання, туга, магія…

…Давним-давно в одного воєводи була донька-красуня. З добрими синіми очима і світлою душею. А сусід-воєвода мав сина. Гарного на вроду, але заздрісного, розбещеного і жорстокого. Хлопець не раз зустрічав красуню і вирішив будь-яким способом заволодіти нею. «У мене багатий дім, у скринях - срібло-золото, ще б дружину гожу», - міркував молодий воєводич.

Батько красуні не мав наміру віддавати доньку за сусіда з недоброю славою. Та й дівчина, коли той заслав сватів, відповіла: «Не хочу твого срібла-золота, коштовних перснів та намиста. Забери назад свої дарунки. Нажиті вони кров’ю. Шукай в іншому місці господині для своїх маєтностей».

Кожне слово красуні жалило серце воєводича. У темних потаєминах його душі визрівало бажання помсти. «Остерігайся, - радили дівчині, - бійся підступності свого залицяльника».

У густих лісах жила стара чаклунка. Казали, вона могла і вміла таке… Воєводич подався шукати її. Хотів, аби чаклунка позбавила вроди непокірну дівчину. Зробила її нещасливою. І щоб добро її батька пішло з вогнем-водою.

Чаклунка знала про красуню. За допомогою магії викликала її образ, аби помилуватися дівочою красою. Бо й сама колись була гожою…

…Золото виблискувало хижою спокусою в руках воєводича. «Добре, щось придумаю», - сказала чаклунка. А про себе подумала: «Не можу я відібрати вроди у дівчини. І багатства її батька не пущу з вогнем-водою. Вдію по-іншому. Розсію її красу по землі».

Одного ранку служниця повідомила батькові-воєводі, що ніде немає його доньки. «Чи не сусідових рук це справа?!» - вигукнув той. Аж раптом зайшов схвильований садівник і сказав, що за ніч у саду з’явилися досі небачені квіти. Їх так багато… Глянув воєвода і… Квіточки дивилися на нього доньчини очима. А цей аромат… Наче терпкуватий запах її волосся, вимитого у травах. Вітер гладив квіточки-голівки, і воєвода, здавалося, чув шепіт: «Це я, тату… я… Тепер не займе мене воєводич…». Трапилось це восени.

Воєвода наказав садівникові з особливою любов’ю доглядати дивні квіти. І щороку очікував осені, коли вони зацвітуть. Це, наче, були зустрічі з донькою. Тоді й нарекли ці синьо-фіолетові, невеличкі, мов ґудзички, квіточки, осінкою. Хтось їх називав осинкою. Вітер розвіяв насіння ген-ген… Прикрасив землю і осінь.

Минув час, усі забули справжнє ім’я воєводової доньки. У переказах вона була Осінкою.

На тернопільській Волині старі люди так і називали ці осінні квіти. Бо, начебто, десь саме тут у давню пору жила красуня.

…Знову квітне осінка. Кольору неба і тихої печалі, аромату кохання, настояного на століттях…

Доля йшла назустріч Їй…

Осінь неквапом дістає з чарівної скрині жовто-червоні хустинки й шалики і накидає їх на кущі та дерева. Вони поки що приміряють обновки. І скоро світ милуватиметься золотими й багряними шатами і видаватиметься теплішим. Вітер-пустун зриватиме листя. Застелятиме ним сліди і розгублені слова… Сиві тумани мандрують навмання полями. Втомлені, дрімають у видолинках. Їм сниться літо і величезні джмелі, які будили трави. Прохолодне сонце сушить туманам вогкі одежі…
…Вона ходила з осінню старим парком. Слухала дощ. Дивна мелодія дарувала відчуття спокою. Перебирала спогади. Збирала клапті незбутніх мрій. У пам’яті промайнув Його образ. Він знав, що Вона любить осінь. І хризантеми. І тихі смутки промерзлих вечорів. І Його… Але не вберіг їхнього кохання. Мов хлопчисько, полетів на поклик іншої…
- Не сумуй, - тоді втішала Її осінь. - Мене завжди листопад зраджує із зимою.
- І ти ридаєш холодними слізьми.
- Вони живлять землю.
- А мої сльози?
- Вмиють твою душу…
…Осінь ступала поруч, милуючись Її яскравим шаликом, парасолькою з сонечками-квіточками і підслуховувала Її спогади. Осінь знала: ця жінка вміє усміхатись тоді, коли на душі терпко-полиново. І любити. І чекати…
На іншому кінці доріжки показалась чоловіча постать. Осінь щасливо глянула на жінку.
- Іди назустріч своїй Долі, - прошепотіла.
Вона не почула. Бо слухала дощ…
Доля ступала назустріч Їй…

Її очі засміялися літом…

Його осінь чимчикувала парком. У жовтих черевичках, червоному капелюшку, з букетом хризантем, подарованих листопадом. Вітер бавився її волоссям. Здіймав золоту заметіль з опалого листя. Сонячне проміння перечіплювалося через напівсонне гілля. Повітря пахло груднем… 

…Він знає: у минулому житті вона була птахою. А тепер вона - осінь. Їй личать теплі кольори і терпкуватий аромат парфумів. Вони мають запах пізніх квітів,  холодних дощів і ранішньої паморозі…

…Вона була птахою, яка не літала у вирій. Любила своє гніздо, небо і зорі над ним. І його - незатишного, непостійного. Він каявся і грішив. Грішив і каявся. Коли повертався, обіймала його своїм коханням… Прощала… А якось сказав, що йде назавжди. До іншої…

Ніч наливала у келих смуток. Гіркий і холодний. Вона чекала ранку. Боліли крила. Більше не могла бути птахою…

…Він шукав дорогу в її сни, аби сказати, що не став щасливим. Хотів повернутися під клаптик її неба. Не знайшов ні гнізда, ні її…

…Зустрілися посеред життя і падолисту. Він скидався на втомленого журавля, який не зміг злетіти.

- Давно тебе не бачив.

- Справді, минула вічність. Як ти?

- Часто думав про тебе…    

Короткий день квапив закінчувати розмову.

- Бувай! - махнула на прощання рукою.

- Ти схожа на осінь…  

Її очі засміялися літом…

Загублений шматочок літнього сонця

Щедро квітнуть чорнобривці. Нарізала холодних, вогких ранішніх квітів. Поставила у вазу. Пахнуть Україною і дитинством. Упереміж із ароматом кави - тремтливо й неймовірно. Аж плакати хочеться від цього запаху.

Під вікнами літають шалено-щасливі білки з горіхами, більшими за себе. Одна білка зупиняється перед вікном, яке слугує їй, мабуть, за дзеркало. Чи то задивляється на свою красу. Чи гадає: «Хто ж це мій горіх тримає?».

І зайченятко прискакує в гості. Прокидається рано. Смішне, з білим куценьким хвостиком. Стає на задні лапки, озирається довкола і… скік-скік… Струшує жовтневі роси на ще зеленій траві. Щасливе, є чим снідати… На десерт скубає квіти. Нечемне…

А ось лілія зацвіла. Так пізно. Жовтого кольору. Мов загублений у квітнику мініатюрний шматочок літнього сонечка…

Кава, дощ і Вона

Дощ стукав у напівсонне вікно. Просився на каву. Дощ був закоханий у Неї. Розумів Її меланхолійний настрій і тихий смуток.

…Дощ зустрічав Її з далеких доріг, вимальовував у небі веселку. Вистукував веселу мелодію на клавішах зеленого листя. А вранці чекав, коли Вона відкриє вікно, аби посмакувати запахом смачної, приготовленої Нею, кави і подарувати Їй свіжі аромати трав, дерев, квітів, вмите сонце і сліпучно-білі випрані хмари. Він знав: Вона любить настояні до росі і дощі ранки й вітатися з сонцем.     

…Дощ проводив Її у світи. Спостерігав, як щоразу, перед мандрами, Вона готує міцнющу каву. І гріє біля гарячого горнятка душу. Вистукував синтементальну мелодію на клавішах опалого жовтого листя. У ній було стільки ностальгії!

- Вона повернеться, - шепотіла осінь. Й застібала світу останній невіддірваний гудзик промоклого розхристаного плаща.    

- Вона - птаха, - зітхав дощ. 

- То не спиняй Її…

…Осінь і дощ сиділи на мокрій лавці. Вона пройшла мимо них. Залишила шлейф терпкуватих парфумів і кави. Вітер шарпнув парасольку, аби дощ подарував Їй поцілунок перед розлукою.…

На пероні серпня

У долоні літа падають зорі, мов золоті сльози гарячого серпня. Готуються до вирію птахи. І ми відлітаємо… Хтось - у мрії та сподівання. Хтось - на чужину. Хтось - у Вічність…

Стоїмо на пероні серпня, обійнявши поглядом рідне небо.

- Будь для нас погідним, - шепочемо серцем.

А небо просить дощу, аби змити втому і відпочити від спеки.

Стигле літо стеле жовті обруси з раннього опалого листя. Пригощає яблуками, грушами і сливами, яким ще не пора бути спілими. Бо вони - пізні, осінні. 

- Куди ти поспішаєш, світку? - запитуємо у дня, який ще недавно був ранком, а вже вкладає спати сонце.

- А куди ви поспішаєте, люди? - запитує день, намагаючись нас зупинити, аби не пройшли мимо долі, літа, мимо квітки, яка розквітла саме для когось із нас…

…- Як скоро минає життя, - кажемо з сумом.

…- Як швидко ви пройшли повз мене і майже не замітили, - зітхнув учорашній день, дивлячись услід часу, який майнув, наче видиво, залишивши ще менший окрайчик літа…  

Колись вона любила осінь…

- Я закохався у вас із першого погляду, - зізнався Максим.

Катя сумно усміхнулася. Вона ще не сказала своєму матеріально забезпеченому залицяльникові, що розлучена, виховує маленьку доню, винаймає крихітну однокімнатну квартиру, заочно вчиться в інтитуті, а після роботи, вечорами, в’яже на замовлення шалики, светри та іншу всячину. Лише між іншим запитала, чи він любить дітей. Максим сказав, що мріє про доньку й сина, а зараз допомагає одному з інтернатів, де працює його сестра.   

На побаченнях не затримувалася. Вигадувала різні причини. Насправді ж, потрібно було забрати малечу від подруги, готуватися до сесії, закінчити в’язання.       

- Ти б розповіла нарешті Максимові про доньку, - радила подруга. - Сашка йому сподобається. Вона схожа на ангелятко. 

- Я хочу їх познайомити. Але… не знаю… передчуття якесь, чи що…

…Максим запросив Катю поїхати у вихідні в сусіднє місто. Він там вчився. А ще це місто восени дуже гарне і роматичне. Можуть заночувати в готелі. Погодилася. Хотіла попередити, що буде не сама. Передумала. 

Максим припаркував своє авто біля її під’їзду. Нетерпляче поглядав на годинника. Катя запізнювалася. Він не знав номера її квартири. І ось вона вийшла з маленькою дівчинкою. Малеча сміялася, стрибала. Разом із нею підстрибувала мініатюрна в’язана сумочка і помпон на беретику.

- Максиме, знайомся. Моя донька Сашка. Я не сказала тобі раніше… Вибач, вийшло несподівано...

- Справді, несподівано… Хм, донька… Тепер я розумію, чому ти постійно поспішала. Чоловік також є? Ще одна несподіванка?

- Був. І до речі, я тут винаймаю квартиру. І…

- Зрозуміло. Пізніше поговоримо. Можливо…

Завів автівку. Поїхав.

Побачилися через кілька днів.

- Пробач, що я тієї суботи так різко… Я подумав… нам немає сенсу зустрічатися. У тебе донька. Колишній чоловік.

- …і найняте житло, і заочне навчання, і підробітки.

- Чому ж ти так рано заміж вийшла? Чужа дитина - це… не просто. Розлученим жінкам, та ще й… хм… без приданого, важко особисте влаштувати.

- А в мене є придане - Сашка! І ми дамо собі раду. Їдь, Максиме.

Вітер шарпав за поли пальта. Небо заволокло хмарами. Осінь заплакала холодним дощем. І Катини очі заволокло слізьми.    

- Для когось осінь - золота, - шепотіла сама до себе Катя. - А для мене…

Чоловік зрадив її також восени. Його нова пасія - донька чиновника. Сашці тоді виповнилося півтора року. Свекруха про походеньки сина повчально мовила: чоловіків треба вміти тримати біля себе.

- А як же дитина? - запитала Катя.

- Діти - справа наживна. Сашка виросте - зрозуміє. Помилився він… з тобою.

Невдовзі чоловік, свекруха і їхня квартира стали колишніми. Довелося винайняти житло, бо вдома, у двокімнатній «хрущівці», - батьки і двоє молодших братів. 

...Після закінчення інституту відвела доньку до батьків і подалася на заробітки. Закордоном їй, молодій, симпатичній, тамтешні чоловіки пропонували кохання і півсвіту на додаток. Наслухалась про ціну тієї закоханості. Ще й особисте боліло. Працювала, мов навіжена. Заробляла на квартиру і придане для доньки…

…Ріелторка, однокласниця, підшукала гарне двокімнатне помешкання. Поруч парк, супермаркет, зупинка. Будинок добротний, цегляний. Батько, у минулому будівельник, пообіцяв зробити ремонт. Мама просила залишитися вдома, мовляв, і тут можна якусь роботу знайти. Та й донька. Але Катя поверталася на чужину…

…Сашка стала дорослою. І Каті вже сороківка. Тепер у неї дві квартири. Одна - для себе, інша - придане для доньки. І доля в бізнесі: подруга з чоловіком - підприємці й вона вклала гроші. Має дозвіл на роботу і проживання закордоном. Закінчила курси дизайнерів. І тепер, не за дешево, фантазує над комфортним облаштуванням помешкань для вибагливих європейців.

…Ностальгія. Від неї у Каті був тільки один лік - поїхати додому. Влітку місяць провела з рідними. Але хіба це багато? І думки різні в голову лізли.   

- У вас все гаразд? - запитала Сашку під час Інтернет-спілкування. 

- А що має трапитися? В університеті все нормально. Заміж ще не збираюся. Бабуся замучила запитанням, чи ти з кимось зустрічаєшся. Мамо, зізнайся: маєш залицяльника? Ти ж класна. Обіцяю зберегти таємницю.

- Якщо матиму, дізнаєшся першою. Вдома справді все добре? Всі здорові?       

І все ж вирішила під кінець осені поїхати додому. Хоча б на тиждень-два…

- Не повіриш, кого я бачила, - зустрівшись, сказала подруга. - Максима! Нема колишнього шарму. З бізнесом не склалося. З особистим також. Одружений. Дітей не має. Благовірна то його залишає, то повертається. До речі, він живе неподалік від тебе - на сусідній вулиці. Купив там квартиру. Будинок продав, щоб розрахуватися з боргами. Зараз працює охоронцем на якісь фірмі. Про тебе запитував. Усе йому виспівала! Хотів би побачити тебе.

- А я його - ні.

…Катя вийшла з супермаркету. Рано стемніло. Почався дощ. Сильний вітер не давав розкрити  парасолю.

- Пані, вам допомогти? Катя?! Майже не змінилася!

- Привіт, Максиме.

- Твоя подруга казала, що ти закордоном.

- Я можу приїжджати тоді, коли захочу. А ти як?

- Аби не гірше. Це правда, що ти досі незаміжня?

- Запитання не ввічливе, але відповім: так. 

- Добре, що ми не розминулися. Може… варто спробувати все спочатку? Я помилився тоді…

- Розлученим жінкам важко влаштувати особисте. Але я маю придане. Тому, не все втрачено.  

- Ось ти про що. Не думав, що ти злопам’ятна.

- Знаєш, як кажуть? Жінки - не злопам’ятні: вони бувають злі і мають гарну пам’ять.

Максим дістав візитівку, на якій закреслено «директор підприємства» і робочі номери телефону.  

- Тут мій мобільний. Може, подобрієш, набереш… 

Вітер вивернув парасолю. Жбурнув жменю холодних крапель в обличчя. Пригадала, як розповідала колись маленькій Сашці: «Небо збирає сльози, а потім виливає їх дощами. Осінніми, затяжними… Дощі крадуть у коротких днів шматочки часу…»

Вимоклий, простуджений вечір темними циганськими очима зазирав у жовті квадратики вікон. Катя поспішала додому: до тепла, до Сашки. Колись вона любила осінь… І чоловіка, який розгублено дивився услід…      

А де троє - перші ягоди журби…

«Там, де двоє - там весілля, а де троє - перші ягоди журби…» Це про неї, Христину, пісня. Тільки не подруга - рідна сестра зруйнувала її долю. Була Христина коханою, а стала третьою зайвою…   

…Колись прочитала: щасливий той, хто народився восени - він уміє кохати. «Це про нас зі Славком», - подумала. Бо обоє - Христина і Славко - народжені цієї пори року, і перше їхнє побачення - осіннє. І заміж хотіла вийти восени. У магазинах подумки приміряла весільні сукні й щастя заміжньої жінки.

Молодша сестра Наталка потай заздрила старшій: закохала у себе найвродливішого хлопця з їхнього містечка. А чим Христина ліпша від неї? Добре серце має, всіх шкодує, всім хоче допомогти. І що з того? Ось вона, Наталка, містечковий конкурс краси виграла. Парубки в’язи скручують, коли йде вулицею. І тільки одному байдужа її врода - Славкові. І не старша сестра, а вона, - татова й мамина улюблениця.

Наталка не раз напрошувалася піти разом із сестрою та її коханим на каву, концерт, або просто прогулятися містечком. Трималася гонорово й виклично. Усі повинні бачити й розуміти: цей хлопець личить саме їй.

- Пильнуй, Христино, свого Славка, - застерігала подруга Віка. - Твоя сестричка-вертихвістка око на нього поклала.  

- Наталка - не подарунок, але таке в голову не прийшло б. Мама бачить її замужем за олігархом місцевого розливу, як мінімум.

…Того літа відпустку Христина змушена була провести в селі. Бабуся зламала ногу. На сімейній раді вирішили: спершу поїде доглядати стареньку старша внучка. А потім хтось інший.

- Ми збиралися заяву подавати зі Славком. Може, хай Наталя зараз поїде в село. А я пізніше її зміню.

- Ще встигнете із заявою, - заперечила матір. - Візьмеш додаткову відпустку за власний рахунок. Якщо треба, домовлюся. Не така вже й пильна твоя робота в бібліотеці. А Наталці треба відпочити. Щойно сесія в дитини закінчилася.

Бабуся - татова мама, - жила в іншому кінці області. Христя збиралася нехотя. На душі чомусь було неспокійно.

…У перші дні Славко телефонував кілька разів на день. Потім почав посилатися на зайнятість. Віка ж розповідала, що бачила Наталку зі Славком у кав’ярні, в парку. А мама «продовжувала» Христинину відпустку.

Ніхто з домашніх до села так і не приїхав. Домовилися: надалі доглядатиме стареньку сусідка. За плату.

…Христя повернулася після полудня. Батьки на роботі. Наталки вдома також не було. З подивом помітила на своєму ліжку крихітні дитячі речі.

Невдовзі прийшли мама з Наталкою. 

- У когось з нашої родини поповнення? - запитала.  

- Поки що ні, але… - мовила мама, опустивши очі. - Розумієш… Тут така справа…

- Та кажіть вже, як є, - перебила Наталка. - У нас зі Славком буде дитина. Поки тебе не було майже два місяці, ми… покохали одне одного. З весіллям вирішили не баритися. Потім живота буде видно. А я собі таку сукню вибрала! Супер! І, до речі, в невістки не збираюся. Славко прийде жити до нас. Але ти, сестричко, оминай мого чоловіка десятою дорогою. Зрештою, наш будинок має два виходи. Доведеться тобі перебратися в іншу кімнату. Ти ж не проти щастя для молодшої сестри?

Рішення прийшло миттєво:

- Я повертаюся до бабусі.

- А робота? - запитала мама.

- Щось знайду. Від села - до райцентру - менше кілометра. Добиратися не важко. Основне, нічиєму щастю не буду заважати.  

- Хоча на весілля приїдь. Бо що люди подумають?

- Вони вже все, що мали, подумали.

…Бабуся вмовила, аби внучка поїхала на забаву. Христя ж не знала, як пережити ці дні.

- Я тебе попереджала, що та вертихвістка нерівно дихала до Славка, - мовила при зустрічі Віка. - Ти б перед оказією щось заспокійливе випила. Маю валер’янку болгарську. Слухай, а Наталка точно вагітна? Може, дурить. Вона може.

- Вагітна.

- Славка бачила? Що він каже? Як же так вийшло?

- Не бачила й не хочу. І якби не весілля… А як вийшло?.. Це вже немає значення.  

- Ну й, мелодрама у вас. Наче в мексиканських серіалах.

…Молоді були неймовірно гарні. Мов з картини. Але гості дивилися не на них - на Христю. Перешіптувалися. А вона шкодувала, що не взяла у Віки болгарської валер’янки. Може, справді легше стало б… 

…В одній із телефонних розмов мама сказала, що Наталка зі Славком очікують сина. Хресною буде Наталчина подруга-одногрупниця, а хресним - Славків двоюрідний брат.

…Пологи в Наталки почалися передчасно. Маля народилося кволим. Потрібен був особливий догляд. 

…Після весілля Наталка з сестрою не спілкувалася. Христина кілька разів набирала номер її телефону, але ніхто не відповів. І ось нарешті дзвінок від сестри. Звинувачувала лікарів і весь світ у своїх негараздах. Нарікала на чоловіка, що приділяє їй мало уваги, затримується на роботі, не цінить її вроди. З дитиною - вона майже завжди сама. 

- Як бачиш, Славко - невелика для тебе втрата, - мовила Наталка. - До речі, як твоє особисте? Маєш хлопця?              

Христя не хотіла зізнаватися, що до неї залицяється син місцевого фермера. Щоб не наврочити: бо хтозна, чи сестра не виявить бажання з ним познайомитися, а заодно, й закохати в себе.     

Ти була Його загубленими крилами…

Кружляєш у вальсі спогадів. Настрій має запах хризантем - терпкий, як незбутнє і таємничий, наче достигле щастя. Осінній день веде доріжкою, встеленою золотим листям. Шепоче: «А пам’ятаєш?..»
Пам’ятаєш?.. Ти вірила: кохання - це дивовижний птах, який в’є гнізда під стріхами людських осель і не відлітає у теплі краї. А він зірвався пізньої осені, злетів у промоклі небеса і загубився серед холодних зір.
Вітер рвав на клапті слова. Прозоро-блакитне, остуджене повітря тулилося до сонячних промінців. Із дерев жовтими слізьми скапувало листя. І плакала твоя душа…
Пам’ятаєш?.. Ти дослухалася до кроків, сподіваючись, що Він повернеться. Але це був шалений танок різнобарвного листя…
Пам’ятаєш?.. Щось наспівувало верхів’я дерев. Вечір кутався в плащ, витканий із туману. Твої надії танули, мов умираючий лебединий сміх. Твоє кохання украла інша…        
…Ти зустріла Його випадково. Відтоді облетіло стільки листопадів… Він був схожий на втомленого птаха. Ти - була його загубленими крилами…   

Зустріч посеред осені

Світ мав запах літа, що минуло, осіннього дощу, який стукав у вікна, немов подорожній, котрий заблукав поміж землею та Всесвітом, і сонних хризантем, заколисаних негодою. Молоде вино було з присмаком ностальгії. Кава - з перегірклим ароматом зрадливого поцілунку…

Вони знову зустрілися посеред осені.

- Привіт! - першою мовила вона.

Він розгубився.

- Як сім’я? Робота? - запитала.  

Він шукав у гарній, вишуканій молодій жінці дівчисько, яке колись утекло з-під вінця. Вона шукала у «поношеному» чоловікові хлопчиська, який її кохав і змусив страждати…

- Живу, як усі, - невпевнено відповів Денис. - Роботу змінив, бо фірма розпалася. А сім’я… Світлано, все, що колись сказала Ліда - неправда, вигадка…    

- Це вже у минулому…

…Тоді Денис вдруге помилився телефоном.

- Перепрошую. Здається, я набираю правильний номер.

Світлана пожартувала:

- Третя спроба буде успішна.

- Буда ласка, не кладіть слухавку. У вас такий гарний голос…

Денис почав телефонувати щодня. Світлану інтригувало спілкування з незнайомим хлопцем. Урешті він запитав:

- Чи можу я вам призначити побачення?

- Можете.

- Де вам було б зручно зустрітися?

- Посеред осені.

Незнайомець збентежився. Світлана розсміялася:

- Завтра, за календарем, середина осені.

Денис зі Світланою почали зустрічатися. Дівчина познайомила його зі своєю кращою подругою Лідою. Ліда подумки порівняла Дениса з Вадимом, який був закоханий у неї зі школи. Денис видався симпатичнішим і цікавішим. Крім того, у нього вища освіта й непогана, як для економіста-початківця, робота. У Вадима ж - спеціальність будівельника. Навчання у вузі відклав на пізніше: допомагав батькам ставити на ноги трьох молодших сестер.

Між Лідою і Вадимом почастішали скандали. Ліда дорікала, що хлопець приділяє їй мало уваги. Завжди поспішає. Працює у суботи. Врешті дівчина назавжди поставила крапку в їхніх стосунках.

Ліда скаржилася Світлані на депресію і невезучість. Світлана, аби розрадити подругу, запрошувала її у невеличкі подорожі, які любив влаштовувати у вихідні Денис. На каву. Або просто на прогулянки. Матір застерігала Світлану, аби у цьому трикутнику вона не стала зайвою.

- Ми з Лідою дружимо сто років! До речі, Денис обіцяв познайомити її зі своїм колишнім одногрупником. Сподіваюся, він Ліді сподобається.

Максим видався Ліді нудним. Говорив про роботу, про бажання зробити кар’єру. Про гру на саксофоні - улюбленому з дитинства інструменті. І що дівчині своєї мрії обов’язково освідчиться мелодією, яку придумає сам.       

- Як цікаво! Свєтко, Максим такий класний!

Та лише здвигнула плечима.

…Денис освідчився Світлані навесні. Весілля ж вирішили справити восени. Дівчина вірила: це її щаслива пора року.

За місяць до забави Ліда відмовилася бути старшою дружкою. Мовляв, є причина. Розповість пізніше.

…Світлана хвилювалася. Усе падало з рук. Матір заспокоювала доньку: в усіх наречених у день весілля серце вистрибує.

- Мамо, Ліда не телефонувала? Обіцяла вранці прийти.

Світлана набрала номер телефону подруги. Слухавку ніхто не взяв.

Ліда з’явилася за півгодини до урочистої церемонії. Ні з ким не привітавшись, витягнула з сумочки якогось папірця. Підішла до Дениса:

- Поки станеш законним чоловіком, хочу повідомити, що ти вже став законним батьком. Це - довідка про мою вагітність.        

- Що? - прошепотіла Світлана. - Яка вагітність? Коли?      

- Тепер ти, подруго, розумієш, чому я не могла бути старшою дружкою? А щодо коли… Пригадуєш, Денис відвозив мене на таксі з дачі - я тоді чимось отруїлася. Що він тобі сказав? Збігав до аптеки і пішов додому? Ні, він ночував у мене. І якось так вийшло… Може, це вино подіяло.  

- Це не правда, Світлано, - виправдовувався Денис. - Я справді тоді ночував у Ліди. Але між нами нічого не було. Я заснув, як убитий.

- А це що по-твоєму? - потріпала папірцем Ліда.

Світлана зірвала з голови фату. Кинула на асфальт. Бігла вулицею. Люди дивилася на заплакану наречену. Світлану наздогнав Максим. Зупинив таксі. Відвіз додому. Невдовзі приїхали батьки. Весілля не було…

…Ліда одружила на собі Дениса. Але дитини так і не народила. Та й вагітною не була. Довідка виявилася фікцією. Молода жінка бігає до лікарів. А ті не можуть зрозуміти причини її безпліддя.

Денис у свої тридцять з хвостиком виглядає на всі сорок. Він не раз залишав Ліду. І повертався знову. Пліткують: чоловікові пороблено.                          

…Світлані вдалося поїхати за контрактом на роботу закордон. Вона працювала, мов несамовита, аби контракт продовжили ще. Повертатися до рідного міста було важко. Сумувала лише за батьками, а вони - за нею.

Приїхала додому через кілька років. Упевнена, ділова, Світлана зовсім не скидалася на дівчисько, яке втекло з власного весілля.    

- Максим не раз розпитував про тебе, - сказала матір. - Ось і недавно його бачила.

- Як він? Одружився?

- Каже, бажання одружуватися пропало після твоєї невдалої забави.

…Раптовий дощ змусив Світлану забігти до найближчої кав’ярні.

- Чаю, будь ласка. Трав’яного, - звернулася до молоденького офіціанта.

- Пригадую, цій дівчині смакувало латте, - почула із-за сусіднього столика.

- Максим!?

- То вам чай, чи латте? - перепитав трохи збентежений офіціант.

- Латте! - сказали в унісон Світлана з Максимом.

Вони розповідали один одному про свої справи. Говорили про погоду і політику. Але оминали спогади про колишніх друзів.

Максим телефонував Світлані. Запрошував на каву, на прем’єру до театру. Інколи просто гуляли у парку. А потім задощило. Непогідно стало і в Світлани на душі. Мабуть, через зустріч із Денисом. Відмовилася піти з Максимом на концерт столичної знаменитості. Смакувала наодинці з собою кавою, білим молодим вином, яке привіз батько з Півдня і, ледь прочинивши вікно, вдихала аромат осені.

У надвечір’я за вікном зазвучала музика. Молодий респектабельний чоловік, у краватці, в костюмі стояв серед зарошеної трави і грав на саксофоні. Визирали сусіди. Гадали, для кого грає цей слічний пан? А Світлана пригадала Максимові слова: дівчині своєї мрії я освідчуся мелодією, яку придумаю сам.

Усміхнулася. Відкрила вікно. Помахала рукою. Саксофон зазвучав з особливою ніжністю. Дощ підігравав дивному музикантові на клавішах опалого жовтого листя…

Розгублені між осіннім листям ноти

На загубленій срібній струні «бабиного літа» забуту мелодію грав вітер. Музика, яку чула лише душа і від якої усміхалися небеса. Звуки, які змусили пізню осінь розпустити золоте волосся і закружляти у повільному танку із втомленим від суєт світу…
І врапт цієї неземної мелодії несміливо торкнулися тоненькі звуки скрипочки - в осінньому парку щось імпровізувало дівчатко. «Браво! Браво» - шелестіли листям статечні клени. «Гарно! Гарно!» - шепотіли берізки… 
Дівчатко закінчило грати, вклонилося своїм поважним слухачам-деревам. «Браво! Браво!» - здавалося, продовжували аплодувати вони…
Ніхто не сумнівався у Яринчиному майбутньому. «Ти будеш першою скрипкою», - казав учитель музики Адам Казимирович своїй улюбленій учениці.  
Але Яринчині імпровізи залишилися у минулому. Вона вибрала професію медика, як і її коханий Артем. Він вважав: музика - це несерйозно.
Інститутські подруги розповідали Ярині, що Артем зраджує їй з іншими дівчатами. Не вірила. Заздрять, думала. А коли наважилася запитати, чи це правда, відповів: «Ти не кохаєш мене, якщо слухаєш різні дурниці». Ярина опустила очі. Артем засміявся.
На п’ятому курсі Ярина завагітніла. Поділилася з коханим звісткою. Гадала: нарешті вони одружаться.
- Спершу треба кар’єру зробити, хоча би старт. Та й навчання потрібно закінчити. А тоді вже про дітей думати. Зроби аборт, - наполягав Артем. - Ти ж знаєш, я кохаю тебе. А одружимось відразу, як отримаємо дипломи. Обіцяю…
Дівчина вагалася і боялася губити їхнього первістка. Але врешті зважилася…
- Ярино, після аборту ви ніколи, чуєте, ніколи, не зможете мати дітей! - спам’ятовувала юну пацієнтку старша лікарка.
- Я… ми вирішили! - перебила її дівчина.
Пізніше Ярина проклинатиме той день. Буде каятися. Тепер же чекала офіційної пропозиції від Артема. Подумки облаштовувала їхнє спільне життя.
- Нам потрібно серйозно поговорити, - сказав Артем за кілька днів перед випускним.
Дівоче серце радісно підстрибнуло. Нарешті!
- Я одружуюся!
- Тобто… ми…
- Я одружуюся з Тетяною.
- Жартуєш?
- А я? Наша дитина?
- Яка дитина? Ти ж аборт зробила.
- Бо ти цього хотів… Це жорстоко, Артеме!
- Жорстоко було вбити ненароджену дитину. А тепер ти не зможеш народити. А я хочу мати нормальну сім’ю. І знаєш, жінки народжують наперекір усьому. Ти не змогла…     
- Ненавиджу тебе!
Артем у відповідь засміявся.
На випускний Ярина не пішла. Не могла бачити Артема. І Тетяну. Таки правду казали подруги. Даремно не вірила.
А Тетяна - вигідна наречена. Батьків брат - медичний чиновник. Допоможе знайти гарну роботу, зробити кар’єру…
Яринині одногрупники веселились на випускному. Вона поїхала на дачу. Подалі від усіх. Дістала скрипочку.
- Колись я зрадила тобі, - мовила до інструмента. - А тепер зрадили мене.
Торкнулася смичком струн. Не мелодію - зойк видала скрипка. Яринина душа зойкнула у відповідь.         
… Артем з Тетяною поїхали працювати до іншого міста, де був поважним чиновником її родич. Ярина знайшла роботу у невеличкому містечку - неподалік від обласного центру, де жила з батьками. 
Містечкове життя було спокійне. Колеги - привітні. Ярині подобався величезний старий сад довкола лікарні. Панський ще. У теплі погожі дні на лавках у саду любили сидіти хворі. А у вечори - закохані.
У Ярини навіть з’явилося улюблене дерево. Низьке, з гіллям, схожим на богатирські руки. Молода лікарка часто сюди приходила. Про щось думала. Вона була добра, але мало усміхалася. Вродлива, але самітня. Нікому не відкривала душу і не шукала на роботі друзів-подруг. Сторонилася чоловіків.        
Тридцятиріччя Ярина святкувала вдома.
- Доню, хіба на Артемові світ клином зійшовся? - запитувала матір. - Вже давно пора його забути.
- Онуками б потішитися, - зітхав батько.
Ці слова боляче кололи Яринине серце. Батьки не знали про її гріх…
- Ярино, у твого колишнього вчителя музики біда трапилась, - розповіла за вечерею матір. - Нині зустріла його. З внучкою. Ледве впізнала.
- Адам Казимирович захворів?
- Його син з невісткою загинули. З відпочинку поверталися. Аварія і… Шкода дівчинку. Гарненька така. Як він раду дає собі і восьмирічній дитині?
- А його дружина де?
- Кілька років тому померла. Онкологія.
Ярина не знала, які тепер уподобання у восьмирічних дівчаток. Вона в цьому віці ще любила ляльки. А ось її десятирічна сусідка Людочка вже модою цікавиться. Недавно розповідала Ярині про модельок і запитувала, чи пасує їй джинсовий комбінезон, присланий бабусею з Італії.
У вихідний Ярина купила солодощі й кумедного м’якенького ведмедика. Зателефонувала до Адама Казимировича. Напросилася в гості.
- Моя Вероніка, Ніка, - голос у вчителя був сумний. - А це - моя колишня учениця Ярина. Зараз, дівчатка, буду вас вгощати.
Після «солодкого стола» Адам Казимирович попросив внучку щось зіграти для гості. Коли Ніка закінчила грати, Ярина запитала: 
- А мені можна?
Вона імпровізувала. Як колись. Мелодія була схожа на хаос почуттів.
На скрипочку накрапали сльози. Ярина зіграла своє життя.
Ніка заінтриговано дивилася на колишню дідусеву ученицю. Вчитель ховав мокрі очі за запітнілими скельцями окулярів. А Яринина душа кричала: «У тебе могла б бути вже така донька чи син!». 
Ярина з Нікою подружилися. Адам Казимирович називав обох «мої дорогенькі дівчатка» і навіть трохи повеселішав. А якось сказав:
- Яринко, маю прохання, але не знаю, чи маю право на це. Ех, роки, роки… Якщо зі мною щось станеться, подбайте про Ніку. Я вірю, що можу довірити її вам. Та й більше нікому. Вона любить вас.
Ярині подобалось, коли Ніка грала у парку. Вона нагадувала щасливе дівчатко, якому колись аплодували берізки і клени...
Цього дня Ярина взяла й свою скрипочку. Заграли удвох з Нікою. Осінній парк милувався мелодією. А листочки не просто опадали з дерев - вони виконували дивний магічний танець. Зупинялися перехожі. Перешіптувалися: 
- Як гарно грають донька з мамою!   
Неподалік зупинився чоловік в інвалідному візку. Жінка видалася йому знайомою. Невже?..
Мелодія стихла. Дівчинка поклала скрипку в футляр і пострибала збирати листочки. Жінка присіла на лавочці. Чоловік в інвалідному візку під’їхав ближче.                        
- Ярина? Ви… Ти - Ярина? - запитав.
- А… Артем?
Він нарікав на несправедливе життя, на Тетяну, яка залишила його після важкої хвороби, на інвалідність і на те, що крім старих батьків, більше нікому не потрібний.
- Ти так гарно грала. А ця, маленька…
- Моя дівчинка.
- Твоя? Але ж ти... не можеш…  
Ярина усміхнулася. Здвигнула плечима. Підбігла Ніка.
- Хто це? - запитала на вушко.   
- Дядько, через якого я колись розгубила між осіннім листям ноти…